|
§ 4. СУДОВО-ПСИХІАТРИЧНА ЕКСПЕРТИЗА ОБВИНУВАЧЕНИХ. ПИТАННЯ ОСУДНОСТІ - НЕОСУДНОСТІ
О' /- Відповідно до основних положень кримінального права кримінальну відповідальність за вчинення злочину можуть нести лише особи, які є осудними. Осудною визначається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19 КК України). Осудність служить передумовою вини.
Спроможність психічно нормальної людини відповідати за вчинене нею, тобто бути осудною, обумовлюється нормальним станом її психічного здоров’я. Психічно нормальна людина здатна розуміти те, що вона робить. При вчиненні злочину вона повинна усвідомлювати його суспільну небезпеку, здатна передбачати наслідки своїх дій і утриматися від вчинення суспільно небезпечних дій. Така особа може керувати своєю поведінкою та усвідомлювати свої дії (бездіяльність) (ч. 1 ст. 19 КК України).
При судово-психіатричній експертизі обвинувачених у переважній більшості випадків мова йде про вирішення питання осудності-неосудності. Правильне трактування цих понять має важливе значення для дотримання законності, визначає загальні установки експерта-психіатра, характер його практичних висновків/
Осудність відображає ту міру вимог до психіки людини, яка дозволяє притягти її до кримінальної відповідальності у випадку порушення кримінально-правової заборони.
Традиційним є альтернативний підхід, коли судовий експсрт-психіатр на запитання про осудність відповідає однозначно. Це положення і закріплено в законодавстві. Якщо особа вчинила злочин в стані неосудності, то вона не є суб’єктом злочину, а її дії необхідно розглядати не як злочин, а як небезпечні дії психічно хворого. При психічному захворюванні хворобливий стан людини позбавляє її можливості правильно розуміти і оцінювати свої вчинки та контролювати свою поведінку. Такий стан може бути встановлений лише експертно-психіатричним шляхом. Експертизи, що призначаються у зв’язку з сумнівами щодо осудності обвинуваченого, становлять близько 90% з числа усіх судово-психіатричних експертиз, а більшість осіб, які знаходилися в психіатричних лікарнях на примусовому лікуванні, визнано неосудними. Саме тому проблема осудності у вітчизняній судовій психіатрії розглядається як центральна.
Судово-психіатрична оцінка окремих форм психічних захворювань, як і експертні висновки щодо кожного окремого випадку, будуються на основі визначених критеріїв неосудності, що містяться в законодавчій формулі неосудності.
У ч. 2 ст. 19 КК України зазначається: «Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства чи іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру».
Таким чином, у формулі неосудності є два критерії:
юридичний (або психологічний) і медичний (або біологічний). Необхідність двох критеріїв неосудності визначається тим, що психічні захворювання відрізняються різною тяжкістю (глибиною) порушення психічної діяльності. Тому не кожне порушення психіки виключає осудність.
Медичний критерій являє собою узагальнений перелік хвороб, які можуть зумовити неосудність, і складається з чотирьох ознак: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) недоумство; г) інший хворобливий стан психіки.
Загальною властивістю всіх ознак медичного критерію є те, що вони характерні тільки для хворобливих порушень психіки. Медичний критерій характеризує клінічну форму психічних розладів і означає розпізнавання хвороби, тобто встановлення діагнозу.
До хронічних психічних хвороб належать такі, що відзначаються тривалістю, мають тенденцію до наростання й ускладнення процесу хвороби, під впливом лікування не проходять (але може бути поліпшення стану в перебігу хвороби) і призводять до глибоких і стійких змін особи хворого). До них віднесені: шизофренія, епілепсія, маніакально-депресивний психоз, старечі психози, прогресивний параліч та інші.
Тимчасові розлади психічної діяльності характеризуються раптовим початком, короткочасним перебігом, повним видужанням і тим, що вони виникають у психічно здорових людей.
Ця група захворювань вміщує такі тимчасові психічні розлади, як розлади поведінки і психіки внаслідок вживання психотропних речовин, невротичні стани, пов’язані з стресом, окремі синдроми поведінки, що пов’язані з фізіологічними порушеннями. Тривалість протікання цих розладів має досить варіативні межі - від декількох хвилин чи годин до тижнів, місяців і навіть років. Основною ознакою тимчасового психічного розладу є не його тривалість, а принципова можливість повного одужання хворого. До них відносять: патологічне сп’яніння, патологічний афект, реактивні стани, алкогольні психози та інші розлади.
Недоумство - це стійке уроджене недорозвинення розумових здібностей або стійке невідворотне зниження інтелекту (настає в результаті важких змін у мозку після травми, інфекційного захворювання і т. ін.). Розрізняють уроджене (олігофренія) та набуте (стареча деменція) недоумство.
До інших хворобливих станів психіки віднесені: психопатії, інфантилізм, глухонімота. Цс стани психіки, які не є захворюваннями, у вузькому розумінні, але характеризуються тими чи іншими порушеннями психічної діяльності: розладами особистості, порушеннями психологічного розвитку, легкими формами розумової відсталості.
Віднесення психічного стану особи, яка вчинила правопорушення, до тієї чи іншої групи медичного критерію буває надто складним. Особливо це стосується незвичних форм поведінки в екстремальній ситуації.
Медичний критерій передбачає, шо неосудність повинна бути обумовлена виключно психічним розладом. Такі обставини означають: 1) психічний розлад викликається причинами, що не залежать від волі і бажання самого хворого;
нехворобливі порушення психіки, які можуть вплинути на здатність усвідомлення своїх дій і керувати ними (афект, сп’яніння, сильне емоційне потрясіння та інші), не віднесено до обставин, що обумовлюють неосудність; 3) для встановлення неосудності необхідна судово-психіатрична експертиза.
Але не кожний психічно хворий може вважатися неосудним. Наявності тільки медичного критерію недостатньо для визнання людини неосудною. Медичний критерій вказує на необхідність визначити і кваліфікувати захворювання. Окрім медичного, повинен бути і юридичний критерій, що становить власне судово-психіатричну оцінку захворювання, тобто визначення глибини (ступеню, тяжкості) встановлених розладів психіки (хвороби). Юридичний критерій неосудності обґрунтовується за допомогою клінічних психіатричних даних, що вказує на нерозривний зв’язок обох критеріїв.
Межі, що існують між нормою і патологією, не є застиглими. Вони динамічні, рухливі. Та сама форма психічного захворювання може обумовлювати різні судово-психіатричні висновки залежно від глибини наявних психічних розладів.
Юридичний критерій сформульований у законі як «неможливість усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними» під час вчинення суспільно небезпечного діяння. Він являє собою узагальнену характеристику клінічних даних про розлади психіки з точки зору їх тяжкості.
Юридичний критерій містить дві ознаки: інтелектуальну - неможливість усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і вольову - неможливість керувати своїми діями.
Інтелектуальна ознака виділяє ті сторони психіки, якіпозбавляють особу можливості адекватно сприймати дійсність, осмислювати (розуміти) її, прогнозувати можливі наслідки своїх вчинків. Інтелектуальна ознака свідчить про нездатність особи діяти на підставі того, що є прийнятим і зрозумілим.
Щодо вольової ознаки акцент зроблено на нездатності особи бути владною над собою, тобто адекватно організовувати і регулювати свою поведінку шляхом здійснення конкретних вчинків або шляхом відмови від їх здійснення.
Таким чином, юридичний критерій являє собою визначення того, як вплинуло психічне захворювання на психічну діяльність. Це означає, що застосування юридичного критерію в кожному конкретному випадку здійснюється шляхом психіатричного аналізу психічних порушень, розпізнаних відповідно до медичного критерію, і, отже, входить у компетенцію психіатрів-експертів.
Для визнання особи неосудною необхідно встановити єдність двох критеріїв неосудності - медичного та юридичного - на певний час і стосовно конкретного суспільно небезпечного діяння даної особи.
Застосування критеріїв неосудності є неправомірним для оцінки стану сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин (ст. 21 КК України). Якщо при І-І1 ступенях алкогольного сп’яніння немає явних порушень критичних спроможностей, то при НІ ступені спроможність усвідомлювати і передбачати небезпеку своїх вчинків і керувати своїми діями може бути порушена внаслідок алкогольної інтоксикації. Однак подібні стани сп'яніння обумовлені не хворобливими розладами психіки, а свідомим прийомом алкоголю, причому свідомим є не тільки прийом алкоголю, але і прийнята доза, що багато в чому визначає поведінку особи. Цс стосується і прийому наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин.
Вирішуючи питання про осудність необхідно враховувати психічний стан особи під час вчинення конкретного суспільно небезпечного діяння. При кожному новому суспільно небезпечному діянні, вчиненому особою, визнаною раніше неосудною, питання про осудність повинне бути розглянуте знову.
Законом передбачено: якщо обвинувачений визнаний хворим і неосудним, судово-психіатрична експертиза повинна вирішити питання, яких примусових заходів медичного характеру він потребує (ч. 2, ст. 19 КК України).
33
2 2—392
У разі направлення на судово-психіатричну експертизу обвинуваченого чи підозрюваного на вирішення експертів виносяться такі питання:
Чи хворіє дана особа на психічну хворобу?
Якщо хворіє, то на яку саме?
Чи була вона неосудною на момент вчинення даного правопорушення?
Якщо обвинувачений визнаний хворим і неосудним, то яких примусових заходів медичного характеру він потребує?
^Останнім часом у юридичній та психіатричній науковій літературі порушувалося питання про «обмежену осудність» осіб з порівняно неглибокими психічними розладами, які мають форму психічних аномалій. Такі аномалії не сягають значної глибини порушення психіки, що обумовлює неосудність, але вони все ж таки впливають на поведінку суб’єкта злочину і вимагають враховувати їх при призначенні чи відбуванні покарання.
Це дало підставу включити до Кримінального кодексу України, прийнятого Верховною Радою України 5 квітня 2001 року і введеного в дію з 1 вересня 2001 року, ст. 20 «Обмежена осудність», де в ч. 1 сказано: «Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними», а в ч. 2 - «Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру». В цій статті передбачається кримінальна відповідальність осіб з психічними розладами, що не виключають осудності. Такі особи, згідно з кримінальним законодавством, притягуються до кримінальної відповідальності. Водночас психічний розлад, що не виключає кримінальної відповідальності, враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для призначення примусових заходів медичного характеру. <
Психічно аномальні суб’єкти визнаються законом як такі, що здатні контролювати свою поведінку, усвідомлювати свої дії. Рішення про пом’якшення покарання психопатичним, істеричним особам, які срідомо доводять себе до хворобливого стану, не відповідало б принципам кримінального прана щодо невідворотності покарання і не сприяло б вирішенню завдань попередження злочинності.
Судово-психіатрична оцінка психічних захворювань, що виникли після вчинення злочину. Є випадки, коли особа, яка вчинила злочин у стані психічного здоров’я, в процесі розслідування занедужує на психічну хворобою. Такий хворий не може розуміти значення проваджених з ним дій і того, що відбувається в суді.
Відповідно до ч. З ст. 19 КК України: «Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню».
На відміну від неосудних осіб, що не підлягають кримінальній відповідальності і чиї діяння не визнаються злочинами, особи, які захворіли на глибокий психічний розлад після вчинення злочину, визнаються такими, що вчинили злочин, є осудними щодо скоєного ними діяння, але не підлягають покаранню до свого одужання. Відповідальність за злочин у вигляді покарання в даному випадку не може настати за двох причин: 1) досудове або судове розслідування без участі обвинуваченого (підсудного), який захворів, не може проводитись, а справа не може бути закінченою винесенням вироку; 2) саме покарання неможливо ні призначити, ні виконати стосовно суб’єкта з глибоким психічним розладом.
При остаточному вирішенні питання про можливість стати перед судом або слідством особи, яка перенесла психічне захворювання, що виникло після вчинення злочину, необхідно встановити, наскільки ця особа здатна правильно оцінювати навколишнє, своє становище, скоєне діяння, сутність пред’явленого обвинувачення, значення доказів тощо. Не менш важливо з’ясувати, у якій мірі правильно враховує особа дані досудового і судового слідства і чи може вона здійснювати право на захист, подати скаргу тощо. Таким чином, психічний розлад робить обвинуваченого процесуально недієздатним.
Глибина враження психічних функцій, що обумовлює неосудність і процесуальну недієздатність, практично однакова - особа позбавлена можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Тобто юридичний критерій у цьому визначенні єдиний.
2*
35
Медичний критерій має одне визначення - психічна хво
роба. Але характер хвороби з точки зору тривалості й від- воротності (виліковування) має принципово важливе значення.
У випадках, коли психічна хвороба призводить до не- зворотного порушення цих спроможностей, стан хворого повинний розцінюватися як хронічна душевна хвороба, і кримінальна справа у відношенні такої особи підлягає припиненню, а вона - звільненню від покарання. У такому випадку значне поліпшення стану психічного здоров’я не очікується, а тому питання про необхідність покарання такої особи не виникає. У даному разі до психічно хворого можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
Якщо особа після вчинення злочину захворіла на тимчасову психічну хворобу і це перешкоджає закінченню провадження у справі, то, відповідно до п. 2 ст. 206 КПК України, провадження в справі лише призупиняється до поліпшення психічного стану суб’єкта, доки він знову зможе брати участь у проведенні процесуальних дій.
Якщо судово-психіатрична експертиза не може відразу визначити характер захворювання, що виникло в особи після вчинення злочину, остаточне вирішення з цього питання відкладається до видужання після проведеного лікування або до виявлення прогресуючого перебігу захворювання.
При направленні на судово-психіатричну експертизу в таких випадках на вирішення експертів виносять такі питання:
Чи хворіє підекспертний на якусь психічну хворобу, яка виникла після вчинення ним злочину?
Яка глибина психічного розладу?
Який характер перебігу душевної хвороби (хронічна чи тимчасова)?
Коли виник психічний розлад?
Якщо підекспертний хворіє, то чи можна проводити з ним слідчі дії (допити, очні ставки тощо)?
Якщо слідство в справі закінчено, то порушують питання про те, чи може дана особа за своїм психічним станом стати перед судом?
Якщо обвинувачений визнаний хворим, то варто з’ясувати, яких примусових заходів медичного характеру він потребує?
Застосування ч. З ст. 19 КК України обумовлює необхідність проведення повторної судово-психіатричної експертизи після припинення примусових заходів медичного характеру для з’ясування здатності особи до оцінки матеріалів справи, самостійного права на захист, можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними.
Наявність у обвинуваченого психічних недоліків, які не впливають на його осудність, не перешкоджає проведенню розслідування справи і винесенню вироку. Такі обвинувачені розглядаються в одному ряду з іншими, що не в змозі внаслідок захворювань чи дефектів самостійно здійснювати свої процесуальні права (а саме право на захист). Маються на увазі німі, сліпі, глухі та інші особи з фізичними та психічними вадами (ст. 45 КПК України). В таких випадках обов’язковою є участь у процесі захисника, що процесуально компенсує наявність психічного розладу. Тому коли виникають сумніви щодо психічного стану обвинуваченого та призначається з цього приводу судово-психіатрична експертиза доцільно також ставити питання про наявність чи відсутність психічних недоліків, які перешкоджають самостійному здійсненню права на захист.
|