|
|
Скачати 492.85 Kb.
|
Договір позички. Договір позички — реальний контракт, в якому одна сторона (комодант) передає іншій особі (комодантарію) індивідуально визначену річ у тимчасове і безоплатне користування. За закінченням строку договору позичальник (комодантарій) зобов'язується повернути ту ж саму річ повністю збереженою. Як видно з наведеного визначення, предметом договору позички може бути тільки індивідуально визначена річ — конкретний кінь, раб тощо. Оскільки із закінченням строку користування поверненню підлягає та ж сама річ, яка була передана позичальнику, то, зрозуміло, що вона не може бути споживною і замінною. Спірним було питання, чи може бути предметом договору нерухома річ (наприклад, земля). Джерела містять різні відомості щодо цього — одні вважали, що нерухомі речі також можуть бути предметом договору позички, інші схилялись до протилежної думки. За договором позички річ передавалася в тимчасове і безоплатне користування, тобто за користування річчю позичальник не зобов'язаний яким-небудь чином винагороджувати позичкодавця. Ця особливість договору відрізняла його від інших подібних, наприклад, договору найму речей. Вона ж зумовлює інші специфічні його риси. Оскільки за договором позичальник одержує право безоплатного користування чужою річчю, це покладає на нього обов'язок проявляти до неї особливу увагу і обережність. Він несе відповідальність за будь-яку вину. Якщо пошкодження або загибель речі настали не тільки з умислу або за грубої необережності, але й за легковажності, то він зобов'язаний відшкодувати заподіяні збитки. Позичальник зобов'язаний ставитися до останньої уважно, берегти її ретельно, користуватися належним чином, відповідно до господарського призначення речі, проявляти піклування доброго господаря. Адже він одержав її в безоплатне користування. Якщо пошкодження або загибель речі сталися без вини позичальника, тобто випадково, він звільнявся від відповідальності. Оскільки в договорі позички річ передається в тимчасове користування, а не у власність, право власності залишається в позичкодавця, отже, він несе і ризик випадкової загибелі речі. Договір позички не є суто одностороннім як позика. Він може бути одностороннім (частіше) і може — двостороннім (хоча й рідше). Права і обов'язки позичкодавця. Основне право позичкодавця — вимагати повернення своєї речі після закінчення строку договору. Крім того, він має право вимагати відшкодування збитків, заподіяних речі з вини позичальника. Договір позички приносить вигоду тільки одній стороні — позичальнику. Позичкодавець виявляє певне добродіяння, люб'язність позичальнику. Цей договір зумовлюється не господарською потребою позичкодавця, не якою-небудь його необхідністю, а, навпаки, бажанням надати допомогу, зробити добро іншому. Тому позичкодавець, надаючи таку люб'язність, сам визначає і межі доброї волі, тобто межі своїх обов'язків. Проте, вступивши в зобов'язання, він певним чином пов'язує себе і не може вимагати повернення речі раніше визначеного строку. Межами цієї люб'язності визначаються й обов'язки позичкодавця, які можуть виникнути, але можуть і не виникнути. Якщо люб'язність справжня, то, природно, річ, що надається, має бути справною, придатною для користування. В такому випадку у нього ніяких обов'язків не виникає. Проте, якщо надана в тимчасове користування річ виявиться несправною, що може заподіяти або заподіяло збитки позичальнику, то в позичкодавця виникає обов'язок відшкодувати заподіяну шкоду (Д. 13.6.17.3). Наприклад, позичкодавець передав у тимчасове користування хворого коня, який заразив і коня позичальника, внаслідок цього коні загинули. В такому разі позичкодавець зобов'язаний відшкодувати заподіяні позичальнику наданням хворого коня збитки. Права і обов'язки позичальника. В кожному договорі праву однієї сторони відповідають обов'язки другої (кореспондує відповідний обов'язок). Тому, можна сказати, що в договорі позички права і обов'язки позичальника обумовлені правами і обов'язками позичкодавця. Наприклад, праву позичкодавця вимагати повернення речі кореспондує обов'язок позичальника повернути її. Це його основний обов'язок. Крім того, позичальник повинен дбайливо ставитись до одержаної речі і відшкодувати заподіяну його виною шкоду. Право у позичальника може виникнути, але його може і не бути. Якщо позичкодавець передав у користування справну річ, то в позичальника ніякого права не виникає. Це суто односторонній договір. Якщо з вини позичкодавця в користування передано несправну річ, то в позичальника виникає право вимагати відшкодування заподіяної шкоди. В такому разі договір буде двостороннім. Неважко помітити, що права і обов'язки сторін у договорі не еквівалентні. Обов'язок позичальника може настати тільки випадково, частіше його може і не бути. Отже, основний тягар лежить на позичкодавцеві. Договір позички не можна розглядати як форму добродіяння, що надається заможними рабовласниками щодо незаможних клієнтів. Відсутність близької господарської мети в позичкодавця — ще не свідчення його благородної безкорисливості, прагнення надати допомогу ближньому. Договір схову (поклажі, зберігання) — поширений реальний контракт, ретельно розроблений римськими юристами, відшліфований преторською і судовою практикою. Договір схову або поклажі — реальний контракт, за яким одна сторона — поклажодавець (депонент) передає іншій стороні — хранителю (депозитарію) індивідуально визначену річ на схов, зберігання. За загальним правилом предметом договору були індивідуально визначені речі. Проте допускалися договори, за якими на зберігання передавалися речі, що визначалися родовими ознаками (зерно, гроші тощо). Права і обов'язки сторін. Договір схову був безоплатним, що накладало певний відбиток на права і обов'язки сторін. Основне право поклажодавця полягало у вимозі повернути за закінченням строку річ у повному збереженні з усіма прирощеннями. Йому ж належить право вимагати відшкодування збитків, заподіяних речі. Проте, оскільки схов завжди укладався в інтересах поклажодавця, хранитель відповідав тільки за умисел і грубу необережність. За шкоду, заподіяну речі з його вини у формі легкої необережності, хранитель відповідальності не ніс. Так само як і в договорі позички, обов'язок у поклажодавця може виникнути, але його може і не бути. Він виникає і покладається на поклажодавця у випадку, коли було передано на схов річ, що заподіяла шкоду майну хранителя (наприклад, хворий кінь заразив коня хранителя). Тоді поклажодавець зобов'язаний відшкодувати заподіяні збитки. Крім того, якщо схов вимагав від хранителя певних витрат, поклажодавець зобов'язаний також їх відшкодувати. Проте обов'язки поклажодавця мають випадковий характер. Права хранителя не еквівалентні його обов'язкам. Вони значно вужчі і при цьому можуть бути, але їх може і не бути (право вимагати відшкодування заподіяної хранителю шкоди і витрат, яких могло і не бути). Основний обов'язок хранителя — дбайливо і надійно зберігати передану йому річ. Користуватися нею він не має права, бо є тільки держателем, але не володільцем і зобов'язаний по закінченні строку схову повернути ту ж річ і в такому ж стані. Хранитель повинен здійснювати зберігання особисто. Тільки у виняткових випадках він може передати схов іншим особам, але під особисту відповідальність. Договір схову може бути укладений на визначений і на невизначений строки. ВИСНОВКИ З 2 ПИТАННЯ: До цієї групи контрактів римське приватне право відносило чотири контракти: позику, позичку, схов, заставу. Отже, для виникнення реального договору вимагалося вчинити дві дії в сукупності — досягти угоди і передати річ. Здійснення якоїсь однієї з них до виникнення договору не призводило. Перелік реальних контрактів був вичерпним і не міг бути змінений угодою сторін. 3. Консенсуальні контракти Основна ознака, що об'єднувала консенсуальні договори, полягала в набутті чинності на момент досягнення угоди про предмет договору без виконання яких-небудь додаткових формальностей. Отже, на відміну від реальних договорів досягнення угоди набувало тут юридичного значення, ставало юридичним фактом, який встановлював обов'язки сторін виконувати певні дії. Практичне значення цього моменту полягало в тому, що кредитор мав право вимагати від боржника виконання договору. Консенсуальні контракти породжували зобов'язання досягненням угоди сторін. Виконання будь-яких інших формальностей не вимагалося, отже, договір може бути укладений навіть між відсутніми особами шляхом листування чи через повіреного. Характерною рисою консенсуальних контрактів є те, що з них виникають взаємні зобов'язання, тобто такі, в яких кожна із сторін несе певні обов'язки. Тому виконання однією із сторін свого обов'язку надає їй право вимагати і від контрагента виконання обов'язку. Тільки в такому випадку виникає право на позов. Іншими словами, консенсуальні контракти характеризуються також функціональною двосторонністю зобов'язання. Договір купівлі-продажу. Договір купівлі-продажу є контрактом, за яким одна сторона — продавець бере на себе обов'язок передати іншій стороні — покупцеві у власність яку-небудь річ. Покупець зобов'язується прийняти куплену річ і заплатити за неї обумовлену ціну. Істотними елементами договору були товар і ціна. Як консенсуальний контракт договір купівлі-продажу виникав з моменту досягнення угоди продавця і покупця і за цими істотним елементами. Предметом купівлі-продажу, тобто товаром, могли бути будь-які речі, не вилучені з обороту. Допускалася продажа безтілесних речей, споживних, неспоживних, рухомих, нерухомих тощо. Могли бути предметом продажу і речі, яких на момент укладення договору або взагалі не існувало в природі, або вони ще не були у власності продавця. Розвиток обороту зумовлював розвиток купівлі-продажу, розширював можливості застосування договору до різноманітних потреб. Так, почали допускати укладення договору купівлі-продажу на товар, якого ще не було в природі (ще невирощений врожай, молодняк худоби тощо). За умов обороту, що все більше ускладнювася, виробник зазначених товарів хотів бути впевненим в їхньому надійному збуті. Тому перш ніж виробляти, він укладав договір купівлі-продажу на зазначену продукцію. Речі, вилучені з обороту, не могли бути предметом купівлі-продажу. Іншою істотною умовою договору купівлі-продажу була ціна. За загальним правилом вона встановлювалася угодою сторін і виражалася в конкретній грошовій сумі. В цьому полягала істотна відмінність договору купівлі-продажу від міни, коли ціна виражалася через речі. Ціна мала бути чітко визначеною. Вона залежить від наявності товару і попиту. В імператорський період були зроблені спроби регулювання цін на ринку, які успіху не мали. Права і обов'язки сторін в договорі купівлі-продажу. Продавець має право вимагати від покупця: а) прийняти продану річ, тобто виконання договору; якщо чомусь покупець відмовляється від прийняття речі, він зобов'язаний відшкодувати продавцю заподіяні йому збитки; б) сплати обумовленої договором ціни. Час її сплати встановлюють сторони (наперед, частинами або після передачі товару); момент сплати на час виникнення договору не впливає і є лише елементом його виконання. Продавець був зобов'язаний: 1. Передати проданий товар у власність покупця. Отже, продавцем може бути тільки власник товару, за винятком продажу за договором доручення і з публічних торгів, але і в цих випадках продаж провадиться від імені продавця-власника. Якщо ж продавець продав чужу річ, не будучи її власником, покупець також не може стати її власником — не можна передати іншому право, якого сам не маєш. У такому разі продавець несе відповідальність за евікцію, тобто відсудження купленої речі третьою особою від покупця на підставі права, що виникло раніше. Основним обов'язком продавця є забезпечення перенесення права власності на покупця. Якщо цього не буде, договір не буде виконаним, що тягне за собою відповідальність. Проте відповідальність за евікцію настає не за всякого програшу процесу, а лише тоді, коли його наслідком є втрата володіння покупцем. Отже, якщо позивач, що виграв процес, помер і в нього не залишилося нікого, хто міг би претендувати на спірну річ, то вона так і залишиться у володінні покупця. Вимагати від продавця відшкодування відсудження покупець міг лише за однієї неодмінної умови — сплати ціни за куплену річ, яку в нього відсудили. Якщо ціна ще не була сплачена, відповідальність за евікцію не наставала. Таким чином, відповідальність за евікцію зумовлюється сплатою купівельної ціни самим покупцем або наданням забезпечення. Якщо за згодою покупець вніс частину ціни, а куплений товар був відсуджений, то продавець відповідав у подвійному розмірі одержаної ціни. Проте в класичному праві момент набуття чинності договору купівлі-продажу і момент перенесення права власності не залежали від моменту сплати ціни. 2. Передати покупцеві річ належної якості, придатну для використання за призначенням. Покупець може відмовитися прийняти її або вимагати зменшення купівельної ціни, якщо вона не відповідає цим вимогам. Проте відповідальність продавця настає лише за так звані приховані недоліки, тобто, такі, які не можна було помітити навіть при уважному огляді речі (наприклад, внутрішня хвороба раба). За недоліки, які можна помітити при огляді речі, продавець відповідальності не ніс (наприклад, продається сліпий раб, то це легко помітити). 3. Передати речі в обумовлений строк і в обумовленому місці. Ухилення продавця від цих вимог договору могло заподіяти майнову шкоду покупцеві, за яку продавець мав відповідати. Покупець ставав власником купленої речі в момент її фактичної передачі. Якщо річ (товар) гинула випадково, тобто без вини і покупця, і продавця, то відповідно до загального принципу) ризик випадкової загибелі завжди несе власник, збитки мав би нести продавець. Проте римське право, відступаючи від цього загальновизнаного принципу, покладало збитки на покупця з моменту укладення договору ризик випадкової загибелі проданої речі лежить на покупцеві. Відповідно були вироблені такі правила: — в момент укладення договору право власності до покупця не переходило. Факт укладення договору лише покладав на продавця обов'язок передати право власності на продану річ покупцеві; — покупець ставав власником купленої речі в момент її фактичної передачі; — ризик випадкової загибелі проданої речі переходив на покупця в момент укладення договору, тобто ще до того, коли він ставав власником. З переходом ризику випадкової загибелі речі на покупця до нього переходили і будь-які можливі прирощення, поліпшення тощо. Права і обов'язки покупця. Як уже зазначалося, певним правам продавця кореспондували відповідні обов'язки покупця. Він мав право вимагати передачі йому проданої речі у власність. Якщо чомусь продавець не міг передати продану річ покупцеві, він зобов'язаний був відшкодувати заподіяні збитки. Покупець мав право вимагати передачі речі в установлений строк, в обумовленому місці і належної якості. При цьому він повинен був оплатити продавцю обумовлену ціну як необхідну умову переходу до нього права власності за продану річ. У договорі допускалася угода про відстрочку або розстрочку сплати ціни (Д. 18.1.19). Договори найму. Класичне римське право знало три договори найму: найом речей; найом послуг; найом роботи. Між ними багато спільного, проте є й істотні відмінності. Спільне те, що в кожному з них одна сторона що-небудь передає іншій в тимчасове користування за певну плату, а різниця в тому, що предметом договору є речі, послуги, робота. Договір найму речей — це контракт, за яким одна сторона — наймодавець бере на себе обов'язок надати другій стороні — наймачу в тимчасове користування яку-небудь річ за обумовлену винагороду. Предметом договору найму речей могли бути будь-які речі, крім споживних, оскільки наймач зобов'язаний повернути ту саму річ І в такому ж стані (таку саму споживну річ повернути неможливо) Предметом договору могли бути одна або декілька речей При цьому не мало значення, чи був власником цих речей наймодавець В найом можна було здати і чужу річ. Вона передавалася в тимчасове користування Наймач зобов'язаний був повернути ту саму річ І в такому ж стані Крім речей у точному значенні цього слова, предметом договору найму речей (майнового найму) могли бути також І деякі права, наприклад, узуфрукт (так звані безтілесні речі). Права і обов'язки сторін Наймодавець повинен надати річ своєчасно І в придатному для користування стані Він зобов'язаний постійно, на весь час дії договору, забезпечувати наймачу можливість нормального І безперешкодного користування річчю (провадити необхідний ремонт) Разом з річчю наймачу передавалися І всі приналежності до неї Якщо річ чомусь не можна було використати, наймодавець відповідав за будь-яку провину Основне право наймодавця полягало у вимозі виплати винагороди за користування річчю, обумовленої договором. Плата за найом, як правило, виплачувалась по закінченні певних проміжків часу, проте сторони могли домовитися й інакше. Наймодавець має право вимагати повернення речі в обумовлений строк в цілості І збереженні Якщо річ буде повернута не у строк або з пошкодженнями, наймодавець має право вимагати відшкодування заподіяних збитків На наймача, винного в простроченні, переходив ризик випадкової загибелі предмета найму Права і обов'язки наймача Наймач має право користуватися найнятою річчю в своєму Інтересі При цьому він міг (якщо в договорі не було прямої заборони) передати у користування третій особі (піднайом) Проте за збереженість речі перед наймодавцем відповідав наймач, а не піднаймач Зрозуміло, піднаймач відповідав перед наймачем Останній мав право вимагати відшкодування витрат, зроблених ним на найняту річ під час дії договору Відшкодуванню підлягали необхідні й корисні витрати, господарська доцільність яких обгрунтована. Наймач зобов'язаний був обережно користуватися річчю, виявляти турботу про її цілість і неушкодженість Якщо ж пошкодження, погіршення або навіть загибель речі настали, наймач ніс відповідальність за будь-яку провину, в тому числі і за легку необережність Він зобов'язувався своєчасно вносити плату за найом. Договір найму речей, як і більшість договорів, припинявся за взаємною згодою Проте в деяких випадках він міг бути припинений і за одностороннім волевиявленням Наймач міг відмовитися від договору, якщо надана річ виявлялася непридатною для користування В свою чергу, наймодавець, виявивши зловживання в ставленні до речі з боку наймача, мав право припинити договір Смерть однієї Із сторін не припиняла договір Він припинявся із закінченням строку Але якщо наймач продовжував користуватися річчю і після закінчення строку, а наймодавець не заперечував, договір вважався продовженим за взаємною згодою. |
|
Функції трудового права Численні точки зору зводяться до того, що під функцією права розуміють або соціальне призначення права, або напрями правового впливу... |
ТРУДОВЕ ПРАВО, ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ” Трудове право України як самостійна галузь права, її співвідношення з суміжними галузями права. Предмет трудового права. Метод трудового... |
|
Тема ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА Поняття адміністративного права. Співвідношення адміністративного права з іншими галузями права |
Контрольні питання для підготовки до заліку із Загальної частини кримінального права Поняття, завдання та система кримінального права. Наука кримінального права як галузь правознавства |
|
«Предмет, метод, принципи і система земельного права України» Поняття і основні ознаки земельного права України як галузі права, галузі науки і навчальної дисципліни |
Законодавства, їх система Поняття цивільного права як галузі права. Предмет та метод цивільно-правового регулювання суспільних відносин |
|
1. Поняття римського права як загального права античного світу.... Рецепція римського права: причини рецепції та її наслідки. Особливості рецепції римського приватного права в Україні |
Семінарське заняття № Конституційне право України: поняття, система, принципи Система галузі конституційного права України. Принципи конституційного права. Конституційно-правові норми та інститути |
|
1. Місце муніципального права всистемі національного права України Це пов'язано з тим, що їх об'єднують загальні: предмет, метод, функції, цілі. Муніципальне право – це не аморфна маса правових розпоряджень,... |
Поняття трудового права як галузі права. Принципи і джерела трудового права як галузі права Трудове право займає одне з провідних місць серед галузей сучасного права України. Його значення визначається роллю праці в суспільстві.... |