|
|
Скачати 4.19 Mb.
|
|
УКРАЇНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ Українська дипломатія бере початок із давньоруських часів. Першим документом, який засвідчує це, був договір, укладений у 840 р. з Візантією. На думку дослідника цього питання проф. А. Сахарова, після походу на Константинополь у 860 р. відбулось дипломатичне визнання Русі. Наступним кроком на шляху становлення дипломатичних відносин треба вважати укладення у 873 р. між імператором Василієм І та давньоруським князем Аскольдом договору про умови торгівлі між Руссю та Візантією. Не менш важливим для цих держав був договір 907 р. Відповідно до умов договору були закріплені питання щодо поведінки руських посольських і торгових місій на території Візантії. Він передбачав низку пільг та привілеїв руським купцям, відповідав усім дипломатичним канонам того часу і був визначальним для врегулювання міжнародних відносин між ними. Найбільшого розвитку дипломатичні відносини давньоруської держави досягли в період правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Коли останній завершував правління, на сході Європи сформувалася велика слов'янська держава, яка своїми кордонами простягалася від Кавказу до Фінської затоки і від Середньої Волги до Карпат. Київська Русь стала бажаним суб'єктом зовнішньої політики багатьох країн, володарі яких змушені були визнати її могутність. Дипломатія Галицько-Волинського князівства, завдяки його географічному розташуванню, була, передусім, скерована на Захід. Досить активними були дипломатичні стосунки з Угорщиною, Польщею, Римом. Особливо рішучими були дипломатичні кроки у створенні антитатарської коаліції, що виявилось в обміні посольствами між державами і мало на меті створення спільної стратегії повалення татаро-мон-гольської навали. Відчутні дипломатичні відносини налагодилися між Галицько-Волинським князівством і Римом в особі папи Інокентія IV. Варто зазначити, що дипломатія галицьких і волинських князів XIII ст. була набагато інтенсивніша і багатогранні-ша, ніж інших руських князів. Вона зазнавала злетів і падінь — від цілеспрямованої дипломатії Романа Мстиславовича та його сина Данила до хаотичної і, певною мірою, обмеженої політики Льва Даниловича. Однак, незважаючи на це, дипломатія Галицько-Волинської Русі завжди була важливим фактором політичного життя Європи того часу. Після розпаду Київської Русі її землі, внаслідок феодальної роздробленості, потрапили переважно під владу Великого князя Литовського, а згодом — Польщі. Безумовно, говорити про українську дипломатію в цей історичний період не доводилось, оскільки не було реального суб'єкта, який би виражав волю народу цих земель. Хоча поглиблення конфліктів на українських землях значною мірою зумовило появу козацтва. Офіційними представниками Запорізької Січі виступали кошовий отаман, а пізніше — гетьман. Останній вступав у дипломатичні стосунки з сусідніми державами. Саме йому вручали королівські універсали, царські укази, гетьманські ордери. Обов'язки міністра закордонних справ покладалися на військового (генерального) писаря. Він здійснював дипломатичне листування, приймав на зберігання універсали, укази, листи. Запорізька Січ проводила свою зовнішню політику як самостійна і незалежна держава. Багато монархів змушені були рахуватися з цим явищем у Європі. Особливо активними були дипломатичні відносини України під час визвольної війни 1648—1657 рр. Переяславська Рада була одним із чергових політичних союзів Української держави, викликаних необхідністю боротьби проти Речі Посполитої. Найважливішою частиною російсько-українського договору 1654 р. є "Березневі статті", які стали результатом домовленостей між українською делегацією та російським урядом у березні-квітні 1654 р. Із найновішого варіанта цього документа, що складається з 23 статей, по-ровуміння було досягнуте по 16, а згідно з іншими кожна сторона залишилася на своїх позиціях, плануючи розв'язати ці проблеми згодом. Спроби російського царя обмежити міжнародні відносини України з Польщею й Туреччиною призвели до того, що Богдан Хмельницький, нехтуючи ст. 5 договору, проводив незалежну зовнішню політику. Виступаючи як глава держави, він не лише здійснював активне і пасивне право дипломатичних відносин з іншими державами, але й укладав міжнародні договори, які закріплювали відповідні права та обов'язки, не повідомляючи про це царя. На початку 1657 р. в Чигирині були акредитовані посли Швеції, Угорщини, Молдови, Туреччини, Польщі, Волощини, що засвідчує активну дипломатичну діяльність України. Характерною рисою української дипломатії кінця 50— 70-х років було формування представницьких посольств для вироблення змісту найважливіших міжнародних договорів, що стосувалися статусу держави чи їх ратифікації. Такі посольства складалися, головним чином, зі старшини та козаків від кожного полку. Інколи такі посольства налічували до 400 осіб [10, с. 128]. Зміст договорів не розголошувався, відтак залишався відомим лише обмеженому колу осіб (гетьману, генеральним старшинам і полковникам). Однак після смерті Богдана Хмельницького Москва грубо втручається в українські справи, що призводить у кінцевому підсумку до укладення у 1659 р. Переяславського договору, який, по суті, поклав кінець незалежній Українській державі козацької доби і перетворив її на автономне політичне утворення під владою Російської імперії. Але й цю автономію російський уряд поступово обмежував, і наприкінці XVIII ст. вона була ліквідована. Упродовж XVII—XVIII ст. українська дипломатія пройшла складний шлях розвитку, який збігся з формуванням основних елементів української державності, що виникла в результаті Національно-визвольної війни. Попри всі невдачі, українській дипломатії вдалося забезпечити реалізацію головного напряму Богдана Хмельницького на створення незалежної Української держави. Події, які розгорнулися в кінці XVIII ст. у Франції, були новим поштовхом для міжнародного життя та політичної самоорганізації народів, які не мали державності. Вони ліквідували владу монарха й старої аристократії та поширили поняття нації на інші суспільні верстви [10, с. 128]. Джерелом суверенних прав націй став народ. Усе це стало прикладом для наслідування новими національно-визвольними рухами, що поширювалися на початку XIX ст. по всій Європі. У період "Весни народів" український народ здобув неоціненний досвід політичного самовизначення і пошуку союзників для свого майбутнього державотворення. Початок XX ст. ознаменував особливе загострення суперечностей між багатьма "цивілізованими державами" світу. При цьому Україна виявилася в центрі головних подій, що були пов'язані з Першою світовою війною, оскільки вона займала вигідне геополітичне становище й мала значний воєнно-економічний потенціал та людські ресурси. У дипломатичних відносинах принаймні трьох держав — Німеччини, Австро-Угорщини та Росії — їй відводилося одне з чільних місць. Лютий 1917 р. приніс Україні великі надії на третю історичну спробу встановлення власної державності, суверенності та незалежності. Але, на жаль, у перші місяці існування Української Народної Республіки її керівництво не вважало Україну самостійним суб'єктом міжнародних відносин, а розглядало її як автономію Росії. Після проголошення IV Універсалу УНР отримує статус суверенної держави. А вже з 1 січня 1918 р. делегація Центральної Ради бере участь у мирних переговорах у Брест-Литовську. За Брест-Литовською угодою від 9 лютого 1918 р. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина визнали незалежність УНР. Проте повноцінним суб'єктом міжнародного права Україні так і не вдалося стати, оскільки вона опинилася в стані окупації Німеччиною та її союзниками. У період Гетьманату українська дипломатія посилює свою діяльність. Зокрема, Україна намагалася налагодити добрі відносини з нейтральними державами, проводячи переговори з Голландією, Данією, Італією, Іраном, Іспанією, Швейцарією, Швецією. Загалом Українська держава встановила дипломатичні відносини з 12 країнами і відкрила за кордоном 50 консульств різного класу. Для прискорення цього процесу навесні 1918 р. почали діяти 10-тижневі курси консульських працівників для осіб з вищою юридичною та економічною освітою. Надалі через погіршення міжнародної ситуації стосовно України її дипломатична діяльність послаблюється і нерідко приносить негативні результати. Із Польщею, яка погодилася визнати самостійність УНР, довелося укладати угоду від 21 квітня 1920 p., яка позбавляла нашу державу західноукраїнських земель (Галичини та Волині). Невдалим, зокрема, виявилося клопотання уряду УНР про прийняття України до Ліги Націй, яке остання відхилила 17 грудня 1920 р. ЗО грудня 1922 р. РСФРР, УРСР, БРСР, ЗСФРР прийняли декларацію і підписали договір про створення Союзу PCP. Тоді ж був підписаний договір про передання всіма суб'єктами нового Союзу у відання союзного уряду повноважень представництва в міжнародних відносинах оголошення війни та укладення миру, ратифікації міжнародних угод. У серпні 1923 р. консульства і дипломатичні представництва України були злиті з апаратом союзного Наркомату закордонних справ. Не маючи змоги здійснювати власну закордонну політику, керівники радянської України вдалися до активізації дозволеної їм міжнародної діяльності на етнічних землях за межами СРСР, хоча й тут можливості У PCP були обмежені. Друга світова війна стала серйозним випробуванням для всього українського народу, але разом з тим і значним поштовхом до створення простору для виявлення демократичних тенденцій, розширення повноважень України у сфері зовнішньополітичної діяльності. 1 лютого 1944 p. X сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон "Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх відносин та перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного на союзно-республіканський комісаріат". Розширення суверенітету союзних республік насправді було "паперовим". Проте, незважаючи на незначні функції, які виконував Наркомат Закордонних Справ України у цей час, саме його існування відігравало значну політичну роль на шляху до суверенної української державності. Починаючи з 6 травня 1945 p., після розв'язання основних суперечливих питань, українська делегація прибула до Сан-Франциско і долучилася до роботи конференції ООН як держава-засновниця. У післявоєнний період Україна, як і всі країни, що підписали Статут ООН, стала наполегливо домагатися здійснення основних принципів і напрямів, що закріплені в ньому. Основні зусилля української дипломатії були спрямовані на визнання возз'єднаних західноукраїнських земель і західних кордонів. 10 лютого 1947 р. Україна взяла участь у підписанні Паризьких мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною і Фінляндією, де було підтверджено включення західноукраїнських земель до УРСР. У 50-х роках XX ст. дипломати України працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних договорів, угод та конвенцій. У 1957 р. відкривається постійне представництво України при ООН. Трибуна цієї міжнародної організації стала основним полем зовнішньополітичної діяльності України у післявоєнні роки. Участь УРСР у створенні ООН мала важливе морально-політичне значення і далекосяжні наслідки. Зокрема, причетність до створення першої універсальної міжнародної організації підвищувала її авторитет. Це також був своєрідний прорив української дипломатії на якісний рівень. Українська дипломатія пройшла певне "хрещення" в діяльності міжнародної організації, виробила певні методи ведення переговорів із захисту державних інтересів. І найважливіший урок, який випливає з цього, полягає в тому, що саме через участь в ООН Україна заклала міцний фундамент майбутній будові — незалежній і самостійній державі. На першій сесії ООН 1946 р., а також 1984—1985 рр. Україна брала участь у роботі Ради Безпеки ООН. Крім цього, вона обиралася членом Економічної і Соціальної Ради ООН (1946, 1977—1979 рр.), Комісії ООН з прав людини (1946—1971 рр., 1983—1985 рр.), Соціальної Комісії ООН зі становища жінок (1981—1984 рр.), Адміністративної ради Міжнародної організації праці (1963—1966, 1972—1975 та 1981 — 1984 рр.), Виконавчої Ради ЮНЕСКО (1980— 1985 рр.) та інших органів міжнародних організацій. Зовнішньоекономічні зв'язки України активізувалися із прийняттям Декларації про державний суверенітет України. Однак лише з прийняттям Акта проголошення незалежності України українська дипломатія продовжила справжню роботу над утвердженням міжнародної правосуб'єктності нашої держави. Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочалося широке офіційне визнання України державами світу і встановлення дипломатичних відносин. Першою 2 грудня 1991 р. незалежність України визнала Польща і вирішила встановити дипломатичні відносини, а вже станом на 27 січня 1992 р. 91 держава визнала її незалежність, із 27 було встановлено дипломатичні відносини. За рік незалежності зі 106 державами було встановлено дипломатичні відносини у повному обсязі. Зазначимо, що впродовж XX ст., по суті, було небагато держав, визнання яких світом відбувалося б так швидко, як щодо України. Особливо важливе значення мав документ, схвалений Верховною Радою України 2 липня 1993 р., — "Про основні напрями зовнішньої політики України". Цей документ чітко визначив фундаментальні загальнонаціональні інтереси нашої держави, відповідно до яких формулювалися принципи, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики. Одним з головних завдань української дипломатії було утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави. Органічними складовими цього процесу стали: гарантування стабільності міжнародного становища України; збереження цілісності держави та недоторканності її кордонів, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном. У процесі реалізації своєї дипломатії Україна вважає себе, порівняно з усіма колишніми радянськими республіками, правонаступницею СРСР і не визнає будь-яких переваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-пра-вонаступниць без належним чином оформленої згоди всіх цих держав. Дипломатія України у другій половині 90-х років XX ст. спрямована на розширення і розвиток інтеграції нашої держави з європейськими структурами та забезпечення вагомої підтримки з боку США. А тому цілком очевидно, що саме Україна першою з країн СНД підписала Угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом. У процесі здійснення дипломатичної діяльності Україна керується принципами примату права у зовнішній політиці, визнаючи пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами національного права. Завершуючи питання про основні етапи розвитку української дипломатії, потрібно зазначити, що за останні 15 років зроблені суттєві зрушення у напрямі виведення української зовнішньої політики за межі протокольно-бюрократичної дипломатії, здатної лише на прийняття порожніх політичних декларацій, і поставлено її на рейки політичного практицизму та економічної доцільності. 1.4. ПОНЯТТЯ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРАВА Необхідним регулятором діяльності держав у сфері зовнішніх відносин виступає міжнародне право, яке функціонує як певна цілісна система норм. Але оскільки дипломатична діяльність не є тотожною зовнішньополітичній діяльності, вона, відповідно, регулюється за допомогою норм дипломатичного права. За своїм призначенням ці норми виступають необхідним засобом встановлення, підтримання та зміцнення політичних, економічних і культурних відносин між державами незалежно від їх державного і суспільного ладу, існуючих відносин, що ґрунтуються на повазі суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи та взаємній вигоді. Дипломатичне право є частиною загального міжнародного права, яке складається із системи норм, зокрема і звичаєвих норм, що визначають основи представництва держав у міжнародних відносинах, закріплюють статус, організацію, а також діяльність державних органів і певного кола осіб, уповноважених від імені держави здійснювати дипломатичні функції. Норми цього інституту встановлюють правове положення постійних дипломатичних представництв і їх членів, спеціальних місій та представників і делегацій держав у міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях. Вони регулюють, зокрема, їх основні функції, привілеї та імунітети, класи і ранги голів місії, а також порядок призначення і відкликання голів і членів дипломатичних представництв. За допомогою норм дипломатичного права встановлюються форми дипломатичних відносин, дипломатичних переговорів, а також принципи організації і проведення міжнародних конференцій з питань, які охоплюють інтереси значної кількості держав. Водночас потрібно зазначити, що існуючі форми, методи і принципи організації дипломатичної діяльності кожного суб'єкта міжнародного права визначені не лише нормами міжнародного (дипломатичного) права, але й нормами внутрішньодержавного права, в яких конкретизуються та відображаються загальноприйняті норми дипломатичного права на території кожної держави. Термін "дипломатичне право" правильніший, ніж термін "посольське право", який застосовувався в історичному плані раніше. Хоч і незначна, але, все-таки, відмінність між ними виявляється в тому, що "дипломатичне право"- це сукупність норм, які регулюють всю офіційну діяльність держави та її органів у сфері зовнішніх відносин, тоді як "посольське право" охоплювало своїм визначенням лише ту частину норм, що регулювали питання закордонного дипломатичного представництва. Предмет дипломатичного права охоплює цілу низку питань, що стосуються офіційної діяльності держав та інших суб'єктів міжнародного права у сфері зовнішніх відносин. Сюди належать питання регулювання зовнішніх відносин держав та інших суб'єктів міжнародного права, форми їх представництва за кордоном, форми ведення переговорів, організація дипломатичної служби (як центральної, так і закордонної), питання дипломатичного етикету, підготовка дипломатичних кадрів тощо. Крім цього, дипломатичне право можна розглядати у двох аспектах: як активне і як пасивне дипломатичне право. Такий поділ є дещо умовним, але в теоретичному плані він дає змогу проаналізувати різні аспекти цього правового явища. Активне дипломатичне право це право держави та інших суб'єктів міжнародного права призначати своїх представників при іноземних державах та міжнародних організаціях з наданням їм відповідних прав і переваг, які визнані за такими особами у нормах сучасного міжнародного права, та відповідно приймати їх у себе. Безумовно, основним суб'єктом, який реалізує на практиці активне дипломатичне право, виступає, передусім, суверенна, незалежна держава. Міжнародне представництво при цьому здійснюється в різних державах неоднаково. Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників від 20 лютого 1928 р. у ст. 1 зазначає, що держави мають право бути представлені одна в одній дипломатичними посадовими особами. Однак правового обов'язку для держави бути представленою в іншій державі чи при міжнародній організації не існує в нормах міжнародного права. З огляду на це, деякі юристи-міжнародники (Л. Уітон, Г. Гейльборн та ін.) стверджували, що питання про відрядження і прийняття посольства є питанням не права, а компетенції. Насправді норми сучасного міжнародного права не містять положень, які б зобов'язували приймати іноземні дипломатичні представництва та відповідно скеровувати туди своїх представників. Повна відмова від обміну дипломатичними представниками вважається проявом недоброзичливості стосовно інших держав, у певний час така відмова у деяких державах призводила до збройного конфлікту. У сучасних умовах державам невигідно відмовлятися від представництва за кордоном, оскільки це значно ускладнює можливість захищати інтереси юридичних та фізичних осіб на офіційному рівні. Таким чином, будучи членом світового співтовариства, суб'єкти міжнародного права без представництва в інших державах не зможуть реалізувати свою активну правосуб'єкт-ність. Реалізація цього положення значною мірою залежить від особливостей суб'єкта міжнародного права. Зокрема, від форми правління, державного ладу, а також політичного режиму. Федеративні держави дотримуються правила, за яким правом представництва володіє лише федеративна влада, що наділена суверенними правами і виступає на міжнародній арені від імені всіх членів федерації. Прикладом таких федеративних держав є: США — з 1787 p., Мексика — з 1857 p., Канада — з 1867 p., Бразилія — з 1891 p., Австралія — з 1901 p., Індія — з 1947 p., ФРН — з 1949 p., Ефіопія — з 1952 р. та Нігерія — з 1960 р. У Панамериканській конвенції про права й обов'язки держав закріплено, що у федеративних державах лише федерація виступає як єдиний суб'єкт і користується правом представництва. Це правило застосовується навіть у тих державах, які формально визнають суверенітет своїх штатів (наприклад, Аргентина, Венесуела і Мексика). У Конституції США взагалі немає положення про суверенітет членів федерації, хоча судова практика та окремі законодавчі акти інколи вказують на суверенітет штатів. В Європі федерації не визнають за своїми членами права посольства. Деякий виняток із правил існував у колишньому Радянському Союзі. Як відомо, у 1922—1923 pp. республіки добровільно погодились про централізацію представництва у зовнішніх відносинах. У 1944 р. їх право заснувати дипломатичні та консульські представництва було відновлено. Але не всі союзні республіки однаковою мірою скористалися ним. Лише Україна та Білорусія були учасниками установчої конференції в Сан-Франциско 1945 p., Паризької мирної конференції 1946 р. та інших представницьких форумів. Нетрадиційним суб'єктом дипломатичного права потрібно вважати уряд у вигнанні (в екзилі). Під час Другої світової війни таких урядів було чимало. Варто зазначити, що в Лондоні якийсь час перебувало десять таких урядів: бельгійський, голландський, люксембурзький, норвезький, ефіопський, грецький, югославський, чеський, польський і французький комітет національного визволення. З огляду на це уряд Великобританії видав спеціальні закони від 6 березня 1941 р. і 12 листопада 1944 p., у яких підтвердив дипломатичний статус представників, яких відряджають і приймають ці уряди. Згідно з теорією міжнародного права, "уряд у вигнанні" може існувати як суб'єкт дипломатичного права лише в тому випадку, якщо територія цієї держави захоплена іноземною державою, й уряд унаслідок цього вимушений покинути територію. Якщо в країні існує два уряди, теорія міжнародного права визнає, що законне право на реалізацію дипломатичного представництва належить тільки тому уряду, який під час громадянської війни в цій країні ефективно реалізує владу. Довгий час досить проблематичним було питання про реалізацію активного дипломатичного права нації, яка бореться за свою незалежність. Сьогодні, коли стереотипи старого мислення дещо змінилися в кращий бік, реалізація цього права стала реальністю (Організація визволення Палестини). У післявоєнний період інтенсифікувалося активне дипломатичне право міжнародних організацій. Сьогодні досить переконливо можна стверджувати, що в структурі дипломатичного права потрібно виділити інститут дипломатичного права міжнародних організацій, який має відповідне міжнародно-правове закріплення (Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 р.). Необхідно виділити пасивне дипломатичне право, під яким розуміють можливість приймати дипломатичних представників, яких призначають до інших держав чи міжнародних організацій. Але не завжди держави однаковою мірою користуються активним і пасивним дипломатичним правом. Реалізація цього права залежить від цілої низки як об'єктивних, так і суб'єктивних причин. В історії дипломатії відомі випадки, коли держави тривалий час приймали у себе посланців іноземних держав, але своїх представників не посилали (Китай, Японія). Однак, будучи членом світового співтовариства, суб'єкти міжнародного права без цього не реалізують своєї міжнародної правосуб'єктності. Інше питання, з якими державами підтримувати дипломатичні відносини. Це залежить від позиції суб'єкта на міжнародній арені. Відмовляючись від прийому послів, суб'єкт міжнародного права поставить себе поза міжнародним спілкуванням, і, відповідно, поза дією норм міжнародного права. 1.5. ДЖЕРЕЛА ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРАВА ТА ЙОГО КОДИФІКАЦІЯ Оскільки дипломатична діяльність нерозривно пов'язана з процесом прийняття владних рішень, відповідно й дипломатичне право, що регулює цю діяльність, реалізується за допомогою чітко виражених норм, які є його джерельною основою. До основних джерел дипломатичного права треба зарахувати такі ж положення, які стосуються міжнародного права загалом. Водночас поняття "джерела дипломатичного права" має певну специфіку. Вона виражається в тому, що у своїй основі ці джерела мають звичаєву природу, яка формувалась упродовж розвитку історії державності. При цьому варто зазначити, що весь механізм створення і дії звичаєвих норм зазнав радикальних змін з огляду на потреби сучасних міжнародних відносин. Це зумовлено тим, що певна стихійність процесу формування звичаєвих норм, недостатня визначеність їх змісту вже не відповідали новим потребам. А тому зростання ролі міжнародних відносин та їх ускладнення вимагали нового рівня правового регулювання. Саме в цих умовах звичай продемонстрував унікальну здатність до адаптації за нових умов. Отже, звичай як джерело дипломатичного права — це правило поведінки, що визнається обов'язковим у міжнародних відносинах державами (всіма або більшістю) у результаті свого багаторазового й одноманітного застосування. За змістом звичай виявляється у мовчазній згоді між державами вирішувати аналогічні питання. Створення не лише звичаєвих, але й договірних норм супроводжується складною взаємодією як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів. При цьому держави не намагаються змінити їх на користь зниження досягнутого ходом історичного розвитку рівня демократизму та справедливості. Водночас досить поширеними є випадки, коли держави визнають правило, що склалося на практиці, лише тому, що воно вже існує і краще його мати, ніж діяти в умовах правового вакууму. Ціла низка сучасних конвенцій, особливо у сфері дипломатичних відносин, закріпили вже сталі звичаєві правила. Деякі з них, наприклад, надання і дотримання привілеїв та імунітету представникам органів держав, є свого роду конституційною нормою серед інших норм дипломатичного права. Ще одним джерелом дипломатичного права є міжнародний договір. Він виступає формою, яка виражає згоду учасників стосовно змісту та обов'язкової сили положення, що міститься в ньому. Конвенційні або договірні норми являють собою правило поведінки, сформульоване та наділене юридичною силою міжнародно-правовим договором. Суть договірних норм така ж, як і звичаєвих — це угода про її зміст та обов'язкову силу. Різниця стосується лише процесу їх створення, реалізації форми функціонування. А тому вибір форми договору (двостороннього чи багатостороннього) залежить, передусім, від конкретних умов. Багатосторонній формі договору надають перевагу в тих випадках, коли є суттєва згода сторін відносно змісту норм, коли багатостороннє врегулювання призведе до найбільшого ефекту. Прикладом такого багатостороннього договору є Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р. її положення мають здебільшого характер загальних норм. Якщо ж відмінності у позиціях договірних держав є надто суттєвими і, з огляду на це, багатосторонній договір не може забезпечити належний рівень правового регулювання, уряди в таких випадках надають перевагу двосторонній формі договору. До середини XX ст. дипломатичне право значною мірою базувалося на нормах звичаєвого права. Хоча при цьому варто зазначити положення Віденського Регламенту від 19 березня 1815 р. "Про ранги дипломатичних представників". Згодом ці норми Регламенту були включені до змісту Віденської конвенції 1961 р., за винятком тих положень, які не виправдали себе на практиці дипломатичної діяльності. Віденський Регламент впорядкував лише деякі питання дипломатичного права. А тому ціла низка проблем у сфері дипломатичної служби залишилась нерозв'язаною в міжнародно-правовому плані. Відповідно виникла потреба усунення цих прогалин як у глобальному, так і в регіональному масштабах. Яскравим прикладом колективного врегулювання цього питання є Гаванська конвенція від 20 лютого 1928 р. "Про дипломатичних представників", яку підписали 20 латиноамериканських держав і СПІА. Незважаючи на те, що норми цієї конвенції мають регіональний характер, вона зробила значний внесок у справу подальшої кодифікації дипломатичного права. Прийняття Віденської конвенції про дипломатичні відносини стало справді всезагальним актом, ядром дипломатичного права. Аналогічний характер мали також Конвенція "Про спеціальні місії 1969 р.", Конвенція "Про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом" від 14 грудня 1973 р., Віденська конвенція від 14 березня 1975 р. "Про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру". До найважливіших багатосторонніх актів належить також Конвенція від 13 лютого 1947 р. "Про привілеї та імунітети спеціалізованих організацій ООН". Крім багатосторонніх, важливим джерелом дипломатичного права є двосторонні договори. Причому це договори, що стосуються не лише вузькодипломатичних відносин, але й інших питань у відносинах між державами, наприклад, економічних, культурних, військових договорів. Серед джерел дипломатичного права потрібно виділити також акти міжнародних організацій і конференцій, що стосуються статусу представників держав, які беруть участь у них, місця перебування організації та проведення конференції в конкретній державі, інші акти. До джерел дипломатичного права треба зарахувати також акти внутрішньодержавного права. Ці правові акти стосуються головним чином правового статусу і сфери діяльності дипломатичних представників власної держави за кордоном. Прикладом цього є розпорядження Президента України від 22 жовтня 1992 р., яким затверджено Положення про дипломатичне представництво України за кордоном, Закон України від 20 вересня 2001 р. "Про дипломатичну службу". Деякі з цих актів регламентують діяльність іноземних дипломатичних представників на території України", передбачають відповідальність за посягання на життя і здоров'я дипломатичних агентів іноземних держав. Правові норми цих актів є додатковими джерелами дипломатичного права. Внутрішньодержавні закони, якщо вони за змістом збігаються у декількох державах, підтверджують і значно розширюють міжнародний звичай, а в деяких випадках безпосередньо сприяють його створенню. Яскравим прикладом, характерним для дипломатичного права, можна вважати розробку положення про недоторканність дипломатичних представників у законодавстві багатьох держав. Першим таким актом, що був виданий у Великобританії королевою Анною 29 квітня 1709 р., є Акт про охорону привілеїв послів і публічних міністрів іноземних держав. Його прийняття було відповідною реакцією Лондона на арешт 21 липня 1708 р. російського посла Матвєєва за несплачений ним борг — 50 фунтів стерлінгів. Цей Акт забезпечував недоторканність дипломатичних представників від арештів і встановлював непідсудність його місцевим судам. Такі акти були прийняті у США 13 квітня 1709 p., у Франції 13 березня 1794 p., у Венесуелі 19 травня 1821 p., у Колумбії 18 березня 1851 р. тощо. Як відомо, дипломатичне право, як і право війни, належить до найстаріших і найбільш універсальних галузей міжнародного права, але кодифікація їх норм відбувалась надто повільно. Перша офіційна кодифікація дипломатичного права відбулась на Віденському конгресі, який 19 березня 1815 р. прийняв Регламент з питань рангів глав дипломатичних місій. Але вона лише частково завершила офіційну кодифікацію дипломатичного права в XIX ст., тому що ціла низка питань у сфері дипломатичних відносин не знайшла міжнародно-правового закріплення. В історії міжнародного права здійснювалися спроби неофіційної кодифікації норм, які стосувалися дипломатичного права, й особливо, інституту дипломатичних привілеїв та імунітетів. З цього приводу заслуговують на увагу кодекс Блюнчлі (1868 p.), проект Фіоре (1890 p.). Неодноразово до цього питання звертався Інститут міжнародного права, який виносив на Гамбурзькій (1889 p.), Женевській (1892 р.) і Кембриджській (1895 р.) сесіях проблему про дипломатичні імунітети. На останній сесії була прийнята резолюція, що в спеціальній літературі отримала назву Кембриджського Регламенту 1895 p., який і сьогодні широко застосовується в монографічних дослідженнях з проблем дипломатичного права. Важливе місце посідає VI Конференція Панамериканського союзу Гавани 1928 p., яка прийняла конвенцію про дипломатичних агентів. Це була перша спроба комплексної кодифікації дипломатичного права, де поряд з положенням про класи і ранги були врегульовані питання привілеїв та імунітетів, правовий статус спеціальних місій, а також дипломатичних місій ad hoc. Гаванську конвенцію ратифікували 15 держав, крім США. Але, незважаючи на її регіональний характер, багато її положень отримали подальше підтвердження у Віденській конвенції 1961 р. У 1929 р. Інститут міжнародного права приймає резолюцію про дипломатичні імунітети, а у 1950 р. — резолюцію про дипломатичний притулок. У 1932 р. представники Гарвардського університету розробили проект Конвенції про дипломатичні привілеї та імунітети. Певна спроба щодо кодифікації окремих положень дипломатичного права була зроблена Лігою Націй у 1925— 1927 рр. Комітет експертів включив до плану кодифікаційних робіт два напрями з питань дипломатичного права: про класи глав дипломатичних представництв, а також про привілеї та імунітети дипломатичних представників. Однак ці питання не розглядалися на конференціях до Другої світової війни. Після Другої світової війни, у зв'язку з бурхливим розвитком міжнародних організацій, у практичній дипломатії виникає об'єктивна потреба у виробленні відповідних конвенцій, оскільки норми загального дипломатичного права не в змозі охопити комплекс питань, яких не існувало раніше. А тому в рамках ООН було прийнято дві важливі конвенції: Конвенцію про привілеї та імунітети ООН від 13 лютого 1946 р., а також Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих організацій від 21 листопада 1946 р. Звичайно, ці конвенції не стосуються всього дипломатичного права, однак їх положення є своєрідним зразком для врегулювання статусу багатьох міжнародних організацій. У 1952 р. Генеральна Асамблея ООН резолюцією 685 (VII) просила розпочати роботу з питань про "дипломатичні відносини і дипломатичний імунітет", наголосивши на першочерговості цієї ділянки роботи. Виникнення нових незалежних держав, ускладнення завдань, поставлених перед ними на міжнародній арені, зростання ролі дипломатичної служби держав також зумовили необхідність звернення ООН до питання про зведення кодифікації дипломатичного права. Однак конкретна робота в цьому напрямі почалася у 1955 р. Упродовж трьох років був підготовлений проект конвенції з цього питання, в якому було враховано зауваження більшості держав-членів ООН. Згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН, прийнятим на XIV сесії 1959 р., у Відні у 1961 р. була скликана міжнародна конференція, в якій взяли участь делегації із 81 держави. На цій конференції на основі проекту, підготовленого Комісією міжнародного права, вироблена і 18 квітня 1961 р. прийнята Віденська конвенція про дипломатичні відносини, яку тоді підписали близько 40 держав. Прийняття Віденської конвенції на практиці означало завершення кодифікації дипломатичного права на той час у рамках ООН. Конвенція охоплює всі основні правові питання дипломатичних відносин (встановлення дипломатичних представництв, їх функції, призначення і відкликання глави, членів персоналу дипломатичного представництва тощо) і подає докладну регламентацію привілеїв та імунітетів різних категорій співробітників дипломатичних представництв. Заключні статті присвячені підписанню, ратифікації, депозитарію, набуттю чинності Конвенції, приєднанню до неї. Значення цієї Конвенції сягає далеко за межі юридичної систематизації норм дипломатичного права. На конференції відбулося не просто вдосконалення правової форми дипломатичної діяльності, а зміна правової природи цих норм унаслідок перетворення їх зі звичаєвих на конвенційні норми, а в деяких випадках ці норми із правил ввічливості (митні привілеї) перетворилися на норми міжнародного права. У Віденській конвенції про дипломатичні відносини закріплені результати першої офіційної кодифікації норм міжнародного права у сфері дипломатичних привілеїв та імунітетів. Як уже зазначалося вище, спроби провести кодифікацію робилися і раніше, однак вони або не доводились до кінця, або обмежувались певними локальними рамками. Отже, інститут дипломатичних привілеїв та імунітетів розвивався надто повільно. Порівняно з іншими інститутами міжнародного права, він менше піддавався впливу соціальних революцій, конституційних реформ, правових систем тощо. Навіть ті нові зміни, які відбулися у міжнародних відносинах з використанням атомної енергії, космосу, відкритого моря, що значною мірою вплинули на розвиток певних інститутів сучасного міжнародного права, не зачепили фундаментальних основ дипломатичних привілеїв та імунітетів. Таким чином, основні зміни, що відбулися в цьому інституті і значною мірою вплинули на кодифікацію норм міжнародного права, такі:
Але при цьому варто зазначити, що перелік дипломатичних привілеїв та імунітетів не зазнав істотних змін з часу виникнення постійних дипломатичних представництв. Що стосується особистих привілеїв та імунітетів, то порівняно новою є норма про вилучення співробітників дипломатичних представництв з-під дії законів про соціальне забезпечення у країні перебування (ст. 33 Віденської конвенції 1961 р.). Певна дискусія під час прийняття остаточної редакції Конвенції виникла з питання використання радіопередавачів дипломатичними представництвами. У кінцевому підсумку було прийнято рішення про те, що представництво може встановити й експлуатувати радіопередавач лише зі згоди країни перебування (п. 1 ст. 27). Таке рішення відображало практику, яка склалася в діяльності більшості країн на цей час. Оцінюючи результати кодифікації норм міжнародного права у сфері дипломатичних відносин, потрібно зазначити, що Віденська конвенція 1961 р. значно зміцнила інститут дипломатичних привілеїв та імунітетів. Під час обговорення та прийняття положень Віденської конвенції були відкинуті спроби внести в її текст обмеження, застереження, нечіткі визначення, спрямовані на "врізання" привілеїв та імунітетів як самих дипломатичних представництв, так і дипломатичного персоналу посольств і місій. На Віденській конференції 1961р. затверджено також деякі протоколи і резолюції, що прямо чи опосередковано стосувались дипломатичного права. Зокрема, факультативний протокол щодо набуття громадянства мав на меті затвердити положення про те, що при народженні дитини чи у випадку одруження з громадянином приймаючої держави закони останньої не поширюються на членів дипломатичних представництв. Без такого узгодження, наприклад, дитина, народжена за кордоном, згідно з законодавством деяких країн (Латинської Америки і США), стає автоматично громадянином країни, де вона народилася, без згоди батьків. Однак із прийняттям Віденської конвенції про дипломатичні відносини 1961 р. процес кодифікації норм у сфері дипломатичного права не завершився. Потреби міжнародного життя, як і перспективи його розвитку, зумовили необхідність кодифікації і прогресивного розвитку норм міжнародного права, які регламентують діяльність спеціальних місій. Про універсальність значущості інституту спеціальної місії як однієї із форм сучасної дипломатії свідчить той факт, що вона успішно реалізує інтереси держав як у випадку існування дипломатичних та консульських відносин між державами, так і за їх відсутності. У результаті багаторічної праці Комісії міжнародного права й особистого внеску югославського юриста М. Бартоша Генеральна Асамблея ООН 8 грудня 1969 р. прийняла Конвенцію про спеціальні місії. Ця Конвенція заповнила прогалини, що існували під час прийняття Віденських конвенцій 1961 і 1963 рр. Як зазначено у преамбулі, держави-учас-ниці вважають, що міжнародна Конвенція про спеціальні місії могла б доповнити обидві ці конвенції і сприяти розвитку дружніх відносин між державами незалежно від їх державного і суспільного ладу. Наступним кроком на шляху кодифікації норм дипломатичного права є прийняття 14 березня 1975 р. Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру. Прийняттям цієї Конвенції завершився певний етап процесу кодифікації норм дипломатичного права наприкінці XX ст. Але це не означає, що розв'язано всі питання у цій досить складній галузі міжнародного права. Сьогодні Комісія міжнародного права зосередила свої зусилля на необхідності вироблення і прийняття конвенцій, що стосуються правового статусу кур'єра і дипломатичної пошти. Це ті питання, навколо яких виникають інциденти, зумовлені відсутністю відповідних норм міжнародного права у вказаній сфері. Сучасна міжнародна ситуація докорінно відрізняється від тієї, яка була 40 років тому. Можна стверджувати також, що ніколи раніше світ не змінювався так швидко, як за останні десятиріччя. Ці зміни зачепили майже всі глобальні процеси в світі. Відповідно, вони не могли не відбитися на стані сучасної дипломатії і дипломатичного права, а тому завдання, які постають перед зовнішньополітичними відомствами держав у новому тисячолітті, очевидно, відрізняються від усього того, з чим вони стикалися раніше. Ймовірно, треба створити нові дипломатичні механізми та відповідні правові норми, здатні гарантувати забезпечення миру і безпеки у світі та реалізацію основних завдань, що стоять перед людством. |
|
НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО На правах... Спеціальність 12. 00. 03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право |
Хто є автором ідеї поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову? А поліцейське законодавство поліцейське право право управління адміністративне право |
|
Закон України «Про зайнятість населення» Крім того, це право закріплює ст. 7, в якій проголошується право на задовільне існування. Ст. 10 цього ж пакту закріплює право сім'ї... |
ПРАВО ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН За визначенням К. К. Сандровського «Право зовнішніх зносин – це система норм і принципів міжнародного права, спрямованих на регулювання... |
|
1. Поняття права та його ознаки Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється з допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне... |
Гражданский кодекс Украины (Книга четвертая. Право интеллектуальной собственности) Право інтелектуальної власності це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної... |
|
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ до організації самостійної роботи з курсу... Методичні вказівки до самостійної роботи курсу “Практична діяльність юриста (Практичне право)” складена на основі робочої програми... |
Питання з для самостійної підготовки студентів до іспиту з дисципліни... |
|
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня Спеціальність: 12. 00. 08 кримінальне право та кримінологія; кримінально – виконавче право |
Реферат На тему: Земельне право Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) |