|
|
Скачати 4.19 Mb.
|
|
Дипломатія як головний інструмент реалізації зовнішньої політики держави є дещо вужчим поняттям від зовнішньої політики як напряму діяльності держави у сфері її зовнішньої функції. Зовнішня політика і дипломатія перебувають у такому ж взаємозв'язку, як стратегія і тактика. Через дипломатію реалізують зовнішню функцію держави, охорону інтересів держави та її громадян на основі загальновизнаних норм міжнародного права, особливо дипломатичного і консульського. Виступаючи головним інструментом реалізації зовнішньої політики держави й одночасно продовженням її внутрішньої політики, дипломатію, як і зовнішню політику, здійснюють не лише через міністра закордонних справ і його виконавчий апарат, але й через парламент, президента, прем'єр-міністра та уряд. Дипломатію потрібно розглядати у широкому і вузькому розумінні слова. У широкому розумінні дипломатію можна охарактеризувати як офіційну діяльність органів зовнішніх відносин з метою представництва суб'єкта міжнародного права, захисту мирним шляхом прав та інтересів суб'єкта міжнародного права і реалізації зовнішньополітичних функцій держави. У специфічній формі здійснюють дипломатичну діяльність міжнародні організації. Таке визначення охоплює діяльність будь-якого органу зовнішніх відносин як суб'єкта міжнародного права. Сюди входять: дипломатичне представництво, консульська установа, торгове представництво тощо. У вузькому розумінні, дипломатія — це мистецтво ведення переговорів та укладення договорів, що ґрунтується на вивченні міжнародних відносин, історії держав, міжнародного права, існуючих традицій, конституційного права окремих держав. В основі реалізації дипломатії лежать зовнішні функції держави, що залежать від розвитку економіки і суспільства загалом. Зовнішні функції визначають зміст зовнішньої політики держави. А тому міжнародні відносини розвиваються під впливом як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів. Ця обставина повною мірою стосується як дипломатії, так і міжнародного права. Тобто об'єктивні та суб'єктивні фактори є своєрідними регуляторами міжнародних відносин стосовно економічних потреб держави і виступають формою вираження її внутрішньої та зовнішньої політики. Однак міра вираження інтересів і потреб держави (суспільства) у цьому випадку неповна, оскільки вона обмежена рамками узгодження волі різних держав. Таке узгодження неминуче, оскільки передбачає взаємні поступки, компроміси (у розумних межах) у сфері зовнішньої політики держав. Важливо зазначити, що дипломатія відіграє вирішальну роль у процесі створення норм міжнародного права, причому це стосується формування норм як договірного, так і звичаєвого права. Процес утворення норм міжнародного права шляхом договору, незалежно від того, які питання цей договір закріплює, є, по суті, результатом дипломатичного процесу. Він починається з переговорів між державами, в органах міжнародних організацій, на конференціях тощо. Саме під час переговорів щодо укладення міжнародного договору, у процесі дипломатичної діяльності, зумовленої такими переговорами, узгоджують взаємні компроміси та позиції різних держав і їх волі. Таке узгодження виражається в нормах міжнародного договору. Отже, дипломатична діяльність — це форма здійснення зовнішніх функцій держави, яка визначає їх зміст, один з напрямів зовнішньої політики держави. За допомогою дипломатії встановлюють і підтримують нормальні відносини між державами, а за допомогою міжнародного права ці відносини регулюють відповідною системою його норм та інститутів. Визначення дипломатії, подане відомим французьким юристом Ш. Дюпюї на початку 20-х років XX ст., на нашу думку, актуальне і сьогодні. Зокрема, він підкреслює, що "дипломатія діє в межах міжнародного права, але вона може переступити через ці межі та розірвати їх. Вона чинить великий і часто вирішальний вплив на формування, розвиток, прогрес та регрес, на здійснення і порушення міжнародного права... Дипломатія чинить вплив радше політичний, ніж юридичний, оскільки покликана регулювати передусім політичні питання. Політика може розвиватися в рамках позитивного права..." [16, с. 304]. Водночас варто зазначити, що міжнародне право, незважаючи на його функції регулятора існуючих міжнародних відносин, також є результатом їх розвитку. Для цього треба коротко згадати історію зародження таких інститутів міжнародного права, як посольське, морське, повітряне та космічне. Отже, відображаючи процеси, які характеризують сьогоднішній стан міжнародних відносин, міжнародне право чинить на них зворотний, регулятивний вплив. Цей вплив здійснюється через нормативне регулювання поведінки суб'єктів міжнародного права. Існуючі принципи і норми міжнародного права визначають права й обов'язки держав та інших суб'єктів міжнародного права. Відповідно можна простежити два види зв'язків між зовнішньою політикою і дипломатією та міжнародним правом:
При цьому, очевидно, варто застерегти, що таке протистояння не є абсолютним, оскільки елемент обмеження стосується не лише обов'язків, але й відповідних прав. Розміри і характер впливу міжнародного права на відносини між державами, а також на зовнішню політику окремих держав, на їх дипломатію, визначаються особливістю міжнародного права на конкретному етапі суспільного розвитку. Закономірності розвитку міжнародного права загалом відповідають закономірностям міжнародних відносин. А тому, будучи сформульованим під впливом міжнародних відносин, міжнародне право безпосередньо чинить на них активний вплив. Воно визначає рамки дипломатичної діяльності держав. Дипломатія і міжнародне право часто збігаються у понятійному значенні, але, водночас, між ними існує суттєва відмінність: міжнародне право функціонує як цілісна система з притаманними йому ознаками, тоді як єдиної дипломатії не існує. Є лише дипломатія кожної країни, і тут єдиних стандартів бути не може. Норми дипломатичного права регламентують офіційну діяльність суб'єктів міжнародного права у сфері зовнішніх відносин. Зокрема, вони визначають форму представництв держав за кордоном, питання організації дипломатичної служби, дипломатичного протоколу, підготовки та створення дипломатичних актів. Чітке дотримання державами норм міжнародного права у сфері зовнішніх відносин, потреба визначити відповідні форми взаємовідносин для кожного окремого суб'єкта міжнародного права зумовили появу у внутрішньодержавному праві комплексу норм, що регулюють дипломатичні та консульські відносини, організацію органів зовнішніх відносин. Аналізуючи поняття "дипломатія", його нерідко плутають з терміном "зовнішня політика". А відтак між ними існують суттєві відмінності, які полягають у тому, що дипломатія є одним із найважливіших засобів зовнішньої політики, але не єдиним, оскільки у розпорядженні держави в процесі здійснення нею зовнішньої політики є ще такі важелі, як збройні сили, контррозвідка, економічні та культурні зв'язки. Водночас практика сучасних міжнародних відносин засвідчує, що недооцінка міжнародного права, тобто ігнорування обмежень, передбачених міжнародним правом для зовнішньої політики і дипломатії, була притаманна лише тим державам, які дотримувалися політики "з позиції сили", що в кінцевому підсумку призводило до загострення міжнародної ситуації, а подекуди й до виникнення збройних конфліктів. Дипломатія має такі характерні риси:
Відомо, що сучасне міжнародне право закріпило своїми нормами все те прогресивне, що створило людство впродовж свого історичного розвитку. Норми міжнародного права є результатом угоди між державами, а тому жодна держава не має права змінювати їх на свій розсуд. Відповідно і зовнішньополітична, і дипломатична діяльність держави також набуває сьогодні нових рис. Основною з них є та, що дипломатія щораз більше наближається до існуючих загальновизнаних принципів і норм міжнародного публічного права. Головне завдання при цьому полягає у тому, щоб дипломатична діяльність держав здійснювалась з урахуванням загальновизнаних норм міжнародного права і не виходила за рамки, врегульовані цим правом. Це означає, що дії, які суперечать змісту норм міжнародного права, не можуть бути виправдані у процесі здійснення дипломатичної діяльності. Отже, тут не може бути розриву між дипломатією і міжнародним правом. Зокрема, забороні агресивних війн, згідно з нормами міжнародного права, має передувати заборона проведення агресивних за своєю спрямованістю дипломатичних акцій, пов'язаних із виявленням неправомірного тиску або з погрозою силою. Негативним прикладом цього є пакт Молотова — Ріббентропа. У міжнародному праві відображається не вся зовнішня політика держав, а лише результат угоди їх різних зовнішньополітичних напрямів, підсумок узгодження волі держав, виражений відповідними нормами міжнародного права. А тому цей результат не завжди повністю виражає міжнародно-правову позицію держав на міжнародній арені. Це зумовлено тим, що значну частину зовнішньополітичних напрямів змінюють через взаємні компроміси та поступки. Однак не лише політика чинить відповідний вплив на право, але й право, у свою чергу, впливає на визначення меж і форм реалізації зовнішньої політики. Воно забезпечує її стабільність і передбачуваність. Таким чином, міжнародне право, не визначаючи конкретних рішень держав, встановлює рамки можливих або належних рішень шляхом надання прав і обов'язків державам. Дипломатію як одну із зовнішньополітичних функцій держави реалізують у відповідних формах. Форми дипломатії — це відповідні державно-правові та міжнародно-правові інститути, за допомогою яких реалізують дипломатію. Вони визначають організаційно-правові рамки, в яких здійснюють дипломатію, а також ті зовнішні канали, в яких вона виявляється. До основних форм реалізації дипломатії треба зарахувати:
Безпосередній контакт, розмова tete-a-tete створює сприятливі умови для розв'язання досить складних міжнародних проблем, обходячи давно встановлені для цього канали дипломатичного зв'язку (пошта, кур'єри, посли з особливих доручень тощо).
Методи реалізації дипломатії треба розуміти як певні способи впливу на уряди, дипломатичних представників та знаних осіб іноземних держав, що використовуються дипломатією тієї чи іншої держави для досягнення поставлених перед нею завдань. На відміну від форм, немає і не може бути чітко визначених методів дипломатії, оскільки кожна держава створює власне мистецтво дипломатії. Вони залежать від рівня підготовки кадрів, їх уміння орієнтуватися в усіх труднощах переговорного процесу, їх гнучкості, толерантності тощо. Методи дипломатії формують упродовж тривалого історичного розвитку, доповнюють і змінюють залежно від ситуації, яка складається в кожному конкретному випадку. Зазначимо, що єдиного "стандарту" при здійсненні дипломатичної діяльності від імені держави немає і, очевидно, не може бути, оскільки вона виступає своєрідним мистецтвом ведення переговорів держави, правила якого формулюються на основі науки і практики. Однак не на основі якоїсь однієї навчальної дисципліни, а на широкому спектрі знань, які акумулюють досягнення історії, психології, філософії, права тощо. 1.2. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ДИПЛОМАТІЇ Про дипломатію, у справжньому розумінні цього терміна, можна говорити лише з появою держави, хоча її витоки сягають часів родових общин. Ще в античний період вожді общин були обізнані з практикою ведення дипломатичних переговорів перед розв'язанням війни. Тож виникає потреба забезпечити певну недоторканність осіб переговорного процесу. Особиста недоторканність вісників та посередників поклала початок розвитку інституту недоторканності, який став одним з головних принципів дипломатичного права в майбутньому. Отже, інститут дипломатії є одним із найстаріших у відносинах між державами. Він виник з розвитком стосунків між державами стародавнього світу, такими, як Ассирія, Вавилон, Єгипет, Індія, Греція і Рим. Особливо активно розвивався інститут переговорів та обмін посольствами в Єгипті. Дипломатичним листуванням у Єгипті займалася особлива державна канцелярія з іноземних справ. Серед відомих пам'яток стародавньої дипломатії особливий інтерес, як за об'єктом, так і за змістом, становлять ельамаринське листування і договір єгипетського фараона Рамзеса II з царем хетів Хаттушилем ПІ, укладений 1296 р. до Р. X. Зберігся не лише договір, але й згадки про існуючі раніше договори та переговори, які передували його укладенню. Цей договір відповідає всім основним вимогам дипломатичного мистецтва і має важливе значення для історії дипломатії та міжнародного права. Норми договору передбачали обов'язок надавати допомогу один одному, зокрема у діях проти внутрішнього ворога. Варто зазначити, що така стаття досить рідко трапляється в договорах навіть сучасної дипломатії. Це засвідчує, що єгипетська дипломатія досягла високого рівня вже тоді. Цікавим джерелом історії дипломатії цього періоду є закони Ману. Незважаючи на те, що закони Ману є збірником законів стародавньої Індії, вони приділяють багато уваги особистим якостям дипломатів, від яких залежить успіх дипломатичних місій. Дипломатичне мистецтво, за законами Ману, полягає в умінні запобігти війні та зміцнити мир. Мир і його протилежність (війна) залежать від послів, оскільки лише вони створюють і сварять союзників. У їхній владі перебувають ті справи, через які встановлюється мир або розпочинається війна між царями. А тому, за законами Ману, дипломат має бути людиною передбачливою, всебічно освіченою і здатною приваблювати до себе людей. Він мусить вміти розпізнавати плани іноземних володарів не лише за їх словами чи справами, але й жестами та виразом обличчя. Відповідно, дипломат має бути людиною зрілого віку, представницьким, сміливим, оратором, відданим справі, чесним, мати добру пам'ять. Найбільш складні питання міжнародного життя потрібно розв'язувати дипломатичним шляхом. Сила стоїть на другому місці. Такими є основні положення законів Ману, які трактують роль дипломата і дипломатії. Найдавнішою формою мирних міжнародних відносин і міжнародного права у Греції була "проксенія", тобто гостинність. Конфлікти, що виникали між общинами і полісами, вирішували за допомогою спеціально уповноважених, або послів. Зокрема, в епоху Гомера їх називали вісниками (керюкс, ангелос), а в класичну — старійшинами (пребейс). Такі основні міста-держави, як Афіни, Спарта і Коринф, обирали послів на народних зборах серед багатих жителів, які відповідали певним вимогам (мали належні ораторські здібності, навіть акторські, яким виповнилося 50 років). Звідси і походить термін "старійшини". Часто посольські доручення отримували вищі посадові особи міст. Ранги і кількісний склад посольства значною мірою залежали від характеру і значення місії. Усі посли вважалися рівноправними. Дещо пізніше з'явився звичай обирати головного посла. Для забезпечення функціонування посольства призначали певний штат прислуги. При відряджанні посольства послам видавали рекомендаційні листи (сімболи) до проксенів міст, куди воно прямувало. Мету і завдання посольства визначали відповідні інструкції, які вручали послам. Ці інструкції являли собою грамоту, яка складалася із двох воскових дощечок (diploma). Одним з головних обов'язків послів Греції було укладення союзу з іншими державами і підписання договорів, які супроводжувалися певними формальностями. У стародавні часи не існувало якихось певних юридичних правил ні стосовно ведення переговорів, ні стосовно статусу послів. Права й обов'язки дипломатичних агентів не були визначені ще й тому, що посольства не були постійні. Ведення переговорів і укладання договорів, переважно, були зумовлені випадковими обставинами, ці обов'язки покладалися на тих чи інших осіб тимчасово. А тому після виконання доручень повноваження таких місій припинялися, а агенти поверталися на батьківщину. Подальшого розвитку інститут посольства набув під час воєн між Грецією і Персією. У період Стародавньої Греції починає формуватися багатостороння дипломатія, яку в теорії міжнародного права іноді називають "конференційною дипломатією". Прикладом цього є проведення у 482 р. до P. X. у Спарті конгресу делегатів Пелопоннеського Союзу. У зовнішній політиці грецьких міст-держав (полісів) на перший план висувалася боротьба за розширення територій, за збільшення кількості рабів, за сферу впливу на нових ринках. Здебільшого дипломатія грецьких полісів прагнула до укладення оборонних і наступальних союзів. У цей період починає зароджуватися ідея захисту національної незалежності. Варто зазначити, що такі відомі представники Стародавньої Греції, як Фемістокл, Арістід, Перікл, Філіпп Македонський, які боролися за об'єднання Греції, а пізніше й за її розширення, керували військовими діями і вели переговори, всіляко використовуючи при цьому мистецтво дипломатії. Наприклад, Філіпп Македонський виявив себе визначним дипломатом, який вміло і належним чином застосовував дипломатію як знаряддя об'єднання Греції під своєю владою. У Стародавньому Римі досить широко використовується інститут посольства. Приймати і відряджати посольства завжди було прерогативою найвищих органів держави: спочатку королів, пізніше Сенату, а потім також імператорів. Наприклад, у період Республіки склад делегації затверджував Сенат. При обговоренні цього питання Сенат щоразу видавав спеціальні сенатські постанови (senates consultum). Вибір послів здійснював головуючий у Сенаті — консул або претор. Інколи послів обирали жеребкуванням, причому ніхто не мав права відмовитись від участі в посольстві. Послів називали легатами (legati) й ораторами (oratores). Мета посольства могла бути різною: оголошення війни й укладення миру, підписання договорів і організація захоплення територій, третейське залагодження міжнародних конфліктів і вирішення релігійних спорів. У період Римської імперії (І—V ст.) докорінно змінюються зовнішня політика і дипломатія. Такі питання, як оголошення війни, укладення миру, приймання і скерування посольств, належали винятково до відання імператора. Дипломатія перетворилася на відповідну службу чиновників. Під час правління Клавдія (середина І ст.) посольськими справами займалася особиста канцелярія імператора, яку очолював імператорський секретар. Перед тим ця ж канцелярія була вищим адміністративним органом всієї імперії. Таким чином, епоха Середньовіччя дала значний поштовх для розвитку відповідних норм звичаєвого права: спочатку у відносинах між грецькими державами, а пізніше — з мусульманськими. Значне місце у розвитку дипломатії посідала Апостольська Церква. Латинська мова визнавалась дипломатичною мовою всіх держав. Форми церковної дипломатії були запозичені нею з античності. Так, посланники Папи називаються легатами, вікаріями, ораторами, нунціями. Вперше присутність папського легата спостерігається на Нікійському соборі 325 р. Причому якщо у перші століття християнства папські місії мали переважно релігійний характер, то між V і VIII ст. представники понтифіка з'являються і на світських церемоніях. В епоху Середньовіччя в жорстокій боротьбі формуються національні держави. Дипломатія Середньовіччя мала італійський, а точніше, візантійський відтінок. При візантійському дворі було Відомство іноземних справ, яке підпорядковувалось Першому міністру (Magister officiorum) і складалося з великого штату, куди входили перекладачі з усіх мов. Були вироблені певні правила посольської справи, які запозичували всі держави, що мали відносини з Візантією. Посол був представником володаря і міг вести переговори лише в межах наданих йому повноважень. За перевищення повноважень послу загрожувало тяжке покарання. Нерідко посольству під виглядом формальних доручень (наприклад, поздоровлення нового царя із вступом на престол) доручалося дізнатись про відносини і настрій при чужоземному дворі. У цей період дипломатія починає поєднуватись з політичною і військовою розвідкою. Значний і постійно зростаючий вплив на розвиток дипломатичного права у період Середньовіччя почала здійснювати добре організована Католицька церква. Вже на кінець VI — початок VII ст. вона мала своїх постійних дипломатичних представників у багатьох країнах і, насамперед, у Франції та Туреччині. Папська дипломатія здійснювала свою місію з використанням того факту, що папство мало не лише релігійну, але й військову владу. Церква володіла власними територіями, поліцією, судами, церковним конгресом, на якому розглядались питання міжнародної політики, а також незліченним матеріальним багатством. З XI ст. за ініціативою церкви видавались постанови, якими заборонялось вриватися у храми, утискувати й ображати монахів та їх супутників. Ніхто не мав права затримувати купців і грабувати їх. Порушникам цього "божого миру" загрожувало відлучення від церкви. Враховуючи ту обставину, що італійські міста-держави існували немов поза загальною системою феодалізму, їх об'єднували спільні інтереси і розділяла жорстока ворожнеча. Вони постійно боролися за владу і були зайняті створенням комбінацій і союзів, які б посилювали цю владу. Завдяки цьому в Італії у XIII—XIV ст. виник тип державного діяча — дипломата. Наприклад, Флоренція гордилася такими послами, як Данте, Петрарка, Бокаччо. Визначний теоретик дипломатії цього періоду Макіавеллі (1469—1527 рр.) підкреслював: "Розумний правитель не може і не повинен бути вірним слову, яке він дав, коли така чесність обертається проти нього і не існує більше причин, які змусили його дати обіцянку. Якщо б усі люди були добрі, таке правило було б поганим, але оскільки вони злі та не будуть дотримувати слова, яке дане тобі, то й тобі нічого дотримувати слова, даного їм" [8, с. 96]. Теорія Макіавеллі — це узагальнення існуючої практики. Він не фантазував, а брав за основу своїх роздумів матеріал із повсякденного життя. На основі власних спостережень він вивів правило, яке зводиться до того, що "треба бути, як лисиця, щоб вміти обійти пастки, і левом, щоб лякати вовків" [8, с. 96]. Феодальна роздробленість, яка переважала в Європі в ті часи, не сприяла ні зростанню дипломатії, ні встановленню і визначенню розвитку дипломатичного права. Цей процес розпочався дещо пізніше, коли на карті Європи з'являються могутні феодальні монархії: Франція, Іспанія, Англія і пізніше Росія. Однак при цьому треба зауважити, що існуючий на той час церемоніал та дипломатичний етикет цих великих держав, по суті, не дуже відрізнявся від їх попередників, тобто країн раннього Середньовіччя. Вірчі грамоти того часу вже мали чітку встановлену форму, до 1740 р. їх писали лише латиною. Переломним моментом в історії дипломатії і дипломатичного права стала поява постійних дипломатичних представників. Необхідність у них породили взаємовідносини міст-держав Північної Італії. Першість у цьому належить Венеції, Мілану, Неаполю і Рагузі (тепер Дубровник), розташованій на березі Адріатичного моря, а також Франції. На кінець XV ст. постійні дипломатичні представники деяких держав з'являються також у Парижі та Лондоні. У цей період послаблюється вплив церкви у дипломатії і в структурі дипломатичних представництв. Головні посади в дипломатії стали обіймати професійні дипломати. Часто постійні посольства відкривають за допомогою трактатів. Після укладення Вестфальського миру, який зафіксував систему європейської політичної рівноваги, інститут посольства набуває вже стабільної форми. Одночасно формується поняття про дипломатичний корпус як про певну корпорацію дипломатів іноземних держав, які перебувають при дворі глави держави за місцем перебування. Отже, європейські держави починають усвідомлювати, що вони є членами єдиної політичної системи, одного міжнародного співтовариства. Дещо інакше відбувається процес дипломатичних відносин зі східними державами, які не лише не відчувають потреби у посольських представництвах, але й часто бояться внутрішніх конфліктів від постійної присутності іноземних дипломатичних агентів. Деякі з них хоч і погоджувалися приймати у себе постійні дипломатичні місії іноземних держав, проте, водночас, не наважувалися відряджати їх від себе. Історичні події засвідчують значну роль дипломатії в житті всіх народів. Наприклад, Англія довший час забезпечувала свою могутність завдяки розгрому флоту Іспанії, після чого її сила і вплив неухильно зміцнювалися, а могутня колись Іспанія щораз більше втрачала свої позиції. Англія у цей час опиралася на сили, які виступали проти пануючого католицизму. Папа Римський усіма доступними йому засобами підтримував короля Іспанії Філіппа проти глави всіх "єретиків" — королеви Єлизавети. При цьому англійська дипломатія дуже спритно використала загальне невдоволення католицизмом у Європі. За допомогою вдалої дипломатії Англія отримала сприяння навіть свого конкурента на морі — Голландії. Філіпп Іспанський тоді явно переоцінював свої сили, і його флот був знищений у липні 1586 р. Але переміг не лише англійський флот, беззаперечну перемогу над феодальною реакцією отримала молода буржуазія, над відсталою і незграбною дипломатією феодалізму взяла гору більш спритна дипломатія. У XVI ст. у Франції з'являється прототип сучасного Міністерства закордонних справ, а вже у XVII ст. тут створюється Рада Кабінету, або Таємна Рада, і працює секретар із закордонних справ. Пізніше створюється Департамент закордонних справ. У той же час у Великобританії у 1782 р. запроваджується посада головного Секретаря його Королівської величності у закордонних справах. Формується Міністерство закордонних справ, яке має цю назву і сьогодні (Foreign Office). Відносини Росії із Західною Європою набули дипломатичного характеру лише у XVIII ст. Це було зумовлено тим, що у XVI—XVII ст. вони мали випадковий характер і були винятком із того порядку замкнутості, в якому перебувала Московська держава. У Московії в XVI ст. існував Посольський приказ, який займався прийомом послів і зовнішніми відносинами. Посилання уповноважених послів із Москви було спричинене, передусім, тимчасовими потребами московського уряду, а найбільше — необхідністю знайти союзницьку допомогу в боротьбі з поляками, шведами і турками. Ці намагання нерідко завершувались невдачею, значною мірою через пихатість московських послів, які у своєму презирстві до європейських порядків доходили до нахабства у звертанні до іноземних володарів. Характерним прикладом є поведінка московського посла Дмитра Симоновського 1782 р. на прийомі у Бранденбурзького курфюрста з приводу вступу на престол Петра Олексійовича. Посол півтори години сперечався з курфюрстом про те, як він повинен вставати під час проголошення царського імені, а також відмовився цілувати руку курфюрста і пити за його здоров'я на тій підставі, що він не є коронованою особою. У Москву прибували посольства з європейських держав, головним чином, з пропозиціями щодо встановлення торгових відносин. Але й вони часто не отримували належного розвитку, оскільки московський двір неохоче погоджувався допустити у Москву постійних представників чужоземних держав. Таким чином, московський уряд до XVIII ст. дещо негативно ставився до інституту посольства і лише з приходом на престол Петра І таке становище різко змінилося. У 1802 р. в Росії було засновано Міністерство закордонних справ, яке й зайнялося безпосередньо зовнішніми відносинами Російської імперії з іншими державами. У XVIII ст. починають виразно формуватися норми дипломатичного права, які стосуються, передусім, привілеїв та імунітетів. Ці норми передбачали непоширення кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування щодо дипломатичних представників чужоземних держав. Широко застосовується принцип "екстериторіальності" щодо житла послів і, у зв'язку з цим, право дипломатичного притулку. Одночасно розвивається і вдосконалюється дипломатична служба. Особливо відчутний поштовх на шляху розвитку дипломатичного права мав Віденський конгрес, який відбувся 1815 р. Фактично він провів першу кодифікацію норм цього інституту. У прийнятому Регламенті був підтверджений принцип суверенної рівності держав, якого до цього часу не дотримувались дипломати різних держав. Принцип суверенної рівності було закріплено у ст. 5, 6 та 7 Віденського протоколу. Згідно зі ст. 5, у всіх державах встановлювався однаковий порядок прийому дипломатичних агентів кожного класу. Причому ні родинні, ні сімейні зв'язки, ні політичні союзи між Дворами, згідно зі ст. 6 протоколу, не дають дипломатичним агентам жодних особливих переваг. Це ж стосується і політичних союзів. Старшинство решти послів встановлюється за хронологічним порядком. Цим самим було усунено гострі суперечки про старшинство у дипломатичному корпусі. Водночас потрібно зазначити, що Віденський Регламент не містить жодних положень стосовно дипломатичного корпусу. Із 1815 р. дипломатична служба стає окремою галуззю державної служби кожної країни. Документи, прийняті на Віденському й Аахенському конгресах, визначили загальноприйняті основи дипломатичної служби і представництва сучасних держав. Були встановлені три класи дипломатичних представництв:
Віденський Регламент принципово демократизував відносини між державами. У кожному класі дипломатичні представники посідали місце згідно зі старшинством, залежно від дати урядової нотифікації про їх прибуття. Виняток було зроблено лише для представника Папського престолу. Майже все XIX — початок XX ст. минули під знаком опору Англії завойовницькій політиці Росії. Прикладом цього можна назвати Віденський конгрес. Основний ворог Англії у цей час, Наполеон, був розбитий за допомогою Росії. Англійська делегація на Віденському конгресі спочатку вичікувала і спостерігала. Пізніше стало зрозуміло, що Олександр І, який особисто з'явився на конгрес, претендує на роль вершителя долі Європи. Англійські дипломати побачили в цьому небезпеку для себе і вирішили створити коаліцію проти Росії, об'єднавшись із Австрією та Францією, яка щойно зазнала поразки. Англійська дипломатія настільки тихо і непомітно робила свою справу, що й досі історики часто забувають наголосити, що саме на Віденському конгресі англійські дипломати одержали "благословення" на великі придбання, які вони зробили під час війни з Францією (Цейлон, Мальта, Іонічні острови у Середземному морі, острів Гельголанд у Північному морі). Дещо пізніше Англія не підпускала царську Росію до Дарданеллів. За допомогою Японії вона призупинила експансію Росії на Далекому Сході. Англія зуміла затримати просування Росії у Середній Азії. Стабілізувавшись після потрясінь періоду Французької революції 1789 р. і наполеонівських воєн, дипломатія Європи перебувала у стані "європейського інтересу", який був позначений численними міжнародними конференціями та договорами. Вона була спрямована на утримання колоніальних володінь і вихід на нові ринки. Суверенні та рівноправні держави практикують збалансовану дипломатію. Це означає, що договори, які вони укладають, спрямовані на те, щоб уникнути явного протистояння. Під впливом різних інтересів, які демонструють дипломатії різних держав, самі ж держави намагаються створити міжнародні норми та інституції, потрібні для співробітництва та підтримання тривалого миру. Унаслідок цих зусиль з'являються перші міжнародні організації, уповноважені керувати судноплавством на міжнародних річках. Окрім цього, розвиток техніки, зв'язку і торгівлі підготував шлях до утворення міжнародних адміністративних союзів. Серед них можна виділити Геодезичний союз (1864 р.), Міжнародний телеграфний союз (1865 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.), Бернське бюро з захисту творів літератури та мистецтв (1886 р.) тощо. Були також укладені багатосторонні міжнародні договори щодо статусу заток (Босфор і Дарданелли, Балтійська протока) та міжнародних каналів (Суецький, Панамський). Згадані вище події засвідчили зародження багатосторонньої дипломатії, яка, на жаль, не витримала натиску часу. Річ у тому, що різке загострення суперечності суверенітетів і протиріч між державами призвело до розв'язання 1914 р. світової війни. Війна, яка охопила майже всю планету, переконливо показала, наскільки сильна міжнародна взаємозалежність і наскільки сильною може бути єдність міжнародного співтовариства. Кінець Першої світової війни засвідчив суттєві зміни, які відбулися в розвитку дипломатії. Від європейської дипломатії першість переходить до прогресивної дипломатії СПІА. Крім цього, стара міжнародна дипломатія певною мірою була виведена з рівноваги внаслідок російської революції 1917 р. Радянський Союз заявив про свою незгоду з існуючою на той час системою міжнародного права та дипломатією. Радянська дипломатія не визнавала чинності старого звичаєвого права та договорів, укладених царським урядом. Така позиція залишила Радянський Союз осторонь від усіх найважливіших міжнародних справ, доки після Другої світової війни він не набув статусу великої держави. Відлік нової дипломатії XX ст. потрібно вести від Вер-сальського договору 1919 р. і створення Ліги Націй. Важливим етапом її розвитку був Паризький мирний договір 1928 р., який заборонив війну як знаряддя національної політики, але, на жаль, не став надійною перепоною для розв'язання Другої світової війни. Статут ООН, створення якого ініціювали СПІА, Велика Британія, СРСР і Китай, мав на меті внести у міжнародні відносини (а отже, і в дипломатію) право і порядок та ефективну систему колективної безпеки. У післявоєнний період відбувається видиме і невидиме протистояння між дипломатією СПІА та СРСР і їх союзниками. Ґрунтуючись на силі, таке протистояння стало визначальним у світі та призвело до утворення двох груп у сферах економіки, фінансів і торгівлі. Тривалий період, для якого характерне особливе напруження, у 1945—1952 рр. і в 1975—1987 рр. та відносне потепління у 1962—1975 рр., який отримав назву "мирне співіснування", не був сприятливий для розвитку дипломатії і міжнародного права. На зламі 80—90-х років XX ст. світ зазнав суттєвих змін. "Оксамитові" революції у країнах Європи, об'єднання Німецької Демократичної Республіки і Федеративної Республіки Німеччини, припинення існування СРСР призвели до розпаду соціалістичної системи. А відтак склалася принципово нова соціально-економічна і правова основа у сфері дипломатії, яка тепер зорієнтована на принципи партнерства, розумного суперництва, взаємовигідного співробітництва держав у всіх галузях. Поряд з цим активізувалися певні етнічні групи, які виявляють своє прагнення до державної самостійності та висувають на передній план складні зовнішньополітичні завдання, які неможливо сьогодні розв'язувати методами старої дипломатії. Виникли нові спірні міжнародні проблеми, зумовлені подіями в Азії, зростає небезпека у Перській затоці, де до існуючих проблем долучилися нові на Близькому Сході. Раніше історія дипломатії не знала такої кількості глобальних і регіональних проблем (тероризм, наркобізнес, екологічна безпека, збройні конфлікти тощо) та залучення великої кількості держав для їх розв'язання. Крім цього, значний вплив на міжнародні відносини і безпосередньо на дипломатію мають засоби масової інформації, які щораз більше стають "четвертою" владою, яка, у свою чергу, нічим не поступається законодавчій і виконавчій. В умовах ядерної небезпеки людство почало розуміти, що війна вже не є ефективним і прийнятним засобом вирішення спорів, і що лише переговори, тонка та вміла дипломатія можуть врятувати світ від загибелі, а існуючі міжнародні проблеми настільки ускладнилися, що вимагають участі з боку професіоналів (дипломатів). 1.3 |
|
НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО На правах... Спеціальність 12. 00. 03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право |
Хто є автором ідеї поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову? А поліцейське законодавство поліцейське право право управління адміністративне право |
|
Закон України «Про зайнятість населення» Крім того, це право закріплює ст. 7, в якій проголошується право на задовільне існування. Ст. 10 цього ж пакту закріплює право сім'ї... |
ПРАВО ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН За визначенням К. К. Сандровського «Право зовнішніх зносин – це система норм і принципів міжнародного права, спрямованих на регулювання... |
|
1. Поняття права та його ознаки Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне... |
Гражданский кодекс Украины (Книга четвертая. Право интеллектуальной собственности) Право інтелектуальної власності це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної... |
|
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до організації самостійної роботи з курсу... Методичні вказівки до самостійної роботи курсу “Практична діяльність юриста (Практичне право)” складена на основі робочої програми... |
Питання з для самостійної підготовки студентів до іспиту з дисципліни... |
|
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня Спеціальність: 12. 00. 08 кримінальне право та кримінологія; кримінально – виконавче право |
Реферат На тему: Земельне право Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) |