|
|
Скачати 0.92 Mb.
|
Концепція Рудольфа Челлена Ідеї німецького географа розвинув його послідовник шведський політолог Рудольф Челлен. У своїй головній роботі «Держава як форма життя», спираючись на методологію Ратцеля, він сформулював «органічну теорію» держави. Подібно іншим організмам, стверджував Челлен, держави народжуються, розвиваються, в'януть і помирають, тобто являють собою форми життя. Їх буття підпорядковується загальному закону боротьби за існування. У житті держав боротьба за існування виявляється в боротьбі за простір. «Життєздатні держави, чиє простір обмежений, - писав Челлен, - підпорядковані категоричному політичному імперативу: розширити свою територію шляхом колонізації, об'єднання або завоювань різного роду. У такому становищі була Англія, а в даний час знаходяться Японія і Німеччина. Як ми бачимо, тут має місце не стихійний інстинкт завоювання, а природний і необхідний зростання в цілях самозбереження ». Челлен висунув ідею тотальності держави. В його уяві держава є єдність п'яти елементів, що виявляється як: 1. Фізико-географічний просторовий організм; 2. Певна форма господарства; 3. Певна етнічна спільність; 4. Соціальне співтовариство класів і професій; 5. Форма державного управління зі своєю конституційною та адміністративною структурою. Це все утворює «п'ять елементів однієї і тієї ж сили, подібно до п'яти пальцях на одній руці, яка трудиться в мирний час і б'ється у воєнний». Істотним внеском шведського політолога в розвиток геополітичного знання стало формулювання ним закону автаркії. Держава, на думку Челлена, не повинно бути ні чисто індустріальним, ні чисто аграрним, бо тоді воно стає заручником політики інших держав, залежним від світової розкладу сил. З економічної точки зору держава, щоб бути стійким, має бути самодостатнім. Саме Челлен ввів у науковий обіг поняття «геополітика», яку він визначав як доктрину, яка розглядає державу як географічне, або просторове явище. Геополітику він відрізняв від політичної географії, яка, в його уявленні, є наукою про місцеперебуванні людських спільнот в їх зв'язку з іншими елементами Землі. Концепція Карла Хаусхофера Найбільш повного розвитку німецька традиція геополітичного знання знайшла в особі Карла Хаусхофера. Виходець з аристократичної баварської сім'ї, син професора політичної економії, професійний військовий, дослужився до чину генерал-майора, він створив ряд оригінальних геополітичних концепцій, що не втратили цінності донині. У 1924 році він з групою однодумців (Е. Обст, Г. Лаутензах, О. Мауль) заснував відомий орган геополітичної думки «Журнал геополітики» («Zeitschrift fur Geopolitik»), в якому знаходили відображення багато проблем. У тому ж році вийшла перша концептуальна робота Хаусхофера, присвячена геополітичної ситуації в тихоокеанському регіоні. У повній згоді з Ратцелем і Челленом Хаусхофер розглядав простір як детермінанту державного розвитку. Під впливом знаменитого англійця Макіндера він бачив світ у стані перманентної нестабільності, як арену боротьби двох політичних елементів: морський і континентальної сил. Пошуки способу вирішення цього конфлікту призвели Хаусхофера до формулювання концепції пан-регіонів 94. Українська держава, як і будь-яка інша, не може успішно розвиватися, спираючись на розуміння лише власних інтересів, ігноруючи геополітичний контекст і тенденції розвитку світової цивілізації. Усвідомлення Україною власних інтересів є невіддільним від того, як світова громадськість ставиться до України і яким вона бачить її місце у світі. Визначення геополітичних інтересів нашої держави потребує врахування як усієї системи глобальних зацікавлень різних країн, так і фактичного розкладу сил — економічних, політичних, військових, ідеологічних — в своєму регіоні (особливо це стосується близького оточення України). Визначення національних інтересів України й активізація її зовнішньополітичних зусиль відбувається перш за все на двох рівнях: глобальному і субрегіональному. На глобальному рівні можливості України стали вкрай обмеженими після того, як вона позбулася ядерної зброї та значно скоротила свій військовий потенціал, не компенсувавши цих втрат економічними здобутками. На цьому рівні Україна є об'єктом тиску з боку глобальних силових потуг: США, Європейської спільноти, міжнародних фінансових структур, Росії. Глобальні сили мають певні інтереси в Україні, можливість реалізації цих інтересів визначається взаємодією глобальних сил та здатністю України бути суб'єктом геополітики. Зниження якості України як суб'єкта зменшує її можливості чинити опір, і навпаки. Істина поки що полягає в тому, що коли країна падає в прірву, це не зачіпає нічиїх інтересів, але коли вона робить хоч малий крок, щоб підвищити власний статус, це неодмінно посилює зовнішній тиск на неї (прикладом останнього є нещодавні події навколо будівництва в АЕС Ірані, танкового контракту з Пакистаном тощо). Навіть будучи ослабленою, Україна може зберігати певний гео-політичний статус суб'єкта, якщо вдало балансуватиме на суперечностях між інтересами світових потуг. Однак політика такого балансування — це політика лише тактична. Україна неодмінно програє як суб'єкт, коли глобальні потуги порозуміються між собою в українському питанні. Реально посилити свої позиції на глобальному рівні Україна може шляхом структурної модернізації свого економічного потенціалу та масштабної цілеспрямованої експансії в Південно-Східному напрямку. Сприятиме цьому також інтегрування в європейські структури, посилення стратегічного співробітництва з США, розвиток рівноправного партнерства з РФ. На субрегіональному рівні (в просторі найближчого оточення) Україна є великою (за розмірами та чисельністю населення) державою зі значним потенціалом. Як спадкоємниця частини функцій СРСР в Центральній і Південно-Східній Європі та в Чорноморському регіоні, Україна має відігравати тут значну роль в організації нової світового системи порядку. Для неї життєво важливим є залагодження конфліктних ситуацій на Балканах, в Придністров'ї та Кавказькому регіоні, формування моделей рівноправного партнерства з Польщею, Туреччиною, Росією як потужними регіональними сусідами. Але, на жаль, Україна й на цьому рівні здає свої позиції. Вона втратила контроль над Чорноморським флотом (який має велике регіональне значення); послабився її вплив на Балканських ринках, що пов'язано з закриттям Дунайської транспортної мережі; їй поки що не вдається подолати труднощі з включенням в дію Євроазіатського транспортно-енергетичного коридору. Якщо Україна й надалі програватиме на своєму субрегіонально-му рівні, то це призведе до того, що й тут вона стане переважно об'єктом тиску з боку інших регіональних сил. Активно діяти вона, отже, зможе лише на локальному рівні, тобто на рівні міждержавного вирішення конкретних питань, здобуваючи тут певні незначні переваги, але все більше і більше втрачаючи геостратегічну перспективу. Українську геостратегію визначають на сьогодні три головні парадигми, взаємодія яких створює ту чи іншу конфігурацію зовнішньополітичних орієнтацій країни. Ці головні парадигми такі: Євразійська, Євроатлантична та Чорноморська (Південно-Східна). Разом з тим, це є також три головні напрями зовнішньополітичних зусиль української держави. Всі вони мають достатньо глибокі історичні корені та відображають потужні геополітичні чинники сьогодення. 95. Глобальні проблеми сучасності — це проблеми, які є загальносвітовими, такими, що зачіпають інтереси усіх держав і націй, класів, соціальних груп, політичних партій, кожної людини зокрема. Фактично, це сукупність суперечливих процесів, які становлять зміст сучасної кризи світової цивілізації. Ці проблеми створюють загрозу розвиткові і навіть існуванню всіх країн світу і потребують для відвернення цих катастрофічних наслідків спільних зусиль. Існує дуже багато класифікацій глобальних проблем сучасності. Однією з найбільш популярних є запропонована норвезьким соціологом И. Галтунго Му котрий визначив чотири критичні ситуації, з якими зіткнулося людство у другій половині XX століття: 1) криза насильства і загроза насильства, що тепер проявляється у загрозі міжнародного тероризму; 2) криза зубожіння і загроза бідності; 3) криза відторгнення окремих осіб та соціальних груп і загроза загального придушення прав людини; 4) криза навколишнього середовища і загроза локального порушення екологічного балансу. Більш традиційною є класифікація, запропонована польським політологом Артуром Воднаром, який виділяє: 1) ядерну загрозу знищення цивілізації; 2) проблему вичерпання природних ресурсів, зокрема енергетичних; 3) екологічні проблеми; 4) продовольчу проблему, тобто проблему забезпечення продовольством населення Землі, яке постійно зростає; 5) демографічну проблему, тобто проблему відтворення та міграції населення, формування його освітнього потенціалу, працевлаштування; 6) проблему охорони здоров'я; 7) проблему використання космосу в мирних цілях. Також доцільно буде навести класифікацію глобальних проблем людства за їх характером: 1) проблеми переважно соціально-політичного характеру (відвернення ядерної війни, припинення гонки озброєнь, мирне розв'язання конфліктів, формування ненасильницького миру); 2) проблеми переважно соціально-економічного характеру (подолання економічної та культурної відсталості, вирішення проблеми зубожіння, забезпечення ефективного виробництва, розв'язання світової енергетичної, сировинної і продовольчої криз, оптимізація демографічної ситуації, особливо в країнах, що розвиваються; освоєння в мирних цілях космосу і Світового океану); 3) соціально-екологічні проблеми (забруднення навколишнього середовища, необхідність раціонального використання природних ресурсів Землі); 4) проблеми людини (забезпечення її основних прав та свобод, подолання відчуженості від природи та політики, держави). Цілком очевидним є факт, що вирішення глобальних проблем сучасності полягає у міждисциплінарному підході до цієї проблеми. Першим такий шлях запропонував Володимир Вернадський, котрий створив вчення про ноосферу — середовище, в якому живе людина. Суть цього підходу полягає у поєднанні філософських, політичних, природничих та техніко-економічних знань до відповідних сфер людської діяльності. Вчений вважав, що людина у сучасному світі повинна мислити планетарно; в основі цього нового мислення є теза щодо рівності людей. Однак для досягнення такого стану необхідно, щоб всі країни змінили підхід до ведення зовнішньої політики, тобто відмовилися від політики конфліктності та конфронтації і перейшли до глобального співробітництва на засадах визнання пріоритетності загально цивілізаційних цінностей. 96. Термін "тероризм" походить від слова "терор", що в перекладі з латинської мови означає " жах", "насильство". Ці обставини і визначають терор як особливу форму політичного насилля, що характеризується жорстокістю, цілеспрямованістю та вдаваною ефективністю. Ці особливості визначили широке використання терору протягом людської історії як засобів політичної боротьби в інтересах держави, організацій та окремих осіб. Тероризм — це метод політичної боротьби, який полягає у систематичному застосуванні нічим не обмеженого, не пов'язаного з військовими діями фізичного насильства для досягнення визначеної мети шляхом усунення політичних супротивників (вбивства політичних лідерів, військових або рядових громадян, вибухи, напади на банки, арсенали зброї, захоплення повітряних лайнерів, заручників тощо). Головним у визначенні форми тероризму є те, з якою метою здійснюють насильницькі акти. Політичним роблять терористичний акт його мотиви та спрямованість. Політичний характер терористичної діяльності принципово відрізняється від кримінальної злочинності, хоч між ними є деяка схожість. По-перше, кримінальні злочинці та терористи свідомо порушують закони. По-друге, ряд використовуваних ними засобів збігаються. По-третє, самі терористи нерідко залучають до своїх операцій злочинців. Між політичним та кримінальним тероризмом усе ж більше відмінностей, ніж схожості. Терористи намагаються насамперед залякати суспільство, змінити існуючий державний устрій, внутрішню політику тощо. Злочинці навпаки, намагаються не привертати уваги, не зачіпати основ суспільства, в рамках якого вони здійснюють свою діяльність. Терористи намагаються завдати удару по "системі", а злочинці — здобути якомога більше грошей. Політичний тероризм виник на початку XIX ст. після закінчення наполеонівських війн. Активність одинаків, що була характерною для тероризму спочатку, у другій половині XX ст. перетворилась у діяльність зі своєю ідеологією, політичними цілями, лідерами та героями. У XX ст. тероризм сформувався як значущий політичний фактор. Завдяки розвитку науки і техніки тероризм стає загрозою вже не окремим особистостям, як було раніше, а набуває значення глобальної проблеми, яка загрожує всьому людству. Релігійний тероризм представляють терористичні організації, об'єднані належністю до однієї конфесії. Сьогодні християни складають 38% усього населення планети, вони мають більшість у двох третинах країн світу на всіх континентах. Мусульмани становлять 18,9% населення і мешкають переважно в країнах Близького і Середнього Сходу, Північної Африки і Південно-Східної Азії. Індуїсти — 13,3%, конфуціанці — 6,6%, буддисти — 6%, іудеї — 0,2%. Атеїсти складають приблизно 15%. Однією з причин виникнення конфліктів на релігійній основі є фундаменталізм, притаманний представникам усіх релігій. З огляду на соціально-політичну спрямованість, вирізняють лівий і правий тероризм. За засобами впливу на об'єкт тероризм поділяють на демонстративний та інструментальний. Демонстративний тероризм — має за мету привернути увагу до тієї чи іншої проблеми (екологічні: будівництво АЕС, охорона навколишнього середовища, утилізація ядерних та хімічних відходів). Суб'єкти інструментального тероризму розглядають психологічні ефекти як допоміжну дію, навіть другорядну. Вони намагаються досягти реальних змін владних відносин тиском фізичного впливу (вбивства, захоплення об'єктів, вибухи і т.д.). За засобами, які використовують під час терористичних актів, виділяють тероризм із застосуванням засобів ураження (зброя, вибухівка) та тероризм із застосуванням зброї масового знищення (біологічний, хімічний, ядерний тощо). За середовищем здійснення — наземний, повітряний, морський, космічний. Останнім часом надто популярним стає комп'ютерний тероризм. Крім того, деякі дослідники виділяють бандитський тероризм. Але, на думку авторів, бандитський тероризм цілковито підпадає під кваліфікацію кримінального законодавства і не може розглядатися як дії, що мають політичну спрямованість. Терористичними актами можуть бути: — диверсія; — замах та вбивство; — викрадення; — пограбування (експропріація); — захоплення будівель; — збройні напади; — кібертероризм (напади на комп'ютерні мережі); — хайджекінг (захоплення транспортного засобу — літак, залізничний потяг, автомобіль). Найбільш близька до терористичної діяльності партизанська війна, яка здебільшого локалізується в сільській місцевості. В останні роки проблема тероризму все більше і більше набуває глобального характеру. В зв'язку з цим виникла необхідність міжнародної співпраці в протистоянні тероризму і визначення завдань, що стоять перед практичними і науковими працівниками, котрі повинні їх вирішити. Особливе місце в боротьбі світового співтовариства з тероризмом займає їнтерпол. Основне значення контактів і зустрічей в межах організації експерти вбачають в можливості налагодження особистих відносин між представниками антитерористичних підрозділів, створенні атмосфери взаємної довіри, що дозволяє неформально вирішувати на двосторонній основі ряд складних оперативних питань, у тому числі термінового характеру. 97. Активними й повноправними суб'єктами міжнародних відносин стають різні міжнародні організації. Вплив цих організацій на світовий політичний процес постійно зростає. Особливо це помітно в економічній, політичній, соціальній і культурній галузях. Особливу роль у системі міжнародних відносин відіграє Організація Об'єднаних Націй (ООН). Вона виступає міжнародним арбітром у питаннях підтримки миру й безпеки на Землі, сприяє економічному, соціальному, культурному розвитку всіх народів. ООН є найбільшою й авторитетною структурою міжнародного права, що об'єднала майже всі держави світу. У рамках ООН діють кілька міжнародних організацій. Найбільш значущими з них є: – Всесвітня організація охорони здоров'я – ВОЗ. – Міжнародна асоціація праці – МОП. – Міжнародна організація з атомної енергії – МАГАТЕ. – Організація, що займається питаннями культури й науки – ЮНЕСКО тощо. На міжнародній арені діють численні неурядові організації різної спрямованості. З регіональних організацій найвідоміші: Асоціація держав південно-східної Азії (АСЕАН), Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС, Спільний ринок). Організаціями економічного характеру є: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародна торговельна палата (МТП). Організації в сфері окремих галузей світового господарства – Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК). Професійні організації – Міжнародна організація кримінальної поліції (ІНТЕРПОЛ). Існують також міжнародні організації в сфері культури й спорту, освіти, релігії, оборони, екології тощо. Міжнародні організації полегшують врегулювання деяких міжнародних конфліктів. Крім того існує близько трьох тисяч так званих “неурядових організацій”, які покликані на міжнародні рівні без прибуткової мети розв’язувати найрізноманітніші завдання (наукові дослідження, гуманітарні акції захист прав людини, охорона довкілля).Численні приватні юридичні особи, які створюють спільні підприємства чи мають філії своїх структур за кордоном, є активними учасниками м.в. Але чи не найважливішими суб’єктами м.в. є особи – десятки мільйонів емігрантів, комерсантів, студентів, спортсменів, туристів та ін. Тобто, м.в. є суспільними відносинами, які виходять за межі внутрішньосуспільних взаємодій і територіальних утворень. З початку 90-х рр. Україна вийшла на міжнародну арену як самостійний суб’єкт міжнародної політики. Роль і вага нашої держави у сфері міжнародних відносин багато у чому залежить від того, на яких засадах будується її зовнішньополітична діяльність. Курс на інтеграцію України в Європу означає не однолінійну орієнтацію на шкоду двосторньому співробітництву з іншими держав. н.а щучку систему взаємовідносин у глобальному простору Європа – Росія-Азія – Північна Америка, яка в свою чергу складається з важливих для України інтересів регіональних “угрупувань”, де на першому місці суміжні держави. Саме із встановлення дружніх відносин з Росією, Білорусією, Польщею, Угорщиною, Словаччиною, Румунією, Молдовою розпочався “вихід” України в Європу. Україна бере активну участь у будівництві верхнього поверху” нової архітектурної безпеки, яка складається з таких організацій і структур як ОБСЄ, НАТО. ЗЕС, Рада Європи. Наша держава вносить безпосередньо вклад у зміцнення міжнародної безпеки своєю активною участю у миротворчих операціях, що проводяться під егідою ООН і ОБСЕ. Українські миротворці та дипломати добре зарекомендували себе в Анголі, Молдові, республіках колишньої Югославії, Таджикистані, Гватемалі, Грузії. Таким чином Україна демонструє світові, що вона є не тільки споживачем, а й виробником безпеки. У контексті адаптації і зростання ролі європейських і євроатлантичних структур безпеки неабияке місце займає співробітництво України з НАТО. Ставлення до цього як у політиків, так і у громадян України неоднозначне. Кількості прихильників і противників зближення з НАТО приблизно одинакові, при цьому значний відсоток “невизначених” є свідченням амбівалентного співіснування у масовій свідомості двох образів Альянсу – старого “ймовірного противника” і нового “стратегічного партнера”. 98. 8 грудня 1991 року в Мінську лідери Росії, України та Білорусі (країн-засновників СРСР) заявили про припинення дії Союзного Договору 1922 р. та про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики). 25 грудня Президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. СРСР припинив своє існування. З цього моменту відкривається новий етап у відносинах між нині незалежними державами, що утворилися на уламках Радянського Союзу. Його суть — у спробі переходу від відносин залежності та підкорення в межах єдиної наддержави (СРСР) до відносин рівноправних партнерів. Утворенню СНД сприяли спеціалізація економічних районів, тісні економічні контакти, спільне правове поле, входження до єдиного воєнно-оборонного простору, функціонування загальної валюти, усталені міжетнічні зв´язки. Крім того, певною мірою процес інтеграції стимулювався спільністю стратегічних інтересів тих держав, що увійшли до складу СНД, пріоритетними серед яких були: - вихід із соціально-економічної кризи; - проведення ефективних ринкових реформ; - реструктуризація та модернізація економіки; - збереження територіальної цілісності та юридичне визнання відмови від взаємних претензій; - досягнення внутрішньої соціально-економічної та політичної стабільності, запобігання виникненню руйнівних внутрішніх конфліктів, блокування спроб повернути розвиток історії у зворотному напрямі. Виникнення нового структурно слабкого геополітичного об´єднання СНД певною мірою загальмувало процес хаотичного розпаду СРСР, вводячи його в цивілізовані рамки, але забезпечити збереження вигідних зв´язків і відносин за умов тотальних розривів і розвалів так і не змогло. Прогресуюча дезінтеграція надзвичайно загострила становище в усіх сферах життя, негативно позначившись на становленні державності новоутворених країн. Крім того, поява СНД не тільки не зняла давніх міжреспубліканських суперечностей, а й стимулювала появу і загострення нових. Нові перспективи в міждержавних економічних відносинах у межах СНД було відкрито Договором про створення (24 вересня 1993 року) Економічного Союзу (EC). Трохи пізніше — у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна. Основні принципи побудови і напрями діяльності ЕС СНД були розроблені в травні 1993 р. на засіданні глав держав-учасниць співдружності в Москві. В ухваленій Декларації вказано на рішучість йти шляхом «глибокої інтеграції», створення спільного ринку для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів на спільному економічному просторі цих держав. Економічний союз планувалося створювати поетапним поглибленням інтеграції, координації дій у проведенні реформ через міждержавну (багатосторонню) асоціацію вільної торгівлі; митний союз; валютний союз. Серед причин, які стимулювали участь України в EC СНД, однією з принципових є глибока інтегрованість економіки України в економічний простір СНД (і насамперед Росії), яка, незважаючи на розрив зв´язків, продовжувала існувати. Крім того, до економічної інтеграції в межах СНД підштовхували наявність спільної технології виробництва, неконкурентоспроможність на світовому ринку багатьох видів промислової продукції, гострий дефіцит валюти, необхідність збереження традиційних ринків збуту і проведення єдиної економічної політики на світовому ринку. Свою роль, очевидно, відіграв і розклад політичних сил в Україні. Отже, ставлення України до СНД у своєму розвитку еволюціонувало. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала в співдружності лише форму «цивілізованого розлучення», то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін. Нині СНД розглядається Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у розв´язанні таких глобальних проблем, як екологія та енергетика. З іншого — все виразніше в інтеграційному потоці простежується домінуюча роль Росії, її бажання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями; посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних чинників; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і в перспективі призведе до консервації господарської, технічної та технологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на «різних швидкостях», яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси. Україна в черговий раз перебуває на вирішальному етапі своєї історії. її майбутнє цілком залежить від далекоглядності та рішучості лідерів, толерантності та зваженості в діях політичних сил, єдності та віри народу в свої сили. 99. Хронологія відносин Україна–Європейський Союз нараховує чотири етапи: перший – 1991–1994 рр. – період ініціативно-динамічних зовнішньополітичних зусиль (але на початку 1990-х рр. політичні амбіції брали гору над прагматизмом, економічною доцільністю); другий – 1994–1998 рр. – інерційний; третій – 1999–2004 рр. – „смутний час”; четвертий період – 2005–2008 рр. 21 лютого 2005 р. в Брюсселі підписано План дій „Україна–ЄС” , а 22 квітня 1995 р. уряд затвердив важливий документ – „Заходи щодо виконання у 2005 році Плану дій „Україна–ЄС”. Однак на початку травня 2005 р. єврокомісар із зовнішніх зв’язків політики європейського сусідства Беніта Ферреро-Вальднер заявила, що Україні варто утриматися наразі від подання заявки на вступ до Євросоюзу, щоб уникнути відмови На нашу думку, 2008 р. розпочався новий період – період пошуку відповідей на нові виклики. Україна має будувати свою євроінтеграційну стратегію в нових умовах. 2008 р. став визначальним з огляду на характер позиції країн-членів ЄС щодо членства України в ЄС. На Бухарестському саміті (квітень 2008 р.) було відхилено надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) через невідповідність України необхідним умовам розвитку та опозиційним настроям, активізованим „листом трьох”. Із другого боку, політика провідних держав ЄС щодо України, зокрема Франції та Німеччини, має проросійську спрямованість, що пояснює характер рішень Бухарестського саміту. Після Бухарестського саміту спостерігається еволюціонування настроїв членів ЄС щодо України: серпень 2008 р. – події в Грузії – дещо пом’якшили ставлення, але „газова війна” початку 2009 р. чітко окреслила позицію західних політиків щодо нашої держави. Опосередковано події 2008 р. дають змогу визначити характер процесів і настроїв у ЄС щодо України. Саме проросійськість західної політики є основною причиною того, що Європа не зацікавлена в прийнятті України в Євросоюз. Серед основних причин – залежність країн ЄС від російського експорту нафти й газу: для країн ЄС це 15 % споживаних ними енергоносієв, а для Німеччини – понад 40 %. Останнім часом у відносинах Україна–ЄС простежується криза, яку можна пояснити наслідком комплексу чинників, пов’язаних, по-перше, із внутрішньополітичними процесами в Україні та їх сприйняттям на Заході; по-друге, із загальним погіршенням міжнародних позицій України, по-третє, з процесами розширення ЄС та його наслідками; по-четверте, ЄС змінився й продовжує змінюватися; по-п’яте, з періодом турбулентності системи міжнародних відносин, основні риси якого знайшли вияв після російсько-грузинського конфлікту 2008 р. [7]. На жаль, Україна продовжує втрачати час і можливості активного впливу на ситуацію. „Маємо, зрештою, визнати, – зазначає один із дослідників процесів євроінтеграції України С. Федака, – що дедалі частіші заяви української сторони про європейський вибір України, спроби окреслити зміст і хронологічні рамки етапів її євроінтеграції, висловлювання про необхідність надання Україні статусу асоційованого членства в ЄС – усе це не знаходить жодної підтримки у представників Євросоюзу„ [5, 111–112]. Останні, вочевидь, уникають обговорення цього питання, вдаючи, ніби не чують українських заяв, укотре наполягаючи на необхідності виконання угоди про партнерство та співробітництво – основного документа, який нині регулює відносини України та ЄС і не передбачає євроінтеграційних перспектив України. Сьогодні замість очікуваної пропозиції підписати Угоду про асоціацію ЄС пропонує Україні статус сусідства. Менш помітним, але не менш важливим фактом є те, що в дипломатичному діалозі з Україною з боку ЄС простежується певна зміна акцентів: якщо до квітня 2002 р. спроби українських дипломатів говорити про асоційоване членство у відповідь викликали нагадування, що Україна не відповідає „копенгагенським критеріям” членства в ЄС і їй треба працювати в цьому напрямі, то нині закидів значно поменшало. Представники ЄС майже перестали нагадувати Україні про необхідність дотримання демократичних прав і свобод, про повільний темп економічних реформ, про інституційні реформи, тобто про вимоги, що загалом становлять комплекс критерів членства в Євросоюзі [1]. На тлі погіршення міжнародного іміджу України цей факт, здається, на перший погляд, парадоксальним. Проте він має досить просте пояснення – наразі в ЄС перестали сприймати Україну як державу, яка має будь-які євроінтеграційні перспективи й, отже, нагадування про Копенгагенські критерії членства у відносинах із нею втрачають сенс. Із цього випливає, що зростання „рівня поблажливості” ЄС насправді свідчить не про поліпшення стосунків, як це намагаються, усупереч іншим фактам, тлумачити, а про зниження рівня вимог у зв’язку зі „зниженням” рівня відносин. Із точки зору іміджевих характеристик Української держави – економічних, політичних, дипломатичних, інформаційно-медіальних, ментально-психологічних, цивілізаційних тощо – вона має серйозні проблеми з перспективами реалізації євроінтеграційного курсу шляхом досягнення членства в Європейському Союзі. „Газова війна” між Україною й Росією насправді ще раз продемонструвала „турбулентний стан” сучасних міжнародних відносин. ЄС виявися не спроможним стати арбітром у розв’язанні конфлікту. Одна з причин полягає в небажанні загострення відносин із Росією: по-перше, як з основним постачальником газу; по-друге, як із надійнішим (хоча й небезпечним) партнером; по-третє, через непередбачуваність України; по-четверте, негативні іміджеві характеристики України через суперечки політиків. Віце-президент Європейського парламенту Марек Сівець, оцінюючи російсько-українську „газову війну” та її наслідки для численних держав-членів ЄС, зазначив: „Брак чітких сигналів викликав хаос у європейських головах – вони скоро заплуталися у своїх оцінках” [4 До такого наслідку призвели кампанія взаємних обвинувачень центрів влади, „політична метушня” Україні, відсутність чіткої інформації про стан справ або навіть дезінформація тощо. Ці под констатують „опосередкований збиток” євроінтеграційного курсу України. На шляху до Євросоюзу потрібні рішучі кроки в інформаційній галузі. „Повернення України до Європи” потребує насамперед серйозної перебудови суспільної свідомості українців. Проблеми 2008 р. активізували аналіз роздвоєності й амбівалентного ставлення в українському суспільстві до євроінтеграційного та євроатлантичного вибору України. Загалом, інтеграція України до ЄС була визначена серед основних стратегічних пріоритетів зовнішньої політики України й залишається таким і на майбутнє. Курс на інтеграцію необхідний, але свобода для України – у створенні самобутнього державотворення, дієвого та сильного. Тобто передусім – створити внутрішні основи потужного позитивного іміджу держави, на яку необхідно зважати на міжнародній арені. Нині Європі ми не потрібні. Цілком логічним і зрозумілим є небажання ЄС посилювати відносини з державою, де владну вертикаль пронизує корупція, з нестабільною економікою, яка не виконує Копенгагенських критеріїв, з невизначеністю політичного життя, відсутнім чітким зовнішньополітичним курсом. 100. |
|
11-й (12-й) клас Людина в сучасному світі Курс за вибором „Людина в сучасному світі” для учнів 11 класу є предметом, який міг би слугувати заключним у інтегрованому курсі... |
Про Всеукраїнський конкурс проектів та програм розвитку місцевого... Цим Положенням регулюється процедура проведення Всеукраїнського конкурсу проектів та програм розвитку місцевого самоврядування (далі... |
|
СТАТУТ Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Європейської Хартії місцевого самоврядування та іншими... |
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ НА ТЕМУ: «РЕЄСТРАЦІЯ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ... Етапи реєстрації об’єднань громадян посадовими особами органів місцевого самоврядування |
|
Відзначення Дня місцевого самоврядування у Новомиргородському районі День місцевого самоврядування професійне свято всіх, хто працює в сільських, селищних, міських, районних і обласних радах |
ТИПОВИЙ ПОРЯДОК ФОРМУВАННЯ КАДРОВОГО РЕЗЕРВУ В ОРГАНАХ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ Кадровий резерв для зайняття посад і просування по службі створюється за рішенням органу місцевого самоврядування |
|
ВИКОНАВЧИЙ КОМІТЕТ НІКОПОЛЬСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ Ція органів місцевого самоврядування щорічні членські внески Нікопольської міської ради за 2012 рік в сумі 2000,00 (дві тисячі грн.)... |
ВИКОНАВЧИЙ КОМІТЕТ НІКОПОЛЬСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ Ція органів місцевого самоврядування щорічні членські внески Нікопольської міської ради за 2013 рік в сумі 2000,00 (дві тисячі грн.)... |
|
Урок №16 Поняття про «НТР», її основні риси Міжнародний географічний поділ праці, його суть та значення в сучасному світі (спеціалізація окремих країн на виробництві певних... |
СХВАЛЕНО В Україні закладено конституційні засади місцевого самоврядування, ратифіковано Європейську хартію місцевого самоврядування, прийнято... |