|
|
Скачати 175.91 Kb.
|
| Case History SW88 Alexander Sonypul, b. August 8, 1915, in a village which had a church and about 500 inhabitants, Sosnytsia district, Chernihiv region, one of 7 children of a peasant who had 8 desiatynas of land before the revolution and 10 desiatynas after redistribution. His was not a wheat-producting area, but other grains and especially potatoes were grown. Narrator recalls the famine of 1921 as a child. In 1924, a heavily-subsidized commune was founded in narrator’s village and failed miserably. Narrator gives vivid descriptions of propaganda meetings and trials in the village. Dekulakization took place when narrator was in the sixth class in school in another village, and narrator and his fellow students were mobilized to help with expropriations. Collectivization immediately followed dekulakization, and by 1932 narrator’s family was already in the kolhosp. By the time the famine ended in 1933, there were no individual farmers left. famine began in late 1932, but no one died until the following year when four people died. By and large, people were able to subsist in this forested area near a river on fish and wild mushrooms. In a prepared statement, narrator explains that the famine began in 1932 in southern Ukraine, and narrator recalls peasants fleeing to his village from Poltava and Sumy regions but did not see orphans. Narrator’s father went to Belorussia, where there was no famine, and was arrested on his third trip there. At the beginning of 1933, grain procurements brigades took all the food they could find, including potatoes. But not all the activists were bad: narrator recalls that in 1932 one komnezam member surreptitiously gave his family a small bag of buckwheat but swore them to secrecy for fear he would be punished. In March narrator went to Odessa. Narrator recalls one arrest in his village on a charge of cannibalism, but is convinced that the charge was false. In the market one could buy a pail of potatoes for 40 rubles, and a pood of flour was 200 rubles. The famine ended with the 1933 harvest. Питання: Будь ласка, скажіть Ваше ім'я і прізвище. Відповідь: Олекса Сонипул. Пит.: В жому році Ви народилися? Від.: Восьмого серпня, 1915-го року. Пит.: Де саме? Від.: Чернігівщина - Сосницький район, а села не треба, я там маю родину. Пит.: А чим займалися Ваші батьки? Від.: Хліборобством. Пит.: Чи Ви знаєте приблизно скільки вони землі мали до революції? Від.: До революції мій батько мав вісім десятин, а після революції ще дві десятини добавили, так, що він мав 10 десятин. Пит.: Значить він був середняк тоді? Від.: Так Пит.: А скільки Вас було в родині? Від.: В родині нас було троє хлопців і четверо дівчат, і батько, мати, йще й дід жив до якогось 28-го року. Пит.: А як Вам жилося при НЕПові? Від.: Я тоді добре так не пам'ятаю про НЕП, але я зауважив, що той перший голод я трошки зазнав, як в 21-му році був. То тоді, я тільки добре знаю, що в нас їсти було що, але солі не було. І мати їздила десь далеко, що три дні її не було, поки привезла такий вузлик солі. Це я добре знаю. А так батько, як середняк був, і він був працьовитий, то ще в людей брав з половини землю, бо він мав двоє коней, там ото дві корови, то овець, то свиней, таке. Так, що тоді, поки я був малий, то непогано там жилося. Пит.: Чи Ви можете описати Ваше село, чи була церква, скільки дворів було? Від.: Наше село мало десь на п'ять соток. Серед села, на горі була церква, посередині села протікав рівчачок невеличкий такий, і впадав зараз збільшу річку. По обох сторонах тяглися такі вулиці: сюди тут так дві вулиці, й по другій стороні дві вулиці, над цім рівчатком. Так що село, село досить велике було. Пит.: І що там родило? Від.: Це там найбільше картоплі, бо це на Чернігівщині, там так і звали чернігівськими картоплянками, наші називали, але так все родило -пшениці майже не було, пшеницю сіяли, кожний собі сіяв маленьку латочку, щоб там на паску мати з своєю пшеницею. А то -жито, гречка, та картоплі, та ячмінь, овесь, це все таке було. Пит.: А чи був комнезам у Вашому селі? Від.: комнезам в нашому селі був. Бо комнезам в кожному селі був, бо це вони на цьому будували владу. Комнезам був. Але якраз у нашому селі таких поганих людей дуже не було, отакий один був дуже заклятий, а то такі нормальні люди були. І один оцей комнезам у 32-му році ще нам дав мішок гречки, але то так дав, шоб ніхто не знав. Як. його сестра жила, мешкала проти нас, то він сестрі вночі дав, і сестра віддала нам. Ну, якби не той мішок гречки, то дуже б тяжко було. Пит.: А що Ви можете сказати про владу в Вашому селі? Наприклад -хто був головою сільради, чи вони були місцеві люди, чи приїжджі, чи хто? Від.: Був звичай все других людей насилати, де голови. Я в 31-му році, до нашого села належав маленький хутір, може 18 до 20-ти дворів, то до нашої сільради він належав. І оце на свято Вознесіння там було храмове свято, в цьому хуторі. Пит.: Церква ще була відкрита? Від.: Церкви там зовсім не було, але в нас було прийнято -кожне село мало своє якесь свято. І хоч церкви там і не було, але в них там було храмове свято на це Вознесіння. І коли оце його, й тоді назначили, щоб там сіяли коноплі, бо це від влади був наказ, щоб сіяли коноплі, кожний господар, щоб там сіяв грядку коноплів. І привезли насіння, бо його не мав ніхто; то десь влада привезла, і цей же наш голова пішов загонити всіх людей, щоб їхали на станцію по це насіння коноплів. І як видко, може зайшов до свого такого знайомого, і трошки попили. А він мав пістоля в кишені, цей голова, і заступник, вони мали пістолі. І коли зайшли до одних людей до хати, й кажуть, шо збирайтеся, їдьте на станцію по насіння, по коноплі. А той дядько був також вже трошки підпивший, та й каже: - Товариш голова, та сьогодні ж таке свято - сідайте, вип'єм по чарці, а завтра рано ми запряжем коней і поїдем. А цей голова зразу витяг пістоля, гоп, і забив його. Може він думав тільки налякати, а може був підпивший. А чи Ви думаєте якийсь суд був, чи що? Нічого! Начебто він забив якусь худобину -ніякого ні суду не було, нічого. То отака була влада. Пит.: А чи Ви знаєте яку частину урожаю брала держава до колективізації? Від.: Цього Вам не скажу. Знаю, що вони брали від гектара, а яку дозу -я Вам цього не скажу. Пит.: Чи люди думали, чи це було забагато, чи було досить, чи вони могли жити без того? Від.: По нормальному врожаю, то ще оставалося людям, якщо нормальний урожай. Але це в 32-ий, 33-їй рік вони так податок здали люди, тоді добровільна продаже державі, а тоді йще якісь добавочні -так витягували, щоб усе вибрати в людей, щоб нічого не осталося. І так же само й гроші. Я добре знаю, як у нас мій батько не був в колгоспі, але відвіз вже, це ранні культури зерна здати державі. І в мого батька був гарний кінь, і цьому голові подобався, він хотів його забрати, цього коня. І беззаконно наклали 200 рублів штрафу за невиконання податку. А батько податок виконав. І прийшли, й забрали коня. Пит.: Коли почалася колективізація? Від.: Колективізація почалася після розкуркупення зразу. Пит.: Ну, тоді перше про розкуркулення. Коли це було? Від.: Розкуркулення було так: я був в шостій класі в школі, в другому селі. І одного разу ми приходим до школи і п'ятий, шостий, сьомий кляси вчителі відділили, й кожному вчителю там п'ять, шість чи вісім, кожний, і повели нас. Повели й повели. Знаєте куди? До ціх - помагати розкуркулення. Значить, щоб ми виносили там. Приїжджають підводи, а ми заходим до хати й нам кажуть: - Ти бери це неси, й це й це. Бо це було перед Різдвом. Тоді оце нас повели, ми це зробили що кажуть -ми те робим, а ми нічого не знаєм -що то, до чого то. На завтра приходжу я до школи, мені кажуть: -Іди додому. Іще нас два було з нашого села. І того от так. Прийшов я додому, нас теж були списали, мого батька, але секретар був друг батьків, і він десь знайшов, що в газеті було написано, шо хто наділявся землею, того не мають права розкуркулювати. І тільки нас тому й зоставили, що то секретар тоді показав це голові сільради, й так ми й зосталися. А тоді за якийсь, може місяць, чи півтора, уже був закон, можна навіть і йти назад до школи. Але той мій, що був наш, отой пішов, але я якраз захворів на щось, на ангіну, на горло, і я два місяці прохворів, і мені вже тоді соромно було йти, бо я багато упустив, а батько вже каже: -Ні, як вже вони не розкидали зараз, то вони розкидають другим разом, від їх не втічеш. І там вже батько не сказав, і на тому моя школа й скінчилася. Пит.: То була російська школа чи українська? Від.: О, то в нас було в той час, як я ходив до школи, то російської мови одна лекція була денно, а решта ще було на українській мові. А одна щодня була лекція, пів години, чи сорок хвилин, я вже забув, то щодня була одна лекція російської мови. У той час вони ще тільки починали, то ще не так то. Бо я знаю, в нас ще в початковій школі, то із третьої класи починали вже російською мовою. А перша й друга, як малі діти, ще не було російської мови. А тепер, кажуть, з самого вже садочка починають російську мову. Пит.: А як відбувалася колективізація? Від.: Колективізація, я як сьогодні знаю, були збори на нашій вулиці. І один був партіець: Зуйоврак(?), ;о! І він скликав, це і зі своєї вулиці збори в хату, й тоді каже, що, мов, радянська влада хоче, щоб ми сходилися всі разом робити, до колгоспу. І то буде багато ліпше, бо не буде ніякої межі, нічого: радянська влада дасть нам трактори, будем тракторами то все робити. І каже, я й сьогодні знаю, як ми доживем до комунізму, то буде так: -Нажмем на кнопку й будуть вареники вискакувати. То всі сміялися так. А один такий був кривенький дядько, він швець був, то каже: -Ну, як то ви кажете, може воно то й добре та машина "трахкав” -не каже "трактор” а "трахкав”- Але ж ми не знаєм чим його годувати, і як його там напувати, яку йому постілку треба. Він то знав, але такий хитрий дідок був, і бідний, то знає, що йому нічого не буде. А він каже: -Го! Діду, то така машина, що зачепить, якщо прив'яжем вашу хату, й вашу хату потягне; вони такі сильні. І оце отако, пропаганда все була, то отакі збори, згонили. Але вони не казали, що ти мусиш, а щоб написав сам заяву й підписав, що ти добровільно йдеш на колгосп. То такі бідніші, то вони скоріше пішли до колгоспу, бо тим нема що губити, а такі, які мали там двоє коней, там все таке, що треба в господарстві, то тим шкода було то все. А бідняки скоріше пішли. Пит.: Чи люди спротивлялися? Від.: Щоб такого великого спротивув нас було, я не зауважив. Але тільки кожний боявся і говорити, бо як ви щось скажете проти, і якщо ви тропіки заможні, то вас зразу за шкаматки візьмуть, як то кажуть. А такі бідніші, як ото я кажу, оцей дідок, то такі говорили, й їм нічого не робили. В нашому селі була комуна, йще з 24-го року. І ця комуна, й цій комуні держава дуже допомагала багато. І вони до того догосподзрилися, що вже та господарка не стояла, щоб державі заплатити той борг. То оце якось, що в 32-му році нашу комуну переселили на Дніпропетровщину, туди десь. Чи Жоп-Каменка, якось отак "Каменка," то нашу комуну, через те, що вони догосподзрилися, що вже в них нема вже нічого, то туди переселили й там колгосп зробили вже. Пит.: А як довго колективізація тривала? Від.: Ось, як я кажу, що в 32-му році вже мало осталося в колгоспі. І хто й остався, то вже, ну, мій дядько пішов ще в 32-му році, вже як у його все забрали, йще один, ще два на нашій вулиці пішло, а решта вже так роз'їхалися хто куди -по містах, чи десь так робили. І в ЗЗ-му році, після голодівки, тоді вже не було одноосібних, уже так, хто виїхав де, чи до міста, а хто пішов до колгоспу. Пит.: А як відбувалися хлібозаготівлі? Від.: Хлібозаготівля відбувалася так: якщо жнива скінчилися, і ви не в колгоспі, то не дасть, не дасть ні рада посвідки, щоб ви мали право для себе змолоти. Поки ви не принесете посвідку, що ви здали державі податок, тоді ви маєте право для себе молоти. А якщо не здали державі податку, то ви не можете молоти. І люди старалися перше, хто не в колгоспі здати державі. А колгоспники, то перше як тільки змолотили, й зразу все це на підводи й везли на станцію, ще й прапора поставили, йще й музика була, та ще й музиканта напереді посадили -грає "Везем державі податок!” Я, це така пропаганда була. Як будьте б це все так добровільно, так усе патво йде, що люди нічого не супротивлялися. ІЬгг.: А якщо людина не могла? Від.: Якшо людина не могла, то що? То вона й не мав права собі змолоти. Якщо в неї немає чи дати державі, якщоб кару якусь давали -я Вам цього не скажу. ІЬгг.: Чи були розшуки? Чи розшукували зерна? Від.: О! Що для їжі? Пит.: Ні, ні, ні! Чи були бригади? Від.: О! Бригади були ж! І то які бригади! З патиками залізними ходили, й штрикали скрізь, як у вас в дерев'яна підлога в хаті, то ще відривали підлогу, дивилися, чи там йема нічого під підлогою. О, о! Ці два роки -32-ий, 33-ій -то це майже щодня оці бригади ходили. Пит.: А хто були в бригаді? Від.: Бригади, розказ вони діставали з району, а містка влада виконувала ті розкази. У кожному ж селі були, як ото кажуть, оті такі собачки, що, які виконували це все, хто, як то кажуть, за оту плату, а хто... тяжко сказати, бо були такі несвідомі, що, люди: -О! Я в комсомолець, то я мушу все це робити для своєї держави. То таке, хто того не бачив, то тяжко уявити, що то було. Пит.: коли почалася гоподівка в Вашій околиці? Від.: У нас у 32-му напів голод був, але ніхто не вмер. Уже в 33-му, то як я читав, що там четверо людей вмерло, але то тому не мерли, що то як я казав, що там то хтось рибку зловив, то як чорно всім, то ягодами, то грибами, тим усім і вижили. Пит.: Чи Ви можете сказати яка різниця, яка різниця була між колективізацією і голодівкою в Вашій околиці і там де степи? І чи була різниця? Від.: Різниця була, бо степовики тільки жили на цьому, там же не було ні лісів, нічого, ні грибів, бо там скоріше була гол о дівка, бо там так: як вони забрали зерно, то люди не мали що їсти. А в нас зерно хоч і забрали, то в нас іще людина, чи до річки пішла там і зловила, чи в болото, чи в ліс, щось знайшла. Іще в нашому, в нас за річкою був такий високий сосняк, такі сосни, старі, такі здорові сосни. І такі високі, а ги ллюча, там тільки може п'ятеро на самому вершечку, а то нема нічого, такий простий, як оце телефонні стовпи, такі прості сосни. І на ртіх соснах оті ворони мостилися, не ці чорні, що тут у нас, тут ворони я не бачив, такі здорові, як оце ті чорні, тільки трошки сірі крила мали. То як вітер, під оціми деревами люди ночували, бо скине якусь чи гніздо чи пташку викине, то скорій ловили, а вони здорові, так як мале курча. І це, і цім живилися. То цікаво було, якщо вітер, то видно, люди йдуть у той сосняк і там чекають поки щось впаде. Пит.: Ви можете тепер читати першу частину Ваших спогадів. Від.: О! Пит.: А їли котів? Від.: Ні, в нас у селі котів не їли. А за собак, може хтось там і з'їв, але там, степові, то там поїли. Ну, одна жінка миші їла, це я знаю. І то, сто кажуть: - Я не бачив, але зловила, й роздерла й сиру з'їла. Це таке було ії. Голод на Україні почався в 32-му році, а голівно на півдні України. Мені було 16 років, і я добре знаю, як в нашому селі люди ходили з Полтавської і Сумської областей і міняли за одяг чи хто що мав щось із продуктів і говорили, що в них люди мруть із голоду. У нашому селі, в 32-му році з голоду ніхто не вмер, бо повз наше село протікала річка, в якій можна було зловити якусь рибу, а за річкою болото, де досить було дрібної рибки. То там щодня дітвора лазила, щоб щось зловити. А за річкою ліс, де з весни вже починалися різні гриби, а потім ягоди, щавель і різне бадилля - кропива, лобода, липове й клинове листя, молоді соснові пагонці, це все збирали й їли. Весною 32-го року багато було крадіжок -у кого курей, чи печений хліб, або одні картоплю посадять, а вночі хтось повикопує. Як тільки стемніло, то село ніби мертве, навіть і пес не гавкав. А коли вже поспів ячмінь, але в млинах було заборонено молоти, поки не здаси податок державі, то люди робили жорна й мололи. І то вночі, чи замкнувши двері, щоб влада не наскочила. А хто не зміг змолоти, то товк у ступі й зварив якусь кашу. І так по трохи підживилися. На нашій вулиці жив Микола Гринько, то він із сусідом, теж Микола, зарізали вдвох на спілку свого коня. І коли він наївся круп'яної каші з кінським м'ясом, то з тої радості вийшов на вулиці й заспівав, бо він мав добрий голос. То казали - Микола воскресив село, бо після того вже стала молодь виходити на вулицю співати, але Микола довго не співав. За яких пару неділь їх обох заарештували й засудили на вісім років за знищення коня. Оцей, що співав, то десь у 36-му році повернувся, а другий, що мав жінку й двоє малих діток, десь загинув на Сибірі за свого власного коня. А вже в 33-му році, то й в нашому селі вмерло четверо людей з голоду. Одна жінка, то треба ближче, і два старші чоловіки, молодий хлопець.В Чернігівській області, то ліс, річки й болото допомагали вижити. Дехто каже, що голод був по всьому СРСР. То неправда. Мій батько й ще два сусіда їздили в Білорусію по хліб, і один раз привезли по мішку печенего хліба. Там можна було купити в магазині. А на другий раз уже верталися назад з хлібом, то їх на кордоні Білорусії і України заарештували. То ледве втікли самі, без хліба. На третій раз вже не відважилися їхати.В 33-ім році перед самим Різдвом в нашому селі ходили бригади по викачці хліба. Забирали все що можна їсти. У той день і знайшли й нашу картоплю, що закопали на дядьковому городі. І через те в той день у дядька забрали все, і ті вузлики, що баба назбирала на насіння на другу весну. А на завтра, на перший день Різдва, приїхали до нас, відірвали вікна, двері й відвезли до колгоспу. Батько в ту ніч не спав удома, а мати уже померла. Нас було тоді шестеро -найменша сестра чотири роки. І дядько нас забрав у свою хату. То назавтра прийшли з сільради й сказали, щоб за 24 години нас у дядьковій хаті не було. То на окраїні села, була стара, порожня хата, де було двоє хлопців й дівчина, бід сироти, ще якісь наші дальші родичі. І вони нас впустили в ту стареньку хату.Оце так діялося на нашій батьківщині. В березні місяці, ми їхали до Одеси, то три дні сиділи на станції, не можна було взяти квитка на потяг, бо везли росіян на Україну, щоб заповнити ті села, де вимерли українці. Якщо хто читав в "Українському Голосі”, що друкується уривками “Їм дзвони не дзвонили" Олеся Головка, то не думайте, що то якась байка. То там описано все те, що наш безталанний нарід перетерпів на своїй власній шкірі, й ще й далі терпить від отієї всесвітньої банди, як колись казав отаман Симон Петлюра. Пит.: Хто перше вмирав з голоду, чи чоловіки, жінки, діти, чи хто? Від.: Чоловіки скорше чогось умирали з голоду. А чому? Чи може то якісь, жінки може якийсь інший організм мають, бо в нас, хоч і не багато, тільки одна жінка вмерла, але то вона така була, що за чоловіка й дітей дбала, а за себе ні. То тому вона померла. Бо діти й чоловік вижили, а вона все не доїдала, а давала дітям та чоловікові, а сама померла. Так що перше чоловіки вмирали. Пит.: Чи було багато пухлих людей? Від.: Пухлих то було багато. У мого батька ноги пухлі були такі, як колода. Я не знаю, як він вижив, але після того, як трошки підживився, все те відійшло, й дожив до 74-го року. Пухлих було багато. І голівне, що пухли ноги. Пит.: Я не знаю, чи Ви можете на це відповісти, але чи Ви могли б описати як почувається бути голодним? Голос з боку: Як чується голодним, як то є? Від.: О! О! То, в той час, то тяжко описати, бо ввесь час голодний, то весь час у вас, як то кажуть, шлунок притягує до горла. То, якщо людина весь час голодна, я добре знаю, як ми нажали ячменю й перший день сестра спекла сім хлібин, й ми тіх семеро хлібин із'їли, й голодні були. Бо уже організм так стощав, що не мав там нічого, що вже він і повний був, але він відчував, що ще він потребує. Ну то, як, я то ніколи того не забуду: ось сім хлібин на раз ми з'їли й голодні були. Це так як один раз, як ми були, на вулиці нам бабка дала по кусочку хліба, й я так той хліб із голоду якось так з'їв скоро, а той хлопець так -жує, жує, жує й жує. Я думаю, кажу: -А чого ти так довго їсиш? - Щоб ліпше наїстися. (Сміх.) І він-мав рацію - чим він більше жує, тим більше шлункових соків іде до шлунка й то користь є якась з того. Каже, шоб більше наїстися. Пит.: Чи було багато безпритульних дітей? Від.: У нас там багато не було. То безпритульних там, у степовій частині там, кажуть, було багато, а в нас не було. Пит.: Скільки дворів було розкуркулено? Від.: Чи п'ятий? Дайте подумати. В нашому селі -дев'ятеро дворів. Це в нашому селі. ії. Але не всіх на Сибір розкуркулених загнали, тільки яких, як вони кажуть - більших куркулів, так тих зразу посадовили, на станцію і на Сибір. Із оцього хутора, де я Вам казав, шо забив голова сільради чоловіка, то один хлопець і дівчина повернулися. То вони розказували, бо був якийсь такий закон, що малолітнім можна, як в кого в рідня, можна було вертатися назад. Може по двох, чи трьох роках після того. І вони приїхали. То каже, їх як привезли, то потяг дійшов, далі вже не може йти, до лісу, до тупіку, їх висадили в ліс всіх і не давали нічого. Ніякого забезпечення, нічого -робити самі що хочете. Хто мав сірники, й там якісь чи сокиру, чи пилку, то зразу рубали й робили такі з гілпяків. І в тих будах палили ото дерево, щоб, щоб тепло було. І так, каже, поступово, а пізніже, тоді, каже, що привезли їм пилки й сокирки. А на початку, каже, нічого не дали. І, каже, багато померло там людей на початку, а тоді, вже як ото трошки вже, вони поробили якісь буди собі, а їсти, каже, там багато дичини було по лісах. І то там чи ігар-н якісь робили, чи так, бо так не було чим забити, то робили, ловили ото якусь звірину, й так випивали. А ціх, котрих, уже розкуркупили, а не вислали, то оціх бідних давали їм хати, шоб, які вже до колгоспу пішли. А їм давали хати оціх уже багатих, кого розкуркулили. А ці їх, майже на кожному, на кожній вулиці, в ціх розкуркулених дворах, поробили колгоспи. Бо вони починали на цьому. Пит.: Чи Вам відомі випадки людоїдства? Від.: У нас говорили, але чи то правда, чи ні, але в нас, на нашій вулиці був один Тимофій Засько. У 32-му році в нього забрали хату, то він мав таке -амбарчик, хату забрали, але печі не розбили. То він із того амбарчика обклав кругом печі й так і жив, у тій хаті вже. І коли в 32-му році не були чим огорода засіяти, то він десь попав часнику, пів-огорода часником засадив. І коли в тому році чогось коней вхопила хвороба . Що дуже дохли коні. І оцей цвинтар кінський був за селом, так під ліском. То він ото щоночі виходив з мішком. Там закопають коня, він відкопає - відрізав литку: В мішок. Приніс додому -в піч, із часником оце посмажив, оце й їв. І казали, що будьте б хтось бачив, як до нього якась дитина чужа заходила, й він будь-то б ту дитину задушив і з'їв. А чи то правда, чи ні -я не думаю, шо то правда, бо він мав досить багато кінського м'яса. І за це його засудили на вісім років. І його судили й за це, що він коней їв, за те, будьте, що, що він дитину їв. Але, але я думаю, що то неправда. Пит.: На вісім років я чула. Від.: В нас цього не було, в нас тільки в той час вони одного, і, каже, все село зігнали до колгоспного двора. І приїхав суд із району, то такий був показовий суд, і я був на ньому, на тому суді, йще йому сказали, що в останнім слові, що він мав сказати. Він каже: -Що ж я вам скажу? Як ви мене морили голодом, то що, я не маю права, мені ліпше вмерти, чи коня їсти? А що ви мені кажете, що я дитині те зробив, то неправда. І це ж часником конину він їв, і ні одна дитина не вмерла, а таких було четверо малих дітей -одне під одне -й ніяке не захворіло. Значить отой часник убивав оті всі мікроби. Повз його подвір'я ідеш, то просто часником і воняе. (Сміється.) Голос з боку: А що сталося з його дітьми? Від.: Він після війни й повернувся додому, й діти всі вижили, і тоді вже, як німці прийшли, то старша дівчина й хлопець, як ото перша в нас вербовка була до Німеччини, значить -добровільно, то вони поїхали добровільно ті діти, старші вони вже були, вже може йому було, там 18, чи 19 років. Він так уже добре собі був. А ті менші зосталися і ще, вижили. Так що часник видко помагає. Пит.: Що Ви знали тоді про величину голоду? Чи Ви знали, що по других селах також був голод? Від.: Оце так ми знали. Ми знали в 32-му, що з Полтавської області, з Сумської - це сусідні з Чернігівщиною - ходили люди, й міняли, хто що мав, хто штани там, сорочку, й міняли, бо картоплю, чи щось, щось поїсти. То ці люди казали, що в нас люди мруть із голоду. Бо там вони скорше мерли. Пит.: Чи можливо було купити хліб десь? Чи були торгсини? Від.: Базари були, але я добре знаю -відро картоплі 40 рублів було. А пуд -це 16 кілограм - муки: 200 рублів було. Так що хоч там були такі, що відносили на базар, але дуже мало, але то все відразу розхапували. Я не знаю де люди гроші брали, але дуже мало на базарах було. Бо я знаю -в нас один такий дядько був, що він мав досить картоплі, то возив на базар усе, то казав: -Сорок рублів відро, й стати не дадуть. Пит.: Коли та ж скінчився голод? Від.: Коли? Як скінчився голод? Голод скінчився тоді, як люди вже перше ячмінь жнивали, а потім вже й друге гадісігіло й городина, й все, й на тому голод вже скінчився. Пит.: А під час врожаю 32-го, 33-го років, чи вони забирали все? Від.: У ці роки, вони дубельтово забирали. Бо спеціально було, щоб усе забрати від людей. А вже в 33-му, вже по жнивах, уже не так, але тоді вже всі в колгоспі були, вже що, колгосп тоді зібрав урожай, відвіз державі, а решту собі поділили на трудодні. І так уже якось люди перебивалися. Пит.: А чому був голод на Україні? Ви можете тепер читати про те? Від.: Я вже Вам читав те. Я вже все це перечитав раз. Дехто каже, що голод був зроблений тому, щоб примусити селян, щоб вписувалися до колгоспу. То не є аж так правдиво. В той час село було на 80-85% сколективизоване. Я знаю -в нашому селі в 32-му році не колгоспникам дали окремий вчасток землі, і то де найгірша. То на нашій вулиці десь коло 100 дворів, то було вісім дворів одно-осібників. І з тих уже мало хто пішов до колгоспу, а роз'їхалися десь по містах, кого влада не вправилася загнати на Сибір. Почитайте книжку Кравченка "Я вибрав волю." Там він ясно пише, шо вмирали з голоду вже колгоспники. Пит.: А чи Ви маєте щось додати до Вашого свідчення? Випадки цікаві, чи спогади, чи ні? Від.: Цікаві спогади. Я цього ніколи не забуду. Одного разу мій батько, ще дядько мав коня, і він взяв у нього коня, щоб привезти дров собі з лісу. І коли вже привіз дрова, відвів коня до нього, і довго, не так довго, але не було його вдома, а ми їсти хотіли, й на вечерю не дочекалися батька. І повечеряли. Ну й повечеряли, й що було -все з'їли. І батько прийшов і шось там було, що він в дядька не повечеряв. Може якраз пізно було, бо якби не цей дядько, то ми б померли з голоду. Бо в цього дядька, ще я йому помагав молотити жито, й ми, коли молотили, то й в нього була така повітка, де там він віз ставив, і там пес був прив'язаний. А двір такий, що загороджений, що з вулиці нічого не видно було. То ми з дядьком викопали таку там яму, і поставив дереве'яну таку велику бочку, й засипали цю бочку житом. І це все закрили, й там пес прив'язаний був весь час, пес то все затоптав, і оцім і дядько вижив, і нас вигодував. Бо найменший брат і жив у дядька там. Вже він остався там у нього, й корову там пас йому, й так він і вижив. І завше він нам шось дав, і хто прийде, то завше поїли ми в них. І от, коли батько прийшов додому, й ми повечеряли, а їсти нема нічого в синку. Там якийсь суп зварили, з'їли, й все. А хліба нема. І якраз оцей хлопець, який нам хату дав, зайшов до нас. І коли батько каже: -Ви повечеряли, і мені нічого не оставили? Ні! І в батька так сльози покотилися. То цей хлопець пішов і приніс йому кусок такий гречаного хліба, й батько цей гречаний хліб, налив кружку води й оце запивав, оце так повечеряв: і то перший раз я побачив, що в дядька, то батько заплакав. Ну, то страхіття було. І то зроблено спеціяльно. Тільки спеціально. Пит.: Чи Ви пам'ятаєте, може, може ні, але деякі люди пам'ятають пісні, чи анекодоти, що люди тайно співали про Сталіна, про владу; чи Ви знаєте деякі? Голос з боку: Читайте пісню. Від.: Перед колективізацією коні такі були дешеві, що кожний старався продати свого коня, бо йде до колгоспу, то такі були тані, що ніде не купляв. То дядько виведе на базар, те ніхто не купив, то він не хоче його додому вести, а до гриви прив'язав записку: "Буду ходити від воза до воза, а не піду до копхоза." Оце так і покинув того коня. Або було таке, каже: "Куркуля розкуркупили, а середняка назначили, а бідняк сміється -думає, що йому минеться." І таких багато анікдотів було, але то тяжко всіх придумати. Або карикатура була, каже, що: "Куркуль, середняк і бідняк. То куркулі, вже обрилй, він побритий, а середняка тільки половину, що обрили, а бідняка вже милом почали намазувати. Пит.: Якщо Ви не маєте нічого більше додати до того, то я Вам дуже дякую. Від.: Прошу. |
| Anonymous male narrator, b. 1915, in a village of 1000 households... Від.: До революції батько мав вісім десятин і після революції мав неповних п'ять |
Anonymous female narrator, b. May 7, 1904, one of five children,... |
| Professor valerian Revutsky (emeritus, University of British Columbia),... Питання: Інтерв'ю з Професором Валеріем Ревуцьким. Пане Професоре, скільки Вам було років, як почався голод на Україні? |
Semen Ovechko, b. September 25, 1925, Volodymyrivka, a village of... Від: Запорізька область, Мелітопільський район, село Володимирівка. Пит: А чим займалися Ваші батьки |
| Natalia Sadovs’ka, b. August 18, 1916, in Penizhkove,a village of... Від.: Село Піньожкове, Христинівського району, область була тоді Київська, а зараз е вона Черкаська, то я не знаю, чи по тому як... |
Anonymous female narrator, b. 1918, in the village of Andriivka,... Від.: Дуже велике село; двоє церков було, дві сільради, три школи. Це дуже велике, я не знаю скільки, але дуже велике село |
| Anonymous male narrator, b. 1917 in the village of Liakhivtsi, Andrushivka... Від.: Там жив, там же значиться, я вчився в Житомирі, в автодорожному комбінаті — так званий технікум |
Barbara Dohan, b. December 25, 1915, Protasivka (?), Smile district,... Від.: Я свого тата не знаю, бо я мала шість місяців як тато помер, але він займався столярством, а мама звичайна селянка і так працювала... |
| Paraskevia Wolynsky, b. October 9, 1923, second of 3 children of... Від.: Я народилася 9-го жовтня 1923-го року в містечку Нові Санжари Полтавської області |
Anonymous male narrator, b. October 25, 1919, into a village of about... ... |