ТЕМА 6. Інфраструктура ринку
фінансових послуг
6.1. Методичні поради до вивчення теми
Поняття ринкової інфраструктури та інфраструктури ринку фінансових послуг. Фінансово-економічний механізм ринку фінансових послуг передбачає наявність об’єкта управління – інфраструктури ринку. Перехідний характер української економіки зумовлює необхідність формування розвиненої ринкової інфраструктури, яка забезпечуватиме нормальне функціонування економіки країни. Для чіткого розуміння поняття «інфраструктура фінансового ринку» проаналізуємо методологічні підходи щодо трактування економічної сутності базових понять: «інфраструктура», «ринкова інфраструктура».
Ряд вітчизняних вчених розглядають інфраструктуру як сукупність галузей господарства, що обслуговують виробництво і населення. Особливістю інфраструктури, на їх думку, є «гнучкість», що дозволяє їй швидко реагувати на зміни умов виробництва й життя населення.
Під ринковою інфраструктурою автори пропонують розуміти весь комплекс елементів і видів діяльності, які створюють організаційно–економічні умови для функціонування ринкового механізму. Об’єкти ринкової інфраструктури здійснюють правове та економічне консультування підприємців і захист їх інтересів у різних структурах, забезпечують фінансову підтримку, кредитування лізинг, аудит, страхування нових господарських формувань, сприяють матеріально-технічному забезпеченню та реалізації продукції підприємств, регулюють рух робочої сили тощо.
Отже, ринкова інфраструктура - це сукупність (в ідеальному випадку – комплекс) установ, організацій та інших суб’єктів сфери обігу, що забезпечують необхідні умови функціонування ринкової економіки у даній країні чи регіоні. Іншими словами, - це система установ і організацій (банків, бірж, страхових компаній, консультаційних та інформаційно-маркетингових фірм тощо), які забезпечують вільний рух товарів і послуг на ринку.
Залежно від сегментів ринку вона поділяється на інфраструктуру грошового ринку, валютного ринку, ринку капіталу, ринку цінних паперів, страхового ринку тощо.
Поняття інвестиційної інфраструктури включає найбільш важливі галузі економіки, установи і засоби, що безпосередньо забезпечують процес безперебійного здійснення інвестицій.
Таким чином, інфраструктура ринку фінансових послуг є комплексом установ і підприємств, що обслуговують безпосередньо його учасників з метою підвищення ефективності операцій, що виконуються ними. У складі цих суб’єктів інфраструктури ринку фінансових послуг виділяють наступні основні установи: фондові біржі, валютні біржі, депозитарій цінних паперів, реєстраторів цінних паперів, розрахунково-клірингові центри, інформаційно-консультаційні центри.
Враховуючи вищевикладене, слід зазначити, що вказані трактування «інфраструктури», «ринкової інфраструктури» та «інфраструктури ринку фінансових послуг» не можуть використовуватися без попередніх серйозних обумовлень.
По-перше, в сучасних умовах значення невиробничих галузей вже не можна зводити до виконання ними деяких допоміжних функцій типу «обслуговування». У розвинених країнах «третинний сектор» (сфера послуг у всій її різноманітності) перетворюється у провідну сферу зайнятості. Типовим прикладом можуть бути інформаційні системи, що пронизують усі сфери діяльності людства.
По-друге, необхідно відійти від галузевого підходу, що зводиться до виділення «головних» і «другорядних» галузей. Ринкова інфраструктура може бути правильно визначена на основі макроекономічного підходу, згідно з яким інфраструктура в ринковій економіці – це підсистема ринкової економічної системи, сукупність елементів якої забезпечує функціонування взаємозв’язків між суб’єктами ринку; оптимізує рух фінансових потоків і носить не обслуговуючий, а забезпечуючий характер щодо економіки країни.
По-третє, характеризуючи ринкову інфраструктуру, слід виходити із того, що на розвиток економіки впливають не тільки об’єктивні, але і суб’єктивні фактори, причому роль останніх постійно зростає.
