В.І. Коновальчук
кандидат психологічних наук, доцент кафедри педагогіки і психології ЧОІПОПП
Роль захисних механізмів психіки у регулюванні психологічного здоров’я людини
У статті розглядається сутність психологічного здоров’я людини з позиції глибинно –психічних чинників, які структурують і узгоджують компоненти психіки. У ролі механізмів, які обумовлюють психологічне здоров’я особистості розглядаються психологічні захисти, їх функції.
Ключові слова: психологічне здоров’я, психологічні захисти, витіснення, заміщуюче утворення, проекція, перенесення, тривога.
Постановка проблеми. Серед актуальних проблем сьогодення визначається вагомістю проблема здорового способу життєвої адаптації людини до динамічних, часто, екстремальних умов сьогодення. Характерною особливістю сучасної наукової психології є відсутність експліцитної психології здоров’я і здорової особистості. Пов’язано це, очевидно, у першу чергу із тим, що наукові дослідження традиційно зосереджуються на проблемних, критичних питаннях стосовно психічних аномалій, асоціальної, кримінальної поведінки особистості, бо ж ці явища ускладнюють або загрожують прогресивному розвитку суспільства.
Сучасний рівень розвитку цивілізації і науки робить необхідним дослідження проблем психології здоров’я, зокрема, визначення його сутності, критеріїв, механізмів, які детермінують психологічний стан людини.
Основна мета статті. Здійснити науково – психологічний аналіз теоретичних підходів до тлумачення сутності психологічного здоров’я, його механізмів. Дослідити роль психологічних захистів як глибинно – психологічних механізмів регуляції життєдіяльності особистості.
Аналіз наукових праць. Розробка аспектів психологічного здоров’я передбачає комплексний підхід через складність та багатозначність самого поняття „здоров’я”. В дослідженнях Сайко Е.В., Родіна В.М., Вутулкаса Д.,Васільєвої О.С., Філатова Ф.Р. [6] здоров’я розглядається як значущий феномен соціального буття, як структуроутворюючий фактор соціальності. Однак сучасні дослідження не вичерпують актуальних аспектів проблеми і потребують необхідності пізнання визначальних чинників стану психологічного здоров’я, який на соціальному рівні виявляється в здоровому способі життєдіяльності особи у динамічних умовах сучасного буття.
Актуальність проблеми психологічного здоров’я не зменшується з моменту її наукової постановки в античній філософії. В контексті розробки основної проблеми античної філософії – співвідношення макро- та мікрокосмосу розглядає здоров’я Платон. Автор проводить аналогію між Всесвітом, який мислиться як „єдине живе створіння”, і людиною. Всесвіт є взірцем високої організованості, упорядкованості для кожної людини, орієнтованої на здоров’я. Так само, як гармонійно узгоджуються природні явища і стихія, відповідно до законів міри, межі і числа – чинників, які забезпечують єдиний Світовий лад - повинні бути впорядковані пристрасті душі та тілесні потяги людини. В людській природі має панувати закон та порядок, які містять у собі межу. У відповідності з тлумаченням Платона, здоров’я як і прекрасне слід визначати рівномірністю на основі узгодження протилежного. Тому краса і здоров’я є виразом внутрішньої гармонії, досягнутого рівня духовної досконалості людини.
Традицію гармонійної і співмірної побудови Світу продовжують філософи-стоїки, підкреслюючи органічний і нерозривний взаємозв’язок між індивідуальним буттям людини і Всесвітом. Окрім цього, здоров’я тлумачиться не лише як внутрішня рівновага, гармонія у взаємозв’язку душі і тіла, а як узгоджена взаємодія людини з Природою. Щастя і найвище всезагальне благо визначається узгодженістю із Природою Цілого. Ступінь здоров’я людини визначається мірою її співпричетності до Єдності Природи. Слід зазначити, що гармонія людини з Природою вимагає певного психічного стану, який набувається в результаті ретельної роботи над собою, в напрямку саморозкриття і творення індивідуальної сутності.
Таким чином, антична філософія сформувала базові засади розуміння феномену здоров’я людини у взаємозв’язку внутрішньої (душевної) рівноваги і узгодженості взаємин людини з зовнішнім середовищем. Найбільш глибоке дослідження впливу суспільства на індивідуальний спосіб буття здійснив Еріх Фромм [15]. Автор припускає, що цивілізованому суспільству може бракувати психологічного здоров’я, у випадку, якщо не узгоджується із людською природою [11].
Фромм [15] вважає, що людина набуває душевного здоров’я у випадку, якщо досягає у своєму розвитку повної зрілості, відповідно до властивостей і законів людської природи. Тому критерієм здорового способу життєвої реалізації, на думку автора, є не індивідуальна пристосованість до певного суспільного ладу, а більш загальний показник – задовільне вирішення проблеми людського існування. Проблему розуміння причин здоров’я і нездоров’я особистості Фромм [15] досліджує, розрізняючи індивідуальні та соціальні психічні захворювання (через поняття феномену неповноцінності і неврозу). Автор висловлює думку стосовно того, що у випадку, якщо людині не вдається досягти свободи, спонтанності, істинного самовираження, то її спосіб життя можна вважати глибоко дефіцитним. Якщо ж більшість членів суспільства не досягають цієї мети, то є підстава стверджувати факт соціально заданої неповноцінності. За умови притаманності такого стану не одному індивіду а багатьом, він не визнає своєї неповноцінності, йому не загрожує відчуття власної відмінності від інших по типу відчудження. Його можливий програш в багатстві життєвих вражень, в істинному переживанні щастя компенсується безпекою, якої він набуває, пристосовуючись до інших людей. Автор припускає, що сама така неповноцінність виведена суспільством в ранг гідності і тому спроможна підсилити індивідуальне відчуття впевненості в досягнутому успіхові.
Визначаючи основні характеристики такої соціально-неповноцінної (нездорової) людини, Фромм [15] вказує на недолік спонтанності та індивідуальності, хоча така людина суттєво не відрізняється від мільйонів інших людей, що перебувають в подібному становищі. При цьому, для більшості в суспільстві передбачені моделі адаптивної поведінки. Істинне ж оздоровлення людини Еріх Фромм [15] вбачає в глобальній перебудові суспільства на основі гуманізації міжособистісних взаємовідносин.
Незаперечною є справедливість висновків Фромма [15], однак, суспільне реформування знаходиться за межами компетенції психологічної науки. Психологічний підхід до вирішення проблеми здорової, повноцінної життєвої реалізації особистості передбачає дослідження суб’єктивних чинників означеної проблеми
Дослідження психологічних чинників адекватної та повноцінної життєдіяльності особистості набуває все більшої актуальності у зв’язку із загостренням суперечностей між людиною та природою, що виявляється у екологічних кризах, катастрофах,екстремальних ситуаціях, результатом і наслідком яких досить часто є деструктивна діяльність людини. Тому розв’язання проблеми оптимізації екологічної і соціальної взаємодії передбачає розгляд психологічних та середовищних явищ з позиції їх нерозривної цілісності та взаємної детермінації психічного та фізичного простору.
Вихідні теоретичні передумови розробки проблеми.
Просторові та часові взаємозв’язки всіх елементів навколишнього середовища були предметом розгляду Г. Гегеля. Філософ стверджував, зокрема, що в усьому новому завжди зберігається старе, виступаючи однією із рушійних сил, моментом розвитку нового. Післядію автор розглядає як результат і продовження руху, слід, який минуле залишає в новому. Воно постійно виявляється у людини, починаючи із пам’яті та психічних станів і закінчуючи властивостями та іншими індивідуальними особливостями, які значною мірою є результатом пройденого шляху.
Досить відомою в історії дослідження ролі суб’єктивних чинників кризових явищ, катастроф,. .нещасних випадків, результатом яких є травматизм, є теорія представника Вюрцбурської школи К. Марбе. Автор експериментально доводить положення, стосовно детермінованості людської поведінки і її результатів не лише зовнішніми умовами, а й існуючою в організмі свідомою та м’язовою готовністю до певного їх виконання.
К. Марбе[17], аналізуючи об’ємний матеріал екстремальних ситуацій життєдіяльності людей, формулює висновок стосовно того, що отримані людиною травми породжують своєрідну готовність до виникнення наступних. Теорія К. Марбе грунтувалась на уявленні про „дійсну психологічну особистість”, яку складають вроджені та набуті властивості. На основі вродженого („тілесного”) фактора і під впливом критичного досвіду в „дійсній психологічній особистості „ формується установка. Такий стан автор визначив як „ моментну психологічну особистість „ і вважав, що саме вона зумовлює поведінку людини в екстремальній (актуальній) ситуації.
М. Ціллінг [8], в результаті досліджень , встановлює залежність ймовірності успіху особи в подальшому аналогічному акті від успішності попереднього результату.
У психоаналізі функційно-семантична універсальність життєвих тенденції людини до репродукування зумовила висновки З.Фрейда про те, що у фізичному житті кожного суб’єкта існує непереборна тенденція до повторення, репродукування, тенденція, яка стверджує себе незалежно від принципу задоволення, стаючи вище за нього. Частота і сила цього «вічного повторення одного й того ж», як основні характеристики виявленої тенденції, дали змогу автору співвіднести її з інстинктивною активністю людини.
Явище повторення, на жаль, достатнього наукового обгрунтування у психоаналізі не знайшло. Та зважаючи на значущість і поширеність названої тенденції, З.Фрейд пише: «Слід думати, що ми натрапили тут на слід ще мало відомої або, принаймні, не сформульованої загальної властивості інстинктів, а може, навіть органічного життя в цілому. Інстинкт є лише вираженням тенденції, властивої будь-якому живому організмові, яка примушує його репродукувати, знову створювати попередній стан...; це вираження...інертності органічного життя»[13].
Фатальність повторення підтверджується А.Фрейд при дослідженні психосексуального розвитку людини. Дослідниця звертає увагу на те, що кожен період сексуальної активності є «відновлення і воскресіння того, що уже було раніше».. В інших умовах з новими можливостями суб’єкт виконує своєрідну програму реалізації первинного досвіду стосунків з близькими значущими людьми.
На думку А.Фрейд[14], подібне відтворення може проявлятись у поведінці здорової людини і розглядатись як нормальне лише поскільки, наскільки необхідне «Я» для подолання тривоги, тобто для забезпечення стабілізації психіки з метою адаптації до нових умов середовища.Такі автоматичні функції в психоаналізі визнавалися за психологічними захистами.
Виклад основного матеріалу. Дія механізмів психологічного захисту суб’єкта починається з моменту актуалізації відчуттів тривоги, напруженості, які є наслідком зіткнення конфліктуючих імпульсів. Вся захисна активність суб’єкта спрямована на те, щоб зберегти «Я» від переживання тривоги в результаті незадоволення потреб. У психології під тривогою розуміють генералізований дифузний емоційний стан, який виникає у ситуації невизначеної небезпеки і проявляється в очікуванні несприятливого розвитку події». А.Фрейд [13], досліджуючи феномен «психічних захистів», мотивує їх появу трьома основними типами тривоги, які здатний переживати суб’єкт: інстинктивну тривогу, об’єктивну та тривогу свідомості.
Інстинктивна тривога зумовлюється неможливістю реалізувати потреби, потяги суб’єкта. Об’єктивна тривога зумовлюється значущістю об’єктів навколишнього світу і слабкістю суб’єкта. Тривога ж свідомості викликається реальною зовнішньою загрозою.
Початково захист виконує роль епізодичну, ситуативну, та у випадку результативності його прояву психіка проявляє тенденцію до фіксації на тому способі, який у попередній ситуації сприяв розрядці напруги, знімав тривожність, тобто - оптимізував стан суб’єкта. Тоді і стає ситуативна захисна реакція тенденційною і, закріплюючись, стабілізується на рівні механізму.
На думку З.Фрейда [14], психологічні захисти покликані забезпечити психічну рівновагу суб’єкта, знизити рівень тривоги, напруження. Це вдається, найперше, у результаті витіснення конфліктогенного змісту за межі свідомості. Автор розрізняє три основні функційні особливості процесу витіснення: первинне витіснення, яке запобігає появі неприйнятливого імпульсу. За допомогою вторинного витіснення приховані імпульси та їх асоціативні утворення утримуються в несвідомому.
Та витіснення - як спосіб захисту - лише тимчасово може дезактуалізувати внутрішню суперечність суб’єкта шляхом переведення його в несвідому сферу. Витіснений із свідомості зміст не лише зберігається в несвідомому, а й набуває сили в стабілізації регресивних форм поведінки, які можуть перерости в асоціальні дії. Більше того, недопустиме до свідомості уявлення, пов’язане з табуйованим потягом, може семантично збагачуватися, вступаючи у взаємозв’язки з раніше витісненим змістом та тим, що продовжує витіснятись у несвідому сферу. У результаті заборонений імпульс набуває спроможності до розрядки в поведінці у вигляді заміщуючого утворення. Зв’язок витіснення з іншими способами захисту прослідковується на етапі повернення витісненого, суть якого зводиться до появи у свідомості заміщуючих чи «компромісних» утворень. Клінічна практика в якості названих утворень традиційно розглядає симптом як порушення здоров’я, що викликає скарги пацієнта. Ця обмеженість у підході до розгляду заміщуючих утворень зумовлена найбільшою мірою біологічним рівнем досліджень в психоаналізі (взаємодією інстинктивних імпульсів («ІД») та свідомості («Я»).
Наша практика, що будується на соціальному рівні дослідження психічних захистів, виявляє заміщення, які є результатом витіснених конфліктів «Я» та «Над-Я», тобто особистісних потреб суб’єкта у самоствердженні та морально-етичних вимог, які ставляться до нього суспільством. Це може вважатись рівнем життєвої реалізації здорової людини, на якому варіативність повернення витісненого у вигляді заміщення індивідуально-неповторна та необмежена.
У психоаналізі особлива увага приділялась виявленню природи перенесення. Саме через перенесення є можливість дослідити зв’язок минулого з несвідомим. З. Фрейд [14] визначав перенесення як повторення, нове «видавництво» старих об’єктних стосунків. Це анахронізм, часова похибка. Необхідним складовим компонентом даного явища є переміщення - імпульси, почуття і захисти стосовно особистості в минулому переміщуються на особистість в теперішньому. Перенесення може складатися із будь-яких компонентів об’єктних стосунків, тобто воно може переживатись як почуття, потяги, страхи, фантазії. З.Фрейд, А.Фрейд [13-14] однозначно стверджують, що люди, які є первинними джерелами перенесення, значущі й значні фігури в ранньому дитинстві.
О. Феніхель [5] вважає, що всі людські стосунки містять суміш реальних реакцій та реакцій перенесення. Авторами відзначається багаточисельність, багатогранність перенесень. Р.Грінсон [10] вважає реакції перенесення завжди недоцільними щодо якості, кількості та тривалості реакцій. Та автор зауважує, що дана реакція не підходить лише для «теперішньої» ситуації, у контексті «минулого» вона була цілком доцільною, виконувала продуктивну захисну функцію.Психоаналітики відзначають, що перенесення - це, по суті, повторення минулих об’єктних стосунків, яке виконує безліч функцій. У клінічній практиці виділяють найтиповіші функції перенесення, такі як: пошук запізнілої можливості для задоволення, а також уникнення спогадів, захист проти спогадів, маніфестацією нав’язливого повторення.
Перенесенням вважається частина поведінки суб’єкта, який копіює щось з минулого, що є недоцільним в теперішній ситуації. Повторення може бути точним дублікатом минулого або ж модифікованою версією, викривленим уявленням минулого.Перенесення зумовлюють близькі значущі люди ранніх років дитини. Як правило, це батьки, вихователі, котрі дають любов, комфорт. однак реакції перенесення можуть мати драматичний деструктивний характер, відповідно до сили емоційного досвіду дитинства. У психоаналітичній практиці перенесення розглядається найперше в контексті терапевтичних стосунків пацієнта та аналітика.
А.Фрейд [13], зважаючи на величезний психоаналітичний досвід, користується для опису явища повторення, перенесення, проекції та ідентифікації (в різних співвідношеннях у кожній конкретній ситуації) поняттям «заміщення». Автор не розглядає заміщення як основний захисний психологічний механізм. Дослідниця описує заміщення в контексті двох типів захисту: ідентифікації з агресором та альтруїзму.
Варіативність заміщень певною мірою пов’язана із способом психічного захисту, через який цей психічний феномен реалізується. Нам видається можливим уточнити думку Т. Міллера і Д. Свенсона [5] про те, що «заміщення присутнє у кожному способі психічного захисту» - твердженням, що «заміщення зумовлює функціонування кожного із способів психічного захисту». Таким чином, проекція, ідентифікація, сублімація, перенесення, реактивні утворення, катарсис і т.д. є в той же час засобами реалізації заміщення.
Під проекцією розуміють такий вид захисту, який полягає у вирізненні та локалізації в іншому об’єкті чи предметі якостей, почуттів, бажань, які суб’єкт не визнає чи відчуджує в собі [10]. Таким чином, витіснене бажання чи потяг знаходять можливість бути відреагованими через проекцію їх на об’єкт зовнішнього світу. Проектуючи непринятливі для «Я» ознаки, якості, бажання в якийсь об’єкт чи предмет, суб’єкт заміщує неможливість власної їх реалізації, яка пов’язана найчастіше із суперечливістю відчуттів
Ми переконані в необхідності дослідження проблеми збереження здорової, повноцінної життєвої реалізації особистості у динамічних і непередбачуваних, часто, екстремальних ситуаціях із врахуванням функцій психічних захистів, оскільки:
психічні захисти є системним утворенням психіки, яке інтегрує її структурні компоненти, визначаючи їх функціональні особливості ;
психічні захисти починають формуватися в період вікового розвитку психіки, коли свідомість ще не розвинута, тому вони є переважно неусвідомлюваними. Несвідомий характер та раннє походження захисної системи психіки апріорі робить її регулятором специфічних емоційних конфліктів;
теорія психічних захистів завдячує своїм походженням і розвитком клінічному психоаналізу З. Фрейда [14]. Клінічна практика ґрунтується на діагностиці і терапії гіперфункцій психічних захистів, енергетична сила яких виявляється спроможною детермінувати психосоматичні симптоми.
Гіперфункцією захисних функцій психіки, чи фіксованим характером психічних захистів можливо пояснити як психосоматичні розлади, так і ригідність поведінки, яка не спроможна узгоджуватися із динамічними чинниками зовнішнього середовища, зокрема, за екстремальних умов. Ми вважаємо перспективним і доцільним дослідження ролі психічних захистів у життєтворчості суб’єкта в контексті соціально-психологічної адаптації.
Актуальним на сучасному етапі розвитку психології є питання стосовно адекватності функцій механізмів психічних захистів результатом яких є адаптація та виявлення умов (суб’єктивних та об’єктивних), за яких функції психічних захистів набувають деструктивного характеру, обумовлюючи дезадаптацію в соціальному середовищі, внутрішньо психічні розлади, конфліктогенність, психосоматичну патологію.
Висновки. Уся сукупність та варіативність унікально-неповторної картини значущого досвіду, яким програмується життєдіяльність людини, формує захисну систему психіки. Найбільш емоційно сильними є драматичні ситуації. Саме драми, травми , як виявляє психологічна практика, найчастіше зумовлюють несвідомий пошук, моделювання та репродукування в актуальних умовах деструктивних (кризових, драматичних) ситуацій. Тому оптимізація життєдіяльності людини у актуальному навколишньому середовищі потребує, насамперед, виявлення та аналізу захисних механізмів психіки, їх ролі в регулюванні життєдіяльності.
Психічні захисти є системним утворенням психіки, яке інтегрує її структурні компоненти, забезпечуючи їх функціональний баланс.
Психічні захисти починають формуватися в період вікового розвитку психіки, коли свідомість ще не сформована, тому вони є переважно неусвідомлюваними. Раннє формування та несвідомий характер механізмів психологічного захисту зумовлює імперативність їх впливу на життєдіяльність людини та труднощі контролю їх функціональних проявів. Окрім цього, у відповідності із первинними життєвими потребами людини, система психологічних захистів функціонує як регулятор розподілу психічної енергії з метою забезпечення психічної рівноваги. Дисфункції захистів дестабілізують психіку особистості, порушуючи емоційний стан, формуючи соматичні симптоми. Дослідження психічних захистів відкриває перспективи більш змістовного і глибшого дослідження проблем психології здоров’я.
Джерела:
Адлер А. Понять природу человека. - СПБ.: Академический проект, 1997. - 256 с.
Александер Ф. Психосоматическая медицина. Принципы и применение. – М.:Институт Общегуманитарных Исследований, 2004 – 336с.
Александер Ф., Селесник Ш. Человек и его душа: познание и врачевание от древности до наших дней. - М.: Изд-во Агенства Яхтсмен, 1995. - 604 с.
Бассин Ф.В. Сознание «бессознательное» и болезнь // Вопросы философии.- 1971. - №9. - С. 90-92.
Блюм Г. Психоаналитические теории личности. - М.: КСП, 1996. - 247 с.
Васильева О.С, Филатов Ф.Р. Психология и здоровье человека. М.: Академия. - 2001. - 342 с.
Грановская Р.М. Элементы практической психологии. - Л.: ЛГУ, 1984. – 320с.
Гринсон Р. Практика и техника психоанализа. - Новочеркасск, 1994. – 342 с.
9. Котик М.А. Психология и безопасность. Таллин: Валгус, 1981. – 326с.
Лапланш Ж., Понталис Ж.-Б., Словарь по психоанализу: Пер. с фр. - М.: Высш. шк., 1996. - 623 с.
Маслоу А. Дальние пределы человеческой психики: Пер. с англ. - СПб.: Евразия, 1997. - 430 с.
Роджерс К.Р. Взгляд на психотерапию. Становление человека. М; 1994.
Фрейд А. Психология «Я» и защитные механизмы. - М.: 1993. - 141 с.
Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции. - М.: Наука. 1989. - 456 с.
Фром Э. Здоровое общество.- М.: Транзиткнига. 2005. - 571 с.
Хорни К. Невротическая личность нашего времени. М; 1993.
17. Marbe K. Practische der Unfalle und Betriebsschaden. Mu”nchen – Berlin, 1851
|