|
|
Скачати 4.19 Mb.
|
|
Глава дипломатичного представництва України представляє військового аташе главі держави перебування, міністру закордонних справ та міністру оборони. Надалі аташе діє самостійно через відділ зовнішніх зносин Міністерства оборони держави перебування. Крім цього, за спеціальними угодами між зацікавленими державами передбачається діяльність військових місій. Маючи військово-політичний характер, вони здійснюють контроль за виконанням умов міжнародного договору і як органи держави можуть бути постійними або тимчасовими. Вони можуть діяти самостійно як підрозділ спеціального військового представництва акредитуючої держави або входити до складу міжнародних органів, що складаються із представників різних держав. У післявоєнний період такі місії діяли на території різних держав. Наприклад, військові місії діяли в Кореї, здійснюючи контроль з 1953 p., в Індокитаї, забезпечуючи виконання умов договору про припинення військових дій, який був підписаний у Женеві у 1954 р. Особливо часто здійснення спеціальних військових місій, які отримали назву МААГ (Military Assistance Advisory Groups), практикували Сполучені Штати Америки. Військові місії як спеціальні органи держав користуються відповідними змінами (mutatis mutandis) до дипломатичних привілеїв та імунітетів. Вони передбачені відповідно до спеціальних угод між зацікавленими державами або міжнародного звичаєвого права. Загалом до військової місії, яка має тимчасовий характер, може застосовуватися Конвенція про спеціальні місії 1969 p., якщо на це є згода зацікавленої держави. 4. Постійні представництва. Особливу групу суб'єктів, які здійснюють дипломатичну діяльність, утворюють постійні представництва держав при міжнародних організаціях та делегації на конференціях. Цей різновид діяльності інколи називають "конференційною" або "багатосторонньою дипломатією". Після Другої світової війни цей різновид дипломатії набув особливого розвитку. Постійні представництва держав при міжнародних організаціях є одним з найважливіших закордонних органів держави. За значенням і організаційною структурою вони наближені до дипломатичних представництв. Це, фактично, постійне дипломатичне представництво, акредитоване при відповідній міжнародній організації з метою реалізації специфічних функцій, що пов'язані з участю держави у цій міжнародній організації. Залежно від характеру міжнародної організації таке представництво користується відповідними змінами (mutatis mutandis) із дипломатичних привілеїв та імунітетів. Головним міжнародно-правовим документом, який регламентує діяльність постійних представників і постійних представництв при міжнародних організаціях, є Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р. Реалізацію права держави-члена щодо заснування постійного представництва при організації мають забезпечувати як сама організація, так і держава, на території якої розташована штаб-квартира організації або її відділення. 5. Торговельно-економічні місії. Одне з головних питань сучасної дипломатії полягає в тому, щоб з'ясувати, яку роль у ній відіграють економічні проблеми, торгівля, фінанси та інформація про нові технології. У процесі становлення дипломатії одне з чільних місць посідала дипломатія. У стародавній грецькій міфології Гермес, бог торгівлі та прибутку, був покровителем послів. Тоді дипломатію розуміли інакше, включаючи до її методів і обман. На думку британців, їх дипломатія бере свій початок з консульської служби, основи якої були закладені у купецькій хартії 1303 р. Англійські дипломати стверджують, що дипломатія як професія зобов'язана, передусім, торгівлі, оскільки вона дала відповідний поштовх для перетворення її із непрофесійної дипломатії на професійну [17, с. 116]. Враховуючи ту обставину, що зі зростанням ролі дипломатії вона набула політичного характеру, дипломати почали ухилятися від питань, які стосувалися торгових відносин. Вони вважали, що представляють державу, а не окремих промисловців, а тому їм немає потреби займатися питаннями торгівлі. Але поступово, починаючи з середини XIX ст., питання торгівлі в діяльності посольств посідає важливе місце, незважаючи на значний і тривалий опір дипломатів. Відомий англійський учений з питань дипломатії Е. Кларк зробив несподіваний висновок про те, що для сприяння торгівлі потрібні інші дипломати, які відрізняються від сьогоднішніх: "Посольській дипломатичній службі, — зазначає він, — потрібні особи, так би мовити, іншої віри, тому що торгівля — це не справа людей, які сидять за столом і пишуть доповіді, чим займаються дипломати" [15, с. 152]. Серед перших держав, які стали на шлях "комерціалізації" дипломатії після Другої світової війни, були СІЛА. Прикладом є відомий план державного секретаря США під назвою "план Маршалла". Надалі курс на "торгову дипломатію" підтримали Німеччина, Англія та Японія. Реалізація цього напряму в дипломатії призвела до укладення значної кількості міжнародних економічних угод (зокрема, утворення Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Генеральної угоди з тарифів і торгівлі, Європейського банку реконструкції і розвитку). Після розпаду Радянського Союзу держави, які стали повноправними суб'єктами міжнародного права, почали налагоджувати діяльність своїх дипломатичних представництв. Важливе місце в цьому процесі належало економічній дипломатії. Серед першочергових завдань при підготовці спеціалістів-міжнародників у діяльності Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка було звернено особливу увагу на економічну підготовку майбутніх фахівців. Наслідком цього стала поява навчального посібника "Комерційна дипломатія: торговельна політика і право" (Львів, 2005), підготовленого колективом авторів факультету міжнародних відносин. Згідно з Указом Президента України від ЗО квітня 1994 р., було затверджено Положення про торговельно-економічну місію у складі дипломатичного представництва України за кордоном. Торговельно-економічна місія підпорядковується главі дипломатичного представництва України за кордоном, який здійснює контроль за її роботою. Основними завданнями торговельно-економічної місії є: — захист економічних інтересів України, у тому числі у сфері оподаткування та прав суб'єктів підприємницької діяльності України у державі перебування;
Торговельно-економічну місію очолює керівник торговельно-економічної місії, який за посадою є радником-по-сланником або радником закордонної дипломатичної установи України. Керівник торговельно-економічної місії за посадою є членом української частини Спільної міжурядової комісії з питань економічного співробітництва з державою перебування, яка утворюється за відповідним міжнародним договором України. Керівник торговельно-економічної місії та його заступник (заступники) є членами дипломатичного персоналу. Інші співробітники торговельно-економічної місії — членами адміністративно-технічного або обслуговуючого персоналу закордонної установи України. Керівники торговельно-економічної місії призначаються на посаду та звільняються з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства економіки, погодженим з Міністерством закордонних справ України. Кандидатура на посаду керівника торговельно-економічної місії попередньо погоджується в установленому порядку з Президентом України. Заступник керівника торговельно-економічної місії призначається на посаду та звільняється з посади міністром економіки за погодженням з Міністерством закордонних справ України. Інші співробітники торговельно-економічної місії призначаються міністром економіки України. 6. Особи, які не наділені службовими повноваженнями в рамках держави або міжнародної організації. Очевидно, що неслужбові особи не можуть представляти державу або міжнародну організацію в дипломатичному процесі, за винятком випадків наділення їх спеціальними повноваженнями. Факт наділення їх відповідними повноваженнями дозволяє прирівняти їх до службових осіб під час виконання дипломатичних функцій. Однак, представляючи інтереси певних груп, такі особи чинять відповідний вплив на прийняття владних рішень у дипломатичному процесі, не будучи наділеними службовими повноваженнями. До осіб, які не володіють службовими повноваженнями, але беруть участь у дипломатичному процесі, належать керівники політичних партій і рухів, лідери груп тиску. Глава держави, глава уряду та міністр закордонних справ виконують дипломатичні функції без спеціальних повноважень ex officio. Інші особи можуть представляти державу лише в тому випадку, якщо вони є належним чином уповноважені. Держава може відхилити зобов'язання, покладені на них, на тій підставі, що відповідна угода підписана особою, яка не була наділена повноваженнями діяти від імені держави. Документами, що підтверджують повноваження представника держави, є вірчі грамоти. Хоча може бути і мовчазна згода про визнання цієї особи як повноважного представника держави. Офіційні документи, що підтверджують факт надання особі повноважень, є підставою її представницьких функцій. Контрольні запитання
5.Як розуміти фразу: "МЗС координує діяльність усіх міністерств і відомств у сфері зовнішніх відносин"? Розділ 3 Встановлення дипломатичних відносин 3.1Юридичні підстави встановлення дипломатичних відносин 3.2Відкриття дипломатичного представництва 3.3Порядок призначення глави та членів дипломатичного представництва 3.4Персонал дипломатичного представництва 3.5 Припинення дипломатичної місії 3.1 Юридичні підстави встановлення дипломатичних зносин Дипломатичні відносини є складовою частиною зовнішньої політики будь-якої держави і здійснюються за допомогою спеціально створених для цього державних органів. Однак не можна вважати дипломатичними відносинами певні міжнародні контакти, які здійснюються особами, що не входять до складу дипломатично-консульської служби, наприклад, журналістами, представниками торгових фірм, політичних організацій. Оскільки такі міжнародні контакти не мають офіційного характеру, вони, відповідно, не тягнуть за собою настання міжнародно-правових наслідків, тобто певних прав і обов'язків для держав. Таким чином, для виникнення дипломатичних відносин між суб'єктами міжнародного права потрібні певні передумови, а саме: наявність юридичних і фактичних передумов. Виникнення будь-якої нової держави, згідно з принципами міжнародного права, означає її входження у міжнародне співтовариство як рівноправного суб'єкта. А тому з самого початку така держава в повному обсязі наділена міжнародною правоздатністю, зокрема, правом вступати у дипломатичні зносини з іншими суб'єктами міжнародного права. Оскільки дипломатичні зносини являють собою двосторонній процес, то відповідною важливою умовою є бажання інших держав їх підтримувати. У цьому випадку значущою передумовою виступає взаємна згода. Міжнародно-правова процедура встановлення дипломатичних зносин охоплює декілька взаємозв'язаних стадій, що включають дипломатичне визнання, обмін дипломатичними представництвами або підтримання дипломатичних контактів іншими методами. Перша проблема, з якою стикаються новоутворені держави, — дипломатичне визнання їх з боку інших держав. У період розпаду колоніальних імперій та виникнення значної кількості незалежних держав у Африці, Азії та Латинській Америці питання міжнародного визнання мали особливе значення. Базовими при цьому були норми міжнародного права, закріплені в Статуті ООН, у Декларації про надання незалежності для колоніальних держав і народів, а також у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються державних відносин і співробітництва між державами згідно зі Статутом ООН. Питання визнання неоднозначно розв'язувалося в період "холодної війни", при цьому кожна зі сторін такого протистояння відстоювала теорію по-своєму. Певний внесок у процес вироблення демократичних принципів визнання зробили також країни, що розвиваються. На думку індійського юриста-міжнародника П. Мукарджі, визнання не повинно залежати від задоволення будь-яких політичних чи економічних умов з боку держави, яка визнає, що "подібні угоди підривають роль права в міжнародному співтоваристві" [18, с. 43]. Відповідно до норм міжнародного права існує дві форми визнання держав: de jure (юридичне визнання) і de facto (фактичне визнання). Дипломатичне визнання — визнання як повноправного суб'єкта міжнародного і, зокрема, дипломатичного права. Воно стосується або нових держав, або урядів, що прийшли до влади неконституційним шляхом. У такому випадку подібний акт означає визнання за цим урядом права представляти відповідну державу на міжнародній арені. Наслідками такого визнання є встановлення дипломатичних та інших відносин, обмін дипломатичними представництвами, участь у дипломатичних переговорах, прийняття в члени 00Н та інші міжнародні організації. За формою надання дипломатичне визнання може бути явно виражене або мовчазне. Явно виражене дипломатичне визнання настає лише тоді, коли є формальна заява іншої держави у вигляді декларації, декрету, дипломатичної ноти, офіційного комюніке, договору або коли воно доводиться до відома іншої сторони будь-яким іншим способом. Дипломатичне визнання найчастіше оформляється у вигляді офіційної заяви глави держави, яка здійснює визнання, чи глави уряду. Інколи таке визнання може бути від імені колективного органу. Прикладом є низка постанов Президії Верховної Ради України від 26 серпня 1991 р. про визнання державної незалежності Литовської Республіки, Латвійської Республіки та Естонської Республіки і проведення відповідних переговорів щодо підписання з ними Угоди про встановлення дипломатичних відносин. А вже в наступних постановах від 11 грудня 1991 р. про визнання державної незалежності Республіки Словенії та Хорватії Президія Верховної Ради України вирішила встановити з ними дипломатичні відносини в повному обсязі [13, с. 62—63, 67—68]. Мовчазне дипломатичне визнання настає, коли вчиняється певний акт, який можливий лише за умови визнання. Серед методів такого визнання найчастіше трапляється встановлення дипломатичних відносин. Визнання уряду таким чином вважається тоді, коли іноземне дипломатичне представництво знову повертається до нормальних відносин з Міністерством закордонних справ країни перебування. Але той факт, що посольство не закрите, зовсім не означає визнання, якщо припинені будь-які офіційні контакти. Для прийому нової держави як члена міжнародної організації не потрібно її визнання всіма державами-членами, оскільки останнє відбувається переважно на двосторонньому рівні. Відповідно до існуючої міжнародної практики, дипломатичні відносини між державами можуть бути встановлені переважно у формі взаємного визнання de jure. Від цього принципу відхилення траплялись дуже рідко. Зокрема, у 1949 р. представник Ізраїлю у Великобританії був скерований у ранзі посла. Поряд із врученням вірчих грамот Великобританія не кваліфікувала цей факт як визнання Ізраїлю de jure, а лише de facto. Аналогічною була позиція СІЛА у 1919 р. стосовно Фінляндії. Визнання de facto має неповний характер. Основний зміст цієї форми визнання полягає в тому, що, не маючи змоги заперечувати факт існування держави, уряд іншої держави не встановлює з нею дипломатичні відносини. Але при цьому він вступає з нею у ділові контакти (наприклад, торговельні чи культурні). Хоча розв'язання питання про встановлення дипломатичних відносин з тією чи іншою державою є прерогативою кожної суверенної держави, потрібно враховувати важливість розвитку дружніх відносин з усіма державами, що є однією з головних цілей Організації Об'єднаних Націй. Рішення про встановлення дипломатичних відносин може бути прийнято одночасно з повним визнанням, але деколи це відбувається дещо пізніше, наприклад, під час переговорів між двома зацікавленими сторонами. Інколи переговори щодо встановлення дипломатичних відносин проводяться урядовою делегацією, яка бере участь у святкуванні дня проголошення незалежності в цій країні, або одним із дипломатичних представництв за кордоном. При проведенні таких переговорів сторони домовляються про факт встановлення дипломатичних відносин, рівень дипломатичних представництв, якими вони будуть представлені, а також про строк набуття чинності досягнутої угоди. Документами, які підтверджують факт встановлення дипломатичних відносин, можуть бути двостороння угода або ідентичні ноти, якими обмінюються представники сторін, що вели переговори. Ст. 2 Віденської конвенції зазначає, що "встановлення дипломатичних відносин між державами та заснування постійних дипломатичних представництв здійснюється за взаємною згодою". Таким чином, Конвенція виходить зі "згоди", тобто обопільної волі двох держав, але не передбачає при цьому форму такої згоди. Це означає, що ця згода може бути виражена як письмово, так і усно. У міжнародному праві існує правило, яке позначається латинським терміном jus legationis. Воно означає фундаментальне право кожної держави скеровувати дипломатичних представників у інші держави і, відповідно, також приймати їх у себе. Отже, право дипломатичних представництв може бути як у активній, так і в пасивній формі. З цього права випливають і обов'язки держав. Водночас треба зазначити, що жодна держава не змушена відряджати чи приймати постійні дипломатичні представництва, проте вона також не має права відмовити у прийнятті дипломатичних представників. Більше того, вона не може наполягати на тому, щоб інша країна відмовилась від встановлення дипломатичних відносин із будь-якою іншою державою. З огляду на це, історія дипломатичних відносин фіксує випадки грубого порушення норм дипломатичного права в період існування двох протилежних соціально-економічних систем. Це стосувалося Куби та інших держав, коли порушувалось їх активне та пасивне право на дипломатичні представництва. Варто зазначити, що хоч право на встановлення дипломатичних відносин чітко не регламентоване у Віденській конвенції, тим не менш, воно прямо чи опосередковано випливає з функції міжнародного права, положень Статуту ООН, а також преамбули Віденської конвенції, в якій зазначено важливість підтримання розвитку "дружніх відносин між державами в суспільному ладі". Це означає, що держави вперше за всю історію існування дипломатичного, звичаєвого та кодифікаційного, загального чи регіонального права погодились із новою функцією дипломатичних представництв, яка полягає в обов'язку останніх сприяти заохоченню "дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування". Державам невигідно відмовлятися від представництва в інших державах, оскільки така відмова ускладнює захист своїх інтересів на офіційному рівні, а також законні інтереси громадян. Взаємна згода обох держав випливає із принципу суверенної рівності держав і враховує досвід минулого, коли високорозвинуті держави примушували інших держав допускати на свою територію іноземні представництва. У XIX ст. Китай і Японія довший час заперечували проти допуску іноземних дипломатичних місій і контакту з ними як з простими іноземцями. У результаті неодноразового застосування збройної сили проти Китайської імперії, аж до захоплення Пекіна, у 1860 р. західні держави нав'язали Китаю конвенцію, згідно з якою вони забезпечили собі право відкривати в цьому місті постійні дипломатичні представництва. Однак китайський імператор відмовлявся приймати іноземних представників особисто. Тоді Англія, Франція, СПІА та інші держави вчинили колективний демарш, щоб отримати аудієнцію (1873 р.). Така ж ситуація повторилася у 1891 р., коли деякі західні держави хотіли отримати аудієнцію для дипломатичного корпусу. Китайський уряд і після 1860 р. довший час продовжував утримуватися від відряджання своїх постійних дипломатичних місій в інші держави [4, с. 787—796]. У дипломатичній практиці відомі також випадки, коли держави домовляються про обмін дипломатичними представництвами не у вигляді посольств чи місій, а в іншій формі. Так, до січня 1979 р. Китай і СПІА мали одночасно у Вашингтоні та Пекіні т. зв. групи зв'язку. Це свідчило про неповноцінність відносин між цими державами внаслідок того, що Сполучені Штати зберігали дипломатичні відносини з гомінданівською владою на Тайвані й мали там посольство. Отже, домовленість держав про встановлення дипломатичних відносин та обміну дипломатичними представництвами є необхідною основою для досягнення додаткових угод з метою регулювання таких питань, як призначення окремих категорій персоналу представництв, надання їм привілеїв та імунітетів, передбачених Віденською конвенцією 1961 р. 3.2 Відкриття дипломатичного представництва Дипломатичне представництво закордонний орган зовнішніх зносин держави, який очолює дипломатичний представник. За формою дипломатичні представництва поділяють на постійні й тимчасові. На постійній основі створюють посольства і місії, а також представництва держав при міжнародних організаціях. Поряд з постійними представництвами держави використовують і тимчасові дипломатичні представництва, які призначаються для виконання спеціальних місій. За існуючою практикою дипломатичне представництво, яке очолює посол або тимчасовий повірений у справах, називається посольством, а очолюване посланником чи повіреним у справах |
|
НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО На правах... Спеціальність 12. 00. 03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право |
Хто є автором ідеї поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову? А поліцейське законодавство поліцейське право право управління адміністративне право |
|
Закон України «Про зайнятість населення» Крім того, це право закріплює ст. 7, в якій проголошується право на задовільне існування. Ст. 10 цього ж пакту закріплює право сім'ї... |
ПРАВО ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН За визначенням К. К. Сандровського «Право зовнішніх зносин – це система норм і принципів міжнародного права, спрямованих на регулювання... |
|
1. Поняття права та його ознаки Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне... |
Гражданский кодекс Украины (Книга четвертая. Право интеллектуальной собственности) Право інтелектуальної власності це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної... |
|
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до організації самостійної роботи з курсу... Методичні вказівки до самостійної роботи курсу “Практична діяльність юриста (Практичне право)” складена на основі робочої програми... |
Питання з для самостійної підготовки студентів до іспиту з дисципліни... |
|
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня Спеціальність: 12. 00. 08 кримінальне право та кримінологія; кримінально – виконавче право |
Реферат На тему: Земельне право Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) |