§ 1. ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ СУДОВОЇ ПСИХІАТРІЇ
У перекладі з грецької «психіатрія» означає
лікування психіки («психс» - душа, «ятрео» - лікувати). Сьогодні під психіатрією розуміється галузь медичної науки і практики, що займається вивченням етіології, патогенезу, клінічних ознак, діагностикою, профілактикою і лікуванням психічних захворювань, а також медико-соціальною реабілітацією осіб, які страждають на психічні захворювання.
Судова психіатрія - це спеціальний і самостійний розділ психіатрії, який вивчає різні психічні розлади стосовно питань кримінального і цивільного права, кримінального і цивільного процесу. На підставі висновку судових психіатрів приймаються процесуальні рішення - виносяться постанови, ухвали, вироки.
Оцінюючи психічний стан обвинувачених, потерпілих і свідків у кримінальному процесі чи позивачів і відповідачів у цивільному процесі судові психіатри-експсрти повинні не тільки установити наявність чи відсутність психічних розладів, але й правильно діагностувати захворювання, а також вирішити питання про засоби лікування. Вирішуючи питання про осудність, експерт повинен визначити можливість обвинуваченого усвідомлювати свої дії (бездіяльність) чи керувати ними в момент вчинення правопорушення. При психіатричній експертизі свідків і потерпілих оцінюється їх здатність правильно сприймати події і давати щодо них показання. В цивільному процесі для установлення дієздатності психіатр повинен з’ясувати, чи може підекспертний розуміти значення своїх дій чи керувати ними. При обстеженні засуджених установлюється їх можливість відбувати покарання. Різнобічність, складність і відповідальність завдань, які стоять перед судовими психіатрами, вимагають від них особливої чіткості методологічних підходів.
Судова психіатрія - це наука, яка найтіснішим чином пов'язана з психологією, філософією, правовими і медичними науками. Вона невіддільна від загальної психіатрії, але мас свої особливі завдання.
Будучи наукою медичною і залишаючись у системі охорони здоров’я, судова психіатрія вивчає психічні розлади з метою сприяння правосуддю і зміцненню законності. Вона має справу з тими розладами психічної діяльності, встановлення яких у кримінальному чи цивільному судочинстві
спричиняє настання специфічних правових наслідків - звільнення від кримінальної відповідальності, застосування примусових заходів медичного характеру, визнання договору недійсним тощо.
Судова психіатрія покликана, з одного боку, допомагати слідству і суду дотримувати гуманного принципу закону - не вважати суспільно небезпечні діяння психічно хворих злочинами, а психічно хворих, які скоїли суспільно небезпечні діяння,- злочинцями; з іншого боку - не допускати випадків, коли психічно здорова особа, що вчинила злочин, могла б ухилитися від заслуженого покарання, симулюючи психічне захворювання.
У загальному розумінні, предмет судової психіатрії становлять психічні розлади, що мають правове значення у кримінальному та цивільному судочинстві.
Коло питань, які досліджуються судовою психіатрією, визначається переважно тими практичними завданнями, що ставляться перед нею. До них належать:
експертні обстеження і надання висновків про осудність чи неосудність осіб, які притягаються до кримінальної відповідальності і породжують сумнів у їхньому психічному здоров’ї в слідчих органів і суду, а також про психічний стан цих осіб у період проходження експертизи;
визначення психічного стану засуджених, що виявляють ознаки психічного розладу під час відбування покарання, і надання висновку про застосування до них необхідних медичних заходів;
визначення психічного стану свідків і потерпілих, якщо виникають сумніви щодо правильного сприйняття ними, фіксації, утримання та відтворення обставин, очевидцями яких вони були;
обстеження і надання експертних висновків з питань дієздатності осіб, щодо психічного здоров’я яких у суду в цивільному процесі виникають сумніви;
попередження суспільно небезпечних дій психічно хворими, у тому числі шляхом застосування примусових заходів медичного характеру відносно неосудних, і осіб, які захворіли на психічну хворобу після вчинення злочину.
Для вирішення завдань, що стоять перед судовою психіатрією, необхідні визначені методологічні позиції, оскільки в цій діяльності перетинаються інтереси особи і суспільства, які не завжди збігаються. З одного боку, це захист прав людини, а з іншого - захист суспільства і кожної в ньому людини від небезпечних дій психічно хворих і аномальних осіб.
Відповідно до завдань судово-психіатричної експертизи судова психіатрія розробляє принципи судово-психіатрич- ної оцінки окремих психічних захворювань - психіатричні критерії, на підставі яких робляться висновки про неосудність, недієздатність, вибір тих чи інших примусових заходів медичного характеру відносно психічно хворих, що вчинили суспільно небезпечні дії.
Таким чином, судова психіатрія займає особливе місце в межах загальної психіатрії і є самостійним розділом науки і практики, який вбирає в себе різноманітний комплекс даних про патологію психічної діяльності людини.
§ 2. СТАНОВЛЕННЯ СУДОВОЇ ПСИХІАТРІЇ: КОРОТКІ ІСТОРИЧНІ ВІДОМОСТІ
Історія психіатрії налічує багато століть. Психічні хвороби, як і хвороби взагалі, існують стільки, скільки існує людство.
Серед праць лікарів стародавності про душевні хвороби найбільш значимі належать Гіппократу - основоположнику наукової медицини. В його працях немає систематизованого вчення про душевні хвороби, але часто йдеться про меланхолію і манію. Гіппократ перший визнав, що у душевнохворих страждає мозок і що вони є хворими, які підлягають нагляду і піклуванню лікарів.
Гіппократ вважав, що в основі виникнення душевних хвороб лежить фізична причина. Як лікувальні заходи він рекомендував спокій тіла і духу, дієту, ванни, холодні обливання, легку гімнастику.
Слід сказати, що утвердження погляду на сутність психічних розладів проходило в постійній боротьбі матеріалістичних та ідеалістичних світоглядів. Панування останніх в різні періоди історії нерідко трагічно відбивались на долі хворих. Найбільш похмурим у цьому відношенні було середньовіччя, коли утвердився погляд на психічно хворих як на осіб, одержимих нечистою силою, які уклали з нею зговір на зло людям. В епоху середньовіччя на вогнищах інквізиції тільки в Європі загинули десятки тисяч психічно хворих. їх поведінку розцінювали як чаклунство, зносини з чортом і т. ін.
Відомий церковний діяч М. Лютср в 1530 році писав: «На мою думку, всі божевільні уражені в здоровому глузді чортом. Якщо ж лікарі приписують такого роду хвороби причинам природним, то відбувається цс тому, що вони не розуміють, до якої міри могутній і сильний чорт».
Дещо іншою була точка зору у духовенства Росії. На психічно хворих вони дивились як на «одержимих чортом» всупереч їх волі. Кращим місцем їх перебування вважались монастирі, де монахи мали м’яко поводитись із хворими.
З розвитком у феодальному суспільстві капіталістичної мануфактури виникла нагальна необхідність і потреба ізоляції психічно хворих від населення міст.
У ХУІ-ХУІІ століттях в містах Європи для них організуються так звані сховища. В будинках тюрем та інших приміщеннях, що були вже непридатні для проживання, розміщали сотні і тисячі психічно хворих під нагляд відставних солдат. Роками і десятиліттями знаходились вони в темних і сирих казематах, прикуті ланцюгами, голодні, нещадно биті.
Пам’ятним у розвитку психіатрії був 1792 р., коли лікар Філіп Пінсль, під наглядом якого перебували паризькі сховища, вперше скасував тюремний режим і зняв з хворих ланцюги. Сховища були перетворені на заклади лікарняного типу, з хворими почали поводитись гуманно, створювали для них людські умови існування.
Але ще тривалий час навіть у Франції в багатьох притулках умови існування хворих були невтішні. Про цс свідчить, зокрема, доповідь уряду Ескіроля, учня і послідовника Ф. Пінсля, в якій він зазначив: «Я відвідав ці притулки злощастя. Нещасні, в інтересах яких я піднімаю свій голос, підлягають поводженню гіршому, ніж злочинці, і живуть в обстановці, яка достойна звірів. Я бачив їх, вкритих лахміт- тями, на соломі, яка служить для них єдиним захистом від сирості кам’яної підлоги. Я бачив їх, відданих напризволяще до справжніх тюремників, у вузьких келіях, у смороді, прикутих до стін погребів, де посоромились би тримати тих хижих тварин, на утримання яких у столиці держава не жалкує затрат. Ось що я бачив у Франції і ось так утримуються душевнохворі майже усюди в Європі».
Єскіролю належить один з перших посібників у психіатрії, в якому він спробував дати класифікацію психозів. За його ініціативою організуються перші колонії для душевнохворих, де застосовується трудотерапія. Для спасіння хворих, які відмовлялись від їжі, він запропонував годувати їх через зонд. Він вперше звернув увагу на хворобу, яка потім отримала назву прогресивний параліч.
Як реформатор, поширювач передових ідей увійшов в історію психіатрії англієць Джон Коноллі. Творчо розроблена ним система «нестиснення», відмова від застосування гамівних сорочок, масок, зв’язування та інших форм «стиснення» хворих, поклали початок організованому лікуванню психічно хворих.
Як лікувальні заходи використовувались різні механічні пристрої, які обмежували рухи хворого: гамівна сорочка чи камзол, гамівний стілець, гамівне ліжко, примусове стояння на ногах у позі, яка нагадувала розп’яття. Втома і сонливість, які швидко наставали, робили хворих покірними і безпечними. Широко застосувались для лікування хворих різні машини, які крутилися: обертальна порожниста машина, обертальне ліжко тощо, які заподіювали фізичні страждання хворим.
Не останнє місце в терапевтичних заходах займали засоби, які спричиняли біль: втирання мазей, які викликали печіння, застосування наривних пластирів, припікання розпеченим залізом, а також терапія блювотними засобами. Використовувались також такі методи, як занурення в холодну воду чи обливання голови, потилиці, спини хворого.
Ось витяг із одного посібника: «Хворого садовлять на гамівний стілець, прив’язують, роблять кровопускання, ставлять 10-12 п’явок на голову, обкладають тіло льодяними рушниками, виливають на голову 50 відер холодної води, дають великий прийом послаблюючої солі».
Одним із основоположників наукової психіатрії є Віль- гельм Гризінгер. Він вважав, що психічне життя людини, як і тварин, тісно пов’язане з почуттєвим сприйняттям і знаходить свій кінцевий прояв у рухах. Перехід чуттєвого збудження в руховий акт здійснюється шляхом рефлексу. Пізніше ці ідеї були розроблені 1. М. Сєченовим, а також
П. Павловим, який розробив вчення про вищу нервову діяльність людини, та його школою (П. К. Анохін, Н. А. Бер- штейн, І. О. Бериташвілі та ін.).
Великий вплив на розвиток психіатрії і на матеріалістичне розуміння суті психозів мали дослідження Мейнерта і Вернікс.
Австрієць Мейнерт стверджував, що всі психічні функції локалізуються виключно в корі головного мозку, а підкірковим центрам належить роль первинної обробки інформації, яка сприймається органами чуттів.
Німець Карл Верніке ввів ряд клінічних понять: «над- цінні ідеї», «гіпермстаморфоз», описав клініку і патомор- фологію енцефалопатії.
Розвиток психіатричної допомоги в Росії відрізнявся від її розвитку в Західній Європі. В кінці XVIII ст. в губернських містах почали створювати при загальних лікарнях особливі будинки чи відділення для божевільних. Завідували ними з самого початку лікарі. Перший такий будинок був побудований у Петербурзі 1782 р.
У Росії основні принципи системи «нсстиснення» швидко знайшли широке визнання. В 1839 р. один із основоположників Петербурзької школи психіатрів І. Ф. Роль зазначав: «Ніхто не мас права не тільки піддавати хворих тілесному чи будь-якому іншому покаранню, але і не повинен навіть ні лаяти, ні докоряти їм, не потрібно також ні підтверджувати, ні відкидати фальшиві їх думки..., а якщо вони задають безглузді питання, то краще за все вибачитись незнанням...».
Особливо великі міни в справі організації психіатричної допомоги настали в так званий земський період російської медицини, який почався з часів організації земств, тобто з 1864 р.
У 1867 р. розпочав читання університетського курсу психіатрії при Петербурзькій військово-медичній академії професор І. М. Балінський. Його послідовник І. П. Мер- жеєвський - представник клініко-морфологічного напряму в психіатрії - підготував 50 психіатрів (11 з яких - викладачі і професори).
У Москві читання курсу психіатрії розпочате у 1838 р. Є. Є. Корсаковим. Він зробив спробу обґрунтувати нозологічний напрям у психіатрії. Описав поліневротичний алкогольний психоз (названий його прізвищем). Єтворив школу психіатрів.
У розробці нозологічного напряму велике значення мала діяльність Е. Крепеліна. В 1898 р. він об’єднав кататонію, гебефренію, ряд маячних форм і гостре божевілля - в раннє слабоумство. В 1899 р. він об’єднав в одне захворювання маніакально-депресивний психоз. Зробив внесок
у вивчення епілепсії і неврозів. «Епоха» Е. Крепеліна ознаменувалась також значними успіхами в справі догляду за психічно хворими - переведення їх на ліжкове утримання.
Швейцарець Е. Блейлер в 1911 р. назвав раннє недоумство шизофренією.
Перші десятиліття XX століття були ознаменовані великими досягненнями у галузі вивчення межової психіатрії неврозів, реактивних станів і психопатій. Великий внесок у вчення про психопатії зробили Е. Крепелін і ГІ. Б. Ган- нушкін.
На розвиток матеріалістичного погляду на сутність фізіологічних механізмів вищої нервової діяльності, і разом
і тим на розвиток психіатрії, чималий вплив мали роботи
І. М. Сєченова, 1. П. Павлова, В. М. Бехтерєва, В. П. Сербського та інших вчених.
1919 р. у Москві були закладені основи принципово новому розділу психіатричної допомоги - позалікарняній, у вигляді ПНД (нічний санаторій, денний стаціонар, лікувально-трудові майстерні). Були створені мережі диспансерних і стаціонарних закладів для психічно хворих дітей і дітей-невротиків. Створюються науково-дослідні центри.
Сучасні дослідження в галузі судової психіатрії, які здійснюються з наукових позицій, дозволяють по-новому висвітлити цілий ряд питань клінічної і соціальної психіатрії, сприяють розумінню характеру хворобливих розладів, їх судово-психіатричної оцінки, а також поліпшенню психіатричної допомоги і попередженню суспільно небезпечних діянь з боку психічно хворих.
</0>