СУЧАСНА


Скачати 5.84 Mb.
Назва СУЧАСНА
Сторінка 8/32
Дата 20.02.2016
Розмір 5.84 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Економіка > Документи
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   32

МОЖЛИВІСТЬ АЛЬТЕРНАТИВ
9. КАТАСТРОФА ЗВІЛЬНЕННЯ
Позитивне мислення та його неопозитивістська фі­лософія протидіють історичному змістові раціональності. Цей зміст ніколи не є стороннім чинником або значенням, що можна чи не можна включити в аналіз: він входить у концептуальне вчення як сутнісна частина й визначає дійсність його понять. Тою мірою, якою існуюче суспіль­ство є ірраціональним, аналіз у поняттях історичної раціо­нальності вводить у поняття негативний елемент — кри­тику, протиріччя, трансцендентність.

Цей елемент не може розчинитися в позитивному. Він повністю змінює це поняття у його спрямованості й дійсності. Отже, в аналізі економіки — капіталістичної або іншої, — котра діє як «незалежна» сила поза і над індивідами, негативні риси (перевиробництво, безробіття, невпевненість, перевитрати, придушення) не сприймаються тією мірою, якою вони виникають як більш-менш неминучі побічні продукти, як «інший бік» процесу зростання і прогресу.

Справді, тоталітарне управління може налагодити ефек­тивне використання ресурсів; ядерно-воєнний істеблішмент може запропонувати мільйони робочих місць з величезною купівельною спроможністю; виснажлива праця та інші лиха можуть бути супутними продуктами зростання багатства й відповідальності; катастрофічні помилки та злочини керів­ників можуть бути просто способом життя. Хтось хоче припуститися економічного й політичного божевілля, а хтось їх купує. Але такий вид знання «другого боку» є невід'ємною частиною зміцнення стану справ, повного


єднання протилежностей, котре протидіє якісним змінам, тому що воно стосується повністю безнадійного або пов­ністю наперед визначеного існування, яке перебуває у світі, де навіть ірраціональне є Розумом.

Терпимість позитивного мислення є змушеною терпи­містю — змушеною не якоюсь терористичною дією, а всепоглинаючою анонімною силою і дієвістю технологіч­ного суспільства. Як така, вона проймає всю свідомість — і свідомістю критика. Поглинання негативного позитивним спостерігається в повсякденній практиці, яка приховує різ­ницю між раціональною позірністю та ірраціональною дійс­ністю. Ось декілька банальних прикладів такої гармонізації.

1. Я їду в новому автомобілі. Відчуваю його приваб­ливість, блискучі форми, потужність, зручність. Але потім я усвідомлюю той факт, що відносно швидко він вийде з ладу й потребуватиме ремонту; що його зовнішній вигляд уже не приваблює, надмірна потужність двигуна — зайва, його розміри — ідіотські, і що я не знайду місця для паркування. Я починаю розмірковувати про свій автомобіль як виріб однієї з трьох великих автомобільних корпорацій. Останні визначають зовнішній вигляд мого автомобіля й роблять його привабливим так само, як і дешевим, його потужність так само, як і деренчання, його здатність рухатися, так само, як і потребу в ремонті. Інакше кажучи, я відчуваю себе ошуканим. Я починаю вірити, шо автомобіль є не таким, яким йому належало бути, що за меншу ціну можна виробляти ще кращий автомобіль. Але й інші теж хочуть жити. Заробітна плата й податки є надмірними: потрібен товарообіг; він зараз більший, ніж раніше. Напруженість між позірністю і дійсністю зникає й перетворюється в одне досить приємне відчуття.

2. Я прогулююсь за містом. Усе навкруги таке, яким і має бути: природа — у своєму найкращому вигляді. Птахи, сонце, м'яка трава, крізь дерева проглядається вид на гори, навкруги нікого, ні радіо, ні бензинового смороду. Ось стежина повертає і обривається біля автостради. Я знову серед рекламних стендів, серед станцій сервісу, мотелів, придорожніх кафе. Я був у Національному парку, а тепер я знаю, що то не було дійсністю. То була «резервація», щось на кшталт збереження вимираючих видів. Якби не заборона уряду, то рекламні оголошення, сосисочні й мотелі вже давно заполонили б цей куточок Природи. Я вдячний урядові й від того почуваю себе значно краще, ніж раніше...

3. Метро у вечірній час пік. Вдивляючись у людей, я бачу їхні стомлені обличчя, руки й ноги, ненависть і злість. Я відчуваю, що хтось може в будь-яку мить вихопити ножа — саме так. Вони читають, або точніше — вони занурені у свої газети, журнали чи книжки в обкладинках. І от через пару годин ті ж самі люди — освіжені після душу й перевдягнення — можуть бути радісними й ніжними, щиро посміхатися, забутися (або згадувати). Але більшість з них, мабуть, матиме вдома жахливу близькість чи самотність.

Ці приклади можуть проілюструвати щасливе єднання позитивного і негативного — об'єктивну двозначність, яка твердо дотримується даних практики. Вона є об'єктивною двозначністю, адже зміщення в моїх відчуттях і рефлексіях відповідає тому, як насправді взаємовідносяться факти до­свіду. Але це взаємовідношення, якщо воно осмислюється, вщент руйнує гармонізуючу свідомість та її хибний реалізм. Критична думка прагне визначити ірраціональний характер існуючої в суспільстві раціональності (який дедалі наочніше стає таким) і визначити тенденції, котрі спричиняють цю раціональність, аби викликати власні перетворення. «Свої власні», тому що у вигляді історичної тотальності вона розвинула сили й здібності, які самі стають проектами за межами існуючої тотальності. Вони є можливостями зроста­ючої технологічної раціональності і, як такі, вони включа­ють усе суспільство. Технологічні перетворення є водночас політичними перетвореннями, але політичні зміни призве­дуть до якісних соціальних змін тою мірою, якою вони змінять напрямок технологічного прогресу, тобто розвинуть нову технологію. Це тому, що існуюча технологія стала знаряддям деструктивної політики.

Такі якісні зміни були б переходом до вищої стадії цивілізації, якби техніка була спроектована й використана для умиротворення боротьби за існування. Аби визначити хвилюючі нас значення цього твердження, я припускаю, що такий новий напрямок технічного прогресу був би катаст­рофою для існуючого напрямку, а не просто кількісною еволюцією превалюючої (наукової і технологічної) раціо­нальності, а скоріше його катастрофічним перетворенням, появою нової ідеї Розуму —теоретичного і практичного.

Нова ідея Розуму висловлена у твердженні Вайтгеда: «Функція Розуму полягає в тому, щоб сприяти мистецтву життя»7. З огляду на цю мету Розум є «напрямком наступу на довкілля», котрий випливає з «потрійного спонукання: 1) жити; 2) жити добре; 3) жити краще»8.

Здається, твердження Вайтгеда описують справжній роз­виток розуму, так само, як і його крах. Або інакше, вони, мабуть, означають, що Розум все ще треба винайти, визнати й осягнути, оскільки дотепер історична функція Розуму полягала в тому, щоб придушувати і навіть руйнувати потяг до життя, жити добре і жити краще — або відстрочувати й заплатити непомірно високу ціну за реалізацію цього по­тягу.

Термін «мистецтво» у вайтгедівському визначенні функ­ції Розуму містить елемент певного заперечення. Розум у своїй оберненості до суспільства таким чином відкрито протистоїть мистецтвові, хоча мистецтво наділене привілеєм бути досить ірраціональним — не бути підлеглим науково­му, технологічному та операціональному Розумові. Раціо­нальність панування роз'єднала Розум науки й Розум мистецтва шляхом інтеграції мистецтва у сферу панування.

Це було відділенням, тому що спочатку наука містила естетичний Розум, вільну гру, велику примху уяви, фанта­зію, перетворення; наука потурала раціоналізації можливос­тей. Однак ця вільна гра збереглася з переважаючою несво­бодою, в якій вона народилася і від якої абстрагувалась: наука також грала з можливостями визволення — з вищою істиною.

Існує первісний зв'язок (у сфері панування і нестатку) між наукою, мистецтвом і філософією. Існує свідомість протиріччя між дійсним і можливим, між позірною і справ­жньою істиною та зусиллям осягнути і оволодіти цим протиріччям. Однією з перших форм, в якій це протиріччя себе виявило, була різниця між богами і людьми, конеч­ністю і безконечністю, змінами і незмінністю. Дещо з цього міфологічного взаємовідношення між дійсним і можливим збереглося в науковій думці і воно продовжувало рухатися до більш раціональної і справжньої реальності. Математика вважалася реальною і «корисною» в тому ж самому зна­ченні, що й платонівські метафізичні ідеї. Як же тоді математика розвинулась у науку, а ідеї залишилися мета­фізикою?

Найвірогіднішою відповіддю тут буде така, що значною мірою наукові абстракції увійшли й довели свою істинність у дійсному підкоренні та перетворенні природи, в той час, як філософські абстракції цього не здійснили й не могли здійснити. Тому що підкорення та перетворення природи відбувалось у межах закону й порядку життя, за які вихо­дить філософія, підпорядковуючи цей порядок «гарному


життю» іншого закону й порядку. І цей інший порядок, що припускав високий ступінь звільнення від виснажливої праці, невігластва та злиденності, був недійсним від наро­дження філософської думки й через її розвиток, тоді як наукова думка весь час застосовувалася до дедалі могут­нішої й універсальної дійсності. Основні філософські по­няття фактично залишилися метафізичними: вони не верифікувалися й не могли бути такими в умовах існуючої царини мови та дії.

Але якщо це так, то справа з метафізикою і особливо із значущістю та істинністю метафізичних тверджень має істо­ричний характер. Тобто, скоріше історичні, ніж чисто пізнавальні умови визначають істину, пізнавальну цінність цих тверджень. Як і всі претендуючі на істину твердження, вони повинні верифікуватися; вони мусять перебувати в царині можливого досвіду. Остання ніколи не співпадає з існуючою цариною, а поширюється до меж того світу, котрий можна створити, лише виходячи за межі існуючої дійсної царини засобами, які надала чи яких позбавила сфера дійсності. В цьому розумінні ступінь верифікованості впродовж історії зростає. Отже, умоглядні міркування про Гарне життя, Гарне суспільство, Тривалий мир набувають дедалі реальнішого змісту. В технологічному значенні мета­фізичне має тенденцію перетворитися на фізичне.

Більш того, якщо істина метафізичних тверджень визна­чається їхнім історичним змістом (тобто ступенем, яким вони визначають історичні можливості), то відношення між метафізикою і наукою є суто історичним. У нашій власній культурі принаймні частина закону Сен-Сімона про Три Стадії все ще розглядається як сама по собі зрозуміла, зумовлюючи ситуацію, коли метафізична стадія передує науковій стадії цивілізації. А чи є остаточною така по­слідовність? Або чи містять у собі наукові перетворення світу свою власну метафізичну трансцендентність?

На розвинутій стадії індустріальної цивілізації наукова раціональність, переведена у форму політичної влади, здається, стає вирішальним чинником у розвитку історич­них альтернатив. Тоді постає питання: чи має ця влада тенденцію до власного заперечення, тобто до сприяння «мистецтву жити»? В межах існуючих суспільств тривале застосування наукової раціональності досягло б граничної міри з механізацією всіх видів суспільно необхідної, але індивідуально репресивної праці («суспільно необхідної» тут вміщує всі операції, які ефективніше можуть виконувати

машини, навіть коли ці операції виробляють предмети розкошів і надмірностей, а не необхідні предмети). Але ця стадія була б також метою і межею наукової раціональності в її визначеній структурі й напрямку. Подальший поступ означав би розрив, перехід кількості в якість. Він відкрив би нову можливість істотно нової людської реальності, а саме — існування у вільний час на базі задоволених життєвих потреб. За таких умов сам науковий проект був би вільний для надутилітарних цілей і вільний для «мистецтва жити», за межами панування первісних потреб і предметів розко­пав. Інакше кажучи, завершення технологічної дійсності було б не лише передумовою, а й головним чинником подолання (transcending) технологічної реальності.

Це означало б подолання традиційних відносин між наукою і метафізикою. Ідеї, що визначають дійсність у поняттях, відмінних од понять точних або поведінкових наук, втратили б метафізичний чи емотивний характер в результаті наукових перетворень світу: наукові поняття могли б проектувати й визначати можливі реальності віль­ного і умиротвореного існування. Вироблення таких понять означало б більше, ніж еволюція провідних наук. Воно включало б наукову раціональність у цілому, яка істотно вплинула б на несвободи існування і означала б нову ідею науки, Розуму.

Якщо завершення технологічного проекту включає розрив з переважаючою технологічною дійсністю, то роз­рив, у свою чергу, залежить від тривалого існування самої технічної бази. Адже саме технічна база уможливила задово­лення потреб і скорочення обсягу виснажливої праці — вона фактично залишається підвалиною всіх форм людської свободи. Якісні зміни скоріше пов'язані з перебудовою цієї підвалини, тобто її розбудовою з урахуванням різних цілей.

Я вже наголошував, що це не означає відродження «цінностей», духовних або інших, покликаних доповнити наукове й технологічне перетворення людини і природи9. Навпаки, історичні досягнення науки й технології уможли­вили переведення цінностей у площину технічних завдань — матеріалізацію цінностей. Відповідно, на часі зараз пере-визначення цінностей засобами технічної мови як елементів технологічного процесу. Нові цілі, ставши технічними ці­лями, тоді діяли б у проекті, і в машинобудуванні, а не тільки у використанні машин і механізмів. Більш того, нові цілі стверджують себе навіть у побудові наукових гіпотез — у царині чистої наукової теорії. Від кількісного аналізу

другорядних властивостей наука перейшла б до кількісного аналізу цінностей.

Наприклад, можна обчислити мінімум праці, необхідної для задоволення в певній мірі вітальних потреб усіх членів суспільства — за умови використання з цією метою необ­хідних ресурсів, не обмежуючи інші інтереси і не пере­шкоджаючи нагромадженню капіталу, потрібного для розвитку суспільства. Інакше кажучи, дійсні межі свободи від злиднів піддаються кількісним вимірам. Або: піддається кількісному обчисленню масштаб, в якому за однакових умов треба виявити піклування про хворих, немічних і пристарілих людей, — тобто кількісно підраховується мож­ливе зменшення тривоги, можливе звільнення від страху.

Перешкоди, які стоять на шляху матеріалізації, є полі­тичними перешкодами, котрі можна визначити. Індустрі­альна цивілізація досягла такого рівня, коли при збереженні поваги до життєвих прагнень людини наукове абстрагуван­ня від конечних причин стає застарілим навіть з точки зору самої науки. Остання уможливила перетворення цілей на відповідну галузь науки. Суспільство «шляхом розвитку і розширення техносфери має розглядати як технічні проб­леми питання завершеності, що неправильно розглядаються як етичні, а інколи як релігійні. Незавершеність техніки породжує фетиш закінченості (finality) і підпорядковує лю­дину цілям, котрі їй здаються абсолютними»10.

У цьому аспекті «нейтральний науковий метод і техно­логія постають наукою й технологією історичної фази, яка долається її власними досягненнями, дійшла до своєї рі­шучої негації. Замість того, щоб від'єднатися од науки й наукового методу і залишатися в межах суб'єктивного вибору та ірраціональних, трансцендентальних уявлень, ко­лишні метафізичні ідеї звільнення можуть перетворитися на певний об'єкт науки. Але такий розвиток ставить перед наукою неприємне завдання стати політичною, визнаючи наукову свідомість у ролі політичної свідомості, а наукову справу як політичну справу. Тому що перетворення цін­ностей у потреби, цілей — у технічні можливості становить нову стадію в підкоренні пригнічуючих, неприборканих сил у суспільстві, так само, як і в природі. Ось дія звільнення: «Людина звільнюється від стану, в якому вона підпоряд­кована загальній фатальності шляхом навчання створювати фінальність, шляхом організації фіналізованого цілого, про яке вона формує своє уявлення та оцінки»... «Людина долає уярмлення, свідомо організовуючи фінальність...»11.

Однак, утверджуючи себе методично в статусі політичної справи, наука й технологія втратили б свій статус нейтраль­ності, стали б підлеглими політиці і всупереч власним намірам перетворилися б на політичні засоби. Адже техно­логічне перевизначення й технічне опанування цілями є створенням, розвитком і використанням ресурсів (мате­ріальних та інтелектуальних), звільнених від усіх партику­лярних інтересів, які перешкоджають задоволенню людських потреб та еволюції людських здібностей. Іншими словами, це є раціональною справою людини як людини, людства. Таким чином, технологія може внести історичні корективи щодо передчасного ототожнення Розуму і Свободи, згідно з яким людина може стати і залишатися вільною в умовах зростання самоувічнюючої продуктивності на придушуючих засадах. Тою мірою, якою технологія розвинулася на цій основі, ці корективи ніколи, по суті, не можуть бути результатом технічного прогресу. Вони передбачають полі­тичні зміни.

Індустріальне суспільство у своєму розпорядженні має засоби перетворення метафізичного у фізичне, внутріш­нього у зовнішнє, авантюри розуму в авантюру технології. Страшні вирази (і реальності) — «інженери душ», «мислив­ці за головами», «наукове управління», «наука споживання» скорочують (у жалюгідній формі) зростаючу раціоналізацію ірраціонального, «духовного» — заперечення ідеалістичної культури. Але завершення технологічної раціональності в процесі переведення ідеології у дійсність буде також пере­творенням матеріалістичної антитези в цю культуру. Адже переведення цінностей у потреби — це подвійний процес:

1) матеріального задоволення (матеріалізація свободи) і

2) вільного розвитку потреб на основі задоволення (нерепресивна сублімація). В цьому процесі відношення між матеріальними і духовними здатностями та потребами за­знають істотних змін. Вільна гра думки та уяви набуває раціональної й спрямовуючої функції у здійсненні умиро­твореного існування людини і природи. І ідеї спра­ведливості, свободи та гуманності тоді набувають якостей істинності й чистої совісті на єдиному грунті, на якому вони коли-небудь могли мати істину й чисту совість, — задоволення людських матеріальних потреб, раціональної організації царини необхідності.

«Умиротворене існування». Цей вираз вельми неповно висловлює намір узагальнити в одній провідній ідеї заборо­нену й висміяну мету технології, приховану першопричину

науки як такої. Якби ця першопричина могла бути досяж­ною й ефективною, то Логос техніки відкрив би царину якісно інших відносин між людиною й людиною та людиною й природою.

Але тут слід зробити серйозне застереження — поперед­ження проти будь-якого технологічного фетишизму. Такий фетишизм останнім часом виявився головним чином серед марксистських критиків сучасного індустріального суспіль­ства — ідеї майбутньої всемогутності технологічної людини, «технологічного Еросу» тощо. Саме ядро істини в цих ідеях вимагає однозначного осуду містифікації, яку вони вислов­люють. Техніка як сфера засобів може збільшити слабкість так само, як і могутність людини. Можливо, що сьогодні вона постає перед своїми власними витворами більш безпо­радною, ніж коли-небудь раніше.

Містифікація не зникла після переходу технологічної всемогутності від окремих груп до нової держави і цент­рального планування. Технологія повністю зберігає залеж­ність не тільки від технологічних цілей. Чим більше техно­логічна раціональність, звільнена від експлуататорських якостей, визначатиме суспільне виробництво, тим більше ставатиме залежною від політичного напрямку — од ко­лективних зусиль по запровадженню умиротвореного існу­вання з цілями, котрі можуть собі ставити вільні індивіди.

«Умиротворення існування» не пропонує зосередження влади, а скоріше навпаки. Мир і влада, свобода і влада, Ерос і влада цілком можуть бути протилежностями! Зараз я спробую показати, що перебудова матеріальної основи суспільства з метою умиротворення може включати як кількісне, так і якісне послаблення влади для забезпечення простору й часу по підвищенню продуктивності на основі незалежних спонукань. Уявлення про такі зміни влади є важливим мотивом у діалектичній теорії.

Тією мірою, якою ціль умиротворення визначає Логос техніки, вона змінює взаємовідносини між технікою та її первісним об'єктом — Природою. Умиротворення передба­чає оволодіння природою, яка є і залишається об'єктом, протиставленим суб'єктові, що розвивається. Але існує два види оволодіння: репресивний і звільнюючий. Останній включає зниження злиденності, насильства й жорстокості. У Природі, як і в Історії боротьба за існування є ознакою нестатків, страждань і нужденності. Це — якості сліпої матерії, царини безпосередності, в якій життя пасивно веде стражденне існування. Ця царина поступово зайняла про-

міжне положення впродовж історичних перетворень При­роди: вона стає частиною людського світу, і в цьому відношенні властивості природи являють собою історичні властивості. В міру розвитку цивілізації Природа перестає бути просто Природою настільки, наскільки боротьба слі­пих сил усвідомлюється і опановується у світі свободи12.

Історія являє собою заперечення Природи. Усе, що є природним, вже подолано й перетворено силою Розуму. Метафізичне поняття, що Природа через історію приходить до себе, вказує на ще не підкорені межі Розуму. Воно твердить про них як про історичні межі — як завдання, котре треба завершити або за яке треба взятися. Якщо Природа сама по собі є раціональною, розумним об'єктом науки, тоді вона є розумним об'єктом не лише Розуму як сили, а й також Розуму як свободи; не лише панування, а й звільнення. З появою людини як animal rationale, здатної перетворити Природу відповідно до здатностей Розуму та властивостей матерії, чисто природне дораціональне набу­ває негативного статусу. Вона стає цариною, яку осягає і організовує Розум.

І тою мірою, якою Розумові вдається підкорити матерію раціональним стандартам і цілям, усе дораціональне існу­вання з'являється як нестатки й нужда, і зменшення їх є історичним завданням. Страждання, насильство й руйну­вання являють собою категорії як природної, так і людської дійсності, безпорадної й безсердечної сфери. Страшне уяв­лення про те, що дораціональне життя природи приречене вічно залишатися такою сферою, є ані філософським, ані науковим; це було висловлено іншим авторитетом: «Коли Товариство захисту тварин від жорстокості звернулося до папи за підтримкою, то він відмовив на тій підставі, що люди не мають обов'язку перед нижчими тваринами і що грубе поводження з тваринами не є гріхом, тому що у тварин нема душі»13.

Матеріалізм, котрий не обтяжений таким ідеологічним зловживанням душею, має універсальнішу й реалістичнішу концепцію спасіння. Він припускає існування Пекла лише в одному визначеному місці — тут, на землі, і твердить, що це Пекло породжене Людиною (і Природою). Частиною цього Пекла є погане поводження з тваринами — продукт людського суспільства, чия раціональність усе ще є ірраціо­нальною.

Щастя і всі радощі походять від здатності вийти за межі Природи — трансцендентності, в якій оволодіння Приро-


дою підпорядковане визволенню й умиротворенню існуван­ня. Весь спокій, весь захват є результатом свідомого посе­редництва, автономії і протиріччя. Славлення природного являє собою частину ідеології, яка захищає неприродне суспільство в його боротьбі проти звільнення. Дискре­дитація (ідеї) контролю за народжуваністю є яскравим прикладом. У деяких відсталих регіонах світу також вва­жається «природним», що чорні раси є нижчими порівняно з білими, що собаки посідають останнє місце, що бізнес повинен тривати. Природно також, що велика риба їсть дрібну — хоча це може й не здаватися природним для дрібної риби. Цивілізація виробляє засоби звільнення При­роди від її власної брутальності, своєї власної сліпоти завдяки пізнавальній та перетворюючій силі Розуму. І Розум може виконати цю функцію тільки як посттехнологічна раціональність, в якій сама техніка є засобом умиротворення, органоном «мистецтва жити». В такому разі функція Розуму зближується з функцією Мистецтва.

Уявлення греків про близькість між мистецтвом і технікою може слугувати попередньою ілюстрацією. Ху­дожник володіє ідеями, котрі як цілі ведуть до створення певних речей — так само, як інженер володіє ідеями, котрі ведуть як цілі до створення машини. Наприклад, ідея людського житла визначає спорудження будинку архітекто­ром; ідея ядерного вибуху масового ураження визначає створення устрою, котрий слугує цій меті. Наголос на істотних відносинах між мистецтвом і технікою підкреслює специфічну раціональність мистецтва. Подібно до техно­логії, мистецтво створює іншу царину думки й практики проти і всередині існуючої дійсності. Але на відміну од техносфери мистецька царина є ілюзією, позірністю, Schein. Однак ця позірність схожа з дійсністю та існує як загроза і обіцянка існуючої реальності. В різних формах маски й мовчання мистецьку царину наповнюють образи життя без страху — в масці і мовчанні, тому що мистецтво не має спроможності викликати це життя й навіть безсиле його адекватно відтворити. Проте безсила, ілюзорна істина ми­стецтва (яка ніколи не була більш безсилою і більш ілюзор­ною, ніж сьогодні, коли вона перетворилася на всюдисущу складову частину керованого суспільства) свідчить про дій­сність її образів. Чим більш ірраціональним стає суспіль­ство, тим більша раціональність художньої царини.

Технологічна цивілізація встановлює особливі відносини між мистецтвом і технікою. Я вже торкався питання щодо

змін у Законі про Три Стадії і про переутвердження метафізики на основі наукового й технологічного перетво­рення світу. Те ж саме можна поширити й на відносини між наукою-технологією і мистецтвом. Раціональність мистецтва, його здатність «проектувати» існування, визна­чати ще не пізнані можливості можна вважати дійсними з огляду на його (мистецтва) участь у науково-технологічному перетворенні світу. Замість того, щоб бути прислужником існуючої системи, прикрашаючи її виробництво та її зли­денність, мистецтво могло б стати технікою руйнування цього виробництва і його злиденності.

Технологічна раціональність мистецтва характеризується естетичною «редукцією»: «Мистецтво здатне редукувати ме­ханізм, зовнішня позірність вимагає для самозбереження — зведення до меж, в яких зовнішнє може стати проявом духу й свободи»14. За Гегелем, мистецтво зводить безпосередню випадковість до стану, в якому об'єкт набуває форми і якості свободи. Таке перетворення є редукцією, тому що випадкова ситуація відчуває потреби, які є зовнішніми і які стоять на шляху її вільної реалізації. Ці потреби утворюють «механізм», оскільки вони не є просто природними, а скоріше суб'єктом вільної раціональної зміни й розвитку. Отож художнє перетворення здійснює вторгнення в при­родний об'єкт, але останній також є придушуючим; отже, естетичне перетворення являє собою звільнення.

Естетична редукція виникає в технологічному перетво­ренні Природи, де і якщо їй вдається поєднати володіння й звільнення, спрямовуючи володіння в бік звільнення. У такому випадку підкорення Природи зменшує сліпоту, жорстокість і родючість Природи, що означає ослаблення жорстокості людини стосовно Природи. Обробка Грунту якісно відрізняється од його руйнування, видобування при­родних ресурсів — від марнотратного використання, розчистка лісів — од масової вирубки. Злиденність, хвороба й зростання кількості ракових захворювань являють собою як природні, так і людські хвороби — їх зниження й усунення є звільненням життя. Цивілізація досягла цього «другого», звільняючи перетворення у своїх садах, парках і резерва­ціях. Але поза цими маленькими, захищеними ареалами вона використовує Природу так само, як і людину в ролі інструменту руйнівної продуктивності.

У технології умиротворення естетичні категорії можуть піднятися до рівня, до якого розвинулося виробниче ма­шинне устаткування, з точки зору вільної гри здатностей.

Але, незважаючи на весь «технологічний Ерос» і подібні хибні поняття, «праця не може бути грою...». Марксове твердження беззастережно усуває будь-які романтичні тлу­мачення «заборони праці». Ідея такого «золотого віку» в розвинутій індустріальній цивілізації є такою ж ідеоло­гічною, якою вона була в Середньовіччі, або навіть ще в більшій мірі. Адже боротьба людини з Природою є у зростаючих масштабах боротьбою зі своїм суспільством, влада якого над індивідом стала більш «раціональною», а, отже, більш необхідною, ніж коли-небудь раніше. Однак, оскільки царина необхідності продовжує існувати, її орга­нізація з точки зору якісно інших цілей змінила б не тільки спосіб, а також і обсяг суспільно необхідного виробництва. 1 ця зміна, у свою чергу, впливала б і на людські чинники виробництва та їхні потреби: «Вільний час перетворює його власника на інший Суб'єкт, і як інший Суб'єкт він втру­чається в процес безпосереднього виробництва» (Маркс).

Я неодноразово підкреслював історичний характер люд­ських потреб. Якщо піднестися над тваринним рівнем, то навіть життєві потреби у вільному і раціональному суспіль­стві будуть різними порівняно з тими, які продукує ір­раціональне і невільне суспільство. З іншого боку, саме поняття «редукції» може проілюструвати цю різницю.

У сучасну епоху подолання злиденності все ще зали­шається проблемою для невеликих ареалів розвинутого індустріального суспільства. їх наявність приховує Пекло всередині і за межами їхніх кордонів; вона також поширює репресивну продуктивність і «псевдопотреби». Вона є ре­пресивною саме тією мірою, якою вона сприяє задоволен­ню потреб, котрі вимагають безперервної «мишачої ме­тушні», щоб наздоганяти собі рівних, користуючись свобо­дою не напружувати мозок і працюючи на створення засобів руйнування. Наочні блага, породжувані таким ви­дом продуктивності й навіть більше — підтримка, яку він надає системі прибуткового панування, полегшує його по­ширення на менш розвинуті регіони світу, де запроваджен­ня такої системи ще означає величезний прогрес у техніч­ному й людському відношеннях.

Однак тісні взаємовідносини між технічними й полі­тико-маніпуляційними вміннями, між прибутковою про­дуктивністю й пануванням надає справі подолання злиден­ності зброю, яка стримує звільнення. Великою мірою саме проста кількість товарів, послуг, праці та відпочинку в перерозвинутих країнах визначає це стримання. Відповідно,

якісні зміни є передумовою кількісних змін при розвинутих стандартах життя, а саме — зниження надмірного розвитку.

Життєвий стандарт найрозвинутіших індустріальних ре­гіонів не становить належної моделі розвитку, якщо метою є умиротворення. З огляду на те, що цей стандарт зробив з Людиною й Природою, треба знову поставити питання, чи виправдані ті жертви, котрі принесені на його захист. Це питання перестало бути безвідповідним з тих пір, коли «суспільство достатку» стало суспільством постійної мобілі­зації проти ризику знищення і з тих пір, коли продаж його товарів супроводжується поширенням розумової відсталості, увічненням виснажливої праці й сприянням фрустрації.

За цих умов звільнення від суспільства достатку не означає повернення до здорової й простої бідності, до моральної чистоти. Навпаки, припинення виробництва прибуткових надмірностей збільшувало б соціальне здо­ров'я, необхідне для розподілу, а мета постійної мобілізації знижувала б соціальну потребу у відмові од задоволення, яке належить індивідові, — відмові, яка тепер знаходить свою компенсацію в культі відповідності, сили й порядку.

Сьогодні в суспільствах достатку й особливо в про­цвітаючих, людські якості умиротвореного існування зда­ються асоціальними й непатріотичними — такі якості, як відмова од усяких форм негнучкості, духовної єдності й грубості; непідкорення тиранії більшості; прояви страху й слабкості (найраціональніша реакція на це суспільство!); чутливий розум, вражений тим, що доводиться робити; причетність до жалюгідних і смішних дій протесту й від­мови. Ці прояви людськості також будуть зіпсовані необхід­ним компромісом — потребою сховатися, бути здатним обдурити шахраїв і назло їм жити й мислити. В тоталі­тарному суспільстві людські установки мають тенденцію бути ескапістськими установками, наслідувати пораду Самуеля Беккета: «Не чекай, щоб на тебе полювали, ховай­ся...».

У наш час навіть таке особисте віддалення розумової і фізичної енергії від соціально потрібних видів діяльності та установок є можливим лише для небагатьох; це лише є несуттєвим аспектом перенаправлення енергії, котра має передувати умиротворенню. За межами царини особистості самовизначення має передумовою вільнодоступну енергію, котра не витрачається на певний матеріал і розумову пра­цю. Це має бути вільна енергія також і в тому значенні, що

вона не спрямована на управління товарами й послугами, які задовольняють індивіда, водночас роблячи його не­здатним досягти свого власного існування, неспроможного охопити можливості, які відкинуті його задоволенням. Ком­форт, бізнес та гарантована праця в суспільстві, котре готує себе за і проти ядерного знищення, може слугувати за­гальним прикладом поневолюючої задоволеності. Звільнен­ня енергії від проявів, необхідних для підтримки деструк­тивного процвітання, означає зниження високого ступеня рабства, щоб індивіди були здатні розвинути свою раціо­нальність, яка спроможна уможливити умиротворене існу­вання.

Новий стандарт життя, пристосований до умиротворено­го існування, також передбачає зниження в майбутньому кількості населення. Це зрозуміло і навіть раціонально, що індустріальна цивілізація вважає законним знищення мільйонів людей на війні й щоденне принесення в жертву всіх тих, хто не має відповідної опіки й захисту, а виявляє свої моральні та релігійні хитання, коли йдеться про те, як уникнути збільшення населення в суспільстві, яке все ще спрямовується до планового знищення життя заради Націо­нального Інтересу й до незапланованої втрати життя від імені приватних інтересів. Ці моральні хитання є зрозумі­лими й виправданими, адже таке суспільство потребує дедалі зростаючої кількості своїх споживачів і прибічників: постійно відроджуваною здатністю до надмірного треба керувати.

Однак вимоги прибуткового, масового виробництва не обов'язково збігаються з вимогами людства. Проблема по­лягає не тільки (і можливо, не в першу чергу) у відпо­відному забезпеченні продуктами й турботі про зростання населення — це передусім проблема числа, простої кіль­кості. У звинувачувальному акті, який виголосив Стефан Георге півстоліття тому, міститься не тільки поетична віль­ність: «Schon eure Zahl ist Frevel!»*.

Злочин коїться в суспільстві, в якому зростаюче насе­лення посилює боротьбу за існування в той час, коли можливе її послаблення. Прагнення до більшого «життєвого простору» виявляється не лише в міжнародній агресивності, а й всередині нації. Отже експансія в усіх формах групової праці, спільного життя й розваг заполонила внутрішній

* «Уже те, скільки вас, є злочин!» (нім.). — Перекл.

простір приватного життя й практично знищила можливість тієї ізоляції, в якій індивід, занурений у власну самотність, може замислюватися, ставити питання й знаходити від­повіді. Такий вид приватності — єдина умова, яка на основі задоволених вітальних потреб може надати значення свободі та незалежності думки — давно став найдорожчим товаром, доступним лише для дуже багатих (котрі його не споживають). В цьому відношенні «культура» також виявляє своє феодальне походження і обмеженості. Вона може стати демократичною тільки через заборону масової демократії, тобто якщо суспільство просунеться вперед у відновленні прерогатив приватності, даруючи їх усім і захищаючи їх для кожного.

Відмові од свободи, навіть од можливості свободи від­повідає дарування свобод, де вони зміцнюють придушення. Межею, до якої населенню дозволяється порушувати мир, там де ще залишається мир і спокій, бути скандальним, поводити себе задиркувато, руйнувати добрі стосунки, обра­жати гарні манери — є залякування. Це тому, що заляку­вання висловлює законне й навіть організоване зусилля відмовити іншому в його власному праві, позбавити авто­номії навіть у малій, зарезервованій царині існування. В перерозвинутих країнах більша частина населення стає однією величезною аудиторією, взятою в полон не тоталі­тарним режимом, а свободами громадян, чиї масові засоби розваг і піднесення змушують Іншого скористатися їхніми звуками, краєвидами, запахами.

Чи може суспільство, нездатне захистити приватність індивіда навіть у межах чотирьох стін, правомірно твердити, що воно поважає індивіда і що воно є вільним суспіль­ством? Поза сумнівом, вільне суспільство визначається дедалі більшими фундаментальними досягненнями порів­няно з приватною автономією. Але відсутність останньої робить нечинними навіть провідні інституції економічної й політичної свободи — запереченням свободи в її при­хованих підвалинах. Масове усуспільнення починається у себе вдома й гальмує розвиток свідомості й совісті. Досяг­нення автономії вимагає умов, в яких придушені виміри досвіду знову можуть оживитися: їхнє звільнення вимагає придушення різнорідних потреб і задоволень, котрі органі­зовують життя в цілому суспільстві. Чим більше вони стали власними потребами й задоволенням індивіда, тим більше придушення їх здається загальною, але фатальною втратою.


Однак саме завдяки цьому фатальному характерові воно може створити первісну суб'єктивну передумову якісних змін, тобто переоцінки потреб.

Візьмемо (на жаль, фантастичний) приклад: проста від­сутність рекламуючої й повчаючої масової інформації вки­нула б індивіда в травматичну порожнечу, де він мав би можливість здивуватися й подумати, пізнати себе (або скоріше негативне про себе) і своє суспільство. Позбав­лений своїх оманливих батьків, лідерів, друзів та пред­ставників, він би мав знову вивчити свою азбуку. Але слова й речення, які він утворить, мають виявитися дуже різно, так само, як його сподівання й страхи.

Можна бути певним, що така ситуація була б не­стерпним страхіттям. Оскільки люди можуть підтримувати триваюче виробництво ядерної зброї, терпіти радіоактивні опади, виробництво сумнівних продуктів харчування, вони не можуть (саме з цієї причини) терпіти позбавлення розваг і форм освіти, котрі роблять їх здатними відтворювати механізми їхнього захисту та (або) руйнування. Нефункціонування телебачення й близьких до нього засобів масо­вої інформації в такому разі може досягти того, чого не можуть досягти вроджені протиріччя капіталізму — розпаду системи. Створення репресивних потреб уже давно стало частиною суспільно необхідної праці — необхідної в тому розумінні, що без неї існуючий спосіб виробництва не зміг би підтримуватися. Під загрозу поставлені не проблеми психології, не проблеми естетики, а матеріальна база пану­вання.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   32

Схожі:

ПРОГРАМИ ДЛЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ФІЗИКА
ЕОТ). Фізика сьогодні стала не лише теоретичною основою сучасної техніки, а й невід'ємною її частиною. Свідченням цього є сучасна...
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙ...
Головченко О. М., Ананьєв Є. П. Сучасна економічна теорія: курс лекцій – Одеса: м. Роздільна ТОВ «Лерадрук», 2012. 204 с
О. В. Плахоніна, О. Л. Плетнєва СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА МОВА Збірник вправ...
Плахоніна О. В. Сучасна українська мова: Збірник вправ і завдань для практичних занять / О. В. Плахоніна, О. Л. Плетнєва. – Х.: Нац...
УРОК РУССКОГО ЯЗЫКА КАК ФРЕЙМ
«СУЧАСНА ГУМАНІТАРНА ОСВІТА: КОНЦЕПЦІЯ НООСФЕРИ В.І. ВЕРНАДСЬКОГО В КОНТЕКСТІ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ СВІТУ»
Самостійна робота 2 з дисципліни «Сучасна українська мова»
Виконанню кожного завдання має передувати його формулювання, виділене іншим кольором
Методи політології
Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослідження
Навчальні програми, підготовлені науково-педагогічними працівниками Черкащини
Сучасна українська література (програми факультативного курсу для 10-11-х класів)
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
«СУЧАСНА ГУМАНІТАРНА ОСВІТА: ПОШУК НОВИХ ЗАСОБІВ І МОЖЛИВОСТЕЙ САМОРЕГУЛЯЦІЇ ТА ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ МОЛОДІ»
Здоров′я нації починається з дитинства
Найголовнішою цінністю, яку має плекати сучасна школа, залишається здоров’я дитини, його формування й підтримка на різних етапах...
1. Суть економічної системи та її основні елемент
Сучасна економічна наука визначає економічну систему як сукупність усіх економічних процесів, що відбуваються в суспільстві на основі...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка