|
|
Скачати 4.19 Mb.
|
|
— це документ, який повідомляє про відкликання дипломатичного представника із займаної ним посади. Вони адресовані главі держави, при якій акредитований дипломатичний представник, і підписані главою держави, яка призначила дипломатичного представника. Відкличні грамоти складаються в урочистій формі, де у преамбулі коротко повідомляється про факт та причину відкликання глави дипломатичного представництва. При цьому висловлюється надія, що дипломатичний представник належним чином сприяв підтримці та розвитку дипломатичних відносин між державами. Водночас зі своїми вірчими грамотами новопризначений глава дипломатичного представництва вручає відкличні грамоти главі приймаючої держави щодо свого попередника. Раніше у дипломатичній практиці застосовувались т. зв. відпускні грамоти, в яких виражалося "задоволення" з "належного" виконання главою дипломатичного представництва своїх функцій. Серед інших найбільш поширених підстав припинення дипломатичних функцій треба виділити такі: завершення або призупинення дипломатичних зносин; збройний конфлікт між державами; втрата міжнародної правосуб'єк-тності, а також розпад або об'єднання держав (НДР і ФРН, СФРЮ, ЧССР). Завершення дипломатичних відносин як підстава припинення дипломатичних функцій може настати як з економічних, так і з політичних причин. Така ситуація виникає при певному загостренні відносин між двома державами і є проявом політичної демонстрації з боку однієї з них. Однак такий крок значно "м'якший" порівняно із розірванням дипломатичних відносин, що в кінцевому підсумку призводить до згортання торговельних, економічних та інших зв'язків. Крім цього, така форма усунення розбіжностей між сторонами дає змогу через деякий час поновити дипломатичні відносини за взаємною згодою сторін. При цьому можливе також повернення попереднього глави дипломатичного представництва, що неможливо зробити після розірвання дипломатичних відносин. Дещо по-іншому виглядає ситуація, при якій дипломатичні відносини припиняються на підставі фінансових труднощів однієї з держав. У таких випадках фактично настає не "завершення" дипломатичних відносин, а лише припинення діяльності представництва. Причому такі випадки у практиці дипломатичної діяльності трапляються досить часто. Дипломатичні відносини між цими державами можуть підтримуватись через дипломатичне представництво цієї країни у сусідній державі. Розірвання дипломатичних відносин настає, зазвичай, при суттєвому погіршенні політичних стосунків між двома державами, а також напередодні і під час збройного конфлікту між ними. Існує два способи розірвання дипломатичних відносин: індивідуальний та колективний. У першому випадку будь-яка держава діє на власний розсуд, якщо вона вважає, що має на це право. Після Другої світової війни за період з 1945 по 1971 рр. було зафіксовано 213 випадків розірвання дипломатичних відносин [19, с. 232]. Причому не всі вони були зумовлені збройними конфліктами між сторонами. Багато держав розірвали дипломатичні відносини з Південно-Африканською Республікою у зв'язку з проведенням останньою політики апартеїду, значна частина довший час не відновлювала з нею дипломатичні відносини. В іншому випадку це колективне застосування санкції. Згідно зі ст. 41 Статуту ООН, Рада Безпеки уповноважена вирішувати, які заходи, що не пов'язані з використанням збройних сил, треба застосовувати для здійснення її рішень, і вона може вимагати від членів Організації застосування цих заходів. Деякі заходи можуть передбачати повне або часткове припинення економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, телеграфних, радіо- та інших засобів сполучення, а також розірвання дипломатичних відносин. У 1946 р. ГА ООН прийняла резолюцію 39 (4), в якій рекомендувала державам-членам розірвати свої відносини з Іспанією через те, що її режим суперечить принципам, проголошеним у Статуті ООН. Колективне розірвання дипломатичних відносин застосовувала також Організація африканської єдності. У 1963 р. на конференції ОАЄ в Аддис-Абебі було прийнято рішення про колективне розірвання дипломатичних відносин з Португалією через її колоніальну політику в Африці, а також ПАР. З приводу цього рішення, прийнятого у 1965 р., всі члени ОАЄ повинні були розірвати дипломатичні відносини з Англією через її політику стосовно расистського режиму в Родезії. У 1972 р. африканські країни вирішили розірвати дипломатичні відносини з Ізраїлем через його відмову вивести свої війська з окупованих арабських територій згідно з рішенням ООН. Повідомлення про розірвання дипломатичних відносин здійснюється через надсилання Міністерством закордонних справ ноти главі дипломатичного представництва відповідної держави, з якою розриваються дипломатичні відносини, або ноти, яка надсилається послом чи посланником Міністерству закордонних справ. Про цей факт циркулярною нотою повідомляється дипломатичний корпус і даються вказівки своїм дипломатичним представникам за кордоном повідомити про нього відповідні уряди. При розірванні дипломатичних відносин перестають функціонувати дипломатичні представництва в обох державах. Про причини розірвання дипломатичних відносин держави повідомляють у ноті або офіційному комюніке, які публікують у пресі. Але це не є обов'язковою вимогою, оскільки, відповідно до принципу суверенної рівності, держава має право у будь-який час розірвати дипломатичні відносини, не пояснюючи мотиви таких дій. В історії дипломатичних відносин були непоодинокі випадки, коли конфліктуючі сторони не розривали дипломатичні відносини, а навпаки, скористалися ними для налагодження нормальних стосунків і прийняття рішень, що задовольняють обидві сторони (Китай і В'єтнам у 1979 р.; Іран та Ірак у 1980 р.). З моменту розірвання дипломатичних відносин припиняються функції дипломатичного представника. Його імунітет зберігається впродовж розумного терміну, який потрібний для перетину ним кордону. Якщо дипломатичний представник зумисно зволікає із відбуттям, йому може бути повідомлено, що з відповідного часу його будуть трактувати як приватну особу. Навіть у випадку збройного конфлікту держава перебування зобов'язана надати сприяння для невідкладного від'їзду осіб, що користуються привілеями та імунітетами і не є громадянами країни перебування, та членів їх сімей незалежно від їх громадянства (норми ст. 45 Віденської конвенції про дипломатичні відносини). Це загальна вимога, яка випливає зі змісту норм дипломатичного права. Однак після розірвання дипломатичних відносин юридичні та фізичні особи акредитуючої держави втрачають право на дипломатичний захист, за винятком випадків, коли таке розірвання не супроводжується розірванням консульських відносин. Але це не означає, що такі особи не мають жодного правового захисту. Таке твердження було б неправильним, оскільки на них поширюється дія загальних норм міжнародного права й особливо Пактів про права людини, які гарантують мінімальний стандарт захисту прав і свобод людини. Розірвання дипломатичних відносин не тягне за собою автоматичне розірвання торговельних, культурних, економічних та інших відносин, зокрема й консульських. Відповідно до ст. 63 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, "розірвання дипломатичних або консульських відносин між учасниками договору не впливає на правові відносини, які встановлені між ними договором, за винятком випадків, коли наявність дипломатичних або консульських відносин необхідна для виконання договору". Аналогічні положення закріплені у ст. 74 цієї Конвенції, яка стверджує, що "розірвання чи відсутність дипломатичних або консульських відносин між двома або декількома державами не є перешкодою для укладання договорів між цими державами. Укладення договору само по собі не впливає на становище у сфері дипломатичних або консульських відносин". У процесі міжнародних відносин можуть виникати факти розірвання дипломатичних відносин між двома державами в їх двосторонніх відносинах і одночасне їх членство в міжнародних організаціях, через які реалізується багатостороння дипломатія. Така ситуація можлива лише в тих випадках, коли функціонування відповідної міжнародної організації не зобов'язує до офіційних відносин між цими державами-членами для розв'язання спільних завдань. Ще однією підставою для припинення дипломатичних відносин є втрата міжнародної правосуб'єктності держави. Такий юридичний факт з огляду міжнародного права буде правомірний лише в тому випадку, якщо всі дії, що передували його виникненню, відбувалися відповідно до норм внутрішньодержавного і міжнародного права при добровільному волевиявленні народу. Припинення міжнародної правосуб'єктності відбулося при об'єднанні Північного і Південного В'єтнаму, Західної і Східної Німеччини в єдину державу. В протилежному напрямі розвивалися події в колишньому Радянському Союзі, в Югославії та Чехословач-чині, де замість єдиної федеративної держави утворилося декілька незалежних суверенних держав — повноправних суб'єктів міжнародного права. Об'єднання НДР і ФРН обумовило припинення діяльності дипломатичних представництв Східної Німеччини в усіх країнах, з якими вона підтримувала дипломатичні відносини, і передачу цих функцій дипломатичним представництвам об'єднаної Німеччини. Припинення дипломатичних відносин відбувається також при докорінній зміні державного ладу в державі, яка акредитувала своїх дипломатичних представників або яка їх приймає. Для цього існує відповідний термін, упродовж якого держава, в якій відбулися докорінні зміни, має підтвердити повноваження своїх дипломатичних представників або зробити запит агреману щодо новопризначених із цього приводу осіб. Суттєві зміни конституційного ладу формально можуть призвести до розірвання дипломатичних відносин, якщо їх продовження залежить від акта визнання нових органів (уряду, парламенту) акредитуючою державою, яка їх відрядила. Новостворені вищі державні органи при суттєвих змінах конституційного ладу, зазвичай, не визнають попередніх вірчих грамот і вказують відповідний термін, упродовж якого вони повинні бути представлені. На практиці вручення вірчих грамот для таких держав означає визнання їх de jure. Наприклад, при суттєвих змінах у Південному В'єтнамі наприкінці 1975 р. відповідні компетентні органи видали розпорядження, згідно з яким дипломатичні представники попереднього режиму були зобов'язані припинити свою діяльність і функціонування дипломатичної місії загалом, а на керівників цих місій було покладено завдання зберегти все належне їм майно і передати його новопризначеним главам дипломатичних представництв. Наближеною до цього була ситуація в Камбоджі після військового перевороту 1970 р. У всіх наведених вище прикладах йдеться про формальне, а не практичне припинення існуючих дипломатичних відносин. При цьому варто зазначити, що з часу втрати юридичної сили старих вірчих грамот до часу вручення нових глава дипломатичного представництва, власне саме представництво і весь персонал продовжують функціонувати і на них поширюються відповідні привілеї та імунітети, передбачені нормами міжнародного права та двосторонніми угодами. Факт залишення на посаді попереднього керівника дипломатичного представництва і всього персоналу у випадку докорінних змін конституційного ладу свідчить про готовність акредитуючої держави, яка їх відрядила, визнати новий режим de jure ще до отримання вірчих грамот з боку нового уряду. У разі розриву дипломатичних відносин між двома державами або остаточного чи тимчасового відкликання представництв: а) держава перебування повинна, навіть у разі збройного конфлікту, поважати й охороняти приміщення представництва разом з майном та архівами; б) акредитуюча держава може довірити охорону приміщень свого представництва разом з його майном та архівами третій державі, прийнятній для держави перебування; в) акредитуюча держава може ввірити захист своїх інтересів та інтересів своїх громадян третій державі, прийнятнійдля держави перебування (ст. 45 Віденської конвенції 1961 p.). Прикладом цього є події, які відбувалися у 1967 p., коли після нападу Ізраїлю на арабські держави Ірак розірвав дипломатичні відносини з Англією і СІЛА й оголосив їм торговельно-економічний бойкот через їх підтримку політики Ізраїлю. За згодою Іраку захист англійських інтересів у цій країні здійснювала Швеція, а американських — Бельгія. У день від'їзду співробітників англійського посольства на його будівлі був піднятий шведський прапор. Архіви та майно посольства були опечатані англійцями в присутності співробітників посольства Швеції. Через деякий час зі Стокгольма прибула і розташувалася у приміщенні англійського посольства група шведських дипломатів із шести осіб спеціально для здійснення функції захисту англійських інтересів в Іраку. Оскільки після розірвання дипломатичних відносин в Іраку залишилося багато англійців (радників, впливових бізнесменів), англійський уряд не бачив потреби використати шведів як посередників для підтримання політичних контактів з Іраком. Діяльність шведських дипломатів виявлялась у звичних консульських функціях із захисту прав і охорони майна англійських громадян. Контрольні запитання
2.Що таке "агреман"? 3.Які дипломатичні ранги передбачені законодавством України? 4.Хто такий дуайен і які функції він виконує? 5.Які існують підстави припинення функцій дипломатичного представництва? 6.Які вимоги висуваються до осіб, що вступають на дипломатичну службу? 7.Які існують класи дипломатичного представництва і хто їх очолює? РОЗДІЛ 4 ДИПЛОМАТИЧНІ ФУНКЦІЇ І ЗАСОБИ ЇХ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ 4.1 Еволюція дипломатичних функцій 4.2 Найважливіші дипломатичні функції 4.3 Представництво інтересів третьої держави та їі громадян 4.1. ЕВОЛЮЦІЯ ДИПЛОМАТИЧНИХ ФУНКЦІЙ Сьогодні діяльність дипломатичних представництв урегульована на міжнародному рівні Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 p., яка ввібрала все те раціональне, що містилось у документах, які їй передували і регулювали відносини між державами в минулому, а також правила і звичаї, що утвердились у міжнародній взаємодії як результат багатовікової дипломатичної практики. Функції дипломатичних представництв формувалися історично під впливом багатьох чинників, які виражали потреби держав та їх підданих. Цей процес був досить тривалий, оскільки супроводжувався більшою мірою протистояннями, ніж компромісами. Відомий англійський учений-теоретик міжнародного права Л. Оппенгейм зазначив, що діяльність кожного посольства (місії) тримається на "трьох китах" — "переговорах, спостереженні та захисті". Власне функція ведення переговорів була однією з перших, коли дипломатія ще не мала постійного характеру, а виконувалась у формі тимчасових представництв, або дипломатичних місій ad hoc. Здебільшого це були переговори з питань війни і миру, торгівлі, територій тощо. Водночас дипломатичні представництва певною мірою виконували і функцію спостереження. Вона стосувалась економічного та політичного життя держави перебування, її намірів у відносинах з третіми державами, можливостей її використання як потенційного партнера у питаннях військового союзу тощо. Ідея політичної рівноваги, яка була у центрі уваги дипломатичних переговорів, конгресів та війн, що відбувались упродовж XVII—XVIII ст., наочно підтвердила, що держави відчували невідкладну потребу в забезпеченні міжнародного порядку, який би зміг гарантувати національну незалежність і їх законні права та інтереси. У цьому ж напрямі простежується спроба захищати свою власність, державну територію та своїх підданих на міжнародному рівні. Отже, функція захисту з великими труднощами торує собі шлях поряд з іншими функціями дипломатичних представництв. Функція захисту ніколи не була відірвана від перелічених вище функцій, тому що формувалась одночасно з ними, але вона, за своєю природою, не могла їх випереджувати. Це пояснюється тим, що функція захисту в діяльності дипломатичних представництв може бути реалізована передусім через переговори та за наявності достовірної інформації про реальний стан справ. А така інформація може бути достовірна і переконлива лише при належному спостереженні за політичними, економічними, соціальними та іншими процесами, які відбуваються у державі перебування. У XX ст. на передньому плані опиняється представницька функція, якій відводиться основна роль у діяльності постійних дипломатичних представництв і місій. Одночасно змінюється її головний зміст, зумовлений значним розширенням суб'єктного складу дипломатичного процесу, важливістю завдань дипломатичних представництв і їх персоналу. Таким чином, можна стверджувати, що історичний розвиток суспільства загалом знаходив адекватне відображення у дипломатії та її основних функціях. Причому змінювалися не лише відносини реалізації цих функцій, але й значно розширювалася їх сфера застосування. Серед основних факторів, що вплинули на ці зміни, варто виділити такі: — по-перше, середина й, особливо, друга половина XX ст. характеризується бурхливим розвитком науково-технічного прогресу, передусім у галузі зв'язку, інформації тощо;
Нова дипломатія звільнилася від "старої" дипломатії, яка приділяла головну увагу церемоніально-протокольній функції, аристократизму. Сьогодні дипломатія вже не визначається як мистецтво проведення інтриг, шпигунства, як діяльність, у якій дозволені всі способи для досягнення мети. Сучасна дипломатія як певна сукупність засобів і методів реалізації зовнішньої політики концентрує досить практичні і часто важкі та складні завдання, які віддзеркалюють динамічний розвиток відносин між державами у сфері двосторонніх і багатосторонніх відносин. Ця обставина зумовлена поступовим демократизмом і всебічним розвитком відносин, а отже, змінами як мети, так і способів реалізації зовнішньої політики. Особливого значення набуває функція дружніх відносин між акредитуючою державою та державою перебування згідно з метою і принципами Статуту ООН щодо суверенної рівності держав, підтримання міжнародного миру і безпеки та сприяння розвиткові дружніх відносин між державами. А тому більш вагомою, порівняно з минулим, є функція підтримки розвитку торговельних, економічних, культурних і наукових відносин, а також взаємного інформування держав про їх внутрішнє становище і зовнішню політику, про досягнення та існуючі проблеми, про можливість подальшого розширення співробітництва між ними тощо. Наприклад, раніше дипломатичні представництва зазвичай не займалися торговельно-економічними питаннями, тому що для цього не було належних економічних та політичних передумов (насамперед, у країнах, які сповідували соціалістичний спосіб розвитку). Сьогодні діяльність у цьому напрямі є пріоритетною. Значно зросли оперативність та ефективність діяльності дипломатичного представництва. У сучасних державах глава дипломатичного представництва наділений правом безпосередньо розв'язувати питання, що раніше належали до компетенції вищих посадових осіб держави (глави уряду, міністра закордонних справ). Постійне збільшення обсягу функцій та завдань, які стоять перед державами, а також поглиблення процесу спеціалізації міжнародного життя та існуючих проблем вимагають присутності спеціалістів із різних галузей та залучення фахівців з інших державних органів та установ (зокрема, науковців) з метою формування відповідного складу делегації для ведення переговорів, для участі в конференціях та інших міжнародних зустрічах. Прикладом є залучення до переговорного процесу між Україною і Румунією посла України з окремих доручень проф. В. А. Василенка для розв'язання проблеми щодо острова Зміїного. Власне його наукові публікації, які ґрунтуються на сучасній доктрині української науки міжнародного права, були переконливими не лише для дипломатичних представників, але й для широкої громадськості обох держав. Поряд з такими традиційними функціями, як функція представництва і ведення переговорів, які й надалі зберігають свою актуальність, з'явилися нові, що виражають рівень співробітництва між державами. Такий розвиток зумовив певні зміни в організаційній структурі дипломатичного представництва та самого відомства закордонних справ. Існуючі структурні підрозділи більш спеціалізовані для виконання конкретних функцій і завдань у сфері міжнародних відносин і одночасно виражають інтереси акредитованих держав. Залежно від характеру цих інтересів сьогодні в організаційній структурі дипломатичних представництв та міністерств закордонних справ більшу увагу звернено на розширення господарських, торговельних, консульських, науково-технічних та інших відносин. Привертає увагу і багатостороння дипломатія, яка потребує відповідних нових форм і методів її реалізації, що в кінцевому підсумку впливає на розширення існуючих функцій дипломатичних представництв. Треба також виокремити факт створення такої форми дипломатії як колективна, що виражає спільні інтереси окремих груп держав, об'єднаних у військово-політичних, економічних союзах, регіональних організаціях тощо. Таким чином, дипломатичні функції являють собою певну категорію, яка постійно розвивається і враховує всі зміни та реалії міжнародного життя. 4.2. НАЙВАЖЛИВІШІ ДИПЛОМАТИЧНІ ФУНКЦІЇ Поняття "дипломатична функція" охоплює комплекс питань, пов'язаних з процесом реалізації дипломатичних відносин між державами. Виходячи з того, що неможливо в одному правовому акті перелічити всі функції сучасної дипломатії, ст. З Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. виділила лише основні з них. Функції дипломатичного представництва полягають, зокрема: а) у представництві акредитуючої держави в державіперебування; б) у захисті в державі перебування інтересів акредитую-чої держави та її громадян у межах, що допускаютьсяміжнародним правом; в)у веденні переговорів з урядом держави перебування; г) у з'ясуванні всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомленні про них уряду акредитуючої держави; д) у заохоченні дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та в розвиткові їх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки. Важливе значення Віденської конвенції 1961 р. полягає в тому, що наполеглива робота над її текстом дозволила надати багатьом її положенням універсального характеру і використати деякі з них при створенні аналогічних документів, що регламентують інші форми міждержавних відносин (участь у міжнародних організаціях, здійснення консульської діяльності тощо). Водночас сьогодні акредитуючі держави досить часто покладають на свої дипломатичні представництва певну кількість завдань, які віддзеркалюють їх специфічні проблеми, що виникають у двосторонніх відносинах. Згідно зі ст. 5 Закону України "Про дипломатичну службу" виділено 15 основних функцій дипломатичної служби України, які на практиці виступають однією із форм імплементації положень Віденської конвенції на національному рівні. Однак виокремлення у тексті Конвенції лише найважливіших дипломатичних функцій має суттєве значення, оскільки, з одного боку, вона окреслила такі позитивні аспекти дипломатичної діяльності, як "заохочення дружніх відносин" і розвиток зв'язків у галузі економіки, культури та науки, а з іншого — особливо наголошує на тому, що ці дипломатичні функції мають бути реалізовані "у межах, що допускаються міжнародним правом", тобто легальними способами. Керуючись положеннями Конвенції, варто зазначити, що сучасна практика і доктрина дипломатичного права відкидають існуючі в минулому поняття і теорії, згідно з якими дипломат не був зв'язаний, фактично, ні правовими, ні моральними нормами й у своїй діяльності міг керуватися принципом максималізму про те, що "мета виправдовує засоби". Функція представництва. Серед найважливіших функцій сучасної дипломатії у тексті Віденської конвенції на перше місце поставлена функція представництва акредитуючої держави у державі перебування. Ця функція є однією з найдавніших і, водночас, найбільш характерних для дипломатії як такої. "По суті, як зазначає проф. К. К. Санд-ровський, — із цієї основної функції випливають і всі решта, названі вище" [11]. Основна її мета — створення сприятливого клімату для розвитку двосторонніх відносин, особливо завдяки безпосереднім контактам глави дипломатичного представництва і дипломатичного персоналу з урядовими колами та іншими впливовими особами держави перебування, а також із представниками дипломатичного корпусу. Відповідно до змісту цієї функції глава дипломатичного представництва як орган акредитуючої держави представляє її як певну цілісність, як суб'єкта міжнародного права. Він виконує цю функцію як офіційна особа свого уряду, представляє його повноваження у різних справах стосовно владних органів приймаючої держави. Діючи на підставі вірчих грамот, глава дипломатичного представництва уповноважений від імені акредитуючої держави здійснювати відповідні дії та виявляти ініціативу з розвитку двосторонніх відносин між державами. Згідно зі ст. 7 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р., глава дипломатичного представництва належить до кола осіб (поряд з главою держави, главою уряду і міністром закордонних справ), які з огляду на їх функції і без необхідності пред'явлення повноважень є уповноваженими від імені держави з метою прийняття тексту договору між акредитуючою державою і державою перебування. На відміну від глави держави, глави уряду і міністра закордонних справ, які уповноважені вчиняти будь-які дії, що стосуються укладання міжнародного договору, посол наділений лише правом приймати текст договору між власною державою і державою перебування. Так, Надзвичайний і Повноважний Посол України в іноземній державі є вищим офіційним представником України, який акредитований у державі перебування. Він представляє Україну у державі перебування, забезпечує дипломатичними засобами проведення зовнішньополітичного курсу України, захист національних інтересів, суверенітету, безпеки, територіальної цілісності нашої держави, прав та інтересів її громадян і українських юридичних осіб у державі перебування. Крім цього, постійний дипломатичний представник може презентувати свою державу в кожній міжнародній організації, а також від її імені брати участь у міжнародних конференціях і зустрічах. Він зобов'язаний виконувати цілу низку церемоніальних дій, пов'язаних із візитами, розпорядженнями і, відповідно, стежити за національними святами країни перебування. Отже, підсумовуючи викладене вище, можна стверджувати, що функція представництва своєї держави має значно ширше значення. Фактично все, що говорить і робить дипломат, навіть у неформальній ситуації, входить у широку сферу представництва своєї держави. Водночас виконання дипломатичних функцій від імені акредитуючої держави не завжди поєднується із "захистом", який обумовлений представництвом, оскільки налагодження відносин у різних сферах, часто важких і складних, інколи супроводжується виникненням певної небезпеки, замахами на представників держави. Функція дипломатичного захисту. Вона передбачає захист у державі перебування законних інтересів акредитуючої держави, її фізичних та юридичних осіб, що є на території країни перебування дипломатичного представництва. Це положення Конвенції відображене у ст. 25 Конституції України: "Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами". Ця норма має вищу юридичну силу стосовно інших нормативно-правових актів України, в яких вона деталізується. Згідно зі ст. 25 Закону України "Про громадянство України", Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України здійснюють повноваження щодо осіб, які проживають за кордоном. Роль цієї функції суттєво зросла в сучасних умовах із формуванням відносин у різних сферах, особливо міграційних процесів, розвитком туризму тощо. Практичний захист прав та інтересів громадян власної держави сьогодні майже повністю здійснюється через консульські відділи посольств або самостійними консульськими установами держави. Лише в особливих випадках, що мають вагоме політичне значення, цей захист здійснюється через дипломатичне представництво. Аналізуючи цю функцію, проф. К. К. Сандровський виділяє чотири основні умови, які роблять дипломатичний захист правомірним. Перша умова, на його думку, полягає в тому, що "при здійсненні дипломатичного захисту... не має бути ніякого втручання у справи, які, по суті, належать до внутрішньої компетенції держави перебування" [11, с. 111]. Це означає, що дипломатичне представництво, беручи на себе обов'язки щодо дипломатичного захисту фізичних чи юридичних осіб своєї держави, має переконатися, чи не зачіпаються при цьому національні інтереси держави перебування, тобто, чи не належать ці питання винятково до юрисдикції цієї держави. Другою вимогою є те, що "перш ніж вдатися до засобів дипломатичного захисту, посольство має переконатися в тому, що громадянам або органам його держави або відмовлено у мірах судового чи іншого захисту за законодавством країни перебування, або всі засоби, що передбачені цим законодавством для відновлення порушених прав, уже вичерпані і не дали результату" [11, с. 114]. Крім цього, дипломатичний захист може надаватися лише громадянам та юридичним особам власної держави. Ця правова вимога має відповідне закріплення у Законі України "Про громадянство України" та інших нормативних актах. Вона означає, що іноземці та особи без громадянства не можуть розраховувати на дипломатичний захист із боку посольств інших держав. Винятком із цього правила є ст. 45—46 Віденської конвенції, які передбачають, що акредитуюча держава може одночасно за попередньою згодою приймаючої держави на прохання третьої держави, яка не акредитована у приймаючій державі, взяти під захист інтереси цієї держави та її громадян. Випадки довіреності охорони своїх інтересів іншій державі також виникають між деякими державами, які пов'язані спеціальними відносинами (Швейцарія і Ліхтенштейн, держави Бенілюксу, скандинавські держави тощо). І, нарешті, четвертою умовою є те, що право на дипломатичний захист "є винятковим правом власної держави" в особі її посольства, яке склалося на основі міжнародного звичаю, а не як право індивідів. З цього приводу К. К. Сандров-ський стверджує, що "акредитуюча держава, і лише вона, вирішує, чи вдаватись їй (в особі посольства чи місії, а також консульства) до будь-яких акцій перед органами держави перебування і, якщо так, то в якому обсязі та в якій формі" [11, с. 115]. Однак, якщо брати до уваги існуючу реальність суспільного розвитку, особливо коли значна група держав проголосила на конституційному рівні побудову правової держави, остання вимога щодо дипломатичного захисту є дискусійною. Зокрема, ст. 25 Конституції України закріплює, що наша держава "гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами". Отже, звідси можна зробити висновок, що дипломатичний захист громадян своєї держави — це обов'язок, а не лише право дипломатичного представництва. Конкретні обов'язки дипломатичних представництв із захисту прав громадян України, що перебувають за кордоном, визначені також іншими нормами деяких законів України. У ст. 282 Сімейного кодексу України передбачено, що всиновлення дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі та дипломатичному представництві України. Згідно зі ст. 2 і 4 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян" від 21 січня 1994 р., дипломатичні представники і консульські установи України за кордоном у разі втрати громадянином України паспорта для виїзду за кордон або іншого документа, що посвідчує особу громадянина України під час перебування за її межами, видають посвідчення особи на повернення в Україну, а також здійснюють оформлення паспорта і проїзного документа на дитину громадянам України, які постійно проживають за кордоном. Враховуючи ту обставину, що держава перебування здійснює територіальну юрисдикцію стосовно іноземних громадян, держава громадянства залишає за собою особисту юрисдикцію щодо своїх громадян, які проживають за кордоном. Першочергово тут має місце певний конфлікт між приймаючою державою та іноземним громадянином, якому було відмовлено у визнанні його прав і, нарешті, у правосудді, коли він зажадав відшкодування матеріальної чи моральної шкоди. Здійснюючи дипломатичний захист, держава діє як агент від імені особи, котрій завдано шкоду, і відстоює її права, а не свої. Таким чином, матеріальне право на дипломатичний захист належить особі, а держава лише здійснює процесуальне право на забезпечення матеріального права. Держава, що надає дипломатичний захист своєму громадянину, заявляє іншій державі претензію або протест з вимогою відшкодування нанесених збитків, поновлення або забезпечення прав громадянина. Прямий обов'язок здійснювати дипломатичний захист закріплено в конституціях ряду держав, а саме: Албанії, Болгарії, Китаю, Хорватії, Естонії, Грузії, Угорщини, Італії, Латвії, Литви, Польщі, Російської Федерації тощо. Безумовно, реалізація функції дипломатичного захисту є однією з найскладніших у діяльності дипломатичного представництва. Вона потребує відповідної юридичної підготовки, знання міжнародного права, законодавства держави перебування та практики її застосування. Функція дипломатичного захисту чи забезпечення її виконання має обмеження, передбачені національним законодавством приймаючої держави. Вони зводяться до того, що дипломатичний захист "спрацьовує" лише тоді, коли вичерпані законні підстави врегулювання спірної ситуації за допомогою законодавства і практики діяльності відповідних органів приймаючої держави. Ведення переговорів. Віденська конвенція закріплює одну з найстаріших дипломатичних функцій, а саме ведення переговорів з урядом країни перебування. У межах цієї функції глава дипломатичного представництва має широкі можливості для виявлення ініціативи у справі розвитку відносин у відповідних сферах, проведення попередніх переговорів тощо. За існуючою дипломатичною практикою держав при веденні переговорів, висловлюванні поглядів і позицій, проголошенні ініціатив від імені акредитуючої держави щодо держави перебування постійний дипломатичний представник не потребує для цього спеціальних повноважень, оскільки вони виникають з його вірчих грамот. Однак для підписання договору, якщо це доручено послу, потрібні вже належно оформлені повноваження (ст. 7 Віденської конвенції про право міжнародних договорів). Безпосередні дипломатичні переговори є найбільш поширеним у міжнародній практиці, ефективним і гнучким способом вирішення будь-яких справ та спорів між державами. За допомогою цього способу держави прагнуть розв'язати конкретні питання і проблеми, що не мають спірного характеру, хоча інколи вони містять спірні елементи і навіть ознаки конфлікту. Такі переговори можуть бути двосторонні і багатосторонні або відбуватися у формі міжнародної конференції. За своїм предметом безпосередні дипломатичні переговори відбуваються у двох формах: у першому випадку — як урядові (офіційні) переговори з представниками акредитуючої держави, третьої держави, міжнародних організацій з різних питань, що становлять взаємну зацікавленість сторін, особливо з питань міжнародного договору; у другому — як спосіб і метод мирного вирішення міжнародних спорів між зацікавленими сторонами. Під час безпосередніх дипломатичних переговорів сторони користуються повною свободою і самостійністю стосовно вираження свого ставлення до реального стану речей. У своїх діях вони керуються принципами суверенної рівності та компромісу. Вирішальним елементом при цьому є добра воля сторін та узгодження їх взаємного інтересу. Сучасне мистецтво ведення переговорів вимагає спеціальної кваліфікації і досвіду, а також досконалого знання мови, якою ведуться переговори. Саме на такі аспекти потрібно звертати особливу увагу у підготовці молодих спеціалістів-міжнародників. Кінцевим підсумком при цьому є втілення обраної стратегії та елементів тактики переговорів під кутом досягнення закладеної мети. Що стосується консультацій, які мають назву "бесіди", "діалоги", "обмін думок", особливо між міністрами закордонних справ, вони часто втілюються у міжнародних угодах. У підготовці та проведенні консультацій активну участь бере глава дипломатичного представництва, розташованого у цій державі. Інформаційна функція. Сьогодні особливо зросла роль інформаційної функції дипломатичних представництв. Вона не має нічого спільного з усім тим, що іменується "шпигунством". Треба зазначити, що посольства і місії завжди були важливим каналом для одержання достовірної інформації, яка стосується різних сфер суспільного і державного життя країни перебування. Сьогодні значно збільшився обсяг інформації з міжнародних проблем у засобах масової інформації. Фактично перші відомості про ці події керівництво держав найчастіше отримує через радіо, телебачення, з газет. З огляду на це керівники держав вимагають не лише розширення інформації від посольств, але й якісної її зміни. А тому вимоги до здійснення аналітичних оцінок у сучасній дипломатії докорінно відрізняються від тих дипломатичних документів, які готувалися в минулому. Це зумовлено, передусім, самою складністю існуючих проблем. Водночас виникло багато нових факторів, які може враховувати сучасна дипломатія. Значно складнішим стало внутрішнє становище в багатьох країнах; у зв'язку зі зростанням демократичних процесів утворились десятки нових політичних партій та їх лідерів майже в кожній другій державі. Особливо посилилась роль фінансового капіталу у внутрішній і зовнішній політиці. Створено сотні міжнародних організацій світового та регіонального характеру. Отже, сучасна інформація повинна бути не поверхневою, а мати науковий характер і ґрунтуватися на глибокому аналізі всіх факторів, що стосуються тієї чи іншої проблеми. Вона має формуватись не на поодиноких, а на численних різноманітних і найбільш достовірних джерелах. Оскільки дипломатичне представництво цікавить, передусім, політика уряду, відповідно й інформація має випливати із урядових документів, законів та розпоряджень, висловлювань членів парламенту. Для того, щоб інформація була більш точна й вірогідна, дипломатичний агент, який її готує, мусить знати країну перебування, зокрема політику та економіку, її конституційний лад, політичні партії та їх лідерів, характер народів, що населяють цю державу. Безумовно, така інформація мусить мати також елементи прогнозованого характеру. Необхідно підкреслити, що практично всі дипломатичні співробітники посольства беруть участь у складанні інформаційних документів для МЗС або з метою використання у власній оперативній роботі. Залежно від важливості документа, його підготовка доручається співробітникам відповідно до їх знань та досвіду. Віденська конвенція акцентує особливу увагу на виконанні цієї функції "легальними способами", які передбачають обов'язок неухильного дотримання відповідних правових норм держави перебування, поваги до її суверенітету та невтручання в її внутрішні справи. Дипломатичне представництво має широкі можливості щодо отримання двосторонньої інформації легальним шляхом, зокрема через офіційний контакт із представниками державних органів приймаючої держави, періодичні видання, матеріали, що передаються через засоби масової інформації, а також зустрічі в дипломатичному корпусі. Крім цього, в деяких країнах створюються об'єднання, головна мета яких — ознайомлення іноземних дипломатів з економічним потенціалом реґіонів, промислових і сільськогосподарських підприємств різних форм власності, сприяння налагодженню ділових контактів між представниками різних форм підприємництва, а також залучення іноземних інвестицій. Зокрема, з 1992 р. у Києві діє Трейд-клуб, який станом на 1 грудня 2005 р. об'єднував понад 60 іноземних посольств та організацій. Перебування дипломатів у різних областях України впродовж п'яти років стимулювало місцевих підприємців до підготовки обґрунтованих інформаційно-довідкових матеріалів про свою діяльність та інвестиційні проекти, що дало змогу обговорити перспективи реалізації конкретних спільних розробок під час особистих контактів. Після перебування клубу в Запорізькій області відкрито представництва компаній США, Туреччини, Македонії, Індії, Росії, Швеції, Словенії, зокрема, всесвітньо відомі ІВМ та Іскрател. Іноземні дипломати отримують від Трейд-клубу найповнішу і найзмістовнішу інформацію про стан і напрями розвитку української економіки, краще пізнають нашу державу та її людей, що, безумовно, сприяє створенню позитивного іміджу України у світі. Інформаційна функція передбачає також інформування відповідних органів приймаючої держави і суспільства про розвиток внутрішньої та зовнішньої політики акредитуючої держави. За участю дипломатичних представників акредитуюча держава передає інформацію державним органам приймаючої держави, проводить конференції для преси, виставок та днів культури. Функція заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та розвитку їх взаємовідносин у сфері економіки, культури і науки. Важко було б уявити діяльність дипломатичного представництва, якби воно не приділяло уваги цій сфері. У кінцевому підсумку все залежить від інтересів акредитуючої держави, а саме: залучення інвестицій, нових технологій, обміну спеціалістами у відповідних галузях, спільних проектів тощо. Упродовж XX ст. дипломатична служба стала знаряддям торгової дипломатії (разом із розвитком міжнародного ринку, а також із ростом та поглибленням кризових явищ, коли держава в особі її дипломатії виявилась найбільш надійним засобом забезпечення національних інтересів). Одним з головних завдань сучасної дипломатії є розвиток економічних відносин. Це новий напрям у сучасному праві та дипломатичній діяльності. Зростання зацікавленості у розвитку торговельно-економічних відносин виражається, зокрема, певними змінами у структурі організації дипломатичних представництв, у запровадженні відділів, правовому статусі радників, секретарів, аташе, що займаються торговельно-економічними питаннями. У межах цієї функції економічний відділ дипломатичного представництва збирає всю потрібну інформацію щодо можливостей розвитку торгівлі з фірмами приймаючої держави і надання допомоги вітчизняним підприємствам у налагодженні контактів з ними. Відповідно зростають роль і значення МЗС України як важливого інструменту сприяння підприємництву у виході та закріпленні на зовнішніх ринках як експортерів і практично єдиного засобу подолання перекосів у зовнішній торгівлі, фінансових прорахунках, які завдали і продовжують завдавати великої економічної і політичної шкоди нашій державі. Досить важливим напрямом сучасної дипломатії є розвиток культурних, наукових і науково-технічних відносин. Крім перелічених функцій, ч. 2 ст. З Віденської конвенції встановлює, що "жодне із положень даної Конвенції не повинно тлумачитись як таке, що перешкоджає виконанню дипломатичним представництвом консульських функцій". Підтвердження цієї функції у Конвенції є вираженням існуючої з давніх-давен у діяльності дипломатичного представництва функції опіки над громадянами та інтересами власної держави. Вона є відображенням процесу інтеґрації дипломатичної та консульської служби як закордонної служби загалом. Однак не варто розцінювати перелік основних функцій дипломатичного представництва, закріплений у ст. З Віденської конвенції про дипломатичні відносини, як вичерпний. Таке твердження було б неправильне, оскільки міжнародні відносини розвиваються, що в кінцевому підсумку призводить до виникнення нових дипломатичних функцій. 4.3. ПРЕДСТАВНИЦТВО ІНТЕРЕСІВ ТРЕТЬОЇ ДЕРЖАВИ ТА |
|
НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО На правах... Спеціальність 12. 00. 03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право |
Хто є автором ідеї поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову? А поліцейське законодавство поліцейське право право управління адміністративне право |
|
Закон України «Про зайнятість населення» Крім того, це право закріплює ст. 7, в якій проголошується право на задовільне існування. Ст. 10 цього ж пакту закріплює право сім'ї... |
ПРАВО ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН За визначенням К. К. Сандровського «Право зовнішніх зносин – це система норм і принципів міжнародного права, спрямованих на регулювання... |
|
1. Поняття права та його ознаки Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне... |
Гражданский кодекс Украины (Книга четвертая. Право интеллектуальной собственности) Право інтелектуальної власності це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної... |
|
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до організації самостійної роботи з курсу... Методичні вказівки до самостійної роботи курсу “Практична діяльність юриста (Практичне право)” складена на основі робочої програми... |
Питання з для самостійної підготовки студентів до іспиту з дисципліни... |
|
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня Спеціальність: 12. 00. 08 кримінальне право та кримінологія; кримінально – виконавче право |
Реферат На тему: Земельне право Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) |