|
|
Скачати 2.4 Mb.
|
Церковні братства Братства — національно-релігійні громадські організації українських (русинських) і білоруських (литовських) православних міщан у 16-18 ст. Братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрило школу. Наприкінці 16 – на початку 17 ст. Б. виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах. Так, 1589 р. організаційно оформилися братства в Рогатині, Могильові та Красноставі, 1591 р. у Бересті та Городку, 1592 р. у Комарні та Мінську. 1594 р. братства засновані у Більську й у Любліні, де була невелика громада українців. Близько 1615 р. було засновано Київське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також запорізьке військо на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. У 1617 р. було створено Луцьке братство. В 2-й пол. 17 – 18 ст. Б. діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. Б. створювалися навколо парафіяльних церков, використовуючи організаційні форми, властиві цехам та іншим міським корпораціям, як світським, так і релігійним. Вони мали свої статути. Витрати Б. покривалися за рахунок внесків його членів, прибутків від нерухомого майна, відсотків від позик. Для Львівського Б. важливим джерелом прибутків була друкарня. Б. дбали про свої патрональні церкви, справляли спільні культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі. Б. захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти національного гноблення. Діяльність Б. мала переважно світський характер. З кінця 16 – початку 17 ст. Б. брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. В числі провідних діячів Б. були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Беринда та ін. Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій, Б. виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів – православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу. Боротьба Б. проти засилля церковників, за розвиток світських елементів культури була, по суті, боротьбою проти феодалізму. Будучи насамперед організаціями заможного ремісничо-торгового міського населення (бюргерства), Б. об’єднували навколо себе також представників інших соціальних верств України. Деякі з них приймали до свого складу православне духовенство й православну шляхту, які були невдоволені національно-релігійними утисками. Іноді Б. підтримували і окремі православні магнати та єпископи (зокрема князь К.Острозький). У Б. виявлялися соціальні суперечності між різними групами міщанства, між міщанством, шляхтою і церковною верхівкою. Вплив різних соціальних верств у Б. був неоднаковим. Б. вели боротьбу проти ієзуїтської пропаганди та примусового насадження уніатства в Україні і в Білорусії, підтримували зв’язки з Росією, Молдавією, південними слов’янами. Одночасно Б. розгортали велику культосвітню діяльність. Вони відкривали школи, друкарні, навколо яких збиралися культурні сили. На базі Київської братської школи 1632 р. було створено Києво-Могилянську колегію (з 1701 р. – академію). З братських шкіл вийшов ряд письменників, учених, політичних діячів, діячів освіти, книгодрукування, митців, які сприяли зміцненню зв’язків українського та білоруського народів. У 2-й пол. 17 – 18 ст. у зв’язку з дальшим зміцненням феодальних відносин, роль Б. в суспільно-політичному житті зменшувалася. В Галичині і на Правобережжі вони підпадали під вплив духовенства, на Лівобережжі виконували переважно релігійно-побутові функції. Б. існували при деяких сільських і міських церквах. У 19 ст. Б. не займалися громадсько-політичними і культурними справами, хоч зберегли деякі обряди та звичаї, властиві Б. 17 ст. Наприкінці 19 – на поч.20 ст. деякі діячі православної церкви створили клерикальні організації, які крім назви не мали майже нічого спільного з колишніми Б., хоч покликалися на їхні традиції. У деякій мірі давніші цілі й завдання перебрали на себе українські братські організації, і католицькі, і православні, в еміграції, поширюючи свою діяльність на досить широкі ділянки, однак в інших – не станових і не в цехових рамках. Гетьманат Скоропадського З поверненням до Києва, Центральна Рада в березні 1918 р. оголосила про продовження нею внутрішньої політики соціалізації, яка була відбита у III-му Універсалі. У відповідь по Україні шириться і організовується опозиційний рух власних кіл громадянства. В середині березня 1918 р. П. Скоропадський утвердив опозиційну до Ради політичну організацію під назвою "Українська Громада" (пізніше "Українська Народна Громада"), яка увійшла в тісний контакт з Українською демократично-хліборобською Партією та "Союзом земельних власників" з метою домогтися спільними зусиллями зміни уряду і внутрішньо-економічної політики Ради. Коли ж німецькі окупаційні власті, невдоволені господарською руїною і неспроможністю уряду виконувати продовольчі угоди, що були підписані між УНР та Центральними державами, задумали ліквідувати українську державність, "Українська Народна Громада" розпочала підготовку до державного перевороту. Німецьке командування, як тільки-но дізналося про наміри генерала Скоропадського, розпочало з ним переговори і оголосило йому про свій нейтралітет з цього приводу. 29 квітня 1918 р. Всеукраїнський з'їзд хліборобів у складі 6432 повноважних депутатів від восьми губерній одностайно проголосив гетьманом України Павла Скоропадського. В ніч на 30 квітня гетьманські офіцери зайняли всі найважливіші установи міста. У Скоропадському побачили лідера, здатного навести лад у країні, не тільки консервативні елементи українського суспільства, яким набридли радикальні експерименти соціалістів із Центральної Ради, а й німецьке командування, яке фактично контролювало ситуацію в Україні. Гетьманський переворот відбувся майже без жертв (загинули троє офіцерів-гетьманців, застрелився один січовий стрілець та при нез'ясованих обставинах було поранено М. Грушевського, який 29-30 квітня переховувався в казармах). Встановлення нової влади пройшло досить спокійно. Одразу ж було проголошено про утворення "Української Держави" па чолі з Гетьманом, який тимчасово взяв на себе надзвичайно великі повноваження по осібному управлінню краєм. Було відновлено право на приватну власність. Сім з половиною місяців Гетьманщини, як свідчать спогади сучасників, відзначалися відносним спокоєм і відновленням господарства. Стосовно устрою Української Держави, варто процитувати самого Павла Скоропадського: „Країну, по-моєму, може врятувати тільки диктаторська влада, тільки волею однієї людини можна повернути у нас порядок, розв'язати аграрне питання і провести ті демократичні реформи, які є такими необхідними для країни. Я це завжди сповідував і при цій думці лишаюся й тепер. Я прекрасно знаю, що західні люди здебільшого не поділяють моїх поглядів; я цілком вірю, що вони праві, коли йдеться про їхні країни, але в нас, у Великороси і Україні, це справді не може бути інакше”Ера Скоропадського стала особливим періодом Громадянської війни. Диктатор, що заручився підтримкою білої армії, німецької армії та імперської інтелігенції, виявився успішним керівником внутрішньої та зовнішньої політики. Стосовно Києва, він запропонував створити у Києві гетьманський палац на Звіринці, який мав стати його резиденцією, також за його ініціативою почалася розробка проекту Київського метрополітену, якій завадило завершитись антигетьманське повстання і втрата Гетьманом влади. Оскільки Скоропадський протримався при владі всього сім місяців, його ера не встигла залишити по собі слідів в обличчі міста. Гетьманові не вдалося об'єднати навколо себе різні кола громадянства, до чого значною мірою спричинилася безкомпромісна антиурядова діяльність соціалістичних партій і агітація більшовиків. Невирішеність аграрного питання разом із загальною політичної напругою призвела, врешті, до антигетьманського повстання. Окупаційні війська, здеморалізовані невдачами на західному фронті і листопадовою революцією в Німеччині, зайняли нейтральну позицію. Збройні сили гетьманського уряду, які щойно почали організовуватися, не змогли стримати розростання і посилення повстанської війни, яку очолила Директорія. Курс на повалення влади П. Скоропадського взяли УНС та більшовики України. Вони намагалися опанувати стихійний повстанський рух в Україні, розгорнути його у загальне повстання. Нарешті, проти гетьмана виступили російські офіцери, чиновники та інші. Вони надихалися ідеями «білого» руху, що розгортався ні Дону й Півдні Росії, й у своїй боротьбі розраховували на підтримка Антанти. Таким чином, на початок листопада інтереси трьох політичних сил, що претендували на владу в Україні, збіглися у питанні необхідності ліквідації влади П. Скоропадського. Падіння монархій у Німеччині та Австро-Угорщині, війська яких перебували в Україні, дав, супротивникам П. Скоропадського надію на успіх. 14 грудня 1918 р. війська Директорії увійшли до Києва. Утвердження національної державності. Світове співтовариство схвально сприйняло результати всенародного референдуму: у грудні 1991 р. незалежність України визнали 68 держав. На другий день після референдуму про визнання Української держави оголосили Канада і Польща, 3 грудня — Угорщина, 4 грудня — Латвія і Литва, 5 грудня до них приєдналося одразу п'ять країн — Аргец-тина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія. Для американської адміністрації дезінтеграція Радянського Союзу означала зникнення головного стратегічного противника. Однак подію такого масштабу вона сприйняла із змішаними почуттями. Дезінтеграція загрожувала розпорошенням ядерних озброєнь. Розміщені на території України стратегічні й тактичні види ракетно-ядерної зброї перетворювали її на третю після СІЛА і Росії ядерну державу. Хоч українське керівництво не раз заявляло, що не буде використовувати для забезпечення державної безпеки ядерний потенціал, який дістався у спадщину від СРСР, адміністрація президента Дж. Буша з певним острахом сприйняла появу в Європі незалежної України. Проте 25 грудня 1991 р. США визнали Україну і незабаром встановили з нею дипломатичні відносини. Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави. Міністерство закордонних справ, долаючи різноманітні ускладнення, почало розгортати мережу своїх посольств. Постала кадрова проблема. Україна завжди перебувала на периферії радянської зовнішньополітичної діяльності, в ній майже не створювалися країнознавчі науково-дослідні установи, не готвалися спеціалісти із знанням мов, за винятком найбільш поширених. Велике значення для України мало визнання її незалежності Росією. Ця акція стала неминучою після народного волевиявлення на референдумі. Адже кожна республіка мала конституційне право порушити питання про свій вихід з Радянського Союзу. Визнавши Україну, уряд Б. Єльцина сподівався зберегти за Москвою становище домінуючого центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму Співдружності Незалежних Держав. У документах про СНД, підписаних у грудні 1991 р. в Мінську, статус Співдружності навмисно не було сформульовано. Разом з тим в угоді про збройні сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992), договорах про колективну безпеку (травень 1992) та про укладення економічного союзу (вересень 1993) передбачалося утворення наднаціональних органів, здатних розв'язувати принципові питання без узгодження з вищими законодавчими та виконавчими органами дер-жав-членів Співдружності. Тим самим залишалася можливість для перетворення СНД на нову наддержаву — з конфедеративним або навіть федеративним устроєм. Деякі керівні діячі Росії, зокрема міністр закордонних справ А. Козирєв, в офіційних заявах визнавали, що такого повороту справ не можна виключати. Підтримуючи курс на економічне зближення в межах СНД, її керівництво стежило за тим, щоб співдружність країн не переросла у військово-політичний блок, а тим більше — у новий варіант Радянського Союзу. За 1992— 1993 pp. Радою глав держав і Радою глав урядів СНД було прийнято до 400 угод, рішень та інших документів, у тому числі й такі, що надавали інститутам Співдружності наддержавні функції, розчищаючи шлях до всеохопної інтеграції. Україна підписала лише до 200 документів, які не загрожували підривом державного суверенітету. Отже, Росія розглядала СНД як зародок державного утворення, яке повинно було зберегти і за можливості розвинути успадковані від Радянського Союзу зв'язки між колишніми союзними республіками. На противагу цьому Україна вважала СНД міжнародним механізмом, який доповнював і координував процес формування якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами, утвореними на території СРСР. З її точки зору, цей механізм мав на меті передусім сприяння більш успішному розв'язанню пекучих проблем, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Парламент та уряд здійснювали політику, яка повинна була забезпечувати реалізацію національних інтересів України, утвердження її державності. Наполегливе прагнення російського керівництва надати інститутам СНД державні функції випливало передусім з його небажання втрачати контроль над тими українськими територіями, де проживало багато росіян. За переписом 1989 р., у Причорномор'ї та Криму проживало 33,9% росіян (українців — 57,1%), а в Приазов'ї та Донбасі — 36,8% росіян (українців — 58,5%). Таке небажання яскраво виявилося вже під час укладення 19-яистопада 1990 р. першого українсько-російського договору, тобто за рік до розпаду СРСР. З ініціативи російської сторони ключова 6 стаття договору була сформульована двозначно. Йшлося про визнання і поважання територіальної цілісності Росії Україною та України Росією не за всіх умов, а тільки «в існуючих тепер у рамках СРСР кордонах». Через кілька днів, коли в Москві відбулася ратифікація договору, один з депутатів парламенту РФ запитав А. Козирєва: «Чи не вважаєте Ви, що статтею 6 ми закріпляємо передачу Криму й інших споконвічно російських земель (якщо ми звернемось до словника енциклопедії Брокгауза й Ефрона) Українській республіці? Чи не вважаєте Ви, що це буде наступним розвалом російської державності? Що ми будемо робити із Севастополем, з морськими портами й базами? Що, будемо нові будувати?» Відповідаючи на депутатський запит, А. Козирєв підкреслив наявність у договорі формули «в існуючих тепер у рамках СРСР кордонах» і додав: «Інша справа, якщо виникне питання про те, що кордон буде не в межах СРСР. Але по-перше, тоді це буде все одно, можна сподіватися, в рамках Союзу суверенних держав, тобто оновленого, по суті, Союзу...» Наведена цитата із стенограми ВР Російської Федерації дає ключ до розуміння подій, що відбулися після розпаду СРСР. Через дві доби після проголошення Акта про незалежність України прес-секретар Б.Єльцина заявив, що Росія залишає за собою право поставити нерозв'язану проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Після гострої реакції з України заява була дезавуйована, однак наступного дня по центральному телебаченню виступив мер Москви Г. Попов. Він не тільки підтримав висунуту територіальну проблему, а й конкретизував її. Під сумнів було поставлено суверенітет України щодо Криму й Одеської області. Заява Попова спричинила кризу в російсько-українських відносинах. Бліц-візит у Київ російської делегації на чолі з віце-президентом О. Руцьким, здавалося, вичерпав її. Однак сам О. Руцькой ЗО січня 1992 р. виступив у газеті «Правда» із статтею, в якій писав: «Історична свідомість росіян не дозволить нікому провести механічне суміщення кордонів Росії та Російської Федерації, відмовившись від того, що становило славні сторінки російської історії... Демаркація кордонів і тільки демаркація кордонів розставить крапки над «і» та визначить Росію як державу, а не жебрака в межах СНД. І це буде зроблено неодмінно заради слави Росії, як би не намагались політичні лідери націонал-кар'є-ризму ввігнати її в кордони XII століття». В-травні того ж року Верховна Рада Росії заявила, що акти про передачу Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх прийняття. |
| ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОДОВОЛЬСТВОМ НАСЕЛЕННЯ МІСТ І ПРОМИСЛОВИХ РАЙОНІВ... Проблема, яка розглядається в даному дослідженні, є найменше вивченим істориками аспектом більш широкої теми продовольчого становища... |
Екзаменаційні питання з курсу «Історія Росії» Територія російської держави першої половини ХІХ ст. Соціальна структура населення |
| Після Жовтневої революції 1917 р правове регулювання господарської... ЦК РРФСР 1922 р. У той період з'явилися нормативні акти, які відносились до торгових товариств, договірних відносин. Проте надалі... |
Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперії в ХІХ – на початку ХХ ст |
| ГРАФІК ПЕРЕБУВАННЯ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ДЕЛЕГАЦІЇ В РАМКАХ МІЖНАРОДНОГО... З 12: 00 – зустріч російської та української групи в готелі «Grand Marine 4*» за адресою: Україна, м. Одеса, ж/м «Совіньон», пров.... |
ЄВРОПЕЙСЬКЕ МИСТЕЦТВО ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ Якщо взяти основні країни Францію, Англію, Германію, Росію, США то протягом всього періоду від Великої Французької революції і до... |
| УКРАЇНА Д Н І ПРОПЕТРОВСЬКАОБЛАСТ Ь СИНЕЛЬНИКІВСЬКА МІСЬКА РАДА Дніпропетровській області на 2010 – 2015 роки, з метою внесення змін та доповнень до міської Програми з енергозбереження на 2006-2010... |
Alexander Sonypul, b. August 8, 1915, in a village which had a church... Від.: До революції мій батько мав вісім десятин, а після революції ще дві десятини добавили, так, що він мав 10 десятин |
| Anonymous male narrator, b. 1915, in a village of 1000 households... Від.: До революції батько мав вісім десятин і після революції мав неповних п'ять |
Революція XVII ст та промисловий переворот в Англії Англії; проаналізувати причини, характер, основні етапи та результати Англійської революції, ознайомити учнів з причинами промислової... |