|
|
Скачати 3.72 Mb.
|
| Проблемні аспекти визначення основних і додаткових покарань та перспективи їх законодавчої оптимізації. Не дивлячись на те, що в кримінально-правовій теорії, і в судовій практиці майже завжди успішно вирішувалося питання про те, які покарання повинні призначатися в якості основних, а які – як доповнення до них, існують різні точки зору на їх співвідношення в системі покарань. Критерієм розмежування покарань на основні і додаткові є порядок їх застосування. Послідовний підрозділ видів покарань за цим критерієм потребує визнання того факту, що якщо покарання застосовується окремо, самостійно, воно є основним. Коли ж воно застосовується на додаток до основного, його слід називати додатковим, а не основним. Ці поняття взаємно виключають одне одного і не існують “до” і “поза” порядком застосування покарань, встановленим кримінальним законодавством. Розподіл системи покарань на основні і додаткові види має важливе значення, оскільки дозволяє більш точно врахувати специфіку злочину і особистість винного при призначенні покарання, ефективніше застосувати карально-виховний вплив на засудженого і на умови, які сприяли здійсненню ним злочину. У відповідності до принципу індивідуалізації основні покарання покликані бути головним засобом реалізації загальних цілей покарання: вони встановлюються в санкціях статей за здійснення кожного злочину і несуть основне навантаження щодо виправлення винного, забезпечення загальної і спеціальної превенції. Додаткові покарання – це допоміжний засіб, використовуваний судом в додаток до міри основного покарання, коли по обставинам справи і в залежності від особи винного необхідно посилити карально-виховні можливості основної міри, придати їй специфічну направленість проти конкретних причин і умов здійснення злочину. Додаткові покарання встановлюються в санкціях статей кримінального закону за вчинення не кожного, а лише деяких злочинів. Судова практика за досить тривалий період часу показало дуже низький процент застосування додаткових видів покарань. Здається, що причини такого положення слід шукати як в законодавстві про додаткові покарання, так і в дефектах правосвідомості осіб, які покликані призначати і застосовувати ці покарання, а рівно і серед сукупності різних факторів, які впливають на формування і функціонування системи покарань. Ставлення суддів до додаткових покарань в значній мірі визначається ставленням до цих покарань законодавця. Додаткові покарання виконують важливі функції в протидії злочинності, а в кримінальному законодавстві відображені слабо, звідси і уявлення суддів про їх несуттєвість, необов’язковість. Назріла, на нашу думку, необхідність підняти “престиж” додаткових видів покарання, придавши їм більше ваги в законодавстві шляхом удосконалення окремих видів покарання в Загальній частині кримінального закону і системі санкцій в його особливій частині. В. К. Дуюнов, наприклад, вважає, що необхідно було б виділити самостійну статтю, присвячену додатковим покаранням, їх системі А чи існує в дійсності такий феномен, як система додаткових покарань? Чи володіє сукупність додаткових покарань, перерахованих в законі, системними ознаками, які б дозволяли говорити про неї не як про випадково створений конгломерат, а як про системне утворення? Ми вважаємо, що відповідь на ці питання повинна бути стверджувальною. Види додаткових покарань, представлені в системі покарань, різноманітні за своїми властивостями і можливостями. Кожен з них володіє поряд з специфічними, лише йому притаманними особливостями і такими якостями, які ріднять його з іншими додатковими покараннями, але які дозволяють відмежувати від основних покарань. Співвідношення цих властивостей виражається діалектикою одиничного, особливого і загального, правильне врахування якої має велике пізнавальне і практичне значення. На основі “особливих” властивостей виокремлюються підсистеми додаткових і основних покарань, а властивості “одиничні” дозволяють здійснити подальшу класифікацію цих підсистем. Сукупність додаткових покарань може бути розглянута як система: вона підпадає під загальні критерії системності, вказані вище, і характеризується в основному тими ж ознаками, що і система покарань. Вона, як і система покарань, складається із сукупності елементів, встановлених законом, обов’язкова для суддів і вичерпно визначена. Головне ж у тому, що в системі додаткових покарань існує необхідність. Таким чином, законодавчий підрозділ видів кримінального покарання на основні і додаткові – реальна передумова виділення із системи покарань в якості її підсистеми системи додаткових покарань. Основна правова норма, із змісту якої випливає існування і застосування в кримінальному праві додаткових покарань, закріплена в ст. 52 КК України. В частині 2-й цієї статті сказано, що додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину чи кваліфікаційного класу і конфіскація майна. В її 3-й частині встановлено, що штраф і позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися в якості як основного, так і додаткового покарання. З цих положень випливає загальне правило: особі, яка вчинила злочин, суд може призначити, крім основного, ще й додаткове покарання. Таким чином, основне і додаткове покарання, назначене судом в конкретному випадку, утворюють єдине ціле, єдине сукупне покарання, яке складається з двох невід’ємних частин. Цей факт є конче важливим; він складає основу для правильного формулювання і вирішення основних теоретичних і практичних проблем правового регулювання і застосування додаткових покарань в кримінальному праві. Закон не диференціює цілі покарання в залежності від його виду. Призначення додаткових покарань служить тим же цілям, що і призначення основних, — виправленню засуджених, спеціальній і загальній превенції. Спроба розмежувати основні і додаткові покарання за цілями, що перед ними ставляться, є необґрунтованою. Думка Г. А. Крігера і Г. Л. Крігер про те, що з основним покаранням “законодавець пов’язує задачу досягнення в основному цілей покарання або принаймні як мінімум — досягнення виправлення винного”, а додаткове покарання призначене для завершення його перевиховання, ґрунтується на помилковому уявленні про виправлення як перший етап перевиховання і про розходження в результатах, що досягаються за допомогою процесу виправлення і процесу перевиховання. Критичний аналіз цієї концепції, приводить до висновку про її необґрунтованість. Ніяких же інших аргументів на користь розмежування основних і додаткових покарань за цілями їх застосування не приводиться. Як правильно помітили І. М. Гальпєрин і Ю. Б. Мельникова, немає ні теоретичних, ні емпіричних даних для висновку про різний вплив основних і додаткових покарань з погляду досягнення цілей кримінального покарання. У підтвердження цієї думки автори приводять ще наступний переконливий аргумент: значна частина покарань може призначатися в якості як основних, так і додаткових, тобто є „змішаними”. Звичайно, застосування одного й того ж покарання не здатне вибірково впливати на процес досягнення його мети в залежності від того, призначено воно в якості основного чи додаткового . З позицій визнання виправлення першим етапом перевиховання можна було б стверджувати, нібито засуджений, що виправився під впливом основного покарання, надалі перевиховується під впливом додаткового. Однак засуджений, який виправився не має потреби в перевихованні; для досягнення мети виправлення і перевиховання виявилося досить виправлення — часткової зміни його свідомості у бік поліпшення. Якщо ж засуджений, що відбув основне покарання, не виправився, то процес його виправлення продовжується під впливом вже не основного, а додаткового покарання, яке „переключається” на виконання ролі основного. Тим більше, що КК України 2001 р. закріпив в якості цілі покарання лише “виправлення” без „перевиховання”. Єдність основного і додаткового покарань утворює систему, функції якої співвідносяться з функціями її компонентів відповідно до системної концепції функціональності соціальних об'єктів. Основні положення цієї концепції полягають у наступному. Кожна соціальна система —є доцільною, тобто прагне до досягнення визначеної мети. Ціль вимагає засобів її досягнення. Основне та додаткове покарання і є засобами досягнення мети двоєдиного покарання. Система “двоєдине покарання” доцільна: вона повинна забезпечити досягнення цілей покарання. У цьому полягає її функція. Компоненти цієї системи — основне і додаткове покарання — виконують функції, похідні від функції системи, спрямовані на досягнення цілей системи в цілому. Але ці функції — неоднакові, вони відрізняються своєрідністю, що виникає з того, що один з компонентів є основним (покаранням), а інший — додатковим. Розходження між ними полягає в наступному. Основне покарання виконує основну функцію забезпечення досягнення його цілей; при цьому вона виконується однаково по відношенню до різних осіб, що вчинили різні злочини. Сам термін ”додаткове покарання” означає, що це покарання, у порівнянні з основним, є допоміжним засобом примусового впливу на засудженого, який застосовується не завжди, а лише тоді, коли виникає необхідність домогтися за допомогою застосування покарання такого ефекту, досягти якого призначенням лише основного покарання виявляється скрутним або зовсім неможливим. Проблемним аспектом додаткових покарань є конфіскація майна. Постає питання, якого ефекту хотів досягти законодавець закріпивши в якості додаткового покарання загальну конфіскацію майна? Залишити сім’ю засудженого в принизливому становищі без засобів для існування? Питання риторичне... Допоміжна роль додаткового покарання полягає в тому, що воно полегшує досягнення сукупним покаранням цілей, що ставляться перед ним. А, можливо, і навпаки ускладнює у випадку застосування загальної конфіскації. У залежності від його характеру, додаткове покарання може підсилювати або виправно-допоміжні, або попереджувальні сторони основного покарання. Відповідно до змісту його існування додаткове покарання повинно бути специфічним для злочину цього виду й особистості особи, що його вчинила і додавати сукупному покаранню визначене якісне фарбування, що відповідає задачі його індивідуалізації. Тому навряд чи можна цілком погодитися з категоричним думкою І. М. Гальпєріна, що види покарання, забезпечуючи каральний і виховний вплив, з неминучістю абстрагуються від властивостей злочину. По-перше, є види покарання, що зовсім не абстрагуються від властивостей злочину; по-друге, необхідно прагнути до того, щоб додаткове покарання у всякому разі призначалося з урахуванням властивостей злочину і особи що його вчинила, характеру їхньої суспільної небезпечності. Ця задача охоплюється поняттям індивідуалізації покарання, одним з інструментів якої виступає додаткове покарання [73, с. 19]. Дослідниками проблеми виокремлюється чотири функціональні можливості додаткового покарання: 1) забезпечення індивідуалізації покарання; 2) посилення його карального змісту; 3) пом'якшення основного покарання, 4) реадаптація до умов вільного життя осіб, звільнених з місць позбавлення волі. Запропонований перелік функціональних можливостей додаткового покарання сприймається як обґрунтований. Звісно, не виключається виконання цим покаранням ще якихось функції, але вони або не будуть специфічними для них, або неприйнятні з принципових позицій (наприклад, функція поповнення доходів бюджету за допомогою конфіскації майна). Головною, визначальною функцією додаткового покарання є забезпечення індивідуалізації покарання. Не можна не погодитися з думкою І. М. Гальпєріна і Ю. Б. Мельникової, що значення принципу розподілу покарань на основні і додаткові полягає у встановленні широких меж індивідуалізації покарання, забезпеченні вибірковості впливу на злочинця з обліком як характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину так і особистісних властивостей винного. Механізм посилення сукупного покарання за рахунок додаткового полягає в тому, що додаткове покарання доповнює і підкріплює окремі сторони дії основного покарання, чим підсилює сукупне покарання якісно, різноманітить вплив на свідомість засудженого відповідно до особливостей особистості. Функція посилення карального змісту єдиного покарання за рахунок додаткових правообмежень виявляється лише в тих (досить рідких) випадках, коли каральний зміст основного покарання, призначеного в максимальному розмірі, визнається все-таки недостатнім у відношенні конкретної особи. І. М. Гальпєрін і Ю. Б. Мельникова пишуть: “...Той факт, що будь-яке додаткове покарання спричиняє підвищення його тяжкості, дає підстави для висновку про те, що саме обтяження загальної міри покарання складає функцію додаткових покарань. Саме існування початку “додатковості” було б безпредметним, якби задача зводилася винятково до посилення кари. Цілі підвищення тяжкості покарання цілком можна було б досягти за рахунок або обрання більш тяжкого виду покарання в рамках альтернативної санкції, або підвищення його терміну”. Заслуговує на увагу позиція В. І. Тютюгіна, що в сполученні з основним додаткове покарання виконує функцію допоміжних засобів, що визначає і порядок його призначення: воно може взагалі бути відсутнім в санкції; може фігурувати в ній як міра не тільки обов'язкової, але і факультативної; не може призначатися самостійно без основного покарання. Мабуть, приєднання додаткового покарання до основного об'єктивно підсилює загальну міру покарання в цілому. Однак існування інституту додаткових покарань навряд чи було б доцільним, якби використовувалися тільки (і винятково) як засоби посилення карального впливу. Адже в багатьох випадках цей результат цілком може бути забезпечений і за рахунок збільшення терміну (посилення міри) самого основного покарання або обрання судом більш суворого його виду в рамках альтернативної санкції. Тому додаткове покарання покликане не тільки (і не стільки) збільшити обсяг кари, скільки змінити її характер (зміст) для того, щоб “пристосувати” загальну міру покарання до індивідуальних особливостей вчиненого й особистості винного. Дійсно, додаткові покарання призначаються не лише тоді, коли суд вичерпав усі інші можливості посилення жорсткості покарання, наприклад, призначив основне покарання на рівні верхньої межі санкції; навпаки, у більшості випадків суди не застосовують вищої межі основного покарання і, проте, призначають додаткові покарання. Справа, отже, не в тім, щоб за допомогою додаткового покарання посилити покарання, тобто підсилити його кількісно (підвищивши обсяг кари в ньому), а в тім, щоб підсилити його якісно, у забезпеченні вибірковості його впливу на злочинця. Чи не занадто якісно підсилив законодавець основне покарання загальною конфіскацією майна? Не можна заперечувати, що додаткове покарання підсилює покарання в цілому, сприяючи збільшенню обсягу карального впливу на засудженого. Але головним носієм кари в двоєдиному покаранні є основне покарання, що при всіх умовах відіграє переважну роль у досягненні цілей покарання; у цьому і складається його функція. Але у нас є всі підстави вважати, що загальна конфіскація майна для багатьох засуджених є більш жорстоким покаранням ніж основне. Викладене дає можливість сформулювати визначення поняття додаткового покарання. Додаткове покарання є передбачений законом допоміжний примусовий захід, призначений для індивідуалізації кримінальної відповідальності, застосовувана судом на додаток до основного покарання за вчинення злочину, яке утворює з ним єдине сукупне покарання і сприяє досягненню єдиних цілей покарання. Підвищений в останні роки інтерес до соціології кримінального права, до вивчення ефективності покарань обумовив дискусію з питань доцільності збереження в діючому законодавстві деяких його видів. При обговоренні цих питань необхідно опиратися на теоретичні положення не лише стосовно юридичної природи окремих покарань але і їх соціальної значущості, можливості ефективного використання в сучасних умовах для досягнення цілей покарання і посилення його ролі в протидії злочинності. Оскільки йдеться про покарання як соціальне явище, зрозуміло, що повинна визначатися, так би мовити, “соціальна ціна”, яку державі і суспільству необхідно і доцільно заплатити за досягнення цілей покарання. На нашу думку, при застосуванні загальної конфіскації майна так звана “соціальна ціна” виявляється занадто високою і тому потреба суспільства в збереженні вказаного виду покарання повинна бути поставлена під сумнів. Сам факт соціальної неефективності такого додаткового покарання, як загальна конфіскація майна досить показний і змушує нас шукати шляхи його удосконалення. Таким чином, в структурі і функціонуванні підсистеми додаткових покарань є недоліки, які потребують подальшого вдосконалення. 2.3 |
| Тема: КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ Мета: ознайомити учнів з порядком притягнення до кримінальної відповідальності та видами кримінальних покарань, особливостями кримінальної... |
“ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ” Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК). 7 |
| 2: ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ ТА ІНШІ ДЖЕРЕЛА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА Р України, які визначають загальні положення, підстави та межі кримінальної відповідальності, види злочинних діянь і передбачених... |
Л. В. Чернявська Теорія та історія публіцистики Чернявська Л. В. Теорія та історія публіцистики. Навчальний посібник для студентів магістратури факультету журналістики. Запоріжжя:... |
| РОЗДІЛ Поняття та суть звільнення від кримінальної відповідальності... РОЗДІЛ Поняття та суть звільнення від кримінальної відповідальності в Україні |
2. Принцип змагальності кримінального судочинства та рівності процесуальних... КПК державне обвинувачення процесуальна діяльність прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення... |
| Стаття 21. Види відповідальності за корупційні правопорушення За вчинення корупційних правопорушень особи, зазначені в частині першій статті 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії... |
КОНФЛ І КТОЛОГ І Я Навчальний посібник Конфліктологія: Навчальний посібник. Авт. Зінчина О. Б. – Харків: ХНАМГ, 2007. – 164 с |
| Законодавством передбачено такі види звільнення від кримінальної відповідальності та покарання |
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК Сергієнко В. В. Філософські проблеми наукового пізнання : навчальний посібник. / В. В. Сергієнко − Кременчук : Кременчуцький національний... |