Технічна система включає верстати, устаткування, комп'ютери й інші працездатні вироби, що мають інструкції для користувача й використовувані ім. Набір рішень у технічній системі обмежений, і їхні наслідки звичайно визначені. Рішення носять формалізований характер і виконуються в строго певному порядку, наприклад, порядок включення й роботи з комп'ютером. Професіоналізм фахівця, що приймає рішення, визначає якість прийнятого й виконаного рішення.
Біологічна система включає флору й фауну планети, у тому числі відносно замкнуті біологічні підсистеми, наприклад мурашник, людський організм, у яких людина приймає рішення. Альтернатив рішень у біологічній системі небагато через повільний еволюційний розвиток тваринного й рослинного миру. Наслідку рішень у біологічних підсистемах іноді виявляються непередбаченими. У таких підсистемах необхідна розробка декількох альтернативних рішень і вибір кращого з них по яких-небудь ознаках. Професіоналізм фахівця визначається його здатністю знаходити краще з альтернативних рішень.
Соціальна (суспільна) система характеризується наявністю людини як об'єкт керування, наприклад родина, виробничий колектив, неформальна організація й навіть одна людина. Набір рішень у соціальній системі характеризується більшим динамізмом як у кількості, так і в коштах і методах реалізації. Це пояснюється високим темпом зміни свідомості людей, а також нюансами в їхніх реакціях на однакові й однотипні ситуації.
Соціальні, біологічні й технічні системи можуть бути: штучними й природними, відкритими й закритими, повністю й частково передбачуваними, твердими й м'якими.
Штучні системи створюються за бажанням людини або якого-небудь суспільства для реалізації задуманих програм або цілей. Наприклад, родина, конструкторське бюро, профспілка, передвиборна об'єднання.
Природні системи створюються природою, людиною або суспільством для реалізації цілей світового співіснування. Наприклад, система світобудови, циклічна система землекористування, стратегія стійкого розвитку світової економіки.
Відкриті системи характеризуються широким набором зв'язків із зовнішнім середовищем і сильною залежністю від її. Наприклад, комерційні фірми, ЗМІ, органи місцевої влади.
Закриті системи характеризуються внутрішніми зв'язками й створюються людьми або компаніями для задоволення потреб і інтересів переважно свого персоналу, компанії або засновників. Наприклад, профспілки, політичні партії.
Детерміновані системи функціонують по заздалегідь заданих правилах, із заздалегідь певним результатом. Наприклад, система навчання студентів в інституті, система реєстрації нових товариств і суспільств.
Стохастические системи характеризуються тим, що вхідні впливи можуть відрізнятися від очікуваних, а результати діяльності не завжди збігаються із запланованими. Це може відбуватися через те, що одні події в організації відбуваються мимо нашої волі ( форс-мажор), інші через частковий непрофесіоналізм персоналу, треті - через складність завдання або новизни інформації. Наприклад, науково-дослідні підрозділи, венчурні компанії, гра в рулетку.
М'які системи мають високу чутливість до зовнішніх і внутрішніх впливів, а в слідстві цього слабку стабільність. Наприклад, система котирувань цінних паперів, колектив творчих працівників, нові організації, дитина в родині.
Тверді системи — це системи, засновані на високому професіоналізмі невеликої групи керівників і налагодженої технології керування й виробництва. Вони мають велику стабільність до зовнішніх і внутрішніх впливів, повільно реагують на слабкі впливи. Наприклад, авторитарні державні режими, компанії з лінійною або зіркоподібною схемою організаційних відносин, а також компанії із пріоритетом влади в організаційній культурі - символ «павук» на логотипі.
Системи можуть бути простими й складними, активними й пасивними.
Велике значення в керуванні складними системами здобуває гомеостат, механізм саморегулювання й самоосвіти системи, що дозволяє їй протистояти збурюванню ззовні або перебудовуватися з метою самозбереження. У зв'язку із чим керування повинне опиратися на природні процеси саморегулювання соціуму.
Кожна організація повинна мати всі ознаки системи. Випадання хоча б одного з них неминуче приводить організацію до ліквідації.
У сучасній літературі виділяють такі ознаки систем, як:
безліч складових її елементів;
єдність головної мети для всіх елементів;
наявність зв'язків між ними;
наявність структури й иерархичности;
відносна самостійність;
наявність керування цими елементами.
виділяють деякі обмежувальні властивості, який повинна володіти «правильна» система. Така правильна система в кожному разі буде проявлятися саме як система, тобто об'єкт із системними властивостями, а отже, до нього будуть застосовні методи системного аналізу. Отже, таких властивостей усього чотири:
Детермінованість – поводження (реакція) системи однозначно залежить від значень вхідних параметрів. Наявність у системі чітких причинно-наслідкових зв'язків як у статиці, так і в динаміку. Детермінованість дозволяє застосовувати науковий підхід при дослідженні систем. Незважаючи на те, що якийсь час у повсякденній моді була теорія хаосу, у її рамках також вивчаються строго детерміновані системи.
Синергетичность – ціле (система) є більшим, ніж проста сума складових його частин, що дозволяє розглядати систему у вигляді ефективної структури зі складових її компонентів. Синергетичность систем часто зв'язують із характеристиками самоорганізації й навченості систем.
Повнота й несуперечність – правильна система повинна бути повна (достатня для виконання своїх функцій і досягнення своїх цілей) і несуперечлива (не повинне бути суперечливих цілей у всієї системи).
Иерархичность – компоненти (елементи) системи можуть самі розглядатися як системи (підсистем), а сама система може бути підсистемою системи більше високого рівня. Розподіл системи на підсистеми може бути нічим не обмежене, а властивість иерархичности вказує на те, що системи можуть вибудовуватися в ієрархії в рамках системи.
Перераховані властивості є системоопределяющими, оскільки кожна правильна система детермінована, синергетична, повна й несуперечлива, а також має внутрішню ієрархію над своїми елементами. Однак існують інші властивості, якими можуть володіти системи. Такі властивості краще називати «характеристиками». Для різних типів систем можуть бути різні набори характеристик, тому не може бути замкнутого набору характеристик. Проте, можна виділити характеристики, які можуть бути властиві різним типам систем. До них ставляться наступні:
Адаптивність – прагнення до стану стійкої рівноваги, що припускає адаптацію параметрів системи до параметрів, що змінюються, зовнішнього середовища.
Надійність – комплексна характеристика системи, що визначає її здатність функціонувати, зберігаючи свої параметри в певному діапазоні, протягом тривалого часу.
Цілісність – первинність цілого стосовно частин. Не елементи становлять систему, а система складається з елементів, які виділяються з її в рамках системного аналізу.
Эмерджентность – мети (функції) компонентів системи не завжди збігаються із цілями (функціями) системи, при цьому для елементів системи в частині їхньої взаємодії один з одним може порушуватися властивість несуперечності – мети компонентів можуть бути суперечливі один одному, але при цьому мети системи все також повинні бути несуперечливими.
Взаємодія й взаємозалежність системи й середовища – система діє в середовищі й залежить від її, так само як і навпаки. Система може обмінюватися із середовищем матерією, енергією й інформацією.
Навченість – можливість перенастроювання функцій і цілей системи залежно від зміни параметрів зовнішнього середовища. Система може бути самонавчальної, коли функції й мети перенастроюються на підставі внутрішніх факторів.
Цілеспрямованість – існування в системи мети. Це невідкладна властивість, якою повинні володіти всі системи.
Динамічність – розвиток системи відбувається в динаміку, тобто змінюється в часі.
Системний характер організації – це необхідна умова її діяльності.
Виділяють три рівні широти аналізу й синтезу компаній: системний, комплексний і аспектний.
Системний підхід вимагає обліку всіх ключових елементів (внутрішніх і зовнішніх), що впливають на прийняття рішень.
Комплексний підхід вимагає складання пріоритетом важливості ключових елементів і обліку найбільш важливих елементів.
Аспектний підхід задовольняється обліком окремих ключових елементів при аналізі або синтезі організаційних утворень.
Системний підхід вимагає найбільших витрат ресурсів і часу; якщо це виправдано, те його використання доцільно. Відповідно, комплексний і аспектний підходи більше дешеві, але збільшується погрішність при обробці недостатніх даних і в результату рішення.
Середовище організації – це комплекс внутрішніх і зовнішніх факторів організації. Розрізняють внутрішнє й зовнішнє середовище організації. Зовнішнє середовище можна розділити на середовище прямого впливу й середовище непрямого впливу. Середовище прямого впливу включає фактори, що безпосередньо впливають на діяльність організації:
а) Постачальники. Постачальниками капіталу в основному є банки, акціонери й приватні особи. Чим краще обстоят справи в даної організації, тим більше шансів одержати кредит на пільгових умовах у постачальників капіталу.
б) Трудові ресурси. Без потрібних фахівців належної кваліфікації не можна ефективно використовувати складну техніку й устаткування.
в) Закони держави. Організації зобов'язані виконувати не тільки федеральні, але й регіональні закони. Державні органи забезпечують примусове виконання законів у сфері своєї компетенції.
г) Споживачі. Споживачі вирішують, які товари й послуги для них бажані, тобто вони визначають напрямки й можливості росту організації. У ринковій економіці діє принцип: "Споживач - король ринку".
д) Конкуренти. Керівництво підприємства повинне розуміти, що незадоволені потреби споживачів створюють вільні ніші на ринку для конкуруючих організацій.
Середовище непрямого впливу складається з факторів, які не роблять прямого й негайного впливу на діяльність організації:
а) Стан економіки країни. Керівництво організації, особливо при виході на міжнародний ринок, повинне враховувати економічну ситуацію в тій країні, у якій поставляє свій товар, або з якої організація має ділові відносини. Стан світової економіки впливає на вартість ресурсів і здатність покупців здобувати товари й послуги. Якщо в економіці прогнозується спад, то необхідно зменшити запаси готової продукції, щоб перебороти труднощі збуту, крім цього варто врахувати збільшення або зменшення ставки відсотка на позики, можливе коливання курсу долара або інших твердих валют.
б) Науково-технічний прогрес. Технічні нововведення підвищують продуктивність праці, сприяють поліпшенню якості продукції, а також розширюють можливі області застосування товарів. Поява таких високих технологій, як комп'ютерна, лазерна, мікрохвильова, напівпровідникова, а також використання атомної енергії, синтетичних матеріалів, мініатюризація приладів і виробничого встаткування впливають на розвиток і діяльність організації.
в) Соціокультурні фактори. Це, насамперед, життєві цінності й традиції, звичаї, установки, які впливають на діяльність організації.
г) Політичні фактори. До них ставляться: економічна політика адміністративних органів держави, тобто система оподатковування, пільгові торговельні мита, законодавство про захист споживачів, стандарти на безпеку продукції й стандарти по екології. Для організації, що здійснює міжнародну діяльність, істотне значення має політична стабільність даної держави, а також установка з його боку спеціальних мит на імпорт товарів, експортних квот і т.д.
д) Відносини з місцевим населенням. Характер відносин з місцевою громадою є дуже важливим для обліку й планування в будь-якій організації. Так, у кожній громаді існують свої специфічні закони й установки з питань бізнесу й ведення ділових відносин з іншими організаціями й установами. Іноді для підтримки гарних відносин із громадою необхідні фінансування й підтримка її соціальних програм, а також добродійна діяльність по багатьом напрямкам.
Система керування організації - одне із ключових понять Теорії організації, тісно пов'язане із цілями, функціями, процесом керування, роботою менеджерів і розподілом між ними повноважень на виконання певних цілей. Усяка система, у загальному виді, має вхідний вплив, систему обробки, кінцеві результати й зворотний зв'язок.
Керування – це процес впливу на систему з метою підтримки заданого або перекладу її в новий стан.
Система керування включає:
механізм такого впливу;
сукупність всіх елементів, підсистем і їхніх взаємозв'язків, а також процесів, що забезпечують функціонування організації в заданому напрямку.
При цьому будь-яка система керування повинна мати чотири основних елементи:
1. Вихід основної системи.
2. Сприймаючий устрій, що вимірює й передає інформацію про стан виходу.
3. Канал зворотного зв'язка.
4. Блок керування, що порівнює фактичний і заданий вихід і якщо буде потреба що виробляє керуючий вплив.
У цей час у складі системи керування організації виділяють наступні підсистеми:
структура керування;
техніка керування;
функції керування;
методологія керування.
При цьому, систему керування можна розглядати як з позиції статики, тобто як якийсь механізм (механізм керування), так і з позиції динаміки, як управлінську діяльність.
Структура й техніка керування є елементами механізму керування й включають себе відповідно:
функціональну й організаційну структуру, схему організаційних відносин, професіоналізм персоналу;
комп'ютерну й оргтехніку, меблі, канали передачі інформації (мережі зв'язку), систему документообігу.
Процес керування, як елемент управлінської діяльності, містить у собі: систему комунікацій, розробку й реалізацію управлінських рішень, інформаційне забезпечення.
Методологія ж містить у собі мети, закони, принципи, методи й функції, технології керування й практику управлінської діяльності.
Основним завданням системи керування організації ставиться формування професійної управлінської діяльності. Як процес управлінська діяльність - це сукупність дій, що веде до утворення й удосконалювання зв'язків між частинами системи. Як явище - це об'єднання елементів (мети, програми, кошти) для реалізації місії організації. Управлінська діяльність розглядається, як синтез науки й мистецтва. Наукова частина управлінської діяльності складається із прагматичных управлінських технологій, правил, закономірностей, тобто мало залежить від особистості керівника. Мистецтво ж, у даному контексті, являє собою використання менеджером свого творчого початку, інтуїції, суб'єктивного досвіду, здорового глузду й т.д. Тут спостерігається пряма залежність від особистих якостей керівника, причому такі якості, як здоровий глузд і інтуїція, точніше їхня присутність у більшому або меншому ступені, практично є вродженою особливістю даного суб'єкта.
2.2. Становлення системного підходу
Слово «система», як відомо, грецького походження й має багато значень: сполучення, організм, устрій, організація, союз, лад, що керує орган. Дослівно його переводять як вчення про будівництво.
Метафоризация слова «система» була почата ще Демокритом. У своїх міркуваннях він відзначав, що мова складається з імен, імена - зі слів (комплексів), комплекси - з букв або неподільних частин (елементів).
Демокрит поклав початок матеріалістичному атомізму (розподіл цілого на частині-атоми), визначивши фундаментальні категорії природознавства - ціле, елементи й зв'язок між ними. Із цього моменту став формуватися системний погляд на всі предмети, що оточують людину в природі.
В античній філософії термін «система» зв'язували з упорядкованістю й цілісністю об'єктів природи. У творах Платона й Аристотеля приділялася увага особливостям системи знання й системі елементів світобудови.
В епоху Відродження поняття буття як космосу змінилося на концепцію системи миру - утворення зі своєю організацією, ієрархією й закономірностями. У цей час зародилися наукові дисципліни, що апелюють до цілісності світобудови. До їхнього числа ставиться астрономія.
Гіпотеза системної організації знання, що сформувалася ще в Середні століття, була ґрунтовно розроблена в німецькій класичній філософії.
И. Канту належить пріоритет чіткого усвідомлення системності науково-теоретичного знання й виявлення конкретних процедур і коштів створення системного знання. И. Г. Ламберт затверджував, що «усяка наука, як і її частина, з'являється як система, оскільки система є сукупність ідей і принципів, що може трактувати себе як ціле. У системі повинні бути субординація й координація». М. Гегель запропонував історичне трактування становлення системи за принципом руху від абстрактного до конкретного.
Сучасні дослідники продовжують розвивати ідеї своїх попередників. Так, фізіолог П. К. Анохін у відомій роботі «Теорія функціональної системи» (1970) привів 12 формулювань поняття «система», даних різними авторами. У підручнику В. Н. Волковій і А. Л. Денисова «Основи теорії систем і системного аналізу» (1999) автори говорять уже близько 30 визначеннях поняття «система». Зараз таких формулювань значно більше. Аналіз численних визначень свідчить про зміни поняття «система» як за формою, так і по втримуванню. Це відбувалося в міру розвитку теорії і її додатків для рішення проблем керування в різних областях.
Формування теорії систем відбувалося в процесі узагальнення знань предметних галузей наук і синтезу загальних закономірностей утворення, функціонування й поводження систем у природі, суспільстві й техніку. Системні подання об навколишню людину дійсності розвивали багато великих учених: Н. Коперник, Г. Галилей, И. Ньютон, К. Линней, И. Кант, Г. Гегель, К. Маркс, В. Ленін, А. Богданов, Л. фон Берталанфи. Великий науковий внесок у розвиток теорії систем внесли такі вчені, як Н. Вінер, И. Блауберг, М. Месарович, А. Уемов, Ю. Урманцев, В. Садовский, Ю. Черняк, У. Эшби й багато хто інші.
Як наука теорія систем стала розвиватися тільки на початку XX в. Французький хімік А. Л. Ле-Шателье сформулював закон рухливої рівноваги, що звучав так: «Якщо система рівноваги піддається впливу, що змінює яке-небудь із умов рівноваги, то в ній виникають процеси, спрямовані так, щоб протидіяти цій рівновазі» [9].
Цей закон відомий біологам як закон виживання, відповідно до якого виживають найбільш пристосовані особини, що забезпечують рухливу рівновагу з навколишнім середовищем.
Теорія систем розвивалася як одна з галузей філософії, усередині якої не вщухали принципові суперечки. Прихильники атомізму вважали, що частини існують без цілого. Прихильники холізму, навпаки, затверджували, що ціле існує без частин. Эмерджентисты обґрунтовували, що частини існують до цілого, а структуралісти стояли на позиції, що ціле й частини залежать друг від друга. Оскільки суперечка йшла про принципи, то домовитися «сперечальникам» не вдалося б до наших днів.
Етапи розвитку системного підходу з XV по XX в. представлені в табл. 2.1.
Таблиця 2.1
Динаміка формування теорії систем
В XX сторіччі можна виділити наступні етапи.1920-е рр.: загальна організаційна наука (тектология) – перший варіант загальної теорії систем. Основоположником сучасної теорії систем можна вважати революціонера А. А. Маліновського (більше відомого під псевдонімом А. А. Богданов), що в 1911–1925 р. видав свою працю в 3 томах за назвою «Загальна організаційна наука (тектология)», де, зокрема, відзначається, що рівень організації тим вище, ніж сильніше властивості цілого відрізняються від простої суми властивостей його частин. Останнє є одним з основних властивостей будь-якої системи.
Тектология - загальна теорія організації (дезорганізації), наука про універсальні типи структурного перетворення систем.
Богданов дав характеристику співвідношення частин і елементів, показавши, що ціле перевершує суму його частин.
Вихідним моментом загальної організаційної науки, по Богданову, було визнання необхідності підходу до вивчення будь-якого явища з погляду його організації. Він розглядав організацію як процес постійних перетворень, що базуються на безперервній зміні станів рівноваги. На його думку, тільки активне використання системою зовнішнього середовища може забезпечити схоронність системи. Але в той же час зовнішнє середовище являє собою джерело невизначеності системи. Богданов сформулював тезу про необхідність сполучення децентралізації й централізації, спеціалізації й інтеграції в організаціях.
Богданов обґрунтував умови організованого й неорганізованого порядку в системі за рахунок можливих варіантів реакції самої системи на впливи факторів зовнішнього середовища. При цьому будь-який вплив із зовнішнього середовища на систему може викликати три типи реакції як у самій системі, так і в її елементах, зв'язках і відносинах: активну організованість, дезорганизованность і гармонізацію.
40-е рр.: Філософ Л. фон Берталанфи побудував загальну теорію систем, сформулював модель відкритої системи. Берталанфи визначив загальну теорію систем «як сукупність принципів дослідження систем і набір окремих емпірично виявлених изоморфизмов[1]у будові й функціонуванні різнорідних системних об'єктів». По Л. фон Берталанфи, система - це комплекс взаємодіючих елементів, сукупність елементів, що перебувають у певних співвідношеннях один з одним і із середовищем.
1950-е рр.: розвиток кібернетики (роботи Н. Вінера) і проектування автоматизованих систем керування. Наприклад, У. Эшби запропонував методи дослідження, засновані на розгляді систем з позицій моделі «чорного ящика», а Н. Вінер створив теорію кібернетики, у якій обґрунтував закони інформаційної взаємодії елементів у процесі керування системою. Практичною реалізацією інформаційних ідей керування став розвиток комп'ютерної техніки й сучасних методів інформаційного моделювання систем.
1960— 80-е рр.: концепції загальної теорії систем, забезпечені власним математичним апаратом (роботи М. Месаровича, А. Уемова, В. Глушкова), наприклад, моделі багаторівневих багатоцільових систем.
Дослідник М. Месарович затверджував: «Загальна теорія систем повинна бути настільки загальної, щоб охопити всі різні вже існуючі конкретні теорії. У зв'язку із цим вона повинна бути досить абстрактної, щоб її терміни й поняття могли бути інтерпретовані в кожній з найбільш вузьких областей» [37].
2.3. Базові поняття системного підходу
З деяких часток умовності всі поняття[2]«системи» можна поділити на три групи.
Визначення, що належать до першої групи, розглядають систему як комплекс процесів, явищ і зв'язків між ними, які існують об'єктивно, незалежно від спостерігача.
Визначення другої групи розглядають систему як інструмент, спосіб дослідження процесів і явищ. Спостерігач, маючи перед собою ціль, конструює систему як якесь абстрактне відображення реальних об'єктів.
