Захарченко П. П. З 38 Історія держави та права України: Навч посіб для дист навч
|
|
Скачати 2.93 Mb.
|
|
56 3 Для уявлення про номінальну вартість литовських грошей наведемо приклад із судової хроніки. У сер. XVI ст. селянин Андрій Пяткович дав розписку своєму пану: "Я, живучи тривалий час за паном Буйвідом на орній землі, мав від нього велику допомогу як чистими грошима, так і хлібом, кіньми, худобою та іншими речами, потрібними в домі. Все це, що мені дано від пана Буйвіда, я оцінюю в 10 коп грошей". 57  в) розбійний напад. Посягання на особу з корисливою метою передбачалосмертну кару. Шляхтич притягувався до відповідальності лише тоді, коли був затриманий безпосередньо на місці злочину; г) знищення або спалення майна. Навмисний підпал житлового будинку передбачав спалення злочинця. Інші способи знищення майна як от: рибальство в чужих водоймах, полювання в чужих угіддях, псування греблі, гатки, млина передбачали штрафи у розмірі 12 коп грошей; - замах на життя особи і її майно визначалося терміном "наїзд" або "кгвалт". Під ними Статут розумів бандитський напад однієї особи чи групи осіб. Завершеним злочином вважалося вбивство, нанесення тілесних пошко джень або матеріальних збитків. Згідно з артикулами (статтями) Литовського статуту, на організатора нападу і вбивць очікувала смертна кара. Для співучас ників, що здійснили напад з метою заволодіння чужим майном, передбачалося тюремне ув'язнення строком на 1 рік і 6 тижнів. Види покарань. Система покарань, що склалася в Литовсько-Руській державі, в узагальненому вигляді мала наступний вигляд: - грошові стягнення: а) годовщина — плата родичам за голову вбитого. Залежала від соціального стану потерпілого. Розмір шляхетської головщини становив 100 коп. грошей; б) нав 'язка — компенсація потерпілому за образу честі, за завдані побої, рани, каліцтво. Розмір шляхетської нав'язки становив 12 коп.; в) ґвалт — спеціальні штрафні санкції в розмірі 2 коп. грошей, що сплачу валися потерпілому за насильницькі дії проти нього. Шляхетський Ґвалт стано вив 12 коп.; г) вина— сплачувалася за особливо тяжкі злочини і йшла до державної скарбниці; д) заклад — це один із способів забезпечення виконання вироку. Він полягав У особистій домовленості сторін чи спеціальному рішенні князя про обов'язковість штрафних санкцій в разі невиконання однією із сторін судового рішення; є) шкода — відшкодування потерпілому за завдані матеріальні збитки. Встановлювалася судом індивідуально. - фізичні та майнові покарання: а) смертна кара; б) болісні та члепоушкоджувальні покарання; 58 в) тюремне ув'язнення; г) позбавлення прав або виволапня. До нього засуджувалися ті, хто не під корявся рішенню суду. Виволанець позбавлявся всіх громадянських прав. Під страхом такого покарання заборонялося переховувати виволанця, давати йому продукти харчування. Ця особа перебувала поза законом, її дружина вважалася вдовою, а діти сиротами; д) позбавлення честі. Покарання застосовувалося лише до шляхти. Позба вленими шляхетської честі вважалися не тільки засуджені до цього виду пока рання, а й засуджені на смерть, але помилувані внаслідок викупу. Позбавленого честі заборонялося переховувати, вступати з ним у будь-які контакти. Йому до зволялося емігрувати за кордон або перетворитися на раба.4 Види доказів. Доказами в Литовсько-Руській державі визнавалися:
М  алиновський И. Лекции по истории русского права. — Ростов, 1918. — С.343.59  години. Коли підозрюваний зізнавався, мав бути "скараний на горло", коли ж ні — позовник мав заплатити нав'язку за заподіяння страждань.Цивільне право. Цивільні справи, в яких відповідачем виступали неповнолітні діти, суди не розглядали до того часу, доки особа не досягне свого повноліття. Суб'єктами правовідносин у суді виступали дорослі діти, але якщо вони жили при батькові, то позов направлявся від його імені, а позов дружини — від імені чоловіка. Залежне населення не мало права на звернення до суду. Тільки власник міг представляти їхні інтереси в суді. 1) право власності. Об'єкти власності у Великому князівстві Литовському поділялися на нерухомі, до яких відносилися земля, будівлі, ліси, та рухомі — всі інші рухомі речі. Головна увага приділялася правовому регулюванню земельної власності. Найбільші земельні володіння належали Великому князю Литовському. Крім великокнязівського, існувала магнатська, шляхетська, церковна та селянська власності. Залежно від способу набуття права власності маєтки поділялися на: родові, тобто отримані в спадщину батьком і передані сину; вислужені або одержані в тимчасове користування на певних умовах, наприклад "до живота" чи до "волі панської"; придбані внаслідок купівлі-продажу. Земельна власність усіх видів була недоторканною. Однак існували певні винятки. Піддані, що втекли до "землі ворожої"', розглядалися як державні злочинні, а їхні маєтки переходили до скарбниці князя. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Проте воно відновлювалося, якщо злочинця затримували і передавали до великокнязівського суду. Позбавлялися права на частку батьківського володіння доньки, які вийшли заміж за іноземця або не отримали батьківського благословення на шлюб. Право володіння підтверджувалося грамотою чи давністю часу. У разі відсутності підтверджувальних документів на нерухоме майно, воно відбиралося і передавалося до скарбу Литовського князя. Литовський статут у всіх трьох редакціях покладав зобов'язання на кожного землевласника відбувати військову повинність особисто і, залежно від розміру земельної посілості, мав відправити до війська певну кількість озброєних підданих. Шляхтич, який відмовлявся виконати військову повинність без поважних на те причин, позбавлявся права володіння землею. Маєток переходив до земельного фонду Великого князя. 60  Схема 4. Зобов'язальне право у Великому князівстві Литовському Договори у Великому Литовському князівстві укладалися здебільшого письмово у присутності свідків. Судовий чиновник фіксував факт відсутності примусу з боку однієї із сторін та засвідчував дієздатність контрагента. Загалом зобов'язальні відносини не отримали значного поширення. В умовах натурального ведення господарства найчастіше застосовувалися (див. схему 4) договори обміну і дарування. З розвитком грошових відносин набуває поширення договір купівлі-продажу рухомого майна. Нерухоме майно здебільшого здавалося в оренду або передавалося у заставу. Саме застава в Литовсько-Руській державі була провідною формою забезпечення виконання зобов'язань. Перехід права володіння від боржника до кредитора забезпечував останньому повернення боргу, а право користування заставленим майном відкривало можливість отримання додаткових прибутків. Заставодержатель мав право розпоря- 5 Данилович И. Взгляд на Литовское законодательство и литовские статуты //Юридические записки, издаваемые Петром Редькиным.- М., 1841.-Т.1.-С.1-48.61 джатися заставленим майном, але лише в рамках інституту перезастави третім особам. Перезастава могла здійснюватися тільки в обсягу боргу і на тих самих умовах, що й застава. У разі передачі маєтків у заставне володіння з ними відходили і рухомі речі, зокрема, знаряддя праці, особи, які працювали чи проживали на території маєт- ностей. Особливість заставного володіння Литовсько-Руської держави полягала в тому, що передаватися в заставу могли не лише особисті майнові права, а й державні посади. Правові джерела зафіксували непоодинокі факти передачі у заставу прав старости чи міського війта. Термін передачі нерухомості у заставне володіння визначався за згодою сторін. За Литовським статутом заставлене майно не підлягало давності і не переходило у власність заставодержателя, а залишалося заставою довічно, аж до викупу боржником або його спадкоємцями. Заставлену нерухомість власнику дозволялося передавати у спадщину як за законом, так і за заповітом. Але якщо у договорі застави вказувалося про перехід права власності на нерухомість у разі невикупу, то кредитор з моменту закінчення терміну ставав її власником. Рухомими речами дозволялося тільки володіти, але не користуватися. Наслідком невикупу речі в зазначений термін ставав її продаж з дозволу суду. Якщо виручені кошти були більшими за борг заставника, то надлишок повертався останньому. Коли ж сума була меншою за борг, різниця стягувалася з решти майна заставника. Договір застави рухомого майна укладався на невизначений термін. У такому разі заставодержатель звертався до суду, який призначав строк викупу, про що повідомлявся заставник. Якщо впродовж цього часу заставник не викупляв річ, то право власності на неї переходило до заставодержателя. 3) спадкове право. Родову земельну власність у XVI ст. продавати заборонялося. Можна було продати лише 1/3 родового маєтку, а решту заставити. Ні за яких обставин батько не міг позбавити родової спадщини своїх дітей. За заповітом спадкодавець мав право розпоряджатися лише купленою або вислуженою у князя земельною власністю, рухомим майном. Держава ретельно охороняла майнові права спадкоємців, створюючи законодавчі перешкоди для несумлінних спадкодавців. Відтак процедура складання заповіту була досить складною. Вона розпочиналася із дозволу шляхетської чи 62 копної ради на внесення до заповіту саме того переліку майна, яким мав право вільно розпоряджатися власник. Заповіт складався в усній чи письмовій формах у присутності одного члена пани-ради та не менше двох шляхтичів. За законом у Литовсько-Руській державі спадкоємцями вважалися діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі. Не мали право на спадок наступні категорії осіб із числа спадкоємців за законом: донька, яка вийшла заміж без дозволу батьків чи опікунів; вдова шляхетського роду, що без батьківської згоди вийшла заміж за простолюдина; незаконнонароджені діти (бенкарти); діти державних злочинців. Законодавець розрізняв батьківське і материнське майно. Батьківське передавалося у спадок лише синам, а дочкам надавалося придане із четвертої частини усього майна. У свою чергу материнське майно розподілялося порівну між усіма дітьми. У разі відсутності спадкоємців майно ставало вимороченим і переходило до державної скарбниці Великого князя Литовського. Шлюбно-сімейне право. За звичаєвим правом на українських землях, що потрапили під вплив Литовського князівства, шлюб міг укладатися без вінчання в церкві. Шлюб набував законної сили при виконанні кількох умов. Насамперед наречені мали отримати згоду батьків. По-друге, вимагалася публічність укладання шлюбного союзу, зовнішнім виразом якого було весілля. По-третє, подружжя мало сплатити владі грошовий податок. З XVI ст. в Литовсько-Руській державі узаконюється форма церковного шлюбу. Набирають поширення заручини, що скріплювалися свідками та символічними діями. При заручинах шлюб мав бути укладений в обумовлений термін. У разі неявки однієї із сторін на вінчання передбачалися різноманітні штрафи. Розлучення відбувалося за згодою обох сторін. Особи, які уклали шлюб за звичаєвим правом, за розлученням зверталися до світського суду, вінчані — до церковного. Церква охороняла шлюб і сім'ю значно ширшим арсеналом засобів. Щоб запобігти сімейним драмам, церковне законодавство визначило лише два приводи для розлучення — перелюбство і тривала та невиліковна хвороба одного із подружжя. В шлюбі чоловік мав перевагу над своєю дружиною і дітьми. Особиста влада чоловіка спиралася на його домінуюче становище в родині. Він був власником будинку, а , значить, і всіх осіб, які проживали у ньому. За литовсько-руським правом майно належало всій родині. Дружина вступала до шлюбу з приданим. Для забезпечення її майнових інтересів чоловік вносив і свою частку, як заставу до спільного майна. Недоторканість приданого дружини гарантувалося "віном" чоловіка, тобто актовим записом. Чоловік міг віддати дружину, а батько — дітей у тимчасове рабство, передати їх під заставу, в найми, словом, використати замість себе як засіб повернення боргу. Влада батька була незаперечною і довічною як над дітьми, дружиною, так над зятями та невістками. Дорослий одружений син, що мав своїх дітей, міг передати себе в заставу, але договір оформлявся від імені батька та інших членів родини. Модуль №3.2 Хронологія подій. На початку XIV ст. у Польщі відбувається процес централізації польських земель. Незворотних обертів об'єднавчі тенденції набирають за часів князювання Казимира НІ (1333-1370 pp.). У 1340-х роках до своїх володінь Казимир включає й західноукраїнські землі — Галицьку, Белзьку та Холмську, що остаточно були приєднані у 1387 році. Приблизно в цей же час визнала свою залежність від Казимира і Мазовецька земля. Однак, процес об"єднання всіх польських земель так і не завершився. Скориставшись із внутрішніх чвар у Литві, 1430 року Польща поширює свою владу на Західне Поділля із центром у Кам'янці. Водночас Чернігівщина, Новгород-Сіверщина й Стародубщина потрапили під владу Московського царства, Північною Буковиною оволоділа Угорщина. У 1359 році ця територія опинилася під владою Молдавії, а в середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією потрапили до складу Туреччини. З кінця XIV ст. впродовж наступних майже 200 років долю більшості українських земель визначав політичний курс Польщі і Литви, спрямований на обопільне зближення.6 Результатом тривалого руху назустріч один одному стало ухвалення на Люблінському сеймі 1569 року унії, яка юридично оформила об'єднання Польщі і Литви в одну державу — Річ Посполиту (Республіку). Основними умовами, на яких відбулося об'єднання, були: -очолює Річ Посполиту стас король, що обирається на спільному сеймі представників Польщі і Литви;
Після злиття двох держав в одну Велике князівство Литовське не втратило повністю своєї самостійності. Воно продовжувало мати у своєму розпорядженні власне військо, законодавство, окрему адміністрацію, чинну фінансову систему. Втрати торкнулися донедавна належних їй українських земель — Київщини, Волині, Поділля, що відійшли до Польського королівства. Щоправда, на Люблінському сеймі українська делегація неодноразово порушувала питання про можливість включення України, як третього суб'єкта, до складу Речі Посполитої. Хоча цього зробити не вдалося, король змушений був піти на значні поступки українським депутатам. Одразу після укладення унії своїм привілеєм він підтвердив рівноправність православних і католиків, дозволив користуватися українською мовою у діловодстві й зносинах коронної канцелярії з місцевою адміністрацією.7 Принаймні, ще впродовж двох десятиліть українські землі у складі королівства Польського мали статус, близький до автономного. Державний устрій. Система державної влади та управління у своєму розвитку пройшли кілька етапів, а саме:
 6 Історія держави та права України. — К., 1997. — С.64.64 Шама 0.1. Польсько-литовська унія та інкорпорація українських земель до королівства Польського на Люблінському Сеймі 1569 року. — Автореф. дис канд істор наук —К 1996. — С.20. 65 отримала назву посольської зборні.8 З цього часу вальний (загальний) сейм складається з двох палат — сената і посольської зборні. Король став носієм виконавчої і до певної міри законодавчої влади. Він входив до складу сенату, був його головою. У разі відсутності короля на засіданні, ухвали та рішення сейму визнавалися неправомірними. На III етапі (1572-1791 pp.) відбулося різке послаблення королівської влади. Змінилася форма правління в Речі Посполитій. Вона продовжує залишатися республікою, але влада монарха вже не передається в спадок. Він обирається на елекційному сеймі, що проводився на полі, неподалік від Варшави. Державний устрій Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Значний вплив на його еволюцію мали так звані "Генрікові артикули", ухвалені сеймом у зв'язку з обранням королем затятого католика, учасника Варфоломіївської ночі (масового знищення протестантів), французького принца Генріха Валуа у 1572 році. Не пробувши й шести місяців королем Речі Посполитої, він повернувся до Парижу, де зайняв порожній французький престол. Приймаючи польську корону, Генріх Валуа зобов'язався не вирішувати питань війни і миру, не скликати народного ополчення ("посполитого рушіння") без згоди сенату, мати при собі постійну раду із 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм, тривалість якого обмежувалася шістьма тижнями. Король мав забезпечувати територіальну цілісність Речі Посполитої, домагатися повернення втрачених польських земель. В разі невиконання взятих на себе зобов'язань, шляхта мала право відмовитися від покори королю. Отже, внаслідок Люблінської унії 1569 року та Генрікових артикулів 1572 року верховна влада передавалася спільному литовсько-польському коронному сейму. Як вказують польські правові джерела, сейм Речі Посполитої складався з трьох компонентів: а) король. В Речі Посполитій королю належала виконавча влада. Без за твердження короля жоден закон не діяв. Кандидатами на польський престол мо гли бути особи, що належали до родової польської знаті, католики, знайомі з віт чизняним правом. Маєтності короля проголошувалися недоторканними. б) сенат. Члени сенату призначалися королем довічно. До сенату входили римо-католицькі священики, державні чиновники вищого рангу. Після Люблін- "  Ливанцев К.Е. Сословно-представительская монархия в Польще, ее сущность и особенности (II пол. XIV-конец XVI вв.).- М., 1968.- С.47. |
Схожі:
|
Формування особистості дитини Помчалова О. Г Навч посіб для вищ навч закл. / Валентина Тарасун, Ганна Хворова; Ін-т спец педагогіки АПН України. – К.: Наук світ, 2004. – 98,... |
Одягайло Б. М. Міжнародна економіка: Навч посіб Одягайло Б. М. Міжнародна економіка: Навч посіб. – К.: Знання, 2006. – 407 с. (ст. 257-290) |
|
Григорія Сковороди "ПОГОДЖЕНО" Робоча програма складена на основі: Блуда А. А. Практична підготовка вчителя історії в пед навч закладах України: Етапи і особливості.—К.,... |
Л. Е. Акпинар; Республ вищ навч закл. "Кримський інжен педагог ун-т". К. Слово, 2014. 288 с Акпинар, Лємара Енверівна. Інтерактивні технології навчання в початковій школі : навч посіб для студ вищ навч закл. / Л. Е. Акпинар;... |
|
Основи інформаційного права України: Навч посіб. B. C. Цимбалюк,... |
Мацько Л. І., Кравець Л. В. Культура української фахової мови: Навч посіб Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч. Посібник. – Львів: Світ, 2003. – 432 с |
|
Шквір В. Д., Загородній А. Г., Височан О. С. Інформаційні системи... Література: Шквір В. Д., Загородній А. Г., Височан О. С. Інформаційні системи і технології в обліку: Навч посіб. 3-тє вид., перероб.... |
Реферат На тему: СВIДОК У КРИМIНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВI Тертишник В. М. Кримінальне-процесуальне право України : Навч. Посіб. К.: Юрінком інтер, 1999. 576 с |
|
Хриков Є. М. Х95 Управління навчальним закладом: Навч посіб Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист №14/18. 2-751 від 24 березня 2006р.) |
Петрушенко В. Л. Філософія : Навч посіб для студ вищ закл освіти I-IV рівнів акредитації Проблеми людини і науки в західноєвропейській філософії ХVII ст Емпіризм та раціоналізм |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua