Тема 8.
Суперечки в переговорному процесі
На серйозність супротивника належить відповідати іронією, а на його глузування – серйозністю.
Аристотель (384–322 рр. до н.е.). «Риторика».
Під час переговорів їх учасники спілкуються, ведуть предметну розмову навколо тем, які викликають спільний інтерес, висловлюють одне одному аргументи на користь своєї позиції, а також погоджуються або заперечують достовірність доводів опонентів. Такий процес спілкування має назву суперечки.
Форми та прийоми суперечок під час переговорів
Суперечка – це ділове спілкування переговорних сторін (опонентів) у формі діалогу з метою:
обговорити шляхи розв’язання конфлікту чи налагодження співпраці;
аргументовано відстояти власну позицію;
спростувати необґрунтовані позиції та аргументи опонента;
знайти достовірні відповіді на теоретичні та прикладні питання;
подолати розбіжності для пошуку компромісного рішення.
Структура суперечки охоплює наведення однією стороною доказів своєї правоти і їх спростування іншою стороною. Перший опонент відстоює, обґрунтовує свою позицію (наводить докази), а другий опонент заперечує, критикує аргументи свого опонента.
У надмірних суперечках втрачаються зерна істини.
Публій Сір (давньоримський драматург, І ст. н.е.). «Сентенції».
У культурній традиції суперечки можуть бути конструктивними чи неконструктивними; фаховими чи дилетантськими; глибокими чи поверхневими. Крім цього, суперечки можуть приймати різні форми – дискусії, полеміки, сварки.
Дискусія (discussio з латин. – розбивати, розганяти, розсіювати, усувати) – це обговорення присутніми певної суперечливої проблеми з метою досягнення згоди з огляду на раціональні критерії. Засоби, які використовують учасники, мають бути прийнятними та коректними.
Полеміка – вид суперечки, метою якої є перемога над іншою стороною та утвердження власних поглядів. Учасники полеміки ставляться одне до одного як до «супротивників» і використовують не завжди коректні методи для отримання перемоги.
Сварка – найпримітивніший вид суперечки, у якій супротивники «відкидають» предмет обговорення і переходять до особистих принижень, образливих висловлювань стосовно супротивника.
Під час філософських дискусій виграє переможений – у тому сенсі, що він помножує знання.
Епікур (341–270 рр. до н.е.).
Залежно від мети, розрізняють пізнавальні, ділові, ігрові суперечки. Пізнавальні суперечки зорієнтовані на постановку проблемних питань і задач, уточнення смислу понять, обмін думками, систематизацію знань, формування висновків. Ділові суперечки зорієнтовані на досягнення соціально значущого результату у формі договору, угоди, ухвали, протоколу, висновків експертизи. Ігрові суперечки є словесним змаганням, метою якого є інтелектуальне подолання супротивника, а не досягнення істини, взаєморозуміння чи угоди.
Розумна суперечка на цікаву для учасників та слухачів тему дає присутнім справжнє інтелектуальне задоволення.
Умови раціональної суперечки. Щоб розмова між людьми не перетворилася на малозмістовне спілкування або сварку, слід дотримуватися таких умов:
для суперечки повинен існувати реальний предмет – певна проблема або тема, до якої мають інтерес учасники дискусії;
учасники повинні мати хоча б мінімальне знання про предмет суперечки; немає змісту говорити з людьми, які взагалі не володіють темою дискусії;
учасники дискусії повинні мати дійсно неоднакові погляди (розбіжні, протилежні) про предмет суперечки; під час розмови слід чітко визначити розбіжності в поглядах;
необхідно, щоб була певна спільна основа для суперечки (принципи, постулати, переконання), які визнаються обома сторонами; якщо немає жодних питань, з приводу яких люди можуть досягти згоди, то суперечка є неможливою;
потрібно поважати свого опонента: з людиною, яка, на думку оточуючих, не заслуговує поваги, не варто сперечатися; якщо люди почали суперечку, то це означає, що вони визнали в особі опонента людину, з якою варто говорити.
Аргументування в переговорах
Аргументування (з латин. – «наведення доказів») є однією з можливостей впливати на свідомість співрозмовника, схиляти його до компромісу завдяки підкріпленню своєї позиції вагомими, достовірними відомостями. Метою аргументування є зближення або зміна поглядів, думок, цінностей співрозмовників.
Arguo, argumentatio, argumentor, argumentum (з латин.) – ясно висвітлювати, доводити, стверджувати; виявляти, викривати; звинувачувати в кримінальному злочині; осуджувати, докоряти; наведення доказів, наповнення змістом; доказувати; правдивість, істина, справедливість; небезпідставне лихослів’я.
Завдяки оприлюдненню аргументів промовець намагається змінити погляди або переконання співрозмовника.
Доцільність аргументування. Не слід забувати, що людина не завжди може бути готова до сприйняття аргументів співрозмовника. Наведення доводів не матиме сенсу, якщо співрозмовник утратив свідомість, не розуміє мови, яку до нього звертаються; не розуміє професійної лексики, яка використовується під час дискусії; зневажає опонента; сприймає його як ворога. Для конструктивної розмови люди повинні бути налаштовані брати до уваги обґрунтовані аргументи іншої сторони. Коли такої готовності у співрозмовника немає, то він не сприйматиме інформації (перебуваючи у несвідомому стані); не розумітиме, про що йдеться; вперто заперечуватиме усякі доводи іншої сторони.
Оцінюючи доцільність аргументування, опоненти повинні зважати, зокрема, на те:
чи опонент є компетентним щодов суті предмета обговорення;
наскільки тема дискусії відповідає ситуації, в якій перебувають співрозмовники (недоречно сперечатися з приводу серйозних питань під час корпоративної вечірки);
яким є емоційне сприйняття опонента (співрозмовник викликає захоплення, симпатію, повагу, довіру або ж неприємні асоціації, зневагу);
міру переконаності співрозмовника у своїй правоті;
наскільки сторона активна та наполеглива у переконуванні співрозмовника.
Наведені аргументи мають допомогти слухачам погодитися з позицією промовця, з його думками, щоб схилити їх до певних дії (або бездіяльності) або, принаймні, створити у них схильність до таких дій.
Вимоги до логічності аргументації на переговорах
Те, що прийнято без доказів, може бути відкинуто без доказів.
Евклід, «Фрагменти».
Щоб під час переговорів вести послідовну полеміку й досягати взаємно прийнятних висновків, не слід нехтувати законами логіки: законом тотожності та законом достатньої підстави.
Закон тотожності вимагає, щоб полеміка велася навколо чітко встановленого сторонами предмета обговорення; щоб учасники не відхилялися в дискусії від обраної проблеми; щоб опоненти не переходили до наступного питання, не вирішивши суті попереднього питання; щоб сторони досягали взаємного розуміння смислу понять і отриманих висновків.
Ігнорування «закону тотожності» спричиняє втрату учасниками предмета обговорення. Розмова при цьому стає безпредметною, кожен говоритиме про своє і не слухатиме співрозмовника. Таке спілкування може завершитися незадоволенням, взаємними звинуваченнями, особистими образами.
Закон достатньої підстави вимагає, щоб опоненти під час переговорів наводити обґрунтовані, підтверджені фактами, експертними висновками аргументи, не вимагали сприйняття доводів «на віру».
Логічні аргументи мають бути істинними, правдоподібними, можливими, вірогідними, якщо їх неможливо емпірично оцінити або перевірити.
Сильні та слабкі аргументи в суперечці. Згідно з законом достатньої підстави, ті чи інші аргументи є «сильними» або «слабкими». Критерієм сили доказів під час дискусії є можливість їх реального підтвердження.
Сильні докази ґрунтуються на:
точно встановлених фактах;
свідченнях очевидців;
існуючих оригіналах документів;
висловлених ідеях визнаних науковців, які є авторитетними в певній галузі;
висновках експертів.
Слабкі докази апелюють до:
висновків, які опираються на неперевірені факти;
нелогічних, суперечливих ідей;
особистих вражень, переживань, індивідуальних переконань;
припущень;
ідей невідомих для аудиторії авторів, що подаються оратором як авторитетне джерело.
Неймовірне приносить насолоду; …всі оповідачі, для того, щоб сподобатися, прибріхують.
Аристотель (384–322 рр. до н.е.).
Психологічно сильні аргументи. Було б наївно сподіватися, що під час переговорів люди є абсолютно раціональними істотами і будуть на 100% погоджуватися з правдивими доводами співрозмовників. Таких «ідеальних» людей не існує, оскільки кожний має свої суб’єктивні якості, врахування яких під час переговорів настільки ж необхідне, як і логічність мислення.
Щоб схилити опонента на свою сторону, нерідко краще апелювати не до когнітивної сфери (істина, правдивість, достовірність), а до його мотиваційної сфери (інтереси, потреби, прагнення, цілі; протиправні, аморальні бажання), емоційних станів (почуття обов’язку, сорому, честі).
Для ефективного аргументування необхідно максимально реалістично оцінити і врахувати індивідуальність опонента, його психічний стан, актуальні потреби та інтереси, індивідуальний рівень розвитку та кваліфікації, його культурні та естетичні потреби, світогляд.
Учасники переговорів, навівши всі аргументи на користь своєї позиції, а також висловивши аргументи, що заперечують позицію опонента, підводять підсумки дискусії. Ті достатньо обґрунтовані питання, з якими погодились обидві сторони стають, основою для ухвалення спільних висновків та рішень.
Консультації в структурі переговорів
Коли македонський цар Філіпп хотів взяти одне добре укріплене місто, а розвідка доповіла, що нібито воно неприступне, він запитав: «Невже таке неприступне, що в нього не пройде осел, навантажений золотом?»
Плутарх (бл. 46–127 рр. н.е.). «Александр».
У ході прийняття спільних рішень під час переговорів співрозмовники консультуються (запитують та відповідають на запитання) – з’ясовують позиції, інтереси, варіанти досягнення бажаних цілей. Завдяки взаємним консультаціям (учасників переговорів між собою; учасників з експертами; посередників з учасниками), сторони, усуваючи своє незнання, упереджені й необґрунтовані думки, стають більш компетентними і свідомими щодо рішень, які їм доведеться ухвалювати.
Пакувій Тавр, наполегливо добиваючись подарунка від імператора Августа, сказав йому, що безліч людей говорить про те, що він отримав від Августа чималу суму грошей. «А ти, – відповів Август, – не вір їм».
Макробій. «Сатурналії».
Запитання – це форма звернення до співрозмовника з проханням (або вимогою) розтлумачити певну проблему, власну позицію або пропозиції з приводу теми переговорів. Співрозмовник, отримавши запитання, має дати відповідь – пояснення свого розуміння, ставлення, власних пропозицій.
Учасники суперечок використовують запитання, різні за своєю граматичною та логічною структурою. Складні запитання – охоплюють декілька проблем, які співрозмовник по черзі повинен роз’яснити. Прості запитання стосуються лише однієї проблеми.
Приклад складного запитання: «Які реформи ви обіцяєте здійснити в країні після обрання на посаду?»
Коректно сформульовані запитання – містять чіткі та зрозумілі поняття, тому співрозмовник розуміє проблему, яку він має пояснити. Некоректно сформульовані запитання стосуються вигаданих, неіснуючих проблем. Співрозмовник не розуміє, що саме він має пояснити, розмова при цьому стає безглуздою або жартівливою.
Приклад коректно сформульованого запитання: «Скільки днів вам потрібно, щоб виконати наше замовлення?» Приклад некоректно сформульованого запитання: «Де ви загубили свої роги?», «Чи ефективно діє уряд Земної кулі?»
Окрім цього, запитання класифікують на уточнюючі, риторичні, про вокативні, софістичні.
Уточнюючі запитання – від співрозмовника очікують додаткового пояснення більш-менш зрозумілого питання.
Приклад уточнюючого запитання: «Ви дійсно вважаєте, що зробили все, аби вчасно здати звіти?»
Риторичні запитання містять в собі однозначну відповідь. Це несправжні запитання, які можуть використовуватись ораторами для створення ілюзії одностайності, однодумності з присутніми.
Приклади риторичного запитання: «Який спортсмен не хоче виграти змагання?», «Хто прагне зайвих клопотів?»
Провокативні запитання містять принизливу оцінку співрозмовника, вони натякають на його ненадійність, непорядність, без огляду на те, якою буде відповідь.
Приклад провокативного запитання: «Ви вважаєте, що можете всіх обдурити?»
Софістичні запитання (логічні, «шахрайські») використовують для того, щоб заплутати опонента, отримати від нього таку відповідь, яка вигідна для промовця. В них містяться спеціально допущені логічні помилки, абстрактні або багатозначні слова та різноманітні хитрощі.
Приклади софістичних запитань:
«...Чи знаєш того, хто стоїть позаду тебе?
Ні.
Це твій колега. Значить, ти не знаєш його».
«...Один з софістів запитав у Діогена:
Правдою є те, що я – це не Ти?
Правда, – відповів Діоген.
А правда, що я – людина?»
Правда, – відповів Діоген.
Отже, ти не є людиною.
А ось це, – відповів Діоген, – брехня, і якщо Ти шукаєш істину, то почни міркування з мене…»
Спростування доводів опонента під час переговорів
Один молодий хвалько розповідав у театрі, що він став мудрішим, бо розмовляв з багатьма філософами. Епіктет зазначив: «Ось і серед моїх знайомих багато заможних людей, однак від того я не став багачем».
Епіктет (філософ-стоїк, бл. 60–140 рр. н.е.). «Афоризми».
Одним з важливих засобів доведення власної позиції, пошуку вірних рішень під час переговорів є виявлення та відмова від власних не надто виважених ідей або спростування необґрунтованих тверджень опонента.
Спростування або критика (з грец. kritike – мистецтво суджень) – здатність людини оцінювати висновки та результати дій. Критика ґрунтується на знанні явища, з приводу якого ведеться полеміка. Критичність (самокритичність) породжується недовірою, сумнівами (скепсисом) і є однією з найважливіших розумових здатностей людини, що оберігає її від імовірних помилкових ідей, голослівних висновків, сприяє вдосконаленню її знання.
Розрізняють конструктивну та неконструктивну критику (критиканство, впертість). Чим більше критика заснована на розумінні предмета полеміки, тим більше вона конструктивна. Під час дискусії критика може бути спрямована на доведення хибності твердження (виголошеної думки, ідеї) опонента або аргументів, якими він намагається обґрунтувати свої висловлювання. Під час критики аргументів (доводів, доказів) слід вказати, що вони є неточними, недостатніми, застарілими.
Для спростування твердження необхідно, щоб альтернативні докази були сильними (тобто достовірними, достатніми). Спростовувати твердження іншої сторони можна:
Прямо, безпосередньо – шляхом наведення фактів і доказів, яким це твердження недвозначно суперечить.
Твердження: «Політика нашої партії спрямована на підвищення добробуту громадян». Спростування: «Рівень доходів громадян за період вашого управління знизився на 30%».
Опосередковано – у формі «зведення до абсурду» твердження, «доведення істинності антитези». Під час спростування твердження шляхом «зведення до його абсурду» слід довести, що наслідки, які випливають із твердження, є хибними, неможливими для здійснення. Якщо наслідки є нереальними, то і твердження є абсурдними.
Твердження: «Через 10 років перебування при владі нашої партії Україна потрапить у двадцятку найрозвиненіших країн світу». Спростування: «На даний час річний дохід пересічного працівника в розвинутих державах становить 25.000$, а в Україні – 4.000$. Завдяки яким можливостям можна вирівняти ці показники за такий короткий час?»
Під час спростування твердження опонента шляхом «доведення істинності антитези» необхідно сформулювати твердження, яке є протилежним до висловленого співрозмовником. Якщо довести достовірність протилежної думки, то тим самим ми заперечимо достовірність твердження опонента.
Твердження: «Боротьба з корупцією є пріоритетом державної політики». Спростування: «Корупція, згідно з чинним законодавством, не є кримінальним, а лише адміністративним правопору-шенням».
Дозволені прийоми ведення дискусій
У переговорах, в яких учасники прагнуть отримати вигідне для себе рішення, використовують різноманітні засоби та прийоми.
Прийомом у суперечках називаються мовні, логічні та інші дії та засоби, за допомогою яких промовець намагається отримати перемогу в суперечці над опонентом або утруднити дискусію.
Культура ділового спілкування визнає одні прийоми прийнятними, більш-менш можливими для використання, а інші – небажаними для вжитку.
Звичайно, в таємних переговорах злочинці можуть застосовувати кримінальні способи, щоб отримати вигідний для себе результат – крик, лайку, фізичні тортури, погрози зброєю. Однак коли переговори є публічними, наприклад, за участі дипломатичних представників, то засоби впливу на опонента інші.
Проявляти ініціативу. Під час ведення суперечок важливо здобути ініціативу, задавати стиль та тематику діалогу.
Напад – краща форма захисту. Тому від початку зустрічі слід запропонувати своє формулювання дискусійного питання; визначити питання, які викликають розбіжності; піддати критиці твердження та аргументи супротивника; скеровувати суперечку в потрібне для себе русло. Ініціатива дає перевагу в суперечці.
Хто намагається ефективно вести війну повинен не плентатись за подіями, а самотужки їх випереджувати.
Демосфен (афінський оратор, 384–322 рр. до н.е.).
Перекладати необхідність доведення на опонента. Перевагу в жорстких суперечках одержує той, хто не виправдовується, а займає позицію критика – змушує опонента надавати пояснення, доказувати свою правоту.
Учасники переговорів як форми ігрового спілкування попри власне бажання розподіляють між собою більш сильні чи слабкі позиції та ролі.
Концентрувати інтелектуальні зусилля. Не слід розпорошувати свою увагу і сили на усі аспекти дискусії, потрібно визначити слабкі ланки в доказах супротивника і цілеспрямовано їх спростовувати.
Слід наполегливо виводити діалог на ті питання, в яких учасник краще обізнаний, більш компетентний.
Найсильніші аргументи необхідно зберегти на завершення.
Деметрій (грецький ритор, І ст. н.е.).
Застосовувати ефект раптовості. Не слід під час суперечки поспішати оприлюднювати всі свої докази та аргументи. Найвагоміші докази слід зберегти на завершення дискусії. Висловлені наприкінці розмови сильні аргументи можуть завершити дискусію на вашу користь.
Переговори є тривалим процесом взаємодії людей. А людська пильність, увага, сила волі, гострота розуму весь час змінюються. Тому слід в належний час і за відповідного стану співрозмовника висловлювати ті або інші відомості, доводи.
Використовувати «дзеркальні» аргументи. Силу доказів супротивника, наче бумеранг, слід використовувати для заперечення його ж позиції.
Це конфліктогенний прийом, однак він корисний для розмови з упертим і зухвалим співрозмовником, який звик рахуватися лише з сильними опонентами.
Не поспішати з відповіддю. Якщо супротивник привів сильний доказ, який важко заперечити, то не слід поспішати визнавати свою поразку. Потрібно зробити вигляд, що не помітили його аргументів, спробувати перевести дискусію до менш обґрунтованих опонентом питань.
У нагоді стануть прийоми умисного нерозуміння твердження, уточнюючого або риторичного запитання, з яким опонентові важко буде не погодитися, почати відповідь здалеку. За якийсь час ви зможете знайти гідну відповідь.
Зводити твердження опонента до абсурду. В процесі розмови значення фрази опонента змінити в такий спосіб, щоб вона стала діяти не на його користь. До такого прийому часто політики вдаються під час дебатів, перекручуючи фрази опонентів, приклеюючи «ярлики».
Наприклад, твердження опонента про те, що він є «патріотом свого народу», перефразовується на твердження: «цей політикан є фашистом і ненавидить людей інших національностей».
Сильніше впливає на людей те, що дофантазовується, а відоме викликає зневагу.
Деметрій (грецький ритор, І ст. н.е.).
Приховування власної позиції. У випадках, коли чітко відома непоступлива позиція співрозмовника, не рекомендується починати з оголошення своїх намірів, «відкривати власні карти».
У таких випадках доцільно використати метод інтерв’ю (метод Сократа) і підібраними запитаннями на адресу опонента вивести його думку на ті підходи, які корисні ініціатору.
Більшість тиранів вийшли з демагогів (народних вождів), які здобули довіру народу завдяки тому, що очорнювали заможних.
Аристотель (384–322 рр. до н.е.). «Політика».
«Розділяй і володарюй». Прийом полягає в розчленовуванні єдності команди опонента шляхом знаходження розбіжностей в його середовищі і зіставлення думок однієї його частини з думками іншої частини. Якщо вдається викликати суперечку усередині опонента, то отримати першість над ним стає набагато легше.
Некоректні прийоми в суперечках
Низка прийомів визнається неприпустимими до застосування під час ділових контактів. Більшість із них ґрунтуються на маніпуляціях недостовірною, неперевіреною інформацією, зловживання емоційним впливом на співрозмовників. Тому вживання некоректних засобів у полеміці не сумісне з раціональністю переговорних форм пошуку спільного рішення.
Помилкові, або брехливі аргументи – людина або не знає, або добре усвідомлює, що в дискусії використовує помилкові, хибні, недостовірні докази.
Користуватися крилатими фразами пристойно стосовно того, в чому промовець обізнаний, однак вживати крилаті вислови з приводу проблем, у яких промовець не має знань, є ознакою невігластва і невихованості.
Аристотель (384–322 рр. до н.е.). «Риторика».
Необґрунтоване відсилання до авторитету або голослівне апелювання до науки – під час дискусії учасник наводить думку, яка нібито належить авторитетній персоні або організації (висновки наукових досліджень, постулат релігійної інституції). При цьому відбувається зловживання довіри людей до науки, релігійних учень.
Замовчування істотних аспектів проблеми – під час дискусії промовець замовчує некорисні для власної позиції факти, про котрі слухачі не знають.
Введення в оману завдяки наклепу – людям (соціальним групам), про які йдеться у дискусії, приписують неіснуючі (здебільшого негативні) властивості.
Жартівливі неправдиві доводи – свідоме висловлення недостовірних ідей з метою покращення настрою або переведення розмови в «неділове» русло.
Емоційна диверсія – виведення супротивника з психологічної рівноваги, наприклад, повідомивши неприємні для нього новини перед відповідальним виступом.
Про людей, з якими прагнеш потоваришувати, відгукуйся з похвалою перед людьми, які можуть передати твої слова. Похвала є початком дружби, зневажлива критика – початок ворожнечі.
Ісократ (давньогрецький оратор, 436–338 рр. до н.е.).
«Скандальна» аргументація – поширення інформації або чуток, що стосуються особистості опонента. Це може бути інформація, яка матиме позитивні або ж негативні асоціації в людини, з якою ведеться діалог.
Не вір жінці, навіть якщо вона говорить правду.
Евріпід (давньогрецький драматург, нар. 484 р. до н.е.).
«Дамський» аргумент – свідоме перебільшення або перекручення думки опонента до такої міри, щоб він виглядав явно помилковим, некоректним.
Чоловік запитує дружину: «Чому ти негостинно зустріла мого приятеля?»
- Що ж мені до ліжка його було запросити?
Ультиматум та шантаж під час переговорів
Ультиматум (з латин. ultimus – «досконалий», «вища міра покарання», «помста») – комунікативний прийом в дистрибутивних переговорах, завдяки якому сильніша сторона висуває категоричні вимоги до опонента, за невиконання яких погрожує застосувати санкції. Ультиматум як форму тиску на суперника застосовують у політичних відносинах, вони передують оголошенню конфлікту.
Ультиматум є амбівалентним засобом соціального тиску. За рівних сил опонентів тактика ультимативних вимог здатна запобігти скоєнню одним з них правопорушень, зловживань. Коли ж перевага сил є на боці опонента із злочинними мотивами, то ультиматум стає засобом досягнення ним злочинної мети – привласнення чужого майна, залякування, примушення виконати злочинні вимоги, зловживання службовим становищем тощо.
Відчуваючи, що через страх його намагатимуться умертвити, Евмен зробив вид, що потребує грошей, і позичив великі суми у тих, хто особливо сильно його ненавидів, щоб ці люди полишили наміри щодо його вбивства, спасаючи таким чином свої статки.
Плутарх (бл. 46–127 рр. н.е.).
Шантаж (з франц. chantage) – це протиправне вимагання від опонента дій (бездіяльності, пóступок), вигідних ініціатору. Засобом шантажу є погрози завдати опоненту значних збитків. Ініціатор шантажу розраховує, що опонент, розуміючи вкрай негативні наслідки від санкцій в разі опору, погодиться на виконання невигідних або незаконних вимог як на менше зло.
Засобом шантажу може бути погроза завдати фізичне насилля опонентові (або його близьким); оприлюднити про нього компрометуючі (наклепницькі) відомості; позбавити його роботи або інших життєвих та соціальних благ. Зловмисник може домагатися, аби людина передала йому власне майно; уклала договір купівлі-продажу на невигідних умовах.
Щоб шантаж вдався, ініціатор повинен бути більш захищеним, або перебувати у вигіднішій соціальній позиції, ніж об’єкт шантажу.
Якщо людина має справу з вимаганням, їй слід, не панікуючи, говорити з шантажистом, щоб отримати якомога більше інформації, оцінити ймовірність погроз. Якщо погрози мають реальне підґрунтя, не слід перечити вимогами злочинця, щоб приспати його агресію, оскільки без втручання правоохоронців не обійтися.
Згідно з Кримінальним кодексом України, шантаж є злочином (як форма вимагання), що карається позбавленням волі терміном від п’яти до дванадцяти років з конфіскацією майна.
Запитання для самоперевірки та завдання для самостійної роботи
Дайте тлумачення поняття суперечки. Які особливості дискусії, полеміки, сварки як форм суперечки?
Якою може бути мета пізнавальних, ділових та ігрових суперечок?
Назвіть етапи проведення ділових дискусій, а також основні правила ділових дискусій.
Які вимоги до ведучого ділової дискусії?
Назвіть головні вимоги до раціональної суперечки.
Чим характерне аргументування під час ведення суперечки?
Які вимоги до аргументації за законом тотожності та законом достатньої підстави?
На чому ґрунтуються сильні аргументи?
Що вважається слабкими аргументами в суперечці?
Дайте тлумачення поняття критика. Чим зумовлюється критичність мислення?
Чим характерне спростування тези (твердження) супротивника у формі зведення її до абсурду та доведення істинності антитези?
Назвіть методи критики аргументів (доказів) супротивника під час полеміки.
Охарактеризуйте різні види запитань у полеміці, зокрема такі як: уточнюючі, риторичні, софістичні, провокаційні запитання.
Які ви знаєте «дозволені» прийоми під час ведення суперечки?
Дайте тлумачення поняття ультиматум в переговорному процесі.
Що таке шантаж та який механізм його дії в протистоянні сторін?
|