Галабурда М. К. Держава і ринок: філософія взаємодії: Монографія / За заг та наук ред д-ра екон наук, проф. І. Й. Малого
|
|
Скачати 5.19 Mb.
|
|
причину хибного розподілу ресурсів (виділено нами. — Авт.)» [33]. До ряду особливостей історичної практики не лише України, а й інших пострадянських країн слід, на наш погляд, віднести економічний романтизм та утопізм світогляду, общинну форму співіснування й рабську психологію поведінки, науковий нігілізм мас і волюнтаризм особистості, злодійство й відчуження власної історії, ідолопоклонство та дуалізм у вчинках. Усі наші негаразди й біди від власної поведінки зокрема та прийнятих на різних ієрархічних рівнях державного управління рішень взагалі. Дуже влучним є висловлювання Дж. С. Мілля: «Правила, що визначають розподіл багатства, є такими, якими їх роблять уявлення і бажання правлячої частини суспільства; вони досить різні в різні часи в різних країнах; і могли би бути ще різноманітнішими, якби цього забажали люди» [34]. Поведінка формується під впливом історичного досвіду та з огляду на теперішні умови співіснування. Ідеться про необхідність теоретичного аналізу історичних тенденцій та особливостей поведінки кожного члена суспільства в перехідний період економіки. Одним із теоретичних прорахунків у формуванні концепції приватизації було недооцінювання факту розмежування капіталу-власності та капіталу-функції. Оперуючи Марксовим баченням капіталістичної економіки, ми слідом за Марксом вважали, що після приватизації отримаємо в одній особі і власника, і організатора підприємства. Маркс ще не відрізняв підприємця від «грошової людини», оскільки на той час цього явища в економіці ще не було. З кінця ХІХ ст. і до наших днів існує тенденція виділення окремо «чистих підприємців» і власників капіталу, або, як ще їх називають економісти, «грошових мішків». Ці явища чітко простежуються на прикладі функціонування акціонерних підприємств і банківського капіталу — основних організаційно-економічних форм приватизації в Україні. У рамках акціонерного підприємства межа поділу проходить між акціонерами-власниками та правлінням підприємства — підприємцями, або менеджерами, як їх назвав Джеймс Бернхем. Як підтверджує практика приватизації в Україні, головою правління стає, як правило, колишній директор підприємства чи організації. Відсутність механізму контролю з боку акціонерів-засновників призвела до безконтрольності, повної безвідповідальності та свавілля в діях і вчинках голів правління багатьох акціонерних товариств. Отже, у законодавчому порядку був відкритий шлях до можливих зловживань, тобто до тіньової економіки. Досліджуючи еволюцію поглядів на роль держави в макроекономічному регулюванні приватного бізнесу, важливо не уникнути впливу на економічні процеси чинників соціально-політичного та психологічного характеру. Представники інституціоналізму вважають, що кейнсіанська політика стимулювання ефективного попиту краще, ніж ринок, здатна вирішувати завдання ефективного використання ресурсів, якщо вона супроводжується заходами з контролю за цінами і доходами. Вагоме місце в концепції інституціоналістів посідає ідея соціального контролю над економікою, центральне місце в якому відводиться державі, зокрема її фіскальним органам. Так, на думку Дж. Гелбрейта, необхідно більше покладатися на фіскальну, ніж на грошово-кредитну політику, поєднуючи її з підвищенням податків, скороченням бюджетного дефіциту і значним зниженням процентних ставок. Він також стверджує, що необхідно збільшувати урядові витрати в суспільстві, для якого характерне процвітання приватного бізнесу [35]. У кінці 1970-х років започаткована нова концепція мікроекономіки фірми, в основу якої покладена неоінституціональна парадигма. Неокласична теорія фірми належить до так званої групи технологічних теорій, другу групу формують організаційні теорії, які розглядають фірму передусім як сукупність контрактів, як організацію, як інститут [36]. Слід зазначити, що неоінституційна парадигма має дві течії: перша аналізує організації «ззовні» через інституційне середовище (теорія суспільного вибору, теорія прав власності), друга — досліджує організації «зсередини» (через систему договорів, контрактів (теорія трансакційних витрат). Важливе значення для дослідження фінансових посередників як організацій відіграє економічна теорія трансакційних витрат, що є складовою неоінституційної економічної теорії. Специфіка соціально-економічного і політичного становища в Україні та, що одночасно відбувається, становлення державності і реформування економічної системи. Тому відсутність сталих і розвинутих інститутів державності уповільнює і деформує процеси приватизації як головного елементу реформування економіки. Відсутність зрілих державно-політичних інститутів, політичної волі щодо реформування економічної системи, а також низький рівень знань ринкової економіки призвели суспільну систему України до кризи. Під час вручення Нобелівської премії Р. Коуз зауважив: «Значення інституціональних факторів в економічній теорії стало ясним у зв’язку з сучасними подіями в країнах Східної Європи. Колишні комуністичні країни хочуть просуватися по шляху до ринкової економіки, їхні керівники прагнуть цього, але без відповідних інститутів ніяка ринкова економіка неможлива. Якщо б ми більше знали про свою власну економіку, ми могли б надати їм більшу допомогу» [37]. Теорія поведінки передбачає розгляд офіційних та неофіційних обмежень. Даглас Норт, аналізуючи їх, джерело неофіційних обмежень виводить із «суспільно передаваної інформації як частини спадщини, котру називаємо культурою» [38]. Культура створює концептуальну, побудовану на мові основу кодування і тлумачення інформації, яку органи чуття постачають мозку. Словарна обмеженість мови, відсутність наукової національної спадщини з суспільних наук (насамперед ідеться про економіку, філософію, право, політику, управління) сформували у нашого покоління зневажливість до науки та принципів функціонування суспільства, в нашому випадку — державного управління. Цим самим стверджується романтична самовпевненість у власних видуманих різного роду теоріях та правильно прийнятих державних рішеннях. В умовах відсутності успадкованих традицій та наукових переконань державного управляння, постійно оновлювані державні менеджери на свій суб’єктивний лад створюють нові системи, чим стримують економічний розвиток. Знання про суспільство є визначальним у формуванні поведінки людини та урядовця зокрема. Ще Джон Стюарт Мілль зазначав: «Як люди мислять, зумовлює те, що вони роблять…» [39]. Є і протилежне: як люди діють, так вони і мислять. Прийняття державних рішень (законів, нормативних актів чи адміністративних рішень виконавчої влади) є віддзеркаленням суспільної економічної думки та думки окремих виконавців. Усе залежить від того, наскільки в суспільстві утвердилися демократичні начала та об’єктивність прийняття рішень, коли поведінка окремого індивіда підпорядковується волі більшості. При адміністративній моделі економіки волюнтаристські рішення владних структур стають домінуючими, тому вони не можуть відображати об’єктивність економічного розвитку. Ринкова трансформація командної економіки виявила теоретичну неспроможність економічної науки щодо вирішення проблем, які виникли в процесі її здійснення. Пояснюється це таким: По-перше, слід визнати факт випереджаючого розвитку господарської практики порівняно з розвитком економічної теорії. Ні вітчизняні, ні зарубіжні вчені-економісти не змогли передбачити не тільки кризу економіки соціалістичних країн, а й фінансові кризи, що охопили низку країн на рубежі двох тисячоліть. Існування теорії конвергенції двох систем є свідченням теоретичного визнання об’єктивності існування командної і ринкової економік. По-друге, романтичні проекти шокової терапії (обвальної приватизації), які були реалізовані згідно з рекомендаціями спеціалістів Світового Банку (Дж. Сакса та інших) у країнах Східної Європи і які супроводжуються великими соціально-економічними втратами для національної економіки, свідчать про теоретичну їх неспроможність. Позитивний досвід Китаю ринкового реформування, основою якого є концепція градуалізму, свідчить про існування у світовій економічній думці досить аргументованого і виваженого теоретичного обґрунтування напрямів трансформації командної економіки. По-третє, сьогодні необхідно сконцентрувати увагу вітчизняних економістів на об’єктивному узагальненні інституційних змін в Україні, класифікувати проблеми першого, другого і т. д. порядку з погляду екуменічного підходу до аналізу економіки. Тобто економічні проблеми (інфляція, безробіття, зростання державного боргу, розподільна несправедливість тощо) необхідно розглядати в контексті тісного взаємозв’язку з такими інституційними чинниками, як економічна культура, рівень опанування населенням та правлячою елітою законів ринкової економіки, традицій, звичаїв тощо. Слід визнати, що вітчизняна економічна наука ще не опанувала теорію інституціоналізму і неоіституціоналізму. Ми перебуваємо лише на стадії коментування досягнень сучасної світової економічної науки, тоді як вкрай потрібно вже використовувати весь її методологічний інструментарій для вироблення ефективної державної економічної політики в Україні. По-четверте, як свідчать окремі дослідження перехідної економіки, сьогодні вже можна запропонувати конкретні пропозиції щодо корекції реформ державного управління інфляцією та зовнішнім боргом, удосконалення методики вартісного оцінювання матеріальних та нематеріальних активів держави, розвитку малого підприємництва, налагодження економічного порядку на основі принципів вільної конкуренції та використання державного регулювання задля досягнення економічного зростання та добробуту більшості людей. У цьому аспекті заслуговує уваги теорія інституту, що висунута субстантивістами, згідно з якою дослідження економічних явищ необхідно здійснювати через відповідний інститут, що є визначальним для економіки1. Так, з історії економічних учень ми знаємо, що таким інститутом виступали товар, власність, держава тощо. Крім того, в економічних дослідженнях все більшої ваги набирає школа інституціоналізму, методологія якої значною мірою відрізняється від класичного напряму чи маржиналізму. Т. Веблен у праці «Теорія бездіяльного класу» в центр функціонування суспільства ставив боротьбу людей за існування, ідею їх розвитку та діяльності. Він критикує економічну науку за концентрацію уваги лише на ринковій ціні, тобто на закономірностях ринкової економіки, тоді як причини та наслідки цього розвитку залишилися поза увагою. Критикуючи ототожнення економічного інтересу з грошовим, Т. Веблен аргументує тезу про недооцінку людської особистості в економічному розвитку. Послідовниками інституціональної школи були У. К. Мітчелл та Дж. А. Гоббсон. Висуваючи на перший план етичні норми життя, Гобсон критикував принцип laisser faire класичної політичної економії, вважав аморальною існуючу систему розподілу матеріальних благ, відстоював ідею необхідності дотримання правильних пропорцій між виробництвом та споживанням [40]. На думку Гобсона, такі об’єкти розподілу, як багатство, дохід повинні оцінюватися не тільки як результат витрат економічних факторів, а й як відображення людських, життєвих витрат виробництва та корисності їх використання. Тобто має велике значення, як розподіляється і де використовується створений дохід. Ідея поведінки людей пізніше була використана Дж. М. Кейнсом для розроблення концепції державного регулювання економіки. Кейнс зазначав, що «діяльність людей, а не сліпі та об’єктивні ринкові сили — от що лежить в основі «запасів та потоків», які розглядаються в економічному аналізі. Виникнення та рух доходу також можуть бути пов’язані з поведінкою людей, а при цьому підході навіть виявляється такий контроль, який сприяв би подоланню циклічних коливань, що породжуються капіталізмом» [41]. Психологічна схильність людей до споживання, до ліквідності грошей та оцінювання майбутньої вигоди виступають у Кейнса вихідними методологічними моментами аналізу зростання та розподілу національного доходу та зайнятості. Економічна культура, менталітет, релігія та історичні особливості накладають відбиток на поведінку людей, на економічний розвиток, і великий вплив мають на відносини розподілу, оскільки останні є не тільки відбитком суто економічних закономірностей, а й результатом діяльності політичних інституцій тощо. У цьому плані не можна обійти концепцію Петирима Сорокіна. Особливістю його методології є розгляд розвитку суспільства через еволюцію типів культури. Історичні закони він розглядає як прояв людської природи, а людину — як визначальну та необхідну передумову історії. «Будь-яка зміна історичного процесу, будь-який крок уперед чи назад, — пише П. Сорокін, — є справою честі людини і без неї не здійснюється … Людина завжди була єдиним творцем свої історії…» [42]. Систему цінностей, систему культури, носіями яких є людина, він розглядав як вихідний чинник розвитку суспільства. Можна погодитися, що кожна система культури втілюється в праві, філософії, моралі, структурі виробничих відносин. На наш погляд, абстрактна абсолютизація ролі особистості та системи культури в розвитку суспільства може призвести до появи суб’єктивістських теорій економічного розвитку. Потрібен предметний та інтегрований, з погляду суспільних наук, аналіз поведінки політичного лідера чи державної влади стосовно відповідної конкретної економічної ситуації країни та поставлених цілей. Теоретичне обґрунтування ефективної державної економічної політики залежить не тільки від вибору теоретичної моделі економічного розвитку, а й від конкретних історичних умов її здійснення. Виступаючи проти революції в Росії, Г. Плеханов вважав, що для цього необхідні відповідна економічна культура, послідовність економічного визрівання умов. Тому зрозуміло, наприклад, що рівень економічної культури також визначає способи здійснення економічної політики (наприклад, приватизації, розподілу доходів тощо). Мається на увазі насамперед ступінь поєднання політичних та економічних методів організації економічної системи, врахування етичних норм. З іншого боку, не треба абсолютизувати роль культури, але й недооцінка її може знизити науковий рівень дослідження особливостей перехідної економіки України, у тому числі й системи розподілу. Як пояснити існуючі відмінності в системі розподілу в таких країнах, як Німеччина, Англія, Швеція, США чи Італія. У цих країнах домінувала ринкова форма організації економіки, індивідуалізм та модернізація, тоді як системи розподілу створеного продукту в суспільстві значною мірою різняться. Чинники цих відмінностей необхідно шукати в економічній культурі. Можна погодитися з П. Л. Бергером, що необхідно «звернути увагу на соціальні та культурні відмінності між Північною і Західною Європою, з одного боку, та Південною і Східною, з іншого» [43]. Цікавим методологічним підходом П. Бергера в поясненні відмінностей між економічним розвитком країн є розгляд особливостей родини як соціоекономічної ланки функціонування суспільства. Порівнюючи етику китайської родини з цінностями латиноамериканських родин, він робить висновок, що китайська родина «функціонує як виробнича інституція (джерело капіталу і кредиту, надійна мережа ділових контактів, наймання на роботу, система соціального страхування)», тоді як мексиканська родина, навпаки, функціонує «як перерозподільна інституція, тобто виступає в ролі системи зобов’язань, згідно з якими кожен здобуток індивідуальної соціальної мобільності швидко перерозподіляється численним родичам», унаслідок чого «капітал не накопичується і ніхто не відходить далеко від того місця, з якого почав» [44]. П. Бергер робить висновок, що два варіанти «родинності» характеризуються абсолютно різними формами економічної культури. З цього випливає, що першопричини критичного економічного становища в Україні та в системі розподілу благ необхідно шукати не тільки в помилковості теоретичних концепцій реформування економіки, а й в особливостях родини, її «общинності», у таких ментальних рисах, як «романтизм», «свавілля» тощо, які накладають свій відбиток на специфіку системи економічних, політичних та соціальних відносин. Вітчизняна економічна наука ще надто мало приділяє уваги дослідженню взаємозалежності між українською родиною, з її гуртовими цінностями, та економічними формами організації спільної діяльності. Домінування колективізму, общинності на відміну від індивідуалізму в західних країнах роблять беззахисним українського індивіда в умовах широкомасштабної економічної інтеграції країн. Крім того, слов’янському індивіду не вистачає фейєрбахівського розумного егоїзму, тобто правильно зрозумілих інтересів людини, які б збігалися з суспільними інтересами. Перехід від абстрактної людини до конкретної, тобто до людини в історичних умовах перехідної економіки України, має стати предметом дослідження вітчизняної економічної науки на сучасному етапі. 90-ті роки XX ст. ознаменували повернення до несправедливо забутої інституціональної парадигми, яка вважається «третім шляхом» розвитку теоретико-економічної думки, відмінним від неокласичного та кейнсіанського. У цей час двох представників сучасного інституціоналізму було нагороджено Нобелівськими преміями: Р. Коуза у 1991 р. та Д. Норта у 1993 р. за розроблення теорії трансакційних витрат і дослідження структури прав власності. Сучасний інституціоналізм плідно використовує економічні ідеї ранніх інституціоналістів та післявоєнні інституціональні концепції з метою розширення меж економічного аналізу в напрямі дослідження економічних інституцій і організацій, їх мотивації та економічної поведінки на основі структури прав власності та трансакцій. До теорії трансакційних витрат (у межах теорії фірми і ринкових відносин) належить концепція американського вченого Олівера Ітона Уільямсона (нар. 1932 р.), що залишається маловідомою для більшості вітчизняних економістів. Показово, що саме О. Уільямсон у книзі «Ринки та ієрархії» вперше вжив термін «нова інституціональна економічна теорія», яка базується на двох відправних твердженнях: 1) інститути відіграють важливу роль у господарському житті; 2) інститути піддаються науковому аналізу. Учений, на противагу неокласичному підходу, виходить з того, що формування «правильних економічних інститутів» є більш значним науково-прикладним завданням, аніж «формування правильних цін». Погляди О. Уільямсона формувалися під впливом ідей Г. Саймона (щодо обумовленості економічної поведінки людей і принципу «обмеженої раціональності»), К. Ерроу (про економічну роль інформації), Р. Коуза (щодо природи фірми і трансакційних витрат) та інших учених. Першим кроком стало вивчення проблем вертикальної інтеграції в термінах теорії трансакційних витрат, потім цей підхід було застосовано більш широко — при дослідженні різнопланових економічних явищ — корпорації, профспілок, способів організації, державного регулювання, корпоративного управління, які мають схожу контрактну природу. О. Уільямсон вміло поєднав економічну науку з організаційною, синтезувавши досягнення прихильників інституціональної традиції в економічній, правовій та організаційній науках. Нова інституціональна економічна теорія (НІЕТ) в особі Уільямсона запропонувала конструктивну альтернативу неокласичній теорії ринків та фірми шляхом вивчення порівняльних переваг внутрішньофірмової і ринкової моделей координації з погляду економії ними трансакційних витрат. Крім того, вчений наголошує на необхідності врахування в економічному аналізі таких факторів, як обмежена раціональність та опортунізм (егоїстична, підступна поведінка людей). Ці питання набули розгорнутого викладу у книзі «Ринки та ієрархії: аналіз і висновки для антимонопольного регулювання» (1975). Центральна теза другої значної роботи О. Уільямсона «Економічні інститути капіталізму: фірми, ринки та «відносна контрактація» (1985) — «загальна теорія контрактів може застосовуватися щодо трансакцій будь-яких типів». Було здійснено порівняльний аналіз ефективності альтернативних механізмів управління і координації (великої ієрархічної організації, ринку та їх змішаних форм) у здійсненні господарських угод (трансакцій). Особливостями книги є:
Підходи і висновки О. Уільямсона тотожні поглядам інших представників сучасного інституціоналізму. Наприклад, Дж. Б’юкенен вважає, що сучасна економічна теорія дедалі більше стає «наукою про контракти», а не «наукою про вибір». О. Уільямсон, традиційно визначаючи поняття «інститутів» як «правил гри», що представлені неформальними обмеженнями на взаємодію людей (табу, звички, традиції) та формальними нормами (Конституцією, законами, правами власності), модифікує це поняття шляхом урахування рівня розвитку інституційного середовища, розгляду інститутів як механізмів управління контрактними відносинами та суб’єктів здійснення трансакцій. Вивчення організацій протиставляється традиційній мікроекономічній теорії виробничої функції, в якій розподіл господарської активності між фірмами і ринком є заданим і сталим, залежним від рівня технології і рідкісності ресурсів. Теорія трансакційних витрат використовує як базову одиницю аналізу акт економічного «переходу» (трансакції) від завершальної стадії одного технологічного процесу до початкової стадії іншого, суміжного з першим. Трансакція — це мікроаналітична одиниця аналізу в економічній теорії трансакційних витрат. Вона виникає, коли товар чи послуга перетинає межу суміжних технологічних процесів і опосередковується управлінськими структурами. Трансакційні витрати в О. Уільямсона — це сукупність попередніх (ех ante) витрат, пов’язаних з підготовкою проекту угоди, веденням переговорів і забезпеченням гарантій та фактичних, дійсних витрат (ex post), викликаних неефективним пристосуванням і коригуванням угоди, тобто ситуацією, коли реалізація контракту ускладнюється через його помилки і прорахунки або непередбачені зовнішні фактори. Чіткої межі між адміністративно-командним (характерним для великої фірми), ринковим і змішаним механізмами координації і контролю, на думку Уільямсона, не існує, а вибір на користь одного з них залежить від порівняння ефективності здійснення трансакцій («переходу»), які набувають форми внутрішньо- і міжфірмових угод (контрактів). Методологічні принципи дослідження трансакцій О. Уільямсона: 1) ефективність трансакції визначається відповідністю структури управління нею та ступенем специфічності активів для здійснення даної угоди, тривалістю угоди, невизначеністю умов її здійснення; 2) обмежена раціональність людей, яка не дозволяє при розробленні контрактів передбачити всі умови їх виконання і наслідки, через що всі складні контракти класифікуються як «відносинні», які потребують постійної взаємодії учасників з приводу укладеної угоди; 3) процес контрактації потрібно вивчати комплексно, приділяючи особливу увагу ex post стадії внаслідок рухливості балансу інтересів сторін, закладеного у первинному договорі (на ex ante стадії). Теорія трансакційних витрат має чітко виражений інституціональний характер, є міждисциплінарною, однак ураховує фактор зумисної раціональності (хоча й обмеженої) економічної поведінки і ратує за посилення формалізації економічного аналізу. Теорія трансакційних витрат О. Уільямсона порівняно з іншими підходами до економічної організації вирізняється таким: 1) є більш мікроаналітичною; 2) велику увагу приділяє поведінковим передумовам (мотивам) економічної поведінки; 3) передбачає порівняльний інституціональний аналіз; 4) розглядає фірму як структури управління трансакціями, а не як функціональну виробничу одиницю; 5) досліджує економічне значення специфічності активів; 6) приділяє надзвичайну увагу ex post витратам; 7) досліджує приватний, а не судовий порядок вирішення конфліктів. Отже, теорія трансакційних витрат О. Уільямсона закладає підвалини порівняльного аналізу економічних систем, надає можливість комплексного вивчення економічних, правових і організаційних аспектів інституціональної структури ринкового господарства, рівно як і командно-адміністративної економіки. Концепція вченого має теоретичний і практичний потенціал для використання у дослідженні господарських реформ кінця XX ст. у постсоціалістичних країнах та збільшує можливості пізнання мікроекономічних процесів. Досягнення мети економічних реформ у постсоціалістичних країнах — створення високоефективної економіки — передбачає оптимізацію трансакцій зі структурами управління, що різняться своїми характеристиками і мають різні витрати на функціонування та можливості реалізації і забезпечення трансакцій. Очевидно, що використання запропонованого О. Уільямсоном нового інституціонального підходу для вивчення економіки трансформаційного періоду в Україні є більш виваженим і плідним, ніж застосування традиційної неокласичної теорії для аналізу сучасних економічних реформ. 1.4 Трансцендентність інтересів у системі держава—громадянин Інтереси рухають життям народів (Гегель) Трансформація командно-адміністративної моделі соціалізму в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, актуалізувала теоретичне обґрунтування гармонізації інтересів у суспільстві. Це обумовлено двома радикальними процесами в суспільному житті України протягом останніх десяти років: становленням державності та приватизацією державного майна. Утвердження державності передбачає формування окремого прошарку населення — державних управлінців (державного менеджменту) з отриманням відповідних повноважень, влади та привілеїв. Це об’єктивний процес. Його формування супроводжується інституціоналізацією політичної, правової та соціальної системи з відповідними інтересами політичних сил, ідеологія яких передбачає різний напрям соціально-економічного розвитку України. Приватизація державного майна досить гостро поставила питання про соціальну нерівність у суспільстві, про загострення суперечностей між багатими та бідними верствами населення. Кожна соціальна група формує свою специфічну систему інтересів, які можуть не збігатися у процесі подальшого економічного зростання. У цьому параграфі не ставиться завдання критичного аналізу «суперечностей інтересів» між бідними і багатими, це вічна проблема всієї історії існування цивілізації, тут лише зосереджено увагу на методологічних питаннях ролі інтересів у складному взаємопереплетінні економічних, політичних та соціальних складових сучасного суспільства. Зазначимо, що інтерес — категорія філософська, економічна і соціальна. В інтересі органічно об’єднано дві сторони суспільного буття — економічну та соціальну. Взаємозв’язок цих сторін найбільшою мірою проявляється у сфері взаємодії держави та ринку в рамках національної економіки, а також у процесі глобалізації суспільства. Якщо економічна сторона формує вимоги до економічної політики держави щодо використання обмежених ресурсів, то соціальна сторона характеризує його наслідки. Політична система суспільства, рівень демократії дає змогу оптимізувати економічну і соціальні невідповідності. Суперечливість на- слідків негативно відбивається на економічній поведінці суб’єктів (держави та фірм), що в кінцевому підсумку веде до змін в інституційній архітектоніці суспільства, а значить і вирішенні соціальних конфліктів. Дуалізм економічного та соціального розв’язується через реалізацію інтересу. Практична значимість реалізації інтересів проявляється в поведінці та проведенні відповідної політики. Філософів та економістів давно цікавили спонукальні мотиви, що рухають суспільний прогрес. Звільнивши етику від церковно-феодальних пут, відомий філософ Гельвецій обґрунтував егоїзм людини її природною властивістю і фактором прогресу суспільства. Матеріальність філософії Гельвеція справила на погляди А. Сміта вирішальний вплив. Тому стає зрозумілим поведінка «економічної людини» А. Сміта, яка базується на теорії Гельвеція про користолюбний інтерес, на природному прагненні кожного до своєї вигоди. Створена А. Смітом теорія поведінки «економічної людини», її відносин у суспільстві заклали основи поглядів класичної політичної економії на рушійну мотивацію економічної системи, на принципи її функціонування. Зв’язок інтересів із задоволенням потреб людей, їх соціальних груп, об’єднань тощо розкриває природу інтересу, як мотиваційної та рушійної сили суспільства. «Інтереси виступають могутніми двигунами економічного прогресу, створюють ту «пружину», котра приводить у рух економічний механізм» [45]. На відміну від потреб, інтерес уособлює конкретизацію поведінки відповідного суб’єкта господарювання залежно від внутрішнього стану самого суб’єкта, його місця і ролі в суспільстві. Інтерес — це згусток економічних (матеріальних), соціальних, політичних та духовних потреб. Теоретично є виправданим абстрактне розмежування економічних, соціальних та політичних інтересів. Необхідно не забувати, що носієм інтересу виступає людина і тільки людина. Д. Рікардо зазначав, що думки людей визначаються їхніми інтересами. У своєму листі стосовно парламентської роботи від 9 травня 1822 р. він писав: «Скажіть мені, у чому проявляються їхні інтереси, і я скажу вам, які заходи вони будуть захищати» [46]. Реалізація інтересу завершує цілеспрямовану діяльність суб’єкта. Прийняття рішень на макрорівні обов’язково враховує наявність переважаючого впливу інтересів більшості в умовах демократичної системи, на мікрорівні прийняття рішень здійснюється з огляду на індивідуальний (колективний) інтерес. Інтереси мають об’єктивний характер і є спонукальними мотивами діяльності людей. Індивіди, щоб реалізувати свої інтереси, вступаючи у відносини між собою, досягають певних цілей у житті, діють згідно з суб’єктивними мотивами і переконаннями. На відміну від природи, у суспільстві свідомо діють люди, вчинки яких підпорядковані свідомим намірам і бажаним цілям [47]. Будь-яка мета причинно обумовлена інтересом. На об’єктивну сторону інтересу вперше звернули увагу французькі матеріалісти. Д. Дідро стверджував: «Коли говорять про інтерес індивіда, верстви, нації — «мій інтерес», «інтерес держави», «його інтерес», «їх інтерес», — це означає дещо потрібне і корисне для держави, для особи, для мене і т. п.» [48]. Корисність, тобто матеріальність, є вихідною методологічною засадою будь-якого інтересу. К. Маркс, як перший та всесвітньо визнаний передусім соціолог, а не економіст, обґрунтував мотивацію поведінки та структуризацію інтересів в епоху первісного нагромадження капіталу, тобто в процесі формування капіталістичного суспільства в країнах Західної Європи. Існує думка про тотожність поглядів К. Маркса і французьких матеріалістів на об’єктивність розуміння інтересів. Б. Губер, наприклад, доводить, що «К. Маркс від Гельвеція успадкував поняття правильно зрозумілого особистого інтересу і використав його дещо по-своєму, у вигляді правильно зрозумілого класового інтересу, який повністю збігається з правильно зрозумілими інтересами представників класу» [49]. Як політичні, так і економічні інтереси поділяються на особисті та суспільні. Усі інші види інтересів є, на наш погляд, похідними. Так, визнання колективних інтересів базується на об’єднанні конкретних особистих інтересів у відповідній сфері прояву. Наприклад, колективний інтерес фірми об’єднує осіб з метою виробництва товару чи надання послуг та отримання прибутку. Інтерес політичної партії є об’єднанням індивідуальних поглядів членів партії чи солідарних з ними для вирішення тієї чи іншої проблеми. Суспільний інтерес має предметну форму прояву на рівні держави, яка і проводить відповідну політику в усіх сферах суспільного буття. Колективний інтерес за місцем проживання може об’єднувати людей стосовно охорони навколишнього середовища, привласнення суспільних благ і т. п., що також опосередковано залежить як від поведінки кожного члена колективу, так і від їх впливу на рішення держави. Теоретично можна визнати наявність суспільних, колективних та особистих інтересів. Критерієм поділу інтересів у нашому випадку є власність. У соціально-економічній літературі проводиться й інша класифікація інтересів. Дослідження питань взаємодії держави та ринку передбачає аналіз механізму прийняття політичних рішень на рівні держави, що проявляється через реалізацію політичних інтересів. У цьому плані ми розглядаємо людей у трьох іпостасях: як виборців, законодавців і осіб, котрі представляють виконавчу владу. Взаємовідносини між цими ролями показано у вигляді схеми (рис. 1.1).  Рис. 1.1. Політичний механізм реалізації інтересу Залежно від форми державного управління виборці можуть впливати на прийняття рішень щодо досягнення своїх інтересів. Рішення проводяться в життя виконавчою владою, правила поведінки визначає законодавча влада. Дієвість означеного механізму залежить від багатьох чинників політичного, економічного та соціального плану. Теорія державного управління розглядає можливість прийняття рішень адміністратором під впливом не тільки законодавчого поля, а й політичної залежності чи економічної матеріальної зацікавленості. У боротьбу за прийняття відповідного рішення включаються представники різного роду інтересів, вирішальним серед яких виступає економічний, а точніше матеріальний, інтерес. Слід зазначити, що в транзитивній економіці України відбувається активний процес перерозподілу матеріальних благ, що неоднозначно впливає на інституціоналізацію інтересів у суспільстві внаслідок шокового соціального розшарування населення. Тут важливо звернути увагу на неадекватну індивідуальну поведінку «мільйонера», який усупереч логіці капіталізму замість капіталізації своїх доходів витрачає їх на непродуктивне споживання, тобто лише на споживання. З іншого боку, соціально обкрадена людина, рівень достатку якої ще недавно був вищим за прожитковий мінімум, сьогодні перебуває в апатії і повністю деморалізована. Тобто в трасформаційній економіці, коли ще не закінчено приватизацію та не відбулися інші інституційні ринкові зміни, суб’єкти економіки не зацікавлені в підприємливій трудовій ініціативі щодо збільшення обсягів виробництва або зниження собівартості продукції чи послуг задля збільшення прибутків чи доходів найманого робітника. Ці та інші проблеми сьогодні ще потрібно вирішити в теоретичному плані. З погляду соціального у структурі інтересу можна виділити чотири основні моменти: 1) соціальний стан суб’єкта, або сукупність його практичних зв’язків із суспільством; 2) ступінь усвідомлення стану, який може широко варіюватися від нерозуміння через смутне відчуття до ясного усвідомлення; 3) ідеальні спонукальні сили, або мотиви, діяльності, що напрямлені на певні об’єкти інтересу; 4) саме дійство, яке являє собою утвердження суб’єкта в об’єктивному світі. Останнє найповніше проявляється в системі взаємодії держави з фірмами та кожним громадянином країни. Заперечуючи матеріалізм К. Маркса, М. Вебер обґрунтував теорію рівнозначності матеріальних і духовних детермінант у суспільному розвитку. Економічний чинник, за М. Вебером, треба розглядати на рівні з іншими — політичним, культурним, духовним, а не як визначальний. Жоден із факторів суспільного життя не слід абсолютизувати. Духовні чинники обумовлюють економіку не менше, ніж економіка розвиток духовності. Незважаючи на проголошену рівноправність, духовному чиннику М. Вебер надає перевагу, стверджуючи, що в основі капіталістичної економіки лежить релігія [50; 51]. На думку Вебера, насправді між особистими і суспільними інтересами існує суперечність, яку він характеризував як суперечність між формальною та змістовною раціональністю. Остання досягається при такому функціонуванні економіки, коли задовольняються потреби суспільства в цілому і разом з тим не порушуються загальновизнані етичні норми. У суспільстві, за Марксом, провідними є економічні зв’язки. Ортодоксальний марксизм не тільки абсолютизував економічну детермінанту суспільного життя, а й довів її до абсурду. Ще сьогодні економісти і соціологи, спрощуючи Марксову теорію, стверджують: суспільне буття визначає суспільну свідомість, а виробництво — всі інші способи і види життєдіяльності. Підкресливши провідну роль матеріального виробництва, К. Маркс зовсім не закликав нехтувати політикою, мораллю чи побутом, людськими стосунками, духовним чи геополітичним чинниками. К. Маркс розглядав суспільство у формі підсистеми об’єктивної реальності, що існує як процес діяльності та спілкування людей на основі їхніх інтересів. Для нашого дослідження не має великого значення схоластичні сперечання стосовно сутності інтересів як форми прояву економічних відносин, які так активно обговорювалися в недавньому минулому вітчизняними економістами і філософами. Відправною точкою нашого дослідження є розуміння інтересу як вияв мотиваційної сторони в діяльності та поведінці як людини, так і держави чи міжнародних економічних та політичних організацій. Така теоретична установка дозволяє використовувати теорію інтересів для аналізу характеру всього спектра складних питань економічного розвитку як національної економіки, так і світового господарства в цілому. Тобто сьогодні вже можна стверджувати про активне формування такої структури інтересів: світове господарство (глобальна економіка) — держава (національна економіка) — громадянин (домашнє господарство). Досить актуальним і ще недостатньо дослідженим залишається проблема еволюції внутрішньої мотивації та рамок реалізації кожного з названих вище інтересів. Реалізація інтересу прямо залежить від рівня розвитку матеріальних умов і суспільних можливостей. Індивідуальний інтерес особистості прямо обумовлений його економічним становищем. У рамках індивідуальної поведінки об’єктивний зв’язок між економічним становищем і інтересами інколи істотно спотворюється. Те, що у формуванні інтересів соціальної групи чи верств населення є визначальним фактором, у формуванні індивідуального інтересу виступає не єдиним, а навіть другорядним фактором або взагалі відсутній як такий. Економічна система характеризується різноманітністю інтересів. Залежно від форм власності необхідно розрізняти інтереси окремих осіб (приватний), колективні інтереси та суспільства. Зазначеним інтересам притаманна як єдність, так і відмінності. У зв’язку з приватизацією в Україні значимість приватного інтересу набуває все більшого значення. Приватний інтерес наповнюється матеріальним змістом, тобто приватною власністю. Приватизація як економічна форма розподілу багатства стала висхідним поштовхом для формування економічно відокремленого суб’єкта з приватним інтересом, дії якого не завжди асоціюються з інтересами суспільства. Звертаємо особливу увагу на взаємодію різних інтересів — як у соціальному аспекті, так і в економічному — на взаємодію виробництва, обміну, розподілу і споживання, тобто тих сторін і елементів, які мають місце в будь-якому суспільстві: розвиненому чи перехідному. Мета будь-якого суспільства — це рух до відносної стійкої соціальної структури, до соціального порядку. Тому соціальну організацію необхідно розглядати як намагання зберегти норми, які б не дозволяли надзвичайним конфліктам руйнувати суспільство. Якщо ж ми не зрозуміємо характеру соціально-економічної системи, яку ми створили (а мова йде про Україну) й контролювати розвиток якої ми не здатні, і почнемо знову поспішно діяти, як це ми зробили з приватизацією, вона може нас повністю загубити. Що ми вже по суті й отримали. Дивовижність цієї системи в тому, що зусилля, які докладаються для поліпшення складної ситуації, часто призводять до ще гіршого становища. Проблема стабільності соціальної системи може бути вирішена не шляхом удосконалення окремих її елементів, а через удосконалення «управління всім техніко-політико-економіко-природним комплексом» [52]. Мається на увазі досягнення гармонії всіх видів інтересів. Інтереси людей надзвичайно суперечливі. Вони тісно переплетені між собою. Людей як єднають, так і роз’єднують релігійні спільності чи розбіжності, етнічні особливості (народ, нація), соціально-політичні інтереси (партія, держава), громадсько-моральні та культурні пристрасті (суспільні організації: братства, спілки тощо), родинні зв’язки (рід, сім’я тощо). Проте матеріальний інтерес (відносини власності) є найбільш характерною ознакою, що з’єднує чи розділяє людей у різні соціальні спільності. Приватна власність узагальнила і легалізувала індивідуальний внутрішній інтерес людини до індивідуальності, незалежності, окремості. Вона створила матеріальні передумови відокремленого існування людини та її сім’ї. З іншого боку, усуспільнення виробництва вилилось у різноманітні форми матеріальної залежності відокремленої на ранніх етапах розвитку суспільства приватної власності, соціальної, політичної і духовної залежності людини від людини. Поглиблення соціально-економічної нерівності посилює соціальну залежність людей, а на цій основі виникають різного роду суперечності, що підриває соціально-економічну стабільність розвитку суспільства. Дослідження держави як політико-економічної засадної інституції суспільства обов’язково потребує аналізу соціальної структури суспільства, характеристики інтересів різних соціальних груп, класів, верств (страт), квінт. Уперше визначення соціальної групи дав англійський філософ Т. Гоббс у праці «Левіафан», визначивши її як сукупність певного числа людей, об’єднаних спільним інтересом чи спільною справою; він дав інтерпретацію інтересу як основи об’єднання людей у соціальні спільності й спонукального мотиву їх діяльності [53]. Марксистська соціальна філософія, започаткувавши теоретичний аналіз соціальної структури на засадах історизму та практики, поділяє суспільство на основні й неосновні класи. Основні класи зумовлені способом виробництва, що визначає тип даного суспільства, неосновні — залишилися від старого віджитого суспільства або постають як носії майбутнього способу виробництва. Однією з головних вимог методології класового аналізу є врахування специфіки суспільного явища, що аналізується. Його сутність — у пошуку реальних інтересів класів, що борються між собою й через це змушені приховувати їх за різними мотивами, ідеями та словами. У період існування Радянського Союзу методологія класового аналізу виявилась абсолютизованою. Зауважимо, що М. Вебер спробував розщепити класову структуру суспільства на відносно самостійні групи людей, що гуртуються на засадах фактично розрізнених інтересів у сфері виробництва, суспільного життя, політики. За твердженням інших західних учених, суспільство поділяється не на класи, а на особливі верстви — страти. Представниками соціальної стратифікації є російсько-американський соціальний філософ П. Сорокін, американський соціолог С. Ліпсет, англієць Т. Боттомор та інші дослідники. Вони пропонують різницю між верствами населення шукати не в класовій структурі, а в стилі і способі життя, у розмірах прибутку, у різниці рівнів культури, рівнів споживання, у ступені оволодіння політичною владою [54]. Відокремленість індивідуального інтересу реалізується через відчуження, що починається з моменту огородження людиною куска землі й оголошення його приватною власністю. З розвитком матеріального виробництва відчуження набуває економічних форм, у яких здійснюється життєдіяльність людини. З реалізації корисливого особистого інтересу бере початок усім відомий принцип «невидимої руки» А. Сміта (мається на увазі автоматичний механізм конкурентного ринку), що регулює ринкову економіку. Зазначимо, що погляди А. Сміта на рушійні сили економічного розвитку лягли в основу сучасних теорій ринкової економіки і принципів її функціонування. Відомий американський економіст-соціолог, професор Дж. К. Гелбрейт пише: «Ми проповідуємо етику користолюбних інтересів, і ніколи в нашій історії ми не пропагували її так красномовно, багатократно і навіть з відтінком виправданого гніву, як в ці останні роки…» [55]. Якби наші ідеологи реформ хоча б раз прочитали п’ять книг «Багатства народів» А. Сміта, то обов’язково натрапили б у другому розділі четвертої книги на виправдання А. Смітом протекціоністських дій держави стосовно захисту слабих вітчизняних галузей та виробництв від іноземних тарифів. Прагнення кожного до отримання більшої частки соціального продукту, що є об’єктивно зумовленим і природним для людини, може забезпечуватися двома шляхами: перший — збільшенням частки вкладу кожним у створення продукту; другий — через активний вплив на саму політику держави задля отримання і привласнення особисто політичної ренти [56, с. 152—153]. Перший спосіб необхідно віднести до економічно об’єктивних норм суспільного співіснування, другий — до суб’єктивної діяльності в організаційно-управлінській сфері. В умовах відсутності дійової демократичної системи управління суспільством, формування оптимального механізму взаємодії держави та фірм (домашніх господарств) більшою мірою визначаються суб’єктивним фактором, що веде до перекосів та до розбалансування в економіці. Мотивація характеризується сукупністю внутрішніх і зовнішніх рушійних сил, які спонукають людину до діяльності, визначають поведінку, форми діяльності, надають цій діяльності певної спрямованості й доцільності. У своїй поведінці кожен суб’єкт економічної системи (підприємець, державний службовець чи хтось інший) керується власним інтересом, що в умовах інституціоналізації суспільства є рушійною силою. Індивідуальний інтерес формується під впливом дії багатьох чинників: економічних, соціальних, політичних, ментальних і т. п. Економічну основу інтересу становить збагачення, соціальну — усвідомлення суспільної єдності, політичну — підпорядкування владі, дотримання закону, ментальні та культурні чинники — цілий перелік етичних, історичних, спадкових, культурних та релігійних рис, що відображають особливість прояву суб’єктивної сторони інтересу. Оскільки в рамках державної політики за всю історію розвитку нашого суспільства, у тому числі в часи Русі, Козаччини, царської Росії, Радянського Союзу, ніколи не стверджувалася приватна власність у тому капіталістичному розумінні, якого вона досягла в країнах Західної Європи та Америки, то проблема формування приватного інтересу та його гармонія з суспільним є визначальним у становленні соціально-орієнтованої моделі економічного розвитку. Якщо економічні, соціальні та політичні чинники індивідуального інтересу є майже адекватними для всіх народів, то ментальні та культурні чинники якраз відображають їх відмінності. На жаль, цим чинникам як економічна, так і філософська наука ще дуже мало приділяють уваги. Механізм взаємозв’язку політики держави з економікою сьогодні досить складний. Економіка як реальний базис суспільства, як система історично зумовлених виробничих відносин багато в чому визначає політику держави. Соціальна структура постіндустріального суспільства складна і строката. Інтереси всіх соціальних верств сьогодні відображаються в діяльності і захищаються багатьма політичними партіями, профспілками, суспільними організаціями. Через їх посередництво економічні інтереси різних соціальних верств інтегруються в політичну систему суспільства, впливають на характер рішень, у тому числі й економічних, що приймаються державною владою. Так визначаються основні напрями економічної політики держави, галузі бюджетного фінансування, системи і розміри податків, соціальні програми, масштаби державного втручання в економіку. |
Схожі:
| ГСВО МОН Черкаського ін-ту управління бізнесом; О. Ф. Кравченко, канд екон наук, доц. КДТУБА; М. М. Мартиненко, д-р техн наук, проф. КЕІМ;... |
НІВЕРСИТЕТ імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА Кредитно-економічний факультет Матеріали... Члени редакційної колегії Т. В. Майорова, канд екон наук, доц.; А. М. Мороз, д-р екон наук, проф.; Л. Л. Примостка, д-р екон наук,... |
| Освітньо-професійна програма підготовки СПЕЦІАЛІСТА (назва освітньо-кваліфікаційного... М; В. Д. Рожок, д-р техн наук, проф. КЕІМ; С. М. Соболь, канд екон наук, доц. КНЕУ; Ф.І. Хміль, д-р екон наук, проф. ЛКА; В. Г. Шинкаренко,... |
Проблеми поглиблення демократичних засад адміністративної реформи в Україні М. Я. Сегай, д-р юрид наук, проф.; О. Ф. Скакун, д-р юрид наук, проф.; М. М. Страхов, д-р юрид наук, проф.; Ю. М. Тодика, д-р юрид... |
| ПЕЧАТНІ РОБОТИ а. КНИГИ, ПІДРУЧНИКИ, РОЗДІЛИ В КНИГАХ Методика навчання англійської мови студентів-психологів: монографія / за заг та наук ред. О. Б. Тарнопольського. – Дніпропетровськ:... |
І. П. Голосніченко гл. 1, 2, 3; канд юрид наук Адміністративна відповідальність (загальні положення та правопорушення у сфері обігу наркотиків): Навчальний посібник / За заг ред... |
| Мінрегіонбуд України Київ 2009 В. С., д-р техн наук, проф.; Вернигора В. О., канд техн наук; Галінський О. М., канд техн наук; Григоровський П.Є., канд техн наук;... |
ISBN 966 – 610 – 060 – 6 ББК 63. 3(4УКР)я73 Рецензенти: д-р іст наук, проф. М. Ф. Дмитроченко; д-р юрид наук, проф. В. О. Румянцев |
| України Г. С. Сазоненко Перспективні освітні технології: Наук метод... В.І. Каюков, кандидат педагогічних наук; П. П. Кононенко, доктор філологічних наук; В. О. Огнев'юк, кандидат філософських наук; А.... |
КРИВОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Навчальна програма курсу „Історія педагогіки” / Заг редакція доктора пед наук, проф. Л. В. Кондрашової. – Кривий Ріг, 2007. – 142... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua