|
|
Скачати 265.97 Kb.
|
Римські громадяни. Згідно з головним принципом давньоримського права тільки римський громадянин — civis Romanus - користувався захистом права. Тому тільки civis Romanus міг бути членом римського суспільства і суб'єктом прав. Правовим захистом користувалася тільки та особа, яка була римським громадянином. Ось чому стан громадянства для римських юристів був неодмінною умовою повної цивільної правоздатності. Статусу римського громадянина набували діти, народжені від шлюбу римських громадян. Народжена в такому шлюбі дитина набувала статусу свого батька в момент зачаття. Дитина, народжена поза шлюбом, згідно з римськими законами поділяли статус матері. Римське громадянство набувалося також шляхом звільнення римським громадянином свого раба, усиновлення іноземця, дарування імператором іноземцю громадянства за особливі заслуги перед Римом, а також шляхом надання римського громадянства цілим общинам у період імперії. Римське громадянство втрачали в таких випадках: зі смертю особи, через продаж у рабство, особи, узяті в полон, засуджені до тяжкого кримінального покарання або вигнання з Риму. Римські громадяни володіли всією повнотою цивільних прав: тільки вони могли володіти res mancipi — речами, які становили економічну основу рабовласницького суспільства, укладати різні угоди, звертатися до суду за захистом порушених прав. Тільки римські громадяни володіли jus connubii — правом вступати н шлюб та jus commercii — правом торгувати. Поряд з володінням повною правоздатністю у сфері цивільно-правових відносин римські громадяни посідали привілейоване становище в публічноправовій сфері. Вони мали право брати участь і голосувати в народних зборах, обіймати найвищі виборні посади магістратів, з них комплектувалася армія. Це сфера політичних прав, які не залежали від сімейного стану особи. Латини. Правове становище латинів не було однаковим. За своїм станом до римських громадян наближалися так звані давні латини (latini veteres) — вільне населення общин Лаціуму, що колись разом з Римом становило латинський союз, який припинив своє існування ще в IV ст. до н. е. Давні латини користувалися обмеженими правами в публічноправовій сфері. Вони користалися лише правом голосу, проте не могли обіймати вищі посади магістратів. Проте вони мали такі ж jus commercii та jus connubii, як і римські громадяни. Латини колоніальні володіли лише jus commercii ,а jus connubii — лише в тому разі, якщо воно було спеціально надано окремим особам або населенню общини. Право на звернення до суду а також порядок судочинства були для всіх латинів такими самими, як і для римських громадян. За певних обставин римлянин досить легко міг змінити своє громадянство на становище латина, щоб одержати земельний наділ у приєднаних до Риму провінціях. Разом з тим і латин міг стати повноправним римським громадянином. Зокрема, римського громадянства набували давні латини, які переїхали на постійне проживання до Риму. Проте такі міграційні процеси призвели до різкого зменшення чоловічого населення у містах Лаціуму, тому держава змушена була вжити заходів до їх обмеження. Було встановлено правило: латин, який мав намір переїхати до Риму на постійне проживання, зобов'язаний залишити на місці попереднього проживання чоловіче потомство. Згодом такий спосіб набуття римського громадянства був скасований. Деяким латинам римське громадянство надавали, якщо вони обіймали певні виборні посади у своїх общинах або за заслуги перед Римською державою. За законом Юніана до становища латинів прирівнювалися деякі вільновідпущеників, яких називали за назвою закону Latini Juniani. Однак їх юридична правоздатність мала одну істотну відмінність: на випадок смерті вони не мали права розпоряджатися своїм майном за заповітом, ані передавати його своїм дітям у спадщину за законом — їхня спадщина переходила до попереднього рабовласника. Незадоволення латинів своєю нерівноправністю порівняно з громадянами Риму призвело до так званої союзницької війни (90 і 89 рр. до н. е.), після якої майже вся Італія здобула право римського громадянства. Поняття «латиняни» як історичне явище зникло, але воно збереглося як певна юридична категорія, певна сукупність прав і в такому розумінні застосовувалася аж до Закону Каракали (212 р. н. е.), який перетворив усіх жителів Римської імперії на громадян (civis), а відтак зникли й латини колоніальні, проте не зникли, Latini Juniani які існували аж до Юстиніана. Перегрини. Серед вільних людей, проте негромадян, найнижчу сходинку соціального становища в Стародавньому Римі Посідали перегрини. Питання їхнього історичного походження ще й досі не з'ясоване. Більшість дослідників вважають їх громадянами іноземних держав, які якимось чином потрапили на територію Риму, або ж громадянами держав, що капітулювали перед Римом (так звані капітульовані перегрини). У стародавні часи перегрини не користувалися жодними правами. Не випадково вже у найдавніші часи у Римі з'являється інститут клієнтели. Цей інститут відомий у багатьох народів і поява його зумовлена тим загальним для стародавнього світу переконанням, що суд і право кожного народу існують тільки для захисту членів власного суспільства. Іноземець принципово вважався ворогом і, отже, істотою безправною. Тому, щоб забезпечити собі хоч би якийсь за хист у середовищі чужого племені, іноземець повинен був знайти собі покровителя серед місцевого повноправного населення. Цим пояснюється особиста залежність клієнта від патрона. Клієнт входив до складу сім'ї патрона, був зобов'язаний йти за ним на війну, надавати йому матеріальну і моральну підтримку. Деякі клієнти одержували від патрона землю для обробітку, за що від давали йому частину доходу. Якщо клієнт не залишав заповіту, то після смерті все його майно переходило до патрона. На клієнта поширювалася влада домовладики, і у разі непослуху клієнт за рішенням суду міг бути повернутий у рабство. У свою чергу патрон зобов'язаний був піклуватися про долю клієнта, захищати його інтереси перед третіми особами, оскільки клієнт не ман цивільної правоздатності; він не міг набувати майни, вступати в договори тощо. Домагатися своїх прав судовим по рядком він теж не міг. Юридичний захист він діставав лише через патрона. Якщо патрон нехтував своїми обов'язками, він піддавався світському покаранню, а релігійному осудові. Отже, перегрини спершу не користувалися ні політичними, ні цивільними правами римських громадян. З плином часу, змінами в соціально-економічному житті римського суспільства іноземці поступово утворюють самостійну групу вільного населення і здобувають правовий статус перегрина. Статусу перегрина набувала дитина, народжена в сім'ї перегринів або перегринкою поза шлюбом. За деякі кримінальні злочини римський громадянин позбавлявся свого статусу і висилався для проживання у перегринів, де й одержував їх статус. Водночас і деяким прегринам за особливі заслуги перед Римом дарувався статус римського громадянина. Керуючись певними політичними, економічними та іншими міркуваннями Римська держава спеціальним актом часто надавала його цілим групам перегринів. Бурхливе зростання товарного обороту зумовило у майбутньому тенденцію не тільки до надання окремим іноземцям (перегринам) певного правового статусу, а й до поступового зближення всіх перегринів з правовим статусом римських громадян - в 212 р. н. е., коли імператор Каракала поширив статус римського громадянина на всіх підданих Великої Римської імперії. Раби. Правове становище рабів не було завжди однакове. У ранній період історії їх правове становище випливало з наявності так званого домашнього патріархального рабства. Раб на правах молодшого члена входив до складу великої патріархальної сім'ї. Влада домовладики над рабом освячувалася релігією. Вбивство раба вважалося справою негідною. За заподіяння тілесних ушкоджень, так само як і вільному, накладався штраф, різниця не її розмірі. Щоправда, власник міг віддати раба у найм, закласти, продати. Таким же правом домовладика володів стосовно інших членів родини — жінки, дітей. Особливістю раннього рабства було те, що влада домовладики над рабом була по-життєвою. Наприкінці республіканського періоду та на початку принципату раб з члена великої патріархальної сім'ї, хоч і обмеженого її правах, перетворюється на просту власність, зараховується до інвентаря, майна рабовласника. Його правове становище визначається формулою: «раби є речами» — servi res sund. З того часу раб уже не суб'єкт, а об'єкт права, його дії не мають юридичного значення. Тепер раб не міг за своєю волею мати сім'ю, власність, право звертатися до суду, служити в армії. Фактично становище рабів було надзвичайно тяжким. Усім добре відомий сенатус-консульт, прийнятий за Августа (10 р. н. е.), згідно з яким усі раби, які в момент убивства їхнього господаря перебували на від стані, що дає змогу почути крик, і не прийшли йому на допомогу, піддавалися тортурам і смертній карі. Влада рабовласників над рабами була безмежна і характеризувалася повним свавіллям. Жорстока експлуатація рабів призводила до повстань, які розхитували економічні підвалини римського рабовласницького суспільства. Держава встановлює певні рамки відносин між рабовласниками і рабами, зокрема: 1) за безпідставне вбивство власного раба рабовласник ніс таке саме покарання, як за вбивство чужого раба; 2) віддати раба в гладіатори рабовласник міг лише з дозволу магістрата; 3) раб, якого покинув власник через старість або хворобу, набував свободу; 4) від нестерпної жорстокості рабовласника раб міг знайти притулок у храмі, і якщо така жорстокість підтверджувалась, то власника змушували продати раб іншому господарю. Зрозуміло, що ці заходи були зумовлені не милосердям римських правителів, а потребами самого панівного класу з метою захисту його інтересів. Рабовласники, зберігаючи право власності, виділяли рабу землю, надавали необхідний інвентар, надавали повну самостійність умовою сплачувати господареві відповідний оброк. Таке майно було відоме в Стародавньому Римі під назвою пекулій (peculium). Досить часто раби наділялися функціями керуючого маєтком казначея тощо. Природно, що коло повноважень рабів при цьому розширювалося. За свідченнями римських юристів, праця таких рабів зміцнювала становище рабовласників. Рабовласники прагнули всіляко прив'язати раба до дому, навіть створюють йому щось на зразок сім’ї. Згодом сімейні відносини рабів починають визнаватися й у праві. Говорячи про поширення правоздатності рабів, важливо брати й до уваги те, що ставлення деяких рабів до засобів виробництва поступово змінюється. Уже в II—І ст. до н. е. в середовищі міських рабів відбувається диференціація. У привілейованому становищі перебувають раби 83 цінних професій, освічені раби, зокрема висококваліфіковані кухарі, педагоги, ювеліри, поети, художники, юристи та ін. Перелічені професії майже повністю були монополізовані греками. Володарі цих рабів оберігали їх, оскільки вартість їх була дуже високою. Борючись з виступами рабів, уряд вдавався не тільки до репресій, а й змушений був робити деякі поступки. Було встановлено, зокрема, кримінальну відповідальність за умисне вбивство раба. По-друге, раб дістав право самостійно, не виставляючи замість себе представника, виступати в суді у справах про свободу. Прагнення рабовласників піднести заінтересованість рабів у результатах праці привело, як вже було зазначено, до виділення пекулія. Проте права володільця пекулія були вже розширені. У III ст. н. е. було встановлено, що раб своїм пекулієм за борги господаря не відповідає. Крім того, раб наділявся правом відчуження пекулія, передачі у спадщину, повністю сам відповідав за своїми зобов'язаннями, у тому числі міг подавати позов до свого господаря. Раби, які володіли пекулієм, часто досягали значної матеріальної самостійності і мали своїх рабів. Усе це приводило до зміни їх правоздатності. Такі раби викуповувалися на волю, що свідчить про розклад античного рабства. У Римі відомі різні способи обернення в рабство, серед яких найдавніший — захоплення у полон воїнів ворожої Риму держави. У рабство могли бути обернені й іноземці, які виявилися на території Риму і не користувалися ніякими правами чи привілеями. Рабом ставала дитина, народжена рабинею, навіть якщо батько був вільним. Правовий статус батька набували лише діти від законного шлюбу. Оскільки вступати в шлюб з рабом було заборонено, то й дитина вважалася народженою поза шлюбом і набувала статусу матері. За певних умов у рабство могла бути обернена й цивільна людина, піддана Римської держави. Так у стародавній час глава сім'ї міг продати в рабство підвладного сина або дочку за непослух. Боржник міг бути проданий у рабство кредитором. Аналогічно міг учинити і потерпілий зі злодієм.У рабство оберталися особи, засуджені до пожиттєвих каторжних робіт, а також вільні жінки, які вступали в зв'язок з рабами всупереч заборони власника. Раби здобували свободу різними способами. Звільнення раба могло відбутися за заповітом або шляхом уявного процесу, коли раб викриє вбивство громадянина, а також внаслідок досягнення сану. Звільняли з рабства шляхом простого оголошення при свідках. Проте якщо звільнення спричинило шкоду кредиторам, то воно визнавалося недійсним. У Римі були певні обмеження відпуску рабів на волю. Наприклд, Не можна було відпускати на волю раба віком до ЗО років, дозволялося звільнити не більше ніж третину, з 500 — одну п’яту, взагалі — не більше ніж сотню рабів. Вільновідпущеники. Відпущений на волю раб називався вільновідпущеником — libertini. За загальним правилом, набував правового статусу особи, яка дарувала йому тобто залежно від того, хто був його попереднім власником. Якщо це був перегрин, латин чи римський громадянин, то й вільновідпущеник набував статусу, який відповідав становища перегрина, латина або римського громадянина. Вільновідпущеники були вільними, але обмеженими у своїй правоздатності. Звільнений з рабства не поривав повністю зв'язки поїм попереднім господарем. Вільновідпущеник зобов'язаний був поважати патрона, а вияв неповаги міг призвести до втрати свободи, вільновідпущеник і далі був зобов'язаний надавати патронові різні послуги та матеріальну допомогу. У перші століття нашої ери відпущення на волю рабів набуває значних розмірів, оскільки рабська праця не сприяла прогресивному способу виробництва. Більш вигідною стає праця вільновідпущеників, через яких господар міг мати подвійну вигоду: він звільнявся від обов'язку утримувати своїх рабів і, навпаки, вільновідпущеники зобов'язані були в разі потреби надавати патронові матеріальну допомогу. У сфері публічних правовідносин вільновідпущеники обмежувалися у праві служити в римських легіонах, а в І ст. втратили право брати участь у роботі народних зборів і голосувати. Колони. У період принципату поряд з рабським розвивається і фермерське господарство. Внаслідок повстань рабів і масових страт, а також припинення припливу як військової здобичі їх кількість значно зменшується, і володільці латифундій починають розуміти, що вигідніше здавати свої землі дрібними ділянками вільним орендарям — так званим колонам. Римському праву відомі дві категорії колонів: орендарі за договором, серед яких були й великі наймачі, що використовували працю рабів, та орендарі, які з покоління у покоління сиділи на землях великих власників. Дрібні орендарі були переважно найбіднішими елементами населення. Уже з самого початку господарювання, відчуваючи потребу в певному капіталі, вони змушені були вдаватися до позик, звичайно, в того ж таки землевласника, а відтак відразу потрапляли у цілковиту залежність від нього. У результаті колони з вільних (нехай формально чи юридично) людей перетворюються на кріпаків, рабів землі. У колонат переростало іноді користування пекулієм з боку рабів, які прикріплювалися в подібних випадках до земельної ділянки. Ці обставини ще більше стерли різницю між рабом і кріпосним колоном. Колон хоч і хоч і стає вільною особою, проте дуже близькою за своїм соціальним і юридичним становищем до раба. Колон має право вступити в шлюб, мати власне майно, однак він прикріплений до землі і не лише особисто: його діти теж стають колонами. |
|
ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ Вінник О. М. Господарські товариства і виробничі кооперативи: правове становище. К.: Товариство "Знання" КОО, 1998. 309 с |
1 Конституційне право України Конституційне право України – це галузь права, система нормативно-правових актів, що регулюють порядок організації та функціонування... |
|
ПЛАН ЛЕКЦІЇ: Виникнення державного суду. Форми захисту цивільних... Трофанчук Г.І. Римське приватне право: Навчальний посібник. – Атіка, 2006. – 248с |
ПЛАН ЛЕКЦІЇ: Поняття і види джерел римського права Преторське право (jus praetorium). Римські магістрати та їхні едикти. Взаємодія квіритського і преторського права. Кодифікація преторських... |
|
1. Україна на поч. ХХ ст. (4 год.) Мета: визначати основні риси індустріального суспільства; охарактеризувати та порівняти становище різних українських територій на... |
ЗАКОНУКРА Ї Н И Стаття Правове становище товарної біржі Товарна біржа є організацією, що об'єднує юридичних і |
|
План лекції. Поняття, оцінка та види короткострокових зобов’язань.... Зобов’язання – це заборгованість підприємства іншим підприємствам, організаціям чи особам, що виникає в наслідок здійснення фірмою... |
ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСОБИ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріплене в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Його... |
|
СПИСОК УЧАСНИКІВ Проводить активну роботу щодо розвитку та популяризації футболу в місті серед різних вікових категорій. Забезпечує успішний виступ... |
А) Закон гражданства (Lex patriae, lex nationalis) Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах: «Дієздатність фізичної особи визначається... |