|
|
Скачати 5.84 Mb.
|
3. КАМІННЯ, КІСТКИ ТА МОЗОК Буде не так легко витіснити поняття, яке вводить у оману, згідно з яким людина є передусім виробляючою знаряддя твариною, незвичайний розумовий розвиток котрої зобов'язаний в основному тривалому процесові створення знарядь та інструментів. Подібно до інших правдоподібних зухвалих уявлень це поняття не піддається раціональній критиці особливо тому, що воно тішить пиху сучасної «технологічної людини». Основною причиною переоцінки значущості інструментів і машин є те, що найважливіші ранні винаходи людини в царині ритуалів, соціальної організації, моралі та мови не лишили матеріальних слідів, тоді як кам'яні знаряддя можна асоціювати із загальноприйнятими кістками гомінідів періоду півмільйона років тому. Але, якщо, крім задоволення суто тваринних потреб, знаряддя дійсно відігравали центральну роль у розумовому розвитку людини, то як могло трапитися, що такі примітивні народи, як бушмени Австралії, з їхньою найелементарнішою технікою, мали старанно розроблені релігійні церемонії, надто складну організацію спорідненості й користувалися складною та диференційованою мовою? Як стало можливим, що майя, ацтеки й перуанці, у яких ніколи не було ні машин, ні робочої худоби, були не лише великими майстрами своєї справи, а й творцями найточніших математичних обчислень? Є серйозні підстави припускати, що технічний прогрес людини затримувався до тих пір, поки разом з появою Homo sapiens людина не досягла більш старанно розробленої системи вираження й комунікації та одночасно узгодженішого групового життя, охоплюючого набагато більше число членів, ніж їхні примітивні предки. Проте, оскільки кам'яні знаряддя виявились артефактами, які так довго зберігалися, у минулому інтерпретатори ранньої культури, за важливим винятком Едварда Тайлора, були схильні приписувати їм значення, непропорційне місцю, зайнятому знаряддями в решті частин відповідної культури, яка супроводжувала їх, тим більше, що сама культура залишилася більшою мірою недоступною. Проста наявність збережених кам'яних артефактів була достатньою, щоб оголосити їхню перевагу над іншими частинами культури. У дійсності в цих, як гадали, міцних очевидних фактах чимало упущень. Усе ще існує сумнів, котрий у деяких випадках неможливо розв'язати, щодо того, чи є купа майже безформеного каміння, названого еолітами, наслідком діяльності природи або людини. Нема ясних свідчень того, як у дійсності використовувалася так звана сокира, зроблене руками первісної людини, це основне знаряддя ранньої людини періоду палеоліту нібито застосовувалося протягом сотень тисяч років. Звичайно, то не була сокира в сучасному розумінні — спеціалізоване знаряддя для розколювання дров. Є докази, зокрема на прикладі інших тварин, що лобові частки, місцезнаходження найбільш диференційованих і розумних реакцій, зростають швидше, ніж решта часток мозку, а в людини ця частка мозку завжди була більш розвинута, ніж у найближчих приматів. Маючи це первісне органічне озброєння, людина «піднеслася» над своїм оточенням вище, ніж будь-яка інша тварина, і таким чином стала панівним видом на планеті. Ще більш важливим, мабуть, було те, що людина почала замислюватися над самою собою. Вона володіє потенційною здібністю, якої нема в жодної тварини, здатністю пов'язувати частки свого досвіду в організаційне ціле: видиме чи те, яке зберігає пам'ять, уявлене чи передбачене. Пізніше ця риса стала переважаючою у вищих людських типів. Розвиток центральної нервової системи в більшому ступені звільнив людину від автоматизму її інстинктивних систем й рефлексів і від обмеження безпосереднім оточенням у часі та просторі. Замість простих реакцій на зовнішні виклики й внутрішні гормональні спонукання людина володіла вмінням розраховувати заздалегідь і розмірковувати: більш того, вона навчилася стимулювати й спрямовувати сама себе, бо її виокремлення з тваринного стану було позначене її здатністю робити пропозиції та плани, відмінні од тих, які були запрограмовані в генах її виду. Однак це лише частина історії, тому що найрадикальніїним кроком в еволюції людини було не стільки збільшення самого мозку, власного органу з обмеженим часом життя, скільки поява розуму, котрий накладав на чисто електрохімічні зміни тривалий спосіб символічної організації. Це створило суспільний світ організованих чуттєвих вражень та надчуттєвих значень і зрештою погоджену сферу значення. Ці емердженти, що виникли на основі діяльності мозку, не можуть бути описані на основі маси, руху й електрохімічних змін, функцій ДНК та РНК, бо вони існують зовсім в іншому плані. Оскільки свідчення застосування вогню були знайдені разом зі стародавніми кістками Пекінської людини, перші кроки людини за межами тваринного стану могли бути частково пов'язані з її мужньою реакцією на вогонь, якого всі інші тварини обережно уникали. Гра з вогнем стала вирішальним моментом одночасно в розвитку і людини, і техніки, тим більше, що вогонь має три аспекти — світло, міць, тепло. Перший штучно переборює темряву в середовищі, наповненому нічними хижаками; другий дає людині можливість уперше змінити ландшафт рішучим чином, випалюючи ліси; третій підтримує внутрішню температуру її тіла й перетворює м'ясо тварин і рослин, які містять крохмаль, у легкозасвоювану їжу. «Хай станеться світло!» (Буття, 1:3). З цими словами починається, власне, історія людини. Але не у світлі запаленої скіпки належить шукати джерело людської сили. Освітлення, яке специфічно характеризує людину, йде із самої людини. Жодна інша істота не володіє людською здатністю створювати свій власний образ символічного світу, який одночасно і віддзеркалює безпосереднє оточення людини, і виходить за його межі. Через посередництво першого усвідомлення себе самої людина почала тривалий процес розширення кордонів всесвіту і внесення атрибута, якого їй бракує, — знання того, що діялося більйони років тому. Можна гадати, що людина із самого початку була мрійливою твариною, і, певно, багатство мрії стало саме тим, що дало їй змогу подолати обмеження чисто тваринних видів діяльності. Здається цілком обгрунтованим припущення, що мрія завжди робила певний вплив на людську поведінку; і цілком імовірно, хоча науково не доведено, що поряд з органами мови мрія допомогла зробити можливою всю структуру людської культури. Творчість починається в царині підсвідомого, і його перший людський прояв — мрія. Упродовж усієї історії мрія вчила людину й лякала. У неї були серйозні підстави для подібної реакції: її внутрішній світ часто мав виявлятися значно загрозливішим і менш зрозумілим, ніж оточуючий зовнішній світ; таким він лишається до сих пір. Першим завданням людини було не створення знаряддя для контролювання оточуючого середовища, а створення набагато більш міцних і непереборних інструментів, щоб з їхньою допомогою контролювати себе саму й передусім своє підсвідоме. Винахід та удосконалення цих інструментів — ритуалів, символів, слів, образів, стандартних способів поведінки (норм) — було, як я сподіваюся показати, принципово важливим заняттям ранньої людини, необхіднішим для виживання, ніж виготовлення знаряддя, і набагато більш істотним для її наступного розвитку. Перекладено за виданням: Levis Mumford. The myth of the machine. Technics and human development. New York, 1966. © ЯРОСЛАВ ЛЮБИВИЙ, переклад українською мовою, 1996. Герберт Маркузе ОДНОВИМІРНА ЛЮДИНА. ДОСЛІДЖЕННЯ ІДЕОЛОГІЇ РОЗВИНУТОГО ІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА ВСТУП ПАРАЛІЧ КРИТИЦИЗМУ: СУСПІЛЬСТВО БЕЗ ОПОЗИЦІЇ Чи не слугує загроза атомної катастрофи, здатної знищити людство, разом з тим і збереженню тих самих сил, котрі увічнюють цю загрозу? В сучасному індустріальному суспільстві зусилля відвернути таку катастрофу затьмарюють пошук її потенційних причин. Ці причини залишаються невизначеними, невиявленими, громадськість не виступає проти них тому, що їх відсуває на другий план цілком реальна зовнішня загроза — Заходові зі Сходу, Сходові із Заходу. Приймаючи виклик, ми маємо таку ж наочну потребу бути готовими до життя на краю прірви. У мирний час ми терпимо виробництво засобів знищення, вдосконалення непотрібних нам речей, навчаємося так захищатися, що в результаті деформуються оборонці і те, що вони захищають. _____________________________________________________________________________ ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА. Герберт Маркузе (1898—1979 pp.) німецько-американський філософ і соціолог, один із засновників Франкфуртської школи, чия теорія пізньокапіталістичного суспільства була ідеологічним підґрунтям ліворадикального руху на Заході в 60-ті роки. Його філософські погляди сформувалися переважно під впливом Гегеля й Маркса, Фрейда й Гайдеггера. Коло творчих інтересів Маркузе досить широке, про що свідчать назви таких його книг, як «Онтологія Гегеля й підвалини теорії історичності» (1932 p.), «Розум і революція. Гегель і виникнення соціальної теорії» (1941 p.), «Радянський марксизм. Критичне дослідження» (1956 p.), «Культура і суспільство» (1965 p.), «Психоаналіз і політика» (1968 p.). Але світову популярність він здобув після виходу у світ праць: «Ерос і цивілізація» (1955 р.) та «Одновимірна людина» (1964 р.) —як критик високотехнізованої західної цивілізації, що втратила гуманістичні параметри розвитку. Якщо ми спробуємо зіставити причини небезпеки з формою організації суспільства, з тим, як воно організовує своїх членів, ми відразу ж побачимо, що розвинуте індустріальне суспільство стає багатшим, більшим і кращим у міру того, як воно увічнює цю небезпеку. Орієнтована на оборону структура полегшує життя великій кількості людей і посилює панування людини над природою. За таких обставин засобам масової інформації неважко видавати окремі інтереси як такі, що властиві всім розумним людям. Політичні потреби суспільства стають індивідуальними потребами і сподіваннями, їх задоволення забезпечує виробництво і добробут, суспільство загалом здається втіленням Розуму. Проте в цілому це суспільство є нерозумним, ірраціональним. Виробництво в ньому має деструктивний характер щодо вільного розвитку потреб і здібностей людини, мир у ньому тримається на постійній загрозі війни, його розвиток залежить від придушення (repression) дійсних можливостей умиротворити боротьбу за існування — індивідуальне, національне, міжнародне. Це придушення, таке відмінне од його попередніх форм, на менш розвинутих стадіях нашого суспільства, і сьогодні діє не з позиції сили. Можливості (інтелектуальні і матеріальні) сучасного суспільства незрівнянно більші порівняно з минулим. Це означає, що сфера панування суспільства над індивідом незрівнянно ширша, ніж раніше. Наше суспільство відрізняється тим, що підкорює відцентрові соціальні сили не терором, а технологією, подвійною основою приголомшливого зростання ефективності виробництва та рівня життя. Дослідження цих напрямів розвитку і перевірка їхніх історичних альтернатив є частиною намірів критичної теорії У першій з них Герберт Маркузе ще плекав певну надію щодо можливості подолання відчуженої суті суспільної системи, підпорядкованій раціоналізації зростаючого товарного виробництва як самоцілі й сенсу існування людини. В термінах фрейдо-марксистського мислення він змальовує репресивний характер західного суспільства й згубність репресивних форм сублімації індивіда. У другій книзі дегуманізацію розвинутого індустріалізму Маркузе визначає через ємку категорію-метафору «одновимірності» суспільного буття та свідомості як сутнісної риси, подолати котру, на його думку, практично неможливо. Його песимізм цілком обґрунтований, адже він є точним соціологічним висновком стосовно небажання більшості людей відмовитися од комфорту споживацьких цінностей. «Велика Відмова», до якої закликає Маркузе, фактично залишається абстрактним гаслом. Проте глибоке проникнення в анатомію соціальної деструктивності, прагнення зробити людину здатною усвідомити свою людську багатовимірність перетворюють філософські шукання Маркузе на одну з сучасних гуманістичних версій постмарксизму. сучасного суспільства, теорії, яка аналізує суспільство у світлі його використаних, невикористаних або хибно використаних можливостей з метою поліпшення людських умов життя. Але якими є принципи такої критики? Встановлений спосіб організації суспільства змагається з іншими можливими способами, котрі, як вважається, пропонують кращі можливості полегшення боротьби людини за існування; специфічна історична практика відстоює свої позиції перед власними історичними перспективами. Отже, з самого початку будь-яка критична теорія суспільства стикається з проблемою історичної об'єктивності, проблемою, що виникає у двох аспектах, де аналіз передбачає ціннісні судження: 1. Судження про те, що людське життя варто прожити або, точніше, можна і треба зробити вартим того, щоб його прожити. Це судження лежить в основі всіх інтелектуальних зусиль. Воно є апріорним у соціальній теорії, і його ігнорування (яке може бути суто логічним) заперечує саму теорію. 2. Судження про те, що в конкретному суспільстві існують свої можливості для збагачення людського життя й власні шляхи та засоби використання цих можливостей. Критичний аналіз повинен встановити об'єктивну достовірність цих суджень, котрі підтверджувалися б і емпіричними даними. Існуюче суспільство має певну наявну кількість та якість інтелектуальних і матеріальних ресурсів. Як можна використати ці ресурси для оптимального розвитку й задоволення потреб і здібностей індивіда, зводячи до мінімуму виснажливу працю та злиденність? Соціальна теорія — це теорія історична, історія є можливістю в царині необхідності. Тому серед різних припустимих способів організації й використання наявних ресурсів який з них пропонує найбільші можливості для оптимального розвитку? Спроба дати відповідь на ці питання потребує деяких попередніх теоретичних зауваг. Для виявлення й визначення можливостей оптимального розвитку критична теорія має абстрагуватися від конкретної організації суспільства й способу використання ресурсів у ньому, а також від самих результатів цієї організації та використання. Абстрагування, яке не визнає наявний універсум фактів в якості остаточної достовірності, аналіз, що «виходить за рамки» фактів, обмежених у своїх можливостях, належать до самої структури соціальної теорії. Остання протистоїть будь-якій метафізиці завдяки строго історичному характерові трансцендентності1. «Можливості» повинні бути реальними для певного суспільства, вони повинні бути практичними цілями, які піддаються визначенню. До того ж, абстрагування від існуючих інституцій має відбивати справжню тенденцію, тобто їхнє перетворення має бути справжньою потребою керованого (цими інституціями) населення. Соціальна теорія має справу з історичними альтернативами, існуючими в реальному суспільстві у вигляді руйнівних сил і тенденцій. Властиві альтернативам цінності справді стають фактами, коли історична практика перетворює їх на дійсність. Теоретичні концепції завершуються в соціальних змінах. Але в даному випадку розвинуте індустріальне суспільство протидіє критиці, здається, позбавляючи останню самої її основи. Технічний прогрес, поширений на всю систему панування й координації, створює форми життя (і влади), які примиряють сили, що протистоять системі, завдають поразки або спростовують будь-який протест в ім'я історичних перспектив свободи від надмірної праці та панування. Схоже на те, що сучасне суспільство здатне до соціальних змін — кількісних змін, результатами яких були б істотно інші установи, новий напрям виробничого процесу, нові взірці людського існування. Таке наповнення соціальних змін, мабуть, є найвизначнішим досягненням розвинутого індустріального суспільства; загальне визнання Національної Мети, двопартійна політика, занепад плюралізму, угода між підприємцями і найманими робітниками в межах могутньої Держави свідчать про єдність протилежностей, що становить як результат, так і передумову цього досягнення. Стисле порівняння стадії формування теорії індустріального суспільства з її нинішнім станом може показати, як змінилися підстави для критики. В часи формування й вироблення перших уявлень про альтернативи в першій половині XIX століття критика індустріального суспільства набула конкретності в історичному посередництві між теорією і практикою, цінностями й фактами, потребами й цілями. Це історичне посередництво виникло у свідомості й політичних діях двох великих класів, що протистояли один одному в суспільстві: буржуазії і пролетаріату. У капіталістичному світі вони залишаються основними класами. Проте капіталістичний розвиток змінив структуру й функції цих двох класів таким чином, що вони вже не є чинниками історичних перетворень. У найрозвинутіших регіонах сучасного суспільства колишніх антагоністів об'єднує переважаючий інтерес до збереження і покращення інституційного статус-кво. Тією мірою, якою технічний прогрес забезпечує зростання й згуртованість комуністичного суспільства, сама ідея кількісних змін відступає перед реалістичним поняттям невибухової еволюції. Коли відсутні наявні чинники та організації соціальних змін, то критика відступає на високий рівень абстракції. Немає підстав для зближення теорії і практики, думки і дії. Навіть найемпіричніший аналіз історичних альтернатив здається нереалістичним теоретизуванням, і ставлення до них стає справою індивідуальних (або групових) уподобань. Однак, чи заперечують теорію такі обставини? Перед лицем відверто суперечливих фактів критичний аналіз наполягає, що потреба в кількісних змінах є такою ж нагальною, як і раніше. Чия потреба? Відповідь залишається тією ж самою: суспільства в цілому, кожного його члена. Поєднання зростаючої продуктивності праці і зростаючого руйнування; балансування на грані знищення; відступ думки, надії, страх перед рішеннями своїх властей; існування злиденності на тлі небаченого раніше багатства виносять найсправедливіший звинувачувальний вирок — навіть якщо вони є не підвалинами цього суспільства, а лише його побічним продуктом: його всебічна раціональність, яка рухає вперед ефективність і зростання, сама є нераціональною. Той факт, що переважна більшість населення приймає (і примушується приймати) це суспільство, не робить останнє менш ірраціональним і менш вартим осуду. Відмінність між істинною і хибною свідомістю, справжнім і безпосереднім інтересом ще залишається помітною. Але ця відмінність сама ще має бути визнаною. Людям треба її побачити й знайти свій шлях від хибної до істинної свідомості, від безпосереднього до справжнього інтересу. Вони можуть це зробити, якщо відчуватимуть потребу змінити свій спосіб життя, усунути самовпевненість, потребу відмовлятися. Це саме та потреба, яку існуюче суспільство намагається так придушити, щоб тільки залишилася здатність «надавати блага» в зростаючих обсягах, використовуючи наукове підкорення природи для наукового підкорення людини. Виступаючи проти загального характеру досягнень розвинутого індустріального суспільства, критична теорія позбавляється основної підстави виходу за межі цього суспільства. Вакуум спустошує саму теоретичну структуру, адже категорії критичної соціальної теорії формувалися в той час, коли потреба у відмові й поваленні (системи) втілювалася в діях реальних соціальних сил. Ці категорії були переважно негативними, опозиційними поняттями, відбиваючи дійсні суперечності європейського суспільства XIX століття. Сама категорія «суспільство» містила гострий конфлікт між соціальною і політичною сферами — антагонізм відносин суспільства до держави. Так само поняття «індивід», «клас», «приватний», «родина» означали галузі й сили, які ще не інтегрувалися в усталені умови, — сфери напруги та суперечностей. Із зростанням інтеграції індустріального суспільства ці категорії втрачали критичне звучання й перетворювалися на описові, оманливі або операціональні терміни. Спроба позбавити ці категорії критичної спрямованості й зрозуміти, як соціальна дійсність усунула цю спрямованість із самого початку постає як відступ теорії од зв'язку з історичною практикою до абстрактної, умоглядної думки: від критики політичної економії до філософії. Цей ідеологічний характер критики є результатом того, що аналіз змушений був виходити із «зовнішнього» положення стосовно як позитивних, так і негативних, як конструктивних, так і руйнівних тенденцій у суспільстві. Сучасне індустріальне суспільство є всюди поширеною тотожністю цих протилежностей — питання стосується саме цілого. Водночас теорія не може бути суто умоглядною. Вона має відбивати історичну позицію в тому розумінні, що вона має базуватися на можливостях конкретного суспільства. Ця двозначна ситуація містить ще суттєвішу двозначність. У книзі «Одновимірна людина» будуть показані переходи між двома суперечливими гіпотезами: 1) що розвинуте індустріальне суспільство здатне до якісних змін у передбачуваному майбутньому; 2) що існують сили і тенденції, які можуть зруйнувати політику отримання й знищити все суспільство. Я не вважаю, що тут можна дати чітку відповідь. Поряд існують дві тенденції й навіть одна в іншій. Переважає перша тенденція, і для цього використовуються всі існуючі передумови. Можливо, якась лиха випадковість змінить ситуацію, але доки визнання того, що треба робити, а чого запобігати, не змінить свідомість і поведінку людини, доти навіть катастрофа не викличе змін. Аналіз зосереджено на розвинутому індустріальному суспільстві, в якому технічний механізм виробництва й розподілу (із зростаючим сектором автоматизації) діє не як загальна сума простих інструментів, котрі можна відокремити од їхніх соціальних і політичних наслідків, а скоріше як система, яка апріорно визначає дію механізму так само, як і операції по його обслуговуванню і поширенню. В цьому суспільстві виробничий механізм прагне стати тоталітарним тою мірою, якою він детермінує не лише суспільно потрібні спеціальності, вміння й установки, а й потреби й прагнення індивіда. Таким чином зникає протиставлення приватного і суспільного існування, індивідуальних і соціальних потреб. Технологія слугує встановленню нових, ефективніших та приємніших форм соціального контролю й соціальних зв'язків. Тоталітарна тенденція цього контролю стверджує себе в іншому розумінні — у поширенні на менш розвинуті і навіть доіндустріальні райони світу, створюючи схожі ознаки в розвиткові капіталізму і комунізму. З огляду на тоталітарні риси цього суспільства традиційне поняття «нейтральності» технології вже далі не можна підтримувати. Технологія як така не може бути ізольованою від того, для чого вона використовується; технологічне суспільство являє собою систему за зразками й конструкцією техніки. Спосіб, у який суспільство організовує життя своїх членів, містить первинний вибір між історичними альтернативами, що визначаються досягнутим рівнем матеріальної і духовної культури. Сам вибір залежить від гри домінуючих інтересів. Він передбачає особливі способи перетворення й використання людини та природи і заперечує інші способи. Це єдиний серед інших проектів реалізації2. Але як тільки цей проект стає керівним для головних інституцій та відносин, він прагне стати виключним й визначати розвиток суспільства в цілому. Розвинуте індустріальне суспільство як технологічний універсум є також і політичним універсумом, останньою стадією здійснення особливого історичного проекту, а саме — досвідом, перетворенням і організацією природи як простим чинником панування. В міру розгортання проект формує весь універсум міркувань і дій, духовної і матеріальної культури. Під впливом технології культура, політика та економіка зливаються у всеосяжну систему, котра поглинає або відкидає всі альтернативи. Продуктивність і зростаючий потенціал цієї системи стабілізують суспільство і утримують технічний прогрес у межах свого панування. Технологічна раціональність перетворилася на політичну раціональність. Під час обговорення зазначених тенденцій розвинутого індустріального суспільства я рідко звертався до спеціальних джерел. Матеріал зібрано та описано в багатьох соціологічних і психологічних працях з питань технології й соціальних змін, наукового управління, корпоративного підприємництва, змін у характері промислової праці і робочої сили тощо. Є чимало творів, які містять позаідеоло- гічний аналіз фактів. Серед них: «Сучасна корпорація і приватна власність» Берля і Міносса, доповіді на LXXVI конгресі Тимчасового національного економічного комітету з питань «Концентрації економічної влади», публікації АФТ—КВП (Американської федерації праці і Конгресу виробничих профспілок) стосовно автоматизації головних технологічних змін, а також джерела «Новини й листи» і «кореспонденція» в Детройті. Хотілося б відзначити життєво важливу працю Райта Міллса, а також праці, які нерідко викликають невдоволення через наявні в них спрощення, перебільшення й журналістську легковажність. До них належать «Приховані переконувані», «Шукачі соціального статусу», «Творці непотрібного» Венса Паккарда; «Людина організації» Вільяма Г. Байта; «Держава благоденства» Фреда Дж. Кука. Нема сумніву, що в цих працях за браком теоретичного аналізу зостається невиявленим коріння описуваних умов, але залишені свідчити самі за себе, ці умови говорять достатньо голосно. Імовірно, найвиразніші свідчення можна одержати, просто подивившись або прослухавши радіо два дні підряд по одній годині, довільно включаючи програми, в тому числі й комерційні передачі. Мій аналіз зосереджено на тенденціях найрозвинутіших сучасних суспільств. Існують сфери всередині і за межами цих суспільств, де описувані тенденції не переважають, я б сказав: поки що не переважають. Я проектую ці тенденції і пропоную лише деякі гіпотези й нічого більше. |
|
ПРОГРАМИ ДЛЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ФІЗИКА ЕОТ). Фізика сьогодні стала не лише теоретичною основою сучасної техніки, а й невід'ємною її частиною. Свідченням цього є сучасна... |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙ... Головченко О. М., Ананьєв Є. П. Сучасна економічна теорія: курс лекцій – Одеса: м. Роздільна ТОВ «Лерадрук», 2012. 204 с |
|
О. В. Плахоніна, О. Л. Плетнєва СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА МОВА Збірник вправ... Плахоніна О. В. Сучасна українська мова: Збірник вправ і завдань для практичних занять / О. В. Плахоніна, О. Л. Плетнєва. – Х.: Нац... |
УРОК РУССКОГО ЯЗЫКА КАК ФРЕЙМ «СУЧАСНА ГУМАНІТАРНА ОСВІТА: КОНЦЕПЦІЯ НООСФЕРИ В.І. ВЕРНАДСЬКОГО В КОНТЕКСТІ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ СВІТУ» |
|
Самостійна робота 2 з дисципліни «Сучасна українська мова» Виконанню кожного завдання має передувати його формулювання, виділене іншим кольором |
Методи політології Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослідження |
|
Навчальні програми, підготовлені науково-педагогічними працівниками Черкащини Сучасна українська література (програми факультативного курсу для 10-11-х класів) |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ «СУЧАСНА ГУМАНІТАРНА ОСВІТА: ПОШУК НОВИХ ЗАСОБІВ І МОЖЛИВОСТЕЙ САМОРЕГУЛЯЦІЇ ТА ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ МОЛОДІ» |
|
Здоров′я нації починається з дитинства Найголовнішою цінністю, яку має плекати сучасна школа, залишається здоров’я дитини, його формування й підтримка на різних етапах... |
1. Суть економічної системи та її основні елемент Сучасна економічна наука визначає економічну систему як сукупність усіх економічних процесів, що відбуваються в суспільстві на основі... |