|
|
Скачати 3.72 Mb.
|
|
процес притягнення до відповідальності реалізується в межах не матеріально-правових, а процесуально-правових відносин. Притягнення – це передвідповідальність, а не власне відповідальність. Застосування в процесі притягнення засобів кримінально-процесуального впливу (обмеження свободи, тримання під вартою тощо) не входять до змісту власне кримінальної (матеріально-правової) відповідальності. Притягнення до кримінальної відповідальності можна включити лише до її змісту в широкому, тобто міжгалузевому сенсі такої відповідальності. До змісту кримінальної відповідальності включається процес її реалізації у формі відбування покарання, але також лише в широкому, міжгалузевому сенсі такої відповідальності. Реалізація кримінальної відповідальності у виді та межах, визначених обвинувальним вироком суду, безпосередньо здійснюється в рамках кримінально-виконавчих правовідносин, тому утворює замість кримінально-правової „матерії” кримінально-виконавчу. Визначення змісту кримінальної відповідальності дає можливість установити співвідношення між нею та іншими засобами кримінально-правового впливу, такими як звільнення від кримінальної відповідальності, застосування примусових заходів медичного або виховного характеру тощо. Таке співвідношення характеризується тим, що вони, по-перше, є видами певного роду, а саме - державно-правового реагування на вчинення злочинного діяння; по-друге, вони співвідносяться як суміжні, а не тотожні явища; як частина й ціле. Відмінність кримінальної відповідальності від інших видів юридичної відповідальності - адміністративної, дисциплінарної тощо –полягає в наступному: за підставами застосування - кримінальна відповідальність застосовується лише щодо особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що містить склад злочину, передбачений чинним законом України про кримінальну відповідальність (КК України); за змістом відповідальності - кримінальна відповідальність включає в себе засудження вчиненого особою злочинного діяння і особи, яка його вчинила, оскільки вирок виноситься від імені держави, а при призначенні покарання - ще й державний примус у виді позбавлення або обмеження прав і свобод засудженого, які передбачені чинним законом України про кримінальну відповідальність (КК України). При застосуванні інших видів юридичної відповідальності, в тому числі й судом, державний примус у такому виді відсутній; за суб'єктом застосування - кримінальна відповідальність застосовується лише судом, жодний інший орган не вправі цього робити. Інші види юридичної відповідальності можуть застосовуватися як судом, так й іншими органами держави; за порядком застосування - кримінально-процесуальним кодексом України передбачений спеціальний, детально регламентований порядок застосування кримінальної відповідальності, особливістю якого є поетапний процесуальний контроль цієї діяльності з боку прокурора (нагляд за ОРД, дізнанням та досудовим слідством). Застосування інших видів юридичної відповідальності не передбачає такої деталізації та обов’язкового процесуального контролю з боку прокурора; за колом суб'єктів, щодо яких застосовується відповідальність. Кримінальній відповідальності властивий особистісний характер, тобто вона застосовується лише щодо фізичної особи, винної у вчиненні злочину. Інші види юридичної відповідальності (наприклад цивільно-правова, адміністративна) можуть застосовуватися у разі невинного вчинення особою правопорушення, до юридичних осіб, а також до правонаступників фізичних та юридичних осіб. 1.2.4 Проблема визначення початку й закінчення (темпоральні межі ) кримінальної відповідальності Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року № 9-рп/9 (справа про депутатську недоторканність): кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Час закінчення кримінальної відповідальності залежить від того, в якому сенсі – вузькому чи широкому (міжгалузевому) - розуміють саму кримінальну відповідальність. У вузькому, кримінально-правовому сенсі така відповідальність припиняється в момент закінчення відбування покарання. Коли ж ідеться про кримінальну відповідальність у міжгалузевому, широкому її розумінні, закінчується вона з моменту погашення (зняття) судимості, або з іншого моменту, визначеного законом. Наприклад, у випадку звільнення особи від відбування призначеного покарання з випробуванням (ст. 75 КК), кримінальна відповідальність може закінчитись з моменту визнання судом визначеного ним іспитового строку таким, що пройшов у відповідності з установленими вимогами (ст., ст. ???). З приводу темпоральних меж кримінальної відповідальності існують і альтернативні точки зору. Дехто із фахівців вважає моментом закінчення кримінальної відповідальності факт відбуття покарання. При цьому судимість називають не складовою відповідальності, а її наслідком. Є підстави вважати, що оскільки судимість тягне за собою суттєве обмеження або позбавлення певних прав та інші негативні для її носія кримінально-правові наслідки, безпосередньо пов’язані із вчиненням злочину, її слід вважати складовою кримінальної відповідальності, але включати її до змісту останньої лише в широкому, міжгалузевому розумінні кримінальної відповідальності. 1.3 Механізм застосування кримінальної відповідальності та роль прокуратури в його реалізації Процес реагування на вчинений злочин утворює самостійну систему заходів, які застосовуються у певній послідовності. Оскільки, як зазначалося, головним засобом такого реагування, як і спеціальної протидії злочинності взагалі, є кримінальна відповідальність, механізм її застосування чи незастосування й уособлює собою механізм спеціальної протидії злочинності. Його утворюють послідовно здійснювані в межах кримінально-процесуальної форми наступні складові: - притягнення до кримінальної відповідальності; - покладання кримінальної відповідальності; - реалізація кримінальної відповідальності; 1.3.1 Притягнення особи до кримінальної відповідальності та роль прокуратури у його здійсненні. Перший комплекс заходів застосування кримінальної відповідальності найчастіше розпочинається з виявлення злочину та його розкриття, тобто встановлення ймовірного суб’єкта його вчинення. Виявленню підлягає не лише вчинений закінчений злочин, але й готування та замах на його вчинення. Після цього розпочинається процес притягнення запідозреного у вчиненні злочину суб’єкта до кримінальної відповідальності. Притягнення до кримінальної відповідальності часто ототожнюють із її застосуванням. Насправді ж притягнення до кримінальної відповідальності – це не що інше, як процес збору доказів винуватості суб’єкта у вчиненні злочину. Саму ж його винуватість у цьому встановлює лише суд на наступному етапі кримінально-правового реагування на вчинення злочину. При цьому уповноважені суб’єкти, які здійснюють притягнення до відповідальності, можуть вважати підозрюваного чи обвинувачуваного винуватим у вчиненні злочину, але їхня думка є лише фактом їх власного внутрішнього переконання і не має жодного кримінально-правового значення. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року № 9-рп/99 (справа про депутатську недоторканність): „...б) притягнення до юридичної відповідальності передує юридичній відповідальності; в) притягнення до кримінальної відповідальності починається з моменту пред'явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину; г) кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду”. Довідково: Витяг з наказу Генерального прокурора України № 4 гн від 19 вересня 2005 року „Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство” 4. Запобігати зволіканню з порушенням кримінальної справи за наявності очевидних ознак злочину. Негайно скасовувати постанови за малозначними фактами, які лише формально містять ознаки злочинів. 7. Вважати одним із пріоритетів у роботі прокурорів та органів досудового слідства захист прав і законних інтересів потерпілих. Вживати заходів до забезпечення відшкодування завданої їм матеріальної та моральної шкоди, витрат на стаціонарне лікування, виявлення та усунення причин і умов, що сприяли вчиненню злочинів. 8. Вживати заходів до покращання якості досудового слідства. У кожному випадку повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування вивчати його причини. При встановленні фактів грубого порушення слідчим вимог матеріального чи процесуального права, відсутності належного прокурорського нагляду за розслідуванням справи вирішувати питання про відповідальність винних осіб. 13. Основними критеріями оцінки ефективності прокурорського нагляду за додержанням законів у діяльності органів, які проводять дізнання та досудове слідство, та слідства прокуратури визначити: - своєчасне вжиття заходів щодо недопущення порушення прав і свобод людини і громадянина, їх поновлення та притягнення винних осіб до встановленої законом відповідальності; - додержання законності при реєстрації, вирішенні заяв і повідомлень про вчинені злочини або ті, що готуються, забезпечення достовірності показників щодо стану злочинності, слідства і дізнання; - забезпечення безумовного додержання вимог закону про повне, всебічне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи; своєчасне скасування незаконних і необґрунтованих рішень у кримінальних справах. 1.3.2 Покладання кримінальної відповідальності та роль прокуратури у його здійсненні. Після притягнення до відповідальності настає черга покладання кримінальної відповідальності на суб’єкта його вчинення або відмова від цього. Як зазначає академік Ю.В. Баулін, „... органи державної влади спершу притягують особу до кримінальної відповідальності, а потім покладають на неї таку відповідальність” 11, с. 48. При цьому закон дозволяє за наявності законних підстав взагалі відмовитися від покладання відповідальності на суб’єкта, застосувавши до нього так зване звільнення від кримінальної відповідальності. Покладання кримінальної відповідальності є центральною, власне матеріально - правова складовою механізму застосування кримінальної відповідальності. Єдиним суб’єктом покладання кримінальної відповідальності відповідно до Конституції та галузевого законодавства України є суд. Зміст покладання кримінальної відповідальності складає діяльність суду із здійснення засудження суб’єкта, притягнутого до такої відповідальності з визначенням виду й міри обмеження чи позбавлення його певних благ або без такого. Роль прокуратури в покладанні судом кримінальної відповідальності на особу, визнану винуватою у вчиненні злочину полягає в реалізації конституційної функції підтримання державного обвинувачення в суді (п.1 ст.121 Конституції України). Довідково: Витяг з наказу Генерального прокурора України № 5 гн від 19 вересня 2005 р. „Про організацію участі прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ та підтримання державного обвинувачення”. 5. Державним обвинувачам: 5.1. При підготовці до судових процесів ретельно вивчати матеріали справ. 5.2. При попередньому розгляді справи доповідь прокурора щодо можливості призначення справи до розгляду і його думка щодо клопотань інших учасників процесу повинні бути об’єктивними, ґрунтуватися на матеріалах справи та нормах закону.... 5.3. Брати активну участь у дослідженні доказів судом, об’єктивно і неупереджено оцінювати їх. Клопотати про виклик до суду додаткових свідків або долучення додаткових доказів, про надання судових доручень, контролювати хід їх виконання. При виконанні своїх процесуальних функцій реагувати на будь-які порушення закону, що обмежують права учасників процесу, шляхом подання до суду мотивованих клопотань і заперечень та висловлення ґрунтовних міркувань з питань, які виникають при розгляді справ. 5.7. ... Якщо дані судового слідства повністю не підтверджують обвинувачення підсудного, відмовлятися від обвинувачення та викладати у постанові мотиви відмови з посиланням залежно від встановленого на п.п.1, 2 ст.6 КПК України. 5.9. Протягом строків на оскарження судових рішень, які не набрали законної сили, знайомитися з ними і матеріалами судового слідства, апеляціями та касаційними скаргами інших учасників процесу, подавати письмові зауваження та заперечення на них. Своєчасно вносити документи прокурорського реагування на кожне незаконне судове рішення. 7. ... Вживати заходів реагування щодо службових осіб, винних у незаконному притягненні громадян до кримінальної відповідальності або невжитті заходів щодо відновлення їх прав. 10. Прокурорам усіх рівнів забезпечувати участь у розгляді судом справ про застосування, скасування чи зміну примусових заходів медичного характеру та застосування примусових заходів виховного характеру, вирішення питань, пов’язаних з виконанням судових рішень у кримінальних справах, про застосування амністії. Вживати передбачених законом заходів щодо повного і об’єктивного дослідження обставин у справах такої категорії, постановлення законних рішень. 11. При розгляді клопотань щодо перегляду судових рішень у кримінальних справах за нововиявленими обставинами витребовувати у судах кримінальні справи для перевірки відповідності прийнятих рішень закону. За наявності підстав призначати розслідування і контролювати його хід. При підтвердженні нововиявлених обставин відповідно до наданих законом повноважень вносити до суду подання про перегляд судових рішень або складати і направляти прокурору вищого рівня висновок за результатами розслідування. 12. Прокурорам областей та прирівняним до них прокурорам забезпечувати належний розгляд скарг громадян на судові рішення. 1.3.3 Реалізація кримінальної відповідальності та роль прокуратури у її здійсненні. Далі, після покладання відповідальності, розпочинається її реалізація, тобто реальне буття встановлених законом та визначених обвинувальним вироком суду у конкретній справі форм цієї відповідальності, головною серед яких залишається покарання. Суб’єктами реалізації кримінальної відповідальності переважно виступають органи кримінально-виконавчої системи. Лише деякі з видів покарання реалізуються за участі інших інституцій, наприклад, види громадських робіт, які повинні виконуватися засудженими до них особами, визначаються органами місцевого самоврядування (ч.1 ст. 56 КК). Роль прокуратури в реалізації кримінальної відповідальності полягає у виконанні нею конституційної функції нагляду за виконанням судових рішень у кримінальних справах(п. 4 ст. 121 Конституції України). Довідково: Витяг з наказу Генерального прокурора України № 7 гн від 26 грудня 2005 р. „Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян” ( Із змінами, внесеними згідно з Наказами Генеральної прокуратури N 7гн-2 від 12.02.2007 N 7гн-3 від 10.01.2009 ) 2. При здійсненні наглядової діяльності прокурорам перевіряти додержання: - законів під час перебування осіб у місцях тримання затриманих і підданих адміністративному арешту громадян, установах попереднього ув'язнення, виконання кримінальних покарань та інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян; - режиму та умов тримання або відбування покарання особами у цих місцях і установах, дотримання їх прав та виконання ними своїх обов'язків; - вимог законодавства посадовими особами цих установ, звертаючи особливу увагу на запобігання та викриття фактів корупції і хабарництва; - законів при здійсненні оперативно-розшукових заходів, спрямованих на виявлення та припинення правопорушень. 3. Забезпечити принципове реагування на виявлені правопорушення, звертаючи особливу увагу на усунення їх причин, поновлення порушених прав і відшкодування завданої матеріальної шкоди. 1.4 Підстава й умови настання кримінальної відповідальності та форми її існування
Філософське обґрунтування підстави настання кримінальної відповідальності зводиться до ідеї свободі волі, свободи вибору суб’єктом варіанту власної поведінки в конкретних умовах об’єктивної дійсності. Якщо у суб’єкта не існує вибору між вчиненням суспільно небезпечного діяння та його не вчиненням, кримінальна відповідальність виключається. Матиме місце крайня необхідність. Отже, з філософської точки зору підставою настання кримінальної відповідальності є свобода вибору (волі). В теорії кримінального права висловлювалась думка щодо існування фактичної та юридичної підстав настання кримінальної відповідальності. Фактична підстава розглядалась як факт об’єктивної дійсності, що обумовлює настання кримінальної відповідальності. Таким виступає факт вчинення злочину. Поняття злочину, як відомо, визначається в ч.1 ст. 11 КК. Цією ж статтею КК визначається поняття малозначного діяння, що не містить матеріальної ознаки злочину (ч. 2 ст. 11 КК). Юридичною підставою кримінальної відповідальності прихильники цієї точки зору називають наявність у діяннях особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом. В КК України 2001 року відбулося об’єднання фактичної та юридичної підстав в одну кримінально-правову норму (ч.1 ст.2 КК). Це дало позитивний наслідок: припинилася дискусія щодо кримінально-правового поділу підстав настання кримінальної відповідальності на види. Отже, кримінально-правова (матеріально-правова) підстава настання кримінальної відповідальності одна: це – наявність у діянні ознак складу злочину ( ч. 1 ст. 2 КК ). Поряд з нею слід виокремлювати й процесуально-правову (формальну) підставу, а саме – наявність обвинувального вироку суду, що набув чинності. Лише сукупність двох означених підстав здатна „запустити” механізм реалізації кримінальної відповідальності та чітко визначити початок її настання.
Традиційно склад злочину визначається як сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак, які характеризують діяння як злочинне. Об’єктивні ознаки характеризують такі елементи складу злочину як його об’єкт, предмет та об’єктивну сторону. Суб’єктивні ознаки характеризують суб’єкта та суб’єктивну сторону складу злочину. Щодо об’єкта злочину слід зауважити, що формальне його визначення не викликає суперечок серед дослідників цієї проблеми. Воно зводиться до наступного: об’єкт – це те, що зазнає суспільно небезпечного впливу від злочинного діяння, в результаті якого об’єкт або зазнає шкоди, або йому створюється небезпека її настання. Щодо сутності та змісту об’єкта злочину існує безліч концепцій. Найбільш поширеними серед них є наступні: це - захищений правом інтерес (Р. Ієрінг, Ф. Ліст,); це - суб’єктивне право (В.Д. Спасович, А. Фейєрбах); це - безпека і добробут громадян (О.Ф. Кістяківський); це - блага та інтереси, що охоплюються законом (правові блага) (Г.В. Колоколов, Є.Я. Немировський, А.Н. Круглєвський); це - правові норми (М.Д. Сергієвський), норма права в її реальному бутті (М.С. Таганцев); це – в розумінні посереднього об’єкта, порушуваний припис, норма, а в розумінні безпосереднього об’єкта – суспільне відношення, що є реальним проявом цього припису (І.Ф. Фойніцький); це – з, формальної сторони, норма права, а з матеріальної – блага та інтереси, що охоплюються цією нормою (Л.С. Білогриць-Котляревський); це - окремі особи чи групи осіб (П.Д. Калмиков); це - охоронювані кримінальним законом суспільні відносини (Б.С. Нікіфоров, А.А. Піонтковський, Є.А. Фролов, М.Й. Коржанський, В.Я. Тацій та ін.) Теорія об’єкта злочину – суспільних відносин довгий час була домінуючою, але останнім часом вона поставлена під сумнів, як схоластична та безплідна з точки зору теорії та практики протидії злочинності. Сьогодні не існує жодних підстав для повсякденного звернення до такої високої філософської категорії, як суспільні відносини, а особливо для оперування нею при визначенні об'єкта злочину. Категорійний статус суспільних відносин більшою мірою відповідає досить абстрактному рівню соціально-філософського погляду а суспільство. Суспільні відносини як соціально-філософське поняття з успіхом можуть виконувати роль сутнісної характеристики суспільства, а не вузької юридичної категорії, якою є склад злочину. В понятті "суспільні відносини" особливо акцентується його перша частина - "суспільні," - що підкреслює надіндивідуальний характер соціальних залежностей і, відповідно, трансіндивідуальну сталість сторін суспільних відносин. Справжніми суб’єктами суспільних відносин є не індивідууми, не локальні соціальні групи, а виключно великі соціальні спільноти (класи, нації тощо) котрі становлять собою у деякому сенсі надіндивідуальну реальність. Отже, суспільні відносини - це категорія, котра виражає спосіб суспільного взаємозалежного співбуття великих соціальних груп, а не окремих інивідумів. Теза про те що об'єктом злочину виступають суспільні відносини, дуже віддалена від безпосередньої практики юриста, оскільки окремому суб’єкту чи їх групі (співучасть у злочині) ні прямо, ні опосередковано не під силу порушити суспільні відносини у вище названому їх розумінні. Категорія ”суспільні відносини" відображає дійсність на надзвичайно високому рівні абстракції. Пересічний правознавець з такими рівнями абстракції не працює. Він має справу з питаннями правового захисту життя, здоров'я, гідності, власності, політичної системи і таке інше, але при цьому завдяки існуючій теорії „суб’єкт злочину – суспільні відносини” схильний трактувати злочин як посягання саме на суспільні відносини. Це непорозуміння виникає через те, що суспільні відносини змішують з формами їх зовнішнього прояву. Найчастіше суспільні відносини ототожнюють з міжособистісними відносинами, а інтереси, потреби, цінності та ідеали вважають змістом цих відносин. Більш коректним, на наш погляд, було б таке вирішення цього питання: об’єктом злочину є не суспільні відносини, а певні цінності, з приводу яких вони виникають. Таким чином, в злочинних діяннях окремих осіб відсутня небезпека суспільним відносинам тому вони не є об'єктами злочину. Норми діючого кримінального права охоплюють сферу конкретних діянь індивідів відносно один одного і прямо не згадують про суспільні відносини. Це обмежує можливість спекуляцій навколо суспільних відносин як об'єкта злочину. У злочинних діях окремих осіб нема загрози суспільним відносинам. Від злочину страждають не міфічні суспільні відносини, а конкретні цінності: особистість, житя, здоров’я, громадська безпека, власність тощо. Неабияке кримінально-правове значення має розподіл об’єктів злочину на види. Зазвичай їх поділяють на три види: загальний, родовий та безпосередній. Останній вид, у свою чергу, ділять на основний та додатковий. При цьому додатковий об’єкт буває обов’язковим та факультативним. Зазначений підхід потребує деяких уточнень. Зокрема, перш ніж розподіляти об’єкти на зазначені вище види, слід виокремити два явища та поняття про них: об’єкт кримінально-правової охорони та об’єкт злочину. Перше охоплює собою всю сукупність цінностей, визначених ч.1 ст. 1 КК України до моменту злочинного посягання на них. Тобто, про загальний об’єкт можна говорити лише в його „статиці”, а не як про елемент складу вчиненого злочину („динаміка”). До складу конкретного злочину загальний об’єкт не включається. Щодо родового об’єкта слід зазначити, що він є структурним елементом так званого родового складу злочину, як певної абстракції, теоретичної категорії, яка забезпечує пізнанню кримінально-правових ознак групи однорідних злочинів. Родовим об’єктом є сукупність однорідних цінностей, які охороняються групою однорідних кримінально-правових норм. (Звідси – друга назва цього об’єкта: груповий). Родовий об’єкт є частиною загального об’єкта кримінально-правової охорони. Із змісту Особливої частини КК України випливає, що родові об’єкти розподіляються на окремі більш дрібні групи цінностей. Інколи їх називають видовими об’єктами кримінально-правової охорони, хоча з точки зору теорії класифікації явищ ця назва є не зовсім вдалою. Наприклад, громадську безпеку утворюють такі її види, як загальна безпека, транспортна безпека та виробнича безпека. У свою чергу так звані видові об’єкти розподіляються на безпосередні об’єкти, які включаються до складів конкретних злочинів у якості їх елементу. Розподіл об’єктів кримінально-правової охорони (об’єктів злочину) на зазначені види має пізнавальне (гносеологічне), аксіологічне (ціннісне) та кримінально-правове значення. Останнє полягає, перш за все, в тому, що саме за родовим та видовим об’єктами має систематизуватися Особлива частина „кримінального” закону. За родовим об’єктом доцільно виокремлювати її розділи, а за видовим – глави. Зазначену частину чинного КК України сконструйовано по-іншому: в основу виокремлення одних її розділів покладено родові об’єкти, а в основу інших - видові (р.р. ІХ, Х, ХІ тощо), що не дає можливості назвати її досконалою. Стосовно поділу на види безпосереднього об’єкта злочину слід зазначити, що в теорії до цього часу не існує усталеної думки щодо ознак основного безпосереднього об’єкта злочину. Ми виходимо з того, що таким об’єктом є, по-перше, цінність, заради охорони якої встановлено відповідну кримінально-правову норму-заборону; по-друге, цінність, яка у всіх без виключення випадках страждає від забороненого цією нормою злочинного діяння. Дотримання зазначеного правила забезпечує правильне визначення місця відповідного складу злочину в системі Особливої частини КК України. При конструюванні цієї частини чинного КК України зазначене правило порушено, в результаті чого низку кримінально-правових норм розміщено не за призначенням (ст.ст. 148. 149,150, 151-1 тощо) Наступною складовою структури складу злочину є предмет злочину. Щодо його сутності та змісту в теорії кримінального права висловлюються різні думки. Превалюючою серед них є та, що предмет – це річ матеріального світу, вказана в законодавчому визначенні певного злочину, або така, що витікає з цього визначення, з певними ознаками котрої пов’язується наявність відповідного складу злочину. Звідси робиться висновок, що існують предметні та безпредметні склади злочину. Викладене вище розуміння предмета злочину не витримує критики. По-перше, кримінологічні реалії та й зміст вітчизняного кримінального законодавства доводять, що предметом злочину є не лише речі, але й будь-які інші субстанції, незаконно впливаючи на котрі вчиняється злочин. Такими субстанціями закон називає інформацію, людину тощо. По-друге, безпредметних злочинів не існує. Інша справа, що в одних випадках предмет прямо називається в законодавчому визначенні складу певного злочину, а в інших інформація про предмет здобувається шляхом тлумачення відповідної кримінально-правової норми. Наступним елементом складу злочину, яким об’єднується група його об’єктивних ознак є об’єктивна сторона злочину. Вона є зовнішньою стороною злочину, у тому сенсі, що більшість її ознак піддається людському сприйняттю на відміну від сторони суб’єктивної, яка такому сприйняттю не піддається, тому йменується внутрішньою стороною злочинного діяння. Об’єктивна сторона – це зовнішній процес вчинення злочинного діяння та його шкідливі наслідки. Її утворюють обов’язкові та факультативні кримінально-правові ознаки. До числа обов’язкових належать: злочинне діяння, його шкідливі наслідки та причинний зв’язок між ними. Групу факультативних ознак об’єктивної сторони злочину утворюють: спосіб, місце, час, обстановка, засоби та знаряддя вчинення злочину. Кримінально-правове значення факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину полягає в наступному:
Суб’єктивні ознаки складу злочину, як відомо, зосереджені у двох його елементах: суб’єктивній стороні злочину та суб’єкті злочину. Означені елементи складу злочину, на відміну від розглянутих вище його об’єктивних елементів, достатньо відображені в тексті КК України, тому при їх вивченні та тлумаченні в процесі правозастосування виникає значно менше проблемних питань. Зосередимо увагу лише на деяких із них. Зокрема, дискусійним залишається проблема вини у так званих формальних складах злочину. Стосовно цього слід зауважити наступне. За загальновизнаною думкою злочини з формальним складом можуть вчинятися лише умисно. З огляду на те, що законодавче визначення необережної вини сфокусоване на суспільно небезпечних наслідках діяння, а вони не входять до структури об’єктивної сторони формальних складів злочину, можливість вчинення такого злочину з необережності виключається. Отже без зміни теоретичного розуміння та законодавчого визначення форм вини необережний злочин з формальним складом уявити неможливо. Такі злочини є виключно умисними. Умисел є формою вини, для якої характерне найбільш негативне (зневажливе) психічне ставлення суб’єкта суспільно небезпечного діяння до охоронюваних законом цінностей, що обумовлює його підвищену у порівнянні з необережністю небезпечність. Відповідно до ст. 24 КК умисел поділяється на прямий і непрямий (евентуальний). Прямим є умисел, якщо особа під час вчинення злочину усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала лише можливість настання його суспільно небезпечних наслідків і не бажаючи цього свідомо припускала їх настання. Як зазначав відомий дослідник складу злочину О.М. Трайнін, евентуальний умисел – і в цьому його особливість – передбачає, що наслідок, який не бажає, але свідомо припускає винний, є саме евентуальним, тобто може настати, а може і не настати. Таким чином, розмежування видів умислу здійснюється шляхом співвідношення його інтелектуальних та вольових ознак. Розмежування видів умислу значною мірою впливає на ступінь вини, а тому й на межі відповідальності та покарання, виступаючи одним із чинників їх індивідуалізації. Законодавець визначає види умислу відповідно до матеріальних складів злочину вказуючи на психічне ставлення суб’єкта як до діяння, так і до наслідків (ст. 24 КК). При цьому у злочинах з формальним складом, де наслідки не є його елементом, вольова ознака у виді психічного ставлення до них на перший погляд не впливає на визначення виду умислу. Саме тому цю ознаку вини визначають через психічне ставлення не до наслідків, а до самого діяння. В теорії склалося щонайменше два підходи до визначення психічного ставлення суб’єкта до об’єктивних ознак формального складу злочину. Одні криміналісти вважають, що в цих складах злочину суб’єкт усвідомлює суспільну небезпечність діяння і бажає його вчинити не формуючи свого психічного ставлення до наслідків діяння. На думку іншої групи фахівців, усвідомлення суспільної небезпечності діяння неможливе без усвідомлення небезпечності його наслідків навіть тоді, коли останні винесено за межі законодавчого визначення складу злочину. Окремим проблемним аспектом залишається визначення виду умислу у злочинах з формальним складом. Переважна більшість фахівців упевнена, що такі злочини вчиняються лише з прямим умислом, але існує й протилежна думка. З точки зору представників першої групи вчених, оскільки у злочинах з формальним складом наслідки не є обов’язковим його елементом, психічне ставлення до них відсутнє. На їхню думку, ознакою об’єктивної сторони, яка втілює суспільну небезпечність діяння у зазначених складах, є заборонене законом діяння. Усвідомлення суспільної небезпечності цього діяння та бажання вчинити його і складають зміст інтелектуального та вольового моментів умислу у формальному складі злочину. Тому непрямий умисел при вчиненні злочинів з таким складом виключається, адже передбачення, як різновид психічного ставлення до дійсності, згідно ст. 24 КК стосується лише наслідків суспільно небезпечної дії чи бездіяльності, які у злочинах з формальним складом лежать за рамками об’єктивної сторони. Аргументуючи висновок, що у формальних складах вольовий зміст умислу обмежується лише вольовим ставленням до суспільно небезпечних діянь О.І. Рарог наводить такий приклад: ґвалтівник, усвідомлюючи, що вчиняє статевий акт з жінкою всупереч її волі шляхом застосування насильства у будь-якому разі бажає вчинити дії, які мають саме такі соціальні властивості. Це свідчить про те, що у разі вчинення злочинів з формальним складом вольовий елемент умислу завжди полягає у бажанні вчинити суспільно небезпечні діяння, заборонені кримінальним законом, тобто умисел може бути лише прямим. Схожу позицію відстоює І. Г. Філановський, який стверджує, що прогалину у законодавстві щодо визначення видів умислу лише для матеріальних складів злочину практично можливо усунути за допомогою прийому, згідно якого психічне ставлення до наслідків діяння повинно проектуватись на саме діяння. Це дає змогу ігнорувати факт відсутності наслідків. Неможливість існування непрямого умислу у злочинах вказаної категорії підтримував і П.С. Дагель вважаючи, що у формальних складах зміст вини визначається психічним ставленням до діяння. У той же час він зазначав, що для характеристики злочину як умисного достатньо усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності, а в зв’язку з тим, що види умислу відрізняються один від одного різним психічним ставленням особи до суспільно небезпечних наслідків своєї дії, поділ умислу у формальних складах на прямий і непрямий позбавлений сенсу, тому правильніше говорити просто про умисел, або лише про прямий умисел. Останнє влучно, на нашу думку, критикує В.А. Ломако, наголошуючи на неможливості існування, окрім закріплених у КК видів умислу, ще й „універсального”, сконструйованого на основі лише інтелектуального моменту – усвідомлення суспільної небезпечності діяння. Подібне міркування, зазначає дослідник, не тільки не узгоджується із загальним поняттям вини, але і перебуває у протиріччі із законодавчим описом окремих видів умислу. Протилежну позицію щодо характеристики вини у формальних складах злочину висловлював Б.С. Нікіфоров. На його думку слід виходити з того, що суспільно небезпечний результат завжди є органічно включеним у діяння. Вчинення діяння є не чим іншим, як спричиненням певних наслідків. Умисел є формою психічного ставлення не до власне діяння, а до його соціальної сутності, тобто до його наслідків. Зазначене вище підтримував Г.А. Кригер, на думку якого психічне ставлення як до діяння, так і до наслідків необхідно встановлювати незалежно від того, йдеться про матеріальний чи формальний склад злочину. Цю позицію поділяв М.Й. Коржанський, наголошуючи на обов’язковості встановлення вольової ознаки по відношенню до наслідків злочину. Ще більш категоричними є міркування В.М. Мельничка, який стверджує, що встановлювати вину у злочинах з формальним складом необхідно лише на підставі психічного ставлення суб’єкта до можливих наслідків цього злочину, до заподіяння шкоди у сфері об’єкта посягання. При цьому потреби у з’ясуванні вольової ознаки відносно діяння взагалі не існує. Послідовним прихильником необхідності встановлення психічного ставлення до наслідків злочинного діяння у будь-якому складі злочину, в тому числі і в формальному усіченому, є відомий український криміналіст професор А.О. Пінаєв. При цьому він влучно зазначає, що у формальних складах злочину за межі складу виводяться не наслідки посягання, а лише їх розміри. На думку вченого, яку важко спростувати, у злочинах з формальним складом особа не лише усвідомлює суспільно-небезпечний характер своєї дії чи бездіяльності, але й передбачає її суспільно небезпечні наслідки бажаючи їх настання. Викладене вище дає змогу зробити висновок, що необхідною та достатньою умовою наявності вини у злочинах з формальним складом можна вважати усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та бажання його вчинити, але за умови, що усвідомлення суспільної небезпечності діяння розуміється як результат усвідомлення його наслідків, а бажання вчинити злочинне діяння одночасно означає наявність бажання досягти злочинних наслідків. Та обставина, що ці наслідки в формальному складі злочину „опинилися” за межами складу жодним чином не змінює змісту вини суб’єкта. Модифікується в формальному складі злочину в порівнянні з матеріальним складом лише форма вина, а не її зміст. Оскільки діяння є засобом досягнення певного результату, в процесі осмислення діяння, в тому числі й усвідомлення його суспільної небезпечності, результат діяння „вмонтовано” в структуру осмислення (усвідомлення) його сутності. Мабуть не буде недоречним висновок, що процес усвідомлення сутності діяння одночасно є й процесом усвідомлення наслідків, до яких воно призводить. Діяння і його наслідки можна вважати елементами єдиного об’єкта усвідомлення (осмислення) з боку суб’єкта, який його вчиняє, а отже – досягає. Розривання діяння та його наслідку повинно носити виключно умовний характер. В дійсності діяння та його результат у свідомості суб’єкта злиті воєдино, інакше неможливо адекватно усвідомити та оцінити ні перше, ні друге. За дотепним висловом з цього приводу В.М. Мельничка, в противному разі ми не зможемо відрізнити подвиг героя, який вдався до самопожертви від самогубства. Стосовно іншого аспекту дискусії щодо змісту вини у формальних складах злочину, а саме – виду умислу, зауважимо, що для злочинів з формальним складом характерною є вина у виді прямого умислу. Але не тому, що суб’єкт не має психічного ставлення до наслідків діяння. Напроти, саме наявність такого ставлення до наслідків визначає зміст ставлення до діяння. До речі саме тому законодавча формула умислу є універсальною і не потребує змін та „уточнень”. Незначна за кількістю група вчених допускає можливість вчинення злочину з формальним складом і з непрямим умислом. Зокрема, В.Г. Макашвілі вбачає непрямий умисел у формальних складах злочину коли суб’єкт вчинюючи діяння не впевнений у його злочинному характері і лише припускає, що воно є суспільно небезпечним. Ми дотримуємося позиції про наявність у зазначених складах лише прямого умислу. У всякому випадку ситуації, змодельовані зазначеними вище прихильниками іншої точки зору, не є типовими для практики. При цьому ми свідомі того, що з теоретичного боку зазначений аспект характеристики вини у злочинах з формальним складом залишається дискусійним тому повинен бути предметом подальших наукових розвідок. Щодо суб’єкта злочину слід зазначити, що традиційно його поняття формулюється таким чином: це фізична, осудна особа, яка у віці, з якого настає кримінальна відповідальність, вчинила злочин (с. 18 КК). Звідси випливає три ознаки загального суб'єкта - його „фізичність”, осудність та досягнення віку кримінальної відповідальності. Якщо ж суб'єкт наділений бодай одною додатковою ознакою, він автоматично зараховується в ряд так званих спеціальних суб'єктів. Подібне визначення суб'єкта злочину має суттєві вади, головна з котрих - недостатня повнота ознак і, як наслідок, недостатньо докладна характеристика явища, що відображається у визначенні. Це призводить, окрім іншого, до чисто формальної класифікації суб’єктів, що в свою чергу породжує різноголосицю та труднощі в кримінально-правовій оцінці суспільно небезпечних діянь, зокрема під час кваліфікації співучасті в злочині з спеціальним суб’єктом. Суб'єкт злочину доцільно визначати як фізичну, осудну особу, яка вчинила ла у віці, з якого настає кримінальна відповідальність, суспільно небезпечне діяння, заборонене кримінальним законом та має інші ознаки, закріплені в Особливій частині КК. Це визначення дає змогу виокремити дві групи ознак суб'єкта – обов’язкові та факультативні. До обов'язкових ознак належать фізична природа, осудність, факт вчинення саме цією особою суспільно небезпечного діяння та досягнення нею на цей час віку кримінальної відповідальності. Факультативні ознаки суб’єкта – це обставини, що обмежують коло можливих суб'єктів окремих злочинів та характеризують особу, правове становище чи специфіку злочинних діянь. Ці обставини або прямо закріплені в Особливій частині КК, або однозначно витікають із її змісту. На відміну від невеликої кількості обов’язкових ознак, факультативних ознак суб’єкта налічується декілька десятків, і їх кількість зростає, що віддзеркалює природне розмаїття людської життєдіяльності. Особливий інтерес викликає друга обов'язкова ознака суб’єкта – осудність, формула котрої є однією з аксіом кримінального права. Осудність традиційно визначають як можливість особи під час вчинення злочину усвідомлювати своє діяння та керувати ним (ст. 19 КК). Недолік цього визначення вбачається в тому, що воно фокусує увагу лише на психологічному боці явища, залишаючи осторонь не менш важливі його аспекти – соціально-медичний та юридичний. Більш точним за змістом, на наш погляд, могло б бути наступне визначення осудності: це – здатність особи в момент вчинення злочину за своїм психічним станом усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність діяння та керувати ним, а внаслідок цього – здатність підлягати кримінальній відповідальності за вчинене. Отже, осудність характеризує не один (психологічний), а щонайменше три критерії: соціально-медичний, психологічний та юридичний. Соціально-медичний критерій визначається словами „за своїм психічним станом” і означає, що суб'єкт під час вчинення злочину, по-перше, досяг такого рівня розвитку психічних функцій та соціалізації,1 котрий дозволяє йому усвідомлювати істинний сенс того, що діється, та керувати своїми вчинками, по-друге, він не страждає жодною з хворобливих вад психіки, що позбавляє його спроможності звітувати в своїх діях чи керувати ними. Соціально-медичний критерій є показником певного вікового розвитку та психофізіологічного стану людини. Він служить своєрідною основою наступного, психологічного критерію. Психологічний критерій осудності – це здатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність діяння та керувати ним. Цей критерій характеризує людину з соціально-психологічного боку, показуючи, що вона не безвольна істота, повністю залежна від біофізичних факторів, а особистість, що має розум та волю і здатна, до того ж, переживати емоції. Особистість, котра спроможна не лише адекватно відображати об'єктивну реальність, розуміти антисоціальну суть своєї злочинної поведінки, але й вільно вибирати той чи інший варіант поведінки взагалі, тобто керувати нею. Психологічний критерій характеризують дві відносно самостійні ознаки - інтелектуальна і вольова. Інтелектуальна .– це здатність усвідомлювати фактичний характер своєї злочинної поведінки та її суспільну небезпечність. Вольова – це спроможність керувати такою поведінкою. Здатність до усвідомлення своєї поведінки та керування не є ще самим усвідомленням та керуванням. Інтелектуальна та вольова ознаки психологічного критерію осудності характеризують потенційні психічні можливості особистості, її статику. Переходячи в динаміку, від можливості до реального усвідомлення та керування, ці властивості інтелекту та волі автоматично стають ознаками суб’єктивної сторони злочину. У цьому відмінність ознак вини, особливо навмисної, від ознак осудності. Для визнання особи осудною необхідно встановити обидві зазначені ознаки в їх сукупності. Відсутність цих ознак або однієї з них, вольової, трансформує осудність в її антипод – неосудність. Ситуацію, в котрій була б відсутня інтелектуальна ознака при наявності вольової, уявити неможливо. Це неможливо в силу послідовності розвитку психічних процесів - від інтелектуального до вольового, а не навпаки. Інтелектуальна та вольова діяльність психіки супроводжується багатьма емоціями, відбувається в своєрідному емоційному полі, котре впливає як на першу, так і на другу сфери психічної діяльності. Однак емоційна ознака самостійного значення, мабуть, не має, оскільки самі емоції, якими б сильними вони не були, безпосередньо не породжують здатності до усвідомлення сенсу діяння та керівництва ним. Вони лише впливають на цю здатність, через те повинні враховуватись при установленні психологічного критерію осудності. З цих міркувань емоційна ознака не включена і в запропоноване визначення осудності. Юридичний критерій осудності немов би виростає з двох попередніх: соціально-медичного та психологічного. Він означає здатність особи, що вчинила злочин, бути відповідальною за вчинене, підлягати кримінальній відповідальності. Врешті-решт, осудність – це здатність особи до усвідомлення та сприйняття сенсу осуду. Лише спроможна до цього людина піддається кримінально-правовому впливу. По відношенню до суб'єкта, позбавленого здатності усвідомити та сприйняти осуд своєї поведінки, право взагалі і кримінальне зокрема безсиле, тут потрібні інші засоби – медико-психіатричні. Необхідність відокремлення юридичного критерію від інших у формулі осудності та самостійний його розгляд обумовлені насамперед тим, що без юридичного критерію установлення інших – соціально-медичного та психологічного - перетворюється в самоціль, позбавлену юридичного сенсу. Але ж осудність - категорія перш за все юридична, оскільки сама осудність є ознакою суб’єкта як елемента саме юридичної конструкції - складу злочину. Розумінням цього, мабуть, і пояснюється термінологічне ототожнення юридичного критерію з психологічним, котре має місце в літературі. Доцільність самостійного виокремлення юридичного критерію осудності підтверджує і аналіз діючого кримінального законодавства. У відповідності до ч. 1 ст. 19 КК „не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно-небезпечного діяння... перебувала в стані неосудності”. Продовжуючи думку законодавця, можна сказати: „Не піддягає тому, що у неосудної особи відсутня здатність до сприйняття змісту цієї відповідальності, здатність бути відповідальним за вчинене, тобто відсутній самостійний юридичний критерій осудності, а значить, і сама осудність”. Визнання відносної самостійності юридичного критерію в структурі осудності зовсім не свідчить про повернення до так званої концепції доцільності в формулі осудності, відповідно до якої осудність розглядалась виключно як здатність до сприйняття впливу покарання безвідносно того, звітувала особа перед собою про свої дії, керувала ними чи ні. Осудність – це здатність адекватного сприйняття та відображення дійсності в момент вчинення злочинного діяння та розуміння можливих наслідків його вчинення у формі кримінальної відповідальності, тобто сукупність трьох критеріїв: соціально-медичного, психологічного та юридичного в їх органічному поєднанні. Таке розуміння осудності, окрім теоретичного, має і прикладний аспект. Воно дозволяє відповісти на одне непросте питання: хто все-таки повинен встановлювати факт осудності чи неосудності, хто компетентний в цьому - юрист, психіатр чи вони разом? Якщо разом, то як це робиться? Запропонована концепція осудності дає змогу сформулювати наступну відповідь: перші два критерії повинен встановлювати психіатр, а третій, юридичний, звісна річ - юрист. Чітка правова регламентація процесу встановлення осудності - неосудності повинна знайти своє відображення в новому КПК, так само, як і визначення осудності в новій редакції КК Обов’язкові ознаки суб'єкта злочину характеризують його як загального суб'єкта. Однак в КК велику питому вагу мають склади злочинів із спеціальним суб'єктом. Поділ суб'єктів на загальний та спеціальний проводиться в теорії кримінального права за суто формальною ознакою, а саме – за наявністю чи відсутністю бодай однієї обставини, котра б доповнювала обов'язковий перелік основних ознак злочину („фізичність”, осудність та досягненні певного віку). Такий підхід до вирішення питання є спрощеним, механічним і не відповідає суті справи. Наявність будь-якої додаткової обставини в характеристиці суб'єкта не завжди автоматично перетворює його із загального в спеціальний. Справа в тому, що і за наявності додаткових ознак, причому прямо передбачених в законі, суб’єкт може залишатись загальним. На наш погляд, загальний суб’єкт – це та особа, котра вчиняє діяння, заборонене кримінальним законом взагалі, в принципі. Ніхто з фізичних осудних осіб, що досягли віку кримінальної відповідальності, не повинен їх скоювати під страхом кримінального покарання. Вчинюючи таке діяння суб’єкт порушує загальну кримінально-правову заборону. Спеціальний же суб’єкт - це той, хто вчиняє діяння, заборонене не для всіх без винятку осіб, а лише для певної їх категорії, до котрої ця особа належить. Наприклад, службова особа, військовослужбовець визнаються спеціальними суб’єктами не взагалі, а стосовно лише відповідної групи злочинів – службових, військових і т. ін. Ці суб’єкти порушують не загальну, а спеціальну кримінально-правову заборону, котра тільки їм і адресується. Особа, наділена лише обов'язковими ознаками суб'єкта, одна порушити спеціальну заборону не зможе. Найбільше, на що вона здатна - це виступити в ролі співучасника в злочині, що скоює спеціальний суб’єкт. Особа ж, котра має ознаки і спеціального суб’єкта, в разі порушення загальної заборони буде нести відповідальність як загальний суб’єкт злочину. Наприклад, та ж посадова особа чи військовослужбовець, котрі вчинили крадіжку чи зґвалтування, відповідають на загальних підставах як цілком звичайні загальні суб’єкти. Таким чином, розподіл суб’єктів злочину на види повинен проводитись не формально-механічно, а за характером кримінально-правової заборони діяння, котре вчиняє суб’єкт, або, іншими словами, за характером кримінальної протиправності діяння. Загальні та спеціальні суб’єкти, в свою чергу, піддаються більш дрібнішій класифікації, котра має не лише пізнавальне, а й практичне, значення. Загальні суб’єкти в залежності від того, мають вони поряд з обов'язковими ще й додаткові ознаки, можна поділити на загальні та загальні з додатковими ознаками. Загальний суб'єкт першого виду - це фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці кримінальної відповідальності. Цей суб’єкт вільний від будь-яких кримінально значущих ознак, окрім вказаних. Загальний суб'єкт другого виду - це суб'єкт, котрий має поряд з обов'язковими, і додаткові ознаки, передбачені кримінальним законом, але вони не перетворюють його в спеціального суб'єкта, оскільки ним порушується не спеціальна, „вузька” заборона, а загальна, обов'язкова для всіх: не вбий, не вкради і т. ін. Сюди слід віднести, наприклад, матір новонародженої дитини у складі дитиновбивства, службову особу у складі вимагання чи торгівлі людьми тощо. Класифікація спеціальних суб’єктів злочину набагато складніша і різноманітніша. Так, останнім часом виділяють три їх групи в залежності від: 1) правового становища; 2) особливостей особи винного; 3) специфіки злочинних діянь; але їх детальний аналіз виходить за межі цієї публікації. 1.5 Умови настання кримінальної відповідальності. Кримінальна відповідальність має наставати не лише за наявності підстави для цього, але й за наявності визначених законом умов. Першою з них закон про кримінальну відповідальність (ч. 2 ст. 2 КК України ) називає відсутність недоведеності вини особи у вчиненні злочину. Це означає, що кримінальна відповідальність може настати лише тоді, коли доведено винуватість конкретного суб’єкта у вчиненні передбаченого Особливою частиною КК України діяння. Коли вину особи у вчиненні злочину не доведено, вона вважається невинуватою у його вчиненні і не може бути піддана кримінальній відповідальності. Слід звернути увагу на те, що в ч.2 ст. 2 КК йдеться не про кримінальну відповідальність, а про „кримінальне покарання”. Зазначене законодавче положення не витримує критики. Воно є наслідком, відлунням ототожнення кримінальної відповідальності з покаранням. До того ж вживання терміну „кримінальне” поряд з терміном „покарання” недоречне, тому що „некримінальних” покарань не існує. Засоби впливу на осіб, які вчиняють дисциплінарні чи адміністративно-деліктні правопорушення називаються не покаранням, а стягненням. Наступною умовою настання кримінальної відповідальності відповідно до ч. 3 ст. 2 КК є відсутність факту попереднього застосування відповідальності за той самий злочин. Як відомо, у кримінальному праві існує принцип неприпустимості подвійної відповідальності за одне й те ж діяння (non bis in idem), у відповідності з яким і сформульовано в законі зазначену умову настання кримінальної відповідальності. Ще однією умовою настання кримінальної відповідальності слід визнати відсутність підстав для обов’язкового звільнення від кримінальної відповідальності. Це означає, що кримінальна відповідальність може настати лише тоді, коли відсутня передбачена законом необхідність або можливість звільнити особу від кримінальної відповідальності. За наявності необхідності звільнити особу від кримінальної відповідальності за нормами розділу ІХ Загальної частини КК України (загальне звільнення) чи за відповідними статтями Особливої його частини (особливе звільнення) кримінальну відповідальність застосовувати неможливо (при обов’язковому звільненні) або недоцільно (при факультативному звільненні). 1.6 Форми кримінальної відповідальності. 1.6.1 Дискусійні аспекти поняття форми кримінальної відповідальності. Перш за все, постає питання, чи існують форми кримінальної відповідальності, оскільки в науковій та навчально методичній літературі переважно йдеться про форми її реалізації. Вважаємо більш точним перше, адже реалізація кримінальної відповідальності здійснюється переважно в рамках кримінально-виконавчих відносин органами кримінально-виконавчої системи. До речі, Конституційний суд України також оперує поняттям „форма кримінальної відповідальності”, а не її реалізації. Довідково: Рішення Конституційного суду України. у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) від 27 жовтня 1999 року № 9-рп/99- 1-15/99 „Кримінальна відповідальність може мати не лише форму покарання. За вироком суду вона може зводитись ...до... звільнення її від покарання ... „ Наразі переважає інший підхід – виокремлюються форми її реалізації. Стосовно їх висловлено декілька точок зору. 1. Формами „реалізації” кримінальної відповідальності є 1) засудження винного (обвинувальний вирок без визначеного покарання – ч.4 ст.74 КК); 2) засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якої особа звільняється (ст. 75 КК та ін.); 3) відбування винним призначеного йому судом покарання (Ю.В. Баулін). 2. Формами (способами) реалізації кримінальної відповідальності є: а) покарання; б) звільнення від покарання; в) умовне незастосування покарання (С. П. Шапченко) 3. Формами кримінальної відповідальності є: а) засудження особи із застосуванням призначеного покарання; б) засудження особи з відстроченням призначеного покарання; в) засудження особи з умовним незастосуванням призначеного покарання; г) засудження неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховного характеру; д) засудження особи без призначення покарання (В. М. Хомич). 4. Формами кримінальної відповідальності є: а) засудження без реального відбування покарання (осуд винної особи і вчиненого нею діяння); б) засудження з реальним застосуванням покарання (осуд винної особи і вчиненого нею діяння, виконання покарання, судимість) (Н. Ф. Кузнєцова). 5. Формами кримінальної відповідальності є: а) публічний державний осуд особи, винної у вчиненні злочину; б) покарання особи; в) судимість (В. А. Божьєв, Є. А. Фролов, Г. Г. Криволапов). З приводу зазначеного слід зауважити, що, по-перше, навряд чи має місце реалізація відповідальності у власному сенсі цього слова у двох перших випадках, адже „засудження” – це, здебільшого процес суддівської діяльності, щоправда, з кінечним результатом: „особу засуджено”; по-друге, чинний КК України не називає таких форм відповідальності, як „засудження”; по-третє, відбування покарання є категорією не кримінального, а кримінально-виконавчого права, оскільки здійснюється в межах кримінально-виконавчих правовідносин. Крім того, засудження (осуд) є не формою відповідальності, а складовою її змісту. На наш погляд, формами кримінальної відповідальності є: - покарання (Розділ Х Загальної ч. КК); - звільнення від покарання (Розділ Х Загальної ч. КК); - звільнення від відбування призначеного покарання (Розділ ХІІ Загальної ч. КК ). Не існує, також, підстав визнавати формою кримінальної відповідальності так зване звільнення від неї, а насправді відмову від застосування кримінальної відповідальності, регламентоване як розділом ІХ Загальної частини КК України та деякими статтями інших її розділів, так і низкою статей Особливої його частини. Річ у тім, що у разі звільнення від кримінальної відповідальності відсутній державний осуд того, хто вчинив злочин, який є обов’язковим елементом змісту кримінальної відповідальності. У такому випадку не постановляється обвинувальний вирок суду, яким особа офіційно визнається винною у вчиненні злочину, що виражає негативну оцінку вчинку і його суб’єкта з боку держави. У разі звільнення від кримінальної відповідальності при тому, що його підстави є нереабілітуючими, держава з різних міркувань відмовляється від свого права піддати особу, яка вчинила злочин, осуду і, тим більше, примусу, передбачених кримінальним законом. Сказане дає підстави стверджувати, що звільнення від кримінальної відповідальності – це форма реалізації кримінально-правових норм поза інститутом кримінальної відповідальності. Дискусійним залишається питання щодо віднесення до форм кримінальної відповідальності примусових заходів медичного характеру. Ясно одне: коли вони застосовуються до неосудної особи – це не може вважатися кримінальною відповідальністю. Щодо примусових заходів медичного характеру які застосовуються до обмежено осудних осіб, такої однозначності немає. З огляду на те, що такі заходи переважно застосовуються паралельно з покаранням, вважати їх самостійною формою кримінальної відповідальності не доцільно. 1.6.2 Перспективи вдосконалення форм кримінальної відповідальності в контексті реформування кримінальної юстиції в Україні Щодо можливих перспектив розвитку інституту кримінальної відповідальності взагалі і її форм зокрема слід зауважити, що на цей інститут, без сумніву, вплине ідея розподілу кримінальних правопорушень на злочини та кримінальні проступки. Загалом, підтримуючи ідею введення інституту кримінального проступку, не можна не погодитися із судженнями, що це можливо лише за умови широкої і всебічної його наукової експертизи з урахуванням європейського досвіду. По-перше, поява інституту кримінального проступку ставить принципове питання щодо поняття та визначення його місця у системі законодавства. Зміст кримінальних проступків повинні становити окремі діяння, що за чинним КК належать до злочинів невеликої тяжкості, які відповідно до політики гуманізації кримінального законодавства повинні бути визнані такими, що не мають значного ступеня суспільної небезпечності. До кримінальних проступків слід віднести також певні види адміністративних правопорушень, які вчиняються фізичними особами. По-друге, одразу ж виникає проблема криміналізації і декриміналізації, особливо з урахуванням глибокого і всебічного вивчення соціальної зумовленості визнання відповідних видів правопорушень кримінальними проступками. Досить уважно слід ставитися до ідеї визнання деяких адміністративних правопорушень кримінальними проступками, як і, навпаки, можливої трансформації ряду злочинів у проступки. Слід пам'ятати, що включення певної групи адміністративних правопорушень до КК матиме не лише формальний характер, а й міститиме загрозу широкої фактичної криміналізації тієї частини адміністративних правопорушень, що вчиняються фізичними особами та мають значні, за обсягом реального їх вчинення, показники (наприклад, дрібна крадіжка, дрібне хуліганство). Ці показники для певних адміністративних правопорушень рахуються на мільйони. Окрім того, при такому підході щодо введення до КК інституту кримінального проступку буде порушено міжгалузевий принцип поділу правопорушень на види, оскільки за ступенем тяжкості кримінальні проступки майже нічим не будуть відрізнятися від тих адміністративних деліктів, відповідальність за які залишиться в межах адміністративного законодавства. По-третє, хоча сьогодні більшість науковців, які займаються розробкою проблеми кримінальних проступків, висловлюється за їх виокремлення в рамках існуючого Кримінального кодексу у виді книги Особливої частини з одночасним закріпленням основних характеристик цієї групи діянь у нормах Загальної частини КК України, на нашу думку, все-таки існує потреба у розробці та прийнятті окремого комплексного Закону про кримінальні проступки. У цьому законодавчому акті вирішувалися б питання організаційно-правового характеру, а також матеріального і процесуального права, зокрема встановлювалось б, що справи про передбачені ним правопорушення повинні розслідуватися правоохоронними органами у режимі спрощеної процедури, також закріплювалося б право потерпілого на оскарження рішень цих органів. На порядок денний і зокрема у зв'язку з розробкою законодавства щодо відповідальності за зазначені проступки необхідно також поставити питання щодо введення до системи суб'єктів судочинства мирових суддів, які, зокрема, і займалися б розглядом питань щодо відповідальності за діяння, які будуть визнані проступками. Впровадження кримінального проступку потребує встановлення кримінальної відповідальності за їх вчинення не у формі покарання, а у формі кримінального стягнення. Окрім іншого, це дозволить встановити кримінальну відповідальність юридичних осіб. |
| Тема: КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ Мета: ознайомити учнів з порядком притягнення до кримінальної відповідальності та видами кримінальних покарань, особливостями кримінальної... |
“ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ” Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК). 7 |
| 2: ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ ТА ІНШІ ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА Р України, які визначають загальні положення, підстави та межі кримінальної відповідальності, види злочинних діянь і передбачених... |
Л. В. Чернявська Теорія та історія публіцистики Чернявська Л. В. Теорія та історія публіцистики. Навчальний посібник для студентів магістратури факультету журналістики. Запоріжжя:... |
| РОЗДІЛ Поняття та суть звільнення від кримінальної відповідальності... РОЗДІЛ Поняття та суть звільнення від кримінальної відповідальності в Україні |
2. Принцип змагальності кримінального судочинства та рівності процесуальних... КПК державне обвинувачення процесуальна діяльність прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення... |
| Стаття 21. Види відповідальності за корупційні правопорушення За вчинення корупційних правопорушень особи, зазначені в частині першій статті 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії... |
КОНФЛ І КТОЛОГ І Я Навчальний посібник Конфліктологія: Навчальний посібник. Авт. Зінчина О. Б. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 164 с |
| Законодавством передбачено такі види звільнення від кримінальної відповідальності та покарання |
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК Сергієнко В. В. Філософські проблеми наукового пізнання : навчальний посібник. / В. В. Сергієнко − Кременчук : Кременчуцький національний... |