|
|
Скачати 0.91 Mb.
|
Універсал Гетьмана Iвана Скоропадського проти вечорниць, кулачних боїв, зібрань на Купала 1719 року (Переклад українською) ... Нам повідомляють з різних місць, що в наших полках, в містах, містечках і селах багато молодих людей /своєвольних/ чоловічої і жіночої статі і неповнолітніх дітей, замисливши собі безчинне гуляння – вечорниці, наймаючи у подібних собі легковажних осіб приміщення для цього і збираючись там по ночах, Купали справляють, ігри, танці і пиятики, на яких бувають “галаси” і зачіпки до звадок, .. до того ж, під час таких зібрань чиняться різні ексцеси: гріхи блудні, розтління дівчат, беззаконне прижиття дітей, .. про що нам повідомляють з різних місць. Тому ми, бажаючи вивести в нашому народі ці безчинні зібрання, злонравні для християнського звання, противні заповіді Бога, надсилаємо суворі укази і наказуємо, щоб пан полковник Стародубського полку своїй полковій старшині, а духовні і свіцькі державці – наглядачам своїх маєтків суворо наказали спостерігати за тим, щоб з цього часу в містах, містечках і селах на згадані вечорничні зібрання, а, до того, які припадають на Петрівчаний піст, і на кулачні бої, під час яких багато молодих людей калічаться, а інші гинуть, і це ображає Бога, ніхто, ніколи і ніде не сходився і жодного безчинства, галасів і звадок затівати не наважувався... А тих, хто, противлячись заповіді Бога і цьому нашому указу, надалі не перестане цих звичаїв дотримуватися, то наказуємо міським і сільським старшинам кидати до в’язниці і киями бити усіх без винятку, а тих, хто наважиться надати для таких зібрань своє житло, карати.., духовній владі (церковникам) необхідно наглядати і таких порушників суворо мучити (істязовати), а тих, хто не виправляється, повинні і від церкви відлучати... Джерела: Киевская старина. – К., 1894. – Т. 45. – С. 542–543; див. також: Сварог № 2, ст. 15. Пояснення понять: Кулачні бої, бійки – народна ритуалізована розвага; на Лівобережжі утрималась із дохристиянських часів до ХХ ст. Відбувалися переважно на Різдвяному тижні (Водохрещі). Гра мала чіткі неписані правила: починали боротьбу діти, потім парубки, далі – дорослі чоловіки; не можна бити лежачого, не можна бити з-за спини; переможцями вважається сторона, якій вдалося витіснити противника з поля бою. Воювали сусідні села (хутори) або вулиця на вулицю; іноді відступаючих переслідували аж до їхнього села; найпрестижнішим вважалося зняти дзвін з церкви противника, що для переможених було найбільшою ганьбою і вони мали сплатити викуп. Кулачні бійці в народі користувалися повагою (Українська минувшина, с. 191). Запитання: 1. Які українські народні звичаї забороняла церква і чому? 2. Які покарання застосовувала церква за здійснення язичницьких ритуалів та традицій? Настанова Білгородського архієпископа Iасафа Горленка 1750 року Мовою оригіналу: Усмотрено во многих городах и селах, что народ, языческого празднования и идолослужения следы храня, делает колыски, называемые “рили”, и в неделю св. Пасхи, в день св. Апостолов Перта и Павла на них качаются; также в неделю св. Тройцы праздную бесовский праздник Березы, и в день св. Иоанна Предтечи – Купала и вечерницы и песни скверные; все же следы идолопоклонства празднуют в народе от неразумения своего, а священики, по званию своего пастырства, того им не возбраняют. Переклад українською: Помічено, що в багатьох містах і селах народ, зберігаючи залишки язичницького святкування і ідолослужіння, робить колиски, називані “рілі”, і в неділю св. Пасхи, у день св. апостолів Петра і Павла на них гойдаються; також у тиждень св. Трійці відзначають язичницьке свято Берези, а в день св. Івана Предтечі – Купала і вечорниці, і пісні скверні (шлюбні, любовні – ред.); усі залишки язичництва святкують у народі від свого нерозуміння, а священики, по званню свого пастирства, того їм не забороняють. Джерело: Мир. – 1882. – Т. 1. Зразок церковної проповіді проти народних звичаїв О, в пітьмі блукаючі! Кумири повалено, але ви продовжуєте поклонятися попереднім Богам. Богами називаєте стихії, сонце і вогонь. І вогню також молитесь, називаючи його Сварожичем! Віруєте у стрічу, і в полаз, і в пташиний грай, і у ворожіння; волхвуєте на птахах і звірях. ...Ви все від своїх Богів бажаєте мати: і багатство земних плодів і дощі! Замість того, щоб вимолювати благодать господню на весняні поля і лани, ви рядитесь у звірині шкури, надягаєте личини, гуртами (толпами) виходите викликати Перуна або поганського Ярилу (Ярило-яр-весна – ред.), з криком і галасом бігаєте по селах, гримаючи в бубни, тази, сковорідки, мідні дошки, дзвонячи у дзвіночки і ляскаючи нагайками (бичами), таким чином Зиму і морок проганяєте... І таки до нечистого дійства звертаєтеся: обів’єте (уквітчаєте) дівчину квітами і травами, водите її по полях, обливаючи водою, а самі, переряджені у звірині шкури, бігаєте довкола неї з бісівськими піснями, з плясанням та скаканням. Від народження до самої смерті своїм богам тільки служите; чи можна назвати те шлюбом, коли збираєтесь на ігрища і дівчину собі любу вибравши, на конях ристающе (скачучи), підскакуєте і з собою умикаєте. І то є вам одруження! І коли стане увіщевать (повчати) вас пастир, то ви відповідаєте: християнський обряд вінчання придатний тільки для князів і бояр, а ми люди прості. Живемо як батьки і діди жили, і по дві жінки мати можемо!.. А як ви пастиря душ зустрічаєте? Плюєте, неосвічені, зустрівшись із святим отцем, богам закляття читаєте і, як від недоброї стрічі, назад повертаєтесь! А волхвам і скоморохам, і гудцям, співакам, що гуртами із села в село ходять, і язичницькі треби і волхвування творять басні про богів бають із струнним гудінням, – їх послухаєте та їх ублажаєте і чествуєте (вшановуєте), і під час своїх свят все ними мовлене творите, і на кладовища з ними з вогнем ходите, і довкола могил пісні язичницькі співаєте (возглашаєте) і скаканням і плясанням святе місце оскверняєте! Молитви (християнської) жодної сотворити не можете, хіба-що “Господи, помилуй!” із страхом скажете, заклять (народних замовлянь) знаєте багато – і до вітрів, називаючи їх Стрибожими чадами (онуками), і до зорі – як до жінки, яка сидить на морі, на океані, в хоромах з червоного золота та чистого срібла, і до вогню Сварожича, і до печі, і до інших, які є стихійними за своєю сутністю, або руками зроблених!” Джерела: Майков. Сочинения. – Т. 2. – С. 414 Подано за: Богданович А. Пережитки древнего миросозерцания у белоруссов. Этнографический очерк. – Гродно, 1895. – С.186). Сергій Єфремов Безупинна війна з народом… 1. В курсах історії письменства народна поезія звичайно ставиться на початку, як вихідний пункт усієї еволюції, що переживає письменство за довгий час од свого народження й до останніх часів. Роблять так через те, що народну поезію вважають, і цілком справедливо, не тільки хронологічно старшою од професійного книжного письменства, але й ідейно вищою од тих книжних творів, які звичайно постають на світанні людської думки. Од народної поезії справді дуже багато запозичує книжне письменство, великого зазнаючи впливу од того ґрунту, на якому проростає народна поезія й на якому сам народ свою виявляє творчість. За нормальних обставин найбільш натуральний для розвитку письменства шлях був би такий, що письменство цілком виходило б із народної поезії. Почавшись першими зародками творчості колективної, в якій справжній автор невідомий, а співробітником його буває кожен, у кого в устах живе даний твір, письменство далі і поруч провадилося б серед гурту книжників, письменних людей на основах тієї народної творчості, відповідно до її духу й форм, до всіх отих традицій, що виробилися в народі ще перед початками справжнього письменства. Так воно подекуди й бувало, – напр., грецьке античної доби письменство цілком виросло з народної поезії, розвиваючи її форми, роблячи глибшим та ширшим її зміст, доповнюючи й розробляючи особистою, індивідуальною творчістю те, що дала до того часу творчість колективна. Письменники античні тільки далі сукали ту нитку художньої творчості, що зачалася й зародилась серед мас, у недовідомих народного духу глибинах. Та не так було у нас. Як ми вже знаємо, старе наше письменство книжне почало якраз навпаки – з розриву з народною поетичною традицією, з запеклого ворогування проти народної творчості. Одібравши з Візантії разом з християнством і зразки письменства, обмеженого вузьким колом переважно церковно-релігійних та моралістичних інтересів, наші письменні люди, до того ж духовні здебільшого особи, зразу ж побачили у вільній народній поезії грішне і стидке діло, ознаку “діавольскаго наущенія” на спокусу людям, і через те одразу ж таки стали на ворожу щодо неї стопу. Старі письменники навіть слів досить не знаходять, щоб вилити своє обурення проти народних звичаїв і заплямувати оте “играніе, плясаніе и гудєніе”, а то і просто “бісовское пєніе” своєї неслухняної пастви. Бувши заступниками нової віри, вони бачили тут недобитків того “поганського” [язичницького – ред.] світогляду, віри та культу, з якими боротьбу вважали за святу повинність усього свого життя. “Се бо не погански ли живемъ?” – запитує книжник XI ст. і зараз же подає цілу низку тих прикмет “поганського” життя, які бачив навкруги себе. Тут знайдемо і деякі забобони, як віру в пристріт або чхання, і захоплення “трубами и скоморохы, гусльми и русалки”, і збирання на “игрища утолочена”, – і за всі такі диявольські втіхи автор накликає суд божий та кару на винуватих (“Слово о казнехъ божіихъ”). Правда, викорінюючи народну поезію, книжники дуже часто поза формальну християнську фразеологію й самі не виходять, стоячи не вище од того “поганського” світогляду, який так гостро картають. Ми вже згадували про двовір’я, що на нього грішні були не самі прості люди, а й письменні – “вyжи, попы и книжники”, як гостро нарікає “нікій христолюбець” XII ст. – і це зовсім натуральна річ, коли стрічаються два світогляди й народна думка силкується звести їх в одне ціле. Проте нарікання на “поганські” звичаї та боротьба з народною поезією безупинно йдуть через усю нашу історію аж до останніх часів. У Вишенського, напр., маємо громові промови проти народних звичаїв, знову ж таки з вузькоклерикального погляду християнського аскета. […]. Не допомогло палке слово афонського аскета, бо трохи згодом уже Галятовський так само обурюється проти весільних, купальських та різдвяних, як він каже, “розпусних” пісень. “Духовенство, – пише Галятовський, – силкується викорінити оті забобони своїм словом, та його не слухають; через те треба, щоб забороняли їх ще й світські власті”. Галятовський тільки висловив цим потаємну думку духовенства, що не раз потім оберталось до влади з проханнями заборонити ті або інші народні звичаї. Маємо дуже цікавий, напр., наказ проти вечорниць од Київської консисторії, виданий р. 1719 на підставі гетьманського універсалу, “даби везде по городахъ, містечкахъ і селахъ малоросійскихъ поперестали богомерзскихъ молодихъ людей зборища навкулачки. Богу и человкомъ ненавистниє гулянія, прозиваємия вечерницы, на коториє многие люде молодиє і невпостягливиє оть родителей своихъ, мужеска и женска полу, діти по ночамъ купами собираючися, неисповдимия безчинія и мерзския беззаконія творять, справуючи себі игри, танци и всякне пиятики скверная и воздухъ оскверняючая пісней восклицанія и козлогласованія”. Вважаючи вечорниці причиною кари божої неврожаєм, посухою та страшними слабостями на людях і на скотині, гетьман і консисторія “на крyпко пригрозили вишь спецфікованимъ богомерзскимъ зборомъ вечорничнимъ оть сего часу не собиратися”. Відома “Суплика або замыслъ на попа” теж торкається цього болючого в народному житті пункту: селяни там жаліються на священика: …що не велів челяді колядувати, На улицю ходити і на Купайла через огонь скакати: Об клечінні заказав вінців робити І тих вночі на воду до річки носити; Не вольно вже парубкам з дівчатами гуляти, – По чім же вони молодість свою будуть знати? Не буде мабуть, помилки, коли сказати, що нікуди, очевидно, не витратило стільки енергії всяке начальство, як на безупинну боротьбу з народними звичаями та на їх заборони, на зразок наведеної. Од перших книжників почавшись, війна проти народних звичаїв тягнеться аж до нашого часу, коли духовенство й поліція так само розганяли “богомерзскія збори” – колядників на Різдво, ігрища на Купайла і т. ін. Над поезією народу, над його совістю, естетичними смаками та вподобаннями увесь час тяжку роблено нетямущою рукою операцію. На шкоду і народній поезії, й самому письменству між ними витворилась ота ворожнеча, що викопала глибоку безодню між народною творчістю та зразками книжного письменства і одну цікавими пам’ятками збіднила, а друге – живого духу й життєвої безпосередності позбавила... Правда, ні викорінити до краю народну поезію оці вічні картання та заборони не здолали, ні навіть убезпечити саме письменство од впливу тієї поезії не могли. Нема більш безнадійної справи, ніж боротьба з побутом, як і нема, може, нічого більш сталого, як ті устояні форми життя, що змінюються тільки поволі і самі собою під впливом нових обставин, але ніколи під впливом самих заборон та наказів. Знов же й одгородитись казаннями од живого життя – річ неможлива, і вже сама неугавність отих чернечих нарікань якнайкраще свідчить, що то була просто таки Сізіфова робота, ота безупинна війна з народом, і що народ задовольняв таки власними силами свої естетичні потреби, цураючись книжної моралістики, або по-своєму її переробляючи. Та й самі книжники, з другого боку, часто дивились на справи очима того ж таки народу й мимовільно брали до своїх писань дещо з тієї самої народної творчості, яку так кляли немилосердно зі своїх кафедр та книг. Проте, як згадано, принципове ворогування між книжним письменством та усною творчістю дуже нещасливо одбилось на розвитку самого письменства й на долі народної поезії. Воно позбавило нас найдавніших витворів народних, бо щирий інтерес до них прокинувся аж геть-то пізно і не встиг захопити багато дечого, що під впливом часу й обставин позникало серед народу. Через те давня народна поезія дійшла до нас не в тих формах і не в такому вигляді, як зародилася була серед народу, а в новіших варіантах, на яких часто знати напластування пізніших подій і взагалі руку “всесокрушающего времени”. Таким чином, навіть одкинувши думку про навіки й безповоротно втрачені зразки народної поезії, те, що ми тепер маємо в наших записах і що взагалі знаємо про народну поезію, не відповідає тому, що колись було, в ті часи, як почало було витворюватись у нас письменство […]. 2. Як було зазначено, деякі зразки народної поезії можна зустріти вже в перших пам’ятках нашого письменства – в літописах (перекази й легенди, приказки, уривки з пісень), у духовній літературі, в “Моленії” Данила Заточника (приказки), у Володимира Мономаха і т. ін. Найбільше таких окрушин народної творчості безперечно дає нам невмируще “Слово о полку Игореві”; та й само воно не що інше, як окрушина цілого циклу дружинної творчості, дуже близької до народної поезії: ця близкість впала в око вже давнім дослідникам “Слова”, що не дарма його були охрестили “першою думою”. Та й сам термін “дума”, що зайшов до нас, певне, з південнослов’янської сторони, означав те саме, що в старовину означало “слово”, тобто віршовану героїчну поему, – і таким чином думи стали немов безпосереднім протягом староруської творчості, тих “слів”, з яких дійшли до нас “Слово о полку Игоревім” та “Слово о Лазареве воскресеніи”. Виразні звістки про думи і навіть сам оцей термін маємо вже в документах з початку XVI ст. Оповідаючи про війну з волохами р. 1306, польський письменник Сарницький додає, що тоді вбито братів Струсів, про яких, каже він, “і досі співають елегії, що у русинів звуться думами” (“de quibus etiam nunc elegiae, quas dumas Russi vocant, canuntur”). Співано ції думи на сумний голос, співці ілюстрували спів відповідною жестикуляцією й мімікою, і цю манеру од професіональних співців переймали й селяни, приграючи собі на сопілках. Опріч наведеної звістки Сарницького, з XVI ст. не одно ще маємо свідчення про думи, і цю форму народної поезії можна вважати за досить тоді вже розповсюджену, так що “dumy ukrainne” такої навіть дожились були честі, що попали до старих поетик, як poesis naturalis… Але це тільки порізнені факти, що свідчать про деякий інтерес до народної творчості. Перші ж систематичні спроби досліджування народної поезії й справжні етнографічні праці починаються вже з нового, ХІХ-го віку, особливо з розцвітом романтичного напряму в літературі та в зв’язку з новим курсом у науці, який розпочали брати Гріми. Честь першого серйозного почину в українській етнорафії належить полякові з роду Зоріянові Доленга-Ходаковському, за життя відомому під ім’ям Адама Чарноцького (1784–1825). […]. “Єсть іще на землі щастя, – писав Ходаковський у своєму щоденнику, – тинятись поміж народом, жити поетичним життям селянства. Який же я щасливий у своїй свитині, з моєю вбогою стравою, коли мені оповідають люди згадки свої й бажання! Серед народу живе чеснота, серед народу живе поезія. Лихе ж має серце той, хто не кохає народу всією силою братерської любові”. В ті часи такий погляд на народ справді був ще новим словом, і не диво, що ентузіаст-етнограф мав великий вплив на дальше покоління українських етнографів, як Максимович, Залєський тощо. На жаль, сумні обставини особистого життя Ходаковського, якому цілий вік довелося жити нелегальним, та нерозуміння його ідей серед громадянства, для якого він був тільки “грубымъ чудакомъ и невеждой”, багато гіркого дали йому спити й гальмували його роботу. Найгірше те, що його етнографічні записи так таки не опубліковані цілком і досі, тільки манісенькою часткою увійшовши до видань Максимовича та окрушинами з’являючись у тодішніх журналах. Загадкою промайнув Ходаковський перед сучасниками, і ми можемо тепер тільки шкодувати, що його величезна, як на свій час, праця не була за його життя надрукована. Зовсім би інший тоді мала вигляд українська етнографія в своїх початках, бо, опріч багатства матеріалу, Ходаковський одразу надав би їй і тієї свідомості, якої бракувало іноді навіть у пізніших працях […]. Михайло Максимович (1804–1873) після невідомого сучасникам Ходаковського був першим, хто в основу своїх етнографічних та літературних праць поклав українські переконання, любов до народу й бажання служити йому своєю науковою роботою. Він пробував сили і в красному письменстві, але в історії українства далеко більшу мають вагу його наукові праці, аніж досить благенькі поетичні твори. Етнографічні збірки Максимовича (“Малороссійскія пісни”, 1827 p., “Украинскія народныя пісни”, та “Голоса украинскихъ пісенъ”, 1834р., “Сборникъ украинскихъ пісенъ”, 1849) цілком перевернули старі погляди на українську народну поезію, показавши піснями історичними та побутовими красу її, багатство й різноманітність. Ці перші збірники мали величезний вплив не тільки в українському письменстві (на Костомарова, Куліша й галицьких письменників), але і в російському: Пушкін і Гоголь багато брали з них, як свідчить сам автор “Полтавы”, признавшись перед Максимовичем: “а я обираю ваши пісни”. Перейшовши з Москви до новозаснованого в Києві університету ректором, Максимович пильну звернув увагу на українську старовину, працюючи в “Коміссіи для разбора древнихъ актовъ”, і разом проклав дорогу місцевій періодичній пресі своїми збірками – “Кіевлянинь” (три томи, 1840, 41, 50) та “Украинецъ” (два томи, 1859–1860). Наукова діяльність Максимовича мала велику вагу для українознавства, особливо в сфері історії та словесності, і цю вагу його для української науки дуже влучно зазначив Драгоманов, назвавши Максимовича “цілим історико-філологічним факультетом”. В історії українського письменства найбільшою заслугою Максимовича було те, що він перший цілком серйозно поставився до народної поезії і всюди в своїх працях проводив думку про близькі зв’язки її з старим письменством, особливо з “Словомъ о полку Игореві”, яке він же й переклав рідною мовою, бажаючи Україні її старе добро повернути. Щодо поглядів Максимовича на українське письменство, то вони були досить умірковані; для нього українська мова була все-таки мовою простого люду і самими простонародними темами, переважно в белетристиці та поезії, й обмежував він сферу українського слова. Розвитку українського письменства в Росії Максимович не сподівався, думаючи, що тут можуть бути тільки поодинокі письменники, які ніколи не спроможуться витворити цілу літературу. Інакше ставивсь він до галицьких українців і їм радив про все писати народною мовою, щоб захистити себе від полонізації. З цього бачимо, як хиталися навіть самі діячі українського відродження, не прочуваючи тих наслідків, до яких провадить консеквентно їхня власна праця. …Ізмаїл Срезневський (1812–1880), одбираючи науку в Харківському університеті, так захопився був українством, що спершу цілком присвятив йому свою діяльність. … “Въ настоящее время, – писав він р. 1834, – нечего доказывать, что “языкъ украинскій (или, какъ угодно называть другимъ, малороссийскій) есть языкъ, а не нарчie русскаго или польскаго, какъ доказывали некоторые, и многіе уверены, что этоть языкъ есть один изъ богатйшихъ языковъ славянскихъ, что онъ едва ли уступить богемскому въ обиліи словъ и выражений, польскому въ живописности, сербскому въ пріятности, что это языкъ, который, будучи еще не обработанъ, можеть уже сравниться съ языками образованными по гибкости и богатству синтаксическому, – языкъ поэтическій, музыкальный, живописный” (“Взглядъ на памятники украинской народной словесности”). Знаменитий історик-художник Микола Костомаров (1817–1885) до української етнографії й українства взагалі звернувся під впливом видань Максимовича, перших повістей Гоголя й тієї загальної атмосфери захоплення народністю, що в ті часи панувала. “Мною, – оповідає Костомаров у своїй автобіографії, – овладела какая то страсть ко всему малороссийскому, меня выводило изъ себя, что невежды, какихъ тогда было очень много, съ презрніемь отзывались о хохлахъ и всякое малороссийское слово возбуждало только сміхъ. Я вздумалъ писать по-малорусски, но какъ писать? Нужно учиться у народа, сблизиться съ нимъ…”…. Своєю красою великою та глибоким змістом українська народна поезія дуже промовисто свідчить про ту непропащу силу духа, що таїться серед народних українських мас і тільки через нещасливі обставини життя їхнього не може вийти уповні на верх, витворивши блискучу своєрідну культуру. Потенціяльно висока це культура, та тільки в зв’язаному стані мусить вона перебувати, дожидаючи слушного часу, щоб усіма сторонами розгорнутись. Джерело: Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1995. Галина Лозко |
|
Періодизація історії української культури Поняття культура. Українська народна та національна культура: їх основний зміст і взаємозв’язок |
ЗАВДАННЯ Охарактеризуйте поняття: «культура», «матеріальна культура», «духовна культура». Назвіть види духовної культури |
|
ЛЕКЦІЯ 2-3 Отже, культура мовлення — це й культура мислення та культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини |
Тема. Коли пісня жартує Музичний матеріал: українська народна пісня «Сіяв мужик просо»; українська народна пісня «Господарство»; українська народна пісня... |
|
І. КУЛЬТУРА: ПОНЯТТЯ, ТЕОРІЇ, ПІДХОДИ Ренесансу, культура Бароко та ін Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних... |
5 клас ( 2 год на тиждень, 70 год на рік) Народна казка. Казка як жанр фольклору. Казки про тварин — один з найдавніших різновидів казки. Т. Л: народна казка, «мандрівний... |
|
4. Трипільці: археологічна культура чи цивілізація. Проблема витоків української культури Культура це все що створено людиною, людським суспільством, фіз розумовою працею на благо людини |
Навчальна програма ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА Профільний рівень Мета предмета «Фізична культура» реалізується шляхом застосування комплексного підходу до вирішення навчальних, оздоровчих і виховних... |
|
Художня культура (анотація дисципліни ) Програма ґрунтується на принципах цілісності, наступності, системності та варіативності змісту, органічної єдності національних і... |
ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА особистості У сучасній психологічній науці спостерігається велика кількість думок про те, що являє собою політична культура. У статті представлена... |