|
|
Скачати 318.8 Kb.
|
ВИСНОВКИ З 5 ПИТАННЯ: Характерною особливістю правовідносин дітей і батьків в римській сім'ї була практично безмежна батьківська влада над дітьми. Відомий юрист Гай називав інститут батьківської влади «строго національним інститутом римських громадян. Навряд чи є які інші люди,- продовжував він,- які мали б таку владу над своїми дітьми, що маємо ми, римські громадяни». І це правда: жодна правова культура народів світу не знала такого неприхованого вияву володарювання батька в сім'ї. 6. Опіка та піклування У Римській державі було чимало людей, які мали права (правоздатність), але не володіли достатньою дієздатністю. Це, зокрема, неповнолітні і душевнохворі; за старими звичаями і уявленнями такими були жінки, такими визнавалися і марнотратники. Якщо ці особи перебували під чиєюсь сімейною владою, то питання про захист їхніх інтересів не виникало. Але якщо вони такого сімейного захисту не мали, то поставало питання про їх охорону. Цій меті слугував інститут опіки (tutela) і піклування (сurа). Протягом тривалої історії цей інститут різко змінював свій характер. У стародавні часи, коли ще були міцні родові зв'язки, опіка над недієздатними особами була справою усієї родини. Але . оскільки в той час спадкування визначалося тільки порядком агнатичної родинності, то й природним опікуном був найближчий агнат — так званий законний опікун. Однак уже Закони XII таблиць дають право домовладиці у своєму заповіті призначати для своїх малолітніх дітей якогось іншого опікуна. Тоді це буде опікун за заповітом. У стародавні часи у малолітньої особи не було опікуна ні за законом, ні за заповітом, вона залишалася без опіки. У другій половині періоду республіки становище докорінно змінюється. Закон Атилія (час невідомий) встановив, що в таких випадках опіку призначає магістрат, зокрема претор за участю народних трибунів. Отже, поряд з двома старими видами опіки — за законом І за заповітом, з'являється третій — опікун за призначенням. Водночас посилюється контроль держави за діяльністю опікунів. Опікунські справи розростаються настільки, що стають і спеціальною компетенцією окремих органів влади: такими були її період імперії спочатку консули, а згодом особливі опікунські претори, провінційні правителі та ін. Разом з тим опіка стає публічною владою, громадянським обов’язком для окремих громадян. Якщо в стародавні часи від права опікуна кожний міг вільно відмовитися або поступитися ним іншому, то тепер це вже обов'язок, звільнитися від якого можна було лише з важливих причин, зокрема якщо громадянин вже мав опіку над трьома особами, керував казенним або імператорським майном, обіймав відповідальну державну посаду, досягнув 70-річного віку, був бідний, неграмотний або хворий. Поступово опіка змінюється за самою своєю суттю і в імператорському праві набуває приблизно того вигляду, який вона мала в законодавствах більш пізніх держав. Римське право розрізняє два види опіки: опіку у власному розумінні (tutela) і піклування (сurа). Різниця між ними зводиться до того, що в разі опіки опікун сам укладає угоди, а у випадку піклування піклувальник лише дає згоду на укладення тієї чи іншої угоди. Причому ця згода може бути дана як до укладення угоди, так і після. Роль опікуна може бути різна і залежить від характеру недієздатності, яка є основою для встановлення опіки. У деяких випадках ця недієздатність може бути повною (малолітні, душевнохворі). Тоді опікун або піклувальник повинен повністю замінити свого підопічного і самостійно вести всі його справи. В іншому разі недієздатність буде лише частковою (марнотратник) — тоді дії, які поліпшують стан підопічного, він може здійснювати сам. У всіх інших випадках (наприклад, відчуження майна) потрібна згода піклувальника. Спочатку опікун, керуючи справами підопічного, не був нічим обмежений у своїй діяльності: він міг укладати різні угоди, продавати речі підопічного, заставляти їх тощо. Це призводило Іноді до розтрати майна підопічного, тому для захисту його інтересів були вироблені такі засоби: а) порушення будь-ким кримінальної справи проти таких опікунів; б) позов, який пред'являвся після закінчення терміну опіки, про відшкодування завданих неправильним веденням справ збитків. Ці засоби з часом виявилися недостатніми, а іноді й нерезультативними. У 195 р. н. е. сенатською постановою було заборонено опікунам і піклувальникам відчужувати сільську нерухомість підопічних. Імператор Костянтин поширив цю заборону і на інші цінні речі. Отже, роль опікуна в остаточному вигляді звелася до ролі простого охоронця майна і до ведення поточних невідкладних справ. Не викликає жодних заперечень спільний характер опіки і піклування у всіх тих випадках, де вони спостерігаються. І все ж деякі види опіки мають певні відмінності. Опіка. Дуже частими випадками недієздатності є неповноліття. Як уже відомо, дитина стає правоздатною з моменту народження, проте визнати її одразу дієздатною не можна. Людина стає дієздатною, лише досягнувши певного ступеня фізичної і психічної зрілості. Питання полягає в тому, якими ознаками визначається ця зрілість. Спочатку такими ознаками римляни вважали фізичну і статеву зрілість. Але таке примітивне визначення з розвитком економічного і торгового життя виявилося зовсім непридатним. Нові умови життя потребували встановлення більш визначеного, для всіх однакового віку дієздатності. Стосовно жінок цей вік був визначений звичаєм ще раніше — уже в епоху класичних юристів дієздатність жінки наставала з 12 років. Вік дієздатності чоловіків був установлений лише законодавством Юстиніана — з 14 років. Разом з тим римське право серед неповнолітніх розрізняло дві групи: дитячий вік, до 7 років, і період статевої зрілості — від 7 до 12 і 14 років. Роль опікуна залежала від віку підопічного: підопічні до 7 років ніякої участі в цивільному обороті не брали, їх цілком замінював опікун. За дітьми від 7 до 14 років уже визнається здатність здійснювати певні правочини у справі набуття майна без згоди опікуна. В інших випадках вони діють за участю опікуна, який має дати свою згоду. Після досягнення 12 або 14 років людина вважалася дієздатною, а отже, вона могла вести свої справи самостійно. Однак уже з другої половини періоду республіки цей вік став виявляти свою недостатність. Такі нібито дієздатні особи ставали об'єктом частого обману з боку нечесних людей. У зв'язку з цим близько 190 р. до н. с. був виданий закон — lех Рrаеtогіа, який встановив кримінальне переслідування осіб, які, скориставшись недосвідченістю юнака, укладали невигідний для нього договір. Згодом претори поширили застосування цього закону не тільки на випадки явного обману, а й взагалі в разі невигідності правочину. Проте такий захист мав і свою зворотну сторону. Ділові люки потупали у відносини з такими особами неохоче, а тому для осіб, які не досягли 25-річного віку, почали призначати піклувальників. Отже повна дієздатність фактично відсувається до 25 років, а становище осіб віком від 14 до 25 років почали прирівнювати до становища частково дієздатних. Інший випадок, де римське право відзначає опіку, була опіка над жінками. З історії багатьох народів відомо, що в стародавні часи володіння правом і захист його передбачали здатність суб'єкта володіти зброєю. Жінка такою здатністю не володіла, а відтак усе своє життя мала перебувати під опікою свого найближчого агната або тієї особи, яка призначалася її опікуном. Спершу опіка над жінкою мала реальне значення і безумовний характер татів (влади). Проте згодом зі зміною умов правового життя вона поступово втрачає сенс і відмирає. Уже наприкінці періоду республіки опіка має лише формальне значення. Жінка сама веде свої справи і тільки для деяких актів потребує згоди свого опікуна (наприклад, відчуження —res mаnсірі). При цьому, якщо опікун не давав своєї згоди, то це не мало вирішального значення. Претор за скаргою жінки змушував опікуна дати гаку згоду. Оскільки опікун ніяких справ не веде, то й не несе за них відповідальність. І навіть у такому вигляді опіка над жінкою до початку періоду імперії починає бути обтяжливою. Гай вважав також безпідставною думку, що жінки потребують опіки через властиву їм легковажність, внаслідок якої вони часто стають жертвами обману. Так опіка над жінками поступово зникає з життя, а едиктом імператора Клавдія взагалі анулюється. Проте скасування опіки над жінками зовсім не означає повної рівності з чоловіками. Чимало юридичних функцій і далі залишаються для жінок закритими. Вони не могли займати ніяких посад публічного характеру, не мали права виступати представниками на суді, не могли бути опікунами (крім матері і бабусі стосовно своїх дітей). З іншого боку, жінки мали деякі привілеї:вони могли іноді посилатися на незнання закону. Ми розглянули два найважливіші випадки встановлення опіки в Римі. Піклування. Здебільшого піклування встановлювалося над душевнохворими особами. Перший випадок. У даному випадку піклування було справою найближчого родича і спадкоємця, який піклувався і особою, і майном підопічного. Опікунство над божевільним встановлювалося державою. Оскільки він повністю недієздатний, то піклувальник здійснював усі акти самостійно. Другий випадок. Римське право відзначає піклування над марнотратниками. Таке піклування встановлювалося за заявою заінтересованих осіб магістратами, зокрема преторами. Претор проводив необхідне розслідування і якщо визнавав особу з нахилами до марнотратства, то накладав на неї заборону. Спочатку ця заборона стосувалася майна, яке одержано у спадщину від батька або діда і яке має перейти до дітей марнотратника. Згодом ця заборона поширилася на все інше майно. Підданий забороні марнотратник обмежувався у своїй дієздатності і ставився під нагляд піклувальника. Сам він міг укладати договори тільки чистого набуття. У всіх інших випадках потрібна була згода куратора. висновки З ТЕМИ: Отже, звертаючись до правової характеристики шлюбу, потрібно проводити різницю між шлюбом із владою чоловіка - сuм manu (кум ману) і шлюбом без влади чоловіка - sіnе manu (сіне ману) і знати зв'язані з цими формами шлюбу особисті і майнові правовідносини. Серед останніх важливе значення мали відносини, що виникали з приводу посагу дружини — dos (дос), що належав чоловіку, однак останній був обмежений у праві розпоряджатися ним. По припиненні шлюбу посаг підлягав поверненню в рід дружини. Від шлюбу потрібно відрізняти конкубінат, тобто дозволене законом постійне співжиття, що породжує деякі юридичні наслідки, але не являється шлюбом. Варто засвоїти, як поступово виникали і розширювалися майнові права підвладних дітей. Спершу за ними заперечувалося право мати власне майно, потім розвивалася практика виділення сину пекулія, що залишався у власності батька. Подальшим щаблем була поява військового пекулія, що належала сину на праві власності; слідом за тим розвивався пекулий цивільний, право на материнське майно і т.д. |
|
ЛЕКЦІЯ з дисципліни «Основи римського права» ТЕМА №7. РЕЧОВЕ ПРАВО Римское частное право: Учебник под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. – М. Новый юрист, 1997. – 512с |
ЛЕКЦІЯ з дисципліни «Основи римського права» ТЕМА №9 Основні поняття спадкового права. Історія виникнення та розвитку спадкового права |
|
1. Поняття римського права як загального права античного світу.... Рецепція римського права: причини рецепції та її наслідки. Особливості рецепції римського приватного права в Україні |
ЛЕКЦІЯ з дисципліни «Цивільне та сімейне право» Лекцію підготував: кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Дніпропетровського державного університету... |
|
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та практичних... Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та практичних занять з навчальної дисципліни “Сімейне право” (відповідно до... |
Харитонов Е. О. Основы римского частного права. Х.: ООО «Одиссей»,... Макарчук В. С. Основи римського приватного права. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2000 |
|
План Шлюбно-сімейне право України: поняття і предмет правового регулювання... Крім того, шлюбно-сімейне право України регулює відносини усиновлення (удочеріння), опіки й піклування і т д |
ПЛАН ЛЕКЦІЇ: Поняття і види джерел римського права Преторське право (jus praetorium). Римські магістрати та їхні едикти. Взаємодія квіритського і преторського права. Кодифікація преторських... |
|
Сімейне законодавство Сімейне право України – сукупність правових норм, які регулюють майнові та особисті немайнові правовідносини осіб в сфері їх сімейного... |
Лекція з дисципліни «Земельне право» Лекцію підготував доцент кафедри трудового та аграрного права Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, к ю н.... |