Л. М. Кудояр, кандидат психологічних наук
|
|
Скачати 3.39 Mb.
|
|
Зразок тесту для контролю знань
2. Для становлення особистості індивід має засвоїти такі відносини суспільства:
3. Кількісні та якісні зміни у людини – це: а) ріст; б) дозрівання; в) навчання; г) розвиток; д) виховання. 4. Соціальні типи діяльності забезпечують засвоєння способів дій:
5. Відображення людиною самої себе, свого ставлення до об’єктивної дійсності і самої себе, пов’язаної з мовою, називається:
Список літератури:
10. Эльконин Д.Б. Избранные психологические труды. –М.: Педагогика, 1989. -560с. 4. Теорії особистості у психології 4.1. Особистість як багатовимірна система. 4.2. Біхевіоральний підхід до вивчення особистості. Біхевіоризм та необіхевіоризм. Оперантний біхевіоризм Б. Скінера. 4.3. Психодинамічна теорія особистості З. Фрейда (фрейдизм). 4.4. Аналітична психологія К.Г. Юнга. 4.5. Індивідуальна психологія А. Адлера. 4.6. Гуманістична психологія. 4.7. Трансперсональна психологія Станіслава Грофа. 4.1 Особистість як багатовимірна система Особистість – багатовимірна, багаторівнева система психологічних характеристик, що забезпечують індивідуальну своєрідність, ситуативну стійкість особистості. Усі психічні процеси, стани та властивості мають розглядатися як прояв цілісної, самобутньої, неповторної особистості. У ХХ столітті у межах власне психологічного підходу до вивчення особистості виникає близько п’ятидесяти різних теорій, що описують особистість. Теорія особистості – це сукупність гіпотез або припущень про природу та механізми розвитку особистості. Існує багато їх класифікацій, зокрема: 1) за способом пояснення поведінки виділяють: - психодинамічні теорії: описують особистість та пояснюють її поведінку, виходячи з психологічних та внутрішніх характеристик; - соціодинамічні теорії: головну роль у детермінації поведінки людини відводять зовнішнім факторам, культурі, соціуму, традиціям і т.ін.; - інтеракціоністські теорії: що грунтуються на принципі взаємодії зовнішніх та внутрішніх факторів в управлінні поведінкою людини. 2) за способом одержання даних про особистість виділяють: - експериментальні теорії: побудовані на аналізі та узагальненні даних, що зібрані при проведенні дослідів; - неекспериментальні теорії: узагальнення ґрунтуються на зовнішніх враженнях, спостереженні та досвіді. 3) відповідно до погляду на особистість як на структурне чи динамічне утворення розрізняють: - структурні теорії: головним є з’ясування структури особистості та системи понять, за допомогою яких вона має описуватися; - динамічні теорії: центром їх уваги є розвиток особистості, діагностика її властивостей та формування. У сучасній психології існує сім основних підходів до вивчення особистості. Це:
Кожен підхід має свою теорію, свої уявлення про властивості та структуру особистості, свої методи їх діагностики. Кожна теорія особистості пояснює та намагається передбачити поведінку людини. Розгляд та аналіз різних концепцій та поглядів на особистість представників різних шкіл та напрямків психології дозволить більш глибоко розкрити сутність та зміст особистості людини. 4.2 Біхевіоральний підхід до вивчення особистості. Біхевіоризм та необіхевіоризм. Оперантний біхевіоризм Б. Скінера Б   іхевіоризм (від англ. behavior - поведінка) виник у рамках поведінкового напряму у психології. Ще одна назва цієї теорії – теорія научіння. Основоположником біхевіоризму є американський вчений Джон Б. Уотсон (1878 -1990рр.). Він критикував психологію за суб’єктивізм і практичну безкорисність, заперечував свідомість як предмет наукового дослідження. Предметом біхевіоризму він оголосив поведінку. Мета її вивчення – практичне використання.Д. Уотсон побудував свою психологічну теорію на підґрунті вчення І.П. Павлова про умовні рефлекси. Базуючись на ньому, вчений стверджував, що особистість є сукупністю поведінкових реакцій і, таким чином, є предметом научіння. Та чи інша поведінкова реакція виникає на певний стимул чи ситуацію. Цей процес біхевіористи описували такою формулою: S R, де S – стимул; R - реакція. Таким чином, всі види поведінки - це навички, набуті у процесі ефективного повторення деяких дій у відповідь на зовнішні чи внутрішні подразники. Наведена формула пояснює пристосування організму до умов зовнішнього середовища. Пристосування – це робота м’язів, залоз і т. ін. у відповідь на стимул. Поведінка, таким чином, трактується дуже широко (судинні реакції, скорочення м’язів, виділення секрету залозами) і разом з тим досить вузько, бо не враховує низку реакцій фізіологічного та психологічного характеру, що не спостерігаються. Тому теорію Д. Уотсона вважають механістичною. Отже, біхевіористи заперечували генетичну чи психологічну спадковість. Головне джерело розвитку особистості вбачали в навколишній дійсності (середовищі). Вважали, що особистість формується і розвивається протягом усього життя у процесі соціалізації, виховання і навчання, але ранні роки – найбільш важливі. Підґрунтям усіх знань є здібності, що закладаються у дитинстві. Раціональні та ірраціональні процеси подані однаковою мірою, все залежить від типу і складності поведінки. У людини майже повністю відсутня свобода волі, її поведінка детермінована зовнішніми обставинами, подана - автоматизованими соціальними навичками і рефлексами. На думку біхевіористів, на замовлення можна сформувати будь - який тип особистості (вченого, поета, бандита, ) бо навіть всі емоційні властивості особистості – результат вироблення класичних умовних рефлексів. Звідси навички і научіння складають провідну проблему біхевіоризму. Навичка – це індивідуально набута дія. Д. Уотсон описував процес формування навичок, побудував криву, що відображає залежність формування навичок від кількості вправ. Спочатку формування навичок відбувається швидкими темпами, далі уповільнюється, і, нарешті, кількість вправ не впливає на вдосконалення навичок. Ця ділянка називається плато. Процес формування навичок відбувається шляхом сліпих спроб і помилок, та не може бути керованим. Саме тут виявляється механістичний характер учення Д. Уотсона. Вивчення поведінки і процесу формування навичок здійснювалося на тваринах. Одержані результати були перенесені на людину. Такий підхід у психології називається біологізаторським. Біологізаторський підхід не заперечував і сам Д. Уотсон. Людину він розглядав як реагуючу істоту, ототожнював її з тваринами. Він писав, що людина «…являє собою тварину, яка відрізняється словесною поведінкою». Біологізаторський і механістичний характер учення Д. Уотсона склав підґрунтя дегуманістичного ставлення до людини: управління поведінкою ототожнюється з маніпулюванням. Цей самий принцип використовується у побудові реклами. Історичною заслугою Д. Уотсона є дослідження поведінки об’єктивними методами, розроблення методики формування навичок, використання результатів дослідження у практиці управління поведінкою. З годом схема S R була поставлена під сумнів. Виник новий напрямок в американській психології, представники якого роблять спробу подолати прямолінійність і спрощену схему класичного біхевіоризму. Це – необіхевіоризм. Його засновником є Е.Толмен (1886 -1959 рр.). Він показав, що експериментальні дослідження поведінки тварин не відповідають уотсонівському молекулярному розумінню поведінки за схемою S R. Поведінка, на думку Е.Толмена, значно складніша, вона є молярним феноменом, тобто це - цілісний акт, що має спрямованість на мету, пластичність, селективність. Складність поведінки обумовлюється складністю її детермінації. Е. Толмен виділяє три групи детермінант:
Д  о класичної схеми S R була введена додаткова змінна, що опосередковує реакцію організму на середовище. Цю проміжну змінну складають психічні процеси людини, що залежать від її спадковості, фізіологічного стану, минулого досвіду та природи стимулу. Таким чином, формула трансформувалася в SHR, де Н – проміжна змінна.Результати дослідження були одержані на тваринах і використані Е. Толменом для пояснення поведінки людини. Так, Е. Толмен поповнив загін біологізаторського пояснення особистості людини. Ідеї біхевіоризму розвивав Берес Фрідерік Скіннер (1904-1990рр.), створивши концепцію оперантного обумовлення. Б. Скіннер розрізняв три види поведінки: а) умовно-рефлекторну; б) безумовно-рефлекторну; в) оперантну. Перші дві викликаються стимулами із зовнішнього середовища і складають реакції типу S. Оперантна, на його думку, меншою мірою залежать від зовнішньої ситуації, а походить із середини, виділяється самим організмом. Такі реакції викликаються волею. Саме такі інструментальні реакції Б. Скіннер і назвав оперантними. Це реакції типу R. Вони переважають в адаптивній поведінці тварин. Адаптація організму відбувається як наслідок активних спроб – впливів тварин на світ. Деякі з них, як вдалі й корисні, закріплюються. Оперантні реакції є активною поведінкою. Сама активність зводиться до хаотичних спроб і лише деякі з них є правильними і закріплюються. Таким чином, організм перебуває у світі закріплених стимулів. При цьому виключаються особливості зовнішнього середовища. Б. Скіннер вводить поняття підкріплення як засіб формування поведінки. Підкріплення - це подія, що йде за реакцією і збільшує вірогідність її появи. Підкріплення завжди підсилює поведінку, за якою йде. Існують різні типи підкріплень. Наприклад, харчове, активнісне (подивитися ТV), маніпулятивне (малювання), позесіальне (від англ. possess – володіти; одягти нову сукню), соціальне (обійми). Також розрізняють два види підкріплень:
Б. Скіннер зосередив свою увагу на особливості реакції і на зв’язку її з процесами підкріплень та інтервалами між ними – режим підкріплення. Режим підкріплення можна побудувати, задаючи певний часовий інтервал або певний інтервал реакції. Б. Скіннер підкреслював важливість підкріплення, що грунтується на уникненні неприємних стимулів. Подібні реакції відрізняються від покарання. При покаранні стимул йде за реакцією, зменшуючи вірогідність її появи, але дія на покарання має лише тимчасовий характер і не надто ефективно усуває небажану поведінку. Отже, позитивне підкріплення краще, ніж покарання. Б. Скіннер розробив теорію научіння. Вся процедура научіння у тварин є процедурою «послідовного наведення на потрібну реакцію». «Потрібна реакція» негайно підкріплюється. Б. Скіннер розробив і свій варіант програмованого навчання. Навчальний зміст розділяється на окремі кроки (дози). Ці кроки мають бути доступними для учнів. Правильне виконання кроку негайно підкріплюється. Для підкріплення використовують технічні засоби. Сьогодні це - комп'ютер. Процес навчання індивідуалізується, бо кожен учень виконує кроки навчального змісту відповідно до своїх можливостей. Навчання розглядається як набір зовнішніх актів поведінки і підкріплення правильних із них. При цьому внутрішня пізнавальна діяльність не організується, а навчання втрачає свою специфіку як свідомий процес. Тому ця концепція принципово обмежена. Свої дослідження Б. Скіннер проводив на тваринах. Отже, оперантний біхевіоризм має біологізаторський характер. 4.3. Психодинамічна теорія особистості З. Фрейда (фрейдизм) Засновник психоаналітичного напрямку у психології - З. Фрейд (1856 -1939рр.), австрійський психіатр і психолог, автор «класичного психоаналізу». Термін «психоаналіз» має три значення: 1) теорія особистості; 2) метод терапії особистісних розладів; 3) метод вивчення неусвідомлених думок та почуттів людини. З. Фрейд працював у психіатричній клініці з жінками, причини хвороб яких приховувалися у сексуальній сфері. Сексуальна незадоволеність жінок призвела до психічних розладів. Працюючи з пацієнтами - жінками, З.Фрейд не міг не привласнити особливості їх світосприймання і не подати їх у своєму вченні через призму наукового аналізу. Тому поняття сексуальності є провідним у його вченні. Завдяки цьому його ще називають пансексуалізмом. На початку своєї клінічної практики З. Фрейд використовував гіпноз. Під час гіпнотичних сеансів пацієнти розповідали про події, що їх травмували. Після таких сеансів хвороби або зникали, або слабшали. Цей феномен було названо катарсис - очищення. З. Фрейд розмежував поняття «психіка» і «свідомість», дійшовши висновку про існування несвідомого рівня психіки людини. Це було відкриттям у психології. Якби З. Фрейд більше нічого не зробив у психології, а лише відкрив несвідоме, то його ім’я навічно було б записане в історію психології золотими літерами. Так, у психічному житті людини З. Фрейд виділив три рівні: свідоме, передсвідоме та несвідоме. Рівень свідомості представлений відчуттями та переживаннями, що людина усвідомлює на даний момент. Область передсвідомого (підсвідомого), що іноді називають «доступна пам’ять», містить досвід, що на даний момент не усвідомлюється, але після докладання невеликих зусиль може повернутися до свідомості. Несвідоме – найглибша та значуща частина людської психіки. Воно є сховищем примітивних інстинктів, а також емоцій та спогадів, що загрожували свідомості і були витіснені з неї. З. Фрейд вважав, що саме неусвідомлені переживання визначають повсякденне функціонування людини. Практика лікування та вивчення психічних розладів привела до таких висновків: - афективні враження можуть витіснятися із свідомості і впливати на поведінку людини; - джерела патологічних змін хворим невідомі; - для лікування необхідний гіпноз. Він дозволяє витісненим враженням перейти у свідомість і сприяти полегшенню. На думку З. Фрейда, головне джерело розвитку особистості – це природжені біологічні інстинкти, а точніше – енергія лібідо (від лат. libido – потяг, бажання). Енергія лібідо має два спрямування: на продовження роду (від лат.eros - сексуальний потяг) та на руйнування (від грецьк. tanatos – смерть, агресивний потяг). Крім того, є також інстинкт самозбереження. Ці інстинкти людина не усвідомлює, але її поведінка повністю детермінована ними. Досвід роботи З. Фрейда показав недостатність використання лише гіпнозу. Тому він розробляє і використовує так званий метод вільних асоціацій. Сутність його полягає у тому, що пацієнт у стані релаксації (розслаблення) вільно висловлює всі думки, що приходять йому у голову. Так він доходить висновку, що реальний мотив завжди прихований за фасадом поведінки, і лише описки, обмовки, збентеження, зніяковіння та сновидіння можуть дати точну інформацію про особистість. З. Фрейд аналізував ці прояви психіки, шукав, таким чином, психотравмуючі події, що були витіснені у несвідоме. Переведення ж їх на рівень свідомості полегшує психічний стан хворого. Саме тому З. Фрейд і називав своє вчення психоаналізом. Структура особистості за З. Фрейдом має три блоки або інстанції: Id - воно - головна структура особистості, що складається із сукупності несвідомих (сексуальних і агресивних) мотивів, та функціонує, керуючись принципом задоволення. Сутність його складають інстинкти: сексуальний, агресивний та самозбереження. Ця структура нічого не знає про реальність. Вона егоїстична та аморальна. Ego - Я - сукупність переважно усвідомлених людиною пізнавальних та виконавчих функцій психіки, що представляють всі наші знання про реальний світ. Ego – структура, що обслуговує Id, функціонує згідно з принципом реальності і регулює процес взаємин між Id і Super-ego. Ego, пригнічуючи сексуальні потяги Id, є ареною безкінечної боротьби між Id і Super-ego. Super-ego - Над-Я – підструктура, що виникає у процесі соціалізації та містить соціальні норми, установки, моральні цінності того суспільства, у якому живе людина. З. Фрейд виділяв у Над-Я дві підсистеми: совість та Ego-ідеал. Совість включає здатність до критичної самооцінки, наявність моральних заборон та виникнення почуття провини у людини, коли вона не виконує власні обіцянки. Підґрунтям Ego-ідеалу є сукупність цінностей батьків, того, що вони схвалюють, та цінностей самої людини. Таким чином, Ego-ідеал складає певні стандарти, до яких прагне індивід. Над-Я вважається повністю сформованим, коли зовнішній контроль замінюється на самоконтроль. Id і Еgo перебувають у постійній боротьбі за обмежену енергію лібідо. Сильні конфлікти спричиняють напруження, тривогу та можуть призвести до психічних проблем, і навіть до захворювань. Для зняття напруження, збереження емоційного благополуччя та особистісної цілісності людина виробляє захисні механізми. Захисний механізм – це сукупність несвідомо діючих механізмів, що блокують вираження соціально неприйнятних думок, бажань та почуттів у свідомості людини. З. Фрейд описав такі захисні механізми. Витіснення – вигнання зі свідомості травмуючих моментів, неприємних для людини відчуттів, думок та намірів. Заперечення – неприймання за реальність неприємних для людини подій. Раціоналізація – спосіб розумного виправдання таких вчинків та дій, що суперечать моральним нормам. Проекція – несвідоме приписування власних неусвідомлених якостей іншій людині, набагато перебільшуючи їх. Ізоляція – відділення психотравмуючої ситуації від пов’язаних з нею власних переживань. Реактивні утворення – поведінка, протилежна бажанню. Регресія – перехід до більш примітивного рівня поведінки та мислення під тиском складних життєвих ситуацій, сильних емоційних переживань. Сублімація – лібідо чи агресивна енергія трансформуються у різні види соціально прийнятної діяльності. Наприклад, творчість, мистецтво, суспільна активність. Людина може використовувати всі описані форми психологічного захисту, але зазвичай не одночасно. Більш того, як правило, людина надає перевагу декільком формам. З одного боку, захисні механізми відіграють позитивну роль: дозволяють зберегти достатній рівень самоповаги та захиститися від тривоги. З іншого боку, надмірне використання даних механізмів призводить до викривлення реальності та неможливості особистісного розвитку. Таким чином, відповідно до вчення З. Фрейда особистість – це система сексуальних і агресивних мотивів, з одного боку, і захисних механізмів – з іншого. З. Фрейд мав багато учнів – його послідовників, які продовжували його вчення. Це представники неофрейдизму: К. Хорні, Е. Фромм, Г.С. Салліван, К.Г. Юнг, А. Адлер. Проте з часом деякі з них відійшли від класичних позицій фрейдизму та сформулювали власні психологічні теорії. Наприклад, аналітична психологія К.Г. Юнга, індивідуальна психологія А. Адлера. Підґрунтя виникнення неофрейдизму з його різноманітними напрямками склало само вчення З. Фрейда. Воно характеризується методологічною недосконалістю (орієнтація на інстинкти) та чітко вираженим відповідно до неї біологізаторським підходом. Крім того, зміни соціальних умов, що відбулися у світі у середині ХХ століття, вплинули і на особливості психічних розладів людей. Вони не вписувалися у систему пансексуалізму. Все це потребувало вдосконалення фрейдизму. Одним із вдосконалювачів фрейдизму є учениця і послідовниця З. Фрейда Карен Хорні (1885 -1952рр.). Вона критикувала З. Фрейда за біологізаторську орієнтацію, заперечувала пансексуалізм, лібідоносну та агресивну тенденції в організації поведінки людини. Вона наполягала на необхідності вивчення соціального оточення, що є, на думку К. Хорні, причиною почуття тривоги та неврозів. Джерелами людської поведінки є потреба у безпеці та свобода від страху (прагнення задовольнити свої потреби). Якщо вони вступають у суперечність, то викликають невротичні потреби і відповідні їм стратегії соціальної поведінки. Їх три: рух до людей, рух від людей та рух проти людей. Домінування однієї з цих стратегій формує невротичну особистість: або ту, яка шукає любов і визнання людей за будь - яку ціну, або таку, яка намагається заховатися від суспільства, або агресивну, яка прагне престижу і влади. Форми реакцій невротичної особистості неадекватні і не усувають тривожність, а підсилюють її, викликають все нові і нові конфлікти. Так, у вченні К. Хорні людина є рабом обставин. Якщо у З. Фрейда особистість людини повністю залежить від природжених інстинктів, то у К. Хорні – від соціальних умов. Методологічна ж сутність вчення не змінюється. Змінюється біологізаторський підхід на соціологізаторський. 4.4. Аналітична психологія К.Г. Юнга Карл Густав Юнг (1875 - 1961рр.) вивчав вплив динамічних неусвідомлених потягів на поведінку людини. Але на відміну від З. Фрейда не зводив несвідоме лише до суми сексуальних та агресивних потягів. Він вважав його творчим розумним принципом, що пов’язує людину з усім людством, з природою і космосом. У той самий час як джерело активності особистості за З. Фрейдом – сексуальна енергія, за К.Г. Юнгом – це творча енергія людини, що може виявлятися у різних сферах. Структура особистості за К. Юнгом складається з трьох окремих, але активно взаємодіючих між собою структур: індивідуальне свідоме (Ego), індивідуальне несвідоме, колективне несвідоме. Ego, або індивідуальне свідоме, є центром сфери свідомості. Воно поєднує думки, почуття, спогади та відчуття, завдяки яким ми відчуваємо свою цілісність та постійність. Еgo також складає підґрунтя самосвідомості. Особисте несвідоме складається з переживань, що колись були свідомими, але потім стали забутими чи витісненими зі свідомості. Але за певних умов вони можуть повернутися до свідомості. К. Юнг виділив структурні одиниці особистісного несвідомого – комплекси. Це сукупність емоційно заряджених думок, почуттів та спогадів. На думку К. Юнга, комплекси утворюються навколо самих звичайних тем та чинять великий вплив на поведінку людини. Колективне несвідоме – це глибинний рівень психіки, що містить спогади та образи, спільні для всього людства. Підґрунтям колективного несвідомого є архетипи. Архетипи – це природжені ідеї або спомини, що спонукають людей сприймати, переживати чи реагувати на події певним чином. Архетипи виконують подвійну функцію: спонукають до поведінки певного типу та продукують колективні ідеї, образи, теорії людства, що виявляються у міфах, казках, мистецтві. Всі потужні ідеї та уявлення людства можуть бути зведені до архетипів. Кількість архетипів у колективному несвідомому може бути необмежена. Особливу увагу у своїй теоретичній системі К. Юнг приділяв таким архетипам: персона, аніма, анімус, тінь та самість. Персона (маска) – це публічне обличчя людини, тобто те, як вона виявляє себе у міжособистісних відносинах. Персона складається з великої кількості соціальних ролей, що людина виконує у суспільстві. Дана структура формується для того, щоб чинити вплив на оточуючих та допомагати людині приховувати свої дійсні наміри. Тінь – це прихована, темна частина особистості. Вона містить соціально неприйнятні сексуальні та агресивні імпульси. Тінь також має й позитивні властивості. К. Юнг розглядав тінь як джерело життєвої сили, спонтанності та творчого начала у людині. Аніма – це жіноча частина психіки чоловіка. Анімус, навпаки - чоловічі особливості, що існують у жінці. На думку К. Юнга, аніма та анімус мають бути розвинені гармонічно. Сприятливим для розвитку особистості є можливість для чоловіка виражати фемінні риси, тобто бути невпевненим, м’яким та слабким. Точно так і гармонія жінки передбачає прояв маскулінних рис – наполегливості, домінантності, рішучості. Самість – найбільш важливий архетип у теорії К. Юнга. Це серцевина особистості, навколо якої об’єднані всі інші елементи. Головна мета життя людини – розвиток самості. Сформована самість не виявляється у певному віці, досягнення зрілого «Я» потребує роботи над собою, наполегливості, інтелекту та великого життєвого досвіду. Таким чином, особистість, за К.Г. Юнгом, – це сукупність природжених і реалізованих архетипів. Сенс життя людини полягає у наповненні природжених архетипів природним змістом. 4.5 Індивідуальна психологія А. Адлера Альфред Адлер (1870 - 1937рр.) вважає, що людина за своєю природою є суспільною істотою, і тому провідним мотиваційним засобом її діяльності є суспільні потреби, найважливіша з яких – потреба у зв’язках зі суспільством. Перш за все людина - це свідома істота, а несвідоме має в її житті другорядне значення. Отже, людина цілком усвідомлює свої цілі, прагнення, можливості та слабкості. Бажання людини спрямовані на набуття приналежності, знаходження свого місця у суспільстві. Таким чином, дії людини обумовлені майбутнім, а не минулим, як стверджує традиційний психоаналіз. На думку А. Адлера, структура особистості єдина, а детермінантою у розвитку особистості є не сексуальні інстинкти, а прагнення людини до могутності. Але це прагнення не завжди може бути задоволеним. Дуже часто людина має фізичні чи психічні невади, що призводять до формування у неї комплексу неповноцінності. Людина прагне віднайти способи для подолання цього відчуття шляхом компенсації. Існує три форми прояву компенсації: - успішна компенсація почуття неповноцінності, що є наслідком збігу потягу до вищості з соціальним інтересом; - надкомпенсація, що означає однобічне пристосування до умов життя внаслідок надмірного розвитку якоїсь однієї риси або здібності; - «вихід у хворобу», при якій людина не може звільнитися від почуття неповноцінності, не може прийти до компенсації «нормальними» засобами і тому виробляє симптоми хвороби, щоб виправдати свою невдачу. Так виникає невроз. Відчуття комплексу неповноцінності може мати як позитивний, так і негативний вплив на особистість. При позитивному впливі досягається мета. Кожна людина обирає свою власну життєву мету відповідно до своїх індивідуальних особливостей. Вона формується у дитячому віці як компенсація почуття неповноцінності, невпевненості у собі та безпорадності у світі дорослих. А. Адлер виділив три життєві мети: 1. Любов – тісний союз розуму та тіла, вища форма кооперації між двома індивідами протилежної статі. 2. Дружба – вираження причетності до людей, необхідність спілкування. 3. Робота – приносить задоволення і відчуття власної значущості у тому рівні, у якому вона необхідна суспільству. Досягнення життєвої мети відбувається за допомогою життєвого стилю. Життєвий стиль – комплекс засобів, за допомогою яких досягається життєва мета. Існують фактори, що впливають на деформацію життєвого стилю, зокрема:
Частиною життєвого стилю є схема аперцепції. Аперцепція – це властивість психіки людини, що полягає у залежності сприймання предметів і явищ від попереднього досвіду і особистісних особливостей суб’єкта. Наприклад, «корінь» у математиці, стоматології, біології, філології. Таким чином, А. Адлер дещо соціалізував теоретичні погляди З. Фрейда, але далеко не повною мірою, оскільки комплекс неповноцінності є природженим. 4.6. Гуманістична психологія Гуманістична, або екзистенціальна, психологія з’явилася у 30-ті роки ХХ ст. як противага неофрейдистським концепціям. Підґрунтя гуманістичного напрямку – погляд на особистість як на цілісну, відкриту систему, що здатна до самоорганізації і саморозвитку. Акцентом у гуманістичній психології є погляд на індивіда як на центральну цінність. Поведінка людини – зовнішній прояв її внутрішнього світу. Представниками гуманістичного напрямку у психології є Карл Р. Роджерс (1902 – 1987 рр.), Абрахам Г. Маслоу (1908 -1970 рр.), Гордон В.Олпорт (1897 – 1970 рр.), Ш. Бюллер (1893 – 1974 рр.). Вони були не згодні з думкою про те, що людська поведінка обумовлена або прагненням до задоволення, або тенденцією до агресії, або до захисту від суспільства. На їх думку, джерело розвитку особистості – природжені тенденції до самореалізації. Розвиток особистості – це розгортання цих природжених тенденцій. Предметом її вивчення стала здорова особистість (на відміну від попередніх теорій, що ґрунтувалися на вивченні тварин чи психічно хворих людей). Мета життя, за К. Роджерсом, – реалізувати весь свій природжений потенціал, бути повністю функціонуючою особистістю. Основний компонент структури особистості, за К. Роджерсом, – «Я»-концепція, що формується у процесі взаємодії людини з навколишнім середовищем, перш за все – соціальним. «Я» - концепція – це динамічна система уявлень індивіда про себе, що пов’язана з їх оцінкою. Я - концепція має три складові: 1. Описова – образ «Я». У гуманістичній психології прийнято виділяти основні установки на сприймання людиною самої себе:
При народженні «Я» - реальне дорівнює «Я» -ідеальному. Якщо впродовж життя «Я» - реальне дорівнює «Я» - ідеальному, то особистість має високу самооцінку. Якщо ж «Я» - реальне не дорівнює «Я» - ідеальному, то виникає тривожність, з’являються ознаки депресії. 2. Самооцінка - складова, пов’язана з емоційним ставленням до себе або до окремих своїх якостей. 3. Поведінкова складова – зовнішній прояв вищезгаданих складових. Центральним моментом у гуманістичній психології є практичне використання її у психотерапії та освіті. Велика заслуга у цьому належить К. Роджерсу. Він розробив теорію повноцінного функціонування творчої особистості і відповідну їй особистісно-орієнтовану психотерапію. Вона відома під назвою клієнт-центрованої терапії. У вченні А. Маслоу провідна потреба людини - самоактуалізація. Це процес постійного розвитку і практичної реалізації своїх можливостей. Самоактуалізація – це явище природжене. Крім цієї потреби, А. Маслоу виділяє також ряд інших, що всі разом формують ієрархію. П’ять рівнів мотивації за А. Маслоу: 1) фізіологічний (їжа, сон, секс); 2) потреба у безпеці (квартира, робота); 3) потреба у належності (потреба однієї людини в іншій – сім’я); 4) рівень самооцінки (потреба у самоповазі, компетенції, гідності); 5) потреба у самоактуалізації (потреба у творчості, красі, цілісності). Потреби першого та другого рівнів – дефіцитарні (припиняються після їх задоволення); четвертого та п’ятого – ростові (підсилюються після реалізації). Людина, яка досягає п’ятого рівня, – психічно здорова особистість, за А. Маслоу. Характеристиками цілісної особистості є:
Цілісна особистість прагне до встановлення гарного психологічного контакту з іншими, відкрито емоційна, знає, хто вона і ким хотіла б бути, максимально відкрита новому досвіду, живе «тут і зараз», майже безумовно позитивно ставиться до всіх, емпатична. Ще одним, не менш відомим представником гуманістичної психології є Г. Оллпорт, який розробив психологічну теорію особистості, що одержала назву «теорія рис». Відповідно до цієї теорії люди відрізняються один від одного набором та ступенем розвитку в них окремих, незалежних рис. Гуманістична психологія має низку привабливих особливостей, бо звертається до здорової, творчої особистості. Найбільш цінними є такі особливості: а) спрямованість на конкретну цілісну особистість з її реальними потребами, вірою у доброту і власні сили особистості; б) урахування власних почуттів, цінностей, підкреслення унікальності особистості; в) досвід єдності теорії та практики; г) надання реальної допомоги людині, яка страждає від відчудження, властивого суспільству. Таким чином, особистість відповідно до поглядів гуманістів – це цілісна відкрита система, що спроможна до самоорганізації і саморозвитку. 4.7. Трансперсональна психологія Станіслава Грофа Чеський психолог, філософ та психіатр Станіслав Гроф є одним із засновників нового напряму у психології, що виник у західному світі наприкінці ХХ століття. Він ґрунтується на нових відкриттях не лише власне психології, а й фізики, кібернетики, теорії хаосу та ін. наук. С. Гроф показує багатовимірність психіки людини. Він наголошує на важливості добіографічного (пренатального і перинатального) та трансперсонального рівнів психіки, що не бралися до уваги раніше. Пренатальний (від лат. pre-до, natalis - те, що стосується народження) розвиток - це дородовий, утробний розвиток індивіда, під час якого відбувається розгортання успадкованого потенціалу. Перинатальний (від. лат. peri - біля) розвиток у період від 28 тижня вагітності, період пологів та перші 7 днів життя новонародженого.Таким чином, згідно з поглядами С. Грофа, психіка складається з таких рівнів: 1. Особисте біографічне несвідоме, з яким працював З. Фрейд. 2. Трансперсональне (надособисте) несвідоме, яке також містить уявлення К. Г. Юнга про архетипічне (колективне) несвідоме. 3. Перинатальне несвідоме, що є мостом між особистісним та надособистісним несвідомим, наповнене символізмом та конкретними переживаннями смерті та відродження. Саме регресія до пренатального рівня є умовою доступу до трансперсонального. С. Гроф наголошував на важливості пренатального періоду розвитку людини, а також безпосередньо процесу народження для подальшого розвитку особистості. С. Гроф розділив появу людини на світ на чотири етапи, які він назвав базовими перинатальними матрицями (БПМ). На кожному з цих етапів можуть виникнути особливі проблеми. Їх невдале вирішення викликає тяжкі травми психіки, що міцно закріплюються у підсвідомості людини у вигляді матриць та впливають на подальше життя. Ці матриці визначають певний стереотип поведінки людини. Підгрунтя психології С. Грофа складають трансперсональні переживання, що виникають у зміненому стані свідомості (ЗСС). ЗСС викликаються застосуванням спеціально розробленої техніки холотропного дихання (від грецьк. holos – «цілий», trepein- «рухатися до»). Останнє - це інтенсивне дихання за певними правилами, що супроводжується специфічною музикою та сфокусованою роботою з тілом. У ЗСС активізуються БПМ та у символічній формі відбувається вивільнення придушеної хворобливої енергії. Дана практика має не лише психотерапевтичне значення, а й спрямована на самопізнання, збагачення внутрішнього досвіду, духовний ріст та особистісний розвиток людини. Запитання до самоконтролю
Практичне заняття |
Схожі:
| України Г. С. Сазоненко Перспективні освітні технології: Наук метод... В.І. Каюков, кандидат педагогічних наук; П. П. Кононенко, доктор філологічних наук; В. О. Огнев'юк, кандидат філософських наук; А.... |
Програма для загальноосвітніх навчальних закладів Програму підготували М. П. Бондар, кандидат філологічних наук (Київ); О. М. Івасюк, кандидат філологічних наук (Чернівці); С. А. Кочерга, доктор філологічних... |
| Лекції Укладач: А. Г. ВАСЮК, кандидат психологічних наук, доцент кафедри юридичної психології та судово-медичних дисциплін |
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до курсу «ЗАГАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ» Литвиненко О. Д. – кандидат психологічних наук, доцент кафедри диференціальної і експериментальної психології Одеського національного... |
| Психологічний супровід вірішення ґендерних проблем Страцинська Ірина Анатоліївна, кандидат психологічних наук, представник психологічної служби ДНЗ „Одеське вище професійне училище... |
Міністерство освіти і науки України Черкаський обласний інститут... Карікаш В.І., кандидат психологічних наук, директор україно-німецького Центру позитивної психотерапії, професор |
| В.І. Коновальчук кандидат психологічних наук У статті розглядається проблема механізмів, що опосередковують психосоматичний взаємозв’язок. В ролі таких механізмів досліджуються... |
Курс лекцій: “Загальне мовознавство” для студентів IV курсу Для спеціальності 030507 “Переклад” Уклав: Дмитрієва Т. А. – доцент, кандидат філологічних наук, рецензент: Лазаренко Л. М. – доцент, кандидат педагогічних наук, Маріуполь... |
| Курс лекцій: “Основи теорії мовних комунікацій” для студентів I курсу... Уклав: Дмитрієва Т. А. – доцент, кандидат філологічних наук, рецензент: Лазаренко Л. М. – доцент, кандидат педагогічних наук, Маріуполь... |
В.І. Коновальчук кандидат психологічних наук, доцент кафедри педагогіки і психології ЧОІПОПП У статті розглядається сутність психологічного здоров’я людини з позиції глибинно –психічних чинників, які структурують і узгоджують... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua