2 Предмет політології, закони категорії


Назва2 Предмет політології, закони категорії
Сторінка3/4
Дата23.04.2013
Розмір0.72 Mb.
ТипЗакон
bibl.com.ua > Право > Закон
1   2   3   4

25. Політична думка часів Середньовіччя (Фома Аквінський, Аврелій Августин). Аврелій Августин у своєму вченні запропонував цілісну картину світу, причому таку довершену, що протягом восьми століть Захід не зміг створити нічого подібного. Під кутом зору політичної науки можна вирізнити два найважливіші чинники його вчення. Передусім цінність Августина для історії всього європейського мислення у відкритті ним теорії особистості, в центрі якої ставлення людини до Бога і до світу. Августин утверджував віру в силу людської особистості, спрямованої до істини і добра. Тема становлення моральної особистості через подолання себелюбства в любові до Бога - головна в усій його творчості. Зміст добра задається Заповідям. Віра - єдине джерело істини і спасіння. У безпосередньому зв’язку з теорыэю особистості перебуває і теорія християнської держави. Августин вважав, що реальна держава - це різновид необхыдного зла, виправдання її у служінні церкві. Августин вважав, що церква може користуватися силою держави для того, щоб змусити інакомислячих покористися і з’єднатися з правовірними. В такий спосіб він виправдовує насилля у справах віри. Основні праці Фоми Аквінського «Сума теології», «Про правління володарів», а також у коментаріях до творів Аристотеля. Аквінський розглядав державу як частину універсального порядку, творцем і верховним правителем якого є Бог. Головну мету держави він бачив у збереженні суспільної злагоди і громадянського миру, які досягаються наданням кожній людини прийнятних умов для існування, засобів для морального і розумового розвитку, що має допомогати державі у вихованні справжнього християнина. Влада має божествений характер. Аквінський віддавав перевагу монархічному правлінню. Влада монарха на його думку повинна бути єднальним началом і спиратися на мудрість правителя, який має ставитися до управління державою як до мистецтва. Але цю владу належувало обмежувати законами, рахуватися з волею народу.
28. Місце України в сучасному геополітичному просторі. У сучасних умовах для України особливо великого значення набувають. розробка й формування такої зовнішньої політики, яка б сприяла успішній реалізації внутрішніх економічних та політичних реформ, формуванню нової політичної культури суспільства та нової системи цінностей. У тій дуже складній економічній і політичній ситуації, в якій сьогодні опинилася Україна, її зовнішня політика повинна бути спрямована на те, щоб ефективно забезпечувати інтереси не тільки безпеки держави, а й економіки, активно боротися за ринки збуту продукції своєї промисловості та сільського господарства, налагоджувати нові й відновлювати старі взаємовигідні економічні зв'язки. Тільки розвиваючи та підтримуючи добрі стосунки з усіма своїми сусідами, налагоджуючи взаємовигідне економічне співробітництво з іншими країнами світу, Україна може гарантувати захист своїх національних інтересів. Важливою складовою частиною зовнішньополітичної діяльності України є розширення її участі у діяльності міжнародних організацій. Наша держава і надалі проводитиме лінію на активне співробітництво з 00Н, яка була і залишається одним із гарантів суверенітету, територіальної цілісності й непорушності наших кордонів. Ось чому необхідно і надалі здійснювати та розширяти участь України у миротворчій діяльності 00Н. Україна як самостійна держава зі значним природним, економічним, культурним та інтелектуальним потенціалом може зробити суттєвий внесок у розвиток світової цивілізації та забезпечення міжнародної безпеки.
26. Політичні вчення у Стародавній Греції. У Стародавній Греції державність виникла на початку І тисячоліття до н. є. у формі полісів - окремих міст-держав, до складу яких, крім міської території, входили також прилеглі сільські поселення. Процеси боротьби за владу знайшли своє відображення й теоретичне осмислення в політичній думці Стародавньої Греції. У центрі цієї боротьби було питання встановлення тієї чи іншої форми державного правління: -аристократії (влади знаті, привілейованих, "кращих") -олігархії (влади небагатьох, багатих) -демократії (влади народу, всіх дорослих і вільних членів полісу).

Сократ (469-399 рр. до н. є.) не залишив по собі писемних творів; свої погляди він викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями.

З ученням Сократа пов'язане створення політичної етики. Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обгрунтування об'єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права, поклавши тим самим початок власне теоретичних політичних досліджень.

Збіг законного і справедливого є бажаним станом справ, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися законів. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і підпорядкування законам. Форми правління за Сократом: -царство - влада, засновану на волі народу й державних законах. -тиранія заснована на свавіллі правителя і спрямована проти народу, -аристократія - правління тих, хто дотримується законів, -плутократія - правління найбагатших. -демократія - правління всіх. Правити мають компетентні особи після відповідного теоретичного навчання і практичної підготовки. Сократівський ідеал правління заперечував принципи демократії, родової аристократії, олігархії і тиранії.

Платон (427-347 рр. до н. є.) своє політичне вчення виклав головним чином у трактатах -діалогах "Держава", "Політик" і "Закони".

Він розрізняв світ ідей і світ речей (явищ). Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави. Ідеальна держава Платона - це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один найдостойніший), або аристократією, владою декількох кращих.

Погляди Арістотеля (384-322 рр. до н. є.) викладені головним чином у працях "Політика" та "Афінська політія". У центрі вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом - із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують.

27 Демократично-народницький напрям започаткувало Кирило-Мефодіївське братство, головним ідеологом якого був Микола Костомаров. Його «Закон божий (Книга буття українського народу)», що синтезував романтичні ідеї з радикальними політичними і соціальними ідеями та християнськими цінностями, був програмою кирило-мефодіївців.

Політична думка в Україні у XIX—XX ст. формувалася в умовах, коли зникав традиційний сільськогосподарський уклад життя і його змінювало індустріальне суспільство, коли відбувалися процеси національно-культурного й національно-політичного відродження України. Якщо попередня політична думка в Україні розвивалася в руслі релігійних, династичних та козацько-станових традицій і не була оформлена у відповідну теоретичну та ідеологічну систему, то в XIX—XX ст. вона набула рис, властивих європейським ідеологічним напрямкам і течіям.

Для демократично-народницького напряму характерні такі ідеологічні елементи:

1) визнання народу рушійною силою історичного процесу; 2) розуміння українського народу як окремої етнокультурної одиниці; 3) обгрунтування ідеї народоправства у вигляді народної демократичної республіки; 4) ідея федеративного устрою України; 5) ідея державної автономії України в складі федеративної Росії чи інших федеративних союзів; 6) надання переваги колективним формам власності.

Представниками цього напряму можна вважати М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, Р. Лащенка і С. Шелухіна.

29. Лібералізм та неолібералізм як політичні течії.

Термін «лібералізм» (лат. лібераліз – вільний) почали активно вживати у першій половині XIX ст., тоді ж виникли перші політичні партії лібералів. Але ідеологія лібералізму сягає своїм корінням у XVII—XVIII ст. У її творення значний внесок зробили такі видатні мислителі, як ДЛокк, Ш.Монтеск'є, І.Кант та ін. Ліберали обгрунтували буржуазні права й свободи, передовсім свободу особи, промислової конкуренції, недоторканості приватної власності. Лібералізм — це індивідуалістська система поглядів, перевага в ній надається потребам і правам окремої людини. Але індивідуалізм цей не набуває абсолютного характеру. Основні риси лібералізму: 1.критика феодальної регламентації економічного життя 2.критика обмеження зовнішньої торгівлі. 3.за повний простір приватної ініціативи 4.звільнення економіки з-під опіки держави 5.пропаганда буржуазно-парламентського устрою.

Найбільшого розквіту лібералізм досяг в Великобританії.

Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту». Така держава мусила була запобігати соціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручатись в економічне життя через податки, бюджет, планування. У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність яких мав визначити ринок.

30. Консерватизм та неоконсерватизм як політичні доктрини.

Це одна з найбільш популярних доктрин. Слово консерватизм походить від латинського слова консерватізме – зберігати, охороняти. Загалом концепція косерватизма походить від Платона, Нітше, Макіавеллі, Арістотеля. Писемна історія консерватизму починається від Французької революції. З першої половини XIX ст. консерватизм виступає доктриною дворянства. Але в ХХ ст. консерватизм сприйнявши деякі ідеї лібералізму стає платформою і буржуазії. Консерватизм виступає як захисна реакція середніх і дрібних підприємств перед невблаганним динамідмом капіталістичного розвитку, що загрожує їх існуванню. Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.. Основні риси:1.спадкоємність 2.стабільність 3.державний авторитет. 4.принцип свободи.

В процесі розвитку капіталізму консерватизм не залишився незмінним, основні його положення еволюціонували. Консерватизм переростає в неоконсерватизм. Він виражає інтереси середнього класу, бо керується такими ліберальними принципами: 1.конституціоналізм 2.поділ влади 3.загальне виборче право.

Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соціальними й політичними важелями розвитку. Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватори вважають заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціальний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. 
31 Національно-державницька ідеологія на відміну від чинного націоналізму висувала ідею нації політичної (як сукупності громадян держави), відстоювала синтез національних і загальнолюдських інтересів, а також принцип самовизначення народу в етнічних кордонах через національно-демократичну державу. Представники цього напряму відстоювали можливість участі України як самостійної держави у конфедеративних і федеративних об'єднаннях.

Попередником національно-державницького і національно-демократичного напряму був Іван Франко, який одним із перших в

висвітлені в праці «Поза межами можливого»

українській політичній думці сформулював концепцію політичної самостійності України. Основні риси цієї концепції, які чітко

Представники національно-державницької ідеології обгрунтували принцип самовизначення нації в етнічних кордонах у формі національно-демократичної держави, допускали участь України у федеративних чи конфедеративних об'єднаннях як самостійної держави на підставі міжнародних угод, заклали розуміння політичної нації як синтезу ідеї психокультурної спорідненості людей, держави і території. Визначними представниками цього напряму були юристи і політологи С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський і С. Рудницький.

32 Партійна система України

Становлення партійної системи в Україні. Демократичні перетворення другої половини 80-х рр. в СРСР сприяли виникненню широкого спектра нових найрізноманітніших суспільно-політичних рухів, організацій, об'єднань. Цей процес, що особливо чітко намітився в 1989 р., поступово став набирати все більш прискорених темпів. У 1990 р. був прийнятий Закон СРСР "Про громадські об'єднання", який законодавчо закріпив порядок утворення, правовий статус, принципи діяльності громадських організацій та об'єднань. У березні 1991 р. почалася реєстрація політичних партій у СРСР, а до кінця 1991р. було зареєстровано вже 26 партій та 116 суспільно-політичних рухів. Вітчизняні дослідники виділили основні риси неформального розвитку багатопартійності: позапартійний характер політичних об'єднань, "перехід в ідеології від загальнореформаторських до державницьких позицій, перехід від гасел на мітингах до участі у виборах, конфронтація з компартійною номенклатурою, широка підтримка громадян та ін.

Сучасні українські політичні партії утворилися раніше, ніж склалися соціальні групи населення, інтереси яких ці партії повинні відбивати. Тому партії не змогли знайти чітких соціальних адрес і виконувати функції посередника у взаєминах між особою та державою.

Не дивлячись на чисельність та широту політичного спектру, партії України не стали центрами, де акумулюється потенціал суспільства, не стали справжнім елементом системи влади. Жодна з них не має достатнього впливу у загальнонаціональному вимірі. Перехід тоталітарної однопартійності до цивілізованої багатопартійності в Україні відбувається через "дрібнопартійність ". Серйозною перешкодою на шляху до багатопартійності є відсутність в суспільстві консенсусу з приводу базових цінностей, ідеалів і цілей суспільного розвитку. Нормальне функціонування багатопартійності можливе лише на базі визнання і підтримки таких цінностей основними силами суспільства.

Здобуття Україною незалежності прискорило процес створення політичних партій. Особливо цей процес прискорився після 1994 р.; у 1995 р. - офіційно зареєстровано 36 партій, у 1996 р. - 39, 1997 - 46, 1998 52, 1999 - 70, на початку 2000 р. - 92, у жовтні 2000 р. - 107. На сьогодні налічується близько 120 зареєстрованих політичних партій.

Взагалі ж у становищі українських партій чимало спільного: у багатьох з них відсутній свій електорат; спостерігається втрата інтересу громадян до всіх партій; вкрай слабкі ідеологічні засади; переживають розколи, скорочення лав, втрату впливу і авторитету; відірваність програмних гасел партій від повсякденних інтересів населення; спостерігається активне зрощення партій та їхнього апарату з бізнесом, часто з тіньовим; відсутність сталого співробітництва партій в головному - побудові незалежної процвітаючої України.

33 Виборча система — це сукупність виборчих процедур, передбачених законом і пов'язаних з формуванням органів влади.

2. Виборча система функціонує на принципах всезагальності, рівності і таємного голосування. Проте виборчим законодавством передбачений ценз осідлості і віковий ценз. Віковий ценз буває різний для активного (право вибирати) і пасивного (право бути обраним) виборчого права. Крім цього, в деяких країнах (Австрія, Бельгія, Нідерланди) передбачене обов'язкове голосування.

3. Виборчі системи поділяються на чотири типи: представницьку (куріальну), мажоритарну, пропорційну, змішану.

4. Представницька система передбачає виділену в представницькому органі квоту від певних соціальних груп. Така система існувала в деяких країнах Європи на початку XX ст.

5. Мажоритарна система передбачає вибори, як правило, по одномандатних округах і визначення переможця за більшістю голосів, отриманих в окрузі. Мажоритарна система поділяється на такі види: абсолютної більшості (для перемоги в першому колі необхідно набрати більше 50% голосів виборців), відносної більшості (для перемоги достатня проста більшість); преференційна (переможець визначається шляхом складного механізму відбору, який передбачає виключення кандидатів, що набрали найменшу кількість перших місць).

6. Пропорційна система передбачає вибори за партійними списками і розподіл мандатів між партіями пропорційно до кількості голосів, набраних кожною із них у межах виборчого округу. Пропорційна система поділяється на такі види: з жорсткими списками (виборці голосують за цілий список); з преференціями (виборець у списку вибирає свого кандидата); пропорційна система з напівжорсткими списками (виборці голосують за список або за окремого кандидата).

7. Змішана система передбачає вибори за мажоритарними і пропорційними принципами.

8. Виборча система в Україні грунтується на законодавстві про вибори Президента, Верховної Ради і місцевих органів влади.

9. Попереднє виборче законодавство України не відповідало сучасним цивілізованим нормам з огляду на такі обставини: 1) трудові колективи є суб'єктами виборчого процесу; 2) переможець у парламентських виборах визначається за абсолютним мажоритарним принципом як у першому, так і другому турі; 3) недосконалий механізм голосування, що спричинюється до зловживань; 4) партії перебувають у гіршому становищі, ніж інші суб'єкти виборчого процесу.

10. Нове виборче законодавство закріпило змішану систему для виборів до парламенту; мажоритарну відносної більшості, а також преференційну для виборів до органів місцевого місцевого самоврядування.

34 ДЕМОКРАТИЯ Серед головних критеріїв демократичності суспільства — наявність фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної культури стає розуміння пріоритетності (верховенства) прав людини над будь-якими іншими правами та інтересами (класовими, партійними, національними та ін.), розуміння цих прав і свобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива. Справжній демократизм вимагає усунення дистанції між проголошеними правами та їх реальним втіленням. Звісно, проблема прав людини є вічною, оскільки ніколи не настане такий час, коли права та свободи особи досягнуть абсолютної досконалості.

Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу. Серед них — влада

більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль. За тоталітарного чи авторитарного правління вся повнота державної влади узурпована вузьким колом правлячої еліти, яка своїми діями ігнорує волю та інтереси народу. У демократичному суспільстві внаслідок волевиявлення народу стосовно якогось питання утворюється більшість, яка врешті-решт і визначає позицію влади. Іншими словами, демократія - це не просто влада народу, а влада саме його більшості, що є суттю народного суверенітету.
35. Фундаментальні політичні ідеї Нового часу. Просвітництво як ідеологія буржуазії. Політична думка Нового часу формувалася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії — молодого прогресивного класу, який рвався до влади. Виникнувши в XVII ст. в Англії, ідеї Просвітництва поширилися у Франції XVIII ст. та в інших країнах. Просвітителі (Д.Локк, Ш.Монтеск'є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж.Руссо та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, відстоювали інтереси широких народних мас. Вихідною для розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII ст. стала ідея «природного права», що була сповнена новим змістом. Під «природними правами» в XVII—XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними, мати гарантії від свавілля можновладців. Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588—1679) і Джон Локк (1632—1704). В своїх вченнях ці мислителі ставлять приватну власність на перше місце. Приватна власність – це початковий вимір моделі свободи з якої повинна брати початок уся система природного права.

На стику XVIII—XIX ст. спостерігається бурхливе піднесення політичної думки в Німеччині, найбільш яскравими представниками якої були І. Кант (1724—1804) та Г. Гегель (1770—1831). І.Кант найбільш повно обгрунтував політичну доктрину лібералізму. Виникають ідеї соціалізму(Т.Морр, Т.Кампанелло, М. Мореллі). Представниками утопічного соціалізму є Фур’є, Оуе, Сімон. Із утопічного соціалізму виходить марксизм. (Маркс і Енгельс).

Виникають ідеї соціалізму(Т.Морр, Т.Кампанелло, М. Мореллі). Представниками утопічного соціалізму є Фур’є, Оуе, Сімон. Із утопічного соціалізму виходить марксизм. (Маркс і Енгельс).

36Націоналізм як явище суспільнополітичного життя

Роль і місце націй та етнонаціональних відносин у політичному житті. Розглядаючи це питання, необхідно відмітити ту обставину, що кожний із нас відносить себе до певної національності. Національність — це належність людини до певної етнічної (від грецької «етнос» — народ») спільності. В курсах історії та філософії вже розглядалися такі етнічні спільності, як рід, плем’я, народність, нація. Їх розвиток зв’язаний зі зростанням продуктивних сил, налагодженням все більш тісних господарських зв’язків. Із розвитком капіталізму посилюються економічні та культурні зв’язки, створюється єдиний національний ринок, ліквідується господарська роздрібненість даної народності, а різні її частини з’єднуються в одне національне ціле — націю.
Нація — це найбільш розвинута етнічна спільність. Вона складається протягом тривалого історичного періоду в результаті поєднання, «змішування» представників різних племен та народностей. У людей однієї нації, як правило, спільні економічні зв’язки, територія, мова, культура. Це не біологічні ознаки. Вони виникають і формуються протягом усього суспільного розвитку. І сьогодні людство представлено всім багатоцвіттям етносу — родом, племенем, народністю, нацією, що зв’язано з різноманітністю економічних, культурних, соціальних умов його життєдіяльності.
У процесі зміни етносу виявляється дія взаємозв’язаних тенденцій. Одна з них — це етнічна диференціація, тобто відособлення людей певної етнічної групи, її прагнення до саморозвитку, до національної самостійності, до власної економіки, політики, культури. Цю тенденцію ще називають національною.
Друга — інтеграція, об’єднання націй (її ще називають інтернаціональною). Ця тенденція сприяє розширенню зв’язків між різними етносами, руйнуванню кордонів, сприйняттю всього найкращого, що створено іншими народами, поглибленню економічних відносин, розвитку спілкування у сфері культури тощо. Обидві тенденції взаємозв’язані. В їх основі лежать об’єктивні економічні та соціально-культурні потреби.
Дії цих тенденцій у розвитку етносу наочно простежуються упродовж усієї історії людства. Обидві вони сприяють прогресу цивілізації, бо одна зумовлює внутрішнє самовдосконалення, розквіт етносу, а інша веде до взаємозбагачення народів, обміну національними цінностями, зміцненню взаєморозуміння, довіри, дружби й миру. В кінцевому підсумку обидві тенденції сприяють розвиткові людської особистості.
Національні відносини — це відносини між суб’єктами етнонаціонального розвитку — націями, народностями, національними групами та їхніми державними установами. Проблема національних відносин займає важливе місце в політичному житті багатонаціональної країни. І це зрозуміло, оскільки немає жодного принципового питання, яке можна було б вирішити без огляду на національний склад населення. Національні відносини — складна соціально-політична категорія, одна зі специфічних форм соціальних відносин.
37 Політичне лідерство. Проблема лідерства стала предметом наукового дослідження дуже давно. Нею займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Макіавеллі описав образ лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політ. цілей. Лідер (від англ. leader-вождь) – авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дає йому змогу відігравати істотну роль у соціальних процесах. Лідер – особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності. Проблеми лідерства вивчають різні науки: психологія, соціологія, соціальна психологія і т.д. Особистість, яка претендує на лідерство, повинна мати певні соціально значущі риси, які формуються в процесі її взаємодії з іншими людьми. Вебер виокремлює 3 типи лідерства: 1) традиційне лідерство – це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій. Воно базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада пов’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель; 2) харизматичне лідерство хар-ся вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині; 3)раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політ. лідера через демократичні процедури виборів, що відповідають вимогам закону. Обраному лідеру надаються широкі повноваження, за будь-які зловживання він нестиме відповідальність перед виборцями. Роль лідерів є особливо значною в переломні періоди розвитку, коли від них вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти конкретні завдання.

38 Легітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами. типи влади:

традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

харизматичний (грец. charisma — милість, благодать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;

раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур. термін «легітимний» (лат. legitimus) означає «законний»

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності.

Ознаки падіння легітимності влади: зростання ступеня примусу; обмеження прав і свобод; заборона політичних партій і незалежної преси; зростання корумпо-ваності всіх інститутів влади, зрощення з кримінальними структурами; низька економічна ефективність влади — найбільш істотний показник делегітимізації влади. Крайніми ознаками падіння легітимності влади є революція, державний переворот — відкриті форми невдоволення режимом .

39 Національна безпека і національні інтереси — дві взаємопов'язані суспільно-державні проблеми. Вони мають важливе значення для будь-якої людської спільноти з огляду на необхідність ліквідації й попередження загроз, здатних позбавити людей матеріальних і духовних цінностей, та пошуку оптимальних способів прогресивного розвитку. Тому одним із важливих завдань нашої політичної науки є з'ясування особливостей безпеки України в постконфронтацтний, перехідний період соціально-політичного розвитку на континенті, сутності національних інтересів України в нових геополітич-них умовах, трансформації головних засад її соціально-економічного розвитку.

Національна безпека — державна політика, спрямована на створення внутрішніх і зовнішніх умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та його громадян. Національні інтереси — інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом.

40 Етнос — стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.

Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території. Наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя. Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що належать до єдиної нації певної країни.
1   2   3   4

Схожі:

Предмет політології
Тексти лекцій обговорені і схвалені на засіданні кафедри філософії та соціальних дисциплін
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет
Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії...
Програма курсу Професійна педагогіка наука і навчальний предмет
Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії...
ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ З ПОЛІТОЛОГІЇ
Етапи становлення політичної науки. Місце політології в системі суспільних наук
Тема Предмет і метод статистики як науки В цій темі викладаються...
Статистика є самостійною суспільною наукою. Вона має свої поняття і категорії, такі як: статистична сукупність, одиниця сукупності,...
Перелік питань для модульного контролю знань (ІІ рівень) З ПОЛІТОЛОГІЇ
Місце політології в системі наук про суспільство: взаємозв'язок та взаємозалежність
І. Предмет і метод політології. Тема Політика як суспільне нвкще (2 год.)
Сутність політики: основні теоретичні підходи (субстанціональний, інституціональний, соціологічний, телеологічний, конфліктний і...
Керівництво навчальним процесом в ПТНЗ
Профпедагогіка як галузь педагогічної науки, її методологія. Предмет профпедагогіки та предмет навчального курсу. Основні категорії...
Визначить предмет та об’єкт соціології як науки
Назвіть і розкрийте основні категорії соціології як науки, що описують предмет соціології
Предмет політології
Об'єктом політико-філософських досліджень античних мислителів, наприклад Платона та Арістотеля, була саме держава у нерозривній єдності...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка