В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора
|
|
Скачати 8.29 Mb.
|
| Академія правових наук України Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого Історія держави і права України У двох томах Том 2 За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка НАН України В.Я. Тація Доктора юридичних наук, професора, академіка Академії правових наук України А.Й. Рогожина Доктора юридичних наук, професора, члена-кореспондента Академії правових наук України В.Д. Гончаренко Затверджено Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів Видавничий дім Київ 2003 УДК 340.12 ББК 67.2(4УКР)я73 189 Гриф надано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-1224 від 10 липня 2003 р.) Рецензенти: О. В. Зайчук — доктор юридичних наук, завідувач відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, О. Г. Мурашин — доктор юридичних наук, професор кафедри теорії держави і права Національної академії внутрішніх справ України. Автори тому 2: Частина перша ЧАСТИНА ПЕРША Вступ  Вступ:Розділ перший висновок, хронологія: Розділ другий: Вступ, розділ перший, висновок хронологія: Розділ другий: Розділ третій: Розділ четвертий: Розділ п'ятий: Розділ шостий: Розділ сьомий: Розділ восьмий: Розділ дев'ятий: І5ВК 966-313-051-2 проф. А. Й. Рогожин\ п   роф. А. Й. Рогожищі проф. О. Д. Святоцький. § 1—3 — проф. О. Л. Копиленко, §4 — проф. Б. Й Тищик. Частина другап роф. А. И. Рогожин§ § 1, 6 — проф. В. Д. Гончаренко,§§ 2—5 — проф. М. М. Стпрахов. проф. М. М. Стпрахов, доц. В. О. Рум'янцев. доц. Л. О. Зайцев. §§ 1,2 — проф. /. П. Сафронова, § 3 — проф. І. П. Сафронова, доц. В. М. Єрмо- лаєв. §§ 1—3 — проф. І. П. Сафронова, §4 — проф. І. П. Сафронова, доц. В. М. Єрмо- лаєв. проф. В. Д. Гончаренко. § 1 — проф. О. Н. Ярмиш, §§ 2—4 — проф. В. Д. Гончаренко. проф. В. Я. Тацій. і  В. Д. Гончаренко,|А. Й. Рогожин,|О. Д. Святоцький та ін., 2003 © Концерн «Видавничий Дім «Ін Юрс», 2003Перший том підручника з історії держави і права України був присвячений її державно-правовому розвитку, що розпочався з виникнення перших державних утворень на території України у сиву давнину і до лютого 1917 р., коли Україна, позбавлена національної автономії, входила до складу Російської імперії, Австро-Угорщини, Польщі та Румунії. Цей другий том — логічне продовження першого тому підручника. Багато століть у серці українського народу, його душі виношувалася ідея відродження могутньої та славетної держави. Під час демократичної, а для України водночас і національної, Лютневої революції (1917 р.) виникли умови для реалізації цієї ідеї. Революція стала видатною історичною віхою, за змістом і глибиною зрушень вона становить цілу епоху в житті нашого народу. Ніколи ще після визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького такого стрімкого злету національна свідомість не знала, не піднімався моральний дух народу, не зростала його соціальна активність. До історичного, воістину доленосного творення були залучені мільйонні :.-аси народу України. Другий том цього підручника охоплює період, починаючи від лютого 1917 р., коли під впливом демократично-революційних процесів значного розвитку набули національно-визвольний рух і боротьба за відродження української державності, і закінчуючи розбудовою в наші дні суверенної, незалежної, правової Української держави. Це -— тривалий і багато в чому трагічний період державно-правової історії України. Через низку причин у 1917—1920 рр. далося втілити в життя ідею відродження державності. Утворе- Вступ         Ш: ну в 1917 р. Українську Народну Республіку також не вдалося відстояти: дуже міцними виявилися протидіючі їй зовнішні сили, а також не було єдності у боротьбі за національне відродження безпосередньо в Україні. Центральна Рада, Гетьманщина, ЗУНР, Директорія — важливі сходинки у створенні незалежної України. Але внаслідок боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її тоталітарним режимом. Ця частина української території увійшла до складу Союзу РСР, а західна її частина опинилася під владою Польщі, Чехословаччини та Румунії. У роки другої світової війни і після її завершення Західна Україна (Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття) була возз'єднана з Українською РСР. У складі Союзу РСР Україна не набула належного економічного, національного, державно-правового і культурного розвитку. Ще в перші роки радянської влади активно руйнувалися політичний плюралізм, інші елементи демократії у державному ладі. Водночас формувалася однопартійна більшовицька державно-правова система, складалася командно-адмініст-ративна система управління, яка неминуче вела до встановлення тоталітарного режиму. Не вистачало терпіння при вирішенні соціально-економічних проблем, жорстокість брала верх над розумом. І все ж у нас немає підстав вбачати у понад 70-річному періоді радянської влади тільки погане. Слід пам'ятати, що за ці роки Радянський Союз у підсумку став однією з провідних країн світу. Однак у результаті деформованого соціально-економічного та політичного розвитку врешті-решт глибока криза охопила СРСР. 16 липня 1990 р., ще до розпаду СРСР, був зроблений важливий крок у будівництві незалежної Української держави — Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. А 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила Акт про незалежність республіки. Аналізом цих епохальних подій та перших кроків з реалізації Акта про незалежність України, насамперед історії прийняття нової Конституції республіки, завершується другий том курсу історії держави і права України. Розділ перший Суспільно-політичний лад і право України після перемоги Лютневої демократичної революції (лютий — жовтень 1917 р.) § 1. Перемога Лютневої революції. Крах самодержавства і початок створення в  Україні нових політичних структурютнева революція 1917 р. була зумовлена всім перебігом економічного і політичного розвитку Російської імперії. Як і будь-яка революція, вона була б неможливою без надзвичайного загострення суперечностей усередині старого ладу. До них передусім належали суперечності між працею і капіталом, між селянами та поміщиками, між відсталим, напівфеодальним селом і розвинутим капіталістичним міс-ом. Ці характерні для усієї Росії антагонізми яскраво виявлялися і . Україні, де вони ще більше загострювалися внаслідок політики національного гноблення, яку проводив царизм. Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції § 1. Перемога Лютневої революції    За своїм характером Лютнева революція, як і революція 1905—1907 рр., була демократичною, точніше — загальнодемократичною. Проте ситуація в країні до 1917 р. на відміну від передодня першої російської революції, була іншою. За десятиріччя після 1907 р. Росія значно просунулась по шляху розвитку капіталізму. Істотно зріс промисловий потенціал країни, продовжувався процес концентрації виробництва і капіталів, утворювалися нові монополії, банки, фінансові групи, розширювалися і міцніли їхні зв'язки з державним апаратом.Цей процес спостерігався і в Україні — найважливішому регіоні Російської імперії. Тут сформувалися промислові райони всеросійського значення. Правобережжя з розвинутими цукровою та іншими галузями харчової промисловості і машинобудуванням: Південь, що поділявся на Криворізько-Придніпровський район — з могутньою залізорудною і марганцевою промисловістю, металургією та машинобудуванням, і Донбас з розвинутою вугільною, металургійною та хімічною промисловістю. Слід також виокремити Харківський (машинобудування, цукрова промисловість) і Одесько-Ми-колаївський (машинобудування, суднобудування, харчова промисловість) райони. В Україні діяли такі об'єднання, як синдикати «Продамет», «Продвугілля», «Продруда», цукровий синдикат та ін. У гірничій, металургійній і машинобудівній галузях промисловості великі акціонерні товариства зосередили 98,2% всього акціонерного капіталу1. Водночас з посиленням концентрації виробництва і створенням монополій відбувалося зрощування банків з промисловістю, виникнення фінансового капіталу. Монополістичний капітал почав дедалі активніше впливати на державний апарат, що означало переростання монополістичного капіталу в державно-монополістичний. В економіці країни тривав процес взаємопроникнення і зрощення державного господарства та приватної промисловості. Внаслідок цього формувався єдиний комплекс державно-монополістичного господарства. Проте до початку 1917 р. розвиток монополістичного капіталу істотно не змінив аграрного характеру економіки країни. Капіталізм був «обплетений» густою мережею пережитків феодальних виробничих відносин. В Україні 8,9 млн десятин кращої землі нале- 1  Історія України: Курс лекцій. — К., 1991. — Кн. 1. — С. 457—459; Орлянский С. Ф. Социально-зкономическое и политическое развитие Украиньї во второй половине XIX — начале XX вв. // Страницьі истории Украиньї. — Запорожье, 1991. — С. 49, 50.жали дворянам. Крім того, величезна кількість землі була власністю царської родини, церкви та монастирів1. Аграрні перетворення П. Столипіна, і передусім ламання общинних відносин на селі, хоча й призводили до зростання тут капіталістичних відносин, проте не ліквідували пережитків феодалізму і пов'язаних з ними соціальних суперечностей. Більше того, внаслідок розшарування селянства до основної суперечності на селі — між поміщиками та селянами — додалася нова — між сільською буржуазією та сільським пролетаріатом. Соціальне гноблення в країні тісно перепліталося з гнобленням національним. Самодержавство, сповідуючи принцип «поділяй і володарюй», цілеспрямовано насаджало незгоду і ворожнечу між різними народами, культивувало великодержавний шовінізм. Сповна це виявлялося в Україні. Тут царська влада закривала українські школи, клуби «Просвіти», газети та журнали, забороняла твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, інших письменників радикально-демократичного напряму. Українці, як і інші пригноблені нації, згідно з циркуляром Столипіна від 1910 р., вважалися «чужородцями». Жорстоких утисків з боку самодержавства зазнавав і трудовий російський народ. Маючи незліченні природні багатства і гігантські трудові ресурси, країна з вини царизму та правлячої верхівки перебувала на межі убозтва. Ще до початку 1917 р. у Росії виникла революційна ситуація. Друга народна революція в Росії визрівала в умовах, коли непримиренні суперечності між самодержавно-поліцейським ладом і потребами суспільного прогресу ще більше посилювалися у зв'язку зі світовою соціально-економічною, політичною і національною кризою, яка призвела до першої світової війни. Війна забирала життя мільйонів людей, глибоко руйнувала економіку країни. Тільки в Україні внаслідок нестачі вугілля та руди до січня 1917 р. були погашені 36 доменних печей, дезорганізовані інші галузі промисловості. На 1 млн 800 тис. десятин скоротилися посівні площі. Розпочався товарний голод, інфляція, в містах і промислових повітах не вистачало продовольства. Революційний вибух, який започаткував Лютневу революцію, стався 23 лютого 1917 р. у Петрограді, а вже 27 лютого озброєні ро- ::іки та солдати майже повністю оволоділи столицею Російської імперії. У ніч на 28 лютого були заарештовані міністри останнього р ия Украинской ССР: В 8 т., 10 кн. — К., 1984. — Т. 6. — С. 15.Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції ]. Перемога Лютневої революції   царського уряду. Незабаром революція перемогла в усій країні. Розвалилася багатовікова монархія1.Повалення царизму. Зречення Миколи II від імператорського престолу і вимушена відмова членів царської сім'ї від прав на російський престол відбулися на початку березня2. Але офіційно республікою Росія була проголошена декретом Тимчасового уряду тільки через півроку — 1 вересня 1917 р. У цьому відбилися маневри певної частини правлячих кіл, котрі і після зречення Романових не виключали можливості поновлення у дещо іншому вигляді монархії в майбутньому. У Петрограді була створена міська Рада робітничих депутатів, перше засідання якої відбулося 27 лютого. 1 березня Рада поповнилась солдатськими представниками і стала називатися Радою робітничих і солдатських депутатів. За прикладом Петрограда Ради робітничих і солдатських депутатів, а згодом і селянських депутатів почали виникати в містах і селах України. Більша частина депутатів Петроградської Ради, як і Рад, що виникли в інших районах країни, в цей період підтримувала меншовиків та есерів, які керували Радами. У діяльності Рад у цей період спостерігався політичний плюралізм. Меншовики, есери та інші групи, які приєдналися до них, були партіями соціалістичними. їхньою кінцевою метою була побудова шляхом реформ соціалістичного суспільства. Проте вони вважали, що Росію чекає ще тривалий період буржуазно-демократичного розвитку, протягом якого пролетаріат не може і не повинен прагнути до влади. Члени цих партій намагалися сприяти поваленню царизму, перетворенню Росії на демократичну республіку. їхня програма подальшого розвитку країни докорінно відрізнялася від планів і політики екстремістського крила соціал-демократії, яке складалося з більшовиків. Останні твердили, що Росія у своєму розвитку досягла вищої стадії капіталізму — імперіалізму, тобто того рівня, який нібито дає змогу відразу здійснити перехід до соціалізму. Хоча Росія ще не належала до найрозвинутіших капіталістичних держав, В. Ленін вважав, що готовність Росії до соціалістичної революції необхідно розглядати у всесвітньо-історичному аспекті. Революційний вибух у Росії він трактував як початок світової соціалістичної революції. 1  Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. —■ К., 1993. —С. 66—69. 2 Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб.: У 2 т. / В.Д.Гончарен ко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький; за ред. члена-кор. Академії правових наук В. Д. Гончаренка. — К., 1997. — Т. 2. — С. 7—8. 8 Більшовицька партія в основу своєї тактики на початку 1917 р. поклала вказівки В. Леніна про те, що Лютнева революція є лише етапом у