|
|
Скачати 4.19 Mb.
|
|
Контрольні запитання
РОЗДІЛ 2 Внутрішньодержавна організація дипломатичної діяльності 2.1 Внутрішньодержавні органи у сфері дипломатичної діяльності
Держава як суб'єкт міжнародного права практично не могла б виконувати свої функції без встановлення і розвитку міжнародних відносин з іншими суб'єктами міжнародного права. Однак для того, щоб реально здійснювати ці відносини, особливо у зовнішній сфері, потрібна система відповідних органів, діяльність яких регламентується нормами не лише внутрішньодержавного, але й міжнародного права. Як зазначає відомий юрист-міжнародник К. К. Сандров-ський, "у зовнішніх зносинах держава виступає як цілісний, єдиний соціальний організм, який згідно з суверенітетом наділений міжнародною правосуб'єктністю, яка, як і сам суверенітет, не може розщеплюватись на складові частини у вигляді правосуб'єктності на міжнародній арені окремих органів держави, що діють на її території, громадських організацій, узагалі юридичних і фізичних осіб" [11, с. 56]. Отже, держава у зовнішніх відносинах виступає як певна цілісність. Вищі державні органи, наділені відповідною компетенцією у сфері міжнародних відносин, умовно можна поділити на два види:
Оскільки всі органи зовнішніх відносин виступають представниками держави у міжнародному спілкуванні, вони, відповідно, діють від імені держави на підставі певних повноважень, хоча ці повноваження мають неоднакову правову природу. Значною мірою це залежить від місця органу в структурі апарату держави і відповідного правового оформлення. В одних випадках ці права випливають безпосередньо з конституційних норм і мають, таким чином, вищу юридичну силу, в інших випадках ці повноваження закріплені в нормативних актах і мають бути підтверджені у міжнародних відносинах шляхом видачі та пред'явлення особливих актів і документів (вірчі грамоти). Крім цього, органи, наділені компетенцією у сфері зовнішніх відносин, поділяють на внутрішньодержавні та закордонні. З точки зору міжнародного права доцільність цих органів розглядається як вираження волі держави. Атому будь-які рішення, що приймають органи з питань зовнішньополітичної діяльності, покладають на державу відповідні обов'язки перед іншими державами та міжнародними організаціями. Правовою основою діяльності внутрішньодержавних органів у сфері зовнішніх зносин в Україні є Конституція держави, закони та підзаконні нормативні акти. Це, зокрема, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів, інструкції Міністерства закордонних справ. Діяльність і структура закордонних органів базуються на традиціях, звичаях і міжнародно-правових нормах, вироблених упродовж багатьох століть. їх кількісний склад, а також внутрішня організаційна структура залежать, значною мірою, від волі, існуючих традицій та інтересів держави. Важливою обставиною при цьому є фінансові можливості держави. Крім цього, кількісний склад закордонних органів залежить від характеру їх діяльності, від обсягу завдань, що ставляться перед ними. Треба враховувати і ту обставину, що вони функціонують і як тимчасові, і як постійні. До постійних закордонних органів належать: посольства, постійні місії при міжнародних організаціях, консульства та інші постійні представництва і місії. Тимчасові органи функціонують здебільшого у вигляді певних місій ad hoc і мають дипломатичний характер. До них належать, наприклад, делегація, що бере участь у міжнародних конференціях, міжнародних організаціях, представництва держав у різних міжнародних комісіях, а також інших спеціальних місіях. Як тимчасові органи, що представляють державу, виступають глава держави, глава уряду, міністр закордонних справ та інші міністри під час їх тимчасового візиту за кордон зі спеціальною місією. 2.1. ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНІ ОРГАНИ У СФЕРІ ДИПЛОМАТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Міждержавні відносини завжди, на кожному етапі розвитку держав, характеризувалися як відповідний процес прийняття владних рішень. Отже, і дипломатія виступає своєрідним процесом прийняття таких рішень. Цей процес досить складний і багатогранний, оскільки в ньому беруть участь різні суб'єкти, наділені владними повноваженнями. До системи внутрішньодержавних органів, які беруть участь у дипломатичному процесі, треба зарахувати: парламент, главу держави, главу уряду та уряд, Міністерство закордонних справ. 1. Парламент. За конституціями більшості держав, парламент як загальнодержавний представницький орган покликаний здійснювати загальне керівництво зовнішньою політикою держави. Однак сфери його компетенції різні і значною мірою залежать від державного ладу, розвитку демократії, існуючих традицій тощо. Сьогодні можна виділити дві основні тенденції в реалізації зовнішньополітичного курсу держав. Перша тенденція виявляється у посиленні виконавчої влади за рахунок значного скорочення можливостей і впливу законодавчої влади (США, Фінляндія, ФРН, Росія тощо). Друга тенденція виявляється в активізації ролі парламенту у зовнішній політиці. Хоча за своїми темпами і масштабами вона значно відстає від першої (Швеція та Чехія). Традиційними питаннями, які розв'язує сьогодні парламент, є:
Згідно з Конституцією США, парламент має право "оголошувати війну, видавати каперські свідоцтва і дозволи на репресалії, встановлювати правила стосовно захоплень на суші та морі" (ст. 1, розд. 8). Без санкції парламенту президент може ввести війська у військові дії лише для відбиття, раптового нападу на країну і за надзвичайної ситуації. Однак на практиці до формального оголошення війни парламент США звертався лише у п'яти випадках (а їх понад 200). Рішення про застосування військової сили президент приймав одноосібно. Японський парламент обговорює і ратифікує укладені урядом міжнародні договори та угоди, приймає закони, що регулюють політичні та економічні відносини держави з іноземними державами. Він визначає і затверджує бюджетні асигнування на утримання дипломатичних органів як у країні, так і за кордоном, затверджує витрати, пов'язані з наданням фінансової підтримки національним монополіям у їх міжнародній діяльності. Згідно з законом Японії про парламент і регламентами палат, усіма питаннями, що стосуються зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної сфери, мають займатися комісії із закордонних справ, палати представників і палати радників. Вони подають на затвердження у відповідні палати законопроекти про ратифікацію міжнародних договорів та угод, проекти резолюцій з різних питань зовнішньоекономічної діяльності Кабінету Міністрів тощо. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Вона визначає основну місію зовнішньої політики держави. Це здійснюється у формі декларації з тих чи інших питань, звернень, заяв, постанов. Усі інші державні органи України, які конкретизують зовнішню функцію держави, зобов'язані проводити зовнішньоекономічні заходи згідно з принципами, визначеними Верховною Радою. До повноважень Верховної Ради України у сфері зовнішньої політики належить:
Однією з форм контролю з боку Верховної Ради є обговорення доповідей парламентських делегацій, що брали участь у роботі міжнародних організацій, нарадах і переговорах з іноземними державами. Ще однією формою участі парламенту в реалізації зовнішньої політики України є діяльність Комітету у закордонних справах і зв'язках з СНД. Верховна Рада України широко контактує з парламентами інших держав у формі обміну парламентськими делегаціями, участі нашої делегації в роботі Парламентської Асамблеї Ради Європи тощо. У своїй діяльності ці групи є не просто групами депутатів, вони є тимчасовими органами Верховної Ради України і підпорядковуються їй. Депутати Верховної Ради України здійснюють поїздки за кордон як члени делегацій і як спеціальні представники України. Вони мають право на дипломатичний паспорт і користуються правами, привілеями та імунітетами дипломатичного представника держави. Водночас парламент не може виступати органом, який би максимально ефективно здійснював зовнішню політику. Це зумовлено тим, що парламент функціонує сесійно, більшість депутатів не є професійно підготовленими з цих питань. Через парламент інколи неможливо розв'язати питання, що потребує негайного втручання. Саме тому важлива роль належить головним посадовим особам держави, що мають великий вплив у дипломатичному процесі. 2. Глава держави. Порядок призначення й обсяг повноважень глави держави визначаються Конституцією і політичною системою кожної держави. Місце глави держави у дипломатичному процесі — це, передусім, багатовікова традиція, що склалася у відносинах між державами. У минулому його постать уособлювалась із суверенітетом держави та суб'єктом міжнародного права. Залежно від державного ладу, який існує в тій чи іншій країні, главою держави може бути одноосібний (король, президент) або колективний орган (наприклад, Федеральна рада в Швейцарії, Президія Верховної Ради СРСР, яка впродовж тривалого часу виконувала цю функцію). Обсяг дипломатичних функцій також може відрізнятися у різних державах. Зокрема, монарх Великобританії відіграє у дипломатичному процесі формальну роль, оскільки коло його повноважень досить вузьке. Президент США, і як глава держави, і як глава уряду, наділений досить значними дипломатичними функціями. Він приймає офіційні послання від іноземних держав і офіційно звертається до інших урядів з питань, що стосуються американської зовнішньої політики. Він визначає визнання чи невизнання США іноземних урядів, приймає рішення про відмову у визнанні, розірванні або припиненні дипломатичних відносин. Відповідно до Закону про національну безпеку 1947 р., президент є головою Ради національної безпеки, яка створена при ньому як головний консультативний орган з питань зовнішньої політики й її військових аспектів. Повноваження президента значно розширюються в результаті застосування виконавчою владою т. зв. виконавчих угод, тобто таких, що затверджуються сенатом шляхом ратифікації договорів. Але з точки зору законодавства США вони мають майже однакову з договорами юридичну силу. Відповідно до ст. 102 Конституції, Президент України є главою держави і виступає від її імені. Найбільш повно його повноваження у дипломатичній сфері передбачені ст. 106 Конституції, яка встановлює, що Президент України:
Особливістю правового статусу глави держави, який бере участь у дипломатичному процесі, є те, що він завжди особисто і безпосередньо може зустрічатися, вести переговори та листування з главами інших держав. Під час виконання цих функцій йому не потрібні спеціальні повноваження. Компетенція глави держави у сфері міжнародних відносин базується на нормах звичаєвого права та конституції, відповідно до яких його владні функції є формою вираження волі держави, що породжує відповідні міжнародно-правові наслідки. У сфері дипломатичних відносин важливе місце належить питанню про титул глави держави. Почесний титул присвоюється йому при усних та письмових зверненнях до нього або при визначенні його в офіційних актах. Найбільш поширеними титулами є король, імператор, емір, великий герцог тощо. Почесні титули чинять відповідний вплив на обсяг почестей під час поїздки глави держави за кордон, а також на форму звертання. У період здійснення своїх функцій за кордоном глава держави перебуває під захистом норм міжнародного права і користується всіма перевагами, привілеями та імунітетами. Сюди належать: право на повагу, тобто на святковий прийом та особливі почесті, які надаються прапору глави держави; свобода відносин зі своєю та іншими державами за допомогою кур'єрів або шифрів; особиста недоторканність; вилучення з-під юрисдикції; недоторканність особистих речей та приміщення (будинок, корабель, вагон, літак). Імунітети та привілеї поширюються також і на осіб, що супроводжують главу держави, зокрема на членів його сім'ї. Сьогодні з цього приводу вже склався міжнародний звичай і більшість держав неухильно дотримуються його на практиці. Будь-яке перебування глави держави на території іноземної держави у мирний час, виключаючи поїздку "інкогніто", має бути узгоджене з відповідним урядом іноземної держави. А тому образа, поранення чи вбивство глави держави є міжнародним деліктом стосовно держави, представником якої є потерпілий. 3. Уряд і Глава уряду. Уряд здійснює загальне політичне та оперативне керівництво зовнішніми відносинами держави. Він має неоднакову назву в різних державах, що зумовлено певними обставинами. У різних державах існує відповідний поділ компетенції парламенту, глави держави і глави уряду в сфері зовнішньої політики. У високорозви-нутих державах усі функції у сфері зовнішніх відносин зосереджені переважно в руках уряду. Це характерно для Великобританії, США, Німеччини, Франції. Зокрема, у Великобританії і ФРН прем'єри відповідають за керівництво і реалізацію зовнішньої політики держави. Якщо проаналізувати конституційне законодавство цілої низки провідних держав світу, можна виявити певну закономірність, яка полягає в тому, що у сфері зовнішніх відносин з боку уряду відбувається поступове закріплення провідної і визначальної його ролі, відсутня детальна регламентація компетенції уряду та обмеження форми контролю за його діяльністю у цій сфері з боку парламенту та його органів. А тому у практиці діяльності урядів цих країн наявні угоди, що приймаються у спрощеній формі, тобто такі, що не потребують схвалення парламенту. Поширеною формою дипломатичної діяльності урядів є нота уряду, послання глави уряду, скерування та приймання у себе урядових делегацій, переговори з ними та підписання міжнародних угод і спільних заяв. Глава уряду має право вести переговори та укладати договори з іноземними державами як на території своєї держави, так і за кордоном без отримання спеціальних для цього повноважень. Деякі функції він виконує згідно зі своїм правовим статусом (ех officio). У деяких державах функції глави держави і глави уряду виконує одна й та ж особа (США). Компетенцією у сфері зовнішніх відносин наділений не лише глава уряду, але й уряд як колективний орган, що здійснює загальне керівництво в управлінській сфері. Відповідно до ст. 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України:
4. Міністерство закордонних справ (МЗС). МЗС є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує, відповідно до наданих йому повноважень, проведення зовнішньої політики держави, координує діяльність усіх міністерств і відомств у сфері зовнішніх відносин. Цей орган має різні назви, наприклад, Форін Офіс (Foreign Office) у Великобританії, Державний департамент у США, Міністерство зовнішніх відносин у Франції, Міністерство зовнішніх зносин і культур в Аргентині. Але найбільш поширеною його назвою є міністерство або відомство закордонних справ. Зазначимо, що відмінності у назві не змінюють суті обов'язків і функцій цих відомств. Уперше термін був вжитий у Франції 1589 р., хоча його витоки дещо давніші. Однак апарат, що відав питаннями зовнішніх справ, досить пізно виділився із канцелярії глави держави. Зокрема, державний секретар з іноземних справ Англії згадується з 1253 р., у Франції "le clairque du secrite" (секретний писар) з'являється з 1318 р. і лише у 1589 р. виникає термін "міністр закордонних справ". Місце МЗС у системі державного механізму реалізації зовнішньої політики зумовлене тим, що це професійний, постійно діючий орган держави у цій сфері. Правовий статус МЗС України визначений у "Положенні про Міністерство закордонних справ України", затвердженому Указом Президента України від 3 квітня 1999 р. Згідно з цим положенням, основними завданнями МЗС України є:
— сприяння розвитку зв'язків із зарубіжними українськими громадами та надання цим громадам підтримки і захисту відповідно до норм міжнародного права та чинного законодавства України. Відповідно до покладених на нього завдань МЗС України бере участь у здійсненні зовнішньополітичної діяльності держави, розробляє пропозиції щодо засад зовнішніх зносин й у встановленому порядку подає їх Президентові України, розробляє і надає Президентові та Кабінетові Міністрів пропозиції щодо ініціатив міжнародного характеру та заходів, спрямованих на підвищення ефективності співпраці України з іноземними державами і міжнародними організаціями; розробляє та вносить на розгляд Президента України пропозиції щодо визнання іноземних держав, встановлення дипломатичних відносин з іноземними державами; проводить роботу щодо підвищення ролі міжнародного права у міжнародних відносинах. Крім цього, МЗС України сприяє: розширенню політичних, економічних, науково-технічних, культурних, гуманітарних та інших зв'язків з іноземними державами і міжнародними організаціями; взаємодії органів виконавчої влади з органами законодавчої і судової влади при здійсненні ними зовнішніх зносин та дотриманні міжнародних зобов'язань України; діяльності іноземних дипломатичних представництв та консульських установ, представництв міжнародних організацій в Україні, а також здійснює контроль за дотриманням дипломатичних і консульських привілеїв та імунітетів. У встановленому порядку МЗС вносить пропозиції щодо організації та діяльності дипломатичної служби України, забезпечує проведення єдиної кадрової політики і функціонування структур, пов'язаних з підготовкою, перепідготовкою та підвищенням кваліфікації кадрів дипломатичної служби. Через дипломатичні представництва та консульські установи України за кордоном міністерство вживає заходів для поновлення порушених прав юридичних осіб і громадян своєї держави, забезпечує можливість користування у повному обсязі правами, наданими їм законодавством країни перебування та міжнародним правом. У межах своєї компетенції МЗС України забезпечує реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті, у дипломатичних представництвах, консульських установах України за кордоном, її представництвах при міжнародних організаціях. МЗС має право одержувати у встановленому законодавством порядку від міністрів, інших центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ і організацій документи і матеріали для забезпечення виконання покладених на нього завдань. Крім цього, міністерство має право утворювати відповідні комісії та експертні групи, залучати на договірній основі фахівців для підготовки проектів актів законодавства, здійснення їх експертизи і надання консультацій. МЗС України очолює міністр, якого призначає і звільняє з посади Президент України у встановленому законодавством порядку. З питань, що належать до його конституційних повноважень, він підпорядковується безпосередньо Президентові. За посадою міністр входить до складу Ради національної безпеки і оборони України; без спеціальних повноважень представляє державу у зовнішніх зносинах на двосторонніх і багатосторонніх переговорах, підписує міжнародні договори України. До його повноважень належать питання про присвоєння дипломатичних рангів від аташе до радника першого класу, затвердження кошторисів і штатних розписів дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном, представництв при міжнародних організаціях. Згідно з чинним законодавством, він призначає на посади та звільняє з посад працівників центрального апарату МЗС України, дипломатичних та консульських установ України за кордоном, представництв при міжнародних організаціях, а також ректора Дипломатичної академії при МЗС України, керівників інших організацій та установ, що належать до сфери діяльності міністерства. Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропозицій щодо головних напрямів розвитку зовнішньої політики України, обговорення і вивчення найважливіших міжнародних проблем у МЗС може утворюватися наукова рада з висококваліфікованих фахівців і вчених, склад якої затверджує міністр. Правовий статус міністра закордонних справ відрізняється тим, що він, як і глава держави та глава уряду, може вести переговори без спеціальних повноважень і має право підписувати міжнародні договори. Під час поїздок за кордон він користується дипломатичними привілеями та імунітетами. Найближчі співробітники міністра закордонних справ, якщо вони ведуть переговори з іноземним дипломатом у конкретній країні, вважаються такими, що виступають з дозволу міністра закордонних справ. А тому, крім міністра, ніхто з відповідальних працівників міністерства без спеціального повноваження не може підписати договір з іноземною державою. У всіх державах міністр закордонних справ, зазвичай, бере участь у проведенні переговорів з іноземними делегаціями, підписує з ними договори, приймає дипломатичних представників у зв'язку з врученням ними вірчих грамот главі держави, бере участь у святкових прийомах дипломатичних представників та іноземних зовнішньополітичних делегацій, дає дозвіл на опублікування угод та договорів з іноземними державами, призначає відповідних службових осіб для роботи за кордоном, завіряє вірчі, відкличні грамоти і консульські патенти, скріплює мандати та інші документи уповноважених різних відомств за кордоном. У всіх країнах МЗС складається із трьох груп відділів (управлінь): територіальні, функціональні та адміністративні. Територіальні відділи здійснюють поточну оперативну роботу з вивчення політичного та економічного становища в окремих країнах. Відділи систематизують і узагальнюють звіти та зведення, які надходять від представництв за кордоном. Тут пишуть від імені керівника міністерства інструкції для керівника відомства зі складання нот із різних питань щодо країни, яка перебуває в центрі уваги тощо. До таких відділів належать: відділи координації та політичних відносин щодо Європейського Союзу, ОБСЄ та Ради Європи, Південно-Західної та Північно-Західної Європи, світових міжнародних організацій. Зазвичай, співробітники таких відділів є дипломатами, які побували в цій країні і мають досвід роботи в ній. Функціональні відділи займаються загальними і конкретними питаннями міжнародних відносин, у яких зацікавлена держава, питаннями міжнародних організацій, пропаганди, преси, консульських і договірних відносин тощо. Серед них можна назвати такі, як відділ міжнародно-правових питань багатостороннього та двостороннього співробітництва, міжнародних договорів, державно-правових питань, правових питань державних кордонів. Основне завдання функціональних відділів зводиться до підготовки та аналізу матеріалів для делегацій держави на міжнародних конференціях, до підготовки рішення або переговорів з конкретних питань будь-якої сфери міжнародних відносин. їх можна назвати оперативними дипломатичними відділами. Адміністративні підрозділи виконують головним чином допоміжні функції, зокрема з обслуговування апарату МЗС та зарубіжних представництв. Сюди належать загальний секретаріат, управління кадрів, управління організаційно-технічного забезпечення, управління справами, управління дипломатичних установ. Безумовно, структура МЗС кожної держави відображає, передусім, традиції і наступність, що склались упродовж багатьох років зовнішньополітичної діяльності країни, її пріоритети у цьому напрямі тощо. 5. Інші міністри та їх відомства. За своїм спрямуванням Міністерство закордонних справ уповноважене здійснювати дипломатичні функції, однак останні не перебувають у його виключній компетенції. Сьогодні до процесу реалізації зовнішньої політики і дипломатії залучається широке коло спеціалізованих органів державного управління, які за загальним правилом займаються внутрішньоекономічни-ми, соціальними та культурними питаннями. Найчастіше такі функції виконують Міністерство фінансів, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство культури, Міністерство торгівлі тощо. Крім цього, можуть формуватися координаційні органи, завданням яких є координація діяльності цілої низки міністерств з метою визначення загальної політики при здійсненні дипломатичних функцій (наприклад, у США такими органами є Рада з питань зовнішньоекономічної політики, Комітет з питань торговельної політики). У ФРН відомство федерального канцлера безпосередньо виконує деякі функції МЗС. У Франції важливу роль відіграють створювані президентом ради і комітети — прем'єр-міністром. Враховуючи викладене вище, варто зазначити, що службові особи відповідних міністерств можуть брати участь у дипломатичному процесі шляхом надання їм повноважень для ведення переговорів, представництва на дипломатичних конференціях, підписання міжнародних договорів тощо. 2.2. ОРГАНИ ДЕРЖАВИ, ЯКІ ЗДІЙСНЮЮТЬ ДИПЛОМАТИЧНІ ФУНКЦІЇ ЗА КОРДОНОМ На сучасному етапі діяльність органів держави у сфері міжнародних відносин базується, здебільшого, на кодифікованих нормах міжнародного права, схвалених і закріплених під час дипломатичних конференцій. Користуючись привілеями та імунітетами, що передбачені ними, ці органи безпосередньо представляють свої держави та їхні інтереси на території держави, в якій вони перебувають, і функціонують як на постійній, так і на тимчасовій основі. До органів держави, які функціонують за кордоном, належать: постійні дипломатичні представництва, представництва держав при міжнародних організаціях, консульські установи, торговельні представництва, спеціальні місії, або т. зв. місії ad hoc. 1. Основною ланкою серед органів, що на постійній основі здійснюють представництво держави за кордоном, є постійні дипломатичні представництва, акредитовані в інших державах, зокрема посольства і місії. Найбільш поширені посольства як вид дипломатичного представництва. Це представництва першого, вищого класу, до яких прирівнюється також представництво Ватикану — нунціатури. Дипломатичне представництво є більш офіційним органом держави, яка скерувала його, порівняно з іншими органами акредитованої держави, що перебувають на території приймаючої країни. Представництво функціонує на основі указів, розпоряджень і постанов глави держави та уряду. Для реалізації своїх повноважень дипломатичне представництво має у своєму розпорядженні рухоме і нерухоме майно, фінансові ресурси, гербову печатку та бланки відповідного зразка, що використовуються для офіційної кореспонденції. Внутрішня структура дипломатичного представництва залежить від волі та потреб акредитуючої держави. На практиці в структурі дипломатичного представництва найчастіше утворюються такі підрозділи: політичний відділ, відділ культури, відділ преси, економічний відділ, відділ науки і техніки, військовий відділ, консульський відділ, адміністративний відділ, протокольний відділ, відділ технічної служби. Правовий статус дипломатичних представництв та їх персоналу регламентується нормами міжнародного права. Але на практиці потрібно розв'язувати цілу низку проблем, пов'язаних зі специфікою традицій кожної держави перебування, які не є у полі міжнародно-правового регулювання. Важлива роль при цьому належить національному законодавству країни перебування, норми якого не лише відтворюють основні норми дипломатичного права, але й багатьох інших питань, що передбачають їх більш детальну регламентацію*. Нормами національного законодавства регламентуються також питання, що взагалі не отримали розв'язання у міжнародному праві. У кожній державі регламентація окремих сторін статусу іноземних дипломатичних представництв і їх персоналу має певні особливості, пов'язані з характером державного і суспільного ладу, системою права, традиціями і звичаями. Водночас з метою нормального розвитку міжнародних відносин держави мають узгоджувати свої дії з національним законодавством, правовою і дипломатичною практикою інших держав. 2. Консульські установи. Відповідно до ст. 17 Віденської конвенції 1963 р. про консульські зносини, яка значною мірою кодифікувала правові норми у цій сфері, акредитуюча держава, яка не має дипломатичного представництва в приймаючій державі акредитації і не представлена в ній будь-якою третьою державою, може уповноважити консульських службових осіб виконувати дипломатичні функції зі згоди держави перебування. Сфера діяльності консульства значно вужча, ніж посольства, і, переважно, зосереджена на торговельно-економічних відносинах та захисті інтересів юридичних і фізичних осіб. Безумовно, така практика є тимчасовим заходом доти, доки не будуть сформовані дипломатичні представництва. З погляду традиційного розподілу функцій та повноважень між дипломатичними агентами та консульськими службовцями консульські статути і двосторонні конвенції за загальним правилом не містять положень щодо їх політичної активності у приймаючій державі. Але у багатьох випадках абсолютний розподіл неможливий, оскільки економічні інтереси держави дуже часто тісно пов'язані з її політичними намірами. Ст. 17 Віденської конвенції про консульські зносини не заперечує проти надання можливості для консульських посадових осіб зі згоди приймаючої держави вчиняти дипломатичні акти. Спеціальні угоди, згідно з якими консульський агент може брати участь у дипломатичній діяльності, передбачають: тимчасове втручання в дипломатичні зносини акредитуючої держави і країни перебування, підтримку неофіційних зносин з невизнаною державою чи урядом або міжнародною організацією, утворення ad hoc (спеціальних) консульських установ для представництва акредитуючої держави в ООН чи її спеціалізованих установах. При цьому варто зазначити, що виконання таких актів консульською посадовою особою не змінює її консульського статусу і не дає їй права претендувати на дипломатичні привілеї та імунітети. 3. Військові місії. Статус осіб зі складу військових місій у сфері дипломатичної діяльності чітко визначений колом питань, що належать до їх компетенції. У літературі по-різному оцінюють призначення військових аташе в процесі реалізації дипломатії. Між керівниками зовнішньополітичних відомств завлсди відбувалися суперечки з приводу допуску військового спеціаліста, військового аташе у власну країну. Відповідаючи тим, хто виступав з твердженням, що кожен військовий аташе — це іноземний розвідувальний центр, французький військовий міністр Фрейсіне підкреслював, що якби це твердження було правильне, навіть і тоді "краще знати, куди спрямувати роботу своєї контррозвідки, ніж залишитися у повному невіданні". Також у літературі зазначалось, що наявність іноземних військових аташе полегшує продаж військових таємниць і діяльність зрадників. Із цього приводу прозвучала відповідь: "Поки будуть зрадники, знайдуться і покупці товару". Вирішальними у плані визнання доцільності взаємного допуску окремими державами діяльності іноземних військових аташе є два аргументи. По-перше, кожна держава завжди розраховує, що її військовий аташе за кордоном досягне ефективнішого результату у своїй роботі, ніж аташе інших держав на її території. По-друге, кожна держава знає, що формальна її відмова від прийняття іноземних військових аташе, як свідчить історичний досвід, призводить до маскування з боку акредитуючих держав, які скеровують за кордон військових спеціалістів під виглядом секретарів або технічних співробітників посольства. Зрештою, держави нерідко використовували ці форми. Практика відрядження військових аташе за кордон почала розвиватися у Західній Європі з часів правління Лю-довіка XIII. Спочатку військових спеціалістів скеровують до союзників, наприклад, Франція — у Швецію, Баварію. У другій половині XVII ст. стає звичаєм відправляти військових спеціалістів не лише у союзні країни, але й у дружні держави. Практика військових відряджень за кордон отримала свій подальший розвиток у результаті війн Французької революції 1789 р. та імперії Наполеона І. Зокрема, генерал Бернадотт був призначений урядом Директорії послом у Відень і включив до складу посольства двох своїх ад'ютантів, незважаючи на заперечення міністра закордонних справ Талейрана. У 1806 р. Наполеон І призначає капітана Легранжа другим секретарем французького посольства у Відні і дає йому вказівку "вести належний облік стану справ австрійських полків та місць їх розташування". Такі ж призначення і з такими ж дорученнями він робить у Пруссію, Саксонію, Туреччину та Персію. У двох останніх державах французькі офіцери мали, крім цього, виконувати і функції інструкторів туземної армії. Другою формою, яку застосував Наполеон, був обмін особистими ад'ютантами. Наприклад, при російському імператорові Олександрі І був ад'ютант Наполеона, а при Наполеоні — ад'ютанти російського імператора ЧернишовТорголі та Гагарін. Після Наполеона ця практика отримує свій подальший розвиток. Військові спеціалісти, скеровані до іноземної держави, фігурують під різними назвами: в Англії їх називають "військовий секретар посольства", у Пруссії — "повірений у військових справах", у Росії — "військовий агент", "військовий повноважний представник" і, нарешті, у Франції 23 лютого 1831 р. уперше видається наказ з військового відомства, в якому сказано: "офіцери генерального штабу можуть бути представлені у розпорядження міністра закордонних справ, щоб бути прикріпленими (французькою "аташе" — прикріплений) до посольства і використаними для дипломатичних доручень". Першим нормативним актом, який регулював правовий статус аташе, був іспанський закон 1846 р. У ньому зазначалося, що військовий аташе призначається королем терміном від двох до чотирьох років за поданням міністра закордонних справ, за погодженням із військовим або морським міністром, який повинен мати чин не нижче капітана або лейтенанта (на флоті) і користується всіма дипломатичними перевагами. У 1870 р. виходить італійський декрет, у якому також уживається термін "аташе". В Іспанії та Франції з 1883 р. вперше з'являється морський аташе. Війни в Європі та за її межами завжди були значним поштовхом для розвитку інституту військових аташе, оскільки за їх наслідками вироблялася і вдосконалювалась правова основа їх діяльності. Особливо бурхливий розвиток інституту військових аташе почався напередодні та під час Першої світової війни. Зокрема, Сербія напередодні війни призначила своїх військових аташе у Францію, Англію, Італію, Туреччину та Австрію; південноамериканські держави (Еквадор, Бразилія та Перу) призначили військових аташе в Бельгію, Францію та Англію. Військові аташе Німеччини, Австрії та Болгарії одержали титул "військових повноважних представників" і, таким чином, забезпечували координацію дій союзних армій. Для вивчення військового досвіду нейтральні держави відряджали своїх аташе не лише у країни, що ведуть військові дії, але й у нейтральні, які межували з ними: так з'явились шведські аташе у Швейцарії, іспанські — у Данії, чилійські — у Швеції, Норвегії та Нідерландах. Після завершення Першої світової війни кількість аташе продовжувала зростати. У 1920—1921 рр. з'являються авіаційні аташе у США, Англії, Італії, Франції та інших країнах. Сьогодні легше відповісти на питання про те, які держави не скеровують військових аташе, ніж назвати ті, які їх скеровують. Актом проголошення незалежності України (1991 р.) реально розпочалося формування збройних сил, відряджання дипломатичних представництв у інші держави, і з усією очевидністю постала проблема функціонування військових аташе при дипломатичних представництвах. Відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. та Положення про дипломатичні представництва України за кордоном, було прийнято Положення про апарат військових аташе України (1992 р.). Згідно з цим Положенням, військовий аташе призначається наказом міністра оборони після попередніх консультацій у МЗС України. У випадку, якщо практика держави перебування передбачає попереднє повідомлення про призначення військового аташе, короткі біографічні дані про його кандидатуру повідомляються державі перебування дипломатичними каналами. На посаду військового аташе призначають генералів, адміралів та офіцерів, які перебувають на строковій військовій службі у Збройних Силах України та є громадянами України. У своїй діяльності військовий аташе керується вказівками посла, а в оперативному плані — діє згідно з інструкціями, які безпосередньо надходять від Міністерства оборони України. |
|
НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО На правах... Спеціальність 12. 00. 03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право |
Хто є автором ідеї поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову? А поліцейське законодавство поліцейське право право управління адміністративне право |
|
Закон України «Про зайнятість населення» Крім того, це право закріплює ст. 7, в якій проголошується право на задовільне існування. Ст. 10 цього ж пакту закріплює право сім'ї... |
ПРАВО ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН За визначенням К. К. Сандровського «Право зовнішніх зносин – це система норм і принципів міжнародного права, спрямованих на регулювання... |
|
1. Поняття права та його ознаки Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне... |
Гражданский кодекс Украины (Книга четвертая. Право интеллектуальной собственности) Право інтелектуальної власності це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної... |
|
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до організації самостійної роботи з курсу... Методичні вказівки до самостійної роботи курсу “Практична діяльність юриста (Практичне право)” складена на основі робочої програми... |
Питання з для самостійної підготовки студентів до іспиту з дисципліни... |
|
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня Спеціальність: 12. 00. 08 кримінальне право та кримінологія; кримінально – виконавче право |
Реферат На тему: Земельне право Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) |