Передмова
Заробітчанська еміграція до близьких і далеких держав стала одним із фантомів української дійсності. І, як усякий фантом, вона поєднує в собі вже доконану дійсність та інституційну невизначеність, неусталеність на загальносуспільному рівні і тому є міфологізованою, «нависає» над суспільством викликом без відповіді. Закордонні міграції українців, подібно до української політики чи корупції, стали «невидимим повсякденням», що стосується мало не кожного (особисто чи в родині, реально чи потенційно), що про нього всі знають, широко про нього дискутують і в «особистому порядку» про нього домовляються. І про яке однак бракує системних знань, необхідних для прийняття державних рішень.
Зрештою, явище новітньої української міграції справді пов’язане із фундаментальними змінами в житті українського суспільства принаймні у двох аспектах:
1) масова еміграція українців на роботу до інших держав є соціальною реальністю, цілком відмінною від колишньої радянської, коли людину в умовах тоталітарного режиму позбавили права вільного виїзду за кордон;
2) виїзди українців сьогодні на заробітки до інших країн становлять частину контексту глобальних міграційних потоків. Глобальна міграція тепер і на Заході стала одним із найпотужніших викликів, що стоїть поруч із глобальним потеплінням чи нерозповсюдженням ядерної зброї. Це виклик дотеперішньому суспільству, в якому все наполегливіше прокладають шлях глобальні соціальні мережі, однак, попри подвійну дію «економічної глобалізації та нового міжнародного режиму в сфері прав людини»1, домінують національні держави, створені ними міжнародні організації та механізми реагування на глобальні виклики.
Українці, подібно до вихідців з інших незахідних країн, живуть і працюють у державах-реципієнтах мігрантів переважно нелегально. Однак за нелегальним статусом мігрантів, що масово прибувають до держав-реципієнтів, стоїть радше нова соціальна дійсність, аніж зв’язок зі злочинністю чи маргінальністю, на якому часто акцентують на Заході2. У тому, що стосується міжнародної міграції, державне втручання зазнає дедалі відчутніших обмежень головним чином унаслідок динаміки ринків праці. Міграційні потоки дедалі більшою мірою виходять з-під контролю національної політичної влади і мають тенденцію породжувати нову політичну і соціальну реальність3.
Загальна кількість трудових мігрантів з України за офіційними та неофіційними українськими джерелами становить від 2 до 7 млн. осіб. Цей діапазон чисел, що його озвучила з парламентської трибуни Уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова ще 2 квітня 2003 р. під час презентації Спеціальної доповіді “Стан дотримання та захисту прав громадян України за кордоном”4, вживався експертним співтовариством і під час презентацій результатів найновіших досліджень на «круглому столі» «Українська трудова міграція: реалії, виклики та відповіді» Фонду Арсенія Яценюка “Open Ukraine” 16 грудня 2008 р. За результатами вибіркового обстеження 22 тис. домогосподарств усіх регіонів України, виконаного Держкомстатом, Українським центром соціальних реформ, що його презентувала на цьому ж «круглому столі» директор Українського центру соціальних реформ Елла Лібанова, кількість громадян, які впродовж останніх трьох з половиною років хоча б один раз виїжджали за кордон з метою працевлаштування, склала майже 1,5 млн. осіб5. Загалом же реальна кількість трудових мігрантів з України наразі може бути визначена тільки шляхом спеціальних досліджень і зроблених за їх допомогою підрахунків, оскільки українська офіційна статистика враховує лише тих, хто офіційно виїхали на роботу до інших країн. У будь-якому випадку наведені вище цифри дають уяву про масштаби й динаміку зовнішньої трудової міграції українців як соціального процесу.
Отож, виходячи з вище запропонованих контекстів проблематики трудової міграції, ми захотіли відповісти на питання про риси цього процесу, наскільки і в чому його можна розглядати як частину глобальних міграцій. У даному сенсі сучасні українські міграції постають для нас живим, доступним для вивчення прикладом формування соціального самовизначеня людини в умовах глобалізації, «українським вікном» у дослідження соціальних ідентичностей глобалізованого суспільства.
Для відповіді на ці питання ми не знайшли кращого шляху, ніж проведення «комплексного дослідження» соціальних середовищ українських заробітчан у країнах перебування.
За нашим задумом дослідження мало охопити весь спектр відносин українських трудових мігрантів – умови життя та праці, особливості формування заробітчанського середовища в країні перебування, відносини з трудовими мігрантами з інших країн; з роботодавцями, громадянами та владою країн перебування; мотиви і способи виїзду з України до інших держав на заробітки і працевлаштування там, розвиток мігрантських мереж за участю українців і соціального партнерства в країнах перебування, форми самоорганізації новітніх українців-іммігрантів і їх зв’язки з батьківщиною, зміни чинників соціального вибору і формування життєвих стратегій.
Перечислимо деякі питання проектованого дослідження:
виміри соціального самовизначення сучасного українського трудового мігранта (зокрема у зв’язку з походженням, освітою, віком, міграційним стажем);
зміни соціальних рис у песпективі зміни “поколінь” новітніх трудових мігрантів (заробітчани початку 90-х років і теперішні; молоді і старші);
трудова міграція за кордон і зародження перспективних інституційних форм соціальних взаємодій в Україні;
динаміка зміни бачень заробітчанами їхніх соціальних перспектив (враховуючи різні категорії мігрантів);
інтеграція українських мігрантів у суспільства країн перебування;
мікросоціальний рівень типологізації соціальних відносин середовищ українських мігрантів за кордоном;
особливості формування спільнот українських трудових мігрантів у стосунках до традиційної діаспори та інших новітніх мігрантських спільнот у країнах перебування;
заробітчанство як чинник типологізації соціальних відносин українського суспільства. Зворотний вплив трудової міграції на соціальні процеси в Україні;
українська трудова міграція в контексті глобальних міграційних потоків і формування міграційної політики.
Окремий напрям проектованого дослідження склав його еклезіологічний вимір, а саме формування та діяльність церковних спільнот українських трудових мігрантів, зокрема душпастирських центрів Української Греко-Католицької Церкви в країнах перебування, особливості, завдання та напрями місійної діяльності УГКЦ, що відкриваються у зв’язку з масовими зовнішніми міграціями.
Ми обрали методи реалізації дослідження, поєднання яких, на наш погляд, по-перше, дозволить охопити всі сфери співбуття мігрантів у країнах перебування, по-друге, дасть змогу отримати найбільш адекватні відповіді на поставлені запитання на цьому етапі реалізації досліджень наших сучасних іммігрантів за кордоном і, по-третє, закладе грунт для опрацювання методології дослідження поточної динаміки міграції як соціального процесу. В основу проекту поклали поєднання т. зв. якісних методів соціологічних опитувань (у даному разі – поглиблених напівструктурованих та експертних інтерв’ю, фокус-групових дискусій) та моніторингу поточної інформації (правових актів, статистичних матеріалів, засобів масової інформації).
У підсумку методологія проекту передбачала:
проведення соціологічних опитувань українських трудових мігрантів6 за кордоном за допомогою глибинних напівструктурованих інтерв’ю та фокус-групових дискусій;
опитування експертів, причетних до проблем трудової міграції в державах перебування. До числа опитаних мали ввійти представники якнайширшого кола інституцій країн перебування, що мають стосунок до трудової міграції: державні службовці, у тому числі представники силових структур, роботодавці, представники Церкви, профспілок, неурядових організацій, структур самоорганізації мігрантів;
здійснення моніторингу правових тенденцій і змін до законодавства держав перебування українських мігрантів;
опрацювання статистичних матеріалів та досліджень трудової міграції, зокрема з України, у восьми країнах;
здійснення моніторингу медіапростору (поки що україномовного, а в перспективі – й іншомовних) України та держав перебування українських мігрантів.
На противагу переселенням аграрної людності за океан чи на Далекий Схід в індустріальну епоху характерною рисою т. зв. «четвертої хвилі» української міграції в постіндустріальний період стали тимчасові виїзди на заробітки до країн Європи – як сусідніх (Росії, Польщі, Чехії), так і більш віддалених (Греції, Італії, Іспанії, Португалії, Ірландії), в яких не сформувалася українська діаспора. Саме ці вісім європейських країн масового перебування «гастарбайтерів» з України ми й обрали для проведення дослідження.
Проблематика, методологія і поле дослідження були визначені в Інституті народознавства НАН України у тісній співпраці з президентом Міжнародного Благодійного Фонду «Карітас України» Андрієм Васьковичем. Проведення польових досліджень відбулося в два етапи. Спочатку дослідницька експедиція Інституту народознавства НАН України у співпраці з Комісією «Справедливість і Мир» Української Греко- Католицької Церкви за підтримки Апостольського Візитатора для українців греко-католиків Італії, Іспанії та Ірландії владики Гліба Лончини, президента Міжнародного Благодійного Фонду «Карітас України» Андрія Васьковича на кошти Дослідницької дотації Канадського Інституту Українських Студій Університету штату Альберта (Канада) реалізувала запланований комплекс польових робіт у Чехії та Португалії. Згодом МБФ «Карітас України» у співпраці з сектором етносоціальних досліджень Інституту народознавства НАН України за підтримки Глави УГКЦ кардинала Любомира Гузара завдяки гранту від Фонду «Реновабіс» провели польові роботи ще в шести європейських країнах – Польщі, Італії, Греції, Іспанії, Ірландії та Російській Федерації.
За результатами польових робіт наших дослідницьких експедицій:
взяли близько ста глибинних інтерв’ю з українськими трудовими мігрантами в усіх країнах, обраних для проведення дослідження. Респондентами для глибинних інтерв’ю стали представники всіх вікових груп, освітньо-кваліфікаційних рівнів, регіонів походження з України, сфер зайнятості на заробітках, різного міграційного стажу й досвіду – відповідно до особливостей української заробітчанської міграції в кожній країні, обраній для проведення дослідження;
провели 8 фокус-групових дискусій. Відомо, що фокус-групи добирають за принципом однорідності певної соціальної ознаки в межах однієї групи і протилежної щодо неї ключової ознаки, за якою формують іншу групу таким чином, що кожна фокус-група має свого «спаринг-партнера» з протилежними ознаками. В основу гетерогенності наших фокус-груп прогностично закладені риси, що визначають певні соціальні ідентичності в перспективі динаміки міграційного процесу. Ми провели умовний поділ на «сталу міграцію» (заробітчани, які давніше «осіли» в країні перебування й мало переміщуються); 2) «первинну динамічну міграцію» (іммігранти, які щойно приїхали до країни, шукають і знаходять якусь роботу – сюди належать і ті, хто може опинитися перед загрозою рабства); 3) «вторинну динамічну міграцію» (її репрезентанти активно переміщаються з країни в країну в пошуках відповідних для них умов).
Для проведення фокус-груп із представниками кожного «типу» міграції ми обрали відповідну країну, в якій, за нашою попередньою інформацією, певний «тип» міграції представлений сповна. Таким чином, спланували наступну конфігурацію фокус-груп, кожна з яких мала «спаринг-партнера» з протилежними характеристиками: 1) Росія – типові сезонні нелегальні мігранти versus; 2) Польща – нелегальні мігранти, також найтиповіші для цієї країни; 3) Греція – в основному стала міграція з середини 90-х рр. versus; 4) Італія – стала міграція з міграційним стажем від 5-и років; 5) Італія – первинна міграція, найновіші мігранти з урахуванням відмінностей умов, у які вони потрапляють, versus; 6) Іспанія – вторинна динамічна міграція; 7) Чехія – «новітня діаспора» ( ті, хто прибули як заробітчани головним чином у першій половині 90-х рр. і залишилися в країні перебування ) versus; 8) Ірландія – первинна, динамічна міграція.
Зрозуміло, що задумані пари фокус-груп із протилежними ключовими ознаками можуть формуватися і в інших комбінаціях. В основному нам вдалося реалізувати задумане з певною корекцією: ми не змогли провести фокус-групи в Росії, Греції та Ірландії, натомість провели фокус-групи з ознаками «первинної динамічної міграції» на півдні Італії, сталої з урахуванням географічного сусідства з Україною міграції в Чехії ( Прага), сталої міграції з кінця 90-х – початку 2000 рр. у Португалії (Ліссабон), родинної міграції в Іспанії (Барселона);
проведено близько 100 експертних інтерв’ю з представниками державних, самоврядних неурядових інституцій, Церкви у всіх обраних нами країнах перебування, причетними до проблем сучасної міграції, в тому числі української;
здійснено аналіз міграційного законодавства всіх держав, де проводили дослідження, окрім Росії та Польщі, а також міжнародних правових актів у сфері регулювання міграції;
здійснено опрацювання поточної статистики, отриманої в ході дослідницьких експедицій;
проводиться моніторинг українських засобів масової інформації за 2008 р. і за попередні роки за окремо розробленою методологією структурування інформаційних потоків і спеціально підготовленою для її потреб програмою формування баз даних.
На цьому етапі дослідження ми спромоглися тільки «зачепити» Російську Федерацію. Сьогодні вона залишається найбільшою країною-реципієнтом українських трудових мігрантів і однією з небагатьох держав, до яких українці ще мають право безвізового в’їзду. Українські заробітчани в Росії репрезентують переважно тимчасову сезонну міграцію ( періодичні виїзди на кількамісячні будівельні роботи в околицях Москви та Санкт-Петербурга, заступання на вахту терміном на півроку у видобувній промисловості, робота водія міського транспорту за контрактом). Попри те, саме в Російській Федерації вивчення зовнішньої трудової міграції є найбільш «важкодоступним» для дослідника з огляду на політично-правові умови цієї країни ( державна монополія на інформацію й «закритість» у переважній більшості нелегальних мігрантів, особисто залежних від своїх «бригадирів»).
Відтак польові соціологічні опитування українських заробітчан на теренах Російської Федерації ускладнює важлива відмінність у спілкуванні самих українських мігрантів західного та східного напрямів: якщо у першому випадку дослідник зустрічається з заробітчанськими спільнотами, то в останньому українці не творять громад, намагаючись «розчинитися» ( не в розумінні асиміляції, а швидше щоб «бути невидимими», не виокремлюватися в російському суспільстві).
Досвід дослідницької подорожі до Москви переконав, що вивчення найчисельнішого «східного напряму» новітньої української міграції потребує реалізації окремого проекту із забезпеченням договірних умов на рівні відповідних українських і російських державних установ.
Головний результат дослідження винесено у заголовок цього видання. Гасло «На роздоріжжі» сьогодні охоплює проблему сучасної української трудової міграції принаймні в чотирьох вимірах.
Огляд формування середовищ новітніх іммігрантів з України майже одночасно у восьми європейських державах «в сумі» дозволяє на прикладі функціонування одного соціуму у відмінних географічно-культурних обставинах побачити єдиний соціальний процес на різних етапах і в перспективі й поставити проблему дослідження динаміки соціальних ідентичностей в умовах глобалізації. Контексти, в яких постають питання мотивації й вибору еміграції як однієї з соціальних альтернатив заробітчан різного часу й віку, зміни статусу й життєвих стратегій в країнах перебування, родинних стосунків, повернення-неповернення на батьківщину й міграційних переміщень до інших держав виводять нас на проблему способу самовизначення, з’ясування «принципу співбуття», означення спільноти буття мігранта глобалізованого суспільства (що є для нього «батьківщина»).
Приклад українських заробітчан у країнах перебування підтверджує неадекватність міграційної політики та законодавства європейських держав-реципієнтів до закономірностей сучасної трудової міграції та суперечність цієї політики з «міжнародним режимом прав людини». Цей виклик дозволяє поставити питання про джерела, принципи, суб’єкти формування та реалізації міграційної політики в умовах глобальних переміщень мігрантів і підтверджує гостру потребу формування адекватної й відповідної до національних інтересів моделі міграційної політики Української держави, яка одночасно виступає однією з найпотужніших країн-донорів і країною-транзитером потоків мігрантів зі сходу на захід.
Заробітчанська міграція визначає потребу нового розуміння місійної діяльності християнської Церкви в сучасному світі. Дана потреба постає на перетині формування та діяльності церковних спільнот в умовах глобальних переміщень мігрантів і взаємодії національних церков у межах Вселенської Церкви, екуменічного діалогу конфесій та релігій.
Опрацювання матеріалів за всіма напрямами дозволяє сформувати цілісну картину сучасної української трудової міграції, закласти структурні умови для вивчення динаміки української міграції на тлі міграційних процесів у світі в режимі моніторингу. Однак теоретично-методологічні засади дослідження соціальної динаміки міграційного процесу в режимі on-line наразі перебувають у стані розробки.
Пропоновані увазі читачів тексти – це робочі матеріали (working papers), які можна назвати аналітичним узагальненням здобутих даних, так би мовити, «у першому наближенні» і які ми видаємо з огляду на умови реалізації проекту. Плануємо більш ґрунтовне опрацювання результатів дослідження та його видання окремою книгою.
І на завершення. Проведення цього досить масштабного дослідження соціальних середовищ новітніх українських мігрантів у країнах Європи було б неможливим без допомоги і сприяння з боку багатьох людей та установ, що супроводжували наш проект від його задуму до завершення основного комплексу польових робіт і підготовки пропонованих аналітичних матеріалів.
При цій нагоді висловлюємо подяку німецькому католицькому Фонду «Реновабіс» за надання гранту, що дозволив провести дослідження в шести державах, і видати ці аналітичні матеріали, а також Канадському Інститутові українських студій Альбертського університету, завдяки дослідчій дотації якого ( з Меморіального фонду ім. Миколи Кліда та Меморіального фонду ім. Марусі Онищук та Іванка Харука) були здійснені заплановані роботи ще у двох країнах.
При витоках цього дослідження стояли заступник директора Західноукраїнського центру «Жіночі перспективи» Марта Чумало, яка свого часу люб’язно погодилася віддати авторові цих рядків для подальшого аналізу результати проведеного під її керівництвом масового опитування українців в Італії; співробітник Фундації «ПАУСІ» Святослав Павлюк і директор Інституту євроатлантичного співробітництва Олександр Сушко, які надали організаційну допомогу на етапі започаткування практичної реалізації проекту.
Дослідницька група складає слова глибокої шани і вдячності людям, особиста участь яких була вирішальною для здійснення проекту в наявному форматі й обсязі:
Главі Української Греко-Католицької Церкви Блаженнійшому Любомиру Кардиналові Гузару
Апостольському візитатору для українців греко-католиків Італії, Іспанії та Ірландії Єпископові Глібу Лончині
Президенту МБФ «Карітас України» Андрієві Васьковичу
Директору Інституту народознавства НАН України академіку Степанові Павлюку
Заступникові директора Канадського Інституту Українських Студій Альбертського Університету (Канада) д-ру Богданові Кліду.
Значну інформаційну допомогу та організаційне сприяння роботі нашої експедиції надали Посольства України у державах, де ми проводили дослідження і особисто Надзвичайні і Повноважні Посли України: Ростислав Троненко- у Португальській Республіці; Олег Дьомін – у Російській Федерації; Анатолій Щерба- в Королівстві Іспанія.
Наша особлива вдячність Генеральному Консулу України в Неаполі Володимиру Караченцеву, який надав усебічну особисту допомогу нашій групі в облаштуванні та проведенні дослідження на півдні Італії.
Окремо хочемо подякувати нашим друзям, які самовіддано не шкодуючи сил і часу взяли на себе полагодження необхідних комунікацій, надали власну експертну допомогу і створили сприятливі побутові умови для нашої роботи: керівникам структур Конгрегації Єпископів Ірландської Католицької Церкви, що працюють з мігрантами і біженцями сестрі Джоан Родді та Гаррі Кейссі, координатору церковної служби Милосердя мігрантів та біженців( Cois Tine) у м. Корк (Ірландія) Джеффрі Форду, соціологові з Варшавського Університету д-ру Йоанні Конєчній, досліднику Інституту справ публічних у Варшаві Мірославу Бєнєцкі.
Учасники проекту висловлюють щиру вдячність за різнобічну допомогу нашій дослідницькій експедиції священикам Української Греко-Католицької Церкви, що душпастирюють у країнах перебування наших мігрантів- о. Івану Лезі, секретарю єпископа Йосифа Верта для українців католиків Візантійського обряду (Росія), о. Адріянові Цькую, канцлерові Апостольського візитатора для українців греко-католиків Італії, Іспанії та Ірландії; о. Михайлові Хром’янчуку, настоятелеві Української Греко-Католицької персональної парохії св. Сергія і св. Вакха в Римі; о. Олександру Сапункові- пасторальному координатору для українців греко-католиків Італії; о. Петру Кушці-настоятелю храму Успіння Пресв. Богородиці у Варшаві; о. Василю Сливоцькому, настоятелю храму св. Климента у Празі, о. Йосифу Казанова- душпастирю для українців греко-католиків Іспанії, капеланам для українців греко-католиків о. Гектору Зімлеру (Барселона), о.Івану Липці (Мадрид), о. Василю Бойку ( Валенсія), о. Василю Поточняку ( Болонья), о. Макарію Іванишину ( Брешія), о. Роману Войцехівському ( Неаполь), о. Любомиру Даціву ( Афіни), о. Сергію Келех еру (Дублін), іншим, не згаданим тут священикам.
Проведення наших досліджень стало можливим завдяки щирій допомозі наших земляків, що живуть і працюють у країнах, де ми побували- ад’юнктові Варшавського Університету Андрію Панасюку, президентові Асоціації українців Іспанії «Україна» Михайлові Петруняку, президентам Асоціації українців Португалії «Собор» Володимиру Лозинському та Олегові Гуцьку, голові Християнського Товариства українців Італії Олесю Городецькому, українським студентам Папських навчальних закладів у Римі.
Окремо хочемо подякувати численним нашим землякам, що працюють нині у різних країнах і, попри зайнятість, люб’язно погодилися нам допомогти.
Ігор Марков
|