ЛЕКЦІЯ з дисципліни «Основи римського права» ТЕМА №6. СІМЕЙНЕ ПРАВО


Скачати 318.8 Kb.
НазваЛЕКЦІЯ з дисципліни «Основи римського права» ТЕМА №6. СІМЕЙНЕ ПРАВО
Сторінка2/3
Дата23.04.2013
Розмір318.8 Kb.
ТипЛекція
bibl.com.ua > Право > Лекція
1   2   3

ВИСНОВКИ З 3 ПИТАННЯ:
Такі головні риси виділяються у загальній теорії римського шлюбу. Римське право, яке знало спочатку лише патріархальний шлюб manus, створенням шлюбу без manus здійснило відразу історичний стрибок і набагато випередило інші народи в розвитку шлюбних відносин. Відразу було створено шлюб, в якому жодних прав чоловіка над жінкою не визнавалося. У шлюбі sine manu подружжя рівні й незалежні одне від одного. Римське право трактує цей шлюб як цілком вільний союз, який ґрунтується і тільки на згоді подружжя. За такою ж вільною взаємною згодою може бути розірваний.

Практика шлюбних відносин в Римі свідчить, що визнання свободи розлучень зовсім не веде ні до руйнування сім'ї, ні до загибелі суспільства.


  1. Особисті та майнові відносини між подружжям


Загальна різниця у юридичній природі шлюбів cum manu і sine manu природно позначається на різному обсязі як особистих, так і майнових відносин між подружжям.

У шлюбі cum manu, як уже зазначалося, жінка цілком підпорядковувалась владі чоловіка і юридичне перебувала на становищі дочки. Отже, в особистому відношенні вона підлягала юридичне необмеженому праву чоловіка, який міг домагатись її від кожної третьої особи, навіть від родичів і проти її волі, за допомогою віндикації. Він мав право піддавати жінку будь-якому покаранню. У своїх вчинках чоловік був обмежений лише громадською думкою.

Той же принцип підлеглості визначав майнові відносини між подружжям. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула після шлюбу, належало чоловікові, повному і безконтрольному власникові. У разі неспроможності чоловіка майно жінки йшло на задоволення його кредиторів. Однак така майнова несамостійність жінки компенсувалася тим, що вона нарівні зі своїми дітьми мала спадкове майно після чоловіка і всіх його агнатичних родичів.

Зовсім інакше складаються відносини між жінкою і чоловіком у шлюбі sine manu. Принцип підлеглості жінки чоловіку поступається місцем принципу рівності. Щоправда, чоловік мав право вимагати повернення жінки від третіх осіб, які утримували П проти волі. Перебуваючи у шлюбі sine manu, дружина набувала Ім'я чоловіка, поділяла його громадянське становище, мала одне місце проживання з чоловіком, який повинен був її утримувати, представляти і захищати в суді. Проте в разі незгоди між подружжям остаточне рішення було за чоловіком.

Відповідно до цього загального принципу регулювалися і майнові відносини між подружжям. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула під час шлюбу, належало їй, було її власністю, якою вона могла розпоряджатися і користуватися, не питаючи на то згоди чоловіка. Чоловік і жінка могли вступати в різноманітні майнові відносини. Жінка могла доручити чоловікові управління усім своїм майном. З цією метою між ними укладався договір доручення. Однак, якщо стосовно якоїсь речі між подружжям виникав спір з питання власності, то допускалася презумпція, що річ належить чоловікові, аж поки жінка не доведе, що право власності на дану річ належить їй. І нарешті, подружжя не могло пред’являти одне до одного інфамних позовів (принижуючих честь). У разі потреби подружжю надавалися аналогічні позови, які не тягнули за собою infamia.

До майнових відносин подружжя належать придане і подарунок.

Придане (dos), Уже в стародавні часи склався звичай під час укладення шлюбу давати чоловікові придане — dos. Під приданим розуміли майне, яке передавалося чоловікові дружиною, її батьком або третьою особою (опікуном) на покриття витрат з господарства, щоб полегшити труднощі молодої сім'ї. Отже, початкове призначення приданого — допомогти чоловікові нести загальносімейні витрати. Проте згодом, крім цього призначення, Придане певною мірою гарантувало від необґрунтованих розлучень з боку жінки.

У римському праві придане має довгу історію. Спочатку воно переходило назавжди у повну власність чоловіка. Придане не підлягало поверненню родині жінки ні у разі її смерті, ні навіть у разі безпідставного розлучення з боку чоловіка. Але оскільки розлучення траплялися зрідка, то питання про долю приданого й і її в житті, ані в законодавстві не ставилося. Однак у період пізньої республіки, коли панувала аморальність і як наслідок посилилися розлучення, брак правового регламентування приданого створював неабиякі труднощі. Постала потреба у будь-якому разі юридично забезпечити інтереси подружжя. Насамперед про це стали турбуватися самі заінтересовані особи. Жінка або її родичі, укладаючи шлюб і встановлюючи придане, вимагали від чоловіка у формі стипуляції гарантування того, що у разі розлучення або смерті чоловіка придане має повернутися дружині або її батькові. Ви передбачених у застереженні умов жінка або батько одержували проти чоловіка або його спадкоємців суворий позов.

Звичай подібних застережень закріпився настільки, що навіть тоді, коли він вже не діяв, вважалося несправедливим, коли чоловік, даючи жінці розлучення без усякої на те причини, утримував придане. Виразником цієї несправедливості і тут став претор, який почав давати жінці позов bonei fidei. На підставі цього позову юриспруденцією були вироблені найближчі норми класичного права про придане. Головні положення цього права зводилися ось до чого. За загальним правилом, придане залишалося чоловікові, якщо шлюб припинявся внаслідок смерті дружини, а у разі смерті чоловіка придане завжди поверталося дружині або їй разом з батьком. Придане поверталося жінці й тоді, коли шлюб припинявся розлученням за ініціативою чоловіка або з його вини. Проте якщо жінка вимагала розлучення без будь-якого приводу з боку чоловіка або якщо розлучення сталося внаслідок Її поведінки, придане залишалося чоловікові. Однак у всіх випадках, коли чоловік мав повернути придане дружині, за певних умов він мав право на деякі відрахування з нього для утримання дітей, які залишалися за ним.

Отже, обов'язок чоловіка повернути придане у разі припинення шлюбу був визнаний у законі. Однак, перебуваючи в шлюбі, чоловік вважався власником приданого і міг його якимось чином відчужувати, витратити, тому вимога дружини про повернення приданого могла не задовольнитися. Щоб захистити жінку від таких випадків, закон Юлія заборонив чоловікові відчужувати детальну нерухомість без її згоди. Під заборону почали підпадати не тільки акти прямого відчуження, а й усі ті, які могли згодом призвести до відчуження, зокрема застава.

Імператор Юстиніан пішов далі у цьому напрямі. Якщо в класичному праві чоловік утримував придане у разі смерті дружини, то Юстиніан приписав повернення приданого її спадкоємцям. Крім того, він заборонив відчуження детальної нерухомості навіть за згодою жінки.

0тже, за пізнішим римським законодавством придане залишалося чоловікові лише в разі розлучення з вини жінки як штраф за провину.

Внаслідок обов'язку повертати придане і заборони відчужувати нерухомість вже в класичну епоху чоловік, хоч юридичне залишався власником приданого, але фактично був простим користувачем приданого на час шлюбу. Це свідчить про те, що права жінки на придане безперервно зростали.

Подарунок (donatio). Ще в Стародавньому Римі був звичай перед шлюбом робити подарунки з боку родини чоловіка для створення економічної основи сім'ї. Особливого значення вони набули після того, як виявилася інша — штрафна — функція приданого (dos). Якщо жінка у разі безпідставного розлучення з свого боку ризикувала втратою приданого, то й чоловік у разі розлучення з його вини був зобов'язаний повернути жінці придане (dos) і віддати їй подарунок (donatio).

За звичаями Стародавнього Риму, подарунок треба було підносити до шлюбу. Будь-яких правових норм, які б визначали правове становище подарунка, в цей час не було. Навіть в епоху класичного права норми щодо подарунка не набули повного розвитку. Лише законодавство останніх імператорів (Юстина, Юстиніана) надало цьому інститутові більш закінченого вигляду. Насамперед дозволялося в інтересах рівності і справедливості в. майнових відносинах між подружжям робити цей подарунок і. під час шлюбу. По-друге, батько чоловіка був зобов'язаний піднести подарунок так само, як батько жінки давати придане. Вартість подарунка мала дорівнювати вартості приданого. Крім того, з метою найкращого захисту жінки стосовно одержання подарунка на випадок розлучення з вини чоловіка була встановлена заборона відчуження подарунка.
ВИСНОВКИ З 4 ПИТАННЯ:
Відносини осіб, що перебували у шлюбі, поділяли­ся на особисті і майнові.

Так поступово складається римська система майнових відносин між подружжям. Принцип юридичної роздільності майна аж ніяк не був перешкодою у міцних шлюбах, проте гарантовано захищав і чоловіка, і жінку у шлюбах нетривких. Цей принцип, який тепер визнаний небагатьма законодавствами, становив основу римської системи майнових відноси між подружжям.



  1. Правові відносини між батьками та дітьми


За загальним визнанням римських юристів, такої влади над дітьми, як у римлян, не знав жоден інший народ. У стародавні часи це була, як уже зазначалося, абсолютна влада патріархального домовладики, самодержця всієї сім'ї. Вона охоплювала як саму особу дітей, так і всі їхні майнові набуття. Від волі домовладики повністю залежало життя новонародженого, якого він міг навіть викинути. Батько мав право продати своїх дітей у рабство.

У майновому відношенні син, як підвладна особа, був особою чужих прав. Він мав цивільну правоздатність, але не для себе, а свого батька. Усе, що син набував, автоматично ставало власністю батька. При цьому батько за зобов'язаннями дітей не відповідав. Тільки за делікт (правопорушення) він ніс повну відповідальність, а саме: або відшкодувати заподіяні втрати, або видати винного потерпілому. З часом відбувається поступове ослаблення абсолютної влади домовладики як в особистому, так і майновому напрямах.

В особистому відношенні викидати новонароджених дітей було заборонено вже імператором Ромулом, хоч продаж дітей допускався. Вбивство сина прирівнювалося до звичайного вбивства і наставала певна відповідальність. Зловживання своїм правом над сином могло позбавити батька цієї влади. Разом з тим піддається контролю навіть дисциплінарна влада батька. В імператорський період стали можливі скарги дітей магістратам на дії батька. Внаслідок усіх цих обмежень влада батька над особою дітей у період пізньої Римської держави втратила майже всю свою патріархальну гостроту.

Щодо майнової самостійності, то на перших порах вона йде тими ж шляхами, які були визначені стосовно рабів. Як рабам, батьки часто виділяли своїм повнолітнім дітям певне майно для самостійного господарювання — пекулій. Оскільки майно залишалося власністю батька, то він відповідав за дії сина в межах пекулія. Тут можна повторити все те, що було сказано раніше стосовно рабів.

Проте згодом становище дітей домовладики чимраз більше віддаляється від становища рабів. Першим кроком у цьому напрямі була постанова часів Цезаря або Августа, за якою все майно, здобуте сином на війні або військовій службі, належало йому як його власне майно, і він міг вільно ним розпоряджатися. Це було першим визнанням майнової самостійності дітей, хоч і у вузькому колі спеціальних відносин. Син міг це майно навіть заповідати, і лише у разі його смерті без заповіту воно переходило до батька.

З переходом до абсолютної монархії правила про військовий пекулій були перенесені на майно, набуте сином на цивільній службі, — так званий службовий пекулій. І військовий і цивільний пекулії були вільним майном сина, і батько ніяких прав на нього не мав.

Нові обмеження майнової сторони влади батька встановив наказ імператора Костянтина, за яким все те, що одержано дітьми (не лише сином) у спадщину від матері, вважалося їхньою власністю. Згодом це положення було поширено й на майно, одержане від родичів з материнського боку. Юстиніан усі ці численні обмеження узагальнив і постановив: батькові належить тільки те, що син набуває, оперуючи майном батька.

Отже, наприкінці Римської імперії у майновому відношенні від старої беззастережної влади батька залишилася тільки її тінь у вигляді права пожиттєвого користування батька деякими видами майна.

Врешті-решт було визнано майже повну майнову самостійність дітей, а разом з тим зруйновано початкову юридичну єдність сім'ї: тепер сім'я з юридичного боку була не єдністю, а союзом осіб, кожна з яких була самостійним суб'єктом прав, який може мати майно, виступати стороною у судовому процесі та укладати юридичні угоди.

Встановлення та припинення батьківської влади. Батьківська влада виникає насамперед природним чином внаслідок народження дитини в законному шлюбі. Закононародженими вважилися діти, які народилися під час шлюбу, а також ті, які народилися після спливу 181 дня після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Кожна дитина, народжена заміжньою жінкою, вважалася сином або дочкою її чоловіка, поки не буде доведено протилежне. Батьком дитини вважався той, на кого вказує факт шлюбу.

Щодо незаконних дітей, тобто народжених поза шлюбом, то батьківська влада могла бути встановлена тільки шляхом узаконення. Право на узаконення з'являється тільки в період абсолютної монархії і тільки для liberi naturals — так званих природних дітей. Поступово виникли три способи такого узаконення:

1) з часів імператора Феодосія і Валентина узаконення стало можливим шляхом висунення сина в стан місцевих декуріонів, попередньо наділивши його майном (декуріон — особа, яка відана місцевими справами, іноді погашала податки неплатоспроможного місцевого населення своїми коштами);

2) за часів імператора Анастасія узаконення відбувалося зі вступом родичів у законний шлюб (після того як були усунуті перешкоди, які не давали змоги це зробити раніше);

3) за часів Юстиніана узаконення могло відбутися шляхом спеціального рескрипту імператора.

Щодо чужих дітей, то батьківська влада могла бути встановлена шляхом усиновлення, форми якого різнилися залежно від того, хто всиновлювався: усиновлення особи власних прав називалося arrogatio, а усиновлення особи чужих прав (підвладної) — adoptio.

Аrrogatio. У стародавні часи здійснювалося у народних зборах по куріях за участю жерців у присутності усиновителя й усиновлюваного. Після встановлення обставин усиновлення, засвідчення згоди обох заінтересованих сторін, з'ясування різниці у піці між усиновителем і усиновлюваним (щоб усиновлення відповідало природі, різниця у віці мала становити не менш ніж 18 років) жрець зачитував народним зборам заяву про усиновлення.

Отже, усиновляти і бути усиновленими у такій формі могли пише ті особи, які мали право брати участь у народних зборах. А тому жінка не могла усиновляти і бути удочереною. Не можна було усиновляти і неповнолітніх.

Але з часом і падінням ролі куріатних зборів відпала потреба ч санкціонуванні усиновлення народними зборами. Разом з тим її імператорський період було скасовано заборону усиновлення неповнолітніх, а саме усиновлення оформлялося імператорським прескриптом.

Аdoptio. За цією формою усиновлення батько усиновленого продавав його за допомогою mancipatio будь-якій сторонній довіреній особі. Якщо такий продаж відбувався вдруге і втретє, то у процес вступав усиновитель, який для форми пред'являв віндикаційний позов проти довіреної особи, яка не заперечувала проти позову, внаслідок чого претор передавав усиновлюваного усиновителеві. Аdoptio, на відміну від arrogatio, — це приватноправовий акт, а тому для цієї форми не було обмежень для усиновлення неповнолітніх і жінок. Навпаки, для дочок і внуків достатньо було одноразової mancipatio.

Залишком старого патріархального характеру влади батька навіть у найпізнішому римському праві є її пожиттєвість. Ні досягнення сином повноліття, ні заснування своєї сім'ї, дому, господарства не припиняло батьківської влади. Лише з набуттям певного звання, зокрема консула, єпископа, син її позбавлявся.

Проте влада батька, як право одностороннє, може бути припинена штучним шляхом — звільнення сина самим батьком, що має назву еmancipatio. Форма еmancipatio теж здійснювалася за допомогою триразового продажу сина, в результаті чого він здобував волю і ставав persone sui juris, набував господарської самостійності, однак втрачав усі спадкові права стосовно своєї сім'ї. Це обмеження мало місце в часи існування агнатичної сім'ї і було скасовано в імператорський період.

Імператор Анастасій встановив можливість еmancipatio за допомогою імператорського рескрипту, а Юстиніан взагалі приписав, що для еmancipatio досить заяви, зробленої перед судом.
1   2   3

Схожі:

ЛЕКЦІЯ з дисципліни «Основи римського права» ТЕМА №7. РЕЧОВЕ ПРАВО
Римское частное право: Учебник под ред. И. Б. Новицкого и И. С. Перетерского. – М. Новый юрист, 1997. – 512с
ЛЕКЦІЯ з дисципліни «Основи римського права» ТЕМА №9
Основні поняття спадкового права. Історія виникнення та розвитку спадкового права
1. Поняття римського права як загального права ан­тичного світу....
Рецепція римського права: причини рецепції та її наслідки. Особливості рецепції римського приватного права в Україні
ЛЕКЦІЯ з дисципліни «Цивільне та сімейне право»
Лекцію підготував: кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Дніпропетровського державного університету...
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та практичних...
Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та практичних занять з навчальної дисципліни “Сімейне право” (відповідно до...
Харитонов Е. О. Основы римского частного права. Х.: ООО «Одиссей»,...
Макарчук В. С. Основи римського приватного права. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2000
План Шлюбно-сімейне право України: поняття і предмет правового регулювання...
Крім того, шлюбно-сімейне право України регу­лює відносини усиновлення (удочеріння), опіки й піклування і т д
ПЛАН ЛЕКЦІЇ: Поняття і види джерел римського права
Преторське право (jus praetorium). Римські магістрати та їхні едикти. Взаємодія квіритського і претор­ського права. Кодифікація преторських...
Сімейне законодавство
Сімейне право України – сукупність правових норм, які регулюють майнові та особисті немайнові правовідносини осіб в сфері їх сімейного...
Лекція з дисципліни «Земельне право»
Лекцію підготував доцент кафедри трудового та аграрного права Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, к ю н....
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка