|
|
Скачати 3.63 Mb.
|
|
Функції управління в галузі охорони довкілля Функції управління в галузі охорони довкілля — це особливі види діяльності за напрямами і змістом суб'єктів управління, що є необхідні для організації охорони довкілля (або основні напрями діяльності відповідних суб'єктів щодо організації охорони довкілля). Як зазначається в ст. 16 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», управління охороною навколишнього природного середовища полягає у здійсненні в цій галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності. До основних функцій в цій галузі можна віднести: — облік в галузі використання природних ресурсів і охорони довкілля; — ведення державних кадастрів природних ресурсів; — просторово-територіальний устрій об'єктів природи; — розподіл та перерозподіл природних ресурсів; — екологічне прогнозування; — екологічне програмування; — моніторинг довкілля; — інформування про стан довкілля; ліцензування і видача дозволів в галузі використання природних ресурсів; лімітування в галузі використання і охорони довкілля; — екологічне нормування і стандартизація; — екологічний контроль; — екологічна експертиза та інші. У літературі виділяють різні групи функцій екологічного управління, об'єднуючи їх в певні класифікаційні групи. Так, поділяють функції управління в галузі охорони довкілля на комплексні (міжгалузеві), до яких належить екологічне прогнозування, екологічна експертиза, екологічний моніторинг та інші і моноресурсові (галузеві) — розподіл і перерозподіл природних ресурсів, ведення кадастрів тощо. Автори іншого підручника виділяють три групи функцій: організаційні (облік природних ресурсів, екологічне планування, прогнозування та ін.); попере-джувально-охоронні (моніторинг, екологічна експертиза, екологічний контроль); інші функції (екологічне інформування, стандартизація і нормування, вирішення екологічних спорів). 6. Участь громадськості в управлінні охороною довкілля Забезпечення належного результату діяльності в галузі охорони довкілля неможливе без спільних зусиль всіх громадян. Законодавство України надає можливості впливу і участі громадян в діяльності по охороні довкілля. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає громадське управління як різновид управління в галузі охорони довкілля. Звичайно, більш ефективним є вплив не окремих громадян, а громадських об'єднань, що є офіційно зареєстрованими і мають юридичний статус, повноваження яких закріплені в ст. 21 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Базовим документом, який детально визначає форми та механізми участі громадськості, є ратифікована і підписана Україною Орхуська конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в прийнятті рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля. Відповідно до ст. 2 Конвенції поняття «громадськість « означає одну або більше фізичну чи юридичну особу, їх об'єднання, організації або групи, які діють згідно з національним законодавством або практикою. Форми участі громадськості в діяльності по охороні довкілля можуть бути різними і вибираються в залежності від конкретної ситуації, існуючих юридичних, матеріальних та організаційних можливостей з метою одержання найбільш оптимального результату. До форм участі громадськості в управлінні охороною довкілля можна віднести: референдум; звернення громадян; збори громадян за місцем проживання; громадське обговорення проектів рішень в галузі екології; громадську екологічну експертизу; громадський екологічний контроль; збори, мітинги, демонстрації; звернення до суду та інші. На виконання положень Орхуської конвенції в Україні прийняте Положення про участь громадськості у прийнятті рішень у сфері охорони довкілля, затверджене наказом Мінприроди України 18.12.2003 р.. Щоправда воно в основному регулює порядок проведення громадських обговорень — процедури виявлення громадської думки з метою її врахування при прийнятті органами виконавчої влади рішень з питань, що справляють чи можуть справити негативний вплив на стан довкілля (навмисне вивільнення генетично змінених організмів; розміщення, проектування, будівництво або реконструкція об'єктів; розроблення проектів нормативно-правових актів тощо), і не має комплексного, всеохоплюючого характеру. Реалізація інших форм громадської участі базується на загальних нормативних актах, як, наприклад, законах України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про звернення громадян»; Положенні про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, затвердженим постановою Верховної Ради України від 17.12.1993 р. та інших аналогічних актах. Лекція 4. Право власності на природні ресурси України 2 години Мета лекції:
План
Інститут права власності детально досліджується в юридичній науці і є традиційним для правової системи. Право власності на природні ресурси повністю базується на загальному цивільно-правовому інституті права власності. Власність як економічна категорія є найбільш ефективним і гарантованим засобом реалізації економічних інтересів громадян, їх окремих груп та суспільства в цілому у галузі виробництва та задоволення споживчих потреб. У соціальному житті відносини власності виступають як відносини між людьми у процесі привласнення ними матеріальних благ, здійснення їх обміну, розподілу та споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому сутність відносин власності полягає в їх соціальному характері, оскільки відносини власності не можуть існувати поза суспільством. В результаті закріплення економічних відносин у правових нормах виникає право власності як юридична категорія. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV). Відповідно до ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути про- типравно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених цивільним законодавством. Потрібно розрізняти поняття «власність» і «право власності». Власність - це економічна категорія, яка виражає відносини між особами з приводу виробництва і розподілу матеріальних благ. Тому власність, як економічна категорія пов'язана з певним засобом виробництва і є основою виробничих відносин. Структура власності розкривається через такі економічні елементи, як володіння, користування й розпорядження. У соціальному житті відносини власності виступають як відносини між людьми у процесі привласнення ними матеріальних благ, здійснення їх обміну, розподілу та споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому сутність відносин власності полягає в їх соціальному характері, оскільки відносини власності не можуть існувати поза суспільством . Конституція України закріплює принцип набуття і реалізації права власності на природні ресурси громадянами, юридичними особами, територіальними громадами та державою відповідно до закону. Об'єктивне і суб'єктивне право власності на природні ресурси Право власності на природні ресурси розглядається в об'єктивному (широкому) і суб'єктивному (вузькому) значення. Об'єктивне право власності на природні ресурси - система правових норм земельного гірничого, водного, лісового, фауністичного, природоохоронного законодавства, що регламентують правовідносини в сфері реалізації повноважень, породжених власністю на природні ресурси [4]. Правовими нормами, які складають зміст права власності на природні ресурси в об'єктивному розумінні, визначаються колом суб'єктів, які можуть набувати природні ресурси у власність, об'єкти права власності на природні ресурси, порядок придбання, зміни, припинення та захисту права власності, на землю, ліси, води, тваринний світ тощо, а також права та обов'язки власників земельних, водних, лісових та інших природних ресурсів. Підставою виникнення суб'єктивного права власності на природні ресурси як і права власності стосовно іншого майна є юридичний факт — обставина, з якою законодавство пов'язує зміну власника (форми права власності) на землю, надра, рослинний і тваринний світ та інші об'єкти природи. От же суб'єктивному розумінні право власності на природні ресурси являє собою сукупність правомочностей власника по володінню, користуванню та розпорядженню відповідними об'єктами навколишнього природного середовища. Правомочності по володінню, користуванню і розпорядженню природними ресурсами, існують лише в рамках правовідносин власності на земельні ділянки, водойми, лісові угіддя тощо, які у свою чергу виникають після набуття суб'єктом у власність конкретної земельної ділянки, водного об'єкта, ділянки лісу і т.п. подібне Правовідносини власності на природні ресурси є абсолютними. Це означає, що в рамках таких правовідносин суб'єкту права власності на об'єкт природи кореспондує (протистоїть) необмежене коло осіб, зобов'язаних утримуватися від вчинення дій, як порушують права власника чи перешкоджають йому у здійсненні правомочностей по володінню, користуванню чи розпорядженню зазначеним об'єктом природи. Суб'єктивне право власності на природні ресурси - сукупність повноважень різних суб'єктів щодо володіння, користування і розпорядження належними їм природними ресурсами (земельними, корисними копалинами, лісовими, водними, тваринного і рослинного світу природно-заповідного фонду). Суб'єктивне право власності виникає внаслідок набуття її через події, які за юридичним складом можна класифікувати як такі: а) придбання через купівлю, обмін, викуп та інші юридичні факти; б) передача у власність — дарування, застава, спадщина; в)націоналізація-примусове, безоплатне перетворення у державну власність власності окремих власників (земель, залізниць, підприємств, банків); г) реквізиція — примусове відчуження або тимчасове вилучення державою за плату майна, яке належить приватним особам та кооперативним або громадським організаціям. 2. Правові форми власності на природні ресурси Власність в Україні існує в різних формах, але чинне законодавство про власність, на жаль, не визначає чіткої форми власності на природні ресурси. Існують і певні суперечності в цьому питанні між Конституцією України, Законом «Про власність» та чинним екологічним законодавством. Проте аналіз саме екологічного законодавства, і в першу чергу земельного, дозволяє зробити висновок про існування трьох основних форм власності на природні ресурси, а саме державної, комунальної та приватної. Тобто природні ресурси в Україні можуть перебувати у приватній, комунальній або державній власності. Це означає, що право колективної власності в Україні більше не існує. Колишнім колективним власникам — сільськогосподарським кооперативам, садівничим товариствам тощо земля стала належати на праві приватної власності. Найбільш повно питання власності врегульовані у чинному Земельному кодексі України. В інших поресурсних законах питання власності на ті чи інші природні ресурси врегульовані лише у загальному вигляді. Форми права власності на природні ресурси - це юридично оформлені напрями суб'єктивно-об'єктивної належності природних ресурсів та їх організаційно-правове забезпечення. В Україні юридичне виголошені такі форми власності (ст. 13, 14, 41 Конституції України): державна, колективна (комунальна), приватна, загальнонародна. Як вже зазначалось, ст. 13 Конституції України проголошує всі природні ресурси в територіальних межах країни об'єктом права власності народу України, тому на практиці виникають питання щодо узгодженості норми Конституції та норм екологічного законодавства, враховуючи набуття права приватної, комунальної та державної власності на природні ресурси. В юридичної літературі панує думка, що в даному випадку Конституція України регулює не відносини власності на природні ресурси, а закріплює суверенітет народу України на певну територію, на довкілля взагалі. Але, на думку Гетьмана , доцільно визнати, що норма Конституції щодо проголошення природних ресурсів об'єктом права власності народу України має недосконале визначення і потребує внесення відповідних змін згідно з вимогами часу. Тому при розгляді форм власності на природні ресурси слід керуватись більш сучасним екологічним законодавством. Право державної власності Однією з підстав виникнення права державної власності на природні ресурси є перехід у власність держави безхазяйного природного об'єкта. Згідно з цивільним законодавством України (аналогічні норми в екологічному законодавстві відсутні) безхазяйним визнається природний об'єкт, якщо він не має власника (наприклад, власник відмовляється від права на природний об'єкт або втратив на нього право) або власник природного об'єкта невідомий. Зазначені факти встановлюються рішенням суду або виконавчого комітету місцевої ради, що виноситься за заявою фінансового органу. Отже, до винесення рішення природний об'єкт не може вважатися безхазяйним. Право державної власності - становить собою сукупність правових норм, що закріпляють і охороняють належність природних ресурсів народу Україні в особі обраного ним представницького органу державної влади, а також встановлюють порядок придбання, використання, відчуження державної власності [3]. Особливість власності в тому, що вона виступає у вигляді виняткової власності народу України (статті 9, 10 Закону України «Про власність»,що на природні ресурси, проголошені виключною власністю народу, у держави є лише компетенція з управління цими ресурсами в загальнонародних інтересах) Це означає, що на природні ресурси, проголошені виключною власністю народу, у держави є лише компетенція по управлінню цими ресурсами в загальнонародних інтересах.Таким чином, право виняткової власності народу України на природні ресурси є особливою формою державної власності, що характеризує належність природних ресурсів та інших природних благ народу України в цілому. Право державної власності на природні ресурси відрізняється від права приватної власності, незважаючи на проголошення їх рівності. Це проявляється, по-перше, в тому, що в державній власності можуть знаходитися будь-які природні ресурси. По-друге, деякі засоби придбання природних ресурсів у власність можуть бути використані тільки державою (наприклад націоналізація). По-третє, право державної власності на природні ресурси має більш всеосяжний характер, оскільки, будучи одночасно політичним сувереном та власником, держава сама, виходячи з волі та інтересів народу, своєю владою визначає, яким змістом будуть наповнені її правомочності і в яких формах вони будуть здійснюватися. Таким чином, як політична суверенна держава шляхом видання законодавчих актів сама встановлює рамки своїх прав власника та межі їх здійснення. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина 1 статті 84 Земельного кодексу України). Так, підземні сховища нафти, газу та продуктів їх переробки, створені в природних ємностях, є об'єктами права державної власності (стаття 40 Закону України "Про нафту і газ" від 12.07.2001 р.) [5]. Право комунальної власності Відносно новою формою права власності на природні ресурсі є право комунальної власності. Фактично має місце передача повноважень власника від державних органів до територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування. Такий розподіл повноважень викликаний подальшим розвитком місцевого самоврядування та побудовою громадянського суспільства. Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що право комунальної власності на природні ресурси — це сукупність норм, що встановлюють правові підстави виникнення, користування та розпорядження природними об'єктами територіальних громад населених пунктів, а саме міст, сіл та селищ. Особливість власності в тому, що громадянин, який вступає в колективне підприємство, самостійно відмовляється від свого права власності на природний ресурс, але зберігає право зобов'язального характеру його повернення при визначених умовах. Розмежування природних ресурсів на державну та комунальну власність — це досить тривалий процес, який потребує багато часу. Тому на практиці, при визначенні, до якої форми власності належать ті чи інші природні ресурси, необхідно з'ясовувати, чи проведено їх розмежування в натурі на місцевості, оскільки тільки після цього вони переходять у комунальну власність. Згідно з ч. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі у межах населених пунктів, крім земель державної і приватної власності, а також земельні ділянки за їхніми межами, на яких розташовано об'єкти комунальної власності. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні Ділянки комунальної власності, управління якими здійснюють районні або обласні ради. Отже, землі комунальної власності у загальному вигляді визначаються шляхом виключення їх зі складу земельних ресурсів державної власності та відмежування від земельних ділянок права приватної власності. Передачу земельних ділянок державної власності У комунальну власність передбачає ст. 117 Зк України. Право комунальної земельної власності може бути розширено внаслідок викупу земельних ділянок фізичних і юридичних осіб для суспільних потреб або придбання їх на інших засадах, передбачених законом. Особливою та новою формою власності на природні ресурси є право приватної власності. Право приватної власності Право приватної власності - являє собою правовий інститут, що закріплює індивідуальну належність природних об'єктів,тобто право приватної власності юридично закріплює власність громадян як економічну категорію, що охоплює всі форми індивідуального привласнення. Особливість в тому, що права приватної власності можуть виникнути тільки з участю громадян. Різноманітні економічні форми використання природних об'єктів вимагають і різноманітного їх правового оформлення. Хоча чинне екологічне законодавство прямо не передбачає жодного підрозділу права приватної власності на конкретні види, але фактично, враховуючи особливості правового режиму різноманітних форм експлуатації природних об'єктів, можна виділити два різновиди права приватної власності на природні ресурси: 1. Право власності для задоволення особистих потреб — право власності окремого громадянина. 2. Право власності з метою здійснення підприємницької діяльності — право власності юридичних осіб та громадян, суб'єктів підприємницької діяльності. їх відмінність полягає не в обсязі чи характері правомочностей, бо вони, як правило, однакові в усіх власників, а в підставах виникнення, порядку використання і колі об'єктів. Разом з цим, вони мають ряд спільних рис, що дозволяє юридично об'єднати їх в одну категорію. Як правило, право приватної власності на природні ресурси проявляється у формі спільної власності, тобто характеризується множинністю суб'єктів і єдністю об'єктів. У своїй більшості природні ресурси надаються не окремим громадянам, а родинним утворенням: сім'ї громадянина, фермерському господарству (що, як правило, є родинно-трудовим утворенням). Тут не виникає ніякої нової форми власності, оскільки кожний учасник залишається самостійним власником, а щодо спільного об'єкта, правомочності власника здійснюються так, щоб належати одночасно декільком особам. Розрізняються два види приватної власності: спільна власність з визначенням частки (спільна часткова власність) та спільна власність без визначення частки (спільна сумісна власність). Для сімейних і сімейно-трудових утворень, як правило, характерна спільна власність без визначення частки. В разі ж створення громадянами спільного підприємницького утворення у вигляді юридичної особи (садове товариство, сільськогосподарське підприємство та ін.) фактично маємо спільну часткову власність з визначенням частки кожного власника. Спільна часткова власність характеризується тим, що кожному співвласнику належить вже визначена частка в праві власності. Ця частка не відокремлюється в натурі, на місцевості. Вона може бути виражена у вигляді відсотків або частки права спільної власності. Розмір частки визначається залежно від умов набуття права власності на спільну власність, наприклад, у разі успадкування, спільного придбання за договором купівлі, дарування та ін. Тому частки у спільній власності можуть бути нерівними, а можуть бути і рівними. Але незалежно від розміру частки кожен співвласник користується рівним обсягом прав щодо спільної власності. У спільній сумісній власності частка кожного співвласника не визначена. Ця форма спільної власності характерна, як правило, для сімейних і сімейно-трудових утворень, тому що майнові права співвласників обумовлені особисто-правовими зв'язками між ними. Співвласниками спільної сумісної власності можуть бути тільки фізичні особи, тому ця правова форма притаманна лише праву приватної власності. У приватній власності за чинним законодавством можуть знаходитися: - об'єкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі, розведені (отримані) у напіввільних умовах чи в неволі або набуті іншим не забороненим законом шляхом (стаття 7 Закону України "Про тваринний світ"); замкнені природні водойми загальною площею до 3 гектарів (частина 2 статті 59 Земельного кодексу України)- безоплатна приватизація, за плату можна приватизувати водні об'єкти без обмежень розміру.), води, об'єкти тваринного і рослинного світу; - замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств, а також земельні ділянки деградованих і малопродуктивних земель, набутих для залісення (частини 2, 3 статті 56 Земельного кодексу України);
Законодавство забороняє приватизувати ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки, створені до прийняття Закону України "Про природно-заповідний фонд" (16.06.1992 року). Також у приватну власність, відповідно до частини 3 статті 83 Земельного кодексу України, не можуть передаватися наступні землі комунальної власності: а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження й утилізації відходів тощо); б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного й оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну й історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; г) землі лісового фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом України; ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом України; д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування. Земельний кодекс України (частина 4 статті 84) забороняє передавати у приватну власність землі й певні категорії земель державної власності, а саме: а) землі атомної енергетики та космічної системи; б) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; в) землі оборони; г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного й оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну й історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; ґ) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; д) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; є) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; ж) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами.
Підставою виникнення права власності на природні ресурси вважається юридичний факт набуття права володіння, користування та розпорядження конкретним природним ресурсом. Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Воно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Громадяни України набувають право власності на природні ресурси на підставі: придбання за договором купівлі- продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно- правовими угодами; безоплатної передачі із державної і комунальної власності; приватизації; паювання; прийняття спадщини. В Україні іноземні громадяни та особи без громадянства також можуть набувати право приватної власності на природні ресурси. Підставами зазначеного є укладання цивільно-правових договорів (купівлі-продажу, ренти, дарування, міни тощо); викуп земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; прийняття спадщини. Проте відповідно до норм чинного законодавства України не усі природні ресурси можуть перебувати у приватній власності іноземних осіб та осіб без громадянства. Так, землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню (ч. 4 ст. 81 Земельного кодексу України). Подібне положення закріплено у ч. 2 ст. 13 Лісового кодексу України: «ліси, отримані у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства та іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року». На підставі ст. 333 Цивільного кодексу України особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом (ст. 329 Цивільного кодексу України). Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність дозволені законодавством природні ресурси для здійснення підприємницької діяльності у разі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) внесення природних ресурсів її засновниками до статутного фонду; в) прийняття спадщини; г) виникнення інших підстав, передбачених законом. Право комунальної власності на природні ресурси може виникнути в результаті передання їх із приватної чи державної власності. Крім того, безхазяйні природні ресурси, а це ті, які не мають власника або їх власник невідомий, відповідно до ст. 335 Цивільного кодексу України, після спливу одного року з дня взяття їх на облік за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, можуть бути передані за рішенням суду у комунальну власність. Право державної власності на природні ресурси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації, центральних органів виконавчої влади з питань природних ресурсів, відповідно до закону. В державну власність можуть бути передані природні ресурси у разі виникнення суспільних потреб або суспільної необхідності. Момент набуття права власності за договором визначений статтею 334 Цивільного кодексу України. Так, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Підставою припинення права власності на природні ресурси вважається юридичний факт втрати права володіння, користування та розпорядження конкретним природним ресурсом. Підстави припинення права власності на природні ресурси визначаються законодавством та у значній мірі залежать від форми власності. Загальні підстави припинення права власності закріплені у ст. 346 Цивільного кодексу України, а саме: відчуження власником свого майна; відмова власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викуп пам'яток історії та культури; викуп земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерть власника. Припинення права приватної власності на природні ресурси може здійснюватися за рішенням: по-перше, власника природного ресурсу (добровільна відмова, продаж, дарування, обмін тощо); по-друге, суду (у разі порушення норм екологічного законодавства щодо охорони, раціонального використання та відтворення природних ресурсів, систематичного невнесення плати тощо). Право державної власності на природні ресурси припиняється у разі їх передання у комунальну або приватну власність. У свою чергу, право комунальної власності на природні ресурси припиняється у разі передання їх у державну або приватну власність. За рішенням власника в порядку, визначеному законодавством про приватизацію, майно, яке знаходиться у державній або комунальній власності, відчужується у власність громадян та юридичних осіб.
Положення про захист і охорону права власності на природні ресурси закріплені на конституційному рівні, а також в цивільному та екологічному законодавстві. Захист права власності на природні ресурси - це сукупність передбачених законодавством засобів, що застосовуються у зв'язку із вчиненням правопорушення щодо права власності, з метою відновлення та охорони майнових інтересів власника природних ресурсів. Згідно з ч. 4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом (ст. 41 Конституції України). Різновидом цивільних прав є право власності на природні ресурси. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України). Серед посягань на право власності на природні ресурси необхідно розрізняти порушення суб'єктивних прав власника (права володіння, права користування і права розпорядження) і заподіяння шкоди, збитків самим об'єктам права власності. Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення стано- вища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. У юридичній літературі залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяють речові та зобов'язально-правові цивільно - правові засоби захисту. До речових позовів належать: - вимоги про витребування майна власником із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов); - вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов'язані з володінням (негаторний позов); - вимоги власника про визнання права власності. Зобов'язально-правові позови базуються як правило, на договорах, але можуть ґрунтуватися і на позадоговірних зобов'язаннях. До зобов'язально-правових позовів належать позови: - про визнання правочинів недійсними; - відшкодування збитків, які настали внаслідок невиконання чи неналежного виконання договору; - повернення речей, які були надані у володіння (за договором застави, перевезення); - повернення безпідставно набутого чи збереженого майна та ін. ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ (МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ЗАНЯТЬ) ТЕМИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ Заняття № 1. Предмет, метод і форми проявлення екологічного прав Заняття № 2. Об’єкти та суб’єкти екологічного права Заняття № 3. Правове забезпечення екологічної безпеки Заняття № 4. Право власності на природні ресурси України Заняття №1. /семінарське заняття/ Тема: Предмет, метод і форми проявлення екологічного прав / 2 години/ Мета заняття:
Основні поняття: екологічні відносини; екологічне законодавство; еколого-правові норми; екологічні правовідносини; система екологічного права План
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ І САМОПЕРЕВІРКИ:
|
|
ЗАТВЕРДЖУЮ |
ЗАТВЕРДЖУЮ |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ |
ЗАТВЕРДЖУЮ |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ |
ЗАТВЕРДЖУЮ |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ |
ЗАТВЕРДЖУЮ |
|
ЗАТВЕРДЖУЮ |
ЗАТВЕРДЖУЮ |