Відомо, що фінансові ринки складаються з великої кількості різноманітних «каналів», за якими грошові кошти «перетікають» від власників заощаджень до позичальників. Ці канали можна поділити на дві основні групи. До першої належать так звані канали прямого фінансування, тобто канали, за якими грошові кошти переміщуються безпосередньо від власників заощаджень до позичальників. Друга група – це канали непрямого фінансування. При непрямому фінансуванні грошові кошти, що переміщуються від домашніх господарств у напрямі фірм, проходять через особливі інститути, до числа яких відносяться, наприклад, банки, взаємні фонди, страхові компанії тощо; ці організації називаються фінансовими посередниками. Фінансові посередники є водночас інститутами інфраструктури фінансового ринку.
Стан інститутів ринкової інфраструктури неоднорідний як з кількісної, так і з якісної точок зору. Зміст ринкової інфраструктури не може бути зведений до сукупності лише інституціональних елементів.
У сучасній ринковій інфраструктурі прийнято виділяти інформаційний елемент. Це інформаційні мережі та потоки, асоціації чи добровільні об’єднання, що представляють інтереси інших інститутів «знизу» (наприклад, Асоціація українських банків). А також інститути, що забезпечують зворотний зв’язок між суб’єктами ринкових відносин (наприклад, засоби масової інформації).
Під законодавчим елементом інфраструктури розуміють відповідну частину господарського законодавства, що регламентує як діяльність інститутів ринкової інфраструктури, так і поведінку суб’єктів ринкових відносин. Власне, він задає «правила гри» в ринковій економіці.
Соціальний елемент відображає рівень ринкового мислення (менталітет) населення і його готовність дотримуватись правил і закономірностей функціонування ринку. Саме ці елементи визначають цілісність і завершеність як ринкової інфраструктури в цілому, так і окремих її елементів.
З огляду на викладене, механізм, що здійснює переміщення потоків грошових фондів від населення до виробництва створюється завдяки розвитку інфраструктури ринку фінансових послуг як певної автономної системи. Така автономність не є абсолютною, тому що в реальному житті ринок фінансових послуг не існує ізольовано від всієї економіки.
У сучасних умовах до інститутів інфраструктури ринку фінансових послуг належать наступні структурні утворення (рис.6.1):
Рис. 6.1. Елементи інфраструктури ринку фінансових послуг.
З іншого боку, розрізняють глобальну (на національному, світовому, міжнародному рівні) і локальну інфраструктуру фінансового ринку на рівні окремих регіонів (всередині країни або групи країн) та територіально-адміністративних утворень. Як суб’єкти діяльності інститути інфраструктури ринку фінансових послуг в ринкових умовах носять обслуговуючий характер щодо фінансового ринку і забезпечують його нормальне функціонування як на мікро-, так і на макроструктурних економічних рівнях, відображають внутрішній і зовнішній попит та пропозицію фінансових активів у рамках централізованої саморегулюючої системи глобальних та локальних фінансових ринків.
6.2. План практичного заняття
Питання для обговорення:
Поняття інфраструктури ринку фінансових послуг.
Організаційно оформлені ринки.
Розрахунково-клірингові установи.
Національна депозитарна система.
Інформаційно-аналітичні системи.
Практичні завдання:
Визначити переваги та недоліки сучасної інфраструктури ринку фінансових послуг.
Визначити спільні риси та відмінності в організації інфраструктури ринку фінансових послуг в Україні, Євросоюзі, США, Японії.
Ознайомитись з організацією діяльності Національної депозитарної системи України.
З’ясувати сутність і сферу застосування інститутів ринкової інфраструктури, наведених на рис.6.1.
Проаналізувати чинне податкове законодавство:
- як нормативну базу організації діяльності інститутів ринкової інфраструктури;
- як головну умову раціональної організації надання фінансових послуг. Зробити висновки, визначивши недоліки та основні напрямки удосконалення.
Сформулювати проблеми у сфері організації інфраструктури ринку фінансових послуг та визначити шляхи їх подолання.
6.3.Питання для самопідготовки і самоконтролю знань
Назвіть основних представників інфраструктури ринку фінансових послуг в Україні.
Особливості створення і функціонування фондових бірж в Україні.
Еволюція розвитку банківської системи України.
Етапи становлення і розвитку інвестиційних компаній в Україні.
Особливості функціонування недержавних пенсійних фондів в Україні.
Структура і функції Національної депозитарної системи України.
Діяльність фондових бірж та позабіржових торговельних систем в Україні.
Діяльність реєстраторів власників цінних паперів.
6.4.Тематика індивідуальних навчально-дослідних завдань
Законодавче регулювання діяльності інститутів інфраструктури ринку фінансових послуг.
Основні положення Закону України «Про банки і банківську діяльність».
Основні положення Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок».
Основні положення Закону України «Про інститути спільного інвестування».
Основні положення Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Основні положення Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні».
Недоліки чинного законодавства з питань діяльності інститутів інфраструктури ринку фінансових послуг.
Спільні риси і відмінності в організації діяльності інститутів інфраструктури ринку фінансових послуг в Україні та зарубіжних країнах.
Термінологічний словник
Ринкова інфраструктура - це сукупність (в ідеальному випадку – комплекс) установ, організацій та інших суб’єктів сфери обігу, що забезпечують необхідні умови функціонування ринкової економіки у даній країні чи регіоні. Іншими словами, - це система установ і організацій (банків, бірж, страхових компаній, консультаційних та інформаційно-маркетингових фірм тощо), які забезпечують вільний рух товарів і послуг на ринку.
інфраструктура ринку фінансових послуг є комплексом установ і підприємств, що обслуговують безпосередньо його учасників з метою підвищення ефективності операцій, що виконуються ними.
Література: 1, 2; 3; 4; 5; 6; 7; 8; 12; 14; 16; 18; 20; 22; 23.
ТЕМА 7. Державне регулювання ринку фінансових послуг
Методичні поради до вивчення теми
Ринкові процеси в Україні відбуваються в умовах гострої нестачі інвестиційних ресурсів, необхідних для розвитку економіки. Питання гарантування прав та визначення законодавчих рамок інвестиційної діяльності повинно бути однією з пріоритетних функцій держави і суспільства. При визначенні внутрішнього інвестиційного потенціалу та засобів його використання завданням державного регулювання фінансового ринку в будь-якій країні є не стільки впорядкування діяльності позичальників капіталу і фінансових посередників, забезпечення стабільного розвитку і функціонування ринку в цілому, скільки пошук шляхів вирішення проблем інвесторів, їх захист.
Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” визначає зміст державного регулювання ринків фінансових послуг як здійснення державою комплексу заходів щодо регулювання та нагляду за ринками фінансових послуг з метою захисту інтересів споживачів фінансових послуг та запобігання кризовим явищам.
Метою державного регулювання ринків фінансових послуг в Україні є:
-
проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг;
-
захист інтересів споживачів фінансових послуг;
-
створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг;
-
створення умов для ефективної мобілізації та розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;
-
забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників;
-
додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства;
-
запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг;
-
контроль за прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг;
-
сприяння інтеграції в європейський та світовий фінансовий ринок.
Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється шляхом:
-
ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування їх діяльності з надання фінансових послуг;
-
нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ;
нагляду за діяльністю фінансових установ;
-
застосування уповноваженими державними органами заходів впливу;
-
проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.
Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:
-
щодо ринку банківських послуг - Національним банком України;
-
щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів - Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР) ;
-
щодо інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг - Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України
((Держфінпослуг).
Антимонопольний комітет України, Фонд Державного майна України, Генеральна прокуратура України, Служба безпеки України, Державний комітет фінансового моніторингу України, Державна податкова адміністрація України, Міністерство внутрішніх справ України, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб здійснюють контроль за діяльністю учасників ринку фінансових послуг та отримують від них інформацію у межах повноважень, визначених законом.
З метою забезпечення ефективного регулювання ринку фінансових послуг між Національним банком України, Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України та Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку укладено Меморандум про взаємодію і обмін інформацією. НБУ, ДКЦПФР і Держфінпослуг України мають право на доступ до інформаційних баз даних одне одного, які ведуться з метою регулювання ринку фінансових послуг.
Структура органів державного регулювання фінансового ринку України та нагляду за ринками фінансових послуг має наступні рівні (рис.7.1):
Законодавчий рівень
Верховна Рада України
  
Президент України
Виконавчий рівень
Кабінет Міністрів України
Центральні органи виконавчої влади загального регулювання та нагляду
Спеціалізовані центральні органи виконавчої влади
Органи місцевого самоврядування - органи державної реєстрації суб’єктів господарювання.
Рис.7.1. Структура органів державного регулювання фінансового ринку України та нагляду за ринками фінансових послуг.
До центральних органів виконавчої влади загального регулювання та нагляду належать Антимонопольний комітет України, Державна податкова адміністрація України, Державний комітет статистики; до спеціалізованих центральних органів виконавчої влади - Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Національний банк України, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг.
Державне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах:
- адміністративне регулювання;
- індикативне регулювання.
Адміністративне регулювання – це дії адміністрації країни, регіонів, спеціалізованих центральних органів виконавчої влади, спрямовані на збалансування інтересів суб’єктів господарювання за допомогою правових законів на принципах самоутворення, самоуправління і самофінансування.
Адміністративне регулювання має за мету створення відповідних умов для саморегулювання ринкових відносин за допомогою чинної законодавчо-правової бази. До заходів адміністративного регулювання банківської діяльності з боку НБУ належать (рис. 7.2):
Рис.7.2. Адміністративне регулювання банківської діяльності.
Індикативне регулювання – це один із способів регулювання економіки за допомогою постановки певних цілей, визначення пріоритетів розвитку національної економіки.
До індикативного регулювання банківської діяльності відносять:
встановлення обов’язкових економічних нормативів;
визначення норм обов'язкових резервів для банків;
встановлення норм відрахувань до резервів на покриття ризиків від активних банківських операцій;
визначення процентної політики;
визначення порядку рефінансування банків;
визначення порядку налагодження кореспондентських відносин між банками;
управління золотовалютними резервами, включаючи валютні інтервенції;
операції з цінними паперами на відкритому ринку;
регулювання імпорту та експорту капіталу.
Банківське регулювання - одна з функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків; визначають загальні принципи банківської діяльності; встановлюють порядок здійснення банківського нагляду та відповідальність за порушення банківського законодавства.
Банківський нагляд - система контролю та активних впорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими фінансово-кредитними установами у процесі їх діяльності законодавства України і встановлених нормативів із метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників.
Політика рефінансування НБУ (видача позик комерційним банкам під їх боргові зобов’язання шляхом переобліку їх портфеля векселів) безпосередньо впливає на обсяг їх пасивів, а тим самим - і на величину їх активних (кредитних) операцій. Процентна політика центрального банку (встановлений рівень процентів за його кредитами) виступає фактором регулювання попиту на кредит.
При інфляційних тенденціях в економіці облікова ставка (ставка рефінансування) збільшується. У такому випадку кредит, який отримують комерційні банки, стає більш дорогим. Це викликає збільшення вартості кредиту, який комерційні банки надають суб’єктам економічних відносин. У результаті відбувається зниження обсягів фінансових ресурсів в реальній економіці. Це гальмує розвиток виробництва, зменшуючи таким чином інфляційні тенденції в економіці.
У випадку економічного застою ставка рефінансування знижується. Кредит стає більш дешевим, що викликає збільшення попиту на нього. При цьому збільшується обсяг інвестицій, що забезпечує розширення виробництва.
Кредитування є основним видом активних операцій комерційних банків. Воно дає можливість банкам отримувати значні доходи і водночас супроводжується певними ризиками. Вони пов’язані із неповерненням позичальниками основного боргу і відсотків за позиками.
Кредитні операції, як вид господарської діяльності комерційних банків, ґрунтуються на глибокому розумінні економічних, фінансових і правових підвалин бізнесу. Кредит може бути повернений у строк тільки тоді, коли забезпечена його цільова ефективність.
Основні правові, фінансові та економічні принципи кредитування знаходять свій прояв у кредитній політиці комерційного банку. Головними елементами ефективного управління кредитами є: ретельно розроблена кредитна політика, якісне управління кредитним портфелем, ефективний контроль за кредитами і добре підготовлений для цієї роботи персонал.
Кредитування - процес складний та багатогранний, в умовах післякризової економіки набуває нових й ефективних шляхів застосування і розвитку. У даний час кредитні операції носять рівноправний і добровільний характер; обидві сторони (кредитор і позичальник) виконують активну роль щодо своїх обов’язків і прав, які закріплюються укладеним між ними договором.
Згідно із Законом України “Про банки і банківську діяльність” та Положенням “Про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій” Національний банк України видає банкам ліцензію на здійснення кредитування юридичних і фізичних осіб. Банк може отримати ліцензію на надання кредитів позичальникам за умови виконання вимог, які затверджені Національним банком у Положенні “Про порядок ліцензування банків в Україні”(рис 7.3):
Рис. 7.3. Умови, за яких банки отримують від НБУ
ліцензію на кредитування.
Із моменту реєстрації в НБУ комерційні банки тільки після отримання ліцензії мають право здійснювати кредитування.
З метою захисту інтересів кредиторів і вкладників банку кредитування позичальників здійснюється згідно із чинним законодавством України з додержанням встановлених НБУ обов’язкових економічних нормативів регулювання діяльності банків та вимог щодо формування обов’язкових страхових і резервних коштів.
Установи комерційного банку можуть надавати кредити всім суб’єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої приналежності, статусу, форми власності за умови наявності у них реальних можливостей повернення кредиту, сплати відсотків за користування ним і правових форм його забезпечення.
Основними складовими кредитної і процентної політики держави є (рис 7.4):
Рис. 7.4. Складові кредитної і процентної політики держави.
Процес кредитування передбачає безумовне додержання відповідних принципів.
Принципи кредитування - це основні положення кредитного механізму, що визначають процес кредитування:
принцип строковості означає, що кредит повинен погашатися у визначений термін. Дотримання цього принципу відкриває кожному позичальнику можливості для отримання нових банківських кредитів, а також дає змогу уникнути сплати банку підвищених відсотків за несвоєчасне погашення суми позики. Якщо позичальник порушує строки погашення, то банк застосовує до нього штрафні санкції і може відмовити в повторній видачі кредиту;
принцип цільового характеру кредиту припускає вкладення позикових коштів у конкретні господарські процеси, на чітко визначені цілі, операції, техніко-економічна експертиза яких свідчить про їх достатню дохідність з урахуванням економічної кон’юнктури і ризиків у конкретній галузі економіки, тенденцій розвитку ринку;
принцип платності означає, що позичальник повинен внести в банк визначену плату за користування кредитом;
принцип забезпечення кредиту означає наявність у позичальника юридично оформлених видів застави або документів, що гарантують своєчасне повернення кредиту (наприклад, гарантій третіх осіб).
Розмір процентної ставки за користування кредитом встановлюється установою банку самостійно, залежно від вартості кредитних ресурсів; характеру наданого забезпечення і розміру витрат для утримання заходу, що кредитується; попиту та пропозиції на кредитному ринку в конкретному регіоні та інших факторів з таким розрахунком, щоб сума одержаних від позичальника відсотків покривала витрати банку у залученні коштів, необхідних для надання кредиту, витрати на ведення банківських справ і забезпечувала одержання доходу банку.
Сплата відсотків позичальником здійснюється у строки, визначені кредитним договором. Якщо у договорі встановлені умови щоквартальної сплати відсотків, до кредитного договору оформляється графік авансових щомісячних платежів.
Протягом дії кредитної угоди банк має право змінювати рівень процентної ставки за кредит залежно від зміни процентної центрального банку.
Метою узгодження національного банківського законодавства України з нормами та принципами європейського права є забезпечення пріоритетності загальновизнаних норм та принципів європейського права перед нормами внутрішньодержавного права України.
Положення Угоди про партнерство і співробітництво України з Європейським Союзом повинні становити основу відповідної програми гармонізації законодавства України з європейською правовою системою. Що стосується питання визначення складових процесу гармонізації, певну допомогу може надати досвід зближення законодавства асоційованих з ЄС країн Центральної та Східної Європи, а саме рекомендації так званої “Білої книги” ЄС, про підготовку цих країн до вступу в цю організацію.
Визначальними орієнтирами у приведенні законодавства України відповідно до принципів і норм європейського права повинні бути (рис. 7.5):
Рис. 7.5. Орієнтири адаптації банківського законодавства України до норм європейського права.
Основними цілями галузевої програми інтеграції України до ЄС у банківській сфері є сприяння розвитку відносин між Україною та ЄС у створенні основ взаємовигідного банківського та фінансового співробітництва, спрямованого на сприяння інтеграції України у загальноприйняті системи взаєморозрахунків і забезпечення змін у розвитку банківських та фінансових послуг, розвиток спільного ринку кредитних ресурсів, зміцнення валютно-грошової системи України, поступове зближення політики України з політикою європейської валютної системи, гармонізації українського банківського законодавства до законодавства ЄС.
Завданнями галузевої програми є:
- створення і запровадження нового покоління системи міжбанківських електронних платежів;
- сприяння поширенню в Україні масових платежів за допомогою національних пластикових карток;
- створення бази даних банківського нагляду;
- запровадження ефективної, підтриманої відповідними розрахунками системи гарантування внесків фізичних осіб у комерційних банках;
- розроблення положень про порядок формування і використання банками резервів на покриття ризиків від проведення валютних, інвестиційних, фондових операцій тощо.
У процесі адаптації банківського законодавства до стандартів ЄС із питань, що регулюють банківську справу, зокрема, з питань банківського нагляду, міграції капіталу тощо, визначається перелік законодавчих актів, у першу чергу базових нормативних актів НБУ, які необхідно проаналізувати щодо їх відповідності до законодавства ЄС та розробити механізм їх перегляду.
Процес виходу з економічної кризи повинен забезпечуватись удосконаленням методів валютного регулювання. Значні коливання валютних курсів у нових умовах роблять більш ризикованими зовнішньоекономічні операції.
Негативний вплив несталості валютних курсів на розвиток зовнішньоекономічних зв'язків викликає необхідність втручання державних органів у сферу міжнародних валютних відносин з метою обмежити коливання валютного курсу через операції центральних банків.
Головними методами регулювання валютного курсу є валютна інтервенція та дисконтна політика.
Валютна інтервенція - це форма валютної політики, що передбачає пряме втручання центрального банку або казначейства в операції на валютному ринку з метою впливу на курс національної валюти. Вона зводиться до купівлі та продажу центральним банком або казначейством інвалюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція надмірна та курс низький, і продає, коли курс інвалюти високий. Таким способом обмежуються коливання курсу національної валюти.
Часто валютна інтервенція використовується для підтримання курсу валюти на зниженому рівні, для здійснення валютного демпінгу - знецінювання національної валюти з метою масового експорту товарів за цінами, нижчими за світові. Валютний демпінг слугує засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.
Дисконтна політика - це форма грошово-кредитної політики, яку здійснює центральний банк, підвищуючи або знижуючи відсоткові (дисконтні) ставки з метою регулювання попиту та пропозиції на позиковий капітал, а також впливу на темпи інфляції, стан платіжного балансу. Підвищенням дисконтної ставки у періоди погіршення стану платіжного балансу центральний банк сприяє притоку капіталів із країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу.
Але цей спосіб може бути ефективним лише при умові, що рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш прибуткового їх розміщення, а не невпевненістю у збереженні капіталів у країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди є ефективним методом. До того ж це веде до подорожчання кредиту всередині країни.
Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація.
Девальвація – це здійснення державою у законодавчому порядку зниження обмінного курсі власної грошової одиниці щодо валюти іншої країни. Девальвація – один із варіантів грошової реформи, спрямованої на оздоровлення грошового обігу, стабілізацію національної валюти.
Девальвація спричиняє подорожчання імпортованих товарів і здешевлення власних, експортованих в інші країни, тому девальвація може використовуватися як засіб зовнішньоторговельної експансії.
Ревальвація – це підвищення валютного курсу національної валюти щодо грошової одиниці інших країн або щодо міжнародної грошової одиниці. Ревальвація – один із методів стабілізації грошової системи і поновлення або підвищення купівельної спроможності грошей після інфляції.
Механізм впливу ревальвації на економіку протилежний девальвації. Ревальвація як метод стабілізації грошової одиниці в минулому використовувалася досить рідко у зв’язку з тим, що країна, яка в такий спосіб стабілізує грошовий обіг, ставить себе в невигідне становище у зовнішньоекономічних операціях, туризмі порівняно з іншими, спричиняє зростання цін на експортовані товари в іноземній валюті, а відтак – знижує конкурентоспроможність товарів власного виробництва на міжнародному ринку. Сьогодні ревальвація та девальвація виступають лише методом приведення офіційного курсу у тимчасову відповідність до реального.
У світовій практиці існує система гнучких валютних курсів. Кожна країна має право вибирати режим валютного курсу. Величина економічно обґрунтованого курсу української валюти - гривні - може визначатися на підставі розрахунку валового внутрішнього продукту України за цінами, визначеними у гривнях та в доларах США або євро. Частка від їх ділення дає валютний курс.
Однак важливо створити систему підтримки сталого валютного курсу, адже які б режими валютного курсу і засоби валютного регулювання не були обрані, передусім необхідна збалансованість державного бюджету, торговельного та платіжного балансів при сталості цін та відносно повній забезпеченості зайнятості. Лише за цих умов курс національної валюти України буде стабільним, без чого неможливий нормальний економічний розвиток держави.
Головним принципом державного регулювання фондового ринку є орієнтація на загальнонаціональні інтереси та стимулювання інвестиційної діяльності в Україні. Реалізація цього принципу пов’язана з вирішенням ряду макроекономічних завдань, а саме:
сприяння активній інвестиційно-інноваційній діяльності на засадах розвитку наукомістких виробництв;
зміцнення економічного суверенітету і підвищення міжнародного авторитету України на світовому ринку;
підтримка процесу приватизації через розвиток вторинного ринку цінних паперів;
поглиблення напрямів радикальної економічної реформи;
проведення структурної перебудови економіки.
Державне регулювання функціонування фондового ринку в Україні, єдину державну політику щодо цінних паперів, координацію діяльності центральних органів державної виконавчої влади у цій сфері здійснює Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР). Основними її завданнями є (рис. 7.6):
Рис.7.6. Завдання ДКЦПФР.
Відповідно до покладених на неї завдань ДКЦПФР виконує наступні функції (рис.7.7):
Рис.7.7. Функції ДКЦПФР.
Як показує світовий досвід, фінансовий ринок ефективно розвивається тоді, коли враховується принцип оптимальності державного регулювання: держава регулює діяльність учасників ринку лише у випадках, коли це абсолютно необхідно, в інших випадках вона делегує частину своїх повноважень професійним учасникам ринку, які об’єднуються у саморегулівні організації (СРО). В Україні саморегулівні організації здійснюють свою діяльність на ринку цінних паперів відповідно до Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”, інших законодавчих та нормативних актів.
Саморегулівна організація - це добровільне об’єднання професійних учасників ринку цінних паперів, яке не має на меті одержання прибутку і створюється з метою захисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів.
Професійні учасники ринку цінних паперів об’єднуються у саморегулівні організації за видами професійної діяльності. Кожний учасник ринку може входити до складу кількох СРО згідно з функціями, які він виконує відповідно до дозволів, або бути учасником однієї саморегулівної організації.
В Україні зареєстровано та здійснює діяльність 11 саморегулюючих організацій, серед них:
Професійна асоціація реєстраторів та депозитаріїв (свідоцтво № 1 від 31.10.1997 р.) включає 265 членів;
ЗАТ “Українська фондова біржа” (свідоцтво № 6 від 11.06.1998 р.) включає 140 членів;
Асоціація “Позабіржова Фондова Торговельна Система” (свідоцтво № 2 від 31.10.1997 р.) включає 263 члени;
Українська Асоціація інвестиційного Бізнесу (свідоцтво № З від 31.10.1997 р.) включає 91 члени;
Асоціація учасників фондового ринку України (свідоцтво № 9 від 28.05.1999 р.) включає 110 членів;
Асоціація “Південноукраїнська торговельно-інформаційна система” (свідоцтво № 4 від 31.12.1997 р.) включає 155 членів;
АТ “Київська міжнародна фондова біржа” (свідоцтво № 5 від 28.05.1998 р.) включає 159 членів та інші.
Центральним органом виконавчої влади з регулювання ринків фінансових послуг у сфері небанківського фінансового посередництва є Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг). У межах своєї компетенції вона здійснює наступні функції, пов’язані з організацією всього спектра фінансових послуг, передбачених чинним законодавством, і контролем за ними (рис. 7.8):
Рис.7.8. Функції Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (Держфінпослуг).
7.2. План практичного заняття
Питання для обговорення:
Сутність і мета державного регулювання ринку фінансових послуг.
Основні завдання державного регулювання ринку фінансових послуг.
Органи державного регулювання ринку фінансових послуг в Україні.
Повноваження Верховної Ради України, Національного банку, Кабінету міністрів України, Міністерства фінансів, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Державного комітету у справах нагляду за страховою діяльністю, Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України, Антимонопольного комітету з регулювання ринку фінансових послуг в Україні.
Поняття ліквідності ринку та платоспроможності фінансових посередників.
Захист прав споживачів фінансових послуг.
Зарубіжний досвід регулювання ринку фінансових послуг.
Практичні завдання:
Пояснити відмінності у змісті та завданнях державного регулювання діяльності з надання фінансових послуг та державного регулювання ринків фінансових послуг.
Охарактеризувати порядок державного регулювання діяльності банків в Україні.
Розкрити зміст і особливості валютного регулювання в Україні.
Проаналізувати чинне законодавство як нормативну базу проведення валютної політики та організації валютного контролю в Україні.
Охарактеризувати порядок державного регулювання фондового ринку в Україні.
Порівняти завдання і функції органів державного регулювання ринку фінансових послуг в Україні.
Пояснити відмінності у функціях і повноваженнях Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку і Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України.
7.3.Питання для самопідготовки і самоконтролю знань
Мета державного регулювання ринків фінансових послуг.
Структура органів державного регулювання фінансового ринку України.
Адміністративне та індикативне регулювання.
Мета і орієнтири узгодження національного банківського законодавства України з нормами та принципами європейського права.
Зміст валютного регулювання та його основні методи.
Економічне призначення Національного банку України.
Мета, завдання і органи регулювання ринку цінних паперів в Україні.
Зміст основних функцій Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку.
Зміст і призначення функціонування саморегулівних організацій на фондовому ринку.
Організація державного регулювання ринків фінансових послуг у сфері небанківського фінансового посередництва.
Функції Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України.
7.4.Тематика індивідуальних навчально-дослідних завдань
Роль, напрями і форми державного регулювання ринку фінансових послуг.
Концепція розвитку ринку фінансових послуг в Україні: переваги і недоліки.
Зарубіжна практика регулювання ринків фінансових послуг.
Особливості процесу адаптації банківського законодавства України до вимог Євросоюзу.
Міжнародний досвід боротьби з ціновими маніпулюваннями на ринку фінансових послуг.
Проблеми організації ефективного державного регулювання ринку фінансових послуг в умовах економічної кризи.
Післякризовий стан і перспективи розвитку ринку фінансових послуг в Україні.
Термінологічний словник
Державне регулювання ринків фінансових послуг – це здійснення державою комплексу заходів щодо регулювання та нагляду за ринками фінансових послуг з метою захисту інтересів споживачів фінансових послуг та запобігання кризовим явищам, зловживанням і порушенням у цій сфері.
Саморегулівна організація - це добровільне об’єднання професійних учасників ринку цінних паперів, яке не має на меті одержання прибутку і створюється з метою захисту інтересів своїх членів, інтересів власників цінних паперів.
Цінові маніпулювання – штучний вплив на курси цінних паперів або валютні курси, який полягає у спробах продавати фінансові інструменти за цінами, вищими або нижчими за середньоринкові, зі спекулятивними намірами з порушенням норм чинного законодавства.
Література: 1, 2; 3; 4; 5; 6; 7; 8; 12; 14; 16; 18; 20; 22; 23.
ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 2. Зміст фінансових послуг і
порядок їх надання
|