Третя група визначень представляє компроміс між двома першими. Система тут – штучно створюваний комплекс елементів (людей, процедур, технологій, наукових теорій і т.д.), призначений для рішення складного організаційного, технічного, економічного завдання. Отже, тут спостерігач не тільки виділяє систему із середовища, але й створює, синтезує її [2].
Розглянемо основні поняття теорії систем, до яких поряд із системою, у першу чергу, варто віднести такі категорії, як середовище, елемент, зв'язки й структура.
Поняття «система» широко використовується як у наукових дослідженнях, так і в повсякденному житті. Цей термін також є відбиттям деякої об'єктивної реальності. Існує велика кількість визначень системи, що охоплюють різні ознаки об'єктів, розглянутих як системи.
Під системою найчастіше розуміють цілісна безліч взаємозалежних елементів, що володіє властивостями, відмінними від властивостей елементів, що утворять ця безліч. Із цього визначення можна виділити наступні властивості системи. Система - це сукупність елементів. За певних умов елементи можуть розглядатися як системи.
Зв'язку (взаємозв'язку) між елементами закономірно визначають інтегративні властивості системи, відрізняють систему від простого конгломерату й виділяють її як цілісне утворення з навколишнього середовища.
Таким чином, система - це такий об'єкт, властивості якого не зводяться без залишку до властивостей складових його елементів. Такий об'єкт має цілісність, що виражається в неаддитивности, интегративности його властивостей. Неаддитивность властивостей цілого означає не тільки поява нових систем, але й у деяких випадках зникнення окремих властивостей елементів, що спостерігалися до їхнього з'єднання в систему. Наприклад, молекула має такі властивості, яких немає в складових її атомів.
Під поняттям «середовище» розуміється сфера, що обмежує структурне утворення системи. Середовище є все те, що впливає на систему, але непідконтрольна їй. Вплив середовища на систему називають вхідними впливами, або входами; вплив системи на середовище - вихідні впливи, реакція системи, або виходи. Складна взаємодія системи й середовища як її оточення визначається відповідно поняттями «система» і «надсистема».
Саме відношення цих систем між собою можна розглядати як взаємодію середовища й системи. Визначення границь системи в навколишнім середовищі робиться самим дослідником або спостерігачем. Тому включення певних об'єктів як елементи досліджуваної системи є творчим і цільовим моментом самого дослідника.
Поняття «система» стало термінологічною основою побудови теорії систем. Трактування цього поняття має різні варіанти. Приведемо приклади деяких з них [3].
1. Система – це об'єктивна єдність закономірно зв'язаних один з одним предметів, явищ, а також знань про природу й суспільство.
2. Система – це комплекс елементів, що перебувають у взаємозв'язку.
3. Система – це безліч елементів з відносинами між ними й між їхніми атрибутами.
4. Система є відбиття у свідомості суб'єкта (дослідника, спостерігача) властивостей об'єктів і їхніх відносин у рішенні завдання дослідження, пізнання.
5. Система – це сукупність взаємозалежних елементів, що становлять деяке цілісне утворення, що має нові властивості, відсутні в її елементів.
Утримування наведених понять для опису лише одного терміна показує, що кожний з авторів має своє відношення до даного терміна.
Для того щоб виробити найбільш об'єктивне відношення до терміна «система», необхідно виділити найбільш загальні властивості, які його характеризують. До таких властивостей можна віднести:
1) наявність елементів, які можуть бути описані атрибутами (властивостями самих елементів);
2) наявність різного виду зв'язків між елементами, які визначають ступінь їхньої організації в цілому (функціональні властивості);
3) наявність відносин між елементами, які визначають рівні ієрархії в будові цілого утворення (властивість співвідношення);
4) наявність мети існування системи, що визначає доцільність її існування в навколишнім середовищі (властивість самоврядування або керування);
5) наявність мови опису стану й функціонального поводження системи (властивість ізоморфізму, різноманіття коштів опису).
Всі зазначені властивості системи в тім або іншому ступені корреспондируются з методологічними принципами теорії систем (представленими вище) і можуть розглядатися як закономірності дослідження, проектування й створення будь-яких систем.
На підставі цих властивостей можна сформулювати ще одне визначення. Система - це цілісне структурне утворення, виділюване дослідником з навколишнього середовища на основі єдності функціонування безлічі взаємозалежних об'єктів як елементи, що володіють певними властивостями, зв'язками й відносинами.
Як елемент системи розглядається об'єкт, відносно самостійний і не підлягаючому подальшому розчленовуванню на даному рівні розгляду, що виконує певні функції, що перебуває у взаємозв'язку з іншими об'єктами, що становлять систему. Поділ об'єктів на елементи й системи відносно. Кожна система може бути представлена як елемент системи великого масштабу (суперсистеми); у свою чергу елемент можна розглядати в якості щодо самостійної системи. Виділення елементів у дуже складних системах опосредуется розчленовуванням системи на підсистеми, які являють собою відносно самостійні частини системи, що підлягають подальшому розчленовуванню.
Поняття «елемент системи» застосовується в системних дослідженнях для визначення способу відділення частини від цілого. У даному змісті елемент виступає як своєрідна межа можливого поділу системи на елементарні складові, які дозволяють найкращим способом розібратися й зрозуміти закономірності функціонування кожної частини системи в цілісному утворенні. Виділення елементів системи дає можливість зрозуміти будову самої системи й визначити її структурно-функціональні зв'язки й відносини. Визначення кількості таких елементів у процесі дослідження системи має суб'єктивно-творчий характер. Кожний дослідник, формулюючи мети й завдання дослідження, визначає й глибину членування цілої системи на частині. Елементами системи можуть бути як підсистеми, так і її компоненти, залежно від тих властивостей, якими володіє виділений елемент системи.
Поняття «підсистема» має на увазі виділення щодо незалежної частини системи, що сама має властивості об'єкта-системи. До таких властивостей можна віднести наявність структурної цілісності, подцелей функціонування й коммуникативности з іншими підсистемами (елементами). Сама підсистема повинна складатися з неоднорідних елементів, що володіють різними властивостями.
Функціонування системи як єдиного цілого забезпечується зв'язками між елементами. Зв'язок - це перенесення матеріальних, енергетичних або інформаційних компонентів з одного об'єкта в іншій; це функціональна характеристика елемента, а відношення - це структурна характеристика.
Поняття «зв'язок» і «відношення» мають досить складне пояснення. У спеціальній літературі прийнято ототожнювати поняття «зв'язок» з динамічним станом елементів, що визначається цілями функціонування й методами керування в процесі встановлення зв'язку.
Поняття «відношення» характеризується статикою будови самого елемента, тобто його структурою. У теорії логіки прийняте «відношення» розглядати як співвідношення, супідрядність однієї властивості елемента іншому. Таке співвідношення теж ґрунтується на різних видах зв'язків, наприклад у мікроелементах. Поняття «відношення» можна розглядати як «зв'язки будови» елемента.
Зв'язки діляться на внутрішні, коли таке перенесення компонентів відбувається між елементами системи, і зовнішні, коли вихід однієї системи стає входом в іншу. Такий зв'язок прийнято називати прямим зв'язком. Наприклад, поставки ресурсів організації. Крім прямого зв'язку, існує ще й зворотний зв'язок. Прямий зв'язок забезпечує передачу впливу, інформації з виходу одного елемента на вхід іншого, а зворотна - з виходу деякого елемента на вхід того ж елемента.
Поняття «зв'язок» визначається як прояв властивостей комунікації самого елемента з його оточенням. Зв'язок здійснюється на основі закону обміну енергією інформацією й речовиною в процесі динамічного розвитку самого елемента. Поняття «зв'язок» описує ступінь обмеження вільного розвитку самого елемента. Всі елементи будь-якої системи завжди вступають у взаємодію один з одним, втрачаючи при цьому деякі зі своїх властивостей. Наявність властивостей зв'язків в елемента (комунікації) забезпечує його життєдіяльність. Отже, поняття «зв'язок» визначає функціонально-процесуальну характеристику системи, а поняття «відношення» - функціонально-структурну характеристику.
По класифікації И. В. Блауберга, В. Н. Садовского й Э. Г. Юдина, зв'язки можуть бути наступними [60]:
генетичні породження, коли один об'єкт є основою для народження іншого;
перетворення, коли елементи однієї системи в процесі взаємодії з елементами іншої здобувають нові властивості в одній або обох системах;
взаємодії, які підрозділяються на зв'язку взаємодії об'єктів або окремих властивостей об'єктів;
функціонування, які забезпечують реальну життєдіяльність об'єкта;
розвитку, які виникають у процесі переходу з одного якісного стану об'єкта в інше;
керування, які можуть утворювати різновид або функціональні зв'язки, або зв'язків розвитку.
Представлена класифікація показує, що визначення зв'язків часто розмиті й можуть перетинатися.
У рамках системних досліджень поняття «зв'язок» має найбільше значення, тому що в процесі взаємодії елементів у системі встановлюються алгоритми їхнього спільного функціонування. Наприклад, рекурсивний зв'язок встановлює причинно-наслідковий зв'язок між різними параметрами в економічній системі. Синергическая зв'язок у теорії систем визначає результат спільних дій взаємозалежних елементів як загальний ефект, що перевищує суму ефектів, одержуваних від кожного незалежного елемента. Циклічний зв'язок розглядається як складний зворотний зв'язок між елементами в системі, що визначає її повний життєвий цикл, наприклад, у процесі виробництва якого-небудь виробу. Зворотний зв'язок є основою саморегуляції, розвитку систем, пристосування їх до умов, що змінюються, існування. Наприклад, у керуванні соціально-економічними системами використовується функція коректування, що заснована на принципі зворотного зв'язка, тобто можливості ухвалення рішення залежно від сформованих умов.
За своїм характером зв'язку можуть бути позитивними, негативними й гармонізованими.
Під позитивним зв'язком розуміється результат взаємодії елементів, у процесі якого не порушується внутрішня структура самих елементів. Цей результат дає імпульс до подальшого розвитку елементів і всієї системи.
Під негативним зв'язком розуміється результат взаємодії елементів, у процесі якого відбувається руйнування як самого елемента, так і всієї системи.
Під гармонізованим зв'язком розуміється стійкий динамічний стан розвитку елементів у результаті їхньої взаємодії.
Отже, у системах різної природи завжди існують різні види зв'язків, за рахунок яких забезпечується збереження цілісного утворення.
Кількість зв'язків між елементами в системі прийнято представляти як можливе сполучення по формулі
S = g (g - 1),
де g – кількість елементів.
Виходячи з теорії алгоритмів, можна констатувати, що зв'язку між елементами в системі можуть мати лінійний (односпрямований), нелінійний (многонаправленный) і циклічний характер або їхнє сполучення.
Склад елементів і спосіб їхнього об'єднання визначають структуру системи. Формально її часто представляють у вигляді граф, де вершини відповідають елементам системи, а дуги - їхнім зв'язкам. Особливе місце серед структур різних типів займають ієрархічні структури.
Поняття «відношення» як внутрішній зв'язок між елементами системи логічно пов'язане з поняттям «структура», що означає будову, розташування, порядок. Структура відображає взаємозв'язки й взаємини між елементами системи, що встановлюють порядок її будови. Структуру системи прийнято описувати видом зв'язків і відносин (ієрархія зв'язків) між її елементами. Структура описує внутрішню будову (стан) системи. Структури бувають як статичними, так і динамічними. Та сама система може бути описана різними видами структур залежно від аспектів і стадій дослідження або проектування в просторі й у часі.
Структури систем можуть описувати стан системи, її поводження, умови її рівноваги, стабільності й розвитку.
Стан системи - це опис її в певний момент часу як «статичної фотографії». У такому стані всі елементи мають статичні вхідні й вихідні параметри.
Під рівновагою системи розуміється опис стану системи, що позбавлена зовнішніх впливів і перебуває в стані рівноваги.
Під стійким станом системи розуміється таке поводження, що забезпечує їй повернення в рівноважний стан після впливу зовнішніх факторів. Як правило, стан стабільності забезпечується за рахунок сполучення властивостей самих елементів системи.
Розвиток системи - це такий стан системи, що забезпечує розвиток властивостей зв'язку відносин у рамках організаційної структури в тривалому тимчасовому періоді, з урахуванням впливу факторів зовнішнього середовища. (Далі буде розказано про такий клас систем на прикладі адаптивних систем, що самонавчаються й саморозвиваються систем.)
Теорія систем вивчає закономірності організації, структурування, функціонування, поводження й існування будь-якого об'єкта як система. Методологічною основою побудови теорії систем стали такі універсальні наукові принципи, як: цілісність, дискретність, гармонія, ієрархія й адекватність.
У теорії систем широко використовуються методи моделювання на базі лінійного й нелінійного програмування, в основі якого лежать методи теорій, представлених у табл. 2.2.
Таблиця 2.2
Перелік теорій
|