10
10.Філософія Стародавнього Риму.
Новим кроком вперед у розвитку філософії є вчення Тиша Лукреція Кара (99 — 55 рр. до н.е.) — римського поета і філософа. Цим кроком є насамперед етика Лукреція, розуміння ним людини. За Лукрецієм, людина — це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей.
Лукрецій із захопленням ставиться до матеріалістичного вчення Епікура, яке позбавляє людство від віри у богів, що управляють світом, і від страху смерті як першоджерела корисливості, розбрату, чвар, нещастя І бідування.
Лукрецій як поет захоплюється красою природи, гармонійної будови світу. Багатоманітність.явищ світу постає перед ним як єдине ціле, до кінця зрозуміле у своїх закономірностях. У гармонії будови світу Лукрецій бачить фізичну основу для своїх етичних повчань, шукає аргументи для вирішення проблем суспільного життя.
У III —VI ст. у Римській Імперії поширилося вчення неоплатонізму.
Основне філософське джерело неоплатонізму — вчення Платона, яке було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Все існуюче вони вважали різними щаблями еманації (випромінювання) Бога.
Люцій Анней Сенека був найбільшим з стоїків Стародавнього Риму. Він народився в Іспанії, в Кордуби Філософську славу принесли Сенека його моралістичні твори, які були в усі наступні часи улюбленим читанням шанувальників моральної філософії, а їх доступна, популярна форма зміцнила і підтримувала цю славу.
Учень Посідоній, Сенека засвоїв від нього ряд навчань Середньої Вар. Як і у Посідоній, стоїцизм Сенеки забарвлюється в тону платонізму і в навчанні про буття, і в психології, і в етиці. Такі в онтології вчення про безтілесне світовому розумі та про безтілесної душі.
Антропологія Сенеки суперечлива. Згідно з його погляду, природа людини в основі своїй непорочна. Однак ця чиста природа зазнала псування. В результаті тіло перетворилося в темницю душі, в нездоланні для неї кайдани. Тому щира життя душі можлива лише поза тілом, а сама душа - лише гість тіла, в'язень, укладений в тілі, як у темниці, звідки вона звільняється для непорочної, блаженної, мовчазної життя на небі.
Філософ виявляє непохитну стійкість при всіх випадках загрожують йому лих і катастроф, що завжди прагне до доброчесності тільки через саме чеснота, коли до позбавлення від скорботи тільки через істину. озер.
|
20
20.Розвиток філософської думки в Київській Русі.
Переважаючим у подальшому становленні філософії Київської Русі стає платонівський мотив філософії як "любомудрія", тобто "софійне" розуміння філософського знання. Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. Найбільш ранньою оригінальною пам’яткою цієї доби слід вважати "Слово про закон і благодать" Іларіона.Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в християнській "обробці". Філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні положення християнства і християнської філософії. Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започаткував митрополит Іларіон.який у 1051 р. написав вже згадуваний твір "Слово про закон і благодать", в якому осмислюється історія людства, вказується на її цілісний характер, розглядаються проблеми сенсу людського життя, свободи людини у світі на основі християнських догматів. У творчості митрополита київського Климента Смолятича (серед. ХІІ ст.) філософська проблематика представлена більш чітко й систематично. На думку автора, найбільше перешкоджають людині йти праведним шляхом дві її вади - марнославство і славолюбство. У розвиток соціально-філософської думки цього періоду значний внесок зробили численні “Патерики”, особливо знаменитий “Києво-Печерський патерик”, в яких формується етичний ідеал української культури. Святість, образ святого розуміється як втілення морального ідеалу. Саме в цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу та своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттям плоті і душі, тіла і духу. За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення батьківщини, ролі християнства в історії, співвідношення необхідності (тобто “закону”) та свободи (“благодаті”).
|
52
52.Єдність сфер людської життєдіяльності.
“Життєдіяльність як процес існування та самореалізації індивіда в єдності його життєвих потреб і можливостей”
Поняття життєдіяльності існувало від початку існування людства, сам термін «життєдіяльність» порівняно новий. Цей термін з'явився з появою пілотованої космонавтики, але зараз він все ширше використовується в усіх сферах: ми говоримо про життєдіяльність села, міста, району, навіть про життєдіяльність мікроорганізмів, хоч це, як буде видно з подальшого тексту, не зовсім правильно.
«Життєдіяльність» складається з двох слів — «життя» і «діяльність», тому з'ясуємо спочатку зміст кожного з них.
Життя - це одна з форм існування матерії, яку відрізняє від інших здатність до розмноження, росту, розвитку, активної регуляції свого складу та функцій, різних форм руху, можливість пристосування до середовища та наявність обміну речовин і реакції на подразнення.
Життя є вищою формою існування матерії порівняно з іншими -фізичною, хімічною, енергетичною тощо. Невід'ємною властивістю усього живого є активність. «Усі живі істоти повинні діяти або ж загинути. Миша повинна перебувати у стані руху, птах літати, риба плавати і навіть рослина повинна рости» (Сельв Г. От мечты к открытию. -М., 1987. — С. 32). Отже, активність є властивістю усього живого, тобто термін «життя» вже деякою мірою передбачає активну діяльність.
Діяльність є специфічно людською формою активності, необхідною умовою існування людського суспільства, зміст якої полягає у доцільній зміні та перетворенні в інтересах людини навколишнього середовища.
Отже, під життєдіяльністю розуміється властивість людини не просто діяти в життєвому середовищі, яке її оточує, а процес збалансованого існування та самореалізації індивіда, групи людей, суспільства і людства загалом в єдності їхніх життєвих потреб і можливостей.
Життєдіяльність вивчають, використовуючи системний підхід, шляхом аналізу прямих та зворотних зв'язків у системі «людина — життєве середовище». Неможливо вивчати особливості людини, колективу чи суспільства, не враховуючи їх місця в навколишньому середовищі і стану цього середовища.
|
39
39.Проблема істини в філософії.
Історія науки свідчить про цілих століттях, протягом яких за істину приймалися невірні положення, як це було, наприклад.
Помилка - знання, що не відповідає реальності, але прийняте за щире. Від помилок, які виникають ненавмисно, необхідно відрізняти брехню, яка є навмисне спотворення дійсності.
Істина - це адекватне відображення об'єкта пізнає суб'єктом у знанні. Це означає, що істина є властивість знання, а не об'єкта пізнання. Ще Аристотель зауважив, що справжнє або помилкове знаходиться не в речах, а в думці. Він сформулював класичну концепцію істини, яку також називають концепцією відповідності, або кореспонденції, оскільки в даній концепції істину розуміють як відповідність знання об'єкту.
Надалі класична концепція істини була доповнена когерентної концепцією, яка стверджує взаімосоответствіе, взаємоузгодженість суджень. До когерентної концепції істини схиляються, як правило, логіки і математики. Досить широке поширення набула прагматична концепція істини, в найбільш повній формі розвинена американським філософом Вільямом Джемсом (1862 - 1910). Він писав, що прагматизм стверджує в якості істини лише те, що найкращим чином керує нами, що найкраще пристосовано до будь-якої частини життя.
У вченні про істину важливим є питання про її критерії. Це питання про те, яким чином можна відокремити істину від омани. В історії філософської думки висувалися різні критерії істинного знання.
Французький математик, фізик і філософ Ж. Пуанкаре став основоположником конвенціоналізму. У конвенціоналізму критерієм істини є те, що відповідає умовному угоди (конвенції) між ученими, а вибір їх обумовлений міркуваннями простоти, зручності та доцільності. Російські махіста як критерій істини висували загальнозначущої. Так, А.А. Богданов вважав, що критерієм істинного знання повинен бути колективно організований досвід людей, бо мільйони людей, та ще протягом багатьох поколінь помилятися не можуть. Однак загальнозначущої істини зовсім не виключає ситуацій, коли один прав, а більшість не право.
|
78 78.Структура та основи віровчення православ'я. Основні положення православного віровчення (догмати) зафіксовані з двох рівних за авторитетом для церкви джерелах "Священному Писанні" (Біблії) i "Священному Переданні (переказі)" (матеріали помiсних i вселенських соборів IV-VIII ст. Праці церковних авторитетів того часу, яких називають "святими отцями", давня богослужебна практика). Цілим комплексом церковних обрядів e богослужіння. Головне православне богослужiння літургія в ході якої здійснюється таїнство євхаристії. В православ'ї лiтургiя має назву обідня. Під час обiднi здiйснюються пізні ритуали, молитви, проповідь, духовне пiснепiння (без муз. супроводу - хорове). Літургія виконується кожної неділі i в свята. В найбільш значних святах виконуються служби якi продовжуються всю нiч- всенощне бдiння. Крім літургії проводиться: вечірня, повечірня (після вечірні), полунощниця, утреня (в 1-й, 3-й, 6-й, 9-й час (7, 9, 12, 15 годин). Але на практиці проводяться 3 служби - вечiрня, утреня, лiтургiя, решта приєднуються до них. Проповідь e важливою складовою богослужіння i пропаганди та пояснення віровчення. Основу православної обрядності складають християнські таїнства. В православ'ї визнається 7 таїнств: хрещення, причастя, покаяння, шлюб, єлеосвяття, священство i миропомазання. Важливе місце в православній обрядності займає храм. Православні храми зорієнтовані із сходу на захiд. У схiднiй частинi храму розташовані вiвтар - центр богослужбової дiяльностi, віддалений стіною, прикрашеною iконами (iконостасом), в захiднiй - центральний вхiд. Культ iкон надзвичайно поширений в православ'ї. Православнi поклоняються також хресту. В православ'ї хрест - чотирьох, шести та восьми кінцевий (куль хреста введено в 4ст.) В православ'ї існує 7 рангів святих: ангели, пророки, праведні, преподобні, святителі, мученики. Православ'я визнає як чоловiчi монастирi так i жiночi. Головнi чоловiчi монастирi називаються Лаврами.
|
80
80.Найвпливовіші конфесії в Україні.
Україна — багатоконфесійна держава, де офіційно (на 01.01.99
р.) діє більше 21 тис. релігійних громад, 82 конфесії, напрямів і
тлумачень. Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква
(УПЦ), Українська православна церква — Київський патріархат (УПЦ-КП),
Українська автокефальна православна церква (УАІЩ), Українська
гре-ко-католицька церква (УГКЦ), Римсько-католицька церква (РКЦ),
євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської
(ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також
мусульманська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1 %
всієї релігійної мережі України.
Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ'я.
Загалом воно об'єднує близько 11,5 тис. громад, що становить 54 %
загальної кількості релігійних об'єднань.
Українська православна церква є домінуючою в українському православ'ї.
На сьогодні вона нараховує 35 єпархій, де діють 8000 громад віруючих,
налічує 105 монастирів, 14 духовних навчальних закладів, 37 періодичних
видань, 2108 недільних шкіл та 16 братств. Церковну службу здійснюють
біля 6,5 тис. священиків. У 1991 р. церква отримала від Московської
патріархії самостійність в управлінні, але канонічне підпорядкована
патріарху Московському і всієї Русі — Алексію II (нар. 1929 р.).
Управління церквою здійснює Синод УПЦ на чолі з предстоятелем
митрополитом Володимиром. Найбільш питома вага громад УПЦ у Вінницькій
(69,6 %), Хмельницькій (64,4 %), Луганській (60,8 %), Волинській (59,3
%) та Полтавській (58,1 %) областях.
|
74
74.Основи віровчення ісламу.
1.Віра в єдиного Бога Алаха і його посланців Мухамеда та Алі.Їх допов. Антеле пророки,демони які вважаються як Боги.
2.Шанування священого писання корану.
3.Шанування сунни як допов. До корону.
4.Щодена п’ятиразова молитва(намаз).
5.Сплата податку на користь бідних,сьогодні та користь громади.
6.Дотримання посту протягом 9 місяця Рамадам.
7.Ходіння на молитви до м’яке та Медіни(хадж).
8.Священа війна з невірними (Джихат).
|
45
45.Наука,її загальні ознаки.
Наука виникає як спеціалізований та спеціально культивований вид пізнавальної діяльності, як свідоме нарощування техніко-технологічного аспекту пізнання та свідомості. За загальним погодженням сучасних дослідників, наука починається там і тоді, де й коли техніко-рецептурні знання про те, як слід діяти, щоб отримати певний результат, починають обґрунтовуватись, доводитись, аналізуватись. Загалом наука виникає як розроблення і фіксація внутрішньої необхідності у предметній діяльності людини. А тому вона повинна вбирати в себе принаймні такі змістові компоненти: за змістом її можна поділити на: > знання про світ, про алгоритми дій та дійових операцій та знання про можливості людини в її ставленні до світу. Ознаки: -наявність проаналізованого та систематизованого достовірного знання, узагальненого до ступеня вираження у ньому суттєвих зв язків пізнаваної предметної - єдність у цьому знанні функцій описування, пояснення та передбачення; -наявність методологічно-операційної складової частини, за допомогою якої можна як перевіряти наявні знання, так і отримувати нові; - єдність кічькісного та якісного аналізу досліджуваного предмета; - наявність особливої мови з точним закріпленням змісту за кожним терміном; - категоріальний каркас знання, тобто наявність орієнтовно-конструктивних понять, єдність яких дає якісне окреслення предмету пізнання; сукупність категоріальних визначень отримує назву фізичної, хімічної, біологічної та ін. реальності; - наявність вихідних принципів та аксіом, загальнофіїософських припущень, що лежать в основі кожної науки, надаючи її змісту та викладу характеру системної єдності; - задоволення певної соціальної потреби.
|
22
22.Основні принципи у філософії «братських шкіл».
Потрібно зазначити, що спочатку один з основних принципів класно-урочної системи – одночасність прийому учнів до школи – часто порушувався. Спочатку учнів приймали до школи в різний час, але з часом це було відрегульовано й запроваджено новий поділ на класи. У Віденській школі вже в 1617 – 1619 роках було чітко скомплектовано п’ять класів – клас білоруської, клас слов’янської і три класи латинської мови. Ще в більш розвиненому вигляді класно-урочна система навчання застосовувалась в Києво-братській колегії. План організації навчання в ній свідчить, що використовувана в школах України групова система навчання була значно вдосконалена київськими професорами. Заняття тут починались одночасно. Спочатку лунав дзвінок – сигнал підготовки до першого уроку. Потім дзвонили класні дзвіночки в певному порядку, і всі мали йти в класи – нижчі, середні, вищі. Нарешті знову лунав загальний дзвін, і починалися заняття. Учні в братських школах у певному, вказаному вчителем, порядку. Місця визначалися з успішністю в навчанні, але не за походженням чи матеріальним забезпеченням батьків. Навчальний рік починався з 1 вересня. Були введені літні канікули (з липня до серпня) . Учні приходили до школи на 9 годину ранку, а в зимові дні – пізніше, у визначений вчителем час. Характерною рисою братських шкіл України був тісний зв’язок між батьками та вчителями. У школах такого типу певна увага приділялась систематичному засвоєнню учнями знань, умінь та навичок. Учитель мав суворо стежити за тим, щоб учні регулярно відвідували школу. Пропуски школи дитиною були небажані, бо вони завдавали шкоди вихованню. Про необхідність систематичного відвідування учнями школи й уважного ставлення до занять говориться в 5-му розділі луцьких “ Артикулів “.
|
|