Україна в роки першої російської революції 1905-1907 рр


НазваУкраїна в роки першої російської революції 1905-1907 рр
Сторінка4/18
Дата14.03.2013
Розмір2.4 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Правове положення православної церкви в Польсько-Литовській державі до кінця XVI ст.

Польський король Казимир IV Ягайлович, в правління якого наступив остаточний поділ Київської митрополії на Київську й Московську, толеранційного свого відношення до Православної Церкви і православних в Польсько-Литовській державі не змінював до кінця свого довгого правління (помер 1492 р.). Ряд причин політичного характеру в житті Польщі й Литви, ліберальний дух часу в зв'язку з реформаційними течіями з Заходу, почасти й персональні риси характеру деяких королів, — сприяли продовженню толеранційної, оцінюючи загально, політики державної влади до Православної Церкви впродовж цілого майже XVI століття, до Берестейської унії 1596 р., не вважаючи на стремління польсько-католицької ієрархії і в ці часи до пониження й нищення в Польщі й на Литві-Русі „схизми".

При синах Казимира IV Яні Альбрехті, який був королем польським (1492-1501), і Олександрі, що від 1492 р. був великим князем литовським, а потім і королем польським (1501-1506), Польсько-Литовська держава була в тяжких обставинах, коли з півдня тиснули на Польщу турки й татари, а з північного сходу на Литву Москва.

Особливо зміцнюється правний стан Православної Церкви і православних в законодавчих актах при слідуючих двох польських королях — Сигізмунді І, прозваному Старим (1506-1548), і сині його Сигізмунді II Августі (1548-1572), часи правління яких вважаються взагалі за кращі для Української Православної Церкви в її положенні під католицькою державною владою в давній Польщі.

Королеві Сигізмунду І Старому доводилось не раз воювати з Москвою (рр. — 1507-08; 1512-22; 1534-37), відбивати напади хижацьких татарських орд, вести війну з молдавським господарем, з прусаками, — все це вимагало напруження сил держави і казало державному проводові поважно рахуватися з настроями, бажаннями української православної людності, щоб прив'язувати її до себе, в першу ж чергу провідні шляхетські верстви, які домагались, разом з литовською шляхтою, від королів поширення своїх прав і більшого впливу на державні справи. З актів Сигізмунда І, виданих спеціально для православних, заслуговує на увагу найперше його стверджуючий привілей 1511 року на сеймі Великого князівства литовського в Бересті. Привілей було видано на просьбу Київського митрополита Йосифа Солтана з вищим духовенством, аби король підтвердив усі ті духовні права, які від часу прийняття християнства українським народом при князі Володимирі представлені були, на підставі номоканона Греко-Східньої Церкви, Київському митрополиту і єпископам, а саме: „право судити, управляти й діяти по правилах соборної і східної Церкви", щоб ніхто з світських осіб не смів судити „діл духовних". Митрополит представив при цьому королеві привілеї, видані Православній Церкві Вітовтом, Казимиром Ягайловичем і Олександром Казимировичем. Просьбу ієрархії підтримали гетьман найвищий князь Константан Іванович Острозький і другі „князі і пани грецького закону", присутні на тому сеймі[4, c. 185-186].

Сигізмунд І в привілеї 1511 року надавав митрополитові управління всіма церквами грецького закону, призначення єпископів, архімандритів, ігуменів, священиків, дияконів, всього священицького чину грецького закону, суд над духовними і світськими особами, згідно з правилами соборної східної Церкви. Єпископам підтверджувалось їх право „судити, рядити і справувати" всі духовні діла в їх єпархіях по давньому звичаю. А особам римської віри, духовним і світським, заборонялось вмішуватись в церковні діла й суди Православної Церкви і чинити кривди митрополиту і єпископам.

Сигізмунд І так само немало видав статутових грамот окремим областям, містам, єпископам в підтвердження чи надання прав церковних і цивільних (на землі, села, маєтки). В містах Великого князівства литовського, де заведене було Магдебурзьке право, православні міщани, за жалуваними грамотами Сигізмунда І, мали права нарівні з католиками: половина радних, яких вибирали міщани, мала бути з католиків, половина з православних; один бурґомістер — католик, другий — православний (грамоти Полоцьку, Мінську, Новогородку, Берестю і інш.)

Утворення і діяльність Української Центральної Ради

У кінці лютого 1917 р. в Петрограді в результаті збройного повстання робітників і солдатів царизм було повалено. Проте боротьба за владу не закінчилася. Паралельно існували дві політичні структури, які представляли інтереси різних соціальних верств: Тимчасовий уряд, сформований в основному з ліберально-буржуазних депутатів IV Державної думи, і Рада робітничих і солдатських депутатів.

В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органами Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у березні 1917 р. їх було вже понад 170) виник ще один орган, який згуртував українські національно-демократичні сили, — Центральна Рада. Це громадське об'єднання спочатку було створене 7 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду політичних, громадських, наукових організацій. Головою Ради обрали визначного історика і громадського діяча М. С. Грушевського. Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і Українська партія есерів (УПСР). У більшості Рад робітничих і солдатських депутатів переважали меншовики та есери.

Періодизація діяльності Центральної Ради:

1. Становлення УЦР, формування її складу, боротьба за демократизацію й українізацію, співробітництво з Тимчасовим урядом, кристалізація ідеї автономії України в складі Росії (березень — початок червня 1917 p.).

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні на засадах автономно-федеративного принципу, легітимізація автономії в умовах досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом (кінець червня — початок жовтня 1917 p.).

3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом (жовтень 1917 р. — січень 1918 p.).

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки під протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.).

19 березня 1917 р. у Києві пройшла грандіозна демонстрація (більше 100 тис. учасників), у ході якої висувалися вимоги надати Україні автономію. 7-8 квітня 1917 р. в Києві відбув ся Український національний конгрес, у роботі якого брали участь делегати від губернії! України, українських громадських організацій Петрограда, Москви, Криму, Кубані, Холмщини. У цей час Центральна Рада складалася з 822 місць, близько чверті з них належало російським, єврейським, польським та іншим неукраїнським партіям. На конгресі відбулося конституціювання Центральної Ради, вона стала представницьким органом українського народу. Це був перший крок відродження нації на шляху державності. Керівництво ЦР почало роботу по створенню підлеглих їй місцевих органів влади — українських рад (губернських, міських, повітових). Таким чином, в Україні створився трикутник політичних сил. Важливим рішенням конгресу була пропозиція, щоб кордони між автономними республіками в Новій Росії визначалися на основі етнографічного принципу.Центральна Рада висувала вимоги автономії України, підтримувала заходи щодо створення української преси, упровадження української мови в школах, скасування будь-яких обмежень щодо розвитку української культури і громадсько-політичного життя. Загальнодемократичні вимоги і лінія Центральної Ради дістали підтримку з боку скликаних у Києві в травні 1917 р. все українських з'їздів: військового, селянського, робітничого.

10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій І Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення. У ньому проголошувалась автономія України і підкреслювалось, що Україна не відділяється від Росії. Порядок і лад в Україні повинні були дати «вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні українські збори (сейм)». Це був перший крок до здійснення національно-територіальної автономії України.

В Універсалі підкреслювалося, що склад Центральної Ради буде поповнено представниками інших народів, які живуть в Україні, і це дасть змогу їй стати єдиним найвищим органом революційної демократії краю. Комплектування окремих військових частин лише українцями здійснюватиметься під контролем військового міністра і Генерального штабу. Проблему земельної реформи теж повинні були вирішити Установчі збори.

3 липня 1917 р. Центральна Рада видала II Універсал, де проголошувалося, що вона не згодна з відокремленням України від Росії і відкладає вирішення питання про здійснення автономії України до Всеукраїнських установчих зборів.

II Універсал був певною поступкою російському Тимчасовому урядові, компромісом, деякою мірою кроком назад порівняно з І Універсалом. Це виявилося в тому, що не визначалася територія, на яку поширювалася влада Центральної Ради, не уточнювалися повноваження Генерального секретаріату, особливо у відносинах з місцевими органами Тимчасового уряду. Проголошення самостійності України в тих умовах було нереальним.

Невдовзі Центральна Рада створила свій виконавчий орган — Генеральний секретаріат на чолі з відомим українським письменником В. К. Винниченком. До складу секретаріату входило 8 міністерств, якими керували переважно представники соціал-демократичної партії. Дії Центральної Ради викликали невдоволення з боку Тимчасового уряду і лише черговий провал нового наступу російських військ у Галичині змусив його піти на переговори з ЦР. У переговорах узяли участь О. Керенський, І. Церетелі від Тимчасового уряду, М. Грушевський і В. Винниченко від Центральної Ради. Тимчасовий уряд змушений був визнати Генеральний секретаріат своїм крайовим органом управління п'яти (з дев'яти) українських губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської). Це означало зростання авторитету і впливу та влади Центральної Ради.

Проте Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. Цей новий компроміс з російським урядом було зафіксовано у «Тимчасовій інструкції для Генерального секретаріату». З компетенції Секретаріату вилучалися військові, судові, продовольчі справи, а також пошта та телеграф.

Генеральний секретаріат був підзвітний Малій Раді (з 40 чоловік) — органу, який вирішував поточні і нагальні проблеми. Центральна Рада, погоджувалася співробітничати з «неукраїнськими групами населення», якщо останні визнаватимуть її «вищим правомочним органом». Слід відзначити, що розходження Центральної Ради з Тимчасовим урядом торкалися лише національного питання і перспектив устрою України. Щодо питань державного ладу, економічної, земельної, соціальної, воєнної політики, то тут розходження були незначними або взагалі відсутніми.У своїй діяльності Центральна Рада припустилася низки помилок. Вона фактично не займалася вирішенням соціально-економічних проблем (серед яких головною була земельна), а зосередила свою увагу лише на національних аспектах. До того ж діячам Центральної Ради бракувало досвіду й у вирішенні суто практичних проблем, таких, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць. Багато часу забирали дебати та ідейні конфлікти, особливо між соціал-демократами та соціалістами-революціонерами. Зв'язок з масами обмежувався виступами на мітингах у містах, вплив на село, де проживала більшість населення України, зменшувався. Суттєвою була помилка ЦР щодо військових формувань. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися в українські формування, присягнувши на вірність Центральній Раді. Крім того, генерал Павло Скоропадський на дав у розпорядження ЦР українізований корпус з 40 тис. бійців, дисциплінованішиих і краще споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його пропозиція була відкинута, бо керівники ЦР вважали, що армія в постреволюційному демократичному суспільстві буде непотрібна і, крім того, не можна довіряти багатому землевласнику Скоропадському.

Утопічним було ставлення ЦР і до чиновників. Голова уряду Винниченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людьми», вважаючи, що вони є пережитком деспотичної держави. Але швидко стало зрозуміло, що без армії та чиновників обійти ся неможливо.

Таким чином, УЦР в цей час займала автономістично-федералістичні позиції, намагалася сприяти національно-визвольному руху інших народів, не обмежуючись лише вирішенням власне українських питань.

Соціально-економічний розвиток українських земель у XVIII ст.

XVIII століття - це, з одного боку, століття, в якому Україна втратила політичну автономію, а з іншого - розквіту української культури, яка йшла нарівні з Європою.

Протягом XVIII ст. в соціально-економічному розвитку України сталися значні зміни. По-перше, відбулась уніфікація соціальної структури українського суспільства з російським. По-друге, відбулося злиття української верхівки з російською і перетворення українців у переважно селянське суспільство з патріархально-провінційними відносинами.

в економічному плані Україна остаточно перетворилась у внутрішню колонію Російської імперії.

Сільське господарство було основною формою жит­тєдіяльності населення. Торгівля і промисловість залишались слаборозвинутими навіть у порівнянні з Росією. Найважливішою зміною в українському сільському гос­подарстві стало освоєння земель на півдні. Незважаючи на збільшення посівних площ і на високу якість грунтів, продуктивність праці істотно не змінилась. Врожайність була вкрай низькою (збір зерна лише у 3-4 рази перевищував посіяне). Це пояснюється пануванням кріпосницьких відносин (остаточне закріпачення українського селянства відбулось у 1783 р.), застарілим реманентом та методами господарювання. До того ж кріпацтво в українському варіанті (фактично рабство) не стимулювало до пошуків нових форм господарювання. При загальній млявості розвитку українського села проглядалися певні зміни. Наприкінці XVIII ст. було впроваджено нові культури - кукурудзу, картоплю. Завоювання Росією Чорноморського узбережжя відкрило шлях хлібній торгівлі через чорноморські порти. Це сприяло втягуванню українського села в товарно-грошові відносини. Великі землевласники почали вкладати кошти у розвиток сіль­ськогосподарського виробництва. Першою ознакою цього процесу стала поява значної кількості млинів - як водяних, так і вітряних. Почалося масове будівництво ґуралень. У середині XVIII ст. в кожному полку Гетьманщини їх нараховувалось не менше 50. Інші землевласники брались за розведення племінної худоби. Помітного розвитку набула і торгівля, незважаючи на відсутність транспорту і нормальних шляхів сполучення. Торгівля розвивалась у вигляді ярмарків (близько 400), місцевих база рів (700). Найбільші ярмарки відбувались у Ніжині, Ромнах, Києві, Переяславі, Харкові.

Незважаючи на всі перепони, продовжували розвиватись і мануфактури. В основному це були підприємства з виробництва посуду (фарфорового, скляного), паперу, які належали здебільшого великим землевласникам і церкві. У той же час були створені казенні суконні мануфактури на Слобожанщині з працею найманих селян.

Найбільші зміни у XVIII ст. на українських землях відбу­лись у сфері соціальних відносин. Вже на початку століття у Гетьманщині міцно утвердилась нова знать (шляхта, як вона себе називала), що сформувалася з козацької старшини. У 1785 р. українська знать була прирівняна до російського дворянства. Основною ознакою багатства знаті була земля. Продовжувався процес привласнення нових володінь.

Другим важливим процесом у соціальній сфері став занепад козацтва як соціальної групи українського суспільства. Одночасне виконання військової служби (за власний кошт) і ведення власного господарства часто-густо призводило до зубожіння козацьких мас. Борги змушували козака продавати свої маєтності і перетворюватися в орендатора, а згодом - у звичайного кріпака. Спроби царського уряду у 20-30-х роках XVIII ст. призупинити процес занепаду козацтва не мали успіху (козаки були поділені на виборних підпомічників). Фактично бідніші козаки перетворились на слуг своїх заможних товаришів. До кінця століття більшість їх опустились до рівня державних селян, і, зрештою, козаччина перестала існувати. Із занепадом козацтва відбувається і процес занепаду українського міщанства. Основними мешканцями українських міст стають нсукраїнці: євреї, росіяни та ін. Українське селянство, яке після Визвольної війни було вільним, попадає під повторне закріпачення у 1783 р.

Таким чином, на кінець XVIII ст. в соціально-економічному розвитку Україна перетворилась у звичайну провінцію Російської імперії, а над українським народом нависла загроза асиміляції.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОДОВОЛЬСТВОМ НАСЕЛЕННЯ МІСТ І ПРОМИСЛОВИХ РАЙОНІВ...
Проблема, яка розглядається в даному дослідженні, є найменше вивченим істориками аспектом більш широкої теми продовольчого становища...
Екзаменаційні питання з курсу «Історія Росії»
Територія російської держави першої половини ХІХ ст. Соціальна структура населення
Після Жовтневої революції 1917 р правове регулювання господарської...
ЦК РРФСР 1922 р. У той період з'явилися нормативні акти, які відносились до торгових товариств, договірних відносин. Проте надалі...
Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперії в ХІХ – на початку ХХ ст

ГРАФІК ПЕРЕБУВАННЯ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ДЕЛЕГАЦІЇ В РАМКАХ МІЖНАРОДНОГО...
З 12: 00 – зустріч російської та української групи в готелі «Grand Marine 4*» за адресою: Україна, м. Одеса, ж/м «Совіньон», пров....
ЄВРОПЕЙСЬКЕ МИСТЕЦТВО ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ
Якщо взяти основні країни Францію, Англію, Германію, Росію, США то протягом всього періоду від Великої Французької революції і до...
УКРАЇНА Д Н І ПРОПЕТРОВСЬКАОБЛАСТ Ь СИНЕЛЬНИКІВСЬКА МІСЬКА РАДА
Дніпропетровській області на 2010 – 2015 роки, з метою внесення змін та доповнень до міської Програми з енергозбереження на 2006-2010...
Alexander Sonypul, b. August 8, 1915, in a village which had a church...
Від.: До революції мій батько мав вісім десятин, а після революції ще дві десятини добавили, так, що він мав 10 десятин
Anonymous male narrator, b. 1915, in a village of 1000 households...
Від.: До революції батько мав вісім десятин і після революції мав неповних п'ять
Революція XVII ст та промисловий переворот в Англії
Англії; проаналізувати причини, характер, основні етапи та результати Англій­ської революції, ознайомити учнів з причинами промислової...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка