|
|
Скачати 3.72 Mb.
|
|
від характеру одиничних злочинів, які її складають, є: а) повторність тотожних злочинів — вчинення особою двох чи більше одиничних злочинів, які містять ознаки одного й того самого складу злочину. При цьому під тотожністю злочинів мається на увазі тільки юридична тотожність, але аж ніяк не фактична. Наприклад, якщо одна й та сама особа спочатку пострілом із вогнепальної зброї умисно вбиває одну людину, а через деякий час шляхом отруєння умисно вбиває іншу, вчинені нею діяння хоча фактично і є різними, однак вони юридично тотожні. У наведеному прикладі має місце умисне вбивство, вчинене повторно. Як уже відзначалося, повторність тотожних злочинів є типовою для чинного КК, і якщо він не містить спеціальних вказівок, повторним слід вважати вчинення тільки тотожних злочинів; б) повторність однорідних злочинів — вчинення особою двох чи більше злочинів, які посягають на тотожні чи подібні об'єкти кримінально-правової охорони, вчиняються з однією і тією самою формою вини і стосовно яких у КК є спеціальне застереження про те, що їх вчинення один після одного слід вважати повторним. Крім наведеного прикладу повторності однорідних злочинів, що передбачена у п. 1 примітки до ст. 185 КК, такі випадки встановлено також, наприклад, у п. 1 примітки до ст. 224, ч. 2 ст. 307, ч. 2 ст. 308, п. З примітки до ст. 368 та деяких інших приписах Особливої частини КК. Іноді за цим критерієм також виокремлюють такий вид повторності, як повторність різнорідних злочинів, під якою розуміють вчинення особою двох чи більше злочинів, що посягають на різні об'єкти або на однакові (подібні) об'єкти кримінально-правової охорони, але з різною формою вини. Проте такий вид множинності чинний КК не відносить до повторності. За наявності інших необхідних умов вчинення особою декількох різнорідних злочинів може бути визнано сукупністю злочинів; 2) залежно від того, чи було особу засуджено за вчинення попереднього злочину, виділяють: а) повторність, не пов'язану із засудженням особи за раніше вчинений злочин (так звана «фактична повторність»). Вона має місце там, де особа вчинила декілька тотожних або (у випадках, спеціально передбачених КК) однорідних злочинів, за жоден з яких її ще не було засуджено; б) повторність, пов'язану із засудженням особи за раніше вчинений злочин. Вона має місце там, де особа, яку вже було засуджено за злочин, протягом строку відбування покарання або погашення судимості вчинила новий тотожний або однорідний злочин. Такий вид повторності часто іменують рецидивом злочинів. Однак слід ураховувати, що за таких умов рецидив злочинів матиме місце лише тоді, коли і злочин, вчинений до засудження, і злочин, вчинений після засудження, були умисними. Якщо ж злочини, які становлять повторність, пов'язану із засудженням, є необережними, цей вид повторності не може бути названо рецидивом злочинів. Кваліфікація повторності злочинів залежить від багатьох чинників, серед яких провідне місце посідають: вид повторності, характеристика злочинів, які її становлять, а також традиції, що склалися в практиці застосування судами законодавства про кримінальну відповідальність. Зокрема: 1) при повторності однорідних злочинів незалежно від того, пов'язана вона із засудженням чи не пов'язана, кожен вчинений особою злочин підлягає самостійній кваліфікації, проте наступний злочин (наступні злочини) кваліфікується як вчинений повторно. Наприклад, якщо особа вчинила крадіжку, а після того — грабіж, скоєне за відсутності інших кваліфікуючих ознак кваліфікується за ч. 1 ст. 185 КК (крадіжка) та ч. 2 ст. 186 КК (грабіж, вчинений повторно). Ці правила не змінюються від того, чи були всі злочини, які входять до такого виду повторності, закінченими або незакінченими, вчиненими одноособово або у співучасті. Якщо, наприклад, особа спочатку була пособником у незаконному виготовленні наркотичних засобів, а потім як виконавець вчинила закінчений замах на викрадення наркотичних засобів, скоєне належить кваліфікувати за ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 307 КК (пособництво у незаконному виготовленні наркотичних засобів) та ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 308 КК (закінчений замах на викрадення наркотичних засобів, учинений повторно);
3) при повторності тотожних злочинів, не пов'язаній із засудженням, всі вчинені злочини, які складають таку повторність, незалежно від їх кількості належить кваліфікувати один раз — за тією частиною відповідної статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинення цього злочину повторно. Наприклад, якщо одна особа вчинила сім крадіжок, кожна з яких підпадає під ознаки злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК, все скоєне (всі сім крадіжок) належить кваліфікувати один раз — за ч. 2 ст. 185 КК як крадіжку, вчинену повторно. Це рішення не зміниться і в тому разі, якщо подібних крадіжок буде двадцять сім. Слід мати на увазі, що таке правило кваліфікації, яке було вироблено практикою і підтримане наукою кримінального права, є відступом від загального правила про те, що кожен одиничний злочин підлягає самостійній кваліфікації. Однак із цього правила є декілька винятків, при яких тотожні злочини, що складають повторність, не пов'язану із засудженням, підлягають самостійній кваліфікації. Зокрема: а) якщо злочини мають різний ступінь закінченості, кожен з них кваліфікується самостійно. Наприклад, якщо особа вчинила спочатку закінчену крадіжку, а потім — незакінчений замах на крадіжку, скоєнеза відсутності інших кваліфікуючих ознак належить кваліфікувати зач. 1 ст. 185 КК (закінчена крадіжка) та ч. З ст. 15, ч. 2 ст. 185 (незакінчений замах на крадіжку, вчинену повторно); б) якщо у вчинених злочинах особа виконувала різну співучасницьку роль, кожен з них також кваліфікується самостійно. Наприклад, якщо в одній крадіжці особа була виконавцем, а в іншій — пособником, скоєне за відсутності інших кваліфікуючих ознак належить кваліфікувати за ч. 1 ст. 185 КК (виконання крадіжки) та ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 185КК (пособництво в крадіжці, вчиненій повторно за попередньою змовою групою осіб); в) якщо одні із вчинених злочинів мають додаткові кваліфікуючі ознаки, а інші не мають, або різні злочини мають різні додаткові кваліфікуючі ознаки, скоєне також належить кваліфікувати самостійно. Наприклад, якщо особа вчинила першу крадіжку без кваліфікуючих ознак, другу — з проникненням до житла, а третю — в особливо великих розмірах, скоєне належить кваліфікувати за ч. 1 ст. 185 КК(крадіжка без кваліфікуючих ознак), ч. З ст. 185 (крадіжка, вчинена повторно з проникненням до житла) та ч. 5 ст. 185 (крадіжка, вчинена повторно в особливо великих розмірах); г) якщо повторність не передбачена в жодній частині певної статті Особливої частини КК як обставина, що обтяжує покарання, то кожен із вчинених злочинів також кваліфікується самостійно. Наприклад, у ст. 121КК, яка встановлює кримінальну відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження, не передбачена відповідальність за вчинення цього діяння повторно. Тому, якщо винний вчинив умисне тяжке тілесне ушкодження декілька разів, кожен з них за відсутності інших кваліфікуючих ознак має бути кваліфікований самостійно за ч. 1 ст. 121 КК; д) самостійна кваліфікація вчинених злочинів повинна мати місце1У випадках, якщо стосовно правил кваліфікації певних злочинів є спеціальні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України. Наприклад, в абз. 2 п. 17 постанови від 7 лютого 2003 р. № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» Пленум роз'яснює: «Якщо винний не був засуджений за раніше вчинене вбивство чи готування до нього або замах на нього, ці його дії підлягають самостійній кваліфікації, а повторно вчинене вбивство кваліфікується за пунктом 13 частини 2 статті 115 КК. Окремо кваліфікуються діяння й у випадках, коли спочатку було вчинено закінчене умисне вбивство, а потім — готування до такого ж злочину чи замах на нього». Тобто, якщо особа спочатку вчинила умисне вбивство без обтяжуючих обставин, а потім — ще раз такий самий злочин, вчинене належить кваліфікувати самостійно: окремо перше умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК) і окремо умисне вбивство, вчинене повторно (п. 13 ч. 2 ст. 115 КК). Кримінально-правове значення повторності злочинів полягає у тому, що вона: а) може виступати як кваліфікуюча ознака складу злочину — злочин, вчинений повторно, обкладається законодавцем більш суворою санкцією, що свідчить про його більшу суспільну небезпечність порівняно з таким самим діянням, але вчиненим уперше; б) у випадках, коли повторність злочинів не передбачена як кваліфікуюча ознака складу злочину, вона може бути врахована як обставина, що обтяжує покарання (п. 1 ч. 1 ст. 61 КК). Наприклад, ч. 2 ст. 122 КК не містить як кваліфікуючу ознаку складу умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження вчинення такого діяння повторно. Якщо ж певна особа умисно заподіяла середньої тяжкості тілесне ушкодження повторно, то при призначенні покарання за друге з них (повторне) суд повинен урахувати повторність як обставину, що обтяжує покарання. Відмежування повторності злочинів від суміжних понять. Повторність злочинів має спільні риси з декількома суміжними кримінально-правовими поняттями, що зумовлює постановку питання про необхідність їх відмежування. Зокрема, повторність злочинів слід відмежовувати: 1) від продовжуваного злочину — сам законодавець застерігає, що повторність відсутня при вчиненні продовжуваного злочину (ч. 2 ст. 32 КК). Особливо актуальним це питання є тоді, коли йдеться про відмежування від продовжуваного злочину повторності тотожних злочинів, не пов'язаної із засудженням. Спільним у цих двох поняттях є те, що і при продовжуваному злочині, і при повторності тотожних злочинів вчиняються юридично тотожні діяння. Однак якщо продовжуваний злочин — це такий одиничний злочин, низку юридично тотожних діянь якого спрямовано на реалізацію єдиного злочинного наміру, то при повторності тотожних злочинів діяння не поєднані єдиним наміром, вчиняються незалежно одне від одного. Якщо, наприклад, особа має намір викрасти певну річ частинами і від початку усвідомлює, що для реалізації цього наміру їй необхідно вчинити декілька викрадень, має місце продовжуваний злочин. Якщо ж особа мала намір вчинити крадіжку і своїм діянням реалізувала цей намір, а потім у неї виник вже новий намір на нову крадіжку іншої речі, який вона й реалізувала, то в цьому разі має місце вже повторність крадіжки; 2) від реальної сукупності злочинів — реальну сукупність злочинів складають, як правило, злочини, передбачені різними статтями Особливої частини КК, тоді як повторність злочинів, навпаки, за загальним правилом, становлять тільки тотожні злочини. У тих же випадках, коли законодавець визнає повторністю вчинення особою не тотожних, однак однорідних злочинів, такий вид множинності вже не можна називати сукупністю — він є повторністю. Крім того, реальна сукупність злочинів ніколи не може бути пов'язана із засудженням, у той час як повторність не залежить від засудження. 1 в цьому полягає ще одна відмінність повторності від реальної сукупності злочинів. Останнім видом множинності злочинів є їх рецидив. Поняття рецидиву злочинів наведено в ст. 34 КК, відповідно до якої рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Це — легальне кримінально-правове визначення поняття рецидиву злочинів, яке слід відрізняти від кримінологічного (вивчається в науці кримінології) і, особливо, побутового розуміння рецидиву злочинів. Ознаками рецидиву є наступні:
2) новий злочин (або злочини) має бути вчинено особою в період, коли вона вважається судимою за раніше вчинений злочин. Особа визнається судимою за злочин від моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, протягом всього строку відбування покарання і, як правило, ще й після відбування покарання протягом строку погашення судимості, якщо її не буде знято судом до закінчення цього строку (розділ XIII Загальної частини КК). Тому рецидив злочинів буде відсутнім у тому разі, коли новий злочин особа вчинить, не перебуваючи у стані судимості, наприклад до постановления вироку суду або після його постановления, але до набрання ним законної сили; після зняття чи погашення судимості тощо. Разом з тим особа, яка була засуджена вироком суду з призначенням покарання, від реального відбуття якого вона звільнена (статті 75, 79, 104 КК) протягом встановленого судом іспитового строку вважається такою, що має судимість. За даними судової статистики, кількість осіб, які на момент вчинення нового злочину мали непогашену та не зняту судимість, становила у 2006 р. — 22 983, у 2007 р. — 24 086; 3) злочин, за який особа має судимість, і злочин, вчинений нею під час цієї судимості, мають бути умисними. Це специфічна ознака, яка вирізняє рецидив з-поміж інших видів множинності (сукупності злочинів та повторності злочинів), для яких не має значення форма вини злочинів, з якою вони вчиняються. При цьому під умисними злочинами належить розуміти не тільки злочини, вчинені з умисною формою вини (прямим чи непрямим умислом — ст. 24 КК), а й злочини, вчинені зі змішаною формою вини, які, проте, у цілому визнаються умисними (наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, — ч. 2 ст. 121 КК). Якщо особа до засудження або в період судимості вчиняє декілька злочинів, одні з яких є умисними, а інші — необережними, то рецидив можуть становити лише вмисні злочини, тобто вчинення цією самою особою ще й необережних злочинів не заперечує за інших необхідних умов наявності у неї рецидиву злочинів. Види рецидиву злочинів можуть бути виділені залежно від різних критеріїв, зокрема: 1) за характером вчинюваних особою злочинів виділяють: а) загальний рецидив — рецидив, що утворюється різнорідними злочинами. Наприклад, особа, яка має судимість за крадіжку (ч. 1 ст. 185КК), вчиняє умисне легке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 125 КК); б) спеціальний рецидив — рецидив, що утворюється тотожними чи однорідними злочинами. Наприклад, особа, яка має судимість за крадіжку (ч. 1 ст. 185 КК), у період строку судимості вчиняє нову крадіжку або грабіж (ч. 2 ст. 185 або ч. 2 ст. 186 КК). За інших рівних умов більш небезпечним вважається спеціальний рецидив злочинів, оскільки він свідчить про певну злочинну кваліфікацію, професіоналізацію особи, цілеспрямованість її дій; 2) за кількістю судимостей: а) простий (одноразовий) рецидив — це рецидив, при якому новий умисний злочин вчиняється особою, яка має одну судимість за раніше вчинений умисний злочин. Наприклад, особа, яка має судимість за раніше вчинену крадіжку (ч. 1 ст. 185 КК), вчиняє умисне вбивство(ч. 1 ст. 115 КК); б) складний (багаторазовий) рецидив — це вчинення нового умисного злочину особою, яка має дві чи більше судимості за раніше вчинені умисні злочини. Наприклад, те саме умисне вбивство (ч. 1 ст. 115КК) вчиняє особа, яка має судимість за крадіжку (ч. 1 ст. 185 КК) та грабіж (ч. 2 ст. 185 КК). За інших рівних умов більш суспільно небезпечним вважається складний (багаторазовий) рецидив; 3) за ступенем суспільної небезпечності особи: а) пенітенціарний рецидив — має місце там, де новий умисний злочин вчиняється особою, яка за раніше вчинений умисний злочин відбуває або відбула покарання у виді позбавлення волі; б) не пенітенціарний рецидив — має місце там, де новий умисний злочин вчиняється особою, яка за раніше вчинений злочин відбуває або відбула покарання менш суворе, ніж позбавлення волі. За інших рівних умов більш суспільно небезпечним вважається пенітенціарний рецидив. Наприклад, умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК) вчинене особою, яка за раніше вчинену крадіжку (ч. 1 ст. 185 КК) відбуває або відбула покарання у виді позбавлення волі. Цей рецидив визнається більш суспільно небезпечним порівняно з тим, при якому таке саме умисне вбивство вчинила б особа, яка за раніше вчинену крадіжку відбуває або вже відбула покарання у виді виправних робіт, обмеження волі чи інший ще більш м'який вид покарання. Кваліфікація рецидиву злочинів залежить від того, яким він є — загальним чи спеціальним. Загальний рецидив злочинів, тобто рецидив, який становлять різнорідні умисні злочини, не тягне за собою жодних особливостей у кваліфікації нового умисного злочину; інакше кажучи, наявність рецидиву на кваліфікації скоєного не відображається. Наприклад, якщо особа, яка має судимість за раніше вчинений розбій (ст. 187 КК), протягом строку судимості вчинить зґвалтування, то за відсутності інших кваліфікуючих ознак останній злочин кваліфікуватиметься за ч. 1 ст. 152 КК. Якщо ж рецидив є спеціальним, тобто особа вчиняє новий умисний злочин, який є тотожним чи однорідним з тим, за який вона має судимість, то в цьому разі кваліфікація скоєного залежить ще й від того, чи передбачається в статті Особливої частини КК як кваліфікуюча ознака вчинення певного злочину повторно або рецидив злочинів. Наприклад, якщо особу було засуджено за злісне ухилення від сплати аліментів на утримання дітей і до зняття або погашення судимості за цей злочин вона знову вчинила таке саме діяння, останній злочин підлягає кваліфікації за ч. 2 ст. 164 КК, яка передбачає кримінальну відповідальність за те саме діяння, вчинене особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею. Оскільки спеціальний рецидив за своїми ознаками збігається з повторністю злочинів, що пов'язана із засудженням особи за раніше вчинений злочин, то для його кваліфікації може використовуватися і така кваліфікуюча ознака, передбачена у багатьох статтях Особливої частини КК, як вчинення певного злочину повторно. Наприклад, якщо особа, яка має судимість за крадіжку, вчинить грабіж, то останній злочин, який становить рецидив, кваліфікуватиметься за ч. 2 ст. 186 КК як грабіж, вчинений повторно. Якщо ж у діянні особи є спеціальний рецидив і при цьому в статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за знову вчинений злочин, відсутня кваліфікуюча ознака «вчинення злочину повторно» чи «вчинення злочину особою, раніше судимою», то новий злочин кваліфікується, за загальними правилами, без відображення у формулі кваліфікації того, що має місце рецидив. Кримінально-правове значення рецидиву злочинів проявляється у такому:
Відмежування рецидиву злочинів від суміжних понять. Рецидив злочинів має спільні риси з декількома суміжними кримінально-правовими поняттями, однак найбільш актуальним є питання відмежування його від повторності злочинів. Необхідність такого відмежування зумовлена тим, що більшість випадків рецидиву злочинів одночасно має і всі ознаки повторності. Однак не кожен рецидив злочинів є повторністю злочинів, і в той же час не кожна повторність злочинів є рецидивом. Зокрема, повторність і рецидив злочинів збігаються тільки там, де особа, будучи засудженою за певний умисний злочин, протягом строку судимості вчиняє новий такий самий або однорідний злочин. Інакше кажучи, збігаються тільки повторність умисних злочинів, пов'язана із засудженням, та спеціальний рецидив. Проте окремі види рецидиву не є повторністю. Наприклад, вчинення зґвалтування (ч. 1 ст. 152 КК), яка має судимість за грабіж (ст. 186 КК) є рецидивом, однак не є повторністю. У той же час окремі види повторності не є рецидивом. Наприклад, вчинення двох розбоїв особою, яку за жоден із них ще не було засуджено, є повторністю, проте не є рецидивом. Так само вчинення нового необережного злочину, тотожного з тим, за який особа має судимість, є повторністю, але не є рецидивом. Отже, повторність та рецидив злочинів є поняттями, зміст яких частково співпадає. Структурним елементом кожного виду множинності є одиничний злочин. Чинне законодавство про кримінальну відповідальність не оперує поняттям «одиничний злочин». Тому це поняття має лише доктринальне (наукове) визначення. Одиничним злочином вважається діяння, яке містить ознаки лише одного (єдиного) передбаченого КК самостійного складу злочину. У кожній статті (або частині статті) Особливої частини КК описуються ознаки окремих одиничних закінчених злочинів. Наприклад, одиничними злочинами є: умисне вбивство без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 115 КК), крадіжка (ст. 185 КК), грабіж (ст. 186 КК), розбій (ст. 187 КК), вимагання (ст. 189 КК) тощо. Кожен одиничний злочин підлягає самостійній кваліфікації за тією статтею (частиною статті) Особливої частини КК, яка його передбачає. Разом з тим одиничний злочин може бути і незакінченим, а також вчиненим у співучасті. У цьому разі він підлягатиме кваліфікації за відповідною статтею Особливої частини КК з посиланням на ч. 1 ст. 14 КК (якщо має місце готування до злочину), ч. 2 чи ч. З ст. 15 КК (якщо має місце замах на злочин) або відповідну частину ст. 27 КК (якщо йдеться про співучасть у злочині). Одиничні злочини поділяють на види залежно від характеру описання в законі їх об'єктивної сторони, а також особливостей суб'єктивної сторони таких злочинів. Зокрема, за названим критерієм є дві групи одиничних злочинів:
Ускладнені одиничні злочини на практиці важко відрізнити від множинності злочинів, тому їх доцільно розглянути детальніше. Різновидами ускладнених одиничних злочинів є: 1) триваючий злочин; 2) продовжуваний злочин та 3) складений злочин; 4) злочин з похідними наслідками. Триваючий злочин – це такий одиничний злочин, який, розпочавшись дією чи бездіяльністю, характеризується безперервним вчиненням складу певного злочину. Цей злочин триває у часі (звідси й походить його назва) на стадії закінченого злочину. До триваючих злочинів належать, наприклад, всі злочини, які полягають в ухиленні від виконання певних обов’язків, від вчинення певних дій, у незаконному зберіганні чи носінні певних предметів тощо Початком вчинення триваючого злочину є час вчинення особою дії (наприклад, прийняття на зберігання одного з названих предметів) або бездіяльності (наприклад, невиконання обов'язку сплатити аліменти), з якого виникає так званий «злочинний стан» особи. Протягом певного часу цей стан триває, і в цьому стані особа безперервно вчиняє триваючий злочин, який увесь час знаходиться на стадії закінченого злочину. Часом закінчення триваючого злочину є момент припинення «злочинного стану», що відбувається з об'єктивних або суб'єктивних причин. Триваючий злочин вважається таким, що припинився з об'єктивних причин, якщо «злочинний стан» скінчився поза волею особи: наприклад, вона була викрита і затримана правоохоронним органами або внаслідок певних об'єктивних обставин втрачено той предмет, який особа незаконно зберігала, тощо. Триваючий злочин вважається таким, що припинився із суб'єктивних причин, якщо «злочинний стан» скінчився за волею особи, яка в ньому перебувала: наприклад, особа добровільно сплатила податок, або з'явилася до призовної комісії, або позбулася того предмета, який незаконно зберігала, та ін. Час вчинення особою триваючого злочину (тобто тривалість перебування її в «злочинному стані») і причини його припинення не впливають на кваліфікацію злочину. Такий злочин кваліфікуватиметься як закінчений злочин незалежно від того, скільки тривало його вчинення (декілька днів чи декілька років) і з яких причин (об'єктивних чи суб'єктивних) його було припинено. Продовжуваний злочин — це такий одиничний злочин, який складається з двох або більше тотожних діянь, об'єднаних єдиним злочинним наміром (ч. 2 ст. 32 КК). Продовжуваний злочин традиційно належить до ускладнених одиничних злочинів, проте критерій такого віднесення відрізняється від того, за яким виділені триваючі, складні злочини та злочини з похідними наслідками. Якщо названі три види ускладнених одиничних злочинів дійсно мають особливості в законодавчому описанні їх об'єктивної сторони, то продовжуваний злочин таких особливостей не має, а має особливості у фактичному виконанні особою його об'єктивної сторони. Саме тому як продовжуваний може бути вчинена значна кількість злочинів, які належать до простих одиничних, а також деякі з інших видів ускладнених одиничних злочинів. Наприклад, продовжуваними злочинами є крадіжка певної речі по частинах, зокрема: зібрання творів — по окремих томах, велосипеда — по окремих деталях, зерна — мішками тощо. Як продовжуваний злочин можуть бути вчинені окремі види триваючих злочинів, зокрема: ухилення упродовж року від сплати певного щомісячного податку, прийняття на зберігання за декілька разів однієї партії наркотичних засобів тощо. Таким чином, при вчиненні продовжуваного злочину особа нібито розбиває одне передбачене в законі злочинне діяння на декілька тотожних діянь і вчиняє їх для реалізації єдиного злочинного наміру. Отже, обов'язковими ознаками продовжуваного злочину є такі: а) він складається із декількох (двох чи більше) діянь, розірваних між собою певними проміжками часу. У цьому полягає одна із відмінностей продовжуваного злочину від триваючого: якщо триваючий злочин вчиняється безперервно («злочинний стан» особи), то продовжуваний злочин є переривчастим — у проміжках між діяннями особа не вчиняє цього злочину; б) усі вчинені особою діяння є юридично тотожними. Це означає, що кожне з них, взяте самостійно, підпадає під ознаки одного й того самого передбаченого КК одиничного злочину. При цьому зовнішній, фактичний вираз таких діянь не обов'язково має бути тотожним. Наприклад, особа, яка вчиняє продовжувану крадіжку зібрання творів із бібліотеки, кожним окремим томом може заволодіти по-різному: один винести, сховавши його під одягом, другий — сховавши в сумці, тре тій — викинути у вікно і підібрати на вулиці тощо. Фактично ці діяння є різними, проте юридично — тотожними: кожне з них має ознаки того самого злочину — крадіжки; в) усі діяння мають бути об'єднані єдиним злочинним умислом. Це означає, що ще перед вчиненням першого з низки тотожних діянь особа усвідомлює, що для реалізації її наміру необхідно буде вчинити не одне таке діяння, а декілька, і кожне з них спрямовує на реалізацію цього наміру. Зокрема, у наведеному прикладі особа ще до вчинення першого з діянь має намір викрасти повне зібрання творів і усвідомлює, що їй треба вчинити низку діянь, спрямованих на реалізацію цього наміру. При цьому слід мати на увазі, що умисел особи при вчиненні продовжуваного злочину може бути як конкретизованим (наприклад, викрасти зібрання творів конкретного письменника з відомою кількістю томів), так і неконкретизованим (наприклад, викрадати з бібліотеки всі цікаві книжки, які трапляться). Початком вчинення продовжуваного злочину є момент вчинення першого з низки тотожних діянь. Момент закінчення продовжуваного злочину залежить від того, з яким умислом він вчинявся — конкретизованим чи неконкретизованим. Якщо продовжуваний злочин вчинявся з конкретизованим умислом, то моментом його закінчення слід вважати вчинення особою останнього із запланованих нею діянь. Якщо ж діяльність такої особи була припинена поза її волею до вчинення останнього із запланованих діянь, незалежно від того, наскільки фактично досягнутий нею результат відрізняється від запланованого, скоєне слід кваліфікувати як замах на вчинення злочину із запланованим особою результатом. Але якщо продовжуваний злочин вчинявся з невизначеним умислом, його слід вважати закінченим з моменту вчинення особою останнього з діянь, незалежно від того, сама вона припинила подальше вчинення злочину чи її діяльності було покладено край. Наприклад, якщо особа має намір постійно збагачуватися за рахунок того, що вона щомісяця або щотижня викрадала з каси підприємства різні суми грошей, її діяння слід вважати закінченою крадіжкою тієї суми, яку вона встигла викрасти на момент добровільного припинення або викриття даного злочину. Складений злочин — це такий одиничний злочин, який складається з двох чи більше злочинних діянь, кожне з яких, якщо розглядати їх ізольовано, являють собою самостійні одиничні злочини, але які (внаслідок їх органічної єдності, типовості, поширеності одночасного вчинення тощо) об'єднані законодавцем в окремий одиничний злочин, передбачений однією статтею (частиною статті) Особливої частини КК. До таких злочинів належать, наприклад: грабіж, поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого (ч. 2 ст. 186 КК), опір представникові влади, поєднаний з примушенням його до виконання явно незаконних дій (ч. З ст. 342 КК). На відміну від простих одиничних злочинів з двома діяннями у складних злочинах кожне з діянь, взяте самостійно, ізольовано від іншого, визнається злочином, який передбачено як одиничний злочин іншою статтею (або іншою частиною цієї ж статті) Особливої частини КК. Проте в поєднанні ці два діяння створюють кількісно і якісно іншу суспільну небезпечність, що й дає законодавцеві підстави передбачити відповідальність за їх спільне вчинення як за самостійний одиничний злочин. Складний злочин є закінченим з моменту, коли особою виконано обидва діяння, що включаються до нього. Наявність тільки одного з діянь за відсутності іншого виключає кримінальну відповідальність за складний злочин, і особа може підлягати відповідальності або за тією статтею КК, яка передбачає відповідальність за вчинене нею одне діяння як за самостійний одиничний злочин, або за замах на вчинення складного злочину; Злочин з похідними наслідками (інші його назви: злочин з віддаленими наслідками, злочин, що кваліфікується за наслідками) — це такий одиничний злочин, який з об'єктивної сторони становить одне діяння, що тягне за собою два наслідки, які настають послідовно один за одним, і при цьому перший з наслідків спричиняє другий. Крім того, такі злочини, як правило, мають змішану форму вини: щодо наслідків, які настають в часі раніше (вони дістали назву «наслідків першого порядку»), особа має умисел, а щодо тих наслідків, які настають пізніше («наслідки другого порядку»), — необережність. До злочинів з похідними наслідками належить, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК). При вчиненні цього злочину особа має умисел на заподіяння своїм діянням потерпілому тяжкого тілесного ушкодження (наслідки першого порядку), яке зрештою призводить до його смерті (наслідки другого порядку), до якої винний ставиться необережно. Особливістю злочинів з похідними наслідками є те, що наслідки другого порядку настають у них не безпосередньо в результаті вчинення самого діяння, а в результаті розвитку наслідків першого порядку. Закінченим даний вид одиничного злочину визнається з моменту настання наслідків другого порядку. Зазначена проблема має два аспекти. Перший із них стосується питань кваліфікації за чинним законодавством про кримінальну відповідальність повторності тотожних злочинів, за жоден із яких особу ще не було засуджено. Протягом багатьох років домінуючою як в теорії, так і на практиці була позиція, згідно з якою декілька вчинених особою закінчених тотожних злочинів за відсутності інших кваліфікуючих ознак завжди кваліфікувалися лише за однією статтею Особливої частини КК, а саме за тією її частиною, яка встановлювала відповідальність за повторне вчинення такого злочину. Такої позиції дотримувався і Пленум Верховного Суду України, коли, наприклад, стосовно хабарництва рекомендував судам кваліфікувати декілька вчинених особою тотожних злочинів (одержання чи давання хабара) лише за ознакою передбаченої в законі повторності, без окремої кваліфікації кожного конкретного злочину, що становить таку повторність. Тобто Пленум керувався тим, що ознакою передбаченої в законі повторності охоплюються як перший, так і всі наступні тотожні злочини, що виключає їх кваліфікацію за сукупністю. Проте з часом, наприклад, стосовно умисного вбивства, зґвалтування, злочинів проти власності Пленум Верховного Суду України висловив зовсім іншу позицію і пропонує судам у разі вчинення декількох тотожних злочинів перший із них за відсутності інших кваліфікуючих ознак кваліфікувати за частиною першою відповідної статті, а інші як вчинені повторно — за іншими частинами відповідних статей КК України . Тобто як і у випадках повторності однорідних злочинів, Пленум вважає, що кожний зі злочинів, що утворюють повторність (незалежно від того, чи складається вона з тотожних або однорідних злочинів), також повинен отримати самостійну кваліфікацію і, отже, у таких випадках має місце не тільки повторність, а й сукупність злочинів з усіма наслідками, що звідси випливають. Останні рекомендації викликають обґрунтовані сумніви. Нарешті, нещодавно в постанові «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив та їх правові наслідки» від 4 червня 2010 р. № 7 Пленум Верховного Суду України вже висловив рекомендацію, згідно з якою коли особа вчинила декілька тотожних злочинів, які утворюють повторність, але перший з них не має кваліфікуючих ознак, то він кваліфікується за частиною першою відповідної статті Особливої частини КК, а наступні злочини за відсутності інших кваліфікуючих ознак — за частиною другою цієї статті за ознакою вчинення їх повторно (п. 9). Таким чином, у всіх цих роз'ясненнях висловлені різні рекомендації судам, причому всі вони аж ніяк не враховують положення ч. 2 ст. 70 КК, відповідно до яких незалежно від того, за якою кількістю статей Особливої частини КК кваліфікуються діяння суб’єкта, остаточне покарання за них все рівно визначається в межах, установлених санкцією статті (частини статті), яка передбачає більш суворе покарання (виняток становлять лише випадки, коли хоча б один зі злочинів, що входить до сукупності, є умисним тяжким або особливо тяжким). Другий аспект розглядуваної проблеми полягає у тому, що деякі фахівці вбачають у конструкції складів злочину, в основу кваліфікуючих ознак яких покладений факт попереднього вчинення злочину тією самою особою (тобто повторність чи рецидив), порушення закріпленого у ст. 61 Конституції України і відтвореного у ч. З ст. 2 КК України принципу «поп bis in idem», оскільки, на їх думку, таке конструювання складів злочину фактично призводить до повторного притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення одного й того самого злочину. Проте є прихильники й іншої позиції, згідно з якою зазначений принцип (неприпустимість подвійної відповідальності за одне й те саме діяння) жодним чином не порушується ні в тих випадках, коли повторність або рецидив фігурують як кваліфікуючі ознаки складу злочину (наприклад, у ч. ч. 2 статей 185, 201, 368 КК тощо), ні в тих, коли ці ж самі обставини визнаються такими, що обтяжують покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК), бо закон тим самим лише враховує підвищену суспільну небезпечність особистості винного і надає їй значення або обставини, що обтяжує кримінальну відповідальність (кваліфікуючої ознаки), або такої, що впливає на посилення покарання. Саме такий висновок випливає з положень ч. 4 ст. 67 КК, де сформульоване правило: «якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує». Таким чином, закон забороняє можливість подвійного врахування одних і тих самих обставин і тим самим виключає можливість порушення принципу «поп bis in idem». Крім того, скасування повторності, не пов'язаної із засудженням, може призвести до того, що особі, яка засуджується вперше за декілька тотожних злочинів, буде призначено таке саме покарання, як і особі, що засуджується лише за один злочин. Тобто інші злочини можуть залишитися безкарними. У свою чергу, скасування рецидиву і повторності, пов'язаної із засудженням, як кваліфікуючих ознак злочину або як обставин, що обтяжують покарання, поставить у нерівне становище осіб, що вперше вчинили злочин, і осіб, які вже були піддані покаранню, а це суперечить як принципу індивідуалізації покарання, так і такій його меті, як попередження нових злочинів. 2.7.2 Призначення покарання за сукупністю злочинів У світі існують різні підходи, а відповідно й різні законодавчі системи призначення покарання за сукупністю злочинів: 1) система повного (абсолютного) складання покарань (коли всі покарання, призначені за окремі злочини, підлягають повному складанню між собою); 2) система обмеженого складання покарань (коли загальна сума покарань обмежується певною межею); 3) система поглинення покарань (коли найбільш суворе покарання, призначене за один із злочинів, що входять до сукупності, поглинає собою менш суворі, призначені за інші злочини); 4) система обов'язкового чи факультативного підвищення покарання (коли, призначивши покарання за сукупністю шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд повинен за законом або на власний розсуд підвищити це покарання до певної межі); 5) змішані системи призначення покарання (коли одночасно застосовуються і система обмеженого складання, і система поглинення або використовується поєднання цих систем із системою обов'язкового чи факультативного підвищення покарання). В Україні запроваджено змішану систему призначення покарання за сукупністю злочинів. Частиною 1 ст. 70 КК, визначено, що при сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань. Отже, за сукупністю злочинів покарання призначається в три етапи: на першому з них покарання призначається окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність; на другому —обирається принцип визначення остаточного покарання; на третьому визначається вид і міра остаточного покарання за сукупністю цих злочинів. Призначення покарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність дає можливість без усіляких ускладнень застосувати амністію або помилування до кожного окремого злочину, а при перегляді вироку в апеляційній чи касаційній інстанції — пом'якшити покарання, призначене за окремий злочин, або зовсім виключити його з вироку. Призначаючи покарання окремо за кожний зі злочинів, що входять у сукупність, суд керується приписами статей 65-69' КК і на цьому етапі призначає за кожний окремий злочин і основне, а якщо необхідно, і додаткове покарання (п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 p.). Такий підхід до призначення покарання дає змогу індивідуалізувати його щодо кожного злочину з одночасним урахуванням того, що особа вчинила не один, а два чи більше злочинів. Самостійним етапом призначення покарання за сукупністю злочинів є обрання принципу визначення остаточного покарання. На це чомусь не звертається належна увага в навчальній літературі. Між тим, обрання такого принципу є важливою складовою призначення справедливого покарання. Із двох визначених законом принципів – складання покарань та їх поглинання – більш жорстким, природно, є перший. Другий принцип є суттєво м’якшим, отже його слід розглядати, як своєрідне заохочення обвинуваченого суб’єкта до позитивної поведінки у ході всього провадження у кримінальній справі. Цей принцип, також, має застосовуватися за наявності пом’якшуючих покарання обставин, позитивної характеристики особистості підсудного, відсутності обтяжуючих покарання обставин. Визначення остаточного покарання за принципом поглинення можливе не тільки тоді, коли за окремі злочини призначені покарання одного виду, а й тоді, коли за ці злочини призначені покарання різних видів (п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 p.). Наприклад, якщо за один зі злочинів призначено виправні роботи, а за інший — позбавлення волі, то, застосовуючи принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд за сукупністю злочинів остаточно визначить покарання у виді позбавлення волі, бо при порівнянні ступеня суворості цих покарань він керується тією послідовністю, в якій всі їх види розташовані в ст. 51 КК. Згідно з ч. 2 ст. 70 КК, якщо хоча б за один із окремих злочинів призначене довічне позбавлення волі, остаточне покарання за сукупністю злочинів завжди призначається шляхом поглинення будь-якого менш суворого покарання довічним позбавленням волі. Оскільки принцип поглинення припускає, що більш суворе покарання завжди поглинає собою менш суворе, тому призначені за окремі злочини однакові за видом і розміром покарання поглиненню не підлягають, крім випадків, коли їх призначено у максимальних межах санкцій статей Особливої частини КК'. Наприклад, якщо за ч. 1 ст. 186 КК призначено два роки позбавлення волі, а за ч. 2 ст. 296 КК — такий самий строк, то остаточне покарання за сукупністю цих злочинів може бути визначено тільки за принципом складання. Проте, якщо за кожен із цих злочинів суд призначить по чотири роки позбавлення волі, остаточне покарання за сукупністю може бути визначено тут лише шляхом поглинення однакових за видом і розміром покарань, бо їх максимальна межа в санкціях як ч. 1 ст. 186, так і ч. 2 ст. 296 КК дорівнює чотирьом рокам. Лише вірно обравши принцип призначення остаточного покарання при сукупності злочинів можливе вірне визначення виду і міра остаточного покарання за сукупністю цих злочинів, або, іншими словами, його меж. За принципом складання покарань, призначені за окремі злочини, покарання додаються одне до одного. При цьому складання цих покарань може бути повним або частковим, але остаточне покарання має бути більш суворим, ніж будь-яке з призначених за окремі злочини (п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.). При повному складанні остаточне покарання за сукупністю дорівнює сумі тих окремих покарань, що складаються, а при частковому — до більш суворого покарання, призначеного за один із злочинів, приєднується частина менш суворого покарання, призначеного за інший злочин. Складання покарань здійснюється у межах, встановлених ч. 2 ст. 70 КК, згідно з якою остаточне покарання за сукупністю злочинів, одержане внаслідок складання, визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Інакше кажучи, це покарання не може перевищувати вищу межу (максимум) найбільш суворої санкції. Наприклад, якщо за ч. 1 ст. 185 КК призначено покарання у виді позбавлення волі на один рік, а за ч. З ст. 296 КК — три роки, то за принципом повного складання суд має визначити остаточне покарання за сукупністю у виді чотирьох років позбавлення волі, оскільки максимальна межа санкції ч. З ст. 296 КК дорівнює п'яти рокам. Якщо ж за ч. 1 ст. 185 КК призначено два, а за ч. З ст. 296 КК — чотири роки позбавлення волі, то в цьому разі можливе лише часткове складання, а саме: до чотирьох років позбавлення волі, призначених за ч. З ст. 296 КК, суд може приєднати лише один рік із призначених двох за ч. 1 ст. 185 КК, остаточно визначивши п'ять років позбавлення волі, бо саме такий максимум цього покарання встановлено у санкції ч. З ст. 296 КК. Проте, якщо хоча б один із злочинів, що входять у сукупність, є умисним тяжким або особливо тяжким, суд на підставі ч. 2 ст. 70 КК може призначити остаточне покарання за сукупністю у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. Насамперед йдеться про позбавлення волі на певний строк, максимум якого дорівнює п'ятнадцяти рокам (ч. 2 ст. 63 КК). Тому, якщо особа засуджується, наприклад, за ч. ст. 115 КК до дев’яти и, а за ч. 2 ст. 185 КК — до п'яти років позбавлення волі, суд може визначити остаточне покарання за сукупністю цих злочинів шляхом повного складання і остаточно призначити чотирнадцять років позбавлення волі. Тут суд уже виходить за межі максимуму позбавлення волі, встановленого у санкціях, бо злочин, передбачений ч. 4 ст. 296 КК, є умисним і тяжким. Однак загальний строк позбавлення волі (чотирнадцять років) не перевищує тієї максимальної межі (п'ятнадцять років), яку встановлено для цього виду покарання в ч. 2 ст. 63 КК. Тому при призначенні покарання за сукупністю злочинів слід чітко розрізняти максимальну межу покарання, встановлену в санкції статті Особливої частини КК, і максимальну межу виду покарання, визначену в статтях розділу Х Загальної частини КК. Необхідно також мати на увазі, що максимальна межа санкцій за особливо тяжкі злочини може дорівнювати п'ятнадцяти рокам позбавлення волі (наприклад, у ч. 1 ст. 115) і, отже, збігатися з максимумом, встановленим для цього виду покарання в Загальній частині КК. У цих випадках покарання в п'ятнадцять років позбавлення волі, призначене за особливо тяжкий злочин, поглинає покарання, призначені за інші злочини, що входять у сукупність. Принцип повного або часткового складання може бути використаний судом при призначенні за сукупністю злочинів покарань як одного виду, так і різних їх видів. Якщо за окремі злочини призначено покарання різних видів, суд, перш ніж визначити остаточне покарання за сукупністю, повинен перевести (перерахувати) менш суворий вид покарання у більш суворий за шкалою їх еквівалентів, яку встановлено в ч. 1 ст. 72 КК. Лише після цього здійснюється складання цих покарань. Однак, якщо за окремі злочини, що утворюють сукупність, призначено такі види основних покарань, як штраф (ст. 53 КК) або позбавлення права обіймати певні посади (ст. 55 КК), то вони складанню не підлягають. У таких ситуаціях суд застосовує або принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, або, керуючись ч. З ст. 72 КК, призначає кожне з цих покарань до самостійного виконання, коли покарання, призначені за окремі злочини, застосовуються одночасно і виконуються кожне самостійно — без складання. Призначення додаткових покарань за сукупністю злочинів регулюється частинами 1 та 3 ст. 70 КК, із яких випливає, що додаткове покарання, по-перше, може бути остаточно призначене за сукупністю злочинів лише за умови, якщо воно попередньо призначалося судом хоча б за один із злочинів, що входять у сукупність (п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 p.). По-друге, якщо одне або декілька додаткових покарань призначено лише за один із злочинів, що входить у сукупність, то вони приєднуються (без поглинення і складання між собою) до основного покарання, остаточно визначеного за сукупністю. По-третє, якщо за всі або декілька злочинів, що входять у сукупність, призначено декілька додаткових покарань, то їх остаточне визначення за сукупністю залежить від того, чи належать вони до покарань одного або різних видів:
У частині 4 ст. 70 КК правила призначення покарання за сукупністю злочинів поширюються на ситуації, коли після постановления вироку стає відомо, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до винесення попереднього вироку. Злочини, що складають сукупність, можуть бути розкриті в різний час, тому і засудження за ці злочини може здійснюватися не одним, а двома чи більше вироками, які у зв'язку з цим і постановляються у різний час. Така ситуація є там, де особу, яка вчинила, наприклад, два злочини, було засуджено лише за один із них, а другий розкрито пізніше, у зв'язку з чим і вирок за цей злочин постановлено вже після вироку за першою справою. Наприклад, особу було засуджено за ч. З ст. 296 КК до трьох років позбавлення волі за хуліганство, вчинене у вересні 2010 p., але після відбуття за цим вироком одного року позбавлення волі з'ясувалося, що засуджений ще у липні 2010 р. вчинив крадіжку, за яку новим вироком за ч. 1 ст. 185 КК суд призначив два роки позбавлення волі. Ця ситуація повністю охоплюється ознаками сукупності злочинів, бо особа вчинила два злочини, передбачені різними статтями КК, і обидва вони були вчинені до засудження хоча б за один із них. Тому до таких випадків згідно з ч. 4 ст. 70 КК застосовуються ті самі правила призначення покарання, що передбачені в частинах 1-3 ст. 70 КК. Проте покарання за ч. 4 ст. 70 КК призначається вже в чотири етапи:
2.7. 3 Призначення покарання за сукупністю вироків Відповідно до ч. 1 ст. 71 КК сукупність вироків є там, де засуджений після постановления вироку, але до повного відбуття призначеного ним покарання, вчиняє новий злочин. Отже, сукупність вироків має місце, коли: а) суд постановив вирок, яким особу засуджено до певного покарання; б) призначене цим вироком покарання засуджений ще не відбув повністю; в) новий злочин вчиняється до повного відбуття призначеного за попередній злочин (злочини) покарання. Перш, ніж визначити порядок призначення такого покарання, слід зупинитися на з’ясуванні сутності постановлення вироку. У кримінально-процесуальному праві постановленням вироку фактично визнається діяльність суду зі „створення” змісту та форми цього вироку. Це відбувається в нарадчій кімнаті. Отже, буквальне тлумачення цієї процесуальної норми приводить до висновку, що суд повертається до зали судового засідання з нарадчої кімнати із вже постановленим вироком, тому вчинений після цього злочин тягне за собою необхідність призначення покарання за сукупністю вироків. Але чи відповідає це меті, поставленій перед цим кримінально-правовим інститутом, перед статтею 71 КК? Як зазначалося вище, цією статтею передбачені більш жорсткі правила призначення остаточного покарання за вчинення множинності злочинів для осіб, які усвідомлюючи, що є засудженими за вчинення попереднього злочину не зупиняються і знову вчиняють злочин. У випадку, коли вирок судом у нарадчій кімнаті постановлено, але ще не проголошено, суб’єкт, який вчиняє в цей час новий злочин, ще не є засудженим, він не відчуває себе таким. Тому за суспільною небезпечністю його не слід зрівнювати з особою, яка вчиняє злочин будучи певною того, що вона є засудженою за попередній злочин. Законодавець, як кажуть, „не вловив” цієї обставини. Замість того, щоб у ч. 1 ст. 74 КК визнати таким, що заслуговує призначення покарання за сукупністю вироків злочин, вчинений після проголошення вироку, він визнав таким злочин, вчинений після постановлення вироку. Порядок призначення покарання за сукупністю вироків встановлено ч. 1 ст. 71 КК, відповідно до якої суд призначає покарання за такими правилами: 1) призначається покарання за знову вчинений злочин; б) до покарання, призначеного за новим вироком, суд повністю або частково приєднує не відбуту частину покарання за попереднім вироком; в) остаточна міра покарання за сукупністю вироків визначається в межах максимуму, встановленого в Загальній частині КК для відповідного виду покарання. 1. Покарання за знов вчинений злочин призначається на загальних підставах, тобто з урахуванням положень статей 65-69' КК. Причому якщо в діяннях особи, яка вчинила новий злочин, є ознаки повторності(ст. 32 КК) або рецидиву (ст. 34 КК), суд ураховує їх як обставини, що обтяжують покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК). До покарання, призначеного за новим вироком, суд повністю або частково приєднує не відбуту частину покарання за попереднім вироком. Отже, та частина покарання, що вже відбута засудженим за попереднім вироком, не враховується, і в остаточне покарання входять покарання, призначене за новим вироком, і покарання, ще не відбуте за попереднім вироком. Тому відповідно до ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків, визначене шляхом складання, має бути більшим від покарання, призначеного за новим вироком, а також від не відбутої частини покарання за попереднім вироком. Визначення остаточного покарання за сукупністю вироків обмежено тим максимумом, який встановлено для відповідного виду покарання в нормах Загальної частини КК. Наприклад, при складанні покарань у виді позбавлення волі остаточне покарання за загальним правилом не може перевищувати п'ятнадцяти, а за особливо тяжкий злочин — двадцяти п'яти років. Саме так встановлюється максимальна межа й інших видів покарань (наприклад, для обмеження волі — п'ять років (ч. 2 ст. 61 КК), а для виправних робіт — два роки (ч. 1 ст. 57 КК)). Таким чином, при визначенні остаточного покарання за сукупністю вироків суд може вийти за максимальні межі найбільш суворої санкції статті Особливої частини КК, оскільки при цьому він керується не санкцією, а тим максимумом, який встановлено для певного виду покарання в Загальній частині КК. Відповідно до ч. 2 ст. 71 КК при призначенні хоча б за одним із вироків довічного позбавлення волі загальний строк покарання за сукупністю вироків визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі. Це – так зване вимушене поглинання покарання. До поглинення суд «змушений» удаватися і тоді, коли за новим вироком призначено покарання в межах, які збігаються з максимумом даного виду покарання, встановленим у Загальній частині КК (п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 p.). Наприклад, якщо особа до повного відбуття призначених виправних робіт вчиняє новий злочин, за який засуджується до п'яти років обмеження волі, то суд цим покаранням може лише поглинути не відбуту за попереднім вироком частину виправних робіт, бо згідно з ч. 2 ст. 61 КК максимальна межа обмеження волі становить п'ять років. За ст. 71 КК складанню підлягають покарання як одного, так і різних їх видів. Але якщо за окремими вироками призначено покарання різних видів, то для їх складання суд керується приписами частин 1-3 ст. 72 КК. Принцип складання покарань за сукупністю вироків поширюється не лише на основні, а й на додаткові покарання. При цьому слід ураховувати наступне:
- якщо за окремими вироками призначено додаткові покарання одного виду, то вони складаються між собою в межах максимуму, встановленого для них у Загальній частині КК (наприклад, для позбавлення права обіймати певні посади такий максимум дорівнює трьом рокам — ч. 1 ст. 55 КК); - якщо за окремими вироками призначено додаткові покарання різних видів (наприклад, за попереднім вироком — позбавлення військового звання, а за новим — конфіскація майна), то вони складанню не підлягають і кожне з них відповідно до ч. 4 ст. 72 КК виконується самостійно. Можливі випадки, коли після постановления вироку, але до повного відбуття покарання особа вчиняє не один, а два або більше злочинів. У таких ситуаціях має місце поєднання сукупності вироків і сукупності злочинів, тому застосовуються правила ч. 5 ст. 71 КК, із якої випливає, що для призначення тут покарання слід керуватися як ст. 70, так і ст. 71 КК. По-перше, суд має призначити покарання окремо за кожний знов учинений злочин. По-друге, керуючись ст. 70 КК, суд має визначити покарання за сукупністю цих злочинів. По-третє, до покарання, призначеного за сукупністю злочинів, суд за правилами ст. 71 КК повністю або частково приєднує не відбуту частину покарання за попереднім вироком, визначаючи остаточне покарання у межах, встановлених ч. 2 ст. 71 КК. З огляду на різноплановість визначених ст. 51 КК покарань, при призначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків доводиться вдаватися до їх складання та зарахування строку попереднього ув'язнення. З цього приводу законом визначені певні правила. За окремі злочини (по окремих вироках) як при сукупності злочинів (ст. 70 КК), так і при сукупності вироків (ст. 71 КК) можуть бути призначені покарання не лише одного, а й різних видів. У зв'язку з цим виникає запитання: як застосувати в цих випадках принцип складання таких покарань? Наприклад, за один злочин особу засуджено до позбавлення волі, а за інший — до виправних робіт; за одним із вироків — до арешту, а за іншим — до обмеження волі тощо. Для таких ситуацій у ч. 1 ст. 72 КК передбачено правила, згідно з якими при складанні покарань різних видів за сукупністю злочинів та сукупністю вироків менш суворіші вид покарання переводиться в більш суворий, а для здійснення такого переведення (перерахування) встановлюється співвідношення між окремими видами покарань на підставі певної шкали їх еквівалентів: 1) одному дню позбавлення волі відповідають: а) один день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту; б) два дні обмеження волі; в) три дні службових обмежень для військовослужбовців або три дні виправних робіт; г) вісім годин громадських робіт;
При сукупності злочинів та вироків виникає також питання про призначення покарання за сукупністю у випадках, коли особа засуджується за кожен злочин (за кожним вироком) до службових обмежень для військовослужбовців або виправних робіт із різними відсотками відрахувань із заробітку. Це питання вирішується у ч. 2 ст. 72 КК, згідно з якою складатися можуть лише строки цих покарань. Розміри відрахувань із заробітку засудженого складанню не підлягають. Наприклад, якщо до закінчення строку виправних робіт, призначених з відрахуванням 10 % із заробітку, особа засуджується за інший злочин до такого самого виду покарання, але з відрахуванням уже 20 %, то суд повністю або частково приєднує до покарання, призначеного за новим вироком, не відбутий за попереднім вироком строк виправних робіт, залишаючи для останнього колишній розмір (10 %) відрахувань. Інакше кажучи, тут складаються лише строки покарання, а розміри відрахувань із заробітку засудженого обчислюються за кожним вироком самостійно. За сукупністю злочинів та вироків суд може призначити і такі види основних покарань, для яких у ч. 1 ст. 72 КК не встановлено правил співвідношення в якому-небудь еквіваленті. Це стосується таких видів покарань, як штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, які згідно з ч. З ст. 72 КК складанню як між собою, так і з іншими видами покарань не підлягають і виконується самостійно. Такий самий порядок встановлено у ч. 4 ст. 72 КК щодо призначення за сукупністю додаткових покарань різних видів, які в усіх випадках виконуються самостійно. У разі обрання такого запобіжного заходу, як тримання під вартою, особа ще до засудження може перебувати в попередньому ув'язненні. Тому в ч. 5 ст. 72 КК встановлено, що при засудженні особи до позбавлення волі суд зараховує у строк покарання попереднє ув'язнення з розрахунку день за день, а при засудженні до інших видів покарань — відповідно до шкали еквівалентів, передбачених ст. 72 КК. Якщо особа засуджується до таких видів покарань, яких у цій шкалі не зазначено (наприклад, штраф), суд, ураховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування. Межі остаточного покарання, призначеного за сукупністю вироків, визначено у ч. 2 ст. 71 КК, відповідно до якої загальний строк покарання, остаточно визначеного за сукупністю вироків, не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. При складанні покарань у виді позбавлення волі його загальний строк не повинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, — двадцяти п'яти років. Отже, не лише за принципами призначення, але й за межами остаточного покарання призначення його за сукупністю вироків є більш жорстким, ніж призначення покарання за сукупністю злочинів. Окремо в ч. 2 ст. 71КК визначені межі покарання за сукупністю вироків у тих ситуаціях, коли одним із покарань є довічне позбавлення волі. Йдеться, фактично, про вимушене поглинання більш суворим покаранням (довічне позбавлення волі) всіх інших менш суворих покарань. Звертає на себе увагу при цьому певна непослідовність законодавця, який у тексті цієї частини ст. 71 КК спочатку говорить про складання покарань, а потім – про їх поглинання. Відповідно до ч. 4 ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків, крім випадків, коли воно визначається у максимальному розмірі, має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від не відбутої частини покарання за попереднім вироком. |
| Тема: КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ Мета: ознайомити учнів з порядком притягнення до кримінальної відповідальності та видами кримінальних покарань, особливостями кримінальної... |
“ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ” Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК). 7 |
| 2: ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ ТА ІНШІ ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА Р України, які визначають загальні положення, підстави та межі кримінальної відповідальності, види злочинних діянь і передбачених... |
Л. В. Чернявська Теорія та історія публіцистики Чернявська Л. В. Теорія та історія публіцистики. Навчальний посібник для студентів магістратури факультету журналістики. Запоріжжя:... |
| РОЗДІЛ Поняття та суть звільнення від кримінальної відповідальності... РОЗДІЛ Поняття та суть звільнення від кримінальної відповідальності в Україні |
2. Принцип змагальності кримінального судочинства та рівності процесуальних... КПК державне обвинувачення процесуальна діяльність прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення... |
| Стаття 21. Види відповідальності за корупційні правопорушення За вчинення корупційних правопорушень особи, зазначені в частині першій статті 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії... |
КОНФЛ І КТОЛОГ І Я Навчальний посібник Конфліктологія: Навчальний посібник. Авт. Зінчина О. Б. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 164 с |
| Законодавством передбачено такі види звільнення від кримінальної відповідальності та покарання |
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК Сергієнко В. В. Філософські проблеми наукового пізнання : навчальний посібник. / В. В. Сергієнко − Кременчук : Кременчуцький національний... |