Україна в роки першої російської революції 1905-1907 рр


НазваУкраїна в роки першої російської революції 1905-1907 рр
Сторінка6/18
Дата14.03.2013
Розмір2.4 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Українське керівництво здійснювало щодо Росії зважену політику, намагаючись вирішувати болючі питання через переговори. Однак воно не розглядало Крим як предмет українсько-російських відносин і розв'язувало існуючі на півострові проблеми як внутрішні. Зокрема, багато було зроблено для відновлення історичної справедливості щодо виселених з півострова у 1944 р. кримських татар. Повернення цього народу на історичну батьківщину розпочалося в останні роки існування СРСР. Після того, як СРСР розпався, витрати на переселення та влаштування кримських татар на нових місцях цілком лягли на український бюджет. Поважаючи волю населення Кримської області, Верховна Рада України прийняла в лютому 1992 р. закон про відновлення автономної республіки.

Однак для російських законодавців кримська проблема й надалі залишалася актуальною. З'їзд народних депутатів Росії в грудні 1992 р. доручив Верховній Раді провести слухання про статус Севастополя. Російський парламент у липні 1993 р. прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю статусу міста Російської Федерації. Юридичну неспроможність такого рішення змушений був підтвердити сам російський президент. Рада Безпеки ООН теж визнала безпідставність цього кроку російських законодавців.

Поважаючи міжнародні угоди про непорушність кордонів, що склалися в Європі після Другої світової війни, Б. Єльцин не підтримував зазіхань шовіністично настроєних державних діячів Росії на українські землі. Водночас він майстерно переніс вістря кримської проблеми на питання про Чорноморський флот. Маючи головну базу в Севастополі, цей флот налічував до 300 кораблів переважно застарілих конструкцій (найсучасніші судна були на той час уже виведені Росією з акваторії Чорного моря).

Українська сторона наполегливо домагалася розв'язання проблеми шляхом поділу флоту, а російська, навпаки, затягувала переговори, щоб мати привід для втручання у кримські справи. Адже існування флоту об'єктивно пов'язане з береговою інфраструктурою.

У червні та серпні 1992 р. Л. Кравчук і Б. Єльцин на зустрічах у Криму досягли домовленості про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на 5-річний період. Отже, перемогла точка зору російської сторони. Домовленість не розв'язала проблеми, але послабила напруженість між двома країнами.

Тільки через п'ять років, коли розрахунки російських політиків на нежиттєвість української державності повністю провалилися, Б. Єльцин приїхав у Київ. 31 травня 1997 р. сталася справді історична подія — підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. У договорі вказувалося, що сторони «визнають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів». Було також визначено правові засади розв'язання проблеми Чорноморського флоту. Флот та інфраструктура були поділені порівну, але Росія викуповувала непотрібні Україні ко-раблі. Сума викупу і вартість 20-річноі оренди бази в Севастополі покривалися боргом України за енергоносії.

У своїй державотворчій діяльності Президент і Верховна Рада України приділяли багато уваги проблемам розбудови Збройних сил. На час проголошення незалежності чисельність армії у трьох військових округах, на які була поділена Україна (Київському, Прикарпатському та Одеському), становила 726 тис. осіб.

Верховна Рада України прийняла майже півсотні документів щодо Збройних сил. На їх основі відбувалися реформування військових управлінських та організаційних структур, формування військово-технічної політики, вдосконалення матеріального забезпечення армії та системи підготовки військових кадрів, створення механізму соціального захисту військовослужбовців і членів їх сімей тощо. Отже, процес розбудови Збройних сил мав керований характер. Не завжди, однак, затверджувані Верховною Радою документи готувалися на належному професійному рівні. Це зумовлювало необхідність повторного розгляду деяких питань і нерідко призводило до перевитрат державних коштів. Зокрема, необлікованість військового майна і невизначеність у критеріях розумної достатності в озброєннях та військовій техніці спричинили істотні втрати. Надлишки техніки не вдалося реалізувати у народному господарстві або спрямувати на експорт.

Розбудова Збройних сил здійснювалося на основі досягнутих у рамках СНД домовленостей, з дотриманням міжнародних угод, які Україна визнала обов'язковими для себе — Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі (1975), документа Стокгольмської конференції щодо зміцнення довіри та безпеки й роззброєння в Європі (1976), документа Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі у січні 1992 р. тощо. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла воєнну доктрину, в якій проголошувалося, що Україна не вбачає у сусідніх країнах супротивників, а її Збройні сили призначені винятково для гарантування національної безпеки.

Було розроблено програму скорочення Збройних сил. За З роки звільнилося в запас понад 100 тис. офіцерів, прапорщиків та мічманів. Процес скорочення міг бути й інтенсив-нішим, оскільки чисельність армії істотно перевищувала критерії розумної достатності, що визначалися воєнною доктриною і кризовим станом народного господарства. Однак будівництво житла для військових і розгортання мережі закладів з фахової перепідготовки не вдалося істотно прискорити. Тому процес переведення офіцерів у запас уповільнився.

Починаючи з Декларації про державний суверенітет, Україна завжди наголошувала на бажанні стати неядерною державою. Затверджена Верховною Радою воєнна доктрина теж виходила з цієї основоположної тези, хоча в парламенті не раз лунали голоси про передчасність відмови від ядерної зброї. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нероз-повсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. Останню крапку було поставлено на зустрічі глав держав-учасниць Наради з безпеки та співробітництва в Європі (з 1 січня 1995 р. це співтовариство дістало назву Організація з безпеки та співробітництва в Європі). 5 грудня 1994 р. у Будапешті президенти Росії та СІЛА і прем'єр-міністр Великобританії надали Україні гарантії безпеки. Зокрема, вони зобов'язалися поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від економічного тиску. Деякі документи з наданням Україні гарантій безпеки одночасно підписали глави Китаю та Франції.

Постановою Верховної Ради від 9 вересня 1991 р. на території України запроваджувався обіг купонів багаторазового використання. Цим було започатковано вихід України з рубльової зони. 8 жовтня було прийнято закон «Про громадянство України», 7 листопада— «Про державний кордон », що стало ще одним кроком на шляху перетворення України із союзної республіки на самостійну державу.

4 вересня 1991 р. було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради видала указ «Про державний гімн України». 28 січня 1992 р. Верховна Рада проголосила державним синьо-жовтий прапор. Малим гербом України було затверджено тризуб. З тих пір національна символіка була визнана державою.

За п'ять років незалежності було сформовано усі атрибути державності — від кордонів до нагородної системи, створено цілісний державний механізм України практично з усіма його складовими. Це озцачало, що перехідний етап державного самовизначення було подолано. Підтвердженням цього стало прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України.

Перший рік чинності Конституції характеризувався безпрецедентною активністю української дипломатії, міжнародних контактів на всіх рівнях. Було здійснено справжній прорив у цій сфері. Він реалізувався насамперед в укладенні Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, а також пакета інших документів, які закріплювали принципи добросусідства. Були підписані також Українсько-російська декларація, Спільна заява двох держав, угоди та протоколи з питань співпраці в економічній сфері, що створило надійний фундамент рівноправних і взаємовигідних відносин.

Надзвичайно важливим актом з точки зору забезпечення національних інтересів України і зміцнення європейської безпеки стало укладення 2 червня в Констанці широкомасштабного договору з Румунією. Договором про державний кордон з Білоруссю було започатковано процес вирішення питання кордонів з колишніми радянськими республіками. Документом, який остаточно закрив непрості, а часом і трагічні сторінки історії України й Польщі, стала Спільна заява президентів обох країн «До порозуміння і єднання».

8 травня 1997 р. у Москві було підписано Меморандум про врегулювання проблеми Придністров'я, повноправним гарантом якого виступила разом із Росією й Україна. Глава нашої держави взяв участь у зустрічі президентів п'яти країн Центрально-Східної Європи у Таллінні (27 травня), яка започаткувала нову форму регіональної співпраці.

Завдяки*цьому в першій половині 1997 р. було усунуто чинники, які породжували певну напруженість у відносинах України з її найближчими сусідами, створено пояс безпеки і добросусідства. Це було важливим внеском у поліпшення політичного клімату в Центрально-Східній Європі та на континенті загалом.

Підтверджуючи різновекторність своєї зовнішньої політики, Україна спрямовувала зусилля на розбудову відносин зі США та НАТО. Під час візитів Президента України до Сполучених Штатів, засідання українсько-американської міждержавної комісії Кучма—Гор було підтверджено принципи стратегічного партнерства, намічено шляхи наповнення його конкретним змістом.

Виваженість та конструктивність зовнішньої політики України знайшли наочне підтвердження на саміті Північно-Атлантичного альянсу в Мадриді. 9 липня 1997 р. тут було підписано Хартію про особливі відносини між нашою державою і НАТО. Це надало потужного імпульсу процесові входження України в європейські та євроатлантичні політичні й економічні структури, активізації її участі у створенні системи колективної безпеки, зміцненні стабільності на континенті й недопущенні будь-яких спроб його поділів.

Створення сприятливого міжнародного середовища забезпечило необхідні об'єктивні умови для зосередження зусиль на розв'язанні найбільш гострих і нагальних внутрішніх проблем. Насамперед — на подоланні економічної кризи, закладенні основ економічного зростання.

16 жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла постанову про заснування газети «Голос України». Український парламент, у руках якого зосередилася повнота влади, потребував власного друкованого органу. Замість звичного для радянських видань гасла «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» нова газета, що почала друкуватися з 1991 p., обрала лозунг «Владу — Радам!». Це недвозначно свідчило про те, що Верховна Рада претендує на всю повноту влади у незалежній Україні.

За 1992—1994 pp. Верховна Рада України прийняла до 450 законів. За відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя і не спрацювали. Річ у тім, що в пострадянському просторі (і меншою мірою — в усіх європейських країнах колишнього «соціалістичного табору») склалася унікальна соціально-економічна ситуація, до якої застосувати нагромаджений людством досвід реформ було непросто. Просуватися вперед можна було лише через трансформацію світового досвіду до специфіки України, пристосовуючи законодавство не стільки до тривалої перспективи, скільки до пекучих проблем сьогодення. До того ж у колишніх союзних республіках радикалізм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуація в Україні була значно кращою, ніж у Росії, особливо щодо продовольчого постачання населення. Відповідно серед української політичної еліти переважали настрої на користь якомога повільнішого реформування. Небезпека такого підходу виявилася не відразу.

Декларативність деяких законів зумовлювалася незабезпеченістю їх відповідним механізмом впровадження. З часом цей недолік поступово вдалося подолати.

Зникнення з історичної сцени державної партії ініціювало трансформацію влади незалежно від волі політичних діячів. Власне, процес її перетворення розпочався ще з перших вільних виборів в український парламент. Суть цього процесу полягала в розщепленні диктаторської влади компартійних структур, яка на поверхні політичного життя виступала у звичних формах радянської влади, на залежну від електорату законодавчу і виконавчу гілки влади.

5 липня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон про заснування інституту Президента держави. Народні депутати тоді ще не усвідомлювали, що з появою Президента почнеться розщеплення моноліту радянської влади на самостійні гілки, здатні протистояти одна одній і взаємно врівноважуватися, тобто запобігати переростанню будь-якої з них у диктатуру.

Продиктовані життям зміни вносилися до конституції 1978 р., яка залишилася діючою до 1996 р. Отже, коли в усіх колишніх союзних республіках були прийняті нові конституції, Україна жила за перелицьованим Основним Законом радянського зразка.

Свідомо відмовившись під приводом досягнення злагоди в суспільстві від боротьби на небезпечному конституційному полі, українська політична еліта загальмувала перехід до демократичного устрою. Це призвело до сумних наслідків. Зберегти тоталітарний режим після ліквідації державної партії було неможливо, хоча багато хто з відірваних від реальності політичних діячів щиро сподівався на такий поворот подій. Але гальмування демократичних перетворень, передусім економічних реформ, виявилося вкрай небезпечним. У пострадянський період державний апарат став працювати з перебоями внаслідок неокресленості або неузгодженості функцій Верховної Ради як представника законодавчої влади, уряду і Президента як представників виконавчої влади.

Конституційна неокресленість повноважень призводила до постійних протистоянь у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади. Прагнучи керувати країною за допомогою указів, Президент Л. Кравчук заснував у лютому 1992 р. Державну думу України. З документа, який визначав її повноваження, випливало, що цей орган повинен виконувати консультативні функції при Президентові.

Це свідчило про намір Л. Кравчука не обмежуватися сферою виконавчої влади, а перебрати на себе частину повноважень Верховної Ради. Певна логіка у цьому була: законодавча діяльність парламенту не встигала за життям. Народні депутати витрачали багато часу на розв'язання поточних питань управління державою як на колективних засадах, тобто (через розгляд справ у Верховній Раді), так і на індивідуальній основі (лобістська діяльність у межах власного виборчого округу або «за інтересами»). Через 9 місяців виявилася нежиттєздатність Державної думи. Президент змушений був розпустити її, зіткнувшися з жорсткою опозицією парламенту. Більш актуальним для нього було зміцнення виконавчої вертикалі влади.

У березні 1992 р. з подання Л. Кравчука Верховна Рада прийняла закон про впровадження інституту представників Президента. Законом встановлювалося, що представник Президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади — главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядковування — Києві та Севастополі. Він забезпечує реалізацію законів та розпоряджень законодавчої і виконавчої влади, контролює діяльність місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Водночас представник Президента не мав повноважень скасовувати рішення виконавчих комітетів рад, навіть якщо вони суперечили закону. Він міг тільки призупинити їх дію на час розгляду конфліктної ситуації в судовому порядку. Наявність контрольних функцій не давала йому права розв'язувати питання, що належали до компетенції місцевих рад.

Інститут представників Президента певною мірою зміцнив виконавчу вертикаль влади. Водночас відносини між представниками Президента і головами обласних та районних рад залишалися неокресленими. Під час внесення змін і доповнень до закону про представників Президента у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами в своїх регіонах. Подання Л. Кравчука про те, що ними мають стати представники Президента, не було взято до уваги.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОДОВОЛЬСТВОМ НАСЕЛЕННЯ МІСТ І ПРОМИСЛОВИХ РАЙОНІВ...
Проблема, яка розглядається в даному дослідженні, є найменше вивченим істориками аспектом більш широкої теми продовольчого становища...
Екзаменаційні питання з курсу «Історія Росії»
Територія російської держави першої половини ХІХ ст. Соціальна структура населення
Після Жовтневої революції 1917 р правове регулювання господарської...
ЦК РРФСР 1922 р. У той період з'явилися нормативні акти, які відносились до торгових товариств, договірних відносин. Проте надалі...
Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперії в ХІХ – на початку ХХ ст

ГРАФІК ПЕРЕБУВАННЯ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ДЕЛЕГАЦІЇ В РАМКАХ МІЖНАРОДНОГО...
З 12: 00 – зустріч російської та української групи в готелі «Grand Marine 4*» за адресою: Україна, м. Одеса, ж/м «Совіньон», пров....
ЄВРОПЕЙСЬКЕ МИСТЕЦТВО ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ
Якщо взяти основні країни Францію, Англію, Германію, Росію, США то протягом всього періоду від Великої Французької революції і до...
УКРАЇНА Д Н І ПРОПЕТРОВСЬКАОБЛАСТ Ь СИНЕЛЬНИКІВСЬКА МІСЬКА РАДА
Дніпропетровській області на 2010 – 2015 роки, з метою внесення змін та доповнень до міської Програми з енергозбереження на 2006-2010...
Alexander Sonypul, b. August 8, 1915, in a village which had a church...
Від.: До революції мій батько мав вісім десятин, а після революції ще дві десятини добавили, так, що він мав 10 десятин
Anonymous male narrator, b. 1915, in a village of 1000 households...
Від.: До революції батько мав вісім десятин і після революції мав неповних п'ять
Революція XVII ст та промисловий переворот в Англії
Англії; проаналізувати причини, характер, основні етапи та результати Англій­ської революції, ознайомити учнів з причинами промислової...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка