|
|
Скачати 3.72 Mb.
|
| Другою складовою спеціальної протидії злочинності, поряд з кримінально-правовим реагуванням на вчинення злочину, є відносно самостійний її напрям, а не самостійне по відношенню до протидії явище, це – запобігання вчиненню нових злочинів. Часто цей напрям називають головним у протидії злочинності, але це стосується загально-соціальної протидії, а не спеціальної. На загально-соціальному рівні дійсно запобігання, а не відповідальність є більш ефективним засобом зниження рівня криміналізації суспільства, забезпечення правопорядку в ньому, а отже, й протидії злочинності. Спеціальна ж протидія злочинним проявам має інший пріоритет – правове реагування на факт вчинення злочинного діяння. У кримінології для визначення зазначеного напряму використовуються й інші терміни, наприклад „попередження”, „профілактика” тощо. Результатом фахової „домовленості” щодо застосування термінів на визначення цього напряму протидії злочинності можна вважати застосування терміна „запобігання” в назві та тексті новітнього вітчизняного законодавства у сфері протидії корупції, а також легалізації доходів, здобутих злочинним шляхом. Термін „запобігання” в буквальному розумінні означає діяльність, що перешкоджає вчиненню злочинів. Запобігання злочинам є видовим, об’єднавчим для понять профілактика, попередження і припинення злочинів, але входить як складова до більш широкого поняття „протидія злочинності” . Перший засіб запобігання злочинів - профілактика. Вона являє собою нейтралізацію криміногенних передумов можливого злочину, тобто діяльність з усунення та нейтралізації причин вчинення злочинного діяння, а також умов, що сприяють цьому. Існує загальносоціальна профілактика та спеціально-кримінологічна. Перша з них, як зазначав відомий український кримінолог А.Ф. Зелінський, переважно стосується злочинності в широкому сенсі слова як соціального явища; друга – конкретних злочинних проявів, хоча на практичному рівні вони тісно взаємопов’язані між собою [61, с. 133]. Коли профілактика виявляється недостатньо ефективною, виникає потреба у застосуванні другого засобу запобігання – попередження (за іншою термінологією – відвернення) злочину. Попередження злочинів – це сукупність заходів, спрямованих на окремі групи або конкретних осіб, які виношують злочинні наміри, замислюють вчинення злочину; усунення криміногенних факторів, що обумовлюють формування злочинного мотиву до початку виконання злочину. На рівні індивідуального запобігання злочинам попередження проявляється як інформування потенційного злочинця про нераціональність спланованого ним злочину. Головною ознакою цієї форми запобігання є те, що її утворюють дії, які застосовуються до конкретних осіб, котрі вже висловили намір вчинити злочин. З точки зору кримінального права, це означає, що попередженням злочину є діяльність суб’єктів запобігання на стадії виявлення умислу на його вчинення. Якщо й це не зупиняє суб’єкта потенційного злочину і він розпочинає підготовку до вчинення суспільно небезпечного діяння, застосовується третій, останній засіб спеціально-кримінологічного запобігання – припинення розпочатого злочину на стадії готування до його вчинення. Припинення залишається у сфері запобіжної діяльності за умови, що вчинене в процесі готування діяння не є кримінально караним. Якщо за готування до злочину передбачено кримінальну відповідальність, припинення такого готування слід розцінювати вже не як засіб запобігання злочину, а як засіб правового реагування на його вчинення. Правовим реагуванням, а не запобіганням слід вважати припинення злочину і на стадії замаху на його вчинення, адже замах визнається кримінально караним діянням. В процесі провадження у справі органи кримінальної юстиції здійснюють запобігання не лише рецидиву злочинної поведінки з боку особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, а й первинних злочинів з боку невизначеного кола інших осіб. На нашу думку, запобігання первинним злочинам, здійснюване органами кримінальної юстиції в процесі провадження у кримінальній справі за фактом вчинення іншого злочину, слід вважати спеціально-кримінологічним, а не загально-соціальним, тому що воно здійснюється органами кримінальної юстиції в рамках процесуальної форми, хоча межа між ними умовна. Отже, ми виходимо з того, що поняттям запобігання злочинам охоплюються їх профілактика, попередження та припинення розпочатих злочинів на стадії готування. Органи системи кримінальної юстиції в процесі своєї процесуальної діяльності реалізують зазначені форми спеціально-кримінологічного запобігання злочинам у межах своєї компетенції, визначених законом. Запобігання вчиненню злочинам у викладеному вище розумінні не завжди досягає мети, тому реєструється значна кількість нових злочинних проявів. Зазначене знову вимагає застосування спочатку першого комплексу засобів протидії злочинності – правового реагування на її прояви у формі кримінальної відповідальності. У ході її застосування в межах провадження у кримінальній справі знову ж таки відбувається спеціально-кримінологічне запобігання новим злочинам у наведеному вище значенні цього явища і такий процес продовжується до безкінечності. Зазначений двокомпонентний комплекс зусиль зі спеціальної протидії злочинності – це своєрідне постійно діюче знаряддя в розпорядженні органів кримінальної юстиції, яке вимагає професійного застосування та постійного вдосконалення. Таким чином, спеціальну протидію злочинності та механізм її реалізації утворюють два відносно самостійні комплекси правових та кримінологічних засобів – правове реагування на вчинення злочину і спеціально-кримінологічне запобігання новим злочинам, що здійснюються системою кримінальної юстиції в процесі провадження у кримінальній справі з додержанням визначеної законом процесуальної форми. Спецкурс присвячено головному засобу першого напряму спеціальної протидії злочинності (кримінально-правове реагування), а саме – кримінальній відповідальності. Запобігання вчиненню нових злочинів, яке здійснюється в процесі провадження в конкретній кримінальній справі в межах цього спецкурсу характеризується лише в загальних рисах. Більш детально він розглядається в спецкурсі „Проблеми протидії злочинності”. Довідково: Витяг з наказу Генерального прокурора України № 5 гн від 19 вересня 2005 р. „Про організацію участі прокурорів у судовому розгляді кримінальних справ та підтримання державного обвинувачення”. 5.5. При судовому слідстві виявляти обставини і причини, які сприяли вчиненню злочину. За наявності підстав вносити пропозиції суду щодо винесення окремої ухвали. 1.1.3 Кримінальна відповідальність як головний засіб спеціальної протидії злочинності Правове реагування на факт вчинення злочинного діяння спрямовується на суб’єкта його вчинення перш за все у виді кримінальної відповідальності. Деякі інші засоби, як-то: примусові засоби медичного характеру, звільнення від кримінальної відповідальності тощо застосовуються у виключних випадках, тому відіграють другорядну роль в процесі реагування на вчинення злочинних діянь. Це дає підстави вважати саме кримінальну відповідальність головним засобом реагування на вчинення злочину, а оскільки саме реагування є превалюючим напрямом спеціальної протидії злочинності – кримінальну відповідальність можна вважати головним засобом спеціальної протидії злочинності. При цьому слід мати на увазі, що останнім часом набуває розповсюдження так зване відновне правосуддя, основу якого складає примирення учасників кримінально-правового конфлікту, яке може зумовити в окремих випадках відмову від застосування кримінальної відповідальності. У людській свідомості вчинення злочину традиційно асоціюється з покаранням злочинця. В юриспруденції це знайшло своє відображення в принципі невідворотності покарання. Але поряд з покаранням людська спільнота завжди вдавалася й до іншої реакції на вчинений злочин - до примирення злочинця з потерпілим. Відповідно в суспільстві завжди існували два типи правосуддя: каральне (репресивне) та відновне (примирне). Співвідношення означених типів правосуддя в практиці того чи іншого суспільно-державного устрою залежить від низки обставин, у тому числі від визначення сутності самого злочину. Якщо до злочину ставляться як лише до суспільно-небезпечного діяння, перевага надається каральному правосуддю. У випадку, коли злочин розглядається переважно як конфлікт між злочинцем та потерпілим, цей конфлікт намагаються розв’язати шляхом примирення його учасників. Поступово людство усвідомлює неефективність карального правосуддя та все частіше звертається до ідеї розширення сфери відновного правосуддя. Розповсюдженням останнього можна вважати другу половину ХХ століття. Саме в цей час спостерігається широке запровадження цього правосуддя в Австралії та Новій Зеландії, а згодом - в Західній Європі: спочатку в Бельгії, потім у Швейцарії та інших державах континенту. Сьогодні воно широко застосовується в США та країнах Південної Америки, поступово проникаючи на африканський континент, починаючи з Південно-Африканської Республіки. В Україні до означеної ідеї спочатку виник громадський інтерес, а потім - науковий. Завдяки діяльності громадських організацій, перш за все Українського центру порозуміння, та їх взаємодії з науковими установами, зацікавленість до відновної моделі правосуддя проявили судова система України та прокуратура. Далі, ідея впровадження відновного правосуддя почала знаходити підтримку і на найвищому державному рівні. У Концепції реформування кримінальної юстиції, затвердженої Президентом України у квітні 2008 року, запровадження відновного правосуддя було визнано одним із завдань реформування системи кримінальної юстиції. І це не випадково, адже позитивні наслідки відновного правосуддя в порівнянні з репресивним очевидні. В системі останнього суб’єкти кримінального конфлікту не відчувають себе повноцінними суб’єктами права: один з них визнається потерпілим, інший – злочинцем, а держава присвоює собі функцію господаря конфлікту, до якого вона частіше за все не має безпосереднього стосунку. За таких умов правопорушник, замість того щоб добровільно взяти на себе відповідальність за спричинене зло, сам відчуває себе жертвою обставин, що штовхає його будь-якими засобами уникнути відповідальності. Потерпілий за таких умов затаює злість на свого кривдника та підпадає під владу почуття помсти. В результаті якщо злочинця й буде покарано, соціальний мир навряд чи наступить. Інша справа, коли в процесі примирення потерпілого зі злочинцем останній визнає себе винуватим, вибачається за спричинене зло, швидко та у повній мірі відшкодовує завдану шкоду, а потерпілий пробачає йому та подавляє в собі почуття помсти. Отже, перевагами відновного правосуддя для потерпілого є можливість безпосередньо впливати на вирішення конфлікту та на процес відшкодування завданої йому шкоди, набагато швидше отримати це відшкодування у порівнянні з можливостями карального правосуддя, за результатами якого очікування такого відшкодування триває роками, а часто взагалі стає марним. Важливою перевагою відновного правосуддя є зняття емоційного напруження з учасників кримінального конфлікту в процесі примирення, можливість бути почутими, настання відчуття вирішеності конфлікту. Позитивом для правопорушника є те, що він у процесі примирення відновлює самоповагу, набуває відчуття впевненості, реалізує потребу вибачитися, яка притаманна більшості людей, хоча й глибоко схована в їхній свідомості. Він також отримує шанс уникнути виключення його з нормального суспільства, позбутися тавра злочинця. В процесі відновного правосуддя злочинець не просто підозрюваний або підсудний. Він є особою, яка реально впливає на процес вирішення конфлікту. Окрім іншого, це дозволяє йому адекватно усвідомити причини свого вчинку та умови, які сприяли його вчиненню, а також здійснити кроки щодо недопущення подібного у майбутньому. Головною проблемою на шляху запровадження відновного правосуддя в Україні є відставання національного законодавства від ідеї широкого його запровадження та від науково обґрунтованих рекомендацій з цього приводу. Останнім часом до кримінального та кримінально-процесуального законодавства України внесено деякі положення, що дозволяють врахувати факт примирення сторін кримінального конфлікту. Наприклад, закон надає можливість звільнити від кримінальної відповідальності особу, яка вчинила нетяжкий злочин та примирилася з потерпілим, але процедура такого звільнення невиправдано ускладнена тому занадто розтягується у часі. За діючим законодавством звільнити від кримінальної відповідальності особу може лише суд, але щоб це трапилось потрібна тривала підготовка матеріалів справи з боку органів досудового слідства та прокуратури. Раціональних аргументів на користь абсолютизації такого порядку звільнення не існує. Історичний вітчизняний, а також зарубіжний досвід вказує на зворотне. За Кримінальним кодексом України 1960 року звільнити від кримінальної відповідальності особу за вище означених обставин міг і прокурор. Подібна практика зберігається в деяких європейських країнах, наприклад, у Швейцарії. Не закликаючи повернутися до такої практики звільнення, ми впевнені у необхідності її спрощення та прискорення, адже сьогодні звільнення від відповідальності одного з учасників кримінального конфлікту затягується на багато місяців, змушуючи сторони конфлікту переважно пасивно очікувати результатів його розв’язання судом. Великі сподівання на вирішення цього та багатьох інших проблем, які постають на шляху впровадження стандартів відновного правосуддя на теренах України громадськість покладає на реформу вітчизняної кримінальної юстиції, процес якої, нажаль, затягнувся. В сучасному механізмі регулювання кримінально-правових відносин превалює каральний (репресивний) метод. Це певною мірою обмежує властиві кримінальному праву можливості впливу на життєдіяльність суспільства, не забезпечує розумного балансу при визначенні засобів кримінально-правового реагування на злочинні прояви. Успішне виконання завдань кримінально-правової охорони особистості, суспільства та держави забезпечує не лише застосування покарання, але й, іноді, повна відмова від покарання та інших форм кримінальної відповідальності. В сьогоднішніх умовах реалізація принципу невідворотності покарання зазнає раціональної модифікації. До механізму кримінально-правового регулювання все частіше залучаються засоби, засновані не на покаранні, а на заохоченні (стимулюванні) позитивної постзлочинної поведінки. Причому сфера їх застосування розширюється, що є об’єктивним процесом, зумовленим не лише складністю та неоднорідністю предмета такого регулювання, але й гуманізацією всіх сторін суспільного життя. Заохочення позитивної поведінки знаходить свій прояв у різних аспектах кримінально-правового регулювання. Одним із них є звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим. Відповідно до ст. 46 Кримінального кодексу України 2001 р. (далі – КК України) особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Ця невідома попередньому КК України норма є відображенням відновного правосуддя як альтернативи каральному. Поява у чинному КК України вказаної норми переважно оцінюється як позитивне рішення, завдяки якому потерпілий дістає можливість більш оперативно і повно відновити свої права та інтереси, порушені суспільно небезпечним діянням. Щоправда є і супротивники ідеї звільнення від кримінальної відповідальності, як такої, що не відповідає принципу невідворотності покарання за вчинений злочин, але, як відомо, у правовій сфері не існує вічних принципів, вони змінюються разом із зміною соціальних умов життєдіяльності людей. Настав час переглянути й принцип невідворотності покарання та й самої відповідальності. На зміну йому прийшов більш гуманний та „еластичний” принцип невідворотності кримінально-правової реакції на вчинення злочинного діяння. В теорії кримінального права залишається без відповіді багато питань кримінально-правового змісту цієї проблеми. Зокрема, потребує обґрунтування можливість прояву примирення з потерпілим не лише у виді підстави звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності, а і в інших сферах кримінально-правового регулювання, адже від примирення може залежати призначення справедливого покарання, звільнення від покарання і навіть звільнення від відбування призначеного покарання. Не зважаючи на зазначені переваги відновного правосуддя, основу якого складає відмова від застосування кримінальної відповідальності, все таки головним засобом спеціальної протидії злочинності залишається і в осяжному майбутньому буде залишатися саме кримінальна відповідальність, як традиційний засіб кримінально-правового впливу на суспільні процеси. 1.2 Проблемні аспекти соціально-правової характеристики кримінальної відповідальності |
| Тема: КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ Мета: ознайомити учнів з порядком притягнення до кримінальної відповідальності та видами кримінальних покарань, особливостями кримінальної... |
“ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ” Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК). 7 |
| 2: ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ ТА ІНШІ ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА Р України, які визначають загальні положення, підстави та межі кримінальної відповідальності, види злочинних діянь і передбачених... |
Л. В. Чернявська Теорія та історія публіцистики Чернявська Л. В. Теорія та історія публіцистики. Навчальний посібник для студентів магістратури факультету журналістики. Запоріжжя:... |
| РОЗДІЛ Поняття та суть звільнення від кримінальної відповідальності... РОЗДІЛ Поняття та суть звільнення від кримінальної відповідальності в Україні |
2. Принцип змагальності кримінального судочинства та рівності процесуальних... КПК державне обвинувачення процесуальна діяльність прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення... |
| Стаття 21. Види відповідальності за корупційні правопорушення За вчинення корупційних правопорушень особи, зазначені в частині першій статті 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії... |
КОНФЛ І КТОЛОГ І Я Навчальний посібник Конфліктологія: Навчальний посібник. Авт. Зінчина О. Б. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 164 с |
| Законодавством передбачено такі види звільнення від кримінальної відповідальності та покарання |
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК Сергієнко В. В. Філософські проблеми наукового пізнання : навчальний посібник. / В. В. Сергієнко − Кременчук : Кременчуцький національний... |