|
|
Скачати 213.23 Kb.
|
| ПЛАН ЛЕКЦІЇ: 1. Виникнення державного суду. Форми захисту цивільних прав. 2. Поняття і види позовів (action). Засоби і форми непозовного захисту. Поняття позовної давності. РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА: 1. Калюжний Р.А. Римське приватне право:Курс лекцій. – К. :Істина, 2005. – 144с. 2. Трофанчук Г.І. Римське приватне право:Навчальний посібник. – Атіка, 2006. – 248с. 3. Пухан Иво, Поленак-Акимовская Миряна. Римское право(базовый учебник).- М.:Издательство ЗЕРЦАЛО, 2000. - 448с. 4. Подопригора А.А. Основы римского гражданского права: Учеб. пособие для студентов юрид вузов и факультетов. – 2-е изд., перераб. – К. :Вентури, 2002. – 288с. 5. Підопригора О.А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид. Спец. Вищих навч. закладів: Вид. 3-є, перероб. Та доповн. – К. :Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. – 440 с. 6. Латинские юридические изречения / Составитель и автор предисловия проф. Е.И. Темнов. – М. :Издательство «Экзамен»,Право и закон, 2003. – 384с. 7. Харитонов Є.О. Вступ до цивільного права України: Навч. Посібник. – К. :Істина, 2006.- 288с. 8. Харитонов Є.О. Рецепція римського приватного права: (Теоретичні та історико-правові аспекти)- Одеса. 1997. 9.Бабичев Н. Т., Боровский Я. М. Словарь латинских крылатых слов.- М., 1988. 10. Косарев А. И. Римское частное право.- М., 1998. 11. Макарчук В. С. Основи римського приватного права.-К., 2000. 12.Штаерман Е. М. Римское право // Культура Древнего Рима: В 2-х томах.- Т. 1.- М., 1985. МЕТА ЛЕКЦІЇ: Пояснити студентам необхідність вивчення особливостей цивільного процесу в Римі та значення засвоєння даної теми для подальшого опанування вітчизняним цивільним правом та процесом. Сформувати у свідомості студентів уявлення про поняття, специфіку, етапи розвитку римського цивільного процесу. ВСТУП Здійснення права складається в здійсненні особою правочинів, що слугують задоволенню її позитивних інтересів і в захисті їх від правопорушень.Функції державного суду на початку виникнення були зумовлені наявністю права публічного і приватного. Справи, що стосувалися інтересів держави, розглядалися публічним судом (indicia publica). Майнові спори належало розглядати в цивільних судах (iudicia privata). Формами римського судочинства були легісакційний, формулярний, когніційний (екстраординарний) і інтердикційний процеси. У класичному римському праві позов (actio) є правом домагатися через суд того, що тобі належить, тобто - це звернення до суду за захистом своїх порушених прав. У Стародавньому Римі була розроблена ціла система позовів. Найтиповішими з них були: речовий позов (actio in rem) і особистий позов (actio in personam). Якщо предметом спору є право на річ, то це - речовий позов (віндикаційний, негаторний, публіціанський та ін.). Коли предметом спору є певна дія, право вимагати виконання якої належить позивачеві, - це особистий позов (позови договору або іншого зобов'язання). 1. Виникнення державного суду. Форми захисту цивільних прав. У найдавніший період римської історії захист майнових прав та інтересів жителів Риму здійснювався власними силами потерпілого: кожен, хто вважав своє майнове право порушеним, розправлявся з кривдником власними силами, залучаючи для цього родичів, друзів. Це був період саморозправи. При цьому правий той, хто переміг. Відображення приватної саморозправи знаходило у Законах XII Таблиць, де зазначається: 1) Злодій, впійманий господарем чи його слугами (рабами) «на гарячому» піддавався публічному побиттю різками, після чого віддавався на розсуд потерпілому. 2) Нічний злодій або крадій, впійманий зі зброєю в руках, піддавався смертній карі на місці злочину або продавався у рабство. Але з часом приватна саморозправа стала неприйнятною для розвинутого суспільства. Перехід від приватної саморозправи до державного суду в Римі був довготривалим процесом, який відбувався поступово у декілька стадій. На першій стадії приватна саморозправа поступово обмежується і встановлюється регламентований порядок відплати стосовно зловмисника. Типовим методом такої розправи стало відображене в Законах XII Таблиць покарання за принципом таліону: «Якщо хто-небудь заподіяв каліцтво і не помириться з потерпілим, то хай йому самому буде вчинено те ж саме». В іншому місці цієї пам'ятки зазначається, що у випадку ненавмисної потрави посівів твариною, її слід видати потерпілому або відшкодувати вартість заподіяних збитків. Другим кроком на шляху до державного суду було встановлення системи добровільних чи примусових викупів (композицій) за причинену кривду, образу, нанесення каліцтва. І, нарешті, приватна саморозправа повністю припиняється, а спори незалежно від їх значимості і характеру передаються до державного суду. Тобто захист прав і майнових інтересів громадян набуває державної ваги. Римське право визнавало принцип - «насилля дозволено відбивати силою». Навіть у розвиненому праві Стародавнього Риму ще зберігались відгуки саморозправи, до якої перш за все слід віднести самозахист. Під ним розумілося самостійне відбиття насилля, яке загрожувало порушенням прав громадянина. Це був своєрідний примітивний захист свого права. Кредитор мав право розшукати боржника і силою примусити його сплатити борг. Але спроба застосувати силу для відновлення порушеного цивільного права вела до несприятливих наслідків для кредитора. Так, кредитор, який самоправ-но захопив майно боржника для задоволення власних потреб, був зобов'язаний не тільки повернути захоплене, а й втрачав право вимоги (Закон імператора Марка Аврелія). Іншим законом (IV ст. н. е.) встановлювалося, що особа, яка силою захопила власну річ у її фактичного володаря (орендатора, боржника,найманця тощо) позбавлялася права власності на цю річ і повинна була повернути її володарю (відтепер він став ЇЇ власником). А якщо до того ж виявиться, що захоплена річ йому не належить на правах власності (наприклад, господар позичив сусідові плуга для обробки поля, а самочинно відібрав в рахунок погашення боргу коня), то він не тільки повертав відібрану річ, а й сплачував вартість цієї речі (в даному випадку -коня) особі, у якої він ЇЇ відібрав. Звернемо увагу на таку особливість правового захисту в Римі: право надавало захист лише тоді, коли органи держави встановлювали для певної категорії суперечок ті чи інші позови, надавали можливість «підібрати» позов до конкретної спірної справи. Іншими словами: якщо позов встановлено - захист буде надано, якщо ні - права на захист не буде надано (в такому разі виконання зобов'язання однією стороною було лише моральним обов'язком). Нам невідомо, коли саме виник державний суд у Римі. Але зрозуміло, що він виник разом з утворенням державних органів, оскільки був і залишається складовою державного апарату. Виходячи з наявності у Римі публічного та приватного права, суди публічні розглядали справи, що стосувалися інтересів держави; майнові спори і деякі дрібні кримінальні справи розглядали у цивільних судах. Перш ніж перейти до висвітлення рис судочинства, розглянемо необхідні особливості судового процесу, його поняття. Діяльність судових органів, спрямоване на здійснення правосуддя, називається судовим процесом. Залежно від характеру розглядуваних справ він поділявся на кримінальний і цивільний. Кримінальний судовий процес розглядався в навчальному курсі «Історія держави і права зарубіжних країн». Ми аналізуватимемо процес цивільний. Особа, яка вважала своє майнове право порушеним і котра зверталася до суду за захистом є позивач. Вимога позивача, подана до суду щодо надання захисту порушеному праву -позов. Тобто, позов є не що інше як право особи задовольнити в судовому порядку свої вимоги. Особа, до якої заявлена претензія чи вимога позивача - відповідач. Характерною особливістю римського цивільного процесу класичного періоду був поділ його на дві стадії провадження: а) розгляд справи у претора (jus); б) розгляд справи у суді (judicum). Провадження у цих двох стадіях докорінно відрізнялося від сучасного цивільного судочинства. Сучасний суд першої інстанції (районний чи міський в містах без районного поділу) розглядає справу від початку до кінця і виносить рішення. Якщо таке рішення не оскаржене у встановленому законом порядку, воно вступає в законну силу і приводиться до виконання. У випадку оскарження прийняте рішення переглядає суд другої інстанції. У Стародавньому Римі судочинство розпочиналося із розгляду справи у претора (стадія jus). Сторони викладали вимоги, заявляли претензії. Якщо відповідач визнавав вимогу і зобов'язувався її виконати, подальший розгляд справи припинявся. У разі його незгоди, претор просив свідків засвідчити зроблені сторонами заяви і передавав справу на розгляд судді (стадія judicum). Таким чином, jus і judicum є не дві інстанції, а два етапи одного й того лс судового провадження. Без розгляду справи у претора її розгляд у суді був неможливий. Така організація судового процесу існувала в Римі впродовж століть. Вона вважалася нормальним ординарним (тобто звичайним) порядком. Тому, коли в період монархії поділ судового процесу на дві стадії був скасований, він дістав назву екстраординарного (надзвичайного). З давніх-давен утверджуються деякі загальні правила цивільного процесу: • сторонам дозволяються давати відвід запропонованому претором судді або самим пропонувати власну погоджену кандидатуру; • крім суддів, що призначалися претором, існували ще так звані арбітри (прообраз пізніших судів присяжних). Вони теж призначалися претором і утворювали спеціальні рекуператорні (тобто колегіальні -у складі 3, 5 чи 7 суддів) суди; • визнавалось, що ніхто не може бути суддею у власній справі; • коли права сторін неясні, слід підтримувати відповідача, а не позивача і в сумнівних випадках приймати більш м'яке рішення; • один свідок - не свідок; • ніхто не може бути двічі покараний з один і той самий делікт; • за заздалегідь неправильне рішення суддя відповідав власним майном; • неповага до суду тягне за собою карну чи матеріальну відповідальність. Неважко зрозуміти, що багато з цих правил судочинства покладені в основу сучасного цивільного судового процесу. Форми цивільного процесу Як вже зазначалось, в ранньому римському праві переважав самозахист порушеного майнового права, на зміну якому прийшов позовний захист. Право на позов могло бути реалізоване як у приватних, так і у багатьох публічних відносинах за допомогою спеціальної юридичної процедури, що дістала назву судового процесу. Впродовж тривалого періоду розвитку римського права судовий процес декілька разів змінювався за формою і своїм внутрішнім змістом. Його найдавнішою формою був легісакційний процес, який існував за часів республіки до 126 р. до н. е. Він був організований на противагу застарілим формам приватної са-морозправи, яка з формально-юридичної точки зору зіставлялася із законом дуже віддалено. До його основних рис слід віднести: По-перше, він відзначався обтяжливим формалізмом і складною процедурою, охоплюючи досить вузьку сферу господарського обігу. Спробуємо роз'яснити це детальніше. Процес розгляду суперечки розпочинався звертанням позивача зі своєю вимогою до претора. Для підтвердження своїх вимог була встановлена спеціальна форма звертання, найменший відступ від якої автоматично позбавляв позивача права на позов, процес припинявся. Позовні форми (форми звертання до претора, свого роду заяви до нього) знали жерці, які тримали їх у суворій таємні і надавали за відповідну плату. Вже на цьому етапі для позивача закладались «підводні камені», які могли призвести до припинення процесу, а відтак - до неможливості отримати захист порушеного права: а) позивач міг не знати форми звертання; б) понтифік-жрець не надав йому необхідної допомоги у правильному складанні форми; в) у позивача не було коштів на оплату юридичної послуги понтифі-ка; г) не завжди вдавалося точно запам'ятати зміст позовної форми і відтворити його у присутності претора. По-друге, водночас із звертанням до претора позивач був зобов'язаний доставити до нього спірну річ. Якщо мова йшла про спірну рухому річ, вона приносилася чи привозилася до претора, нерухомі речі доставлялись під виглядом їх символів (грудка землі зі спірного поля, камінь з будинку, жмут шерсті з тварини та ін.). По-третє, позивач повинен був внести грошовий заклад - сакрамент у розмірі 50 асів (за Законами XII Таблиць). Якщо вартість спірної речі перевищувала 1000 асів, розмір закладу зростав до 500 асів. У разі виграшу справи сакрамент повертався, а в разі програшу - надходив до державної скарбниці. По-четверте, на позивача покладалося забезпечення явки відповідача на судоговоріння (до претора і в суд), не зупиняючись при цьому перед застосуванням сили. Без відповідача суд претора не розпочинався. Зрозуміло, наскільки зробити це було непросто, особливо коли відповідач займав високу посаду. По-п'яте, звернутися до претора можна було у спеціально відведені дні. Заборонялося звертатися у сезон сільськогосподарських робіт, у дні трауру, свят, під час війни тощо. По-шосте, процесуальні дні у претора відбувалися в присутності 5-7 свідків. Вони не були свідками у справі, а мали засвідчити саму процедуру дійства у претора, тобто здійснити літісконтестацію (засвідчення суперечки). Це мало важливе значення, оскільки погашало позов, тобто позбавляло позивача права повторно подати позов по тій же справі проти того ж відповідача. Судочинство у претора розпочиналося із ритуалу, який називався віндикацією (vindicatio). Позивач брав у руки віндикту - спеціальну палицю, яка символізувала спис воїна, клав ЇЇ на спірну річ або її символ і проголошував: «По праву квіритів я запевняю вас, що ця спірна річ належить мені». Якщо відповідач мовчав (мовчання - знак згоди) або висловлював згоду з твердженням позивача, позов вважався визнаним і процес на цьому завершувався. Якщо ж відповідач не визнавав позову, то він мусів здійснити ті ж самі дії -накласти свою віндикту на спірну річ і виголосити такі ж самі слова (здійснити контрвіндикацію). Всі ці формально обумовлені обов'язкові процесуальні дії відбувались у присутності претора і свідків. Претор, вислухавши сторони, оголошував присуд: «Обидва залиште річ». Сторони знімали з речі свої віндикти, і позивач запитував відповідача: «На якій підставі ти претендуєш на цю річ?» Відповідач заявляє: «На підставі права» і наводить необхідні докази, дає пояснення. Вислухавши сторони, претор підводить підсумок суперечки, вирішує питання про те, у кого залишається спірна річ до закінчення розгляду справи. Сторони в урочистій формі звертаються до свідків і просять їх засвідчити все, що вони бачили і чули у претора. На цьому провадження справи у претора закінчувалося. У присутності свідків претор призначав суддю, і справа переходила у другу стадію - до суду (in judicum). Отже, провадження справи у претора не було розглядом її за суттю. Тут не оцінювалися докази, не викликалися свідки по справі, не заслуховувалися їхні показання тощо. На другій стадії справу розглядав присяжний суддя або судова колегія. Суд збирав докази, перевіряв їх достовірність, заслуховував показання свідків. Процес проходив у простій, доступній формі. Суддя визначав потрепілого і винуватого, виносив присуд, який був остаточним і не підлягав ні оскарженню, ні о протестуванню. На перший погляд, легісакційний процес трохи нагадує спектакль, де кожен із учасників грає свою роль. Не відкидаючи його формалізму і консервативності, варто зазначити, що творці римського права за допомогою такого ритуалу привчили громадян до необхідності дотримання судової процедури. Був підготовлений благодатний ґрунт поваги до права, коли дотримання букви закону переросло у поклоніння духу права, відкинуло назавжди свавілля і беззаконня. Формулярний процес У пізньореспубліканський період інтенсивний розвиток сільсько'го господарства, ремесел, пожвавлення торгівлі, лихварства призвели до значного зростання майнових суперечок, які було неможливо розглядати за складною процедурою легісакційного процесу. Життя вимагало, щоб судочинству була надана більш гнучка і доступна форма. Спрощений порядок судового процесу з'явився спочатку в практиці претора пе-регринів, оскільки застосовувати до перегринів цивільні форми legis actio було не дозволено. Згодом і міський претор (претор квіритів) став практикувати цей спрощений порядок. У чому його суть? По-перше, позивач звільнявся від неухильного обов'язку формулювати свої вимоги у чітко визначеній формі. Він викладав претору свої прохання вільно, без дотримання формальностей і відповідного ритуалу. По-друге, на претора покладався обов'язок юридичне грамотно сформулювати позовні вимоги. Після заслуховування пояснення сторін, їхніх доказів і заперечень претор самостійно формулював юридичну сутність суперечки. Зміст спору він викладав у спеціальній записці судді - формулі. Звідси і назва процесу -формулярний. По-третє, подібно до легісакційного, формулярний процес також поділявся на дві стадії: судочинство у претора та розгляд справи у суді. Відмінність полягала в тому, що значно спрощувалася судова процедура; формулярний процес дав змогу перетворити застаріле римське цивільне право з вузьконаціонального, полісного у всесвітньовизнане, абстраговане від своєї основи приватне право; позбавлений формалізму цей процес виявився досить гнучким та ефективним щодо захисту інтересів власника. Саме формулярний процес у поєднанні з преторською діяльністю сприяв досягненню римським приватним правом своєї завершеності (досконалості). Відмінною ознакою формулярного процесу була заміна формально-ритуальних дій на першій стадії формулою, яка була основою процесу - метою провадження на першій стадії та юридичною підставою на другій. Складовими преторської формули були: 1. Призначення судді, якому доручалося розглянути справу. Наприклад: «Нехай Октавій буде суддею». 2. Інтенція - виклад змісту претензій позивача. Претензія могла ґрунтуватись на діючих нормах цивільного права або її не можна було обґрунтувати діючими нормами. Щодо останнього, то претор, коли вважав її справедливою, мав описати ті факти, якими пояснювалася преторська підтримка даної претензії. 3. Кондемнація - доручення судді звинуватити чи виправдати відповідача залежно від підтвердження чи спростування інтенції. 4. Додатковими частинами формули була ексцепція і проскрипція. Ексцепція - це заперечення відповідача проти вимог позивача. Але не всяке заперечення було ексцепцією. Якщо, наприклад, в інтенції мова йде про заборгованість відповідача в сумі 100 сестерцій, а відповідач заперечує борг, заявляючи, що він нічого не винен, то це - заперечення самого позову. Коли ж відповідач погоджується з фактом позики 100 сестерцій, але вказує, що це було зроблено за надзвичайних обставин і просить дати відстрочку виплати боргу, то це - ексцепція. Проскрипція - додаткові пояснення судді з боку претора обставин суперечки, відносин сторін та ін. Таким чином, преторська формула була не лише формулюванням юридичної сутності майнового спору, а й своєрідною інструкцією, вказівкою судді, як треба вирішувати справу з урахуванням конкретних обставин. Формула містила в собі певні обов'язкові межі, в яких суддя вирішував майновий спір. Тому помилка претора у формулі автоматично призводила до помилки судді. І все ж, найістотнішим у формулярному процесі була не формула, а те, що претор переставав бути простим статистом, фіксатором ритуальних дій. Він починає формулювати основи приватно-правової політики в державі. Зростає його вплив у судовій сфері. Друга стадія формулярного процесу - judieum -практично нічим не відрізнялася від такої ж стадії у легісакційному процесі. Щоправда, якщо відповідач оскаржував у суді законне рішення по справі, заперечував проти рішення суду, а підтвердити свої вимоги не міг, він відповідав у подвійному розмірі. Таким засобом виховувалася повага до суду і унеможливлювалася нескінченна судова тяганина. Екстраординарний процес Ще в класичний період розвитку римського права поряд із застосуванням розглянутих вийде двох форм судового процесу були випадки, коли спірні майнові питання розбирались магістратом особисто, без передачі справи присяжному судді. З точки зору правосвідомості римлян, які століттями звикли до двостадій-ного процесу, одноосібний розгляд справи був незвичайним (екстраординарним) явищем. Певний час такий процес існував поряд з першими двома. Але на кінець III ст. н. е. екстраординарний процес повністю витісняє формулярний. Новий порядок розгляду суперечок мав безперечні переваги - одна стадія (розгляд справи лише у суді) забезпечувала оперативність судочинства. До основних характеристик екстраординарного процесу слід віднести: • Судові функції виконували адміністративні органи. • Розгляд справи втратив свій публічний характер і відбувався лише у присутності сторін і почесних гостей. • Якщо позивач на засідання не з'являвся, то справа припинялася, а коли не з'являвся відповідач, справа розглядалася без нього. • Принциповим нововведенням процесу було встановлення офіційного виклику відповідача до суду. • Вперше запроваджувалося судове мито. • Допускалося оскарження судового рішення у вищу інстанцію, включаючи самого імператора. У добу пізньої імперії одночасно з екстраординарним процесом з'явився і діяв ще один різновид спрощеного судочинства - лібелярний (або рескриптний} процес. Він відображав посилення адміністративної влади правителя та його посадових осіб і був найко-ротший за термінами. Сторона у суперечці (позивач чи відповідач) або державний орган зверталися з листом до імператора з проханням надати рескрипт щодо спірного питання. Рескрипти відображали юридичні/ точку зору імператора, хоч і не мали характеру судового рішення. Починаючи з III ст. н. е., видання рескриптів стало антиподом юридичних консультацій правознавців і характеризувало занепад правової науки та юридичної практики. На основі рескриптів виник «рескриптний процес» як особливий вид провадження. Перед тим, як подати позов до суду, сторона зверталася до імператора з особистим проханням висловитися зі спірного питання. У розробці рескриптів брали участь радники глави держави, правознавці, видатні юристи. Цей шлях вимагав чималих затрат і був не під силу будь-кому. Але він, разом з тим, захищав сторону від свавілля суддів першої інстанції, які були пов'язані думкою імператора. Правитель міг також відіслати заявника до судді, давши останньому відповідну вказівку щодо вирішення спору. ВИСНОВКИ З 1 ПИТАННЯ: Формами здійснення захисту прав і інтересів громадян в Стародавньому Римі були: самозахист і державний захист. Функції державного суду на початку виникнення були зумовлені наявністю права публічного і приватного. Справи, що стосувалися інтересів держави, розглядалися публічним судом (indicia publica). Майнові спори належало розглядати в цивільних судах (iudicia privata). Формами римського судочинства були легісакційний, формулярний, когніційний (екстраординарний) і інтердикційний процеси. Легісакційний процес (per legis actiones)- найдавніша форма судочинства, що відзначався обтяжливим формалізмом, складною процедурою і був розрахований на досить обмежений господарський обіг. Формулярний процес (per formulas actiones) - це форма судочинства, заснована на процесуальній формулі, яка була метою впровадження на першій стадії у претора (in iure) юридичною підставою для впровадження на другій, в суді (in iudicio) . Когніційний процес (екстраординарний, cognitio extraordinaria) - форма судочинства, яка склалась у період домінату. Однобічний, більш швидкий, допускав заочний розгляд справ, при відсутності відповідача. Інтердиктний процес (actiones ex interdicto) - форма процесу, що грунтувалася на положеннях магістратів і був виразом їх адміністративної влади. 2. Поняття і види позовів (action). Засоби і форми непозовного захисту. Поняття позовної давності. Для римського приватного права типовим був позовний захист. Було розроблено розгалужену систему позовів, які доповнювалися преторськими едиктами, охоплюючи таким чином більшість суспільних відносин у державі та захищаючи від правопорушень основні приватноправові інститути. За своєю логікою позови поділялись на: персональні (особисті) та речові. Якщо предметом суперечки було право на річ, то це був речовий позов. Порушником такого права потенційно могла бути не тільки особа, яка порушила право на річ, а й будь-яка третя особа, у якої ця річ виявилася. Тому захист засобом речового позову мав відносний характер. За своїм змістом римське право поділяло позови на: позови суворого права та позови доброї совісті. Основна відмінність між иими полягає в тому, що при застосуванні позову суворого права суддя був пов'язаний з буквою договору чи закону і не міг від них відступити, навіть якщо і вважав, що допустить помилку. При застосуванні позову доброї совісті суддя виясняв справжню волю сторін, приймав до уваги їхні доводи, наміри та результати. За обсягом і метою позови поділялись на позови для поновлення порушеного права (тут задовольнялася вимога позивача щодо повернення речі, сплати боргу, чи відшкодування збитків), штрафні позови (мали на меті піддати винуватого приватному покаранню - штрафу) і позови, спрямовані на відшкодування збитку і покарання винуватого (застосовувалися у випадку, коли вимагалася сплата не лише вартості пошкодженої чи знищеної речі, а вищої її ціни). Окремою групою серед позовів були позови за аналогією, їх суть полягала в тому, що вони застосовувалися претором чи суддею до подібної ситуації, яка не підлягала під якийсь відомий у праві прямий позов. Позови за фікцією займали окреме місце. При їх застосуванні претор, видаючи судді формулу, пропонував допустити існування таких фактів, яких насправді не було (фікція), а тоді підвести під них нове право-відношення. Це давало особі правовий захист у тому випадку, коли квіритське право (закон) такого захисту не надавало. Крім позовного захисту майнових прав, застосовувалися різноманітні засоби непозовного захисту -преторський захист адміністративними формами: інтердикти, стипуляція та реституція. Інтердикти - це розпорядження претора щодо заборони здійснювати які-небудь протиправні дії. Вони широко застосовувалися як правовий засіб проти самоправності (не роби так, бо будеш покараний). Стипуляція була обіцянкою заплатити певну суму як форму забезпечення виконання вже існуючих зобов'язань або попередження від можливих негативних наслідків. Вона виголошувалася в урочистій обстановці, в присутності претора. Наприклад, споруджений на сусідній ділянці ставок загрожував у разі зливи затопити сусідню земельну ділянку і знищити врожай. Сусід звертався до претора з проханням, щоб власник ставка дав обіцянку відшкодувати збитки, якщо вода прорве греблю. Реституція - (поновлення у первісний стан) застосовувалась у суворо визначених випадках, коли правові наслідки, які виярилися після здійснення якогось правочину (наприклад, угоди), стали невигідними чи шкідливими для однієї зі сторін. Підставами для реституції були: неповноліття особи, обман, помилка, погроза, відсутність однієї зі сторін. Для застосування реституції вимагались дві умови: а) наявність шкоди у потерпілої сторони; б) термін не більше одного року після настання юридичного факту. Позовна давність Позовною давністю називають встановлений законом термін для захисту порушеного права в суді. Спочатку цивільні позови давністю не обмежувалися: доти, поки існувало саме право, існувало і право на позов, тобто право на судовий захист. Згодом претори обмежують право на захист строком в один рік (це пов'язувалося із терміном повноважень самого претора). Далі було встановлено строкові обмеження для деяких цивільних позовів. Нарешті, у 424 р. імператор Феодосій II ввів спеціальні строки для погашення права на позов тривалістю ЗО років. Згодом для деяких позовів (щодо державної скарбниці, церковного майна) встановлюються триваліші терміни - 40 років. Встановлення жорстких термінів позовної давності вимагало точного визначення початку їх перебігу (відправної точки відліку часу). А це залежало від характеру правовідносин. Так, у строкових договорах початком перебігу позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку. Наприклад: договір позики грошей було укладено з 1.01.72 р. н. е. на 5 років. Позовна давність розпочинає перебіг з 2.01.77 р. н. е. Якщо в договорі строк виконання не зазначений, то він спливає через 7 днів після заяви вимоги кредитора. У спорах про речове право перебіг позовної давності починається з того часу, коли у суб'єкта речового права (власника) виникає право на позов, тобто, коли йому стало відомо, де знаходиться його річ. Нормальний перебіг позовної давності може перериватися і призупинятися. Перерва настає з двох підстав: а) підтвердження боргу. Мається на увазі те, що боржник своїм проханням про відстрочку боргу не тільки не заперечує наявність боргу, а й підтверджує його. Тоді позовна давність переривається і починається спочатку. Час, що сплинув до перерви, до уваги не береться; б) подання позову, який не був розглянутий судом внаслідок того, що сторони досягли мирної угоди про відстрочку боргу. Призупинення на певний термін перебігу позовної давності може бути викликане певними обставинами, після усунення яких позовна давність продовжувалася. До таких обставин належала війна, стихія, епідемія, неповноліття правомочної особи. Сплив терміну позовної давності тягнув за собою погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги на річ. Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже було позбавлено правового захисту з боку держави. ВИСНОВКИ З 2 ПИТАННЯ: В Римі було розроблено розгалужену систему позовів, які доповнювалися преторськими едиктами, охоплюючи таким чином більшість суспільних відносин у державі та захищаючи від правопорушень основні приватноправові інститути. За своєю логікою позови поділялись на: персональні (особисті) та речові. Позовною давністю називають встановлений законом термін для захисту порушеного права в суді. Отже, як правова категорія у римському праві вона виникла досить пізно, в класичний період вона не існувала. На перших порах лише для деяких позовів застосовувалися законні терміни, звідси і виникла позовна давність. Але такі законні терміни були короткочасними, вони погашали саме матеріальне право (тобто сам факт - заподіяння збитку), а відтак - і право на судовий захист його в суді. висновки З ТЕМИ: Ознайомившись із видами процесу, студент повинен звернути особливу увагу на питання про позови (асtіо - акціо), вивчити поняття і види позовів. Необхідно мати на увазі, що римське приватне право представляє собою систему позовів. Ця його особливість зв'язана в першу чергу з тим, що порушене право могло бути захищене, якщо судові магістрати (в основному претори) давали стороні (позивачу) позов проти іншої сторони (відповідача). Користуючись своєю владою, претор в едиктах вказував, які нові відносини, породжені життям, він брав під свій захист (навіть всупереч вказівці старого закону). Відповідно до цього претор видавав позивачу формулу позову. Отже, зробити висновок про те, чи діє та або інша норма, чи захищається те або інше суб'єктивне право, можна було тільки на підставі факту надання позовного захисту або відмови в ньому. Згодом формули позовів у практиці претора типізуються, тобто для позовів однієї категорії виробляються однакові формули. Таких формул було багато. Звідси і виникає відзначена характеристика приватного права як системи позовів. Потрібно виявити і знати призначення і різницю позовів речових і особистих. Речовий позов — actio in rem (акціо ін рем), особистий позов—actio in personam (акціо ін персонам). Особистий позов служить цілям охорони права особи від порушень з боку певної особи (осіб). Тому він і одержав назву «особистий». Цей позов застосовується, коли є зобов'язальні правовідносини. Один з учасників зобов'язального правовідношення (кредитор) вправі пред'явити особистий позов до іншого учасника цього правовідношення (боржника), тобто вправі вимагати вчинення останнім визначеної дії. Отже, особистий позов є зобов'язальним позовом. Такий захист став називатися відносним, оскільки, на відміну від абсолютного, він захищає суб'єкта права від неправомірних дій не будь-якої, а заздалегідь відомої особи. Особистий позов можливий тільки відносно конкретно визначеної особи. Треба знати призначення штрафних позовів і кондикцій. Серед особливих засобів преторського захисту повинні бути відзначені: введення у володіння, інтердикт (заборона) і restitutio in integrum (реституціо ін інтегрум), тобто відновлення в початкове положення. |
|
Поняття, походження держави. Функції та форми держави Поняття і види форми правління, форми державного устрою і форми державно-правового режиму |
Поняття, походження держави. Функції та форми держави Поняття і види форми правління, форми державного устрою і форми державно-правового режиму |
|
План Поняття трудових спорів, їх види та причини виникнення Порядок... У 1997 p судами різних рівнів 84,3% таких позовів було задоволене; у 1998 p. із 247 519 позовів позитивно для найманих працівників... |
Тема: Об’єкти цивільних прав (6 годин) Поняття та види об’єктів цивільних прав. Оборотоздатність об’єктів цивільних прав |
|
Закон як джерело державного права. Види законів Республіка – поняття і сутність. Ознаки республіканської форми правління. Види республік |
Перелік питань з цивільного права України для складання комплексного... Поняття позовної давності. Правовідносини, на які позовна давність не поширюється |
|
План Поняття і види актів суду першої інстанції. Відмінність рішення... Негайне виконання рішення суду, визначення порядку виконання, надання відстрочки і розстрочки виконання рішення. Звернення рішення... |
План Спілкування і комунікація. Функції спілкування. Види, типи і... Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики : підручник. – ВЦ «Академія», 2004. – 344 с |
|
ТЕМА 10: СТРОКИ І ТЕРМІНИ. ПОЗОВНА ДАВНІСТЬ «строк», «термін», «присікальний строк», «гарантійний строк», «відкладальні строки», «скасувальні строки», «позовна давність», «спеціальна... |
Тема дисципліни Тема заняття: Вирішення ситуацій із обчислення строків, термінів, початку перебігу позовної давності. Зупинення перебігу позовної... |