|
|
Скачати 3.72 Mb.
|
|
а виправлення - проміжний етап на шляху до перевиховання, і, навпаки, пропонувалося терміном “виправлення” охопити і “перевиховання”. Відомі експерти із зазначеної проблематики О. С. Міхлін, М. О. Стручков і І. В. Шмаров запропонували застосовувати поняття “виправлення” до осіб, засудженим до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, а ”перевиховання” - у відношенні засуджених до позбавлення волі, що було, власне, близько до позиції С. В. Познишева, який вважав, що моральне виправлення здійснюється в умовах в'язниці. І. В. Шмаров розмірковуючи над виправленням і перевихованням засудженого, прийшов до висновку, що необхідно відмовитися від двоєдиних термінів. Як показав багаторічний досвід, розмежування тут можливе лише в теоретичному плані. У практичній же діяльності суду або органів, що виконують покарання, спроби розмежувати ці терміни стосовно оцінки особистості підсудного або засудженого не дають плідних результатів. Зрозумівши це, український законодавець в КК 2001 р. закріпив метою покарання лише „виправлення” злочинця. Схожу позицію з цього приводу відстоював і М. І. Бажанов, який вважав, що ставити перед покаранням, особливо при нинішній організації нашої пенітенціарної системи, досягнення цілі перевиховання, значить створювати ще один міф про можливості покарання. Він під виправленням засудженого розумів юридичне виправлення, тобто досягнення шляхом покарання такого результату, щоб особа після відбування покарання не вчинила нового злочину. З цією позицією не погоджується І. А. Бушуєв з наступних підстав: по-перше, звичайно, найкращий варіант виправлення засудженого полягає в тому, що особа докорінно змінює свої погляди і переконання, стає корисним і високо свідомим членом нашого суспільства. Однак чи можна ці вимоги пред'являти до засудженого і вимірювати їхнє виправлення такими критеріями, яким не завжди відповідають навіть ті, хто не вчинив злочину? По-друге, невдалі самі терміни ”моральне” і ”юридичне” виправлення. Юридичне виправленням, завжди пов'язано з певною моральною перебудовою особистості, тому всяке юридичне виправлення в підсумку є і виправленням моральним. Висловлювалися й інші погляди стосовно цілей покарання, зокрема, що виправлення і перевиховання злочинця не має самостійного значення, а цілі покарання вичерпуються спеціальним і загальним попередженням злочинів. До речи, така позиція цілком відповідає думці Ч. Беккаріа, який вважав, що ціль покарання полягає не в чому іншому, як у попередженні нових діянь злочинця, що наносять шкоду його співгромадянам, і в утриманні інших від подібних дій. Зокрема, М. Д. Шаргородський дотримувався точки зору, що метою покарання є попередження нових злочинів з боку осіб, які вже вчинили злочин (спеціальне попередження) і інших нестабільних членів суспільства (загальне попередження). Ще більш виразно в цьому відношенні висловлювалися М. І. Ковальов, Є. А. Фролов і М. А. Єфімов, які стверджували: застосовуючи до осіб, які вчинили злочин, ті або інші види покарань, держава тим самим переслідує дві цілі: по-перше, утримати самого злочинця від нового злочину (спеціальне попередження), по-друге, застерегти від подібних кроків інших нестійких членів суспільства (загальне попередження); ніяких інших цілей покарання не переслідує. М. А. Єфімов справедливо зазначав, що вимагати, щоб поведінка ув'язненого до моменту звільнення з виправної установи відповідала усім вимогам морального кодексу, — значить ставити перед цими установами нереальну задачу, що деморалізує їхніх співробітників. Не можна не відзначити, що „надприродні” можливості вітчизняних місць позбавлення волі і нездійсненні задачі, що ставлять перед покаранням, зазнали критики з боку зарубіжних вчених. Так, польський кримінолог Леленталь зауважує, що постановка завдання виправити засудженого перевершує дійсні можливості виправних закладів, свідчить про перебільшені наміри, відірвані від реальної пенітенціарної дійсності, що веде до ідеалізації цілей покарання. З теоретичної точки зору це помилково, а з практичної - зовсім небажано. Сьогодні відомий український дослідник проблеми покарання А.Ф. Степанюк цілком реалістично заявляє, що в концепції виправлення немає змістовності, конкретності; немає позитивних відповідей на реальні проблеми, а є лише досить затьмарена, абстрактна, хоча і приваблива мрія, парадоксальна теорія, яку намагалися реалізувати в радянській виправно-трудовій системі, не зважаючи на її абсурдність і утопічність. З огляду на зазначене, з роками в теорії виникла своєрідна термінологічна алергія на категорії ”виправлення” та ”перевиховання”. Тому намітилась тенденція їх заміни поняттям “ресоціалізація”. (Г. А. Радов, В.М. Трубніков та ін). Це поняття, хоча і звучить по новому, однак на практиці інтерпретується в тому ж значенні, що й ”виправлення” та ”перевиховання”. Отже, зречення від застарілих підходів до цілей покарання в Україні є лише термінологічною мімікрією, пристосуванням до нових умов і не більше. Кінцева мета цього “модернізму” у кризовий для системи виконання покарань період легко прочитується - це збереження позицій прихильників соціально-педагогічної діяльності в органах і установах виконання покарань. Але сьогодні досвід людства і тим більше наш власний досвід із усією наочністю довів нереальність перевиховання правопорушників працею. Ідея створення, а тим більше переробки нової людини шляхом застосування насильства – абсурд, шкідливий міф. Таким чином, виправлення засуджених, як мета покарання, є чи не найнереальнішою із всіх, задекларованих у ч.2 ст.50 КК України цілей покарання. Хоча, не виключаються на практиці випадки, коли покарання дійсно відіграє роль засобу виправлення вчорашнього злочинця. Натомість, ще одна мета покарання - запобігання вчиненню нових злочинів є цілком реальною. Одним з перших запобіжний потенціал покарання усвідомив Платон, висловивши думку, що ціль покарання полягає не в тім, щоб помститися за несправедливість, вчинену в минулому, а в тім, щоб думати про майбутнє і попереджати інші злочини, як з боку того, хто піддається покаранню, так і з боку тих, хто присутній при його виконанні. Платон надавав запобіжним властивостям покарання основне значення, закликаючи до того, щоб законодавство прагнуло відвернути людей від злочинних діянь, а якщо ці діяння все-таки вчинені, карало за них. Ч. Беккаріа також підкреслював важливе значення запобігання злочинів. Остання, найважливіша глава його безсмертного твору присвячена саме запобіжній силі покарання. Вона містить знамениту формулу, яка проголошує, що злочин краще попередити, ніж карати. Добрий законодавець піклується не стільки про покарання за злочин, скільки про його попередження. Цю ідею згодом розвивали відомі мислителі. Знаходимо її у І. Бентама, Фейєрбаха, Романьози, Марата. Останній, зокрема, наголошував, що караючи винного, правосуддя повинно не стільки шукати помсти за порушений закон, скільки стримувати тих, хто міг би спокуситися його порушенням. Не залишилися осторонь неї і вітчизняні кримінологи та криміналісти. Зокрема, М. Д. Шаргородський зазначав, що запобіжний вплив покарання розпадається на три стадії:
2) покарання, призначене судом, справляє як загальний, так і спеціальний превентивний вплив; 3) покарання в процесі його виконання здійснює і загальний, і спеціальний попереджувальний вплив, головним чином впливаючи на самого злочинця. Щодо загальної превенції, як специфічної властивості покарання, в юридичній літературі існує дві точки зору: 1)вона розповсюджується на всіх членів суспільства; 2) вона стосується лише „нестабільних” у криміногенному сенсі осіб. На мою думку, ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Обвинувальний судовий вирок з покаранням здійснює попереджувальну дію насамперед на нестабільний тип особистості, що допускає предкриминальні вчинки, і ситуативний тип, здатний вчинити злочин за сприятливих криміногенних умов. Обґрунтованим є висновок Є. Саркісова, який зазначає, що осіб, які є законослухняних і морально-стійких осіб немає необхідності залякувати покаранням, попереджувати погрозою його застосування. Основна маса людей навіть за існування широкої системи правової пропаганди і правового виховання не знає і навіть не цікавиться, які покарання встановлені законом за ті чи інші злочини, і, звісно, такі люди не вчиняють злочинів не із-за страху перед покаранням, а в силу моральних переконань. Із загальним запобіганням злочинів як метою покарання тісно пов’язане спеціальне їх запобігання (спеціальна превенція). Ще в 20-х роках минулого століття А. А. Піонтковський прогнозував, що розвиток кримінальної політики піде шляхом від загальної превенції до спеціальної. Діалектична єдність цілей спеціальної і загальної превенції пояснюється не тим, що обидві цілі у всіх випадках рівнозначні, а тим, що в залежності від конкретних умов кожна з цих цілей проявляється у різному ступені й у різних формах. При цьому говорити про пріоритет якоїсь однієї з них перед іншою не варто. Пояснюється це тим, що за відсутності надзвичайних обставин у звичайних умовах усі цілі покарання мають рівне значення . Мета спеціальної превенції полягає в такому впливі покарання на засудженого, який позбавляє його можливості знову вчиняти злочин. Як свідчить практика, виправлення засудженого досягається далеко не завжди, а, отже спеціально-попереджувальна роль кримінального покарання ще не достатньо велика. Важливою умовою забезпечення ефективності спеціального запобігання є дотримання багатьох кримінально-правових принципів: соціальної справедливості при призначенні і виконанні покарання, індивідуалізації покарання, гуманізму тощо. Якщо засуджений сприймає призначене йому покарання як несправедливе, навряд чи зможуть позитивно на нього вплинути засоби виховного характеру в процесі виконання покарання. Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більш – виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають, або унеможливлюють вчинення нових злочинів. Зазначена мета вважається досягнутою, якщо покарана особа втрачає свою рецедивонебезпечність, тобто не проявляє бажання вчиняти нові злочини. Спеціальна превенція, на думку декого з фахівців, досягається, перш за все, виправленням засудженого. Це зайвий раз підкреслює, що саме по собі виправлення не доцільно декларувати як мету покарання. Воно, радше, є засобом досягнення мети спеціальної превенції. Н. Крісті стверджував, що “криза покарання” проявляється, по-перше, в тому, що після Другої світової війни у всьому світі спостерігається ріст злочинності, не дивлячись на всі зусилля поліції, кримінальної юстиції. По-друге, людство перепробувало всі можливі види кримінальних репресій без видимих результатів (неефективність загальної превенції). По-третє, рівень рецидиву відносно сталий для кожної конкретної країни і не знижується, що свідчить про неефективність спеціальної превенції. По-четверте, на думку психологів, довготривале (більше 5-6 років) знаходження в місцях позбавлення волі призводить до незворотних змін психіки людини. Про це писав ще М. Н. Гернет, зауважуючи, що в’язниця служить школою кримінальної професіоналізації, а не місцем виправлення. Інститути кримінальної юстиції та покарання існують лише тому, що суспільство не знає, що необхідно реально зробити для скорочення і стримування злочинності. Проаналізувавши кожну з цілей покарання, які закріплені в КК України, можна зробити наступні висновки: 1. Кара в сучасних умовах не може визнаватися метою покарання. Вона складає його сутність. 2. Виправлення злочинця є не метою покарання, а засобом досягнення іншої його мети – спеціальної превенції. 4. Досягнення мети загальної превенції забезпечується: а) самим оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про покарання кожного, хто порушить ці закони; б) засудженням винного за вчинення злочину; б) відбуванням покарання та його виконанням. 5. Самостійною метою покарання, яка заслуговує її декларування в КК України є поновлення почуття справедливості потерпілим від злочину та іншими особами. 2.2 Система покарань за КК України 2.2.1 Проблемні аспекти визначення та побудови системи покарань Передбачені чинним КК України окремі види покарань утворюють певну їх систему, яка закріплена у ст. 51 КК України у формі встановленого законом про кримінальну відповідальність і обов'язкового для суду вичерпного переліку видів покарань, розташованих у певному порядку — відповідно до ступеня їх суворості. Встановлюючи цей перелік, законодавець, по-перше, створює тим самим основу для побудови санкцій у відповідних нормах Особливої частини КК України, де передбачені окремі види покарань і визначені межі їх призначення за певні злочини, і, по-друге, надає можливість забезпечити при застосуванні судами конкретних покарань необхідну їх індивідуалізацію відповідно до ступеня тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного та обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання. Таким чином, система покарань є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів із застосування покарань. Існує безліч визначень системи покарань. Ми використаємо лише декілька із визначень, які на нашу думку є найбільш вдалими, тому що відповідають загально визнаним уявленням про системність явищ. Загально філософське визначення системи – це сукупність явищ, які знаходяться у взаємозалежності, взаємній підпорядкованості. Законодавчий перелік видів покарань у ст. 51 КК України – це відображення системи, а реальне застосування цих покарань свідчить про реальність цієї системи. Система покарань – це передбачена кримінальним законом та суворо диференційована законодавцем за об’єктивною стороною, об’єктом та суб’єктом сукупність різних видів покарань, об’єднаних спільністю поставлених законодавцем цілей. Стаття 51 КК України закріплює систему покарань, розташованих у певному порядку відповідно до ступеня їх жорсткості. Це дозволяє суду при призначенні покарання здійснювати його індивідуалізацію, враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного і обставини, що пом’якшують чи обтяжують покарання. В статті наведено 12 видів покарання; 4 з яких – громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт і обмеження волі – є новими для кримінального законодавства України. В основу побудови законодавчого переліку покарань, поміщеного в ст. 51 КК України покладено один критерій — ступінь суворості покарання. При чому розподіл покарань за цим критерієм здійснюється в законі безвідносно до того, чи є той або інший вид покарання основним чи додатковим, носить строковий або безстроковий характер, відноситься до числа загальних або спеціальних. Таким чином, перелік покарань являє собою своєрідні їх ”сходи”, де кожен вид покарання займає відповідну ”сходинку”. Така побудова переліку покарань у Загальній частині КК багато в чому визначає і підхід законодавця до конструювання санкцій статей Особливої частини КК, оскільки порівняльна суворість покарань визначає і ту послідовність, у якій основні види покарань перелічуються (розташовуються) в альтернативних санкціях, і ті правила, на основі яких установлюється визначене співвідношення (сполучення) основних і додаткових покарань у кумулятивних санкціях. Установлення законодавчої градації (ієрархії) покарань за ступенем їх суворості формує і судову практику, оскільки з такої градації випливає, що один вид покарання (наприклад арешт) завжди визнається більш суворим, ніж інший (наприклад штраф), незалежно від того, у якій якості (основне або додаткове) він призначений судом, яким терміном (мірою) визначений у вироку і при застосуванні якої норми або інституту (при приєднанні додаткового покарання до основного, призначенні більш м'якого покарання або заміні не відбутої частини покарання більш м'яким покаранням і т.п.) він використовується. Види і система покарань є відображенням пануючих в тому чи іншому суспільстві поглядів на засоби протидії злочинності. Звідси – система покарань у суспільстві створюється і формулюється в законі згідно з пануючими поглядами на цю протидію і відображає результати розвитку суспільства, відповідає певним етапам цього розвитку. Система покарань створюється державою, тобто волею людей. Але, по-перше, вона не може будуватися на свавільній основі. Створення окремих елементів системи, тобто видів покарань, з певним змістом і формою, специфічним порядком застосування кожного з них повинно бути соціально обумовлено. Соціальна обумовленість є необхідною умовою будування системи покарань, тут не повинно бути місця волюнтаризму. По-друге, будучи створеною волею людей, система покарань отримує своє об‘єктивне існування як сукупність видів покарань, які застосовуються судами за вчинення злочинів, і в процесі її функціонування набуває якихось нових якостей, іноді і не непередбачених законодавцем. Відповідно до ст. 52 КК України всі покарання поділені на основні і додаткові (самостійні підсистеми). Причому, в ній закріплено не тільки розподіл покарань на основні і додаткові, але визначено значення цієї класифікації як для порядку їх призначення, так і для правил співвідношення (сполучення) їх один з одним. Саме в цій нормі (у ч. 4 ст. 52 КК) відображені ті відмінні риси правового статусу інституту основних і додаткових покарань, що саме і визначають різну функціональну роль цих покарань. Викладене свідчить, що вперше на законодавчому рівні в спеціальній нормі встановлений не лише порядок призначення основних і додаткових покарань, але визначена їх різна функціональна роль. Основному покаранню закон надає значення головного, визначального, вирішального і цілком самостійного засобу впливу на засудженого і саме з його застосуванням, насамперед, пов'язує досягнення цілей, що ставляться перед покаранням. Цим характеризується і наявність у санкціях цілого ряду статей лише основних покарань (без додаткових)А також обов'язковість їхнього призначення за злочин, і більш детальна регламентація порядку їхнього застосування. Основні покарання – це ті, які можуть застосовуватися як самостійний засіб впливу, несуть в собі основний заряд кари і не можуть призначатися на додаток до інших видів покарань. Основні покарання вважаються найбільш суворими, вони можуть призначатися лише самостійно і незалежно один від одного. Вони не можуть поєднуватися з іншими видами покарань. За один злочин може бути застосовано лише одне основне покарання, вказане в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК. Призначення іншого, не вказаного в санкції норми основного покарання, можливе лише у випадку переходу до більш м’якого покарання (ст. 82 КК), а також в порядку амністії чи помилування (ст. 85-87 КК)ю. І лише у тих випадках, коли особа засуджується за декілька злочинів, за які призначаються різні покарання остаточно може бути призначено декілька видів основних покарань (ч.3 ст. 72 КК України). Відповідно до ст. 52 КК України основними покараннями є: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний термін, довічне позбавлення волі. Додатковими називаються покарання, які не можуть застосовуватися самостійно і завжди лише приєднуються на додаток до основних видів покарань . Вироком суду, на відміну від основного покарання, може бути призначено декілька додаткових покарань (ч. 4 ст. 52 КК України). Додатковими покараннями є : позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину чи кваліфікаційного класу і конфіскація майна – не можуть застосовуватися самостійно, вони лише приєднуються до основного. Покарання, які можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові отримали назву змішаних покарань. Це - штраф і позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю. В якості основних вони застосовуються на загальних підставах. В якості додаткових – штраф може застосовуватися лише у випадках і межах, встановлених в Особливій частині К.К., а позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю – і в тих випадках, коли не передбачено санкцією норми Особливої частини КК України. Деякі автори, наприклад З. Ромовська, виступали проти поділу покарань на основні і додаткові, але законодавець не дослухався до їхніх заперечень. Система покарань встановлюється виключно законом про кримінальну відповідальність (ст. 51 КК України). Ця ознака системи підкреслює, що домінуючий у сучасній кримінально-правовій доктрині принцип, згідно з яким «немає злочину без вказівки про те в законі» (nullum crimen sine lege), щодо покарання доповнюється вимогою про те, що «немає і покарання без вказівки про те в законі» (nulla poena sine lege). Система покарань за чинним КК України є достатньо розгорнутою: містить 12 видів покарань. Характеризуючи її, слід, на нашу думку, звернути увагу на наступні її властивості. По-перше, система покарань є достатньо чисельною. Така кількість видів покарань у цілому є характерною для пострадянських і постсоціалістичних країн Східної Європи. Наприклад, КК Російської Федерації також містить 12 видів покарань, у КК Республіки Білорусь система покарань складається із 13 їх видів, за КК Республіки Болгарія 11 видів покарань. У той же час у багатьох західноєвропейських країнах кількість видів покарань є значно меншою: часто законодавець обмежується 4 - 5 їх видами. Утім, стверджувати, що наш законодавець знаходиться на хибному шляху, навряд чи буде справедливим. Обширність системи покарань за чинним КК України досягнута, передусім, за рахунок виокремлення як самостійних тих видів покарань, які в зарубіжних державах почасти об'єднані в один вид. Цілком очевидно, що чинний КК України, як і багато сучасних європейських кримінальних кодексів, передбачає три групи основних видів покарань, які можуть бути застосовані до осіб, що вчинили злочини: громадські роботи, штраф і позбавлення волі. До різновидів позбавлення волі можна віднести: арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк і довічне позбавлення волі. При цьому лише одне покарання — тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців — є спеціальним, а всі інші види позбавлення волі — це загальні види покарань. Штраф як самостійний вид покарання представлений звичайним штрафом (тобто грошовим стягненням, яке обчислюється у встановлених законом неоподатковуваних мінімумах доходів громадян і накладається судом у випадках і розмірах, встановлених в Особливій частині КК України) і його спеціальними різновидами — виправними роботами і службовими обмеженнями для військовослужбовців. Виправні роботи в сучасних умовах становлять собою, по суті, грошове стягнення, що обчислюється в установлених відсотках від місячного заробітку засудженого і накладається судом у випадках, передбачених КК України, і в часових межах, встановлених у його Особливій частині. Подібним чином характеризується і службове обмеження для військовослужбовців — покарання, яке за визнанням багатьох українських криміналістів є спеціальним різновидом виправних робіт та застосовується до специфічної категорії осіб — військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби. На виконання вимог Конституції України, міжнародно-правових зобов'язань України, а також Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 р. у справі про смертну кару, КК України остаточно відмовився від смертної кари як виду покарання. Україна долучилася до числа тих держав світу, які повністю скасували цей вид покарання за будь-які види злочинів, вчинені як у мирний, так і у воєнний час. Таким чином, у чинному КК України, як і в законодавстві про кримінальну відповідальність більшості європейських країн, система покарань містин різні види штрафу, громадських робіт, позбавлення волі, а також позбавлення військового чи спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю та конфіскацію майна. По-друге, система покарань у КК України традиційно є закритою. Закріплений у ст. 51 КК України перелік покарань є обов'язковим для суду, Отже, суд, прерогативою якого є призначення покарання, «зв'язаний» системою покарань, не може відступити від неї та не має права вийти за межі законодавчого переліку видів покарань. Ця ознака свідчить, що система покарань є засобом, який забезпечує необхідну однаковість і законність у діяльності суду щодо застосування покарання. Крім того, наведений у ст. 51 КК України перелік покарань є вичерпним і не може бути довільно розширений за розсудом суду. Вичерпний характер цього переліку означає, що з точки зору закону система покарань є на теперішній час цілком завершеною. Ця ознака підкреслює соціальну зумовленість системи покарань і свідчить про те, що лише законодавець, зважаючи на потреби суспільства, має право звузити чи розширити існуючий нині та закріплений у законі перелік видів покарань. Однак таке розширення системи покарань законодавець може здійснити виключно шляхом внесення змін до ст. 51 КК України. При встановленні ж санкції у статтях Особливої частини законодавець так само зв'язаний системою покарань і може передбачати в них лише такі види покарань, які містяться у системі. У чинній редакції КК України ця вимога загалом дотримується. В літературі розгорнулася дискусія стосовно того, чи не порушив законодавець вимоги про закритість системи покарань, встановивши у 64 санкціях статей Особливої частини КК України так звану спеціальну конфіскацію. Одні науковці вважають, що «спеціальній конфіскації» притаманні ознаки покарання і на цій основі доходять висновку, що законодавець тим самим передбачив у санкціях такий вид покарання, який не встановлений у системі покарань. Вихід з цього становища вони вбачають у необхідності доповнення системи покарань новим видом покарання — «спеціальною конфіскацією». На думку інших фахівців, «спеціальна конфіскація» не наділена ознаками покарання і має особливий статус самостійного засобу кримінально-правового реагування на вчинення злочину. На нашу думку, така позиція відповідає положенням кримінального і кримінально-процесуального законодавства про статус так званої спеціальної конфіскації. Тому навряд чи можна погодитися із твердженням, що, встановивши її в санкціях цілої низки статей Особливої частини КК України, законодавець тим самим вийшов за межі системи покарань. Намагання порушити систему покарань все-таки мало місце. Мається на увазі проект закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо злочинів, пов'язаних з порушенням правил поводження з тваринами та добування тварин)», яким передбачалося встановити у санкції ч. 1 нової ст. 128' КК України за порушення правил поводження з домашніми тваринами, що спричинило легкі тілесні ушкодження, покарання у виді громадської догани. При цьому пропозиції про доповнення системи покарань цим видом покарання в законопроекті не містилося. Цілком обґрунтовано такий законопроект був відхилений законодавцем. По-третє, система покарань за чинним КК України побудована за принципом від менш суворого покарання до більш суворого. Отже, порівняльна суворість покарання є саме тим критерієм, який покладений в основу побудови законодавчого переліку покарань. Зокрема, найменш суворим покаранням у чинній системі покарань визнається штраф, а найбільш суворим — довічне позбавлення волі. Такий принцип розташування покарань відображається і в альтернативних санкціях норм Особливої частини КК України. Сенс такої побудови санкцій полягає в тому, що суд, відмовляючись від призначення менш суворого покарання, повинен навести мотиви, які свідчили б про необхідність і доцільність призначення більш суворого виду покарання. Враховуючи, що санкції норм Особливої частини КК України, як правило, передбачають в альтернативі не два, а три, а то й більше видів покарань, стає очевидним, що рішення про призначення найбільш суворого з них виду покарання вимагає пошуку досить зважених і обґрунтованих для цього аргументів. Проте деякі українські вчені висловлюють сумнів стосовно того, що законодавець правильно визначив порівняльну суворість окремих видів покарань, у зв'язку з чим висловлюють пропозиції про зміну місця тих чи інших видів покарання у системі. Зокрема, В. Козирєва вважає, що штраф є більш суворим покаранням порівняно з виправними роботами. А на думку В. Попраса штраф у чинному КК України не зовсім обґрунтовано поміщений на перше місце в системі покарань як найбільш м'який його вид. У зв'язку з цим автор пропонує перемістити штраф з першої позиції на четверту — після позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та громадських робіт. Видається, що робити такі висновки наразі ще передчасно. Справа в тому, що розробники проекту чинного КК України, розташовуючи види покарань саме в тій послідовності, як вони наведені нині у ст.51 КК, керувались багаторічним досвідом практичного застосування попередніх законів про кримінальну відповідальність, глибоким аналізом кримінологічних досліджень, результатами численних наукових праць як власних, так і інших учених. Саме на цій підставі після численних обговорень, дискусій та критики розташування окремих видів покарань у системі було здійснено в існуючому порядку. Тому для зміни цього порядків у тому чи іншому напрямі необхідно спершу теоретичне осмислення проблеми розробки „єдиного мірила” кари, що міститься в різних видах покарання. Вочевидь, це є одним із важливих завдань сучасної науки кримінального права України. По-четверте, окремі елементи системи покарань не тільки співвідносяться за ступенем своєї суворості, а знаходяться між собою в інших зв'язках та залежностях. За певними ознаками, безпосередньо закріпленими в законі про кримінальну відповідальність або такими, що випливають з його змісту, покарання можуть бути класифіковані за різними підставами. Так, за порядком їх призначення (способом застосування) закон (ст. 52 КК України) поділяє всі види покарань на основні, додаткові й такі, що можуть бути призначені як основні й як додаткові. Основними є покарання передбачені у статтях 56, 57, 58, 60-64 КК України, які призначаються за вироком суду тільки як самостійні заходи впливу, на за яких умов не можуть приєднуватися на додаток до інших видів покарання і сполучатися одне з одним при засудженні особи за один злочин. Додатковими є покарання, передбачені у ст. 54 та у ст. 59 КК України, які мають допоміжний характер, тому призначаються за вироком суду лише шляхом їх приєднання на додаток до основних покарань і самостійно (без сполучення з основним покаранням) застосовані бути не можуть. У частині 3 ст. 52 КК України виділяється також група покарань, які умовно можуть бути названі «змішаними», бо закон (статті 53 і 55 КК України) надає суду право призначити їх або як основні, або як додаткові. Закон не встановлює якихось особливих (спеціальних) правил їх застосування, тому порядок їх призначення залежить від того, як саме — як основне чи додаткове покарання — вони застосовуються судом за конкретний злочин. Отже, сформульовані у законі норми, які визначають порядок призначення основних і додаткових покарань, цілком поширюються і на цю групу покарань. Стаття 52 КК України не тільки поділяє всі види покарань на основні й додаткові, а регламентує особливості їх застосування. Так, відповідно до ч. 4 ст. 52 КК України за один злочин може бути призначене тільки одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини КК України, а до основного покарання може бути приєднане одне або кілька додаткових покарань у випадках і порядку, передбачених КК України. Таким чином, із змісту ч. 4 ст. 52 КК України випливає, що порядок призначення (спосіб застосування) основних і додаткових покарань має свої особливості, тому при їх призначенні закон зобов'язує суд керуватися не тільки санкцією статті Особливої частини КК України, де передбачені конкретні види покарань (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК), а й враховувати приписи тих норм Загальної частини КК України, в яких сформульовані підстави, порядок і межі їх застосування (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК). За суб'єктом, до якого застосовуються покарання, вони можуть бути класифіковані як загальні та спеціальні. Загальні покарання можуть бути призначені, як правило, будь-якій особі, що вчинила злочин (наприклад штраф, позбавлення волі). Спеціальними є покарання, які передбачені у статтях 54, 55, 58, 62 КК України і призначаються лише певному (більш вузькому) колу суб'єктів. Наприклад, тримання в дисциплінарному батальйоні (ст. 62 КК) може бути призначено тільки військовослужбовцям строкової служби, які вчинили злочин, а позбавити військового, спеціального звання, рангу чину або кваліфікаційного класу можна лише таку особу, що вчинила тяжкий або особливо тяжкий злочин, яка з законних підстав має таке звання, ранг, чин або клас. За можливістю визначення строку (терміну дії тих обмежень, що складають зміст покарання) покарання поділяються на строкові та безстрокові. Строковими є покарання, які зазначені у статтях 55-58, 60-63 КК України, щодо яких у законі встановлені мінімальні та максимальні межі їх призначення, а у вироку суду завжди визначається конкретний строк (міра) їх застосування до засудженого. Особливість їх полягає у тому, що вийти за межі строків, які встановлені для цих видів покарань у нормах Загальної частини КК України, суд ні за яких умов права не має, за винятком випадків застосування ч. 2 ст. 71 КК України щодо максимального строку позбавлення волі, призначеного за сукупністю вироків. Безстроковими є покарання, межі дії яких у часі законом не встановлюються і які передбачені у статтях 53, 54, 59 та 64 КК України. Безумовно, і ці види покарань мають певні межі їх застосування (наприклад, розмір штрафу у ч. 2 ст. 53 КК України встановлений у межах від 30 до 1 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян), проте особливість полягає у тому, що ці межі не мають термінового (строкового) вираження в законі. Особливе місце серед цих покарань займає довічне позбавлення волі, яке хоча й триває в часі, проте ні в законі, ні у вироку суду певний строк його застосування до засудженого не встановлюється. Застосування таких безстрокових покарань, як штраф і конфіскація майна, навпаки, вичерпується самим фактом виконанням вироку, тому ці види покарань прийнято називати одноактними. Можливі класифікації покарань і за іншими ознаками, на підставі яких можуть бути виділені, наприклад, покарання, пов'язані та не пов'язані з позбавленням волі; застосовувані та не застосовувані до неповнолітніх; від відбування яких можливе або, навпаки, неприпустиме звільнення з випробуванням, умовно-дострокове звільнення чи заміна невідбутої їх частини більш м'яким тощо. Слід враховувати, що як наведені, так й інші можливі класифікації покарань мають не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення, бо сприятимуть максимальній індивідуалізації покарання, правильному встановленню підстав, порядку, меж застосування та виявленню тих особливостей призначення окремих видів покарань, які має враховувати суд у кожному конкретному випадку. По-п'яте, крім загальної системи покарань, чинний КК України встановлює також і спеціальну систему покарань для неповнолітніх осіб. На підставі принципу гуманізації кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, ця система покарань має певні відмінності порівняно із загальною. Перш за все, в системі покарань для неповнолітніх, яка передбачена ст. 98 КК України, скорочено кількість видів покарань, які підлягають застосуванню до такої категорії осіб. Цих покарань всього шість, на відміну від 12 видів покарань у загальній їх системі. Це, зокрема: штраф; позбавленій права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; арешт; позбавлення волі на певний строк. Якщо оцінювати цю систему покарань у цілому, то стає очевидним, що законодавець передбачив для неповнолітніх більш м'які види покарань і не допускає застосування до них таких суворих видів покарань, як конфіскація майна чи довічне позбавлення волі, При цьому штраф для неповнолітніх є «змішаним» покаранням, тобто може бути призначений і як основний, і як додатковий; позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю — виключно додатковим; решта покарань — основними. Крім того, законодавець також суттєво знизив розміри всіх (крім позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю) покарань, що підлягають застосуванню до неповнолітніх. Зокрема, штраф може бути призначений їм у сумі, що не перевищує 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (тоді як для повнолітніх — 1 000 неоподатковуваних мінімумів або навіть і більше у випадках, встановлених в Особливій частині); громадські роботи — на строк від 30 до 120 годин (тоді як для дорослих — від 60 до 240 годин), позбавлення волі — від 6 місяців і, за загальним правилом, до 10 років (тоді як для повнолітніх — від 1 до 15 років) тощо. Більше того, позбавлення волі не може бути призначено неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 102 КК України). У літературі висловлюються пропозиції про можливість розширення системи покарань для неповнолітніх за рахунок передбачення в ній таких видів, які були б спеціальними саме для цієї категорії злочинців, і не застосовувалися б до повнолітніх. Зокрема, В. Бурдін пропонує встановити такі покарання як покладення обов'язку усунути заподіяну шкоду чи виконати на користь потерпілого певні роботи з метою компенсації заподіяної шкоди; обов'язок відвідувати заняття за визначеною навчальною програмою; поміщення до спеціального виховного закладу закритого типу. Є підстави стверджувати, що сама ідея встановлення в законодавстві про кримінальну відповідальність спеціальних покарань для неповнолітніх заслуговує на увагу. Однак це повинні бути саме такі заходи впливу, яким були б притаманні ознаки, що властиві загальному поняттю покарання. Вище вже зазначалося, що вимоги ч. 1 ст. 50 КК України є загальними і поширюються на всі види покарань. Тому навряд чи всі запропоновані В. Бурдіним нові види покарань для неповнолітніх відповідають таким ознакам. Ці заходи впливу за своєю правовою природою, на нашу думку, знаходяться ближче до примусових заходів виховного характеру, аніж до покарання. Розгляд окремих актуальних питань системи покарань за чинним КК України дає змогу дійти висновку, що у цьому плані вітчизняне законодавство про кримінальну відповідальність в цілому відображає досягнення сучасної науки кримінального права, ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, стверджує принципи гуманізму та законності. |
| Тема: КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ Мета: ознайомити учнів з порядком притягнення до кримінальної відповідальності та видами кримінальних покарань, особливостями кримінальної... |
“ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ” Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК). 7 |
| 2: ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ ТА ІНШІ ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА Р України, які визначають загальні положення, підстави та межі кримінальної відповідальності, види злочинних діянь і передбачених... |
Л. В. Чернявська Теорія та історія публіцистики Чернявська Л. В. Теорія та історія публіцистики. Навчальний посібник для студентів магістратури факультету журналістики. Запоріжжя:... |
| РОЗДІЛ Поняття та суть звільнення від кримінальної відповідальності... РОЗДІЛ Поняття та суть звільнення від кримінальної відповідальності в Україні |
2. Принцип змагальності кримінального судочинства та рівності процесуальних... КПК державне обвинувачення процесуальна діяльність прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення... |
| Стаття 21. Види відповідальності за корупційні правопорушення За вчинення корупційних правопорушень особи, зазначені в частині першій статті 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії... |
КОНФЛ І КТОЛОГ І Я Навчальний посібник Конфліктологія: Навчальний посібник. Авт. Зінчина О. Б. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 164 с |
| Законодавством передбачено такі види звільнення від кримінальної відповідальності та покарання |
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК Сергієнко В. В. Філософські проблеми наукового пізнання : навчальний посібник. / В. В. Сергієнко − Кременчук : Кременчуцький національний... |