Україна в роки першої російської революції 1905-1907 рр


НазваУкраїна в роки першої російської революції 1905-1907 рр
Сторінка2/18
Дата14.03.2013
Розмір2.4 Mb.
ТипДокументи
bibl.com.ua > Право > Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Соціально-економічний розвиток України в другій половині XVIIXVIII ст.

Основою української економіки в цей час продовжує залишатись сільське господарство. Розширюються посівні площі, що було зумовлено зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію. Збільшується старшинське землеволодіння, основною формою якого було рангове, — за службу відповідно до рангу на час обійняття посади.Землеробство мало, головним чином, зерновий характер. Поглиблювалася його спеціалізація: якщо на Лівобережжі більше сіяли жита, то на Півдні — пшениці. З середини XVIII ст. в Україні почали вирощувати картоплю, що стало істотною зміною в роз витку не лише сільського господарства, а й життя українського населення в цілому. Починається культивування кукурудзи, цукрового буряку, соняшнику, на наукову основу поступово переводиться садівництво і виноградарство.Великі плантації займав тютюн. У 1724 р. з України вивезено 37884 пудів тютюну.

Удосконалюються сільськогосподарські знаряддя праці й агрокультура. Плуг стає масивнішим, придатнішим для орання важкого ґрунту. Починає застосовуватися багатопільна система землеробства.

Важливого значення набуло тваринництво, особливо племінне конярство та вівчарство.

Селяни України в XVIII ст. розподілялися на різні групи, що відрізнялися між собою рівнем особистої залежності, розміром і характером повинностей, розміром наділу. Основними групами були поміщицькі і державні селяни, але перші значно переважали. До державних селян належали селяни, що жили на державних і власних землях, козаки Полтавської і Чернігівської губерній, селяни-однодворці, солдати, які відслужили військову службу та їх сім'ї. Державні селяни поділялися на дві групи: 1) оброчні, тобто ті, що платили оброк (податок грошима або продуктами); 2) ті, що знаходилися на «господарському положенні».

Посилюється феодальна експлуатація селянства. Від дводенної на початку XVIII ст. панщина стає чотирьох-, п'ятиденною у другій половині XVIII ст. Проте поступово спостерігається тенденція до заміни натуральних оброків грошовими. Крім цього, посполиті та рядові козаки сплачували значні державні податки. У 1783 р. юридично оформляється кріпосне право — забороняються переходи селян з місця на місце. У 1785 р. українська старшина наділялася правами російського дворянства

На початку XVIII ст. в Україні різко зростає кількість ману фактур (так званий Петровський вибух). У 1719 р. було закладено першу в Україні Путивльську суконну мануфактуру, яка у 1791 р. виробила 450 000 аршинів сукна для армії. У другій половині XVIII ст. було засновано пороховий завод у Шостці, київський завод «Арсенал». У кінці XVIII ст. в Україні нараховується 240 мануфактур. У 1722 р. починається видобування кам'яного вугілля (у Бахмуті).

Торговельні зв'язки між Україною і Росією були досить інтенсивними. Україна стала основним постачальником хліба і м'яса, шкіри й прядива для Росії та була ринком збуту товарів з Росії (хутро, голки, коси, папір). При цьому царським урядом проводилась протекціоністська політика. У 1669 р. для підтримки державної монополії Москви заборонялося завозити з України горілку та тютюн. Українські купці платили на українсько-російському кордоні митний податок за ввіз товарів з Росії — індикту, за вивіз — евекту, який йшов до української скарбниці. Суттєво зростає кількість базарів. На Лівобережжі їх діяло понад 8 тис, а на Слобожанщині — майже 2 тис. Базари збиралися раз або двічі на тиждень.

Більшість населення Лівобережної України становили селяни (у 1782 р. — 59%), козаки — 33%, інші — 8%.

У 1795 р. українці становили 17% населення імперії.

В XVIII ст. значно зростають міста. Населення Києва у 1786 р. досягло 35 тис, Охтирки — 13 тис, Харкова і Ніжина — 11 тис, Сум — 10 тис, Полтави — 7 тис. Основну частину їхнього населення становили міщани, які займалися ремеслами, вели дріб ну торгівлю, платили податки за круговою порукою, охороняли місто, виконували рекрутську повинність. Кожний міщанин, що мав капітал більше 500 руб., міг записатися в купці, які об'єднувалися в гільдії. Правове становище купця залежало від своєчасної сплати Гільдійського внеску. У випадку несплати купець переводився в міщанський стан і втрачав пільги (звільнення від подушного, рекрутчини й тілесних покарань).

Наприкінці XVIII ст. суспільний устрій України втрачає самобутні риси. Тут установлюється така ж соціальна структура, що й в інших регіонах Російської імперії.

З середини XVII ст. на території України почали поширюватись російські гроші. За Петра І була введена десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка. Протягом XVIII ст. вживались заходи щодо стандартизації грошового обігу в Росії, у тому числі на Лівобережній Україні. Випускалися мідні (копійки, п'ятаки),, срібні (рублі, полтинники, гривеники), золоті (червінці, згодом 10-рублеві імперіали і 5-рублеві півімперіали) монети. З 1769 р. російський уряд почав випускати паперові гроші (асигнації). Російські гроші протягом XVIII ст. витіснили в Україні польсько-литовські. З ліквідацією в Україні гетьманського правління фінансова система України була об'єднана з фінансовою системою імперії. У 1765 р. на Слобідську Україну було поширено подушний податок, а в 1783 р. — на всю Україну.

Протягом XVIII ст. в Україні промислове виробництво набуло товарного характеру, але Україна втратила самостійність у зовнішньоекономічних відносинах.

Україна у роки Першої світової війни

Перша світова війна не була випадковою історичною подією, а стала результатом політичного, економічного й суспільного розвитку великих європейських держав, США та Японії кінця XIX - початку XX ст. У результаті загострення міждержавних суперечностей, великі країни на зламі віків об'єдналися у дві великі коаліції (союзи). У 1882 р. Німеччина,Австро-Угорщина та Італія склали «Троїстий союз». На противагу йому 1907 р. Англія, Франція та Росія утворили «Троїсту згоду», або Антанту. Кількість учасників блоків з часом змінювалася і зростала, так що у розпал війни в ній брало участь 33 держави.

Війну розпочала 19 липня (1 серпня) 1914 р. Австро-Угорщина проти Сербії, використавши вбивство сербськими патріотами спадкоємця австрійського престолу. За кілька днів у війну вступили всі учасники (крім Італії) «Троїстого союзу» та Антанти. Метою її був перерозподіл уже поділеного світу. Україна стала об'єктом мілітаристських домагань Росії, Австро-Угорщини та Німеччини. Кожна з цих держав прагнула захопити всі без винятків українські землі і, приєднавши до своїх володінь, перетворити на аграрно-сировинний придаток, широкий ринок збуту товарів і дешевої робочої сили.

Поділені між двома ворогуючими блоками українці, які не мали власної держави, що захищала б їхні інтереси, опинилися перед прірвою братовбивчої війни. Цар мобілізував до свого війська 3,5 млн. українців, а цісар - 250 тисяч. Потрапивши по обидві лінії фронту, вони змушені були вбивати один одного і воювати за інтереси чужих, ненависних імперій, які століттями докладали зусиль, щоб знищити їх як народ.

З початком війни у підросійській Україні закрито і заборонено всі українські газети, «Просвіти», культурно-освітні товариства, клуби. Українських лідерів оголошено поза законом. Михайла Грушевського, який з великими труднощами, через фронти, повернувся з Галичини до Києва, полишивши все своє майно у Львові, заарештували і, як державного злочинця, вислали до Симбірську. Зорганізувати національне політичне життя було неможливо.

Українцям Галичини зробити це було легше. Із серпня 1914 р. всі західноукраїнські партії й організації об'єдналися у Головну Українську Раду, очолену депутатом парламенту Костем Левицьким. ГУР закликала боротися за поразку Росії, у результаті якої Україна об'єднається у складі федеративної і конституційної Австрії. Лідери Ради утворили з учасників «Пласту», «Соколів» і «Січей» Український легіон, що згодом прибрав назви Українських січових стрільців.Але налякана можливістю утворення окремого українського війська влада обмежила легіон загоном у 2,5 тисяч чоловік.

Емігранти з Наддніпрянщини, які жили у Львові, утворили політичну спілку, що взяла за мету утворення соборної самостійної й незалежної України. Нова організація, що називалася «Союз визволення України», очолена Володимиром Дорошенком (член УСДРП) та Мар'яном Меленевським (колишня «Спілка»), для досягнення своєї мети підтримувала Троїстий союз проти Російської імперії.

Воєнні дії на території України розпочались у серпні 1914 p. по всій лінії австро-російського кордону, на якій відразу ж був створений Пів-денно-Західний фронт 3, 4, 5 та 8 російських армій. З боку Австрії ця фронтова лінія називалася Східним фронтом.

5 серпня 8 армія генерала О. Брусилова і 3 армія гєнерала М. Рузьського, прорвавши лінію оборони австро-угорського війська на р. Золота Липа, розпочали навальний наступ у Галичині. За ними перейшли у наступ на Буковину інші російські армії. За 33 дні боїв вони окупували всю Східну Галичину і Північну Буковину, загарбали Львів, Чернівці, Станіслав, Перемишль і на вимогу головнокомандування Антанти стабілізували фронт по Карпатському хребту. У боях з російськими військами на горі Маківка пройшли своє бойове хрещення й січові стрільці.

Відступаючі австрійські війська, підбурені польськими шовіністами, які поширювали наклепи, що це українці спричинилися до успіху росіян, розпочали дикий терор проти галичан. Тисячі москвофілів і політично свідомих українців страчували за «законами війни», а також забирали з собою і гнали у концентраційні табори до Австрії. Найбільший з них знаходився у Талергофі, де зосередилося понад 30 тисяч захоплених українців. Під натиском російських військ евакуювалися до Відня Головна Українська Рада та «Союз визволення України».

Гірка доля спіткала тих галичан і буковинців, які потрапили під владу російського окупанта. Цар гнав свої армії до Західної України під гаслом «освобождения исконно русской Червоной Руси», тому ні про який національний розвиток тут не могло йтися.

Загарбані Галичину і Буковину перетворено на воєнне генерал-губернаторство, на чолі якого призначено графа Юрія Бобринського, котрий розпочав перетворювати їх на «русский край». Йому всемірно допомагали москвофіли - Ю. Яворський, В. Дудкевич, С. Бандасюк і польські поміщики.

Генерал-губернаторство відразу ж поділили на губернії з губернаторами на чолі та повіти - з повітовими начальниками. У Львові витворено градоначальство. Всі поміщицькі маєтки, навіть тих польських магнатів, які втекли з австрійцями,було взято під пильну військову охорону, щоб не допустити розподілу майна і землі селянами.

З наказу російського командування закрито всі українські кооперативи,НТШ, погромлені його бібліотека і музей, «Просвіту», культурні установи, газети, журнали, видавництва. З допомогою москвофілів вишукували діячів національних партій, народовців, радикалів і розстрілювали. Заборонили прилюдні виступи українською мовою, обмежили її викладання у школах, впроваджуючи натомість російську мову.

Жорстоких гонінь зазнала греко-католицька церква, яка від цієї першої російської окупації перетворюється на церкву-страдницю. Митрополита А. Шептицького заарештували й вивезли до Суздаля; вислали до Сибіру і багатьох священиків, наславши натомість юрби московських попів.

Вся довголітня москвофільська пропаганда луснула як мильна бульбашка. Стало зрозуміло, що в особі «единоверной России» у Галичину прийшов жорстокий і кривавий загарбник.

Але в розпал «творчої роботи» російської адміністрації, австро-німецькі війська прорвали у квітні 1915 р. фронт під Горлицею в Карпатах і перейшли у наступ. До літа російська армія, залишивши Перемишль, Львів, Чернівці, втекла за Збруч. Із собою вона захопила у полон багатьох діячів національно-визвольного руху. В обозі за відступаючими поїхали і горезвісні москвофіли, які відтепер стали політичними трупами. Протягом 1915-1916 pp. через Буковину та Галичину пройшло ще кілька відступів і наступів мільйонних армій воюючих сторін, руйнуючи і нищачи все на своєму шляху, довівши край до цілковитого виснаження.

В умовах окупації Галичини російськими військами, лідери українських політичних партій утворили у Відні загальнонаціональний координаційний центр - Загальну Українську Раду. До неї ввійшли 21 представник від Галичини, 7 - від Буковини і 3 - від «Союзу визволення України». ЗУР, продовжуючи програму ГУР, проголосила боротьбу за самостійну Україну над Дніпром і за автономію Західної України у складі Австрії. Робилося це і тактичних міркувань, щоб не спровокувати уряд цісаря на репресії.

У Відні діяв також Український клуб австрійського парламенту, що об'єднував депутатів-українців на чолі з Євгеном Петрушевичем. «Союз визволення України», що перетворювався у велику організацію, розгорнув широкомасштабну діяльність. З метою пропаганди незалежної України члени «Союзу» розіслали послів до великих європейських держав. Окрім того, місіонери СВУ діяли серед військовополонених українців з російської армії, котрі перебували у австрійських та німецьких концтаборах. Завдяки цій праці, організація створила з них дві дивізії майбутньої національної армії - сірожупанну та синьожупанну (названі за кольором верхнього одягу).

Після ганебних провалів на фронті й під тиском всезростаючого революційного руху в Росії та діяльності національних партій за кордоном і в підпіллі, цар змушений був пом'якшити тон щодо українців і піти їм на деякі поступки, щоб вкрай не озлоблювати та не насичувати і так нездорову атмосферу неприязню. В Україні починають знову працювати товариства, книгарні, кооперативні спілки, виходити газети й журнали. У Москві С. Петлюра видає журнал «Украинская жизнь», a B. Винниченко, який жив нелегально, - журнал «Промінь». М. Грушевському теж дозволили жити у Москві, під наглядом поліції.

У кінці 1916 р. стало зрозуміло, що Російська імперія, впрягшись у колісницю війни, довела себе до цілковитого виснаження. Уряд Миколи II роз'їдали казнокради, зрадники і нездари. На початку 1917 р. невдачі на фронті та економічна криза у країні остаточно його паралізували.

На межі розвалу стояла економіка Росії, і в першу чергу України, яка з воюючих держав несла найбільші збитки у живій силі, техніці, в економічних витратах. В Україні було до решти підірвано промисловість, зруйновано сільське господарство, з якого викачали не лише мільйони чоловічих рук, але й збіжжя, коней, волів, вози тощо. Над усіма українськими землями від Сяну до Дону нависла страшна примара тотального голоду.

Під тиском хвилі страйків і демонстрацій, що прокотились у лютому 1917 p. по імперії, віковий царський режим упав, мов спорохнявіле дерево. 3 березня 1917 р. бездарний Микола II, не в змозі справитися із ситуацією у державі, підписав акт про зречення від престолу.

У Петрограді утворилися Тимчасовий уряд і Петроградська рада, які ділили владу між собою. Аналогічна ситуація склалася в основних центрах імперії, у тому числі й у Києві, де від імені

Тимчасового уряду діяв Виконавчий комітет і паралельно існувала Київська рада. Обидва органи представляли російську владу в Україні.

Відразу ж як стало відомо про зречення, 4 березня, у Києві зібралося на засідання Товариство українських поступовців, до якого приєдналися представники всіх українських партій і утворили єдиний координуючий орган українського руху, що прибрав назви Центральної Ради. До неї увійшли: від ТУП - Дмитро Дорошенко, Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Людмила Старицька-Черняхівська, від УСДРП - Симон Петлюра та Володимир Винниченко, від новоствореної Української партії соціалістів-революціонерів - Павло Христюк і Микита Шаповал. Головою Центральної Ради став Михайло Грушевський, котрий щойно повернувся із заслання. В Україні розпочалася Національна революція.

Наростання кризових явищ у суспільно-економічному розвитку України із середини 70-х років

На кінець 60-х — початок 70-х pp. республіка, як і вся країна, стояла перед альтернативою: або, враховуючи новітні досягнення науково-технічної революції, певні успіхи реформ II пол. 60-х років, нові соціальні потреби, вийти на принципово новий рівень розвитку економіки, або й далі дотримуватись ідеологічних догм і вишукувати нові резерви екстенсивного розвитку. На жаль, переміг другий напрям. Це прямий наслідок того, що економічна реформа 60-х років не дала бажаного ефекту через її непослідовність, половинчатість і незавершеність. Були спроби змінити економічні порядки, які склалися ще в ЗО—40-х pp., але вони не торкалися самих основ тоталітарно-бюрократичної системи. Правда, політичний режим перестав бути таким авторитарно-тиранічним, яким він був за часів Сталіна, однак усунення деспотизму не привело до розгортання демократичної системи народовладдя. Просто відбувся перехід від одних форм авторитарності, кривавих і безпощадних, до інших, менш одіозних, але настільки ж антидемократичних. Унаслідок цього збереглася відчуженість людини як від власності, так і від влади.

Уже на початку 70-х років давалася взнаки важка ноша консервації суспільних структур, потягу до збереження або відродження системи ідеологічних орієнтацій та політичних настанов, характерних для "казарменого" деформованого соціалізму ЗО—40-х pp. Нові підходи до розуміння соціально-економічної стратегії наштовхувалися на стійкий опір прихильників жорстких методів керівництва, вихованих на традиціях сталінської школи і здатних лише проводити лінію "верхів". У практику повсякденного господарювання вводилися додаткові показники директивного характеру. Введені зверху без попереднього обговорення й погодження з виробничниками, вони, всупереч духу реформ 1965 p., відроджували попередні методи керівництва економікою. Усе це породжувало непослідовність у проведенні реформ, призводило до ескалації нерозв'язаних проблем. Плани розвитку народного господарства республіки, незважаючи на певне зростання обсягу виробництва, не виконувалися. Величезні капітальні вкладення не давали запланованого результату. Занадто повільно знижувалися матеріаломісткість продукції й енергомісткість національного прибутку. Складалася затратна структура народного господарства. За неї ми споживали вдвічі більше сталі, ніж СІЛА, а машин і обладнання виробляли значно менше. Перевищуючи США з виробництва тракторів у 6,4 раза, зернозбиральних комбайнів — у 16 разів, мінеральних добрив — У 1,5 раза радянська економіка споживала більше в 3—5 разів енергетичних та природних ресурсів, ніж у країнах Заходу.

Цю ситуацію належало ретельно проаналізувати. Але на партійних з'їздах КПРС і КП України, які відбувалися в ті роки, жодну з перелічених проблем не було піддано глибокому аналізу. Натомість на цих з'їздах відбувалося лакування дійсності й не було заведено серйозно обговорювати найважливіші пекучі проблеми й суперечності соціально-економічного та політичного життя і, тим більше, — говорити про прозаїчні будні, турботи й труднощі, які становили життя простих трудівників. Розвиток радянського суспільства розглядався тоді партійним і державним керівництвом як "безпроблемний" та "безсуперечливий". Тому будь-яка форма виявлення в суспільстві гострих суперечностей і, тим більше, їхнє посилення трактувалось як замах на соціалізм, злісне ігнорування його історичних переваг над капіталізмом.

Реальність існування різноманітних суспільних відносин, матеріальних і духовних процесів насильно вкладалась у прокрустове ложе ідеологічних штампів та пропагандистських стереотипів про "економну економіку", про "соціальну однорідність", про "зростання загальнокомуністичних основ" у період розвинутого соціалізму тощо.

Ідеалістичне конструювання дійсності замість об'єктивного аналізу, неприйняття критики й демократичного контролю з боку суспільства поставили КПРС та її вірний загін — КП України в стан монополістичної партії. її політичні механізми виявилися більше пристосованими для того, щоб захоплювати й втримувати владу вузьким колом людей, ніж для того, щоб управляти на спільну користь справами держави, розв'язувати назрілі проблеми. Саме таку партію було проголошено "розумом і честю нашої епохи", керівною і спрямовуючою силою, ядром політичної системи радянського суспільства.

Під жорсткою опікою партії була діяльність рад, профспілок, комсомолу та інших громадських організацій, що знижувало їхню роль і значення. У цих умовах головним методом партійної діяльності залишався адміністративний тиск.

Країною правила купка престарілих партійців, зосереджених у Політбюро ЦК КПРС на чолі з хворим Л. Брежнєвим, якого, не окупуючись на похвали, називали мудрим теоретиком, талановитим організатором, видатним політичним і державним діячем. Вони були зацікавлені, головним чином, у збереженні влади номенклатури, яка підтримувала їх, отримуючи натомість усі можливості для безконтрольного зловживання владою на місцях. Не питаючи дозволу народу, вони розпродували за безцінь нафту, газ, вугілля, руду, нищили землі, ліси, річки. Лише лісоматеріалів щорічно продавали на суму 380 тонн золота. Якби гроші від продажу народного добра видали народові, то мільйони робітників, учителів, військових не мешкали б із сім'ями в гуртожитках, а мали б свої будинки, як у капіталістичній Бельгії, де на одного жителя припадає більше 200 м2 житла.

У II пол. 70-х років лінія на нарощування індустріальної могутності без важливих перетворень в економіці тривала. На словах ставка робилася на високі темпи розвитку виробництва, прискорення науково-технічного прогресу, поліпшення якості продукції. Однак механізму реалізації цієї лінії не було. Були лише добрі наміри, не забезпечені достатньою мірою ні матеріальними ресурсами, ні кадрами, ні чітким уявленням про способи здійснення їх. За Сталіна це забезпечувалося за допомогою механізму страху і примусу, у 70-ті роки він уже не діяв і його не замінили чимось іншим.

Та при загальній тенденції зниження ефективності завдяки трудовим зусиллям народу було досягнуто певних локальних успіхів. У республіці формувався потужний народногосподарський комплекс. Розвивалися машинобудування й приладобудування, хімічна та нафтохімічна промисловість. У 70-х роках в Україні стало до ладу чимало теплоелектростанцій, почалося будівництво шести атомних електростанцій. На початку 80-х років введено в дію Чорнобильську

АЕС. У 1985 р. виробництво електроенергії становило близько 272 млрд. кіловат-годин, що майже вдвічі перевищило рівень 1970 р. Виросли гірнозбагачувальні комбінати і шахти в Донецькому та Криворізькому басейнах.

Але на цій основі зростала насамперед союзна власність, ще більше зміцнювалися позиції союзних міністерств і відомств, втрачалися права республіканських і, особливо, місцевих органів у керівництві економікою. Без відома місцевих органів в Україні для промислового виробництва було вилучено із сільськогосподарського обігу родючі земельні угіддя, які дорівнювали території Одеської області.

При цьому слід зазначити, що певне економічне зростання зумовлювалося не інтенсивними, а екстенсивними факторами, тобто за рахунок нарощування капіталовкладень і збільшення використання людських ресурсів. Це вкрай негативно позначилося передовсім на Україні, природні й трудові ресурси якої були обмежені, а розвиток якої потребував інтенсифікації суспільного виробництва. Так, за період з 1970 р. до 1985 р. чисельність робітників на промислових підприємствах республіки зросла більше ніж на 5 млн. осіб. Усе це не могло викликати відповідного підвищення технологічного рівня виробництва та якості продукції. Радянська влада, знемагаючи від гонки озброєнь, від афганської авантюри, від підтримки міжнародного комунізму, не могла належним чином займатися переоснащенням підприємств, модернізацією їх. З кінця 60-х років в Україні не появилося жодного сучасного технологічного виробництва, жодного замкнутого високотехнічного циклу. Бюджет СРСР було сформовано так, що всі найсучасніші заводи та фабрики (радіоелектронні, автомобільні тощо) розміщували в Росії, і тому капіталовкладення в Російську Федерацію в 70—80-х pp. були в 1,5—2 раза більші ніж в Україну. Об'єктивно зникли поняття вдосконалення виробництва, освоєння новітньої техніки, випуску конкурентоспроможної продукції. На зламі 80-х років виробництво взуття в Україні досягло 3,5 пари на кожного жителя, а трикотажних виробів — 4,4 шт. Проте високоякісних товарів гостро не вистачало, оскільки вітчизняні товари не відповідали зростаючим вимогам населення, і тому споживачі шукали імпортну продукцію.

Неоднозначна ситуація склалася і в аграрному секторі економіки України. Тут досить інтенсивно відбувалось усуспільнення виробництва, втілювалися масштабні програми механізації, хімізації та меліорації сільського господарства. Упродовж 70-х років у галузь було вкладено 27 % усіх капіталовкладень в українську економіку. Однак усе це давало мізерний, а часом і протилежний результат.

Причина такого стану сільського господарства насамперед у мало ефективності колгоспно-радгоспної системи. Навіть одержуючи щорічно 100 млрд. крб. бюджетних асигнувань, сільське господарство ефекту не давало, бо всім відомо, що воно було збитковим. І через це радянському уряду доводилося щорічно закуповувати за кордоном зернобобових на 60 млрд. крб. і 6,8 млрд. крб. витрачати, щоб розвезти зерно по регіонах країни. В умовах відчуженості селянина від землі колгоспно-радгоспна система так і не змогла стати гарантом нормального харчування людей.

Цікаво, що виробництво у "приватному секторі" сільського господарства, тобто в особистих підсобних господарствах, було значно вищим. У 1970 р. цей сектор, який займав лише З % усіх культивованих земель СРСР, давав близько 30 % усієї сільськогосподарської продукції, 33 % загального виробництва м'яса, 40 % молочних продуктів і 55 % яєць. Парадокс, що селяни, працюючи на величезних земельних масивах колгоспів та радгоспів і використовуючи при цьому машинну техніку, не могли нагодувати місто. І ті самі селяни, працюючи у вільний від основної роботи час на кількох сотках присадибної землі, використовуючи лише вила, лопату, сапку, були спроможні заповнити базари всім, чого потре-бував споживач. Висновок простий: на землі має бути свій справжній господар, а не найманець, який працює з-під кийка.

У розв'язанні проблем розвитку села переважали волюнтаристські, суб'єктивістські підходи. Унаслідок цього в ньому ще більше поглиблювалися кризові явища. Зростала кількість нерентабельних господарств. Неефективно використовувалася сільськогосподарська техніка, яка не забезпечувалася відповідною кількістю якісних запчастин. Збільшення площ зрошувальних земель призводило до засолення ґрунтів, і до високих непродуктивних витрат коштів. Через безграмотні дії меліораторів і низьку культуру землеробства замулилися, пересохли, зникли десятки малих річок, що негативно вплинуло на природне середовище й продуктивність угідь.

Наслідком такого "господарювання" стало зменшення в 1970—1985 pp. більш як на один мільйон гектарів посівних площ України, у тому числі її славнозвісних чорноземів. Щорічно республіка втрачала більше 100 тис. га своїх чорноземних угідь. Для України характерною стала найбільша величина розореності земель у СРСР, унаслідок чого більша половина угідь стали ерозованими і не давали тих урожаїв, які були б за умови розумного ведення господарства. Упродовж 1961 —1991 pp. площі ерозованих ґрунтів збільшилися на 30 %, а питома вага ерозованості у складі орних земель сягнула 32 % . За рахунок ерозії Україна щорічно втрачала майже 600 млн. тонн родючого ґрунту.

Отже, державна власність, план, безгосподарське ставлення до землі, пануючий в умовах тоталітаризму принцип "соціальної рівності", що вбив у людей почуття господаря і бажання працювати призвели сільське господарство до хронічної депресії, зрештою, до повного банкрутства.

Криза в економіці значно зачепила соціальну сферу. Як відомо, Україна — це велика промислова держава, щедро наділена природними багатствами. Однак за рівнем життя народу вона далеко відстає від розвинутих країн. Так, у 1970 р. рівень споживання на одну душу населення в СРСР, у тому числі й в Україні, становив лише близько 50 % рівня США. Реальний прожитковий рівень у США у цей час становив 12 тис, у Швейцарії — 16 тис. дол. у рік. Це відповідно більше у 200 і 270 разів, ніж в Україні. На початок 80-х років Україна за особистим споживанням продуктів на душу населення посідала 68-ме місце у світі. Деяке поліпшення добробуту людей у 70-х роках було не стільки наслідком розвитку власної економіки, як сприятливого становища на світовому ринку, коли значно зросли ціни на нафту, газ, бавовну, прокат чорних і кольорових металів, вугілля, електроенергію. Експортуючи їх у великих обсягах, СРСР одержував значні валютні кошти, за рахунок яких мав можливість закупляти у великих масштабах за кордоном сільськогосподарську продукцію і товари широкого вжитку, не підвищуючи цін. Однак все змінилося на початку 80-х років, коли ціни на продовольчі ресурси різко впали.

Негативні явища наростали і в галузі охорони здоров'я. Пересічна тривалість життя в Україні з 1965 р. до 1980 р. скоротилася, а показники смертності зросли з 7,6 до 12,1 випадків на 1000 осіб. Це майже вдвічі вище, ніж у країнах Західної Європи, Канади, Японії. У наступні роки від'ємний коефіцієнт приросту населення зростав. На початок 90-х років Україна із 60 розвинутих держав світу посідала 54-те місце за тривалістю життя чоловіків і 47-ме — жінок, а дитяча смертність була на рівні Зімбабве. Це наслідок того, що соціальну спрямованість економіки, особливо на зламі 80-х років, було значно послаблено. Склався, як ми кажемо, "залишковий принцип" виділення коштів на розвиток соціально-культурної сфери, тобто в неї спрямовувалось стільки, скільки залишилося від справ виробничих. Адже згідно з марксистсько-ленінською догмою радянська влада надавала перевагу насамперед важкій промисловості й, у першу чергу, військовому виробництву. За словами М. Горбачова, на розвиток військово-промислового комплексу СРСР спрямовувалося 92 % всіх промислових потужностей, а на задоволення людських потреб лише 8 %. А Україна ж була цитаделлю "оборонки".

На розвиток військово-промислового комплексу витрачалося 200 млрд. крб., тобто 40 % держбюджету, а на охорону здоров'я та фізичну культуру 0,1 %. Військово-промисловий сектор знекровлював народне господарство країни і соціальну сферу, які дедалі занепадали. У II пол. 80-х років ці процеси набули характеру гострої кризи.

Однією з причин неефективності економіки та соціальної сфери були панування тоталітарно-бюрократичної системи, монополія центру, яка залишала за собою право приймати рішення з питань розвитку більшої частини економіки України. На середину 80-х років Україні належало лише 22,5 % того, що було на її території. Питома вага продукції промислових підприємств, які повністю перебували у підлеглості республіки, становила лише 5 %. Рештою володів, користувався й розпоряджався Центр. На його вимогу Україна щорічно вносила до Союзу 113 млрд. крб., яких з лишком вистачало б на всі потреби республіки. До Москви з республіки щорічно вивозилося 8 тонн золота і 220 тонн срібла. Слід зауважити і про різницю в цінах на сільськогосподарську продукцію: з України її вивозили за цінами на 30 % нижчими, ніж з Прибалтики, Білорусії.

А Україні, її народу від того щедро залишалися чверть усього обсягу забруднень навколишнього середовища, 2,5 млрд. тонн шкідливих відходів виробництва, для збереження яких було вилучено 200 тис. га родючих земель. Адже на її території зосереджувалося більш як 150 екологічно шкідливих підприємств союзного підпорядкування.

Катастрофою планетарного значення для України став вибух 26 квітня 1986 р. реактора потужної Чорнобильської АЕС, розміщеної за 130 км від Києва. Це останній великий злочин комунізму проти України. На 1 квітня 1996 р. від Чорнобильської трагедії загинуло більш як 3,2 млн. осіб, з них один мільйон дітей. До групи ризику віднесено 7 млн. населення, у тому числі 1,5 млн. дітей. Від радіоактивного опромінення потерпіло 9 млн. сільськогосподарських угідь, у тому числі 7,3 млн. га орних земель.

За Чорнобильську трагедію доводиться розплачуватись не лише нам, а й доведеться багатьом наступним поколінням. Як припускає професор І. Гудков, вірогідність появи якихось порушень у наших нащадків зберігається сьогодні протягом 20 поколінь.

Чи можна було запобігти масовому захворюванню і смертності мільйонів людей? Так, можна, якби не партійні та державні керівники того часу. Як засвідчують архівні та інші матеріали, керівництво республіки і Союзу пішло на те, щоб переселити людей із 30-кілометрової зони в непридатні через радіацію землі. До Чорнобильської аварії відомі вчені-медики стверджували, що, якщо людина за 70 років набере 25 бер, — це нормально. Коли ж стався вибух, вони на догоду партійному керівництву збільшили нешкідливість дози до 35, а пізніше — до 50 бер. А це вже небезпечна доза для життя. І коли в перші дні після аварії на АЕС ринув потік людей у лікарні (рахунок ішов на десятки тисяч), кремлівські правителі прийняли допустиму дозу радіації до рівня, який запропонували медики. Вони дали і рецепт, в яких пропорціях "розводити" радіоактивне м'ясо: один до десяти. Тоді ж було дано дозвіл вживати уражені радіацією м'ясопродукти і молоко в усіх містах і регіонах, крім Москви. Ось чому таке масове захворювання людей у післяаварійні роки.

Усе це підтверджує те, що 70-ті — І пол. 80-х pp. були не періодом застою, як дехто їх називає, а періодом неухильного сповзання країни в тяжку економічну кризу. Радянська економічна система показала свою нездатність витримати конкуренцію із західною моделлю, основаною на ринковій економіці та демократи, задовольняти матеріальні та соціальні потреби людей у такій мірі, як це робить західна економіка.

В обстановці, яка склалася на початок 80-х років, ставало все більш очевидним те, що усунути кризові явища, розблокувати механізм гальмування можна тільки радикальними широкомасштабними діями, які охоплюють усі сфери життя суспільства. Це стало очевидним і для здорових сил керівництва країни на чолі з М. Горбачовим, тому він і проголосив курс на перебудову радянської системи.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОДОВОЛЬСТВОМ НАСЕЛЕННЯ МІСТ І ПРОМИСЛОВИХ РАЙОНІВ...
Проблема, яка розглядається в даному дослідженні, є найменше вивченим істориками аспектом більш широкої теми продовольчого становища...
Екзаменаційні питання з курсу «Історія Росії»
Територія російської держави першої половини ХІХ ст. Соціальна структура населення
Після Жовтневої революції 1917 р правове регулювання господарської...
ЦК РРФСР 1922 р. У той період з'явилися нормативні акти, які відносились до торгових товариств, договірних відносин. Проте надалі...
Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперії в ХІХ – на початку ХХ ст

ГРАФІК ПЕРЕБУВАННЯ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ДЕЛЕГАЦІЇ В РАМКАХ МІЖНАРОДНОГО...
З 12: 00 – зустріч російської та української групи в готелі «Grand Marine 4*» за адресою: Україна, м. Одеса, ж/м «Совіньон», пров....
ЄВРОПЕЙСЬКЕ МИСТЕЦТВО ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ
Якщо взяти основні країни Францію, Англію, Германію, Росію, США то протягом всього періоду від Великої Французької революції і до...
УКРАЇНА Д Н І ПРОПЕТРОВСЬКАОБЛАСТ Ь СИНЕЛЬНИКІВСЬКА МІСЬКА РАДА
Дніпропетровській області на 2010 – 2015 роки, з метою внесення змін та доповнень до міської Програми з енергозбереження на 2006-2010...
Alexander Sonypul, b. August 8, 1915, in a village which had a church...
Від.: До революції мій батько мав вісім десятин, а після революції ще дві десятини добавили, так, що він мав 10 десятин
Anonymous male narrator, b. 1915, in a village of 1000 households...
Від.: До революції батько мав вісім десятин і після революції мав неповних п'ять
Революція XVII ст та промисловий переворот в Англії
Англії; проаналізувати причини, характер, основні етапи та результати Англій­ської революції, ознайомити учнів з причинами промислової...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
Головна сторінка