4 Світовий фінансовий ринок: сутність та роль у системі міжнародного перерозподілу фінансових ресурсів і капіталу

ТЕМА 4 ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ СВІТОВОГО ФІНАНСОВОГО РИНКУ 4.1. Світовий фінансовий ринок: сутність та роль у системі міжнародного перерозподілу фінансових ресурсів і капіталу З функціонального погляду світовий фінансовий ринок — це система ринкових відносин, у якій об’єктом операцій виступає грошовий капітал і яка забезпечує акумуляцію та перерозподіл світових фінансових потоків, створюючи умови для безперервності та рентабельності виробництва. Світовий фінансовий ринок з інституційного погляду — це сукупність банків, спеціалізованих фінансово-кредитних установ, фондових бірж, через які здійснюється рух світових фінансових потоків та які є посередниками перерозподілу фінансових активів між кредиторами і позичальниками, продавцями та покупцями фінансових ресурсів (див. рис. 1). Рис. 1. Інституційна структура світового фінансового ринку Сукупність кредитно-фінансових установ акумулює величезні маси грошових ресурсів по всьому світові. В подальшому, ці ресурси через кредитні та інвестиційні механізми перерозподіляються між країнами, даючи потужний імпульс подальшому зростанню концентрації та централізації капіталу. Світові потоки фінансових ресурсів під впливом конкурентної боротьби через інституційний механізм світового фінансового ринку спрямовуються в ті сфери та регіони світової економіки, де на них відчувається найбільший попит, а отже є можливість отримати найбільші прибутки. Світовий фінансовий ринок виник у 1950 – х роках у формі ринку євровалют. На його подальший розвиток вплинули такі події: у 1960 – х роках: швидке економічне зростання Японії, що надало нові можливості для бізнесу на Далекому Сході; у 1970 – х роках: світова фінансова криза (1971 і 1973 рр.), що призвела до краху Бреттон-Вудської системи і перехід від системи фіксованих до системи плаваючих валютних курсів; нафтові кризи (1974 і 1979 рр.), які були спричинені підвищенням цін на нафту ОПЕК; банківська криза в США (1979 р.), яка призвела до загального підвищення відсоткових ставок і поставила на межу банкрутства багато країн, що розвиваються; у 1980 – х роках: процес лібералізації національних ринків капіталу індустріальних країн. Він стимулював швидке зростання міжнародного руху капіталу, який інтегрував національні ринки капіталу і ринок євровалют для створення єдиного глобального фінансового ринку; у 1990 – х роках: зміна політичних систем у східноєвропейських комуністичних країнах (1989 – 1990 рр.) і перехід до ринкової економіки; у 2000 р.: злиття Паризької, Амстердамської та Бельгійської фондових бірж, створення Euronext – найбільшого за обсягами торгового фондового ринку в єврозоні; оприлюднення намірів про злиття двох найпотужніших європейських бірж – Лондонської та Франкфуртської у «Ай-Ікс». Об’єднувальні процеси допомагають фондовому ринку ЄС подолати роздрібненість та посилити конкурентні позиції; після 2005 р. динаміку світових фінансових ринків визначають розміри відсоткових ставок у США та Європі, диференціація між якими зростає, високі ціни на нафту, зниження курсу долара. Світовий фінансовий ринок об’єднує національні фінансові ринки країн та міжнародний фінансовий ринок, що різняться умовами емісії та механізму обігу фінансових активів. У широкому розумінні до складу світового фінансового ринку належить також система офіційної міжнародної фінансової допомоги, що формувалася у повоєнні роки і передбачає особливі умови перерозподілу фінансових ресурсів: міждержавне кредитування, кредити міжнародних організацій, надання грантів. Окремо розглядають міжнародний рух золотовалютних резервів, що складаються з офіційних та приватних резервних фінансових активів (див. рис. 2). Під світовим фінансовим ринком треба розуміти складне переплетіння, взаємозалежність, інтеграцію національних та міжнародних ринків, що забезпечує перелив грошово-кредитних ресурсів між країнами, регіонами, галузями та окремими суб’єктами бізнесу. Це глобальний механізм, що забезпечує балансування світового попиту і пропозиції на капітал. Світовий фінансовий ринок істотно виникає на базі національних фінансових ринків під впливом концентрації виробництва та капіталу й інтернаціоналізації світо господарських зв’язків. Упровадження інформаційних технологій у банківській та фінансовій сферах дало значний поштовх глобалізації фінансових ринків. Характерними рисами світового фінансового ринку є: величезний обсяг фінансових ресурсів та операцій; глобальність, тобто відсутність територіальних обмежень; цілодобовий режим операцій; залучення до операцій суб’єктів/інституцій із високим рейтингом/репутацією; широкий діапазон використання фінансових інструментів; уніфікація правил та стандартів операцій; високий рівень використання інформаційних технологій. Світовий фінансовий ринок становить складну, внутрішньо структуровану систему. Хоча єдина, загальноприйнята класифікація цієї системи ще не склалася, найчастіше виділяють чотири головні елементи світового фінансового ринку – валютний ринок, ринок боргових зобов’язань, ринок титулів (або прав) власності та ринок похідних фінансових інструментів (деривативів) (див. рис. 3). Рис. 3. Елементи світового фінансового ринку Формування світового фінансового ринку на сучасному етапі відбувається під впливом процесу глобалізації національних фінансових ринків, чинниками якого є: інтенсивне впровадження електронних технологій, комунікаційних засобів та інформатизації, що робить високоефективними інформаційну інфраструктуру фінансового ринку та систему розрахунків між учасниками ринку; розширення видів та кількості пропонованих цінних паперів; посилення ролі фінансових ринків як основного механізму перерозподілу фінансових ресурсів як у національному, так і в глобальному масштабі; вплив приватизаційних процесів на потенційну пропозицію цінних паперів; концентрація діяльності учасників ринку у світових фінансових центрах; інституціоналізація фінансових ринків, тобто постійне збільшення частки інституційних учасників ринку (інвестиційних, страхових компаній, пенсійних фондів тощо); лібералізація фінансових ринків, тобто створення законодавства, що сприяє проникненню учасників ринку на фінансові ринки різних рівнів і стимулює їх активність. Як уже зазначалося, світовий фінансовий ринок складається з національних ринків країн і з міжнародного фінансового ринку. Участь національних валютних, кредитних, фондових ринків в операціях світового ринку визначається такими факторами: місцем країни у світовій системі господарства та її валютно-економічним становищем; існуванням розвиненої кредитної системи і добре організованої фондової біржі; помірністю оподаткування; пільгами валютного законодавства, яке дозволяє доступ іноземним позичальникам на національний ринок та іноземних паперів до біржового котирування; зручним географічним положенням; відносною стабільністю політичного режиму та ін. 4.2. Міжнародний фінансовий ринок як складова світового фінансового ринку. Сегментація міжнародного фінансового ринку Головне призначення міжнародного фінансового ринку полягає в забезпеченні перерозподілу між країнами акумульованих вільних фінансових ресурсів для сталого економічного розвитку світового господарства й одержання від цих операцій певного доходу. Через структури міжнародного фінансового ринку тимчасово вільні фінансові ресурси переводяться із тих секторів світового господарства, де вони з’являються, у ті сектори, де в них у даний момент є потреба. Завдяки цьому стає можливим валютне, кредитне, розрахункове обслуговування міжнародної торгівлі товарами та послугами, закордонних інвестицій, урядових запозичень та ін. Головною функцією міжнародного фінансового ринку є забезпечення міжнародної ліквідності, тобто можливості швидко залучати достатню кількість фінансових засобів у різних формах на вигідних умовах на наднаціональному рівні. Залучення ресурсів на міжнародному фінансовому ринку значно розширює фінансові можливості кожної країни і сприяє вирівнюванню її економічного розвитку та створенню умов для підвищення суспільного добробуту. Забезпечуючи купівлю – продаж відповідних інструментів, міжнародний фінансовий ринок виконує функцію акумулювання інвалютних потоків у формі заощаджень та їх інвестування. Міжнародний фінансовий ринок об’єднує заощадження з інвестиціями ринковими методами купівлі-продажу. На міжнародному фінансовому ринку відбувається продаж ресурсів власників інвалютних заощаджень і їх купівля компаніями, фізичними особами, міжнародними організаціями, урядами суверенних держав. Завдяки міжнародному фінансовому ринку заощадження трансформуються у функціонуючий капітал, кругообіг якого не обмежується існуючими адміністративними кордонами і набув глобального масштабу. Наступна функція міжнародного фінансового ринку полягає у формуванні цін інвалютних інструментів на основі дії законів попиту і пропозиції. При цьому ціна інвалютних інструментів – це величина доходу (дивіденду, проценту, купонного доходу, спреду за валютними операціями, доходу від міжнародних інвестицій, страхових премій), яку покупець інвалютних інструментів повинен забезпечити його продавцю. Ґрунтуючись на законах ринкового ціноутворення, формування цін інструментів міжнародного фінансового ринку враховує дію значного часового лагу. Чим більший строк відчуження інвалютних ресурсів від їх власників, тим вищою буде їх ціна. Сформована в результаті такої залежності рівноважна ціна фінансового інструменту ув’язує інтереси власників заощаджень (інвесторів, кредиторів) і їх покупців. Важливою функцією міжнародного фінансового ринку є забезпечення безперервності інвалютних потоків і їх регулювання. Міжнародні валютно-фінансові потоки – це потоки іноземних валют чи будь-яких інших фінансових активів, зумовлені економічною діяльністю суб’єктів світового господарства. Міжнародні фінансові потоки обслуговують рух товарів, послуг і міждержавний перерозподіл грошового капіталу між конкуруючими суб’єктами світового ринку. Вони дають уявлення про стан кон’юнктури, яка служить орієнтиром для прийняття рішення менеджерами. Безперервність переміщення інвалютних ресурсів каналами міжнародного фінансового ринку забезпечується його цілодобовою роботою чому сприяє наявність великих фінансових центрів (Лондон, Франкфурт-на-Майні,Цюріх. Нью-Йорк, Сінгапур, Токіо тощо) в усіх кутках земної кулі та усіх часових поясах. Операції на міжнародному фінансовому ринку з деякою мірою умовності можна розділити на дві великі групи – кредитні й інвестиційні. Відповідно можна виділити і два сектори цього ринку: сектор кредитів і сектор цінних паперів, за допомогою яких здійснюється процес інвестування. Основним критерієм цього поділу виступає той чи інший тип фінансових інструментів. Якщо їх вільні купівля-продаж не можливі, то ми маємо справу з кредитним ринком, якщо ж зобов’язання або інструменти продаються і купуються, то відповідно покупці і продавці виступають учасниками ринку цінних паперів. З іншого боку, залежно від термінів реалізації майнових прав – короткі (до одного року) і тривалі, розрізняють грошовий (валютний) і фондовий (капіталів) ринки (див. рис. 4). Щодо об’єднання ринку кредитних ресурсів і ринку цінних паперів під одною назвою ринку капіталів (див. рис. 5) у вітчизняній літературі немає одностайності. Подібне трактування досить закономірне, оскільки фінансові ресурси, що функціонують на зазначених ринках, дають їхньому власникові певний дохід. Проте ці ринки різняться за своїми найхарактернішими ознаками. При одержанні коштів на кредитній основі, їхній власник не змінюється. При купівлі цінних паперів власник коштів змінюється. Є певні відмінності і в одержанні доходу на вкладені кошти. Тому, ці міжнародні фінансові ринки слід розглядати окремо. Рис. 4. Структура фінансових ринків з урахуванням критеріїв типів фінансових операцій та термінів реалізації майнових прав Рис. 5. Взаємозв’язок між окремими сегментами світового фінансового ринку 4.3. Характеристика інструментів міжнародного фінансового ринку І нструменти міжнародного фінансового ринку (див. рис. 6) являють собою відповідні угоди, в результаті яких одночасно виникають інвалютні активи в одних учасників ринку та інвалютні зобов’язання в інших учасників цього ж ринку. Міжнародні фінансові активи — це специфічні не речові активи (акції, облігації, векселі, казначейські зобов’язання), що обертаються на світовому фінансовому ринку і являють собою законні вимоги їхніх власників на отримання грошового доходу в майбутньому. В економічній літературі прийнято виділяти дві основні групи фінансових інструментів світового фінансового ринку, які відрізняються надійністю щодо отримання доходу: інструменти власності та інструменти позики. Інструменти власності – безстрокові інструменти, які засвідчують пайову участь інвестора в статутному фонді емітента (акціонерного товариства) та дають право власнику на отримання доходу у вигляді дивідендів, право на частку майна товариства при його ліквідації тощо. Інструменти позики – строкові інструменти, які відображають відносини позики і являють собою зобов’язання емітента виплатити тримачу цінних паперів дохід у визначені умовами випуску моменти часу. Похідні інструменти (деривативи) – фінансові інструменти, механізм випуску та обігу яких пов’язаний з купівлею-продажем певних фінансових чи матеріальних активів. Ціни на похідні фінансові інструменти встановлюються залежно від цін активів, які покладені в їх основу і називаються базовими активами (цінні папери, процентні ставки, фондові індекси, іноземна валюта тощо). Похідні інструменти – це, як правило, угоди на придбання (продаж) з відстрочкою виконання, що слугують для страхування ризиків. Фінансові інструменти світового фінансового ринку залежно від механізму нарахування доходу поділяються на інструменти з фіксованим доходом та інструменти з плаваючим доходом. Інструменти з фіксованим доходом – облігації, інші боргові зобов’язання з фіксованими процентними виплатами, а також привілейовані акції, за якими сплачується фіксований дивіденд. Інструменти з плаваючим доходом – боргові зобов’язання зі змінними процентними виплатами та прості акції, оскільки дивідендні виплати за ними наперед не визначені й залежать від розміру прибутку, отриманого фірмою протягом звітного періоду. До характеристик фінансових активів світового фінансового ринку можна віднести: Термін обігу — проміжок часу до кінцевого платежу або до вимоги ліквідації (погашення) фінансового активу. Активи бувають: короткострокові – з терміном обігу до одного року; середньострокові – від одного до чотирьох-п’яти років; довгострокові – від п’яти до десяти і більше років. Ліквідність – можливість швидкого перетворення активу на готівку без значних втрат. Дохідність – розраховується, як правило, у вигляді річної процентної ставки. При цьому розрізняють: номінальну ставку доходу — дохід у грошовому виразі, отриманий з однієї грошової одиниці вкладень, тобто абсолютний дохід, отриманий від інвестування коштів у фінансовий актив, абсолютну плату за використання коштів; реальну ставку доходу — дорівнює номінальній ставці доходу за вирахуванням темпів інфляції; Дохід по активу – очікувані грошові потоки по ньому, тобто процентні, дивідендні виплати, а також суми, отримані від погашення чи перепродажу фінансового активу іншим учасникам ринку. Подільність – мінімальний обсяг активу, який можна купити чи продати на ринку. Ризикованість – невизначеність, пов’язана з величиною та часом отримання доходу за даним активом у майбутньому; Механізм оподаткування – визначає, у який спосіб та за якими ставками оподатковуються доходи від володіння та перепродажу фінансового активу. Конвертованість – перетворення фінансового активу на інший фінансовий актив (установлюється в умовах випуску). Комплексність – можливість бути сукупністю кількох простих активів. Валюта платежу – валюта, в якій здійснюються виплати за тим чи іншим фінансовим активом. Поворотність – відображає розмір витрат обігу або сукупних витрат з інвестування в певний фінансовий актив та перетворення цього активу на готівку. 4.4. Суб’єкти міжнародного фінансового ринку Учасники міжнародного фінансового ринку з інституційного погляду — це сукупність кредитно-фінансових установ, через які здійснюється рух позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин. Учасників міжнародного фінансового ринку можна класифікувати за такими ознаками: за характером участі суб’єктів в операціях; за метою та мотивами участі на ринку; за типами емітентів та їх характеристиками; за країнами походження; за типами інвесторів. За характером участі суб’єктів в операціях, суб’єктів міжнародного фінансового ринку можна розділити на дві групи: неопосередковані (прямі) та опосередковані (непрямі). Неопосередковані (прямі) учасники — це біржові члени відповідних ринків похідних фінансових інструментів, що укладають угоди за свій рахунок і/чи за рахунок і за дорученням клієнтів, які не є членами біржі. Опосередковані (непрямі) учасники — це учасники, які не є біржовими членами і відповідно мусять звертатися до послуг прямих учасників ринку (найбільші маркет-мейкери). За метою та мотивами участі на ринку його учасники поділяються на хеджерів та спекулянтів. Хеджери — це учасники світового фінансового ринку, які використовують інструменти ринку деривативів для страхування курсового (цінового) ризику, ризику трансферту, який притаманний фінансовим інструментам, своїх активів чи конкретних угод на ринку спот. Вимогам хеджера у процесі виконання угоди, як правило, відповідає реальний фінансовий інструмент, який він має чи матиме на момент виконання угоди. Хеджування передбачає проведення операцій, спрямованих на мінімізацію фінансових ризиків, пов’язаних з існуючими чи майбутніми позиціями. Це досягається шляхом створення позиції на ринку деривативів, яка була би протилежна позиції, що вже існує чи планується, на ринку реального активу. Спекулянти — укладають угоди виключно з метою заробити на сприятливому русі курсів, і тому рух курсу для них є бажаним. Вони здійснюють купівлю (продаж) контрактів, щоб пізніше продати (купити) їх за вищою (нижчою) ціною і не мають на меті страхувати сучасні й майбутні позиції від курсового ризику. Спекулянтів можна поділити на дві самостійні групи: а) трейдери — намагаються використовувати коливання курсу одного чи кількох контрактів, що досягається купівлею контрактів (чи цінних паперів), коли очікується підвищення їх ціни, і продажем при зворотному її русі. Для відкриття позиції за похідними операціями потрібні відносно невеликі витрати капіталу (початкова або депозитна маржа) порівняно із загальною сумою контракту. Виникає «ефект важеля» (leverage efect), який дає можливість отримати великі прибутки або спричинити великі збитки. Трейдери сприяють підвищенню і збільшенню ліквідності ринку і таким чином забезпечують саму здатність ринку функціонувати. б) арбітражери — намагаються використовувати відмінності курсу у різний час чи на різних ринках (наприклад, між форвардним курсом на валютному ринку і курсом відповідного валютного ф’ючерса). Це досягається шляхом одночасного продажу відносно переоціненого інструменту і купівлі відносно недооціненого (одного й того самого інструменту чи активу на різних ринках, чи взаємозв’язаних активів при порушенні між ними паритетних відносин). Арбітражна операція дає змогу отримати інвестору прибуток практично без ризику і не потребує яких-небудь значних інвестицій (наприклад, купівля-продаж активу на спот-ринку і продаж-купівля відповідного ф’ючерсного контракту). Арбітражери сприяють вирівнюванню курсів, цін і поновленню паритетних співвідношень між взаємозв’язаними активами на різних торговельних майданчиках, ринках, а також між ф’ючерсним ринком і відповідними іншими ринками. Якщо хеджери та спекулянти (трейдери й арбітражери) представлені на ринку у недостатній кількості, функціональна здатність даного ринку може бути поставлена під сумнів. За типами емітентів та їх характеристиками виділяють наступних суб’єктів міжнародного фінансового ринку: міжнародні і міжнаціональні агентства (Світовий банк, Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Європейський банк реконструкції та розвитку); національні уряди і суверенні позичальники; провінційні і регіональні уряди (адміністрації штатів); муніципальні уряди (муніципалітети); квазі-урядові емітенти; корпорації, банки та інші організації. Залежно від країни походження, суб’єктів міжнародного фінансового ринку поділяють на суб’єктів із розвинених країн, країн, що розвиваються та з офшорних центрів. За типом інвесторів на міжнародному фінансовому ринку виділяють приватних та інституційних інвесторів. 4.5. Євроринок (Євродолар), його особливості та механізм функціонування Євроринок — частина світового ринку валют та позичкових капіталів, на якому банки здійснюють депозитно-кредитні операції в євровалютах. Євроринок, як частина світового ринку валют та позикових капіталів містить три складові (див. рис. 7). Рис. 7. Структура євроринку Євровалюта — це строковий депозит, що знаходиться в банку, розташованому за межами країни, в якій випускається дана валюта. Учасниками ринку євровалют є міжнародні фінансові організації, центральні та комерційні банки, уряди та урядові відомства та небанківські установи (брокерські фірми, страхові компанії, ділові корпорації, багаті особи). Основними інструментами на ринку євровалют є депозити до запитання, строкові депозити й депозитні сертифікати (див. рис. 8). Рис. 8. Інструменти євровалютного ринку Термінові депозити є основним інструментом євровалютного ринку. Це кошти, вкладені депонентом на визначений період (як правило, менше року: місяць; три місяці; шість місяців; дванадцять місяців) під визначений процент. Депозитний сертифікат – це боргове зобов’язання банку, сума якого відповідає розміщеному в банку строковому депозиту. Він підтверджує відповідальність банку перед власником сертифікату про виплату суми основного боргу та процентів у певний строк і в певному місці. Євроринок пропонує декілька видів депозитних сертифікатів, які відрізняються за строками і методами виплати доходів: а) теп – депозитний сертифікат має фіксований термін погашення, а його сума сягає одного мільйона доларів та більше; б) транш – депозитний сертифікат ділиться на декілька частин і використовується інвесторами, які оперують невеликими сумами; в) ролловер – депозитний сертифікат є контрактним депозитом, а його умови узгоджуються між емітентом та депонентом. Більшість євродепозитних сертифікатів випускають в американських доларах та японських єнах на території Західної Європи. Євродепозитні сертифікати відіграють важливу роль через свою ліквідність на вторинному ринку. Тобто такий сертифікат можна продати, подарувати, обміняти в будь-який момент до настання терміну погашення депозиту. Особливість депозитних сертифікатів у тому, що вони обертаються на вторинному ринку і можуть використовуватися, як забезпечення для короткострокового кредиту. Факторами розвитку ринку євровалют виступають: об’єктивна потреба в гнучкому міжнародному валютно-кредитному механізмі для обслуговування зовнішньоекономічної діяльності; введення конвертування ключових валют з кінця 50-х — початку 60-х років; ліберальне національне законодавство стимулювало розміщення коштів банків і фірм у закордонних банках для отримання прибутку; введення єдиної валюти в ЄС — ЄВРО. До специфічних характеристик ринку євровалют належать: мінімальне урядове регулювання та стимули для учасників-нерезидентів діяти на ринку; оптовий ринок, де оперують великими сумами, переважно міжбанківські операції (4/5 ринку); вклади, як правило, строкові або у вигляді заощаджень; функціональна банківська система, що сприяє міжнародним операціям; наявність великої кількості фінансових інструментів, що забезпечують свободу вибору позичальникам та кредиторам; внутрішня політична стабільність для забезпечення безперервності операцій; наявність кваліфікованої робочої сили та комунікацій для досягнення ефективної роботи з міжнародною банківською спільнотою; набір правил, які необхідно виконувати для забезпечення мінімального національного й внутрішнього регулювання та відсутність на ринку порушень; відсутність на ринках міжнародного регулювання. Ринок єврокредитів є важливим джерелом позичкових коштів. Банки надають коротко-, середньо- та довгострокові кредити у євровалютах. Використання євровалют, як валют позики, зумовлено такими перевагами, як значні розміри, полегшений доступ, короткі строки мобілізації, менша вартість, оскільки відсутні національні кредитні обмеження. Функціонування євровалют на міжнародному кредитному ринку сприяє утворенню кредитного механізму більшої ефективності та місткості. За єврокредитами застосовуються міжнародні відсоткові ставки, які відносно самостійні порівняно з національними ставками. Відсоткова ставка євровалют як змінну включає ЛІБОР (LIBOR) - Лондонську міжбанківську ставку пропозиції по короткострокових міжбанківських операціях в євровалютах - і надбавку до базисної ставки, тобто премію за банківські послуги. Міжбанківська відсоткова ставка попиту за короткостроковими операціями на євроринку в Лондоні називається Л1Б1Д (LIB1D). Оскільки євробанки не підпадають під дію місцевого законодавства і не обкладаються прибутковим податком, вони можуть знижувати відсотки зі своїх кредитів, зберігаючи високі прибутки. Більша частина євровалютних кредитів деномінована в доларах. Використовується декілька форм євровалютних синдикованих кредитів. На ринку єврокредитів набули поширення: 1) Класичні синдиковані єврокредити (довгострокові кредити на велику суму передбачають створення спеціальної структури. Керівник банку є лід-менеджером, що формує банківський синдикат та визначає умови кредиту за участі позичальника. Члени синдикату беруть на себе зобов’язання надати частину кредиту). 2) Єврокредити з обмовкою про валютний опціон (позичальнику надається можливість вибору валюти погашення боргу (однієї або кількох) за настання строку платежу. Наявність цієї обмовки дає змогу позичальнику відобразити прибуток та витрати грошових коштів у єдиній валюті й уникнути валютного ризику). 4.6. Міжнародний ринок єврооблігацій (Євробонд) Уряди багатьох країн встановлюють обмеження на інвестиції в іноземні цінні папери. За таких умов позичальникам вигідніше продавати фондові активи в інших країнах. Тому, на Євроринку набули поширення єврооблігації та іноземні облігації. Єврооблігація — облігація, розміщена за межами як країни позичальника, так і країни, у валюті якої вказано номінал єврооблігації; єврооблігації розміщуються одночасно на ринках кількох країн через міжнародні синдикати їхніх фінансових інститутів. Іноземна облігація — облігація, розміщена внутрішнім синдикатом на ринку однієї країни; валюта позики для позичальника є іноземною, а для кредитора — національною. Етапи організації випуску єврооблігацій. Єврооблігації зазвичай розміщуються шляхом підписки на них групи фінансових установ (на ринку єврооблігацій вони називаються менеджерами позики). Випуск єврооблігацій здійснюють міжнародні синдикати. Класична організація випуску єврооблігацій складається з трьох етапів. Перший етап. Створення керуючого (емісійного) синдикату. Емітент (позичальник) обирає провідного менеджера, що називається лід-менеджером (lead-manager). Лід-менеджер — це банк, що є головним організатором та гарантом позики (емісії цінних паперів) і представляє інтереси членів синдикату кредиторів та гарантів. Головний банк на першому етапі вивчає фінансовий стан позичальника, його перспективи, а також його потреби у фінансуванні з метою точнішого визначення основних параметрів емісії єврооблігацій. Провідний менеджер обговорює з емітентом умови випуску єврооблігацій: суму, на яку буде проведено емісію; термін позики; відсотки за купонами; вартість емісії. У разі необхідності лід-менеджер допомагає емітенту у підготовці проспекту емісії. Лід-менеджер також обирає співменеджерів (co-managers) позики залежно від їх місця на фінансовому ринку та можливостей із розміщення емісії. Співменеджери — це банки, що входять до групи організаторів (менеджерів) позики. На відміну від простих учасників синдикату, вони беруть участь в управлінні емісією. Співменеджери (члени групи менеджерів позики) беруть на себе умовне зобов’язання взяти на обслуговування встановлену номінальну частину позики. У середньому вона становить 40 % від загальної суми позики. Другий етап. Створення гарантійного синдикату (синдикату андеррайтерів). Лід-менеджер обирає учасників майбутнього синдикату андеррайтерів. Члени гарантійного синдикату разом із членами керуючого синдикату підписують угоду про гарантії (андеррайтерську угоду). За цією угодою члени синдикату зобов’язуються підписатися на частину позики. Третій етап. Створення синдикату з розміщення (продажу). На даному етапі утворюється нова група банків для створення синдикату з розміщення (selling group), основним завданням котрого є розміщення позики (проведення підписки на єврооблігації) серед приватних та державних інвесторів. Залучені до організації емісії єврооблігацій банки можуть одночасно виконувати всі три функції: керуючого, андеррайтера та агента з розміщення. Найбільш поширеним на сьогодні є об’єднання другого та третього етапів організації емісії — одночасне виконання менеджерами функцій андеррайтера та агента з розміщення. Звичайно витрати за емісією еврооблігацій на міжнародному ринку значно нижчі за вартість випуску схожих за основними параметрами облігацій на національному ринку. Існує чотири основні категорії єврооблігацій: • прості або "ванільні"; • з плаваючою процентною ставкою; • конвертовані; • з варантом. Прості євробонди (Straight, або "Plain Vanilla" Bonds), як випливає із їхньої назви, мають звичайні характеристики облігацій і випускаються без будь-яких особливих умов. Вони випускаються за номінальною або близькою до номінальної ціною, мають фіксований щорічний купон і погашаються за номінальною ціною. На них припадає більш як 70 % загального запасу емітованих єврооблігацій. Прості єврооблігації можуть бути погашені або достроково (callable bonds), або у визначений емісією термін (non callable bonds). Найчастіше випуск "ванільних" євробондів передбачає можливість дострокового їх погашення. Відтак прості євробонди можуть мати характеристики опціонів "call" або "put". Опціон "кол" ("call") надає емітентові право на відклик євробондів до терміну їх погашення за завчасно застереженою ціною. Такі облігації захищають емітента облігацій з фіксованим доходом від зниження процентної ставки. Оскільки "кол" захищає інтереси емітента за рахунок інтересів інвесторів, то при випуску відкличних облігацій звичайно передбачається "захист від відклику", зокрема встановлення терміну відкликання, премії за відклик, можливість заборони на новий, дешевший випуск облігацій. Опціон "пут" ("put") надає інвестору право достроково продати облігації емітентові на/або після визначеної дати і за встановленою ціною, котра звичайно нижча за номінал. Опціон продавця робить випуск євробондів привабливішим для інвесторів. Достроковий продаж облігацій застосовується, якщо ринкова процентна ставка починає перевищувати фіксований процент або в разі зміни структури, коли кредитний рейтинг випуску падає до неінвестиційного рівня. При цьому в останньому випадку інвестор отримує право продати облігації за номіналом. Близько 26 % запасу випущених євробондів — це облігації з плаваючою процентною ставкою (Floating Rate Bonds, або Floating Rate Notes — FRN). Як правило, FRN — порівняно короткострокові інструменти. Їхній купон індексується щодо певних змінних показників грошового ринку, таких як 3- або 6-місячна Лондонська міжбанківська ставка пропозиції — LIBOR (London Interbank Offered Rate), ставка за 90-денними казначейськими векселями США і т. п. Іноді основою для індексації слугують ставки LIBID (London Interbank Bid Rate — Лондонська міжбанківська ставка попиту) або LIMEAN (середня між LIBOR та LIBID). Розмір спреду (надбавки щодо базової ставки) залежить від інвестиційної якості певного випуску FRN та умов, що склалися на ринку. Найчастіше FRN мають мінімальні процентні ставки. Індексація процентної ставки відбувається періодично — кожні 3 або 6 місяців. На відміну від "ванільних" єврооблігацій, для FRN характерна щоквартальна сплата процентів. Існують різноманітні типи FRN. Часто випускаються євробонди з обмежено плаваючою процентною ставкою, яка має верхній або нижній рівень. Аналогічний інструмент — "мінімаксові" облігації, у яких задаються фіксовані мінімум і максимум плаваючої ставки процента. Позаяк існування "верхніх" обмежень звужує потенційні прибутки інвесторів, то випуск таких FRN потребує встановлення більш високого процентного спреду. Випускаються також FRN із регульованими ставками, коли процентні ставки переглядаються частіше, ніж відбувається виплата процентних доходів. Емітент може пропонувати плаваючу процентну ставку в початковий період і фіксовану — в подальшому. FRN випускаються головним чином банками і фінансовими компаніями, які використовують цей інструмент для рефінансування своїх активних операцій. На дві наступні категорії євробондів — конвертовані єврооблігації та єврооблігації з варантом — припадає досить незначна кількість емісій. Разом їхній обсяг становить близько 4 % загального запасу випущених єврооблігацій. Конвертовані облігації (Convertible Bonds, або Convertibles) надають інвесторові можливість обміняти борг на інші цінні папери (базові цінні папери) емітента за заздалегідь визначеною ціною (ціною конверсії) у заздалегідь визначений період (період конверсії). У разі конверсії єврооблігацій у базові цінні папери борг за облігаціями не сплачується. Якщо ж такі облігації не конвертуються, вони можуть бути погашені або достроково, або по закінченні терміну їх дії. Як правило, конвертовані облігації мають фіксовану процентну ставку, але завдяки можливості конверсії встановлювана процентна ставка має нижчий рівень, ніж за звичайними єврооблігаціями того ж емітента. Можливість конверсії може стосуватися як нових облігацій, так і акцій. Наприклад, єврооблігації з фіксованою процентною ставкою можуть конвертуватися в аналогічні облігації з фіксованою ставкою, але з більшим строком обігу. Облігації з плаваючою процентною ставкою — в облігації з фіксованим доходом або в короткострокові боргові цінні папери. Окремий тип конвертованих єврооблігацій — облігації, які конвертуються в акції (Equity-Linked Bonds). Ціна конверсії базових акцій встановлюється на рівні, який перевищує їхню ринкову вартість на момент емісії конвертованих єврооблігацій. З огляду на порівняно низький рівень дохідності конвертованих облігацій це означає, що завдяки випуску таких єврооблігацій емітент отримує можливість залучати фінансування на більш дешевих умовах, ніж у разі випуску звичайних акцій. Облігації, конвертовані в акції, можуть випускатися як класичні одновалютні облігації або передбачати валютний опціон. Наприклад, єврооблігації в доларах, які конвертуються в акції в німецьких марках на основі певного обмінного курсу. Такий валютний курс може бути зафіксований попередньо і зберігатися без змін упродовж усього строку обігу конвертованих облігацій. Єврооблігації з варантом (Bonds with Warrants Attached) налають інвесторові право купувати цінні папери емітента (найчастіше звичайні акції) протягом визначеного періоду за наперед встановленою ціною. Варант може стосуватися державних цінних паперів, корпоративних облігацій, золота, валюти і т. д. Варанти звичайно відокремлені від єврооблігацій, разом з якими вони були випущені, а відтак виступають самостійним обіговим цінним папером. На відміну від конвертованих облігацій, борг за єврооблігаціями з варантом завжди сплачується, незалежно від того, реалізував своє право купівлі інвестор чи ні. А це означає, що, по-перше, за придбання нових активів, наприклад акцій, інвестор має сплачувати гроші, по-друге, як правило, випуск євробондів із варантом призводить до додаткової емісії в даного емітента. Так, варанти на акції дають змогу інвесторові при купівлі акцій зберігати й ті інвестиції в боргові інструменти, що були зроблені раніше.

Схожі: