|
|
Скачати 3.72 Mb.
|
|
але лише стосовно окремих особистостей. Таким чином, ми з‘ясували, що кримінально-правова природа покарання полягає в тому, що воно є формою кримінальної відповідальності, причому найбільш розповсюдженою. Інші дві форми – звільнення від покарання та звільнення від його відбування - займають менше місце у структурі кримінальної відповідальності. До того ж кримінальне покарання є самостійним кримінально-правовим інститутом, який є одним із елементів системи кримінального права. Цей інститут є підсистемою, що містить в собі ряд елементів: субінститутів і правових норм, які регулюють цілі покарання, зміст його видів і їх систему, питання призначення покарання і звільнення від нього. Які ж ознаки, особливості кримінального покарання, що фактично визначають сутність цього кримінально-правового інституту? По-перше, покарання – це міра державного примусу, яка встановлюється кримінальним законом, застосовується судом і примушує конкретну особу до визначеної, законослухняної поведінки. По-друге, покарання – це міра державного примусу, яка призначається особі, що вчинила злочин, передбачений кримінальним законом. По-третє, покарання – це міра державного примусу, яка застосовується лише судом. По-четверте, покарання – це кара за вчинене особою суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом. Ця ознака властива лише покаранню, ніякі інші міри державного примусу такою ознакою чи такою особливістю не володіють, тому й не називаються покаранням (адміністративне стягнення, дисциплінарне стягнення). По-п’яте, в покаранні виражена негативна оцінка як вчиненого особою злочину, так і самої особи, що його вчинила. По-шосте, покарання полягає в передбачених законом обмеженнях прав і свобод засудженого або в позбавленні його таких прав. Викладена характеристика сутності і правової природи кримінального покарання дозволяє нам сформувати наступне загальне, розгорнуте визначення поняття покарання. Покарання – це міра державного примусу змістом якої є певні позбавлення і обмеження прав і свобод засудженого, яка є найбільш розповсюдженим, засобом кримінально-правового реагування на вчинення злочину як головної складової спеціальної протидії злочинності, що застосовується до осіб, визнаних винуватими у вчиненні злочину вироком суду з метою запобігання вчиненню злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. 2.1.2 Проблема визначення мети покарання. Одним із складних проблемних аспектів вчення про покарання є визначення його мети. Зрозуміло, що пізнання сутності мети покарання – не самоціль. Сенсом такого пізнання є створення необхідних умов для подальшого вивчення різних аспектів покарання, особливо його ефективності – найбільш складної, але досить важливої на сьогоднішній день проблеми. Стосовно мети покарання триває багаторічна дискусія. Ця проблема перебуває у центрі уваги представників різних галузей знання - теологів, філософів, правознавців, соціологів, психологів. Сам факт формулювання цілей і закріплення їх у кримінальному законі має політичне, ідеологічне і виховне значення. Те, що визначається в законі в якості цілей покарання, по суті є „закодованою” інформацією щодо змісту кримінально-правової політики в галузі застосування покарання. Основні концепції цілей покарання можна звести до двох груп: а) абсолютні теорії покарання; б) відносні теорії покарання. Такий розподіл визнає відомий український дослідник інституту покарання професор В. А. Ломако. Представниками абсолютних теорій він називає І. Канта, Гегеля та їх послідовників, які не бачили в покаранні іншого змісту, крім відплати за вчинений злочин. Прихильників відносних теорій об’єднувало те, що вони бачили сенс покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так прибічники теорії залякування (І. Бентам та ін.) і теорії психологічного примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричиняти злочинцю більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення злочинів. Образно висловлюючись, дослідники проблеми покарання називали його дволиким Янусом. Стосовно минулого покарання є відплатою за спричинене зло; стосовно майбутнього – попередженням про невигідність вчинення злочину. Відповідно до цього і теорії про зміст і цілі каральної діяльності зводяться до двох основних груп: теорії, що відносяться до минулого і вбачають в покаранні виключно відплату за вчинене злочинцем зло – теорії відплати, і тих, які відносяться до майбутнього, вбачаючи в покаранні прояв доцільної правоохоронної діяльності держави – теорії попередження (превенції). В сучасній кримінально-правовій літературі перед покаранням „ставляться” різноманітні цілі. Останнім часом активно обговорюється мета відновлення соціальної справедливості, що, як відомо, знайшло своє відображення у чинному російському кримінальному законі. Виникає питання, чому таке багатозначне і часом суперечливе доктринальне тлумачення цілей покарання. Професор М. С. Таганцев пояснював це наявністю в покаранні ретроспективних і перспективних начал. Однак яким би різноманіттям не відзначалися багатовікові теорії цілей покарання, в підсумку вони зводяться до наступних: 1) відплати (кари); 1) виправлення; 3) загального і спеціального попередження злочинів. Цікаво, що попередження злочинів визнається метою покарання одноголосно, на відміну від інших його цілей, причому, на думку М. Д. Шаргородського, воно є єдиною його метою. Сучасні дослідження цієї проблеми ґрунтуються на тому, що цілі покарання багатогранні. Це насамперед захист суспільства від злочинних посягань, що немислимо без відплати за вчинений злочин; обов’язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Всі зазначені види цілей покарання органічно взаємозалежні і обумовлюють одна одну. Найбільше дискусій точиться з питання визнання метою покарання кари. Розробники КК України 2001 року вирішили це питання позитивно. При обговоренні проекту КК України 2001 р. народний депутат України Зори слава Ромовська пропонувала відобразити в КК, що ціллю покарання є захист потерпілого. Її справедливо критикували В. Д. Бринцев і В. І. Тютюгін зазначивши, що захист чи, точніше, охорона особи, в тому числі й потерпілого, є скоріше завданням всього кримінального законодавства в цілому, оскільки вирішити її шляхом покарання можна далеко не завжди. Наприклад, це неможливо при вбивстві потерпілого, тому вирішення цієї задачі забезпечується не обов’язково лише за допомогою покарання, але й шляхом застосування інших кримінально-правових засобів. Проблему визнання кари метою покарання З. Ромовська вирішує наступним чином: “Саме слово “покарання”, - пише вона, - означає не що інше, як кару. Тому ціллю покарання ніяк не може бути кара...”. З цим слід погодитися. В ч. 2 ст. 50 КК України визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.. А. Ф. Степанюк говорячи про єдине розуміння цілей покарання вказує на те, що воно повинно бути загальним для всіх наук кримінально-правової спрямованості: кримінального права, кримінального процесу, кримінології і, звичайно ж, кримінально-виконавчого права. Ці цілі зводяться і до кари, і до виправлення засуджених, і до попередження нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Тому наука і практика виконання покарань повинні виходити з цього троякого розуміння цілей покарання. При цьому характер цілі прямо визначає характер тієї теорії, що може бути використана як засіб її досягнення [86, с. 73]. Перед тим як розглядати кару як ціль кримінального покарання, хотілося б зауважити, що серед деяких авторів існує думка про те, що не кара, а відновлення соціальної справедливості є ціллю покарання. Підручники і коментарії КК найчастіше трактують, цитуючи принцип справедливості, як відповідність покарання злочинові і заборону подвійної відповідальності за злочин. Більш широко розглядаючи цю ціль, деякі підручники наводять аргументи на користь відшкодування і відновлення порушених злочином соціальних інтересів. Також ціль покарання трактується у виді відновлення соціальної справедливості у відношенні потерпілих, з одного боку, і справедливе покарання злочинця, з іншої. Відновлення соціальної справедливості як ціль кримінального покарання, уперше визначено безпосередньо в російському кримінальному законодавстві. Відомо, що поняття справедливості виникло як етична категорія, що характеризує співвідношення визначених явищ з погляду розподілу добра і зла між людьми: співвідношення між роллю людей (класів, соціальних груп, окремих особу) і їхнім соціальним станом; їхніми правами й обов’язками; між діянням і відплатою (окремий випадок цього – співвідношення між злочином і покаранням). Відповідність між характеристиками першого і другого порядку оцінюється в етиці як справедливість, невідповідність – як несправедливість. Засудження від імені держави в обвинувальному вироку суду до покарання несе сатисфакцію за заподіяну морально-психологічну шкоду особистості і суспільству. Відповідність злочину і покарання як вимога справедливості не обмежується відповідністю діяння і покарання. Вона також передбачає відповідність покарання особистості винного, пом'якшуючим та обтяжуючим покарання обставинам. Разом з тим відновлення соціальної справедливості, закладене в кримінальному покаранні і пов'язане з його каральним змістом, не означає, що покарання має на меті кару стосовно злочинця. Покарання, навіть найсуворіше застосовується не для того, щоб заподіяти засудженому моральні і фізичні страждання. Зазначені правообмеження і примусові позбавлення, пов’язані з виконанням покарання, переслідують інші цілі, в тому числі і розглянуту вже ціль відновлення соціальної справедливості. Отже, ціль покарання у виді відновлення соціальної справедливості припускає:
Ця дискусія загострилася після того, як вказану ціль закріпили в КК РФ, ч. 2 ст. 43 якого проголошує: "Покарання застосовується з метою відновлення соціальної справедливості, а також з метою виправлення засудженого і попередження здійснення нових злочинів". Як бачимо, закон передбачає три цілі: відновлення соціальної справедливості; виправлення засудженого; попередження здійснення нових злочинів. До числа цілей покарання не ввійшла кара, на яку вказувалося в ст. 20 КК РСФСР 1960 р. Мабуть російський законодавець відмовився від останньої через гострі дискусії, що постійно виникали навколо кари як мети покарання. З прийняттям КК РФ суперечки про кару як ціль покарання, здавалося б, повинні були утратити свою актуальність, оскільки про неї тепер немає згадування в законі. Однак, як свідчать публікації, дискусії про цілі покарання, зокрема про кару і більше про соціальну справедливість продовжуються. Так, В. К. Дуюнов, критикуючи КК РФ 1996 р. за не включення кари в число цілей покарання, стверджує, що кара є одночасно і змістом покарання і його метою. Під карою автор розуміє широкий спектр впливу. Вона є реакцією на вчинок особи і засудженням як цієї особи, так і вчиненого нею злочину. Кара може проявитись не лише в засудженні, але й у застосуванні до винного визначених позбавлень і обмежень. За його влучним висловом, кара міцно тримає нас за фалди сюртука, не дивлячись на наші спроби відбитися від цього скомпрометованого спорідненістю з помстою і таліоном терміну чи будь-яким чином облагородити його, наприклад, високим порівнянням зі справедливістю, тому відбувається проста заміна термінів: незручний термін ”кара” замінюється зворотом ”відновлення соціальної справедливості”. На думку Ю. М. Ткачевського, визначення судом справедливого покарання — це лише початковий етап відновлення соціальної справедливості, необхідна передумова до її основної реалізації в процесі виконання покарання; ціль же являє собою той результат, що визначений у законі, наприклад, відновлення соціальної справедливості в процесі виконання покарання. Трохи ширше представлена позиція А. В. Наумова, який вказує, що покарання служить відновленню порушених у результаті вчинення злочину прав і свобод потерпілого, тобто в кінцевому рахунку відновленню справедливості. Чисто відновлюючий характер носять майнові кримінально-правові санкції - штраф, конфіскація майна. Звертає на себе увагу висновок Н. А. Павлухіна, що соціальну справедливість неможливо відновити кримінальним покаранням, тому ставити таку ціль перед кримінальним покаранням в законі недопустимо. Можна відновити лише почуття соціальної справедливості. Але така морально-психологічна категорія не може мати місця в законі. На мою думку, останнє зауваження є надто категоричним. Мета відновлення почуття соціальної справедливості шляхом покарання злочинця є цілком реальною, але не завжди, не у всіх випадках його застосування. Але хто довів, що й інші цілі покарання досяжні завжди? Будь-яка з відомих цілей покарання може бути досягнута за певних умов, а може бути й не досягнута. Від цього вона не перестає бути метою покарання. Мета – це те, до чого прагнуть, а не те, чого досягли. Отже, позиція російського законодавця мною сприймається, як правильна по суті, але не достатньо досконало сформульована в законі. Тобто метою покарання слід визнати не поновлення соціальної справедливості, а поновлення її почуття. Натомість кару не слід визнавати метою покарання, оскільки вона є складовою змісту покарання, його ознакою. Слід звернути увагу на зауваження Л. Ременсона з цього приводу, на переконання якого приписувати покаранню ціль кари значить стверджувати, що покарання має на меті покарання, тобто не має мети, є самоціллю. Від положення “ціль покарання покарати, заподіяти страждання” лише один крок до висновку “... чим більше заподіяв страждань, тим вірніше досягнута ціль покарання, тим більше повно вона виконана... ” Виключення кари з цілей покарання аж ніяк не означає відмови від кари як одного з найважливіших елементів покарання, складових його змісту. Будучи важливим елементом покарання, кара виступає мірилом справедливості покарання і тому за більш небезпечні злочини випливає і більш тяжка кара. Справедливість же покарання необхідна як для досягнення цілі виправлення, так і здійснення загальної превенції. В ім'я досягнення цих цілей одному злочинцеві необхідно призначити лише рік, іншому - чотири, а третьому - сім років. Пояснити ж причину визначення в конкретному випадку чотирьох років позбавлення волі, а не трьох інтересами виправлення дійсно неможливо, також це було б нез'ясовно, якби кара визнавалася метою покарання. Таким чином, покарання немислиме без заподіяння страждання, позбавлення. Тому покарання завжди є карою. Саме така необхідна ознака покарання, як спричинення страждання, робить його карою. Це означає, що кара є змістом покарання, а не його метою! Професор М. Д. Шаргородський наголошував, що покарання карає і це дійсно так, бо кара, страждання є невідворотньою його властивістю. Щодо такої мети покарання як виправлення засудженого слід також знаголосити на відсутності єдиної позиції серед фахівців.. Наприклад, Н. А. Бєляєв і В. Г. Смірнов вважають, що виправлення, наряду з карою, є самостійною ціллю покарання. Б. С. Нікіфоров і М. А. Єфімов, навпаки, не вважають виправлення самостійною ціллю покарання. За радянської доби виправленням вважалося “перековування” засудженого з індивідуаліста в людину, здатну особисті інтереси правильно сполучити із суспільними інтересами, здатну володіти собою, розумно регулювати свої потреби, а не задовольняти їх за рахунок порушення законних інтересів інших громадян. Виправлення й сьогодні вважається чи не найважливішою метою покарання. Постановка законодавцем такої мети перед покаранням базується на „науково” обґрунтованому положенні про те, що людина не народжується злочинцем, вона стає ним через несприятливі умови життя і тому її можливо змінити до кращого шляхом виправлення та перевиховання. Ідея виправлення злочинця виникла багато тисячоліть назад. Ще до нашої ери грецький філософ Протагор мету покарання бачив у виправленні злочинця, у застосуванні до нього покарання не за те, що він учинив злочин, тому що минуле змінити неможливо, а в інтересах майбутнього, щоб надалі злочинець “не грішив”, його поведінку слід виправити. Звертає на себе увагу та обставина, що до кінця 50-х років 20 сторіччя в теорії кримінально-виконавчого права поняття „виправлення” і „перевиховання” вважалися тотожними. В сімдесяті роки цю ж позицію усе ще відстоював І. С. Ной, в той час, коли інші дослідники проблеми робили спроби розмежувати їх. Так, висловлювалися думки, що кінцева мета виховного процесу – перевиховання, |
| Тема: КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ Мета: ознайомити учнів з порядком притягнення до кримінальної відповідальності та видами кримінальних покарань, особливостями кримінальної... |
“ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ” Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК). 7 |
| 2: ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ ТА ІНШІ ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА Р України, які визначають загальні положення, підстави та межі кримінальної відповідальності, види злочинних діянь і передбачених... |
Л. В. Чернявська Теорія та історія публіцистики Чернявська Л. В. Теорія та історія публіцистики. Навчальний посібник для студентів магістратури факультету журналістики. Запоріжжя:... |
| РОЗДІЛ Поняття та суть звільнення від кримінальної відповідальності... РОЗДІЛ Поняття та суть звільнення від кримінальної відповідальності в Україні |
2. Принцип змагальності кримінального судочинства та рівності процесуальних... КПК державне обвинувачення процесуальна діяльність прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення... |
| Стаття 21. Види відповідальності за корупційні правопорушення За вчинення корупційних правопорушень особи, зазначені в частині першій статті 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії... |
КОНФЛ І КТОЛОГ І Я Навчальний посібник Конфліктологія: Навчальний посібник. Авт. Зінчина О. Б. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 164 с |
| Законодавством передбачено такі види звільнення від кримінальної відповідальності та покарання |
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК Сергієнко В. В. Філософські проблеми наукового пізнання : навчальний посібник. / В. В. Сергієнко − Кременчук : Кременчуцький національний... |