|
|
Скачати 5.84 Mb.
|
МІЖНАРОДНИЙ ФОНД «ВІДРОДЖЕННЯ» ТРАНСФОРМАЦІЯ ГУМАНІТАРНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ СУЧАСНА ЗАРУБІЖНА СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ ХРЕСТОМАТІЯ Рекомендовано Міністерством освіти України Київ "ЛИБІДЬ" 1996 ПЕРЕДМОВА Хрестоматія підготовлена як навчальний посібник, призначений для ознайомлення студентства й широкого загалу з досягненнями західної соціальної філософії у сфері дослідження проблем суспільного розвитку в цілому та їхніми конкретними проявами стосовно становища людини в техногенному світі. Посібник складається з двох розділів, в яких знайшли відображення різні етапи розвитку соціально-філософських досліджень. У першому розділі представлені концепції, в котрих аналізується період розвинутого «індустріального суспільства» з його основними ознаками: концентрація виробництва, раціональний економічний і технологічний розрахунок, засилля організаційних структур, монолітність усієї соціально-економічної системи. Така система прагне до усунення суб'єктивного чинника зі сфери техноло-гізованого й раціоналізованого світу. Тому для людини це означає її знеособлення, відчуження, «одновимірність» (Г. Маркузе). Еріх Фромм тлумачив цей феномен у психоаналітичних термінах і говорив про «синдром відчуження», про необхідність «оздоровити» суспільство, а Герберт Маркузе пропонував вдатися до «Великої Відмови», аби врятувати гуманістичний вимір у суспільстві. Жак Еллюль взагалі не бачив виходу для людини, оскільки подальший розвиток техніки веде лише до її «тотальної інтеграції». Але в період 70-х років у так званому «індустріальному суспільстві» відбуваються зміни, що відкривають нові перспективи для розвитку суспільства в цілому й людини зокрема. Створюється нова соціально-економічна реальність, в якій на перший план виходять інші ознаки суспільства. Зокрема, Деніел Белл, виходячи з передумови, що теоретичне знання — це вісь, навколо якої має бути організована технологія, економічне зростання й стратифікація суспільства, вважає, що це викличе відповідні зміни й у соціальній структурі суспільства, в її етичних та соціо- культурних вимірах. Водночас ситуація в постіндустріальному суспільстві значною мірою ускладнюється, оскільки попередня монолітна соціально-економічна реальність розпадається на три відносно незалежні сфери — економіку, політику й культуру. В минулому всі три сфери були взаємно пов'язані спільною системою цінностей, проте нині вони дедалі більш роз'єднуються й відокремлюються. Про таку ж диверсифікацію постіндустріального суспільства говорить і Олвін Тоффлер у книзі «Третя хвиля». На його думку, в новому «суперіндустріальному» суспільстві попередні шість визначальних принципів (концентрація, централізація, синхронізація, спеціалізація, стандартизація, максимілізація), які цементували «індустріальне суспільство», обертаються на протилежні: децентралізація, десинхронізація й так далі. Відповідно, виробництво має зовсім інший характер. «Новий спосіб виробництва, — пише Тоффлер, — робить можливим повернення до хатнього виробництва на новій, більш високій, електронній базі та акцентує увагу на домівці як на центрі суспільства» (Toffler A. The third wave. New York, 1980. P.210). При цьому відбувається мовби повернення до «ручної праці» докапіталістичного періоду. З'являється можливість майже все робити в домашніх умовах. Виробництво і споживання наче зосереджені в одному місці, створюючи якийсь симбіоз. Цьому типові виробництва—споживання відповідає певна етика, котра йде на зміну протестантській етиці з її вузько економічним визначенням особистого успіху. Тобто на зміну етиці споживання приходить етика самообслуговування, що має інші цінності та типи поведінки. У хрестоматії подано переклади розділів цієї книги: «Нова психосфера». «Особистість майбутнього», «Політичний мавзолей», в яких описані ті прояви змін особистісного, соціокультурного й політичного плану, що мають місце в умовах розкладу «індустріального» соціального характеру особистості, системи соціокультурних пріоритети? і цінностей та ієрархічної політичної структури. За Тоффлером, у наш час відбувається загальна реструктуризація всього комплексу соціальних реалій, що стосуються особистості, громадських уподобань, системи організації владних структур тощо. Зрештою, Тоффлер застерігає, аби ми не чекали від нього «єдиної ідеальної моделі», яку так часто конструювали мислителі минулого. Оскільки майбутнє суспільство «за природою» буде децентралізованим, демасифікованим і так далі, то звідси випливає, що підстав для такої однорідності не існуватиме. До хрестоматії ввійшов також переклад статті японського дослідника, засновника й директора Інституту інформаційного суспільства в Токіо, автора бестселера «Інформаційне суспільство як постіндустріальне суспільство» (1983 p.). Хоча стаття присвячена питанню майбутньої трансформації Homo sapiens в Homo intelligens, вона водночас зачіпає проблеми функціонування майбутнього синергетичного суспільства, що має з'явитися на основі масового поширення електронних інформаційних мереж. Новий соціальний порядок являтиме собою «поліцентровану» систему, яка функціонує на принципах взаємозв'язку, а не відповідно до монополізованої влади центру. Цей взаємозв'язок означає, що особистість і група об'єднані однією метою, що на місце егоїстичних інтересів приходить загальний інтерес, прагнення до спільної мети. Це буде суспільство, подібне до живого організму із системою прямого зв'язку, воно буде здатне швидко й динамічно відповідати на зміни в навколишньому середовищі. Зрештою, Homo intelligens будуватиме цивілізацію, яка повністю відрізнятиметься од тієї, що її створив Homo sapiens. Це має бути «глобальна громадська спільність», котра є не просто федерацією вільних об'єднань, а суспільством, у якому окремі громадяни є його головними компонентами і в якому автономність та незалежність перебувають у гармонії з упорядкованістю колективу. Девід Лайон, британський дослідник «інформаційного суспільства», найменш відома постать серед представлених тут авторів. Хоча його популярність не йде в порівняння з іншими, проте науково-теоретична позиція заслуговує на увагу як така, що вносить критичний вимір в існуючу проблему соціальних наслідків «інформаційної революції». Зазначаючи, що концепція «інформаційного суспільства» має як «ідеологічний», «політичний», так і «соціальний» аспекти, Лайон вважає, що всі їх потрібно враховувати при аналізі «майбутнього» соціального порядку. Зрештою, йдеться про те, аби усвідомити, що «технологічний розвиток не має заздалегідь встановлених соціальних ефектів», а тому в кожному випадкові впровадження інформаційно-технологічних інновацій необхідно ставити питання про їхні етичні й соціокультурні виміри, про можливі негативні соціальні наслідки. Отже, запропоновані читачеві фрагменти з соціально-філософської тематики дають уявлення як про спектр можливих підходів, так і про напрям еволюції суспільствознавчої думки провідних західних філософів і соціологів. Віталій ЛЯХ Розділ 1 КОНЦЕПЦІЇ «ІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА». ПРОБЛЕМИ ТЕХНОЛОГІЧНОГО ВПЛИВУ НА ЛЮДИНУ ТА СОЦІАЛЬНИЙ РОЗВИТОК Раймон Арон ВІСІМНАДЦЯТЬ ЛЕКЦІЙ ПРО ІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО Лекція V ПРО ІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО Чотири попередніх лекції цього курсу становлять певний вид узагальненого вступу не лише стосовно теми, яку я досліджував цього року, а й щодо способу її осягнення. Відтепер я спробую охарактеризувати те, що я називаю індустріальним суспільством і відповідно різними типами індустріального суспільства: йдеться про те, аби виділити спільні риси, які властиві всім індустріальним суспільствам, і ті, котрі притаманні лише кожному з них. Можна мислити, виходячи з досить простої дефініції індустріального суспільства: це суспільство, в якому промисловість, велика промисловість була б найхарактернішою формою виробництва. Індустріальне суспільство було б суспільством, в якому виробництво здійснюється на таких підприємствах, як Рено чи Сітройєн. ____________________________________________________________________________________________________________________ ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА. Читачеві пропонується уривок з книги «Вісімнадцять лекцій про індустріальне суспільство» Раймона Арона (1905 1983 рр.), відомого французького філософа й соціолога, знаного своїми працями з історії соціології, філософії, історії, дослідження сучасного індустріального с-спільства, методологічних проблем історичного пізнання («Вступ до філософії історії», 1938; «Виміри історичної свідомості», 1961; «Три есе про індустріальну добу», 1966; «Етапи соціологічної думки», 1968; «Опіум інтелектуалів», 1968 тощо). Разом з Волтом Ростоу та Деніелом Беллом Раймон Арон є одним з творців теорії єдиного «індустріального суспільства». На відміну од марксистського формаційного підходу до соціально-історичного розвитку Арон та інші прихильники цієї теорії розглядають соціально-економічний прогрес як перехід від «традиційного» (аграрного) до промислового («індустріального») суспільства. Отже, виходячи з положення, що будь-яка індустріальна система має свою внутрішню логіку розвитку, Арон стверджує, що, незважаючи на Починаючи із цієї елементарної дефініції, можна було б досить успішно дедукувати кілька характерних ознак індустріальної економіки. Спочатку відзначимо, що підприємство радикальним чином відділено від сім'ї. Хоча відділення місця роботи від сімейного кола — це показник, котрий аж ніяк не є універсальним, навіть у наших суспільствах. Ремісницькі підприємства й велика кількість селянських господарств показують, що виокремлення у вигляді підприємства, з одного боку, і сім'ї, з іншого, не є історичною необхідністю. По-друге, індустріальні підприємства вводять оригінальний спосіб розподілу праці. Дійсно, вони містять не лише той розподіл, який існував у всіх суспільствах: між різними секторами економіки, між селянами, комерсантами й ремісниками, а й певний тип внутрішнього розподілу на підприємстві: технологічний розподіл праці, що є однією з характерних ознак сучасних індустріальних суспільств. По-третє, індустріальне підприємство передбачає певне накопичення капіталу. Індустріальна цивілізація вимагає, щоб кожен робітник працював на крупний капітал, а останній постійно оновлювався. Від поняття індустріального суспільства можна перейти до поняття прогресивної економіки. Для цього випадку доречно було б процитувати славнозвісну формулу Маркса: «Накопичуйте, накопичуйте — ось закон і пророки». Маркс кинув цю формулу для того, аби охарактеризувати капіталістичне суспільство. Проте завдяки сучасному історичному досвідові ми знаємо, що накопичення капіталу характерне не лише для капіталістичних суспільств, а й для будь-якого індустріального суспільства. Без усякого сумніву, Сталін міг би застосувати цю формулу Маркса до свого власного суспільства. _____________________________________________________________________________ існування начебто протилежних типів суспільства — капіталізму і соціалізму, все ж існує єдине індустріальне суспільство. Доведення саме цієї точки зору подибуємо в поданому тут перекладі п 'ятої лекції Раймона Арона, яка має назву «Про індустріальне суспільство». Автор наводить декілька ознак індустріальної економіки, котрі свідчать про те, що вони є універсальними, бо властиві будь-якій соціально-економічній системі, якщо вона розвивається на індустріальній основі. Зрештою, Арон робить висновок, нібито розбіжності між капіталізмом і соціалізмом зводяться до двох пунктів: перший стосується власності на засоби виробництва, другий — способу регулювання. Порівнюючи ці дві соціально-економічні системи, Раймон Арон стверджує: кожна з них має свої вади. Зокрема, капіталізму дорікають за те, що йому притаманна експлуатація робітників, за те, що він є аморальною системою, що він веде до крайньої нерівності в доходах, за те, що в ньому домінує анархія, і, отже, постійно існує загроза криз. Перші три недоліки капіталізму характерні для будь-якої економічної системи, оскільки накопичення капіталу та перерозподіл його з метою Починаючи з того моменту, коли робітник має потребу у великому капіталі, у процесі його експансії, вводиться четверте поняття — раціонального розрахунку. На великих підприємствах, таких, про які я вже згадував, виникає необхідність постійного розрахунку: для того, щоб собівартість виробництва була найнижчою, аби поновлювався і зростав капітал. Жодне сучасне індустріальне суспільство не може ігнорувати те, що буржуазні економісти, так само, як і економісти-марксисти, називають економічним розрахунком. Ми матимемо нагоду побачити, до якої міри спосіб розрахунку змінюється залежно від режиму, але на початку нашого шляху можна сказати, що будь-яке індустріальне суспільство включає строгий економічний розрахунок, без якого втрати енергії і ресурсів були б надзвичайними. Я кажу економічний розрахунок, а не технічний. Як приклад необхідного розрізнення між технічним і економічним розрахунками можна навести функціонування залізниці Франції, яка технічно досконала, а фінансово перебуває в постійній лихоманці. Я не кажу, шо лихоманка є результатом технічної досконалості, а лише те, що запровадження технічних вдосконалень має бути підпорядковане розрахункові. Потрібно знати, чи рентабельно замінити стрілочний перевід застарілої моделі на досконаліший. І якщо це питання постає під час заміни одного пристрою на одному якомусь окремому підприємстві, зокрема на залізниці, то тим більше воно постає для певної сукупності засобів транспорту. Як розподілити ресурси між залізницею та автодорожним транспортом? І для ще ширшого розрахунку, як розподілити сукупність ресурсів колективу між різними споживачами? В індустріальній економіці не _____________________________________________________________________________ розширення виробництва є рушійною силою будь-якого суспільства. Останній недолік переважає на ранніх етапах розвитку капіталізму і згодом поступається місцем більш врівноваженим відносинам. Кінець кінцем Арон доводить, що розбіжності між двома соціально-економічними системами є несуттєвими, оскільки стосуються лише форм регулювання. Основний же висновок Арона такий: «Індустріалізація неминуча, вона прагне до універсальності» (Trois essais sur I`age industriel. Paris, 1966. P.93). На його думку, усі розвинуті країни неминуче проходять стадію індустріалізації, яка тягне за собою укорінення в соціально-економічній сфері «інструментальної раціональності». Однак раціональність такого роду має ту ваду, що вона веде до послідовної дегуманізації всіх сфер суспільного життя. За Ароном, система, побудована на принципі «технічної раціональності», функціонує мовби сама по собі, не враховуючи природні потреби людей. З цього він робить висновок, що слід вирватися з індустріально і науково орієнтованого розвитку з тим, аби людство змогло, нарешті, здійснити своє призначення. завжди можна взаємовигідно реалізувати все те, що дозволяють робити технічні можливості. Часто в пресі можна знайти подібні приклади як характеристики помилок суспільства, в якому ми живемо. Справді, не існує жодної ймовірності, що в кожну дану мить будуть застосовані найбільш досконалі технічні засоби, оскільки це б передбачало необмежені ресурси капіталів. Тому природно, що ми завжди спостерігаємо відставання в певних сферах відносно технічних можливостей. Для того, аби знати, якими мають бути технічні засоби, придатні для використання, потрібно здійснити економічний розрахунок. Нарешті, п'ятою характерною ознакою, що її можна дедукувати з поняття індустріального підприємства, це концентрація робочої сили на місці трудової діяльності. Тут відразу ж виникає питання власності на засоби виробництва. Концентрація робочої сили існує в усіх індустріальних суспільствах, хоч яким би був статус власності на засоби виробництва. Але природно, що, коли, з одного боку, маємо сотні або тисячі робітників, а з іншого — невелику кількість власників, то не може не постати проблема стосунків між цими власниками і сконцентрованими робітниками. Усі індустріальні суспільства мають певну організацію робітничих мас і піднімають питання про індивідуальну власність на засоби виробництва. Ідея колективної власності стара як світ, так само стара як складні суспільства, стара як відомі цивілізації. У відповідні епохи завжди існували люди, котрі протестували проти нерівності, що була наслідком приватної власності, і котрі мріяли про колективну власність, яка мала покласти край нерівності. Але було б абсурдно змішувати секуляризовану соціалістичну мрію із соціалістичною ідеєю індустріальних суспільств, оскільки тут вперше існують великі концентрації робочої сили, вперше засоби виробництва завдяки їхній багатовимірності, здається, випередили можливості індивідуальної власності і, отже, ставлять питання про те, щоб знати, кому вони повинні належати. Отже, виходячи із наведеного вище елементарного поняття індустріального суспільства, можна дедукувати певну кількість характерних ознак наших індустріальних суспільств. Проте цей аналіз мені здається поверховим, і я хотів би спробувати поглибити його; характеризуючи сумарно те, що становить економічну систему, таким чином перейти до розгляду різних точок зору, котрі можуть мати місце в процесі її дослідження, тобто здійснити те, що дозволить більш чітко охарактеризувати той різновид індустріального суспільства, який являє собою капіталістичне суспільство. Втім навіть поняття «економіка» є важким для уточнення. Існує два типи визначень. Або ж посилаються на потреби індивідів і називають економікою діяльність, спрямовану на задоволення потреб людей. Але це визначення є малозадовільним. Зокрема, існують такі потреби, як сексуальні, стосовно яких не можна сказати, що задоволення їх вимагає економічної діяльності як такої; далі, майже ніколи не можна чітко перелічити потреби людей. Можна було б сказати, з першого погляду в парадоксальній формі, але по суті — у банальній, що людина — це тварина, для якої несуттєві потреби, що можуть з'явитися, є такими ж нагальними, як і потреби, віднесені до суттєвих. Починаючи з того моменту, коли фундаментальні потреби (такі, як потреби в їжі і захисті) забезпечені, раптом виникають інші проблеми соціального плану: потреба пізнання, престижу, влади: тобто такого типу, що неможливо сказати, що такі-то потреби економічні, а такі-то не є ними. Другий тип визначення посилається на сенс економічної діяльності, або інакше, використовуючи мову Макса Вебера, на той смисл, який люди в процесі своєї поведінки надають економіці. У цьому випадку економікою називають управління при недостатності ресурсів, або інакше, відношення засобів до цілей, що досягаються в тому випадку, коли засоби обмежені й допускається застосування альтернатив. Ця дефініція економіки за допомогою показових (significative) характеристик діяльності є задовільною для розвинутих суспільств. У наших суспільствах цілі, які ставлять собі індивіди, є різноманітними і явно визначеними. Потреби й бажання постійно зростають. Засоби щодо їх задоволення численні, і вони передбачають альтернативне використання. Зокрема, застосування грошей і узагальнення через грошовий еквівалент майнової власності вводить поняття вибору, шляхом альтернативного використання засобів і різноманітних цілей. Гроші є різновидом універсального засобу для досягнення відповідних цілей, які кожен може собі поставити. Складність цього визначення економіки починається з того моменту, коли управління, переобтяжене недостат- ністю засобів, є таким (у малих та архаїчних суспільствах), що майже неможливо відокремити діяльність, яка відповідає цьому раціональному виборові, від засобів, призначених для визначених цілей. У найпростіших суспільствах засоби не є предметом альтернативного розрахунку, потреби або цілі визначені досить широко, раз і назавжди для всіх, через звичку або через релігійні вірування. Важко виокремити економічний розрахунок або розрахунок на основі раціонального використання обмежених засобів. У примітивних суспільствах економічна сфера, економічна діяльність не відокремлені від соціальної сукупності. Економічна поведінка людей не є ізольованою, оскільки цілі, так само як і засоби, визначені віруваннями, які нам здаються позаекономічними. Трудність кожного із цих двох визначень не є нездоланною, якщо дозволимо собі пригадати, що надісторичні поняття повинні мати формальний характер, і для того, аби знову віднайти історичний вимір, потрібно провести специфікацію цих формальних понять. Очевидно, людина в ролі тварини повинна задовольняти певні елементарні потреби для того, щоб вижити. Людина в ролі людини, з того часу, як існують суспільства, знає й небіологічні потреби, які не є ні менш нагальними, ні менш невідкладними, ніж так звані елементарні потреби. Усі суспільства є бідними й мають розв'язувати проблему, котру ми називаємо економічною проблемою. Це означає, що всі суспільства мають свідомість щодо економічної проблеми, тобто щодо раціонального управління недостатніми засобами. Усі суспільства мають економіку в собі. Однак не всі вони мають економіку для себе; або простіше, усі суспільства мають економіку і вирішують свої економічні проблеми, але не всі вони ставлять їх явно, в економічних термінах. У суспільствах, в яких економічна діяльність не існує окремо, намагаються розглядати задоволення елементарних потреб як виключно економічну активність. Але це є лише звичкою. Дійсно, у цих суспільствах є чимало елементарних потреб, які можна назвати економічними, але переважно існує невідокремлена економічна діяльність. Але в усякому випадку економіка, навіть у так званих примітивних суспільствах, складається з виробництва, циркуляції цінностей і споживання. Виробництво, тобто зусилля або праця, спрямовані на збирання продуктів землеробства чи на переробку сиро- вини, існує з того часу, як людина залишила земний рай. Умови людського існування такі, що вона може жити тільки задовольняючи свої потреби і що вона здатна задовольняти свої потреби тільки завдяки певному видові праці. Ця праця може бути розглянута з трьох основних точок зору: 1) Технологічна точка зору: якими знаряддями володіє людина або суспільство, що потребують вивчення? 2) Правова точка зору, кому належать знаряддя праці і, зокрема, земля? 3) Якою є соціальна, адміністративна організація праці загалом? Марксистська пропозиція щодо виробничих відносин є сумнівною, оскільки вона чітко не розділяє технологічну, правову і соціальну, або адміністративну, точки зору. Таке розрізнення є фундаментальним (ми ще матимемо нагоду це побачити), оскільки не можна зрозуміти економічні проблеми нашого часу, якщо не розрізняти, з одного боку, те, що є спільним для будь-якого технологічно визначеного виробництва, а з іншого — правові відмінності, які випливають із власності на знаряддя праці, так само, як і відмінності адміністративні, що є результатом або ні цих правових відмінностей. Другою фазою всієї цієї економічної системи є фаза, яку можна назвати циркуляцією, а саме: обмін і розподіл. Проблема обміну народжується від того, що навіть у найпростіших суспільствах існує соціальна діяльність або колективне виробництво. Не існує суспільства, в якому всі ті, хто виробляє цінності, зберігали б їх для себе. Завжди є певний мінімум обміну, звідки виникає проблема торгівлі й розподілу. Ми повинні вивчити економічну систему з точки зору типу обміну, з точки зору системи, яка дозволяє обмін, тобто монетарної системи, і нарешті, з точки зору розподілу цінностей або рівності чи нерівності споживання. Зрештою, будь-яка економіка має своєю метою задовольняти бажання чи потреби; остаточна ціль — це споживання. Вивчити економіку в її зв'язку зі споживанням означає спочатку знайти те, що суспільство хоче споживати, тобто якими є ті цілі, котрі воно собі ставить, якими є ті цінності, навколо котрих воно тримається й котрі воно бажає отримувати. У складних суспільствах вивчити споживання означає визначити рівень, на якому перебуває споживання певного суспільства в цілому або певного класу чи певних індивідів, і так само спробувати визначити, яким чином, виходячи з певної кількості ресурсів, індивіди розподіляють своє споживання залежно від своїх бажань, що веде до диференціації того, що називають рівнем життя (що є кількісним поняттям) і способом життя (що є якісним поняттям). Економічний ансамбль може бути охоплений синтетично, виходячи з різних міркувань: 1) Розподіл праці й тип розподілу праці в суспільстві в цілому. 2) Дух або рушійні сили економічної діяльності. Відразу ж я хочу ввести тут банальне, але необхідне розрізнення: можна виробляти для того, щоб безпосередньо задовольняти потреби, або для того, щоб продавати на ринкові, тобто одержувати прибуток. Нема такого селянина у Франції, який би не виробляв частково для задоволення своїх власних потреб і частково для того, щоб продати на ринку. Ці дві рушійні сили можуть бути прикладені або до часткового економічного ансамблю, або до загального. Ми маємо суспільства, де панує безпосередня діяльність, спрямована на задоволення потреб, і економіки, де рушійною силою є прибуток, де люди, по суті, працюють для того, щоб продавати на ринкові й одержувати відповідний зиск. 3) Спосіб регуляції, або тип організації економічної системи. В будь-якій економіці необхідно визначити цілі, розподілити засоби і, зрештою, привести у відповідність те, що виробляють, і те, що купують. Існує принаймні два простих типи регуляції економіки: один — це регуляція через централізовану систему рішень або планування, другий — це регуляція через механізми ринку. Це — абстрактні тиглі. Велике промислове підприємство, таке як заводи Рено, управляється централізовано, воно встановлює план виробництва на рік, при необхідності на кілька років. Однак ці плани підлягають переглядові, оскільки продаж автомобілів Рено не планується і не може бути спланованим, він залежить від бажань споживачів. Усі економічні ансамблі містять у собі поєднання регулювання шляхом централізованого прийняття рішень та регулювання шляхом вирівнювання пропозиції! і попиту через ринок. Ідеальним типом планової економіки є такий тип економіки, в якій планові органи вирішували б, починаючи з початку року, сукупність усього того, що має бути вироблено, сукупність прибутків, належних різним індивідам, і, як наслідок, здійснювали б узгодження між виробництвом і попитом за допомогою планового комітету по прийняттю централізованих рішень. Мені немає потреби вам говорити, що тотально планова економіка ніколи не існувала й не може існувати. Але існують полярні відмінності в ступені планування і в ступені гри механізмів ринку. Відмінності між індустріальними суспільствами значною мірою залежать не від схематичної опозиції ринку і планування, а від того, наскільки вони пристосовані до ринку і наскільки — до планування. 4) Відповідна частка функцій держави та ініціатив індивідів в економічній системі. Я не люблю протиставлення індивідуальної економіки і економіки державної, оскільки воно заплутує і поєднує два ясних критерії. Існує такий ясний критерій, як власність на засоби виробництва, власність індивідуальна або колективна, та інший ясний критерій, такий, як спосіб регулювання економіки. Поняття про роль держави, що використовується вульгарно, має бути розподілене на певну кількість критеріїв більш точних. Серед цих різних точок, спираючись на які можна вивчати економічну сукупність, які є найважливішими? Я не буду намагатися створити загальну теорію типів економіки, оскільки мета цих лекцій полягає в тому, щоб підказати вам спосіб обмірковування соціологічних проблем. Для мене важливіше показати вам проблематичний характер більшості розбіжностей між економічними типами, ніж нав'язати вам ще одну класифікацію серед інших вже існуючих. Зазначимо, що для протоісторії і передісторії історики, етнологи та археологи, як звичайно, віддають перевагу тому, що я назвав технологічною точкою зору. Дійсно, на початку розвитку людського виду саме якість і кількість наявних знарядь праці визначають не стільки загальний спосіб, яким люди живуть, а той вільний простір, усередині якого можна варіювати різні форми людського існування. Що стосується складніших історичних суспільств, котрі вивчали Шпенглер* і Тойнбі** і які вони називали ци- * Шпенглер Освальд (1880—1936 pp.) — німецький філософ, представник «філософії життя». Відомий своєю працею «Присмерк Європи» (2 т., 1918—1922 pp.), в якій він виклав своє розуміння розвитку світових культур. Культура тлумачиться ним як «організм», що має декілька стадій розвитку. Виступаючи проти європоцентризму й «лінійного» спрямування історії, він відстоював ідею циклічності розвитку різних культурних формувань. — Перекл. ** Тойнбі Арнольд (1889—1975 pp.) — британський історик, соціолог і філософ, представник «філософії культури». Основна його праця — дванадцятитомне «Дослідження історії» (1934—1961 pp.), в якій він під впливом Освальда Шпенглера прагнув переосмислити весь суспільно-історичний розвиток людства в дусі теорії кругообігу локальних цивілізацій. — Перекл. вілізацією або культурою, то до останніх входили принаймні тваринництво й сільське господарство. Точка зору чисто технологічна тут недостатня, оскільки починаючи з тієї ж технології виникають різні форми власності на засоби виробництва й класові відносини. У процесі розвитку історичних суспільств не можна пов'язувати кожну з їхніх трансформацій з технологічними змінами. Те, що дозволяє зробити технологія, — це широкі й невизначені оцінки. Припустимо, наприклад, що в Сполучених Штатах 7 % активного населення зайнято в сільському господарстві й 45 % в промисловості, решта — у третинному секторі. Цей розподіл вимагає певної продуктивної сили (користуючись марксистським виразом), яка не існувала до теперішнього періоду. Певна кількість наявної енергії встановлює певне поле варіацій для суспільств, але не визначає в деталях його організації. Сучасні суспільства здаються такими, що належать до нового, оригінального типу саме завдяки їхньому енергетичному потенціалові. Як звичайно, використовують поняття механічного раба, тобто приблизно таку кількість енергії, яка потрібна для нормальної роботи однієї людини вісім годин на день протягом 300 днів. Французьке суспільство 1938 року мало на одного працівника 15 механічних рабів; у той же час Великобританія мала їх 36, Сполучені Штати — 55. Якщо ви помножите ці цифри на 10, то одержите певний тип оригінального суспільства стосовно всіх відомих у минулому суспільств. Класифікація типів суспільства співвідноситься з тією чи іншою точками зору, які я вже перелічив раніше. Одна з найвідоміших — це точка зору німецького економіста Карла Бюхера, котрий вважав, що економічна історія зводиться до трьох послідовних етапів: закрита надомна економіка, міська економіка й національна економіка. Класифікація такого роду орієнтується на сферу обігу й прагне охарактеризувати економіку, посилаючись на розширення тієї сфери, в якій відбувається товарообіг. Виходячи з цього можна знайти декілька конкретних історичних характери?, але не існує чіткої послідовності цих трьох типів. Більше того, це одночасно і часткові типи, і типи, що застосовуються до глобальних суспільств. Інші класифікації посилаються на засоби, які використовуються для економічних розрахунків і для обміну: природна економіка, економіка монетарна і кредитна економіка. Остання класифікація, про яку я тільки що згадував, оскільки вона славнозвісна, — це класифікація Маркса, котру ви знайдете в передмові до «Вступу до критики політичної економії». Маркс висунув тезу, нібито можна розрізняти азійський спосіб виробництва, античний спосіб виробництва, заснований на рабстві, феодальний спосіб виробництва, заснований на кріпацькій залежності, і, нарешті, капіталістичний спосіб виробництва, що ґрунтується на найманій праці. Класифікація Маркса ставить у центр історичного аналізу відношення людей до внутрішньої сфери виробництва. Можна вивести певну кількість характеристик стосовно античної, середньовічної й сучасної економіки, щодо трьох понять — рабства, кріпацтва, найманої праці, але напевно не можна виявити всі характерні риси цих економік. Я також не буду пропонувати вам якусь нову класифікацію. Перелічені критерії мають на меті показати вам, що для того, аби зрозуміти економічну сукупність, потрібно ставити себе на різні точки зору. На сучасному рівні наших знань ми не можемо стверджувати, нібито якийсь критерій є домінуючим і достатній для того, щоб визначити економічний ансамбль. Економіку, де має місце заробітна плата, тобто розподіл на наймачів і службовців, можна віднести як до економіки Індії, так і до економіки Сполучених Штатів. Сказати, що в цих двох випадках економіка заснована на найманій праці, означало б виявити неуважність, оскільки ці дві країни до такої міри різні, що нашу увагу мала б привертати більше відмінність між формами найманої праці, аніж їхня спільність. Те, до чого потрібно прагнути, виходячи з певного критерію, це фіксувати поле варіацій. Дійсно, припустимо, що згідно з марксистським методом ми скажемо: «Сучасна капіталістична економіка грунтується на найманій праці». Отже, існує розрив між робітником і засобами виробництва; засоби виробництва належать підприємцеві або капіталістові, а робітник не володіє нічим, окрім своєї робочої сили. Наукова проблема тут така: які характерні риси можна знайти у будь-якій економіці, де має місце розрив між підприємцем і найманими робітниками, і які існують поля варіанти в економіці, що грунтується на найманій праці? Згадаємо те, що ми говорили про будь-яку індустріальну економіку: підприємство відокремлене від сім'ї, у ньому реалізується певний тип виробництва, технічний розподіл праці, накопичення капіталу й прогресивний характер економіки, економічний розрахунок стає неминучим і звідси випливає концентрація робітників. Тепер, коли ми побіжно переглянули різні можливі критерії, можемо поставити собі запитання: «Ці п'ять характерних ознак знаходимо як в радянській, так і в капіталістичній економіці. Тоді до чого мають відношення протилежності? Або інакше, в чому полягають розбіжності між різновидами індустріального суспільства?» Протилежності між цими двома типами економік, по суті, стосуються двох пунктів: 1. Власність на засоби виробництва: у капіталістичній економіці засоби виробництва належать приватним особам, а не державі. 2. Спосіб регулювання. Схематично можна сказати, що в одному випадкові розподіл ресурсів самостійно визначається плановим комітетом, а в іншому — розподіл ресурсів визначається рішенням індивідів на ринку, або інакше, що рівновага між пропозицією і попитом у першому випадкові досягається за рахунок планування, а в другому — через ринкову приблизну оцінку. Спробуємо відшукати наслідки цих фундаментальних опозицій, виходячи з яких ми знайдемо протилежності нижчого рівня. Можна і навіть потрібно себе запитати, до якої міри змінюються відносини між асоційованими членами й виробництвом, тобто до якої міри відносини між робітниками і керівниками виробництва відрізняються в системі приватної власності і в системі суспільної власності. До якої міри рушійні сили економічної діяльності змінюються відповідно до обраного способу регулювання? Або інакше, більш точно, до якої міри потяг до прибутку відіграє однакову або відмінну роль у цих двох системах? Комбінуючи різні критерії, які я вам сьогодні перелічив, можна сказати, що капіталістичний устрій є таким: 1) Де засоби виробництва є об'єктом індивідуального привласнення. 2) Де регулювання економіки децентралізоване, тобто таке, що рівновага між виробництвом і споживанням не встановлюється для всіх раз і назавжди за допомогою заздалегідь прийнятого рішення, а з'являється поступово, через наближення, за допомогою ринку. 3) Де наймачі і службовці відокремлені один від одного таким чином, що одні володіють лише робочою силою, а інші є власниками засобів виробництва, звідси ці відносини мають назву системи найманої праці. 4) Де домінуючою рушійною силою є гонитва за прибутком. 5) Де, оскільки розподіл ресурсів не визначено плановим порядком, існує коливання цін на кожному частковому ринкові, і навіть у всій економічній сфері, те, що полемічною мовою прозивають капіталістичною анархією. Позаяк регулювання не централізоване, то ціни на вироби неминуче коливаються на ринкові залежно від пропозиції і попиту, зрозуміло також, що сам загальний рівень цін коливається на ринкові залежно від надлишку або нестачі глобального попиту стосовно глобального пропонування, і що, як наслідок, час від часу має місце те, що ми називаємо кризами (регулярні або нерегулярні). Фактично, немає жодного капіталістичного суспільства, яке було б повністю, ідеально капіталістичним. Дійсно, у французькому суспільстві частина промисловості є колективною власністю. З іншого боку, неправда, що в капіталістичній системі всі економічні суб'єкти спонукаються до дії єдиним бажанням прибутку. Ми прагнемо лише відзначити найфундаментальніші характерні риси капіталістичного ладу в чистому вигляді. Чому капіталістичний лад уявляється певній кількості людей як зло в собі? До цього часу я не формулював жодного оціночного судження, але тепер потрібно порівняти цей устрій з іншими можливими способами регулювання, з іншими можливими типами власності та виробництва. Що собою являє фундаментальна критика капіталістичної економіки? Стосовно цієї теми існує якась частка інтелектуальної моди. Був період, коли антикапіталіст викликав скандал, сьогодні швидше той, хто не оголошує себе антикапіталістом, може викликати скандал. Особисто я не належу ні до перших, ні до других, але я хотів би зробити огляд (щоб спробувати проаналізувати капіталістичний лад детальніше) головних аргументів цього акта звинувачення. Мені здається, що в основному йому докоряють передусім за те, що він містить у собі експлуатацію робітників, потім за те, що він є аморальною системою, заснованою на гонитві за прибутком; по-третє, призводить до крайньої нерівності в доходах; по-четверте, у ньому домінує анархія, тобто через відсутність планування, свідомого розподілу ресурсів і доходів в ньому, як наслідок, постійно існує загроза криз. Останній аргумент, що я його розгляну пізніше, це аргумент про саморуйнування капіталізму; у певній перспективі устрій, такий, як я його визначив, заснований на приватній власності на засоби виробництва і на децентралізованому регулюванні, мовби приречений сам себе зруйнувати. Сьогодні побіжно розглянемо перший аргумент. Ми посилалися (не розкриваючи його) на класичний аргумент Маркса в «Капіталі», а саме на теоріїо додаткової вартості, звідки випливає основна ідея про експлуатацію. Сучасні теоретики експлуатації не читали «Капіталу», але, як ви знаєте, коли ідея стала популярною, нема потреби посилатися на текст оригіналу. Якщо взяти до уваги, що експлуатація має місце відтоді, відколи існує нерівність в оплаті, то зрозуміло, що утворення великих капіталістичних підприємств передбачає експлуатацію, оскільки нерівність доходів тут очевидна. Можна навіть сказати, не виказуючи надмірного песимізму, що доходи мають тенденцію зростати в міру того, як робота стає приємнішою. Більш груба робота, менш кваліфікована, та, що видається нам найнеприємнішою, вона ж є найменш оплачуваною. Утім додамо, що ця властивість не була до цього часу характерною лише для капіталістичних суспільств, а має місце в усіх відомих нам суспільствах, включаючи радянське суспільство. Якщо ми залишимо осторонь цей простий факт нерівності, то ідея експлуатації крутиться навколо поняття додаткової вартості. Зведена до найсуттєвішого, ця аргументація є такою: робітник своєю працею виробляє певну кількість вартості, однак одержує у своїй зарплаті нижчу вартість від тієї, яку він виробив. Ця аргументація ускладнюється при використанні теорії трудової вартості й марксистської теорії зарплати. Я лишаю осторонь цю теорію, яка нас заведе надто далеко. Зрештою, в ній залишається щонайменше ядро такої аргументації: робітник своєю працею створює певну кількість вартості, одержує нижчий еквівалент щодо тієї, яку він виробив, а залишок іде на прибуток капіталістові. Потрібно розпочати з того, щоб визнати частину істини цієї аргументації. Робітник, у цілому вся робітнича маса, одержує у своїй зарплаті нижчу вартість щодо тієї, яку він створює. Але в сучасному типі економіки не може бути по-іншому. Сучасна економіка, яку ми визначили як прогресистську економіку, передбачає, що кожного року колектив не споживає всі ті цінності, котрі він виробляє. В економіці тотального планування також існує додаткова вартість, тобто якась частина вартості, створена робітниками, яка їм ніколи не видається у вигляді зарплати, але яка повертається колективові. Колектив використовує цю додаткову вартість залежно від своїх планів і розподіляє цю додаткову вартість між різними секторами економіки з метою інвестування. У радянській економіці додаткова вартість, створена робітником понад свою зарплату, йде на весь колектив, який її розподіляє згідно з рішеннями планового комітету. В капіталістичній економіці, коли існує індивідуальна власність на засоби виробництва, додаткова вартість проходить через посередництво індивідуальних доходів підприємців. Отже, я розглядаю капіталістичну економіку в чистому вигляді і вважаю, що необхідні для інвестицій фонди надходять від індивідуальних заощаджень, надлишок індивідуальних доходів не споживається їхніми власниками. В обох випадках прибуток інвестується. У плановій радянській системі інвестування цієї додаткової вартості визначається й розподіляється плановим комітетом. У капіталістичній економічній системі цей надлишок має бути інвестований через посередництво індивідуальних доходів. У чому полягають можливі незручності системи, в якій надлишок вартості проходить через індивідуальні доходи? Цей надлишок вартості, призначений бути інвестованим для розширення процесу виробництва, має ризик стати споживаним власниками цих доходів. Якщо в капіталістичній системі капіталісти одержують значні прибутки й витрачають їх на розкошування, то така система є гидкою. Якщо в капіталістичній системі найбільша частина доходів, які йдуть капіталістам, знову інвестується, то немає значення, що прибутки проходять через індивідів з тим, аби згодом знову повернутися в різні сектори економіки. Отже, перша проблема полягає в тому, щоб дізнатися, яка частина цього додаткового прибутку споживається привілейованим класом. Друга проблема полягає в тому, аби встановити відносну ефективність системи колективного виробництва. Третя проблема полягає в тому, щоб з'ясувати, чи розподіл інвестицій через рішення планового комітету є кращим або гіршим, ніж розподіл інвестицій через ринок капіталів, через позику капіталів на ринкові. Ще одне питання виникає щодо експлуатації їхньої додаткової вартості. Що являє собою додаткова вартість, яка йде капіталістам, у сучасній капіталістичній економіці американського типу? Я підняв для вас статистику розподілу загальних витрат американського капіталістичного суспільства за 1953 рік. У загальному обсязі зарплата становила 76,9 %; 12,4 % йшло державі у вигляді податків; 5,2 % становили прямі інвестиції в підприємство й залишалося 5,5 % для акціонерів. У розвинутому капіталістичному суспільстві пропорція прибутку, що розподіляється між акціонерами, дуже мала порівняно із загальним обсягом зарплати, податків і прямих інвестицій у підприємство. Чому цей відсоток такий мізерний? Два чинники обмежують можливості витрат на предмети розкоші і не-інвестування. Передусім це — конкуренція. В конкурентній економіці потрібно інвестувати капітали для модернізації обладнання з тим, щоб не бути випередженим у боротьбі між різними виробниками. Інший чинник, що відіграє роль, це тиск робітничих професійних спілок. Песимістичні оглядачі, до котрих я належу, завжди були схильні вірити, що міра експлуатації прямо пропорційна тій здатності людей експлуатувати собі подібних, яку вони мають. Наскільки сильну позицію займає якийсь соціальний клас, що дозволяє йому експлуатувати інші класи, настільки ж ефективно цей клас буде їх експлуатувати. У випадку малорозвинутих капіталістичних суспільств, шо нині називаються слаборозвинутими, де існує мала кількість капіталістів, котрі мають не капіталістичний дух, а орієнтовані на витрати на розкошування, система найманої праці іноді є гидкою системою експлуатації одночасно і для експлуатованих, і для суспільства в цілому: сумарна заробітна плата знаходиться нижче рівня, який можна було б порівняти з колективними ресурсами і великими доходами, котрі не інвестуються. Зате в інших суспільствах, де панує той же принцип найманої праці, може існувати зовсім інший розподіл індивідуальних доходів, і додаткова вартість, створена робітниками, знову повертається в суспільство в її сукупності. А втім, капіталістична система завжди матимиме, з погляду численних критиків, той недолік, що додаткова вартість проходить через індивідуальні доходи. Але якщо взяти до уваги проблему рівня доходів, то фактом є те, що якість, ефективність виробництва і організація значать надзвичайно більше, ніж обсяг прибутків. Пригадайте цифри, які я наводив: 76,9 % від загальної суми йде на зарплату, 12,4 % — для держави, 5,5 % — для акціонерів. Припустимо, що розподілу прибутків серед акціонерів зовсім би не було, надбавка до зарплати, яка за цим слідувала, була б дуже малою порівняно з тим підвищенням зарплати, котре уможливлює зробити зростання виробництва. Перекладено за виданням: R. Aron. Dix-huit leсons sur la societe industrielle. Paris, 1962. © ВІТАЛІЙ ЛЯХ, переклад українською мовою, 1996. Жак Еллюль ТЕХНІКА, АБО ВИКЛИК СТОЛТТТЯ |
|
ПРОГРАМИ ДЛЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ФІЗИКА ЕОТ). Фізика сьогодні стала не лише теоретичною основою сучасної техніки, а й невід'ємною її частиною. Свідченням цього є сучасна... |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙ... Головченко О. М., Ананьєв Є. П. Сучасна економічна теорія: курс лекцій – Одеса: м. Роздільна ТОВ «Лерадрук», 2012. 204 с |
|
О. В. Плахоніна, О. Л. Плетнєва СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА МОВА Збірник вправ... Плахоніна О. В. Сучасна українська мова: Збірник вправ і завдань для практичних занять / О. В. Плахоніна, О. Л. Плетнєва. – Х.: Нац... |
УРОК РУССКОГО ЯЗЫКА КАК ФРЕЙМ «СУЧАСНА ГУМАНІТАРНА ОСВІТА: КОНЦЕПЦІЯ НООСФЕРИ В.І. ВЕРНАДСЬКОГО В КОНТЕКСТІ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ СВІТУ» |
|
Самостійна робота 2 з дисципліни «Сучасна українська мова» Виконанню кожного завдання має передувати його формулювання, виділене іншим кольором |
Методи політології Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослідження |
|
Навчальні програми, підготовлені науково-педагогічними працівниками Черкащини Сучасна українська література (програми факультативного курсу для 10-11-х класів) |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ «СУЧАСНА ГУМАНІТАРНА ОСВІТА: ПОШУК НОВИХ ЗАСОБІВ І МОЖЛИВОСТЕЙ САМОРЕГУЛЯЦІЇ ТА ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ МОЛОДІ» |
|
Здоров′я нації починається з дитинства Найголовнішою цінністю, яку має плекати сучасна школа, залишається здоров’я дитини, його формування й підтримка на різних етапах... |
1. Суть економічної системи та її основні елемент Сучасна економічна наука визначає економічну систему як сукупність усіх економічних процесів, що відбуваються в суспільстві на основі... |