83. Типи політичних культур
Політологи виділяють кілька базових моделей політичної культури. Розрізняють фрагментарну і інтегровану політичну культуру. Для першої характерна наявність різноманітних політичних орієнтацій і діяльності, відсутність процедур налагодження конфліктів, а також довір'я між окремими верствами населення (прикладом подібного типу є сучасна Україна), для другої - низький рівень політичного насильства, лояльність до режиму, відсутність протилежних субкультур. Надмірна фрагментація політичної культури є причиною суспільної нестабільності.
Американські політологи Г.Алмонд і С.Верба виділили три базових типи політичної культури:
патріархальна культура характеризується повною відсутністю у населення цікавості до політики, сліпим підпорядкуванням владі, злиттям політичних орієнтацій з релігійними і соціальними;
підданська культура передбачає слабку індивідуальну участь у політичному житті визнання особливого авторитету влади, поважне або негативне ставлення до неї;
активістська культура (культура участі) відрізняється від усіх інших типів активною участю громадян у політиці незалежно від позитивного чи негативного ставлення до політичної системи.
В історії переважають змішані політичні культури, які є різними варіантами поєднання базових типів: патріархально-підданська і патріархально-активістська. Г.Алмонд і С.Верба стверджують, що демократичній системі притаманна громадянська культура, в якій окремі патріархальні та підданські орієнтації урівноважують індивіда, тим самим забезпечуючи стабільність демократії (як приклад політологи наводять США і Великобританію). В громадянській культурі будуть поєднуватися політична активність і абсентеїзм (в західних демократичних системах спостерігається зниження електоральної активності виборців), законослухняність і протест проти певних дій уряду, лояльність до влади та її критика.
Існують і інші типології політичних культур. Так, залежно від типу політичної системи говорять про тоталітарну, авторитарну і демократичну культуру.
В тоталітарній культурі домінують такі ознаки:
дихотомічне сприйняття світу, яке проявляється у протиставленні "своїх" і "чужих". В якості "чужих" виступають інші класи, нації, раси та ідеологічні противники. "Чужі" сприймаються як вороги;
відсутність терпимості (толерантності) до іншої думки, способу життя;
заперечення компромісу і ставка на силове вирішення конфліктів;
сакралізація вождів, створення їх культів. У масовій свідомості вожді втрачають властивості живих людей і набувають символічних рис, стають носіями харизми;
домінування у суспільній свідомості міфів, наприклад, про комуністичний або расовий рай;
фанатичне служіння ідеям, відчуття єдності з владою.
Для авторитарної культури характерна відсутність активної підтримки влади, остання втрачає сакральність. В основі авторитарної культури лежать або патріархальні, або підданські орієнтації населення.
Характерні ознаки демократичної культури:
толерантність до інакодумства, визнання за інакодумцями права відстоювати свою точку зору;
схильність до пошуку компромісу як головного засобу вирішення конфліктів;
згода (консенсус) стосовно базових ліберальних цінностей: автономність особистості, невідчуженість її прав.
84. На різних ступенях свого розвитку політична культура суспільства виконує одну з найважливіших своїх функцій - політичну соціалізацію. Інакше кажучи, входження людини до політики, її підготовка та включення у відносини влади. Це здійснюється в процесі засвоєння панівних культурних норм та орієнтирів, цінностей та моделей політичної поведінки. В свою чергу, політична соціалізація забезпечує відтворення існуючої політичної культури, спадкоємність політичного розвитку суспільства. Вона сприяє встановленню суспільного порозуміння, впорядковує відносини між громадянином та державою. Як висновок, гарантується відносна стабільність політичного режиму.Політична соціалізація дає змогу особистості орієнтуватися в політичному просторі, брати участь у політичній взаємодії.Процес політичної соціалізації передбачає не лише засвоєння особистістю інформації та вимог з боку політичної системи, та формування лояльності до режиму. В сучасних умовах цей процес повинен втілювати самостійну оцінку особистістю традицій та переконань, усвідомлений вибір моделей поведінки.Універсальними інститутами політичної соціалізації є родина, система освіти, засоби масової інформації, державні та суспільні організації, окремі політичні події. Завдяки цим інститутам здійснюється залучення людей до домінуючої політичної культури. В різних країнах роль, значення та спрямованість дії даних інститутів політичної соціалізації може сутнісно відрізнятися.Політична соціалізація має два якісні стани - первісний та вторинний. Різниця між ними - в залежності від віку людини, конкретного політичного досвіду та ступеня самостійності політичної поведінки й дії.
Первісна соціалізація характеризує початкове (звичайно з трьох-п'яти років) сприйняття людиною політичних категорій. Поступово йде формування вибірково-індивідуального відношення людини до явищ політичного життя.
Вторинний етап постає тоді, коли форми та засоби засвоєння людиною політичної інформації, а також оволодіння спеціалізованими ролями в сфері влади здійснюється особистістю незалежно від тиску групової свідомості чи політичної ситуації. Вторинна політична соціалізація також може мати різні рівні. В неї найбільш важливим є здібність людини до самостійної розробки різного роду цінностей, уявлень, переваг.
Таким чином, політична свідомість та політична культура є одним з найважливіших складових політичного життя, що визначають його зміст та напрямки розвитку. Кожне суспільство має свої специфічні риси політичної свідомості та політичної культури. Однак для проведення детального аналізу можна застосувати "чисті" типи, які узагальнюють політично-культурні якості суспільств за різними критеріями, розподіляють різні рівні політичної свідомості.
85.
Політична культура України теж багато в чому визначена історією її розвитку. За довгі роки перебування на перетині західної та східної політичних культур власна політична культура українського народу, його ментальність сформувались як неповторний симбіоз різних компонентів культур (з перевагою все-таки західних компонентів). Проте у посткомуністичному українському суспільстві поширені та мають помітний вплив уявлення, ідеї, ідеали, орієнтації, настрої, стереотипи мислення та поведінки, культивовані радянським режимом, з одного боку, а, з другого, — одвічною мрією українського народу про незалежну власну державу. Це надає політичній свідомості громадян певної амбівалентності: вони вимагають повноти всіх політичних прав і свобод, але не заперечують проти відновлення авторитаризму; прихильно ставляться до ідеї ринкової економіки, проте вірять, що лише планова система народного господарства зможе вивести країну з кризового стану.
Політична культура сучасної України має, за дослідженнями вчених, посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер. Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною, чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією.
Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Це доводить мовна проблема, комплекси національної меншовартості, нездатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили, Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура українського суспільства стає національною та незалежною.
За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але, як наголошують провідні українські дослідники політичної культури, за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації).
За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних — з іншого. Сучасній Україні загалом властива прихильність, як вже відмічалось, прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі.
Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо відсутні окремі компоненти культури, а багато з існуючих мають ще несформований характер. Багато політико-культурних елементів не відповідають національному характеру, традиціям української нації, тобто політичній культурі властива неорганічність. Інерційна радянська політична культура залишається домінуючою у нашому суспільстві, хоча дедалі потужнішими стають українські політичні цінності та орієнтації. Сьогодні для України актуальною є проблема радикального оновлення, трансформації посткомуністичної політичної культури в національну, суверенну, демократичну як за змістом, так і за духом.
86.
Якщо дотримуватися погляду відомого італійського соціолога й економіста В. Парето щодо кругообігу еліт, який визначає два типи еліт: «левів» і «лисів», то в сучасній Україні домінує саме другий тип еліти («лиси»), які є майстрами політичної мімікрії, обману, політики через маніпуляції, хитрощі тощо. Це природно, оскільки нестабільне суспільство якраз і потребує еліти прагматичної, мінливої, спроможної «вибити» з суспільства максимум вигоди.
Характерні ознаки політичної культури нашої еліти яскраво ілюструє її діяльність у внутрішніх справах країни: постійні приватизаційні та реприватизаційні процеси, які дестабілізують пожвавлення економічного розвитку держави, неконкурентноспроможний бізнес, корумпованість, до безглуздя надмірна бюрократизація, неприховане належним чином зазіхання на стратегічно важливі сфери впливу без відповідного професійного підґрунтя, використання не зовсім «чистих» і, доречі, застарілих PR-технологій, які дедалі частіше всерйоз не сприймаються, лукавий артистизм про патріотичність, безкомпромісність, яка дестабілізує роботу владних структур і характеризує низький рівень дипломатичної гнучкості, розбіжність передвиборчих обіцянок та «реальних дій» в їхній «реалізації», матеріальне всебічне стимулювання позитивного ставлення до певної ситуації (те саме знайоме до болю лобіювання), яке йде в розрив з власними переконаннями, та ін.
Українська еліта задля забезпечення електоральної підтримки експлуатує різні політичні теми, серед яких найрезонанснішими є такі, як мовна проблема, питання інтеграції, депутатська недоторканність, оцінка історичної спадщини тощо. І як не дивно, але найбільш кардинально протилежні погляди дозволяють ефективніше збирати політичні дивіденти. І мені, пересічному обивателю (чи «маленькому українцеві»), дедалі більше видається, що вирішення суспільно важливих проблем є вигідним для наших політичних діячів до тих пір, поки ці теми можна буде експлуатувати.
Постійно дається взнаки і те, політичній еліті України притаманна надто швидка трансформація за політичними уподобаннями й орієнтаціями. Саме тому еліта виглядає строкатою, динамічною, а часто й абсолютно не прогнозовано переходить з одного політичного табору до іншого. Прикро і те, що демократичні сили в Україні за усі роки незалежності так, на жаль, і не спромоглися поставити загальнонаціональні інтереси вище партійних, поступитися політичними амбіціями на догоду національним інтересам. Наприклад, перехід від мажоритарної до пропорційної (за партійними списками) системи виборів ще більше загострив цю проблему і, на нашу думку, консолідації національної еліти аж ніяк не сприяв і ще довго не сприятиме.
87.
Громадська думка як форма політичної свідомості відображає ставлення соціальних спільнот, осіб до політичних програм, дій політичних суб'єктів, політичних лідерів. Це один з дійових каналів демократичної політичної системи, завдяки якому політичні структури спроможні збагнути інтереси мас і розгорнути діяльність з метою їх задоволення.
Відчуження демократії від влади упродовж тривалого часу відбувалося шляхом перекручення громадської думки, неадекватного її вираження. Вузькогрупові, келейні інтереси тих, хто утримував владу, не піддавалися соціальній експертизі на людяність. Монополізм суджень бюрократизованої управлінської еліти відчужував різноманітність думок людей. Хоча в основі плюралізму теж лежить незбіг інтересів соціальних спільнот, проте він не заперечує спільних інтересів суспільства і держави.
Урахування громадської думки стає одним з каналів ефективності політичних дій суб'єктів. Однак говорити про її дієвість, компетентність, належну методологічну озброєність означає заперечувати реальний стан справ у цій сфері. Це новий для нас механізм, нова форма вираження політичної свідомості мас. А щось нове завжди перебуває у діалектичній єдності, боротьбі, суперечності із старим.
Однією з поширених соціальних суперечностей є підхід до громадської думки як до панацеї "демократичного", "наукового" вирішення багатьох проблем. Такий підхід склався за умов адміністративно-командної, бюрократичної системи керівництва й управління і є антидемократичним, поверховим, утопічним. Він забезпечується відповідним кадровим потенціалом. "Учені від соціології" заповнюють політичні структури. Сьогодні престижно мати соціологічну лабораторію, групу соціологів для вивчення громадської думки. При цьому нікого не цікавить, якою методологією та методикою озброєні соціологи — "новатори та прогресисти". Вважається: якщо громадська думка є специфічним станом суспільної і політичної свідомості, який відображає ставлення людей до найрізноманітніших питань суспільного і політичного життя, то пізнання його, вироблення практичних рекомендацій є само по собі благом, яке слід підтримувати й розвивати. Тому не має значення, на яких засадах ґрунтується вивчення громадської думки. Така "соціологічна наука" видасть бажаний результат, який здебільшого ніким не використовується. Отже, створювалася і створюється видимість демократичних процедур дослідження, застосування їх результатів, що за умов антидемократизму, авторитарності думки керівництва, низької демократичної культури мас є профанацією.
Нині йдеться не просто про подолання догматичного, консервативного погляду на громадську думку, а про її нову роль. Громадська думка має ґрунтуватися на всебічному розвитку демократичних інституцій, що дасть змогу подолати бюрократичні перекручення, відсталість, підміну волі народу адмініструванням, на можливостях широкого використання і розвитку демократичних відносин для безпосередньої участі людей у політичних процесах та управлінні ними. У такий спосіб можливе досягнення належного рівня громадської думки.
Нині сутність проблеми полягає не лише у вивченні громадської думки як чинника демократизації політичних процесів, а й у дослідженні обстановки, відносин, за яких виникає громадська думка, чинників, що зумовлюють її істинність, адже громадській думці передують суспільні настрої. Ці дві лінії творчого пошуку невіддільні, але відносний поділ їх необхідний, оскільки дає інформацію щодо суб'єктів громадської думки й обстановки, у якій відбувається оцінка ними предмета обговорення. У будь-якому разі суперечність між змістом громадської думки й обставинами, що зумовили її, має розв'язуватися демократичними методами, в основі яких лежить високий рівень культури людей. Цьому сприяють розширення самостійності соціальних спільнот у розв'язанні поточних політичних проблем, упровадження в практику відкритих конкурсів, атестацій, розширення демократичних засад в управлінні та інші заходи.
Даний процес перебуває у стадії становлення.
88.
СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС – це сукупна діяльність народів, рухів, держав та їх інституцій, соціальних спільностей, які переслідують певні політичні цілі у царині міжнародного життя. Світовий політичний процес є формою комплексної глобальної політичної і соціальної взаємодії у сучасному світі.
Сучасний світовий політичний процес зародився на початку ХХ століття, в останні десятиріччя він характеризується такими тенденціями, закономірностями і процесами:
– тісною взаємодією інтеграційних та дезінтеграційних процесів;
– поєднанням упорядкованих та спонтанних акцій у діяльності суб’єктів світової політики;
– суперечливим та інваріантним характером;
– альтернативним характером та багатоваріантним вектором розвитку світової цивілізації;
– зростанням відносної самостійності та власної субстанціональності його складових (партій, рухів, організацій);
– розширенням соціальної бази, механізмів, форм і методів здійснення світового політичного процесу.
Можливо, найбільші загрози державі, або принаймні нації-державі, несе в собі процес глобалізації (більш докладно ми розглянемо його в главі 7). Глобалізація, взагалі кажучи, - це процес, що приводить до того, що події та рішення в одній точці планети впливають на життя в зовсім іншій її частині. Один з її проявів сьогодні ми бачимо в становленні глобальної економіки, де окремо взятій країні вже важко, а може бути, вже й неможливо, якось впливати на міжнародний потік капіталів. Наслідки всього цього для багатьох держав світу найдраматичніші. З'ясувалося, що у держав залишаються вельми обмежені можливості для управління власної економічної життям і підтримки якогось рівня добробуту, бо «національні» економічні стратегії (на зразок кейнсіанства) в глобальному контексті фактично не працюють. Природно, почався повсюдний відхід від державної політики соціальної підтримки, оскільки різке посилення міжнародної конкуренції скрізь викликало необхідність знижувати податки і скор-
щать оплату праці. Іншим проявом глобалізації стало те, що сьогодні державам все складніше контролювати багатонаціональні компанії, - корпораціям ж все легше переміщати виробництво і інвестиції по всьому світу.
Настільки ж велике вплив і політичної глобалізації, як це проявляється у зростанні міжнародних та наднаціональних організацій, таких, як Організація Об'єднаних Націй (ООН), Європейський Союз (ЄС), НАТО та Світова організація торгівлі (СОТ). З упевненістю можна сказати, наприклад, що в ЄС владу держав піддається ерозії, оскільки все більш широке коло рішень (скажімо, в монетарній сфері, в сільському господарстві і рибальстві, обороні і зовнішній політиці) тут сьогодні приймається на загальноєвропейському, а не на національному, рівні.
Існує думка, що тенденції глобалізації ведуть до корінної перебудови-ке держави в обьгчном розумінні цього слова. Звичайно, ідея суверенітету як головної ознаки держави сьогодні, схоже, і справді вичерпана, - принаймні як ідея державного верховенства на певній території. Сьогоднішні держави функціонують в «постсуверенних» умовах - в умовах проникності кордонів та міжнародної взаємозалежності. Все це, однак, не обов'язково веде до заходу держави, - може бути, просто виникає держава абсолютно нового типу. Держави соціал-демократичної орієнтації, начебто колективізованих, здається, і справді приречені, але на їх місце, ми бачимо, приходять держави «конкуренції», краще пристосовані до вимог глобальної економіки.
Тут сьогодні найбільше думають про те, як підвищити якість освіти та професійної підготовки, щоб знайти свої шляхи до економічного успіху в новій високотехнологічній економіці, як заохоченням підприємливості та гнучкості праці посилити здатність ринку реагувати на нові виклики, як вирішувати проблему маргіналізації тих чи інших соціальних груп і як при всьому цьому зберегти і зміцнити моральні підвалини суспільства. Політична глобалізація, далі, може як розширювати можливості держав, так і скорочувати їх. У цьому зв'язку навіть виникла концепція «об'єднаного суверенітету»: ідея про те, що держави, які, дій вони незалежно один від одного, були б слабкими і неефективними, набувають більший міжнародний вагу, якщо співпрацюють один з одним в рамках міжнародних або регіональних інститутів. Прикладом тут у відомому відношенні може слугувати Рада міністрів ЄС - головний виконавчий орган ЄС, створений державами-членами, але що став загальноєвропейським форумом, на якому і приймаються рішення загальнорегіональними масштабу.
89.
Суб'єктами світової політики виступають держави, міжнародні об'єднання, політичні партія і рухи і т.п. На світовій арені, крім держав, з'явилося багато нових неурядових суспільних і гуманітарних організацій, угрупувань, союзів, діють суспільно-політичні рухи. Але роль їх залишається поки несумірною з роллю держав, на які покладена місія представляти в світовій політиці суспільство в цілому, а не яку-небудь окремо взяту соціальну групу або політичну організацію. Політологи підкреслюють, що держава - єдиний загальнонаціональний інститут, що має легітимні повноваження брати участь у відносинах з іншими державами, укладати договіри, оголошувати війну. Держави як і раніше залишаються основними суб'єктами світової політики. Разом з тим зростання числа міжурядових і міжнародних неурядових організацій робить правомірним твердження про формування нового світового політичного простору, в якому всі суб'єкти світової політики тісно взаємозв'язані. Цей термін відображає взаємодію всіх політичних сил в глобальному масштабі при рішенні питань забезпечення загального миру, безпеки, рівної для всіх прав і можливостей вільного розвитку і т.д.
90.
|