СУЧАСНА


Скачати 5.84 Mb.
Назва СУЧАСНА
Сторінка 2/32
Дата 20.02.2016
Розмір 5.84 Mb.
Тип Документи
bibl.com.ua > Економіка > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

ЗВЕРНЕННЯ ДО ЧИТАЧА
З самого початку необхідно усунути деякі непоро­зуміння, які не можуть не з'явитися, коли розмірковують про техніку.

У цій книзі не йдеться про опис різних технік, на­копичення яких формує технічну цивілізацію. Потрібна була б ціла бібліотека для того, щоб описати ці незчисленні знаряддя, придумані людиною, і це не мало б великої користі чи цінності, оскільки ми не змогли б вийти за межі етапу вульгаризації; а втім, уже існує велика кількість елементарних праць, котрі описують техніки, яких цілком достатньо. Отже, ми будемо безперервно натякати на ці техніки, але припускаючи при цьому, що вони відомі читачеві своїм застосуванням або своїм механізмом дії.

_____________________________________________________________________________

ВІД ПЕРЕКЛАДАЧА. Жак Еллюль (1912—1994 pp.)відомий фран­цузький соціолог, знаний своїми працями з проблем техніки, соціології пропа­ганди, держави, революції, суспільного розвитку («Пропаганда», 1962; «Аутопсія революції», 1969; «Від революції до бунтів», 1972; «Змінити революцію. Неминучий пролетаріат», 1982).

У 1954 році була опублікована його праця «Техніка або виклик століття», яка згодом (у 1964 р.) була перевидана в Сполучених Штатах під назвою «Технологічне суспільство» й викликала неабиякий резонанс серед суспільствознавців. Порівнюючи її з роботою Освальда Шпенглера «Людина і техніка» та трилогією Льюїса Мемфорда «Мегамашина», преса відзначала, що книга Жака Еллюляодна з найвизначніших наукових праць другої половини XX століття.

Досліджуючи проблему техніки, Еллюль знайшов оригінальний підхід до визначення її специфіки. Він провів розмежування між операційною технікою й технікою як цілісним феноменом індустріального суспільства. Тобто мається на увазі, що на певному етапі свого розвитку техніка набрала статусу

Більше не йдеться про те, щоб спробувати встановити позитивний чи негативний підсумок того, що сьогодні було здійснено завдяки техніці. Зіставляти її перевагу та незруч­ності зовсім не входило в наші наміри. Ми не будемо повторювати слідом за сотнями інших дослідників, що завдяки техніці зменшується тривалість праці, підвищується матеріальний рівень життя, але робітник зазнає дедалі більших утруднень у процесі адаптації до машин. Ми переконані, що ніхто у світі не в змозі визначити реальний і детальний баланс між сукупністю результатів та сукупністю

технік.

Те, що звичайно так називають, є лише фрагментарним

і поверховим розглядом.

Нарешті, не йдеться про те, щоб привнести в цю працю етичне чи естетичне судження про техніку.

Очевидно, що оскільки ми не можемо лишатися чи­стими фотографами і оскільки ми належимо до роду людей, то певне прийняття позиції може проявитися. Але воно не настільки помітне, щоб заважати найглибшій об'єктивності. Ознаку останньої знайдуть, безумовно, у тому, що техно­крати будуть оцінювати цей твір як песимістичний, а технофобії —як оптимістичний стосовно техніки.

Ми лише спробували переписати, розтлумачити, пере­дати за допомогою глобального аналізу позицію свідомості (одночасно конкретну і фундаментальну) щодо феномена технік в їх сукупності.

Такою є єдина мета цієї книги.

_____________________________________________________________________________

автономного, монолітного, самозростаючого виду реальності. Зокрема, він виділяє ті, відносно нові характеристики сучасної техніки, які набули поширення з другої половини XX століття і які в кінцевому підсумкові сприяють зростаючій дегуманізації особистості. Цедоведений до авто­матизму вибір технічних засобів, здатність техніки до самозростання, її цілокупність, універсальність і автономність. Наслідком першого с те, що технічний розв'язок не залишає людині вибору: вибирати можна тільки між різними технічними засобами, те ж, що важливе для людини, не береться до уваги. Самозростання техніки веде до того, що лише незначна частка людських зусиль витрачається на виробництво справді чогось важливого. Основні ж людські витрати спрямовані на розвиток тільки техніки. Інші характеристики техніки також: спрямовані протії особистості. Зрештою, на думку Еллюля, «техніка викликає й зумовлює соціальні, політичні та економічні зміни». Людина при цьому уподібнюється до каталізатора або навіть до «жетона, що вставляється в отвір машини: вона починає операцію не беручи участі в ній» (Ellul J. La technique ou I'enjeu du siecle. P. 133, 135)

Г л а в а 1
ТЕХНІКИ
У сучасному світі жоден соціальний, людський, духовний чинник не мав такого значення, як техніка. Проте жодна сфера не є настільки ж малознаною. Спробуємо намітити декілька орієнтирів для того, щоб з'ясувати, яке місце займає феномен техніки.
І — СИТУАЦІЇ
Машини і техніка. Той, хто бачить слово техніка, мимохіть думає про машину. І завжди розглядають наш світ як світ машин. Цю помилку, наприклад, знаходимо у панів Дюкассе та Олдгема. Це йде від того, що машина є найочевиднішою, найгрубішою, найвражаючою формою техніки. Це походить також від того, що машина — примітивна, стародавня, історична форма цієї сили. Те, що називають історією техніки, як правило, зводиться до істо­рії машини. І ми маємо в наявності якусь інерцію, що властива інтелектуалам, котрі розглядають явища нашого часу як щось ідентичне минулим формам.

Зрештою, техніка дійсно має своїм відправним пунктом існування машини. Цілком правильно, що саме починаючи з механіки розвивається все інше. Також правильно, що без машини світ техніки не існував би.

Але пояснювати таким чином цю ситуацію не є цілком виправданим. Адже, безумовно, помилково оперувати із

_____________________________________________________________________________

В цілому виникає технічна цивілізація, в якій для людини залишається дуже мало місця. Причому небезпека навіть не в тому, що машини витісняють людей або що технічні засоби стали домінувати над цілями. Головна небезпека полягає в тому, що техніка постійно і безупинно адаптує людину до технічного середовища. На місце машин з їхнім дратуючим шумом і лязкотінням приходить інша техніка, із заколисуючим муркотінням. І тоді з'ясовується, що людина спіймалася подібно до «мухи в пляшці» (Ellul J. Op. cit. P. 379).

Особливу роль в інтеграції індивіда Жак Еллюль відводить «людській техніці», яка являє собою набір засобів по управлінню людською поведінкою. Завдання такої техніки подвійне: з одного бокуусунути тертя, конфлікти, несумісності, що виникають у процесі трудової діяльності між: індивідом і «машиною», а з іншогосприяти найповнішій мобілізації людських сил і здібностей. Оскільки машинне виробництво продукує не лише специфічні відносини у сфері праці, а й модифікує сприйняття людиною часу й простору, змінює навколишнє середовище й саму людину, то звідси постає проблема,

цією сумішшю, тим більше, що загалом вона веде до уявлення, що, оскільки машина є вихідним пунктом і перебуває в центрі проблеми техніки, то це означає, що займатися проблемою машини — це побіжно займатися проблемою в цілому. Саме тут усе ще криється найбільша помилка. Тепер техніка набула майже повної автономії щодо машини, а остання залишилася далеко позаду від свого дітища.

Потрібно принципово наголосити на тому факті, що техніка тепер застосовується до тих сфер, які вже не мають великого значення для функціонування індустріального життя. Поширення цієї сили зараз має стороннє від­ношення щодо розповсюдження машин. А баланс між ними, здається, має бути оберненим: сьогодні це саме машина повністю залежить від техніки і вона представляє тільки її малу частину. Якщо спробувати охарактеризувати відношення між технікою і машиною, то слід було б сказати не лише про те, що вона стає можливою (у своїх соціальних і економічних застосуваннях) завдяки іншим технічним поступам: вона є тільки одним з аспектів техніки.

Машина в ній не репрезентує навіть найбільш важливий аспект реальності (до певної міри вона залишається найпоказовішою), оскільки техніка сьогодні охоплює всю сукупність діяльностей людини, а не лише її виробничу діяльність.

Але з іншого боку, машина залишається достатньо симптоматичною, оскільки вона продукує ідеальний тип застосування техніки. Вона є тільки і виключно нею. Вона не містить у собі жодного іншого чинника: можна було б

_____________________________________________________________________________

яким чином людина може пристосуватися до життя в нових умовах. Людина відчуває себе хворою в новому оточенні, вона перебуває в стані замішання, непевності, звідси виникають неврози та інші психічні захворювання. Отже, постає проблема інтеграції людини в технічне середовище. Неабияка роль тут належить соціальній психології як одній з «людських технік», яка, за задумом її творців, покликана допомогти людині відновити душевну рівновагу в безупинно мінливому світі, але не шляхом усунення репресивних чинників технологізованого світу, а шляхом знаходження засобів для більш повної адаптації індивіда до нового оточення. Мета психологічних методівнейтралізувати індивідуальні відмінності. Оскільки технічний світ уніфікований, однотипний, то й від людини, котра перебуває в ньому, вимагається одновимірність. Жак Еллюль вважає, що людей, які були б повністю інтегровані в технізований спосіб буття, ще мало. Цілком ймовірно, що такі люди можуть існувати, «але життєрадісний робот ще не

народився» (Eltul J. Op. cit. P.372).

сказати, що вона є технікою в чистому вигляді. У всіх ситуаціях, де зустрічається прояв могутності техніки, вона прагне (несвідомим чином) вилучити все те, що вона не може засвоїти. Іншими словами, скрізь, де ми зустрічаємо цей чинник, він з необхідністю (здається, мовби походжен­ня визначає його долю) спонукає це зробити, в значенні якоїсь механізації. Ідеться про те, щоб трансформувати в машину все те, що нею ще не є. Отже, можна сказати, що машина навіть конституює визначальний чинник.

Утім існує інше відношення між технікою і машиною, яке дозволяє нам проникнути в саме серце цієї проблеми нашої цивілізації. Відомо, і всі згодні з тим, що машина породила нелюдське середовище. Це характерне для XIX століття знаряддя раптом увірвалося в суспільство, яке з політичної, інституційної, людської точок зору не було готовим до його сприйняття. Воно впорядкувалося так, як довелося.

Людина жила в антилюдяній атмосфері. Концентрація великих міст, забруднених будинків, відсутність простору, відсутність повітря, відсутність часу, безбарвні тротуари і бліде світло, яке примушує відступити час, дегуманізовані заводи, незадовольняючі смисли, праця жінок, віддалення від природи. Життя більше не має сенсу. Громадський транспорт, де людина є принаймні пакетом; лікарні, де вона є лише певний номер, тридцять вісім, і це ще є прогресом... А шум, цей монстр, що буравить наш мозок у будь-який час дня і ночі, не погоджуючись на найменшу відстрочку. Бути пролетарським і відчуженим — ось умови людського існування перед машиною.

_____________________________________________________________________________

Еллюль передрікав досить невтішний наслідок цієї тенденції. Втім, інстинкти людини й навіть сфера підсвідомого будуть експлуатуватися технікою, і це дозволить ще з більшою ефективністю маніпулювати індивідом. «Коли психологічна техніка,писав Еллюль,в тісній координації з матеріальною технікою досягнуть нарешті успіху в створенні єдності, то будь-яке можливе відхилення зникне, і людська раса буде являти собою блок завершеної та ірраціональної солідарності» (Ellul J. Op. cit. P.371372).

Таким чином, на думку Еллюля, інтеграція індивіда є неминучим наслідком розвитку й посилення автономності різних видів техніки. В результатілюдина «спіймалася» в пастку технізованого світу, і виходу з нього вчений, за його власним визнанням, не бачить. І мета його книгице «заклик до сплячого прокинутися». Хоча слід зазначити, що в подальшому, у праці «Змінити революцію» Жак Еллюль змінив свою точку зору на техніку, оскільки в середині 70-х років з'явилося нове покоління техніки («інформаційної»), яке змінило співвідношення в системі «людинатехнічний світ».

Даремно було б злословити проти капіталізму: не він породив цей світ, а машина. Обтяжливі й силувані аргу­менти для доведення протилежного примусили зникнути цю очевидність під тоннами друкованої продукції (втім, достатньо чесної), і якщо її автори не хотіли розводити демагогію, то слід визнати їх відповідальними. «Машина є антисоціальною, — говорив Мемфорд. — Вона прагне, внаслідок свого прогресуючого характеру, до найбільш гострих форм експлуатації людини».

Машина займає своє місце в соціальному порядку, який не створений для неї, і тим самим вона породжує нелюдсь­ке суспільство, в якому ми прокладаємо свій шлях. Вона антисоціальна стосовно суспільства XIX століття, і капі­талізм є лише одним з аспектів цього глибинного безпорядку. Для того, щоб знову встановити порядок, потрібно справжнім чином поставити питання щодо всіх даних цього суспільства. Воно має соціальну й політичну структуру, воно має своє мистецтво й життя, воно має свої комерційні організації, проте, якщо ми випустимо з уваги машину, то вона звалить все те, що не може підтримувати надмірну вагу, безупинне відновлення механічного універсуму.

Усе слід переглянути, починаючи з механічного порядку. І саме тут якраз постає питання про роль техніки. В усіх сферах вона стоїть на чолі великої кількості винаходів стосовно всього того, що використовується, стосовно того, що може бути узгоджене з машиною. Остання не здатна інтегрувати себе в суспільство XIX століття: техніка сприяє цій інтеграції. І, з одного боку, вона закладає динаміт під старі будівлі, які не можуть сприйняти виробника, а з іншого боку — вона конструює новий необхідний світ.

Вона має у своїй природі якраз те, що потрібне ме­ханізмові для того, аби бути придатним для машин; але вона переважає останню, трансцендує її, оскільки вона залишається в тісному контакті з людиною. Металевий монстр не може продовжувати досить довго третирувати людей; він встановлює порядок такий же жорсткий і такий же негнучкий, як і він сам; на кого покладатися йому, як не на свого партнера, і їх з'єднання випливає з необхід­ності.

Техніка інтегрує машину в суспільство, робить її со­ціальною й соціабельною. В рівній мірі вона їй конструює світ, який їй був би потрібен, вона встановлює порядок там, де безладні поштовхи шатунів нагромаджують руїни. Вона Прояснює, упорядковує й раціоналізує: вона робить в

абстрактних сферах те, що машина робить у сфері праці. Вона ефективна і повсюдно несе закон ефективності. Вона навіть робить, економізує машину, коли остання вносить свій вклад тим, що виправляє недоліки організації. «Ма­шини санкціонують соціальну неефективність», —говорить пан Мемфорд. Чим більше застосовують техніку, тим більше раціонального використання машин і, як наслідок, менше виникає потреб використовувати їх будь-де. Орга­нізація ставить машину саме там, де потрібно, і вимагає від неї саме того, що потрібно.

Тоді це веде до протиставлення двох форм зростання суспільства. «Від колишнього зростання рефлексивного або інстинктивного, тобто несвідомого, нові потреби [машина] примушують нас пояснювати умови зростання раціональ­ного, інтелектуального або свідомого... Можна себе запи­тати: можливо не лише час світу є скінченним космічно, а також і час світу свідомого, що розпочинається?» (Гіттон). Це свідоме механізованого світу є не що інше, як узагаль­нена техніка.

Техніка інтегрує будь-що. Вона уникає потрясінь і драм: людина не адаптована до цього світу із сталі: вона її адаптує. Але правда також і те, що в даний момент вона змінює диспозицію цього сліпого світу для того, аби лю­дина ввійшла в нього, не поранивши себе об гострі кути, і що він не відчуває більше тривоги стосовно звинувачень у негуманності.

Отже, техніка створює щит, за один раз змінюючи відношення таким чином, що вони підходять для різних випадків. Хвороба, породжена механічним шумом, заспо­коюється в муркотінні розраджувальної єдності.

Доки техніка представлена виключно машиною, то можна сказати «машина і людина». Постає проблема цього відношення. Машина залишається об'єктом, а людина, яка до певної міри перебуває під впливом машини (навіть значною мірою: у своїй професійній діяльності, у приватно­му житті, у психіці), все ж залишається незалежною: вона може утверджувати себе поза машиною. Вона може зайняти позицію щодо машини.

Але коли техніка входить в усі сфери і в саму людину, яка стає для неї об'єктом, сама техніка перестає бути об'єктом для людини, вона стає її власною субстанцією: вона більше не протистоїть людині, а інтегрує себе в ній і прогресуючи її абсорбує. У цьому ситуація техніки до­корінно відрізняється од становища машини. Ця транс-


формація, яку ми можемо спостерігати сьогодні, є результа­том того факту, що техніка стала автономною.

Коли ми говоримо, що техніка тяжіє до механізації, то слід дещо уточнити: це не є простий факт адаптації людини до машини. Безумовно, існує цей процес адаптації, але це ще було б тут лише дією машини, тоді як ми перебуваємо в наявності певного виду механізації в собі, феноменом, що є не результатом зустрічі, а результатом застосування нових законів до діяльності. Якщо можна кваліфікувати машину вищою формою «знання-дії», то механізація, яка випливає з техніки, є застосуванням цієї вищої форми до всіх чужо­рідних машині сфер, і ми можемо дійти до твердження, нібито техніка є якраз характерною там, де машина не відіграє ролі. Отже, є радикальною помилкою асимілювати ці два явища, і від початку цього дослідження слід бути насторожі стосовно цього непорозуміння.

Наука і техніка. Але тоді відразу ми стикаємося з іншим утрудненням. Щоправда, це вже інший місток для віслюків, і треба бути скрупульозно точним, аби говорити про нього, настільки часто це питання було предметом суперечок. Відношення між наукою і технікою — це класичні теми для бакалавра, які одного разу були прилаштовані до екс­периментальної науки XIX століття у вигляді сухозлотиці. Кожен знає, що техніка є застосуванням науки, і, більш детально, наука, будучи чистою умоглядністю, веде до появи техніки як точки контакту між матеріальною реаль­ністю і науковим результатом, але також як результат експерименту, як одержання доказів, що їх можна присто­сувати до практичного життя.

Ця традиційна точка зору є докорінно помилковою. Вона враховує лише певну категорію наук і короткий проміжок часу: вона є істинною лише для фізичних наук і для XX століття. Отже, на ній абсолютно неможливо засно­вувати ні загальний умовивід, ні, як це ми намагаємося зробити, сучасний погляд на ситуацію.

Однак просте зауваження, зроблене під історичним ку­том зору, руйнує безпечність цих рішень: історично техніка передує науці, примітивна людина знала лише техніку. В елліністичній цивілізації саме східна техніка з'явилася пер­шою, а не випливала з грецької науки. Отже, історично це відношення «наука — техніка» має бути обернене.

Проте зрештою техніка досягає свого історичного роз­витку лише з того часу, як втручається наука. Тоді техніка повинна чекати на прогрес науки. Щодо цієї історичної

перспективи пан Жіль досить правильно зауважив: «Техніка своїми постійними дослідами ставить проблеми, вивільняє поняття й первісні зашифровані елементи, але їй потрібно чекати на рішення», які приходять від науки.

Що стосується нашого часу, то цілком очевидно, що швидка зміна кругозору дозволяє осягнути зовсім інше співвідношення; у всякому разі, що здається цілком пев­ним, так це те, що межа між науковою і технічною працею аж ніяк не є ясною.

Коли у сфері історичної науки говорять про історичну техніку, то все це підготовча робота, яка означає таке: пошук текстів, читання, звірка, відбудова пам'яток, критика і тлумачення, уся сукупність технічних операцій, котрі повинні привести до інтерпретації, потім до історичного синтезу, що є справжньою науковою роботою. Отже, тут ми маємо справу з попередником техніки.

А втім, відомо, що в певних випадках, навіть у фізиці, техніка передує науці. Найвідоміший приклад — парова машина. Це чиста реалізація експериментального генія: послідовність винаходів і вдосконалень Кос-Хігенса, Пале­на, Савері та інших ґрунтувалася на практичних намацуван­нях. Наукове пояснення феноменів прийде пізніше, зі зсувом у два століття, і буде дуже важко його дати. Отже, ми досить далекі від того, щоб механічно пов'язувати науку і техніку. Співвідношення також не є простим, більше того, існує взаємодія, і сьогодні за кожним науковим дослід­женням стоїть велике технічне обладнання (це випадок ядерних досліджень). І часто навіть саме проста технічна модифікація дозволяє здійснити науковий прогрес.

Коли цього засобу не існує, то наука не рухається вперед: так Фарадей мав догадку про зовсім недавні від­криття щодо компонентів матерії, але він не міг дійти до точного результату, оскільки вакуумної техніки ще не існу­вало в його епоху: бо саме завдяки цій техніці розрідження газу дійшли до наукових результатів. Так само медичне значення пеніциліну було відкрито одним французьким медиком ще в 1912 році, проте тоді не існувало жодного технічного засобу для його виробництва й консервації, що поставило під сумнів це відкриття і, зрештою, його обли­шили.

Більшість дослідників у будь-якій лабораторії — це техніки, котрі виконують якусь роботу, що дуже віддалено нагадує наукову працю. Учений більше не є одиноким генієм. «Він працює в команді й погоджується на відмову

од свободи дослідження та авторства на свій винахід в обмін на персональну й матеріальну допомогу, яку йому пропонують великі лабораторії: це є дві необхідні умови; без них дослідник не може сподіватися на реалізацію своїх проектів...» (Юнгк). Здається, що чиста наука віддаляється й полишає місце для прикладної науки, котра іноді раптово досягає блискучих вершин, виходячи з яких стають мож­ливими нові технічні дослідження. І навпаки, технічні модифікації, наприклад, в авіації, котрі здаються простими й чисто матеріального порядку, вимагають попередньо до­сить складної наукової праці. Так було з проблемою, що її поставила надзвукова швидкість. У рівній мірі до цього можна віднести судження пана Вінера, для якого вчені молодого покоління Сполучених Штатів є передусім тех­ніками, котрі нічого не стануть досліджувати без великої кількості людей, коштів і машин.

Однак, це відношення між наукою і технікою стає ще більш заплутаним, якщо розглядати новіші галузі, де немає ніяких меж. Де починається і де кінчається техніка в біології? А в сфері сучасної психології й соціології що можна було б назвати технікою, позаяк все є технікою при його застосуванні?

Це не означає, що саме застосування характеризує цю техніку, оскільки без неї (попередньо чи в завершальній стадії) наука не має ніякого особливого існування. Ми залишаємо сферу науки, якщо ми відмовимось од техніки, і входимо в царину гіпотез і теорій.

І в політичній економії, незважаючи на недавні спроби економістів роз'єднати економічну науку й економічну техніку, аби визначити і встановити бар'єри, ми покажемо, що сьогодні саме техніка формує навіть предмет еко­номічної думки.

Отже, наведені дані є виключно вражаючими. Перед громаддям технічного світу і мализною наукової сфери проблема цих відносин здається шкільним питанням, яке може цікавити лише філософів, і яке є ніщо інше, як беззмістовна умоглядність. Сьогодні не сфера науки, а сфера людини вийшла на передній край, і тепер феномен техніки є значно важливішим для становища людини, ніж проблема науки. Здається, що вже не стосовно науки слід визначати техніку. Йдеться тут зовсім ні про те, щоб створити філософію науки, ні про те, щоб встановити в ідеалі, в розумі, яким має бути відношення між діяльністю і науковим мисленням. Ідеться просто про те, щоб озирну-

тися довкола себе й констатувати певні очевидності, які випадають з поля зору надто розумних філософів.

Зрозуміло, питання тут не стоїть про те, щоб принизити наукову діяльність, а лише про те, аби констатувати, що в сьогоденних історичних фактах вона переважається техніч­ною діяльністю. Отож наука більше не сприймається без свого технічного завершення.

Зв'язок між ними тісний як ніколи, що змусило пана Камішеля зауважити: саме тому, що техніка прогресує надто швидко, вона вимагає прогресу науки, вона спричиняє загальне прискорення.

Між іншим, техніка завжди використовується безпосе­редньо. Інтервал, який традиційно відділяв наукове від­криття і його практичне застосування, весь час скоро­чується. Як тільки відкриття зроблено, починають шукати, яким чином його використати; заявляють про себе приватні капітали і державне втручання: відбувається вторгнення в суспільну сферу досить часто ще до того, як були під­раховані всі його наслідки, до з'ясування значення для людей цієї авантюри. Ба навіть, якби вчений мав сам в собі таку обачність: так, він справді наляканий вторгненням у світ того, що він так старанно обмірковував у своїй лабора­торії. Проте, як опиратися тискові різних чинників? Як чинити опір грошам, успіхові, а ще більше — популярності, захопленості публіки? І ще більше — загальному духовному настроєві, який хоче, щоб технічне застосування було останнім словом? І як чинити опір бажанню продовжити свої дослідження? Оскільки саме такою є дилема, в яку втиснутий сучасний учений: або ж він погодиться з тим, що його дослідження будуть технічно застосовані, або ж він змушений буде їх припинити. Саме такою є драма фізиків-ядерників: вони взяли до уваги, що лише лабораторії Лос-Аламоса мали у своєму розпорядженні технічні засоби, необхідні для продовження їхньої роботи. При цьому де­ржава здійснює справжню монополію, і вчений змушений прийняти її умови. Як сказав один з «атомників», «те, що мене зараз затримує, це відсутність можливості використати для моєї роботи спеціальний мікроскоп, який, між іншим, ніде не існує...» (Юнгк). Учений не може більше чинити опір: «Навіть наука, особливо чудова наука нашого часу, стала елементом техніки, знаряддям» (Мосс). Дійсно, останнє слово тут найдоречніше: наука стала знаряддям техніки.


Пізніше ми будемо вивчати, як науковий утилітаризм, виходячи з техніки, набрав такої сили, що для будь-якого незаінтересованого дослідження майже немає більше місця. Безумовно, завжди мас бути науковий фундамент, але зараз майже неможливо розрізнити ці дві сфери. Наукові і тех­нічні дослідження тісно пов'язані. Втім, можливо (зокрема, такою є думка Ейнштейна), що всепоглинаюча техніка завершиться стерилізацією науки.

Отже, нам часто доводиться говорити слово «техніка» там, де йдеться про науку, позначати як технічні роботи ті, які кваліфікуються як наукові; це випливає з цієї луско­подібної структури й загальної орієнтації, на що ми вка­зуємо тепер і що продемонструємо згодом.

Організація і техніка. Нарешті, третій елемент буде нам слугувати для того, аби визначати «стан» нашого питання. Я вже вказував на те, що ми повинні розуміти термін «техніка» в якомусь розширеному смислі. Однак деякі автори, можливо, для того, щоб не виходити за межі традиційного слововживання, вважають за краще зберігати теперішній смисл і шукають інший термін для позначення того явища, яке ми констатували в цей час.

За паном Тойнбі, історія розподіляється на три періоди, і ми щойно завершили технічний період і вступаємо в період організації. Ми цілком згодні з паном Тойнбі в тому, що механічна техніка більше не характеризує наш час. Хоч би якою важливою і якою вражаючою вона залишалася, все ж вона є лише другорядним явищем поряд з фактами визначальнішими або навіть більш вражаючими. Ідеться про всеосяжну організацію в усіх сферах суспільства, і саме наявність цього феномена спонукала Бернгема написати «Революцію менеджерів».

Я лише не згоден з паном Тойнбі в тому, що стосується вибору найменувань та розподілу, який він установив між добою техніки і організаційною. Коли він так чинить, то він залишається в межах сумарної концепції техніки, котра вже заперечується як така, що змішує машину й техніку. Отже, він обмежується тією її сферою, яка була, і не розглядає те, що існує зараз.

Насправді, те, що пан Тойнбі називає організацією, а пан Бернгем менеджерською діяльністю, це — техніка, застосована до соціального життя, економічного або со­ціального. Дійсно, що може бути більш технічним, ніж таке визначення організації: «Організація є процес, який полягає у постановці завдань індивідам або групам з тим, щоб

певним ефективним і економічним способом, шляхом координації всіх їхніх зусиль досягти поставлених цілей» (Шеддон)? Це веде до стандартизації й раціоналізації економічного чи адміністративного життя, як це прекрасно показав пан Мас: «Стандартизувати означає розв'язувати наперед усі проблеми, які може поставити функціонування якоїсь організації... Це означає, що ми майже не покла­даємося ні на натхнення, ні на винахідливість, ні на свій розум для того, аби знайти розв'язку якоїсь трудності в той момент, коли вона з'явиться, а означає розв'язати її за­вбачливо... Звідси, стандартизація породжує знеособлюван­ня в тому смислі, що організація більше спирається на [методи] та інструкції, ніж на індивідів...» Отже, ми якраз маємо всі характерні риси техніки. Організація є лише технікою. І саме в цьому смислі пан Вінсент мав рацію написати: «Зіставити оптимальну сукупність чинників або оптимальний вимір — означає... здійснити технічний про­грес у формі кращої організації...»

Безумовно, мені можуть сказати: «Яке має значення ця дискусія навколо слів, коли, по суті, ви згодні з Тойнбі?» Однак ці дискусії мають досить велике значення. І ось чому: позиція пана Тойнбі веде до розмежування періодів і явищ, які повинні зоставатися єдиними. Нас примушують повірити, що організація є чимось іншим, ніж техніка, що людина якимось чином відкрила нову сферу діяльності, нові методи, і що потрібно вивчати організацію як нове явище, тоді як це зовсім не так; тоді як потрібно навпаки наполягати на безперервності технічного процесу. Якраз це є той самий феномен, який набуває нового аспекту (я б сказав: свого істинного аспекту) і розгортає себе у світовому масштабі, в універсальному масштабі діяльності.

Які це має наслідки? Ті самі проблеми, що були підняті механічною технікою, виявляють себе як такі, що містять в собі силу X, ще не прораховану, через застосування техніки до адміністрації та всіх сфер життя. Тоді як у пана Тойнбі поняття організації, яке йде на зміну поняттю техніки, є певною противагою, ліками (і це утішна точка зору на історію), мені здається, що ми якраз заради істини повинні дотримуватися протилежного і вважати, що цей розвиток веде до зростання тих самих технічних проблем, даючи часткове розв'язання попередніх проблем, але рішуче про­довжуючи йти тим шляхом, який вони спровокували. Отже, діється згідно зі славнозвісним методом, котрий полягає в тому, щоб зробити отвір для того, аби заткнути інший, який знаходиться поруч.

Другий наслідок: якщо ми присутні лише при роз­ширенні технічної сфери, то стає зрозумілим те, що ми говорили вище стосовно механізації. В той час як пан Тойнбі нам представляє організацію з небаченими до цього часу ефектами, ми, навпаки, можемо бути впевненими в тому, що ці ефекти є застосуванням різного роду технік до машин, що ідеалом є механізація всього того, що техніка зустрічає на своєму шляху. Отже, що на вигляд суто вербальна опозиція має певну важливість. Насправді, тех­нічна доба продовжується, і ми не можемо навіть сказати, що перебуваємо під час її повного розквіту. Навпаки, можна передбачити, що їй ще залишається зробити декілька вирішальних завоювань (серед інших — стосовно людини) і не видно того, що могло б перешкодити техніці цього досягти. Проте, якщо не йдеться про новий чинник, то виходить, що відтепер ми можемо мати достатньо ясності стосовно того, що містить у собі і що означає цей феномен.

Визначення. Найчастіше, коли виходять з ідентифікації техніка-машина, дефінції, які при цьому виникають, виявляються неадекватними тим фактам, що ми конста­туємо сьогодні. Першу взято у соціолога, який пречудово знає цю проблему: у Мосса. Він дав досить багато різних визначень техніки, деякі з них напевно досконалі. З них ми зупинимося на тому, яке заслуговує на критику для того, аби в такий спосіб уточнити наші ідеї: «Техніка — це в загальному плані група рухів, дій, в більшості ручних, організованих і традиційних, спрямованих на досягнення мети, знаної як фізична, хімічна чи органічна».

Це визначення є цілком прийнятним для соціолога, що вивчає примітивні народи. Як показав Мосс, воно має численні переваги: наприклад, відрізняє розгляд техніки од розгляду релігії чи мистецтва (а також те, що магія, як ми це побачимо, повинна, по суті, входити до технік). Однак переваги є незаперечними лише з історичної точки зору. З погляду нашого часу ця дефініція є абсолютно недостат­ньою.

Коли говорять про рухи, то чи можна сказати, що техніка розроблення якогось економічного плану, котра, втім, є суто технічною операцією, була б їхнім результатом? Тут немає жодного руху або дії, які були б особливим чином задіяні. Це — інтелектуальна операція, що, однак, є технікою.

Якщо техніка зводиться до ручної праці, то неточність такого визначення виявляється ще більше. Сьогодні значна

частина технічних операцій є ручними операціями у повно­му розумінні. Або машина замішає людину, або техніка стає інтелектуальною, але в сучасному світі найважливіша (оскільки вона несе зародки майбутнього) чи найпоши­реніша сфера не є сферою ручної праці. Безумовно, ручні операції залишаються в основі механічної праці, і ми не повинні забувати, що це — вагомий аргумент Юнгера проти ілюзій щодо прогресу техніки: чим більше техніка удосконалюється, тим більше вона вимагає вторинної руч­ної праці, і обсяг цих ручних операцій зростає швидше, ніж обсяг механічних. Але навіть якщо це правда, все ж таки головною характерною рисою сучасної техніки є не вихід на ручну працю, а орієнтація на організащю та взаємодію машин між собою.

Отже, якщо ми згодні стосовно терміна «організований», який Мосс вводить у визначення, то все ж ми відмежо­вуємося од нього знову, коли йдеться про «традиційне». Ні, у сучасному світі техніка більше не спирається на традицію в строгому смислі. І, зрештою, саме це глибоко відрізняє сучасну техніку од техніки, яку ми можемо знайти в попередніх цивілізаціях. Це правда, що в усіх цивілізаціях техніка жила як традиція, тобто через передачу успадко­ваних прийомів, що повільно визрівали і ще повільніше змінювалися; еволюціонуючи під тиском обставин, в той же час, як і все соціальне тіло; породжуючи автоматизми, що стають спадкоємними, які поступово інтегруються в кожну нову форму техніки.

Але хто сьогодні не бачить руйнування всіх цих понять? Техніка стає автономною й формою поглинаючого світу, який підкоряється своїм власним законам, заперечуючи будь-яку традицію. Техніка спирається вже не на традицію, а на комбінацію попередніх технічних прийомів, і її ево­люція надто швидка, надто приголомшлива, щоб бути інтегрованою попередньою традицією. Цей факт, який ми пізніше вивчатимемо детальніше, також пояснює, чому ідея, що техніка забезпечує відомий результат заздалегідь, не є абсолютно правильною. Вона є правильною, коли розглядається звичний досвід. Той, хто веде машину, знає, що він може очікувати на більш високу швидкість, коли Натисне на акселератор. Однак навіть у сфері механіки це не є цілком правильним у випадку з найновішою технікою серводвигунів. Дійсно, тут існує певна частка адаптації самої машини, яка зрештою визначає мету, що її важко осягнути, щоб передбачити.


Істина виявляється, якщо розглядати не більш звичний досвід, а технічний прогрес. Однак було б слушним за­уважити, що в наш час звички й технічний прогрес тісно пов'язані. А втім правильно, що саме звичний досвід залишався довгий час сферою застосування техніки, з ним пов'язані всі її найвідоміші досягнення. Постійні винаходи в цій сфері без упину руйнують звички.

Нарешті, Мосс*, здається, вважає, що мета, яка дося­гається, належить до фізичної або хімічної сфери. Але сьогодні ми добре знаємо, що техніка пішла далі. Психо­аналіз і соціологія перейшли у сферу практичного застосу­вання, і одна з них опинилася в статусі пропаганди. Тут операція належить до морального, психічного й духовного характеру. Однак вона не перестає бути технікою. Але йдеться про якийсь світ, котрий до цього часу був поли­шений прагматизмові й котрий швидко приєднав себе до методу. Як наслідок, ми можемо сказати, що ця дефініція, прийнятна для техніки, що існувала до XVIII століття, не відповідає нашому часові. Мосс тут став жертвою оптич­ного ефекту соціології первісного суспільства, як про це свідчить прийнята ним класифікація техніки (харчування, одежа, транспорт тощо).

Інший приклад цих неадекватних дефініцій нам навів пан Фурастьє** й ті, хто проводить такі ж дослідження. За Фурастьє, технічний прогрес — це «зростання обсягу ви­робництва, одержаного за допомогою фіксованої кількості сировини чи людської праці». Тобто, техніка є виключно тим, що спричиняє це зростання продуктивності.

Тоді, скажуть нам, можна аналізувати це поняття в трьох аспектах: продуктивність у природі, техніка тоді є те, що дозволяє зекономити ресурси для того, аби одержати певну продукцію; фінансова прибутковість, тоді техніка є те, що сприяє зростанню виробництва через збільшення фінан­сових інвестицій; продуктивність людської праці, тоді тех­нікою є те, що збільшує кількість праці, яка припадає на фіксовану одиницю людської праці. 1 якщо ми тут повинні подякувати панові Фурастьє за спростування помилки пана

* Мосс Марсель (1872—1950 pp.) — французький етнограф і соціолог. У соціології робив наголос на системно структурному підході до аналізу соціальних об'єктів. — Перекл.

** Фурастьє Жан (народився в 1907 р.) — французький соціолог, один з творців теорії «індустріального суспільства». Виходячи з ідеї технологічного детермінізму, він ділить суспільно-історичний розвиток на два періоди: доіндустріальний та індустріальний. Одним з перших на Заході сформулював концепцію «постіндустріального суспільства». — Перекл.

Юнгера (наприклад, коли останній протиставляє технічний прогрес економічному так, що після нього вони стали суперечностями) і за те, що він показав, як вони, навпаки, збігаються, ми все ж змушені також відмовитися од цього визначення техніки, оскільки воно повністю безпідставне.

Воно довільне передусім тому, що воно — суто еко­номічне і є поняттям лише економічної продуктивності: однак існує велика кількість традиційних технік, які не спираються на пошуки прибутковості і які не мають еко­номічного характеру. Це якраз саме їх мав на увазі Мосс у своїй дефініції, і вони ще існують. Далі в процесі диво­вижного розквіту сучасних технік збільшується кількість тих, які безпосередньо не стосуються економічного життя. Коли встановлюється техніка, як частина процесу харчуван­ня, або коли встановлюється техніка гри, як рух скаутів, то в крайньому випадку я бачу корисну діяльність, але аж ніяк не економічний бік справи.

В інших випадках економічні чинники мають дво- або триступінчасті наслідки, і, справді, тоді навіть не можна сказати, що саме вони були визначальними факторами цієї прогресії. Так, наприклад, як у випадку із сучасною обчис­лювальною машиною. Безумовно, скажуть, що планування і розв'язання рівнянь сімдесяти різновидів, необхідні для певних економетричних досліджень, неможливі без цієї обчислювальної машини; однак якраз зовсім не економічна продуктивність, що є результатом використання цієї ма­шини, дозволяє нам визначити її значення.

Друге критичне зауваження стосується виняткового ха­рактеру продуктивності, пов'язаної з технікою: зростання обсягу виробництва, тобто поняття ще більш вузьке, ніж поняття прибутковості. Зрештою, тому, що техніки, в яких констатують останні найбільші успіхи, не є техніками ви­робництва; так, певні методи, що пов'язані з людиною — уся хірургія, психосоціологія тощо, — не мають нічого спільного з продуктивністю. Ще більше це стосується тех­ніки руйнування; оскільки якраз саме атомна, воднева бомби, ракети й таке інше виявляють наймогутніші технічні винаходи людини. Це саме тут сфера розвитку будь-якої винахідливості та механічних удосконалень.

За досконалістю ніщо не може зрівнятися з машиною війни. Військовий корабель або літак значно досконаліший, аніж його цивільний аналог. Організація армії — транс­порт, забезпечення, управління — мають бути найбездоганнішими: найменша помилка коштує життя людей і безпосередньо вимірюється через поразку або перемогу.

Де тут прибутковіть? Швидше ганьба. Де продуктив­ність? Вона негативна. Навіть у цьому понятті, що його також приписують панові Вінсенту: «Технічний прогрес — це відносне коливання глобальної продуктивності в певній сфері між двома даними періодами». Це визначення, без­умовно, корисне з економічної точки зору, відразу ж веде до плутанини: так, воно зобов'язує відрізняти технічний прогрес од прогресу техніки (те, що відповідає прогре­сивному розвиткові технік в усіх сферах) і відрізняти ці обидва від «власне технічного прогресу», який стосується змін у продуктивності, — дедуктивний висновок, зроб­лений на основі природних явищ: тому у своєму визначенні технічного прогресу пан Вінсент зобов'язаний визнати, що він включає в нього природні явища (більш чи менш багаті родовища, землі тощо), тобто те, що за визначенням навіть протилежне техніці!

Такої акробатики мови, таких розрізнень достатньо для того, щоб довести беззмістовність подібного визначення. Воно вказує лише на якийсь аспект технічного прогресу, об'єднуючи в одне ціле елементи, які належать до техніки. Однак, саме виходячи із цієї дефініції, пан Вінсент робить висновок про повільність технічного прогресу. Але те, що правильне стосовно економічної продуктивності, є помил­ковим щодо технічного прогресу в загальному його ро­зумінні. Очевидно, що коли відсікти од техніки цілу її частину, найпрогресивнішу, то тоді можна говорити про повільність цього прогресу. І ця абстракція є ще більш оманливою, коли прагнуть зміряти технічний прогрес. Таке вимірювання, здійснене паном Фурастьє, є неточним, оскільки воно залишає осторонь все те, що не пов'язане з виробництвом, і наслідки, що є не економічними, а люд­ськими і соціологічними.

На цю тенденцію, що зводить проблему техніки до виміру виробництва, ми натрапляємо у пана Жоржа Фрідмана*, дух якої він так ясно передав. У своєму вступі до збірника ЮНЕСКО про техніку він, здається, згоден вихо­дити з досить широкого визначення, яке ми знайдемо дещо пізніше. Але відразу ж після цього, у другому параграфі, і без попередження про зсув чи редукцію, він схильний редукувати все це до економічного виробництва.

* Фрідман Жорж (1902—1977 pp.) — французький соціолог, пред­ставник французької школи соціології праці. Досліджував проблеми «інду­стріального суспільства», вплив техніки на соціальний прогрес, проблеми дегуманізації праці тощо. — Перекл.

Слід себе запитати, яка пружина штовхає проблему до цієї крайності. Можна було б подумати про неявний опти­містичний вияв волі: врешті-решт мусимо думати, що тех­нічний прогрес є прийнятним, і оберемо свій найпозитивніший аспект таким чином, начебто він є лише єдиним аспектом. Ця схильність, що могла б бути властива панові Фурастьє, здається, не може бути притаманна панові Фрідману.

Насправді ж, я вважаю, що причина полягає в складі наукового мислення.

Техніки виробництва являють собою об'єкт незліченних досліджень у всіх їхніх аспектах — механічному, еко­номічному, психологічному, соціологічному; розпочина­ється процес прояснення взаємовідношень між індустрі­альною машиною та людиною в найточнішій і супернауковій манері. Тому змушені користуватися матеріалами, які мають у наявності, а оскільки майже не знають зв'язків між людиною та автомобілем, телефоном чи радіотеле­фоном і оскільки абсолютно не знають стосунків між людиною й Апаратом управління або соціологічних моди­фікацій, що викликані іншими аспектами техніки, то під­свідомо вибір спрямовується в ту сферу, про яку знають (науково) і прагнуть звести до цього будь-яке питання.

Утім існує інший елемент цього наукового ставлення: може бути пізнане лише те, що піддається обчисленню або принаймні перерахуванню. Аби вийти з так званої «до­вільності й суб'єктивності», уникнути етичних або літе­ратурних суджень, котрі, як це кожний знає, не заслугову­ють на увагу й не мають основи, потрібно звернутися до цифр. Який висновок ви хотіли одержати з твердження, що робітник стомився? І навпаки, коли біохімія дозволяє мати обраховані дані щодо стомленості, то тоді, нарешті, можна взяти до уваги цю утому, бо є реальний факт і надія на розв'язку. Однак існує ціла сфера застосування техніки, значною мірою досить велика, яка не підлягає обчисленню. Це якраз саме її ми вивчаємо в даній роботі. Мабуть, тому, усе те, що може бути сказане після цього, не є серйозним — надто просто. Таким чином, варто краще закрити очі і вважати, що це або псевдопроблеми, або що вони взагалі не є проблемами. Тому часто «наукова» позиція полягає в тому, аби заперечувати існування того, що не стосується наукового методу. Однак проблема індустріальної машини, майже в усіх своїх аспектах, піддається обчисленню. Отже, мимоволі зводять усю техніку до цього аспекту. Можна


також це зробити добровільно, як пан Вінсент, котрий недвозначно наводить це міркування у своєму визначенні: «Ми будемо включати в технічний прогрес усі прогреси... якщо тільки вони піддаються обрахуванню відповідним чином!»

Нарешті, коли лан Г.Д.Лассвел дає як визначення техніки «сукупність практик, які мають слугувати вихідними матеріалами для побудови цінностей», то здається, що воно підпадає під удар попередньої критики. Дійсно, начебто мається на увазі лише індустріальна техніка. А з іншого боку, можна було б заперечити стосовно того, що техніка дозволяє виробляти цінності. Але з прикладів, котрі пан Лассвел наводить, можна побачити, що він уявляє собі поняття свого визначення в досить розширеному вигляді: він наводить таблицю цінностей і технік, які відповідають один одному: наприклад, це — цінності багатства, могут­ності, доброго самопочуття, любові з відповідними тех­ніками управління, виробництва, медицини, сім'ї (?). Таке розуміння цінності може здаватися дивним. Термін явно невідповідний. Але це свідчить, що пан Лассвел надає технікам найширшого смислу. До того ж він недвозначно уточнює, що до них мають входити не лише способи, якими діють на речі, а ще й прийоми, за допомогою яких впливають на людей, і так далі. Отже, ми погодимося з думкою пана Лассвела.

Технічна операція і феномен техніки. Урахування цих декількох орієнтирів, котрі ми щойно відзначили, уможлив­лює пошук якщо не визначення, то принаймні приблизної оцінки техніки. Але передовсім маємо застерегти щодо однієї плутанини: тут не йдеться про різноманітні техніки. Кожен у своїй професії використовує якусь одну техніку, і трудність полягає в тому, щоб знати ті різні техніки, про які ми згадували на самому початку.

Однак у цих різних розгалуженнях техніки можна віднайти певні спільні риси, певні тенденції, певні прин­ципи, що скрізь однакові. Неслушно називати це Технікою з великої літери Т, оскільки ніхто не впізнає себе в цьому кістякові. Але все ж таки це дозволяє зібрати докупи якусь реальність, що є феноменом техніки, яка сьогодні універ­сальна.

Якщо вважати, що в будь-якій сфері людської діяльності часткова техніка стосовно кожної з них є методом, котрий використовується для досягнення певного результату, то цілком очевидно, що це піднімає проблему засобів. І,


фактично, техніка є ніщо інше, як засіб і сукупність засобів. Хоча це не применшує важливість проблеми, оскільки наша цивілізація є передовсім цивілізацією засобів, і здається, що в реальності сучасного життя засоби стають важливішими, аніж цілі. Усяке інше розуміння є лише ідеалістичним.

Однак техніки, що розглядаються як метод, виявляють деякі спільні риси, орієнтації, котрі не слід розглядати як щось надзвичайне, а лише як відправний пункт для більш детального вивчення. Цілком правильно, що феномен тех­ніки є значно складнішим, аніж цей різновид синтезу спільних рис різних технік.

Якщо ми хочемо ближче наблизитися до визначення техніки, то насправді нам треба відокремити технічну опе­рацію од феномена техніки.

Технічна операція супроводжує будь-яку працю, що здійснюється за допомогою певного методу для досягнення якогось результату. Т вона може бути такою елементарною, як у випадку праці, пов'язаної з розколюванням кременю, і такою складною, як удосконалення електронного мозку.

У всякому випадку, це є метод, який характеризує певний вид праці. Він може бути більш чи менш ефектив­ним, більш чи менш складним, але не маючи відмінностей по суті, досить часто розглядають саме те, що існує певний вид неперервності в технічній діяльності і що якраз вища витонченість (що зобов'язана своїм існуванням науковому прогресові) відрізняє сучасну технічну операцію од при­мітивної. Будь-яка праця, очевидно, міститиме в собі певну техніку, навіть збирання фруктів у нецивілізованих народів: техніка для того, аби залізти на дерево, аби найшвидше і з найменшою втомою зривати плоди, аби розрізняти достиглі фрукти й так далі. Однак те, що має характеризувати технічну діяльність в праці, це — пошук найвищої ефективності: відбувається заміщення цілком природних і спонтанних зусиль шляхом комбінування дій, призначених, наприклад, для того, щоб збільшити продуктивність. Якраз саме це має спонукати до створення технічних форм, виходячи з простих форм діяльності, утім наявні технічні форми не є обов'язково складнішими, ніж попередні, але зате ефективніші, придатніші.

Отже, у цей момент техніка створює засоби, але технічна операція все ж відбувається на рівні того, хто виконує повну роботу. Кваліфікований робітник, як і первісний мисливець, лишається технічним оператором, і це правда, що його становище змінюється досить мало.

На цьому досить широкому тлі технічної операції ми перебуваємо в наявності подвійного втручання: втручання свідомості і втручання розуму, і це подвійне втручання продукує те, що я називаю феноменом техніки.

У чому проявляє себе це подвійне втручання? По суті, воно змушує перейти у сферу ясних, вільних і обґрунто­ваних ідей те, що до цього перебувало в експериментальній, неусвідомленій і спонтанній сфері.

Коли пан Леруа-Гуран* дає опис зброї зулусів і складає таблицю балістичної ефективності шабель та стріл, врахову­ючи рівень знань сучасної фізики, то очевидно, що він здійснює зовсім іншу роботу порівняно з роботою коваля Землі Бешуана, коли останній створює форму такої шаблі; вибір форми буде абсолютно несвідомим і спонтанним, і міг би бути обґрунтованим за допомогою розрахунку, але останнього бракує в технічній операції як такій. Втручання розуму є неминучим, оскільки спонтанно людина у своїй діяльності буде лише імітувати природу. Однак з давніх давен помічено, що досягнення, які обмежуються копію­ванням природи, не мають майбутнього (крило птаха від­творювалося, починаючи з Ікара й аж до Адера). Розум веде до реалізації якоїсь мети, виходячи з певних характерних рис, певних абстрактних даних, а це виводить, залишаючи осторонь наслідування природи, на шлях, що якраз і є шляхом техніки.

Втручання розуму в технічну операцію веде до таких наслідків: з одного боку, переконання, що можна знайти інші засоби, які повинні з'явитися. Розум перевертає праг­матичні традиції і створює нові способи праці, нові знаряд­дя праці, раціонально вивчає можливості для більш широ­кого, більш динамічного експериментування. Як наслідок, розум завдяки великій диверсифікації примножує кількість технічних операцій, але він також діє у зворотному смислі: розум виважує результати, він має враховувати цю визначе­ну мету техніки, а саме: ефективність. Він бере до уваги те, що кожний винайдений засіб здатен забезпечити, а серед засобів, які йому надає технічна операція, він робить вибір, розрізнення для того, аби одержати найбільш ефективний засіб, найпридатніший до бажаної мети, і ми тоді матимемо зведення засобів до єдиного: до такого, який справді є найефективнішим. Саме тут маємо найчіткіший образ розу­му в його технічному аспекті.

* Леруа-Гуран Андре (народився в 1911 р.) —французький археолог і етнограф. Основні праці присвячені еволюції техніки й культури людства від первісних часів до Нового часу. — Перекл.

Але окрім того, має місце втручання усвідомлення. Останнє ясно й наочно показує всім людям значущість техніки й те, що можна зробити завдяки їй в кожній окремій сфері. Ми усвідомлюємо можливості. Однак безпо­середньо це має своїм неминучим наслідком те, що сти­мулюється пошук до застосування вже відомих методів та до відкриття аналогічного поля діяльності в тих сферах, в яких праця ще віддана самохіть прагматизмові та ін­стинктові. Отже, усвідомлення веде до швидкого і майже універсального поширення техніки.

Таким чином, ми бачимо, що подвійне втручання в технічний світ, яке породжує феномен техніки, може бути резюмоване як «пошук найкращого засобу в усіх сферах». Саме цей «найкращий спосіб» і є, власне кажучи, технічним засобом, і якраз саме акумуляція цих засобів породжує технічну цивілізацію.

Отже, феномен техніки є сферою зайнятості великої кількості людей нашого часу, котрі занепокоєні пошуком в усіх речах абсолютно найефективнішого методу. Тому що реально ми підійшли до певної межі, яку можна розуміти у двох смислах. Сьогодні враховується не відносно кращий засіб, тобто такий, що порівнюється з іншими засобами, які так само задіяні. Вибір між різними застосованими мето­дами дедалі менше й менше є особистою справою. Дійсно, йдеться про те, аби знайти найкращий засіб в його абсо­люті, тобто такий, що в більшості випадків ґрунтується на розрахункові.

І той, хто здійснює вибір, є зрештою спеціалістом, котрий робить розрахунок, що демонструє його перевагу. Отже, існує ціла наука про засоби, наука про техніки, яка постійно розвивається.

Ця наука безпосередньо поширюється на різні сфери діяльності від процесу гоління до організації висадки десан­ту в Нормандії та кремації тисяч депортованих. Уже не існує такого виду людської діяльності, який би нині уник­нув цього технічного імперативу. Існує техніка організації (очевидно, що цей важливий факт, на який вказував пан Тойнбі, цілком вписується в дане розуміння феномена техніки) так само, як є техніка дружби чи техніка плавання. Можна помітити, що за цих умов ми досить віддалилися од того, аби змішувати техніку й машину; і якщо ми прагнемо розглянути величезні сектори застосування цього дослід­ження засобів, то ми маємо віднайти поза цією надто очевидною механічною технікою (про яку ми будемо гово-

рити, оскільки вона вже достатньо привертала до себе увагу й досить відома) і всіма іншими формами інтелектуальної техніки (картотеки, бібліотека тощо) три великих сектори функціонування сучасної техніки.

Економічна техніка, чия неосяжність повністю зумовле­на виробництвом, простягається від організації праці до планування. Ця техніка відрізняється од інших за своїм об'єктом та за своєю метою, без чого, безумовно, її проб­леми є такими ж, як і проблеми всіх інших типів діяльності.

Організаційна техніка, яка стосується великих мас, за­стосовується як до великих комерційних або промислових справ (і внаслідок цього знову виходить на економічну сферу), так і до державних справ, до адміністративного життя або поліцейської системи. Більше того, ця органі­заційна техніка знаходить собі застосування у війні, і ця техніка забезпечує тепер могутність армії такою ж мірою, як і зброя. На даний час усе те, що є складовою юридичної сфери, залежить від організаційної техніки.

Третій сектор — це людська техніка, форми якої досить різноманітні: від медицини, генетики і аж до пропаганди, проходячи через педагогічні техніки, техніки професійної орієнтації, реклами тощо. Тут сама людина стає об'єктом техніки.

Ми бачимо, що є досить різними техніки, які вико­ристовуються в кожному із цих секторів, і не є через необхідність подібними одна до іншої внаслідок того, що вони — техніки, але вони мають одну й ту ж мету, одне й те ж заняття і, як наслідок, вони співвідносні. Ці три сектори показують нам обшир феномена техніки.

Сьогодні практично немає нічого такого, що могло б її уникнути. Ця констатація яку досить легко зробити, не буде викликати подиву, оскільки ми настільки призвичаїлись до машин, що здається, нібито нам нічого нового тут більше не відкрити.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

Схожі:

ПРОГРАМИ ДЛЯ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ ФІЗИКА
ЕОТ). Фізика сьогодні стала не лише теоретичною основою сучасної техніки, а й невід'ємною її частиною. Свідченням цього є сучасна...
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ МІЖНАРОДНИЙ...
Головченко О. М., Ананьєв Є. П. Сучасна економічна теорія: курс лекцій – Одеса: м. Роздільна ТОВ «Лерадрук», 2012. 204 с
О. В. Плахоніна, О. Л. Плетнєва СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА МОВА Збірник вправ...
Плахоніна О. В. Сучасна українська мова: Збірник вправ і завдань для практичних занять / О. В. Плахоніна, О. Л. Плетнєва. – Х.: Нац...
УРОК РУССКОГО ЯЗЫКА КАК ФРЕЙМ
«СУЧАСНА ГУМАНІТАРНА ОСВІТА: КОНЦЕПЦІЯ НООСФЕРИ В.І. ВЕРНАДСЬКОГО В КОНТЕКСТІ ІНФОРМАТИЗАЦІЇ СВІТУ»
Самостійна робота 2 з дисципліни «Сучасна українська мова»
Виконанню кожного завдання має передувати його формулювання, виділене іншим кольором
Методи політології
Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослідження
Навчальні програми, підготовлені науково-педагогічними працівниками Черкащини
Сучасна українська література (програми факультативного курсу для 10-11-х класів)
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
«СУЧАСНА ГУМАНІТАРНА ОСВІТА: ПОШУК НОВИХ ЗАСОБІВ І МОЖЛИВОСТЕЙ САМОРЕГУЛЯЦІЇ ТА ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ МОЛОДІ»
Здоров′я нації починається з дитинства
Найголовнішою цінністю, яку має плекати сучасна школа, залишається здоров’я дитини, його формування й підтримка на різних етапах...
1. Суть економічної системи та її основні елемент
Сучасна економічна наука визначає економічну систему як сукупність усіх економічних процесів, що відбуваються в суспільстві на основі...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка