Тема 2.
Мирні та силові форми суспільно-політичного протистояння
Політичне протистояння, особливо коли воно гостро зачіпає інтереси багатьох людей чи впливових верств, нерідко переростає у масові заворушення та конфлікти. Активною стороною можуть ставати групи людей або владна верхівка, або ж навіть керівництво окремих держав. Суспільно-політичні конфлікти отримують мирні або насильницькі форми.
Соціально-психологічні аспекти громадянської непокори
На здійснення державного перевороту наважувались одиниці, співчували йому багато хто, а вичікували всі.
Сенека (4–65 рр. н.е.). «Історія».
Громадянська непокора (civic disobedience) – це відкрите навмисне порушення особою або групою осіб встановленого порядку з метою привернути суспільну увагу до того, що влада (уряд, місцеві органи влади, посадовець, працедавець) намагається здійснити незаконні або етично невиправдані дії (норми, вимоги) щодо громадян. Громадянська непокора – це політичні дії, що скеровуються на зумисне порушення закону (громадського порядку) заради ініціації змін до законодавства або політики влади. Як політична дія, громадянська непокора адресована політичній верхівці, що утримує владу.
Поняття «громадянська непокора» було використано в 1849 р. американським дослідником Генрі Девідом Торо (1817-1862) в нарисі про громадянську непокору у зв’язку з несплатою податків на знак протесту проти урядової підтримки рабства.
Право на мирні форми громадянської непокори гарантується конституціями сучасних демократичних держав. Громадянська непокора стає наслідком спротиву громадян визнавати певні соціальні вимоги, зобов’язання (окремі закони, норми законів) при вірності законодавству держави і принципу верховенства права. Громадяни здійснюють її переважно публічно, відкрито і чесно. Однак є також непублічні форми громадянської непокори, коли люди, боячись утисків, діють приховано або проявляють пасивність, бездіяльність.
Стратегію мирної громадянської непокори використовували впродовж історії різноманітні суспільні сили. Завдяки громадянській непокорі національно-визвольні сили під керівництвом Махатми Ганді добивалися усунення британського імперського урядування в Індії. У США до актів громадянської непокори вдавались прихильники расової рівноправності громадян країни під керівництвом Мартіна Лютера Кінга.
Право на опір гнобленню, згідно з Декларацією прав людини і громадянина (1789), зараховано до категорії «природних», невідчужуваних політичних прав людини поряд зі свободою, власністю, безпекою.
Стимулом до участі людей в акціях громадянської непокори є усвідомлення того, що вимоги влади (або закону, норми) є вкрай шкідливими для суспільства та людини, а тому їх обов’язок – не коритися таким вимогам. Усвідомлення людиною обов’язку активно не коритися законодавчим вимогам може ґрунтуватися на релігійних або етичних переконаннях.
Відмова від насильницьких засобів протесту морально укріплює вияви громадянської непокори (в правових умовах держави). Відмова від насильства ефективно підтверджує морально-етичні мотиви організаторів та учасників громадянської непокори.
Форми громадянської непокори
Непокора громадян може виявлятися різними способами залежно від цілей, кількості людей, реакції влади. Головними формами непокори є: саботаж, страйк, ненасильницький бунт, бунт, заколот, путч, повстання, посадова непокора, злісна непокора цивільних громадян.
Саботаж є умисним розладом або зривом працівниками роботи при дотриманні видимості її виконання; це прихована протидія цивільних людей виконанню службових або суспільних обов’язків.
Страйк – організоване цілковите або часткове припинення працівниками роботи, протидія нормальному плину виробничого процесу з метою домогтися виконання адміністрацією певних вимог.
Страйк – це спосіб розв’язання конфлікту між працівниками і працедавцями з метою домогтися поліпшення умов праці або не допустити їх погіршення, запобігти звільненню працівників, виявити солідарність з іншими страйкуючими.
За масштабами поширення розрізняють страйки локальні (на одному підприємстві чи в одному районі), галузеві (охоплюють певну галузь господарства), загальнонаціональні (охоплюють всю державу). Страйки можуть бути різноманітними, зокрема:
повне або часткове припинення праці працівниками;
уповільнення праці за умови виходу працівників на робочі місця – «італійський страйк»;
формальне виконання працівниками обов’язків.
Злісна непокора цивільних громадян – це відкрита, висловлена в зухвалій формі відмова громадянина від виконання неодноразово повторених законних вимог працівників правоохоронних органів, іншого уповноваженого посадовця щодо запобігання і припинення злочинів і адміністративних правопорушень.
Посадова непокора – це відкрита відмова службовця (підлеглого) виконувати наказ начальника (передовсім військового).
Ненасильницький бунт (від нім. bund – об’єднання, союз) – масове неприйняття існуючого режиму в державі у формах численних страйків, демонстрацій, зупинки економічної активності, повсюдної відмови громадян від політичної співпраці з чинною владою.
Відмову від політичної співпраці з чинною владою можуть оголосити державні службовці, армія, поліція. У разі успіху ненасильницького бунту створюється паралельний уряд і усувається існуючий режим.
Анархізм – це суспільно-політична та ідейно-теоретична течія, головною ідеєю якої є побудова суспільства без державного апарату на основі самоврядного управління людьми спільними справами. Ідеологія анархізму опирається на припущення, що люди без інститутів державного примусу здатні встановлювати певний тривалий порядок. Анархізм заперечує державу, оскільки в ній зацікавлені заможні верстви населення для примушування решти людей до обслуговування їх інтересів.
Анархізм кваліфікує інститути держави як незаконні. Тому метою анархізму є негайне знищення держави, її силових та фіскальних (податкових, контрольно-ревізійних) інститутів.
Зброя урівнює слабких з сильними.
Ксенофонт (430–354 рр. до н.е.). «Кіропедія».
Бунт – стихійні, неорганізовані масові виступи громадян проти існуючого порядку правління, що проявляються у фізичній і нерідко кривавій формі.
Заколот – озброєний, організований внаслідок таємної змови виступ певної групи громадян проти існуючої влади, з метою повалення або насильницької зміни конституційного ладу держави.
Поняття «заколоту» вживається, здебільшого, для позначення безуспішного опору владі.
Повстання є відкритим озброєним масовим спротивом певних соціальних груп (повстанців) чинній державній владі. Поштовхом до повстання можуть стати економічний визиск населення, репресії влади.
Класичні ліберальні теорії обґрунтовують право громадян на повстання проти влади, яка нехтує їх права і законні інтереси.
У сучасних конституціях право на повстання (опір гнобленню) вилучене. Держава позбавляє законної бази для можливості її силового усунення. Повстання, в якому бере участь більшість населення, називається народним повстанням. Історія зафіксувала успішно проведені повстання, а також подавлені владою виступи людей, що спричиняли масові страти, ув’язнення.
Альтернативою повстанським формам політичної боротьби законодавство сучасних держав проголошує правомірними інші політичні права громадян – право на участь в управлінні державними справами та місцевому самоврядуванні, виборчі права, свобода думки і слова, право на об’єднання громадян, право на звернення та інформацію, право проводити мирні збори, мітинги, походи, демонстрації, згідно визначеного законом порядку.
Партизанська боротьба – це збройна народна боротьба проти іноземних загарбників, що проводиться самостійно створеними військовими загонами, які знищують в тилу ворога його живу силу і техніку.
Партизани діють у складі добровільних загонів, що спираються на підтримку місцевого населення. Істотною характеристикою партизанської боротьби є те, що основою партизанських загонів є сам народ, а збройні формування виражають його волю та інтереси.
Соціальні наслідки державних видів силової конкуренції
Війна є батьком всього. Вона зробила одних багатими, інших людьми, одних рабами, інших вільними.
Геракліт (кінець VI – початок V ст. до н.е.). «Про природу».
Війна – це оголошена збройна боротьба між державами, що намагаються досягти своїх політичних цілей насильницькими засобами. Це військові дії, спрямовані проти збройних сил ворога і тих сил, що здатні чинити більш або менш рівновеликий опір. У «класичних» війнах беруть участь лише воюючі армії і сила застосовується лише щодо збройних формувань ворога. При цьому дотримуються правил ведення війни, забезпечуються права поранених, військовополонених, медичного персоналу і не вчиняють насильство проти мирного населення.
У сучасних умовах для визнання збройного насильства війною застосовують «Гаагське право» (1907), «Женевське право» (1949), «Гаагську конвенцію» (1954). Юридично війна регулюється трьома групами норм:
Порядок оголошення війни, театр війни, склад озброєних сил, припинення війни.
Захист цивільного населення, поранених, хворих, військовополонених, культурних цінностей.
Заборона хімічної і бактеріологічної зброї.
У рамках чинного міжнародного права «стан війни» відмежовують від «стану миру», «злочинного насильства», «заходів з наведення порядку».
Диверсія (sabotage – відхилення, відволікання) – це злочин проти безпеки ворожої держави, який вчиняють спеціальні підрозділи у тилу супротивника. Акти диверсії спрямовані на виведення з ладу важливих промислових та військових потужностей, систем комунікації та життєзабезпечення населення та війська з метою підриву економічної безпеки ворога. Диверсійні дії вчиняють професійні диверсанти (агенти), партизани, представники «п’ятої колони», працівники та службовці підприємств та силових відомств.
Підривна діяльність (subversive activity) – це діяльність спецслужб, спрямована на спричинення збитків інтересам уряду ворожої держави, скидання законного уряду іншої держави із застосуванням зброї і насильства.
Немає звіра жорстокішого за людину, якщо пристрасті її поєднуються з владою.
Плутарх (46–127 рр. н.е.). «Ціцерон».
Терор є політикою масового фізичного, ідеологічного, морально-психологічного насильства над громадянами, що здійснюється державними та іншими політичними структурами, які володіють переважаючою владою над суспільством.
Політика терору, який виявляється у вчиненні державними інституціями фізичного насильства щодо політичних супротивників, є засобом змусити до покори решту громадян.
Поняття «терор» у перекладі з латинської мови означає страх, жах. У словниках іноземних слів «терор» визначається як «…політика залякування, придушування політичних противників насильницькими заходами». Як свідчить історичний досвід, одним лише фізичним насильством сутність терору не вичерпується. Це дало змогу дослідникам розмежувати терор «фізичний» і «психологічний».
Залежно від міри втягування у каральні операції різних структур влади терор розмежовують на судовий, адміністративний, ідеологічний, зовнішньополітичний.
Судовий терор виявляється у кримінальному переслідуванні силовими структурами держави та органами прокуратури політичних супротивників і масовим застосування судами щодо них вищої міри покарання (смертної кари). Видами судового терору є тероризування та репресія. Тероризування означає переслідування, залякування особи, тримання її в стані страху під погрозами розправи насильством, за умов, що людина не може захистити себе чи протистояти цьому насильству. В кримінальному законодавстві тероризування описується як глум і знущання над засудженими з метою їх залякування і перешкоджання виконанню покарання. Репресія (з латин. represso – поновлення тиску) – каральні заходи (ув’язнення, утиски, переслідування) щодо осіб та груп, що виходять за рамки закону з нехтуванням загальнолюдських цінностей та прав людини і базуються на адміністративному свавіллі влади.
Адміністративний терор ґрунтується на прийнятті на законодавчому рівні держави радикальних змін у внутрішній політиці та втілення їх в життя. Ці радикальні зміни стосуються, передовсім, позбавлення громадян прав власності, а також інших економічних, політичних прав і свобод.
Ідеологічний терор. Державна політика фізичного насилля стосовно громадян здійснюється разом з ідеологічним терором. Потужна і постійна пропаганда, жорстка цензура ЗМІ скеровується на усунення найменших проявів інакодумства. Метою ідеологічного терору є цілеспрямоване намагання влади нав’язати громадянам офіційно схвалені ідеї, що зроблять їх лояльними до будь-яких дій влади, зокрема насильницьких. При цьому жорсткій цензурі піддається система освіти, культури і мистецтва. Неугодні для влади ідейні течії в літературі, художній творчості забороняються, а їх прихильників та творців піддають репресіям.
Зовнішньополітичний терор є державною політикою ліквідації опозиційних діячів та груп, що емігрували за кордон. За його допомогою здійснюється агресивна колоніальна політика загарбання та пограбування чужих територій. При цьому заперечують елементарні права громадян поневолених народів та нехтують нормами міжнародного права.
Расизм є політикою національної та соціальної нерівності людей у суспільстві та ідеологією, що обґрунтовує і виправдовує таку нерівність з огляду на належність людей до так званих «вищих» і «нижчих» рас, верств. Утиски представників «нижчих рас» стають офіційною політикою держави. Расистська державна політика може мати також прихований характер і втілюватися у дискримінації представників певних рас чи етнічних груп. Однією з форм расизму є апартеїд – політика і практика обмеження місця проживання людей тих-чи-інших народів та етнічних груп і ущемлення їх прав та свобод.
Геноцид – фізичне винищення окремих груп населення за расовими, національними чи релігійними ознаками. При геноциді винищення певних груп населення є самоціллю, заради досягнення якої вчиняється насильство.
Запитання для самоперевірки та завдання для самостійної роботи:
Дайте тлумачення поняття «громадянська непокора», які форми її виявлення.
Охарактеризуйте особливості «посадової непокори», «саботажу», «страйку», «ненасильницького бунту» як форм громадської непокори.
Дайте визначення «бунту» як форми громадянської непокори.
Охарактеризуйте особливості «заколоту» та «повстання» як форм громадської непокори.
Охарактеризуйте особливості «війни», «диверсії», «підривної діяльності» як державних форм силових дій.
Охарактеризуйте особливості «судового», «адміністративного», «ідеологічного, «зовнішньополітичного» терору.
|