|
|
Скачати 239.51 Kb.
|
|
Мова і суспільство План 1. Мова як суспільне явище. Суспільна природа мови і мовної діяльності. 2. Мова як суспільно-історична норма. 3. Територіальна й соціальна диференціація мови. 4. Літературна мова та її стилі. 5. Основні поняття та терміни соціолінгвістики.
─ натуралістичний напрям у мовознавстві (Август Шлейхер, Макс Мюллер): мова – це особлива фізіологічна функцієя людини (як і вміння їсти, ходити, спати), а життя мови як природного організму зближується з органічним світом, де відбуваються закономірні процеси народження, росту, розквіту, згодом старіння, немічності і загибелі; ─ психологічний напрям (Вільгельм фон Гумбольдт, 1767-1835; Гейман Штейнталь, 1823-1899): вся мовна діяльність людей визначається індивідуальною психікою особи і є проявом лише психічних процесів, що відбуваються у свідомості індивідуума. На думку Штейнталя, схожа фізична організація і схожі уявлення всіх людей зумовлюють схожі почуття, нахили, бажання, а останні, в свою чергу, – схожі думки і схожу мову. Вільгельм фон Гумбольдт, основоположник загальної теорії мовознавства, розглядав “мову як душу в усій її сукупності”; сама мова, на його думку, “розвивається за законами духу”, однак цей зв’язок мови з внутрішніми духовними силами народу становить нерозгадану таємницю. ─ у рамках молодограматичного напряму, що переважав в останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст. (Герман Пауль (1846-1921), Карл Бругман (1849-1919) та ін.), мова потрактовувалася як продукт психофізичної діяльності (одна сторона слова, а саме звуки, – фізичне явище, інша – поняття, яке цими звуками виражається, – психічне, або духовне, явище), еклектично об’єднувалися деякі положення натуралістичного і психологічного розуміння мови. Крім того, на переконання Г. Пауля, будь-яка мовна творчість завжди є індивідуальною, “жодних мов, крім індивідуальних, не існує”. Однак як тоді можливе порозуміння між людьми, адже саме значення слова «комунікація» апелює до ідеї “бути разом з ким-небудь” (від лат. communǐco “спілкуюсь з кимсь”). ─ яфетидологія радянського мовознавця Миколи Яковича Марра (1864-1934) зараховувала мову до явищ надбудовного характеру, разом із формами ідеологічного й політичного життя, державного устрою, правовими, морально-етичними, філософськими та релігійними поглядами, що обслуговують суспільство в тій чи іншій сфері людської діяльності. Ознаками суспільної природи мови є такі: ─ Мова обслуговує суспільство, і, на відміну від інших явищ, мова обслуговує суспільство в усіх сферах людської діяльності. ─ Мова є суспільним явищем, оскільки набуття мовних навичок, розвиток здатності говорити відбувається лише в суспільстві. Діти, сліпі від народження, розвиваються повільніше, ніж глухі від народження, бо останні позбавлені можливості сприймати звукову будову мови. Мова не успадковується. Діти, позбавлені можливості перебувати в людському суспільстві з певних причин, не можуть навчитися ні мислити, ні говорити (ось чому історія про Мауглі чи Тарзана абсолютно фантастична). І навпаки, тварини, навіть позбавлені спілкування з особинами свого виду, розвиваються нормально, їм немає потреби вчитися гавкати, чи нявкати, така здатність у тварин закладена на рівні безумовних рефлексів. Отже, мова не є біологічним явищем, розвиток мови не підпорядковується законам природи, фізичні ознаки людини (наприклад раса) не мають відношення до мови, мовою володіють лише люди (це друга сигнальна система, якої позбавлені тварини). ─ Мова слугує засобом спілкування у суспільстві, причому основним засобом спілкування (невербальні компоненти, як-от жести, міміка, емоційні вигуки є допоміжними засобами). Спілкування здійснюється у комунікативних мовних актах, його учасники – адресант і адресат. Основні форми – діалог, полілог і монолог. Комунікативні мовні акти зумовлюються потребою передати чи отримати певну інформацію, або іншими соціальними потребами, отже, мовна діяльність людини має суспільну природу. 2. Мовна норма – це сукупність найбільш стійких, традиційних реалізацій елементів мовної структури, усвідомлюваних мовним колективом як правильні, зразкові; відібрані і закріплені суспільством у процесі його мовної діяльності на певному етапі його розвитку. Можна відзначити такі властивості мовної норми: вибірковість (або селективність), стійкість (або традиційність), обов’язковість (або правильність). Вибірковість мовної норми полягає в тому, що завдяки їй можливості мовної системи реалізуються не повністю, а конкретно в кожному окремому випадку. Наприклад, в українській мові назви осіб за характером їх діяльності утворюються від дієслівних основ за допомогою певних суфіксів, що слугують словотворчими формантами для одних слів і водночас є незастосовними щодо інших: будівник, але відвідувач, але косар, але жнець... Мовний колектив відбирає з багатьох можливостей, наданих йому мовною системою, лише ті форми, які найбільше його задовольняють на даному етапі розвитку. Стійкість (традиційність, усталеність) – це збереження мовних традицій й унеможливлення відхилень від них, обмеження хитань і варіантів. Обов’язковість (або правильність) – всі визнані суспільством мовні форми уважаються правильними і їх повинні дотримуватися мовці. З правильністю норми пов’язана естетична оцінка мовних явищ (правильне вважається гарним, а неправильне отримує негативну естетичну оцінку). Дієслівні форми носить, ходить (третя особа однини) є правильними, отже, і гарними формами, на противагу носе, ходе, що сприймаються як діалектизми. Мовна норма є історичною, змінною категорією, і те, що сто чи навіть п’ятдесят років тому вважалося правильним і гарним, тепер може сприйматися як неправильне і негарне, бо за цей час мовна норма частково змінилася. У мовознавчій науці поняття норми не має чіткого визначення ще й тому, що складно визначити мовну норму як об’єктивну властивість мови, котра існує незалежно від лінгвістичного погляду, адже кодифікація норми – є виявом свідомого втручання фахівців у реалізацію спілкування даною мовою. Мовна норма формується під впливом двох суперечливих тенденцій: тенденції до внесення змін і тенденції до збереження традиції. Після виникнення літературної мови народжується і її норма, яка відзначається більш свідомим і більш обов’язковим характером порівняно з нормами інших варіантів існування загальнонародної мови. Існують різні принципи встановлення мовної норми. Один з основних – класифікація за мовними системами: фонетичні норми – вимова, інтонація, наголос (так, із двох варіантів беремó і берéмо, бóвтати і бовтáти, бóсий і босúй, ідемó й ідéмо, імпéрський й íмперський, фаховúй і фáховий та інш. лише перший у кожному з наведених прикладів є нормативним); граматичні (у сучасній російській мові форми 3-ї особи однини теперішнього часу дійсного способу дієслів махать, мурлыкать, плескать, полоскать і т.п. мають подвійні варіанти (машет – махает, мурлычет – мурлыкает, плещет – плескает, полощет – полоскает), з яких перші властиві літературній мові, а другі – розмовному мовленню); лексичні (вуйко – дядько; файно – добре). Інша класифікація співвідносить різні норми з різноманітними формами існування мови. Так, психолінгвістична програма дослідження розмовного мовлення, початок розвитку якої пов’язаний з іменами російських лінгвістів М. Панова й О. Земської, виходить з того принципу, що розмовне мовлення – це окрема, специфічна, незалежна у функціональному аспекті мовна система, яка існує поряд з кодифікованою літературною мовою. Розмовне мовлення вважають окремою системою через те, що на кожному його рівні (фонетичному, морфологічному, синтаксичному) виявляється низка закономірностей, що якраз і протиставляють розмовне мовлення і кодифіковану літературну мову. Зокрема, для розмовного мовлення не просто допустимі, але необхідні пропуски і синтаксичні конструкції без сполучників; специфічні форми рахунку – два молока; одна риба; особливі моделі словотвору – різалка, мазалка, пшикалка... Бабикатін, мамилідин..; характерні змістова синкретичність (Ну, як пройшло?) і формальна розчленованість (дай, чим розрізати; дай, чим вкритися) тощо; регулярне вживання нульових дієслів (я вже; я йому карбованець; це ви про Олю; я його тапком). За результатами психолінгвістичних експериментів було встановлено, що фрази і звороти, вживані інформантами в розмовному мовленні, в літературній мові сприймаються як просторічні, неправильні. Отже, в них – різні норми. 3. Диференціація загальнонародної мови:
Існування мови на значній території неминуче веде до її діалектної диференціації. Напрям мовознавства, що вивчає поширення діалектів на певній території та їх особливості, називається ареальною лінгвістикою. Досі вчені не можуть назвати точну кількість мов на землі через складність проблеми розмежування мови і діалекту. Принципи розмежування різноманітні, і часто-густо географічні, політичні, культурологічні критерії відіграють вагомішу роль, аніж власне лінгвістичні. Так, у часи існування СРСР, складовою частиною якого була Молдавська РСР, штучно насаджувалася теза про існування окремої і відмінної від румунської молдавської мови, хоча з лінгвістичної точки зору ці мови розрізняються лише незначними діалектними відмінностями. Швейцарська і люксембурзька мови є швидше діалектами німецької, хоча й вважаються окремими мовами. Відмінності між діалектами китайської мови є досить значними, хоча вони й розглядаються як різновиди єдиної загальнонародної мови. Крім діалектів, виділяються наріччя, або говори (об’єднання кількох діалектів), та говірки (дрібніші за діалекти одиниці, що вживаються в кількох (або одному) місті чи селі, або лише в певній місцевості). На межі говорів виникають перехідні діалекти, що об’єднують ознаки діалектів, які межують, їх кордони у картографічних зображеннях – ізоглоси; територія поширення певного діалектного явища – ареал. В українській мові – три наріччя: північне (східно-, західно- та середньополіські діалекти); південно-західне (волинський, подільський, наддністрянський, гуцульський, закарпатський та ін. діалекти); південно-східне (середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий говори). Мовні особливості діалектів називаються діалектизмами. В залежності від мовного рівня, на якому вони реалізовуються, розрізняють фонетичні, морфологічні, лексичні, синтаксичні діалектизми. Внаслідок соціальної диференціації загальнонародної мови виділяються професійні діалекти, жаргон, арго. До професійної лексики належать слова, що використовуються виключно у певній професійній сфері і лише обізнаними в цій сфері спеціалістами. Наприклад, професіоналізмами є такі назви човнів: дуб, байдак, шаланда, баркас. Водночас слід розрізняти професіоналізми й терміни, останні є офіційно прийнятою назвою відповідного поняття. Жаргон (сленг) – корпоративні форми спілкування, що є засобом соціального відокремлення, демонстрацією приналежності до певної соціальної групи (молодіжний сленг, армійський сленг, вузівський сленг). Арго – мова вузької соціальної чи професійної групи, яка створюється з метою відокремлення від решти мовців, утаємничення спілкування членів цієї групи (злодійський жаргон, таємні мови бродячих ремісників, торгівців, напр., мови українських лірників чи російських офенів). Просторіччя, койне – різновиди загальнонародної мови, які займають проміжне місце між діалектами і літературною мовою. Просторіччя містить форми, в яких порушені норми мови, наявні згрубілі, знижені стилічно форми (суржик; «одеська мова»). Койне – наддіалектна форма загальнонародної мови (наприклад, грецьке койне, яким був написаний Новий Заповіт). Піджин — загальна назва мов, які виникли в екстремальній ситуації міжетнічних контактів (зокрема, в умовах колонізаторської діяльності). Для виникнення піджина, як правило, необхідно дві чи більше мови. Піджинізовані мови (піджин-інгліш, біч-ла-мар, пті-негр, брокен-інгліш, лінгва франка) являють собою довільну суміш лексики європейських і тубільних мов та примітивних граматичних конструкцій. Зазвичай піджини виникали на основі французької, англійської, іспанської та португальської мов та автохтонних мов населення відповідних колоній. Однак були випадки, коли піджини виникали для обслуговування вільної торгівлі між двома або кількома народами (кяхтинський, русько-норський, лінгва франка). Креольські мови – наступна сходинка еволюції піджинів, які, поступово ускладнюючись, перетворюються на самостійну мову і стають рідними для переважної частини змішаного населення: креольська мова Гаїті, пап’яменто (Аруба), такі-такі в Суринамі. 4. Літературна мова – одна з форм існування загальнонародної мови, яка вирізняється багатством і впорядкованістю своїх засобів, що надають їй певної взірцевості (обробленість – відбір мовних засобів на основі нормативних критеріїв; впорядкованість – існування мовних засобів у певних системних стосунках). Літературна мова обслуговує освіту, науку, техніку, ЗМІ, розмовне мовлення. Літературна мова може не бути корелятом національної мови (старослов’янська на теренах Київської Русі, латина – у Європі), може бути дуже відірваною від народно-розмовного варіанту (латина народна і класична, грецькі мови – кафаревуса і димотика), проте згодом перемагає, як правило, той різновид літературної мови, що має соціальну основу – як, наприклад, німецька мова у ХVI ст. витіснила латину. Літературна мова є вищою формою загальнонародної, не збігається з жодним територіальним або соціальним діалектом, вона багатша, розвиненіша, досконаліша за будь-який із них. Історично з’являючись пізніше за діалекти, літературна мова після свого утвердження, укорінення стає – в період формування нації – провідною формою мови й починає видозмінювати, а згодом і витісняти діалекти. Мова художньої літератури – не тотожне поняття щодо літературної мови, бо до мови художньої літератури можуть потрапляти й діалектизми, жаргонізми або інші явища, що перебувають за межами літературної мови. |
|||||||||||||||||||
|
Тема: Літературна мова. Мовна норма. Культура мови Студенти повинні... Глущик С. В. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник. 4-те видання, перероблене і доповнене. – К.: А. С. К.,2006 |
ДЕРЖАВНА МОВА – Мова професійного спілкування Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови. Комунікативне призначення мови в професійній... |
|
Творча робота у номінації Народ, держава, мова це поняття нероздільні. Без мови немає народу, а без народу не існує мови. Наша рідна українська мова то мова... |
Тема Державна мова мова професійного спілкування 11 Поняття національної та літературної мови. Значення мови в житті суспільства та людини 17 |
|
МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА Мова – втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її. Борімося за красу мови, за правильність... |
RETRO 2010 02 — 06. 07. Crimea, Ukraine Народна мова – на противагу літературній, жива мова народних мас, відома в усному вживанні, як розмовна мова чи як мова фольклорних... |
|
План: Предмет і завдання курсу "Ділова українська мова". Українська... Функціональні стилі мовлення. Художній і розмовний стилі, жанри, мета і сфера спілкування, мовні засоби |
Урок розвитку зв’язного мовлення №1 Творчий переказ тексту «Відпочинок на морі» Державний Гімн України. Мова — жива скарбниця історії народу. Мова і мовлення. Збагачення мови новими словами. Утворення нових слів.... |
|
Розкрийте поняття літературної мови та літературної норми. Визначте... Українська мова – слов’янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує |
ВІДДІЛ ОСВІТИ ВАТУТІНСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ МІСЬКИЙ МЕТОДИЧНИЙ КАБІНЕТ... Мова, яку приємно вивчати, мова яку легко вивчати. Вивчати французьку, насамперед, означає отримувати насолоду від гарної, багатої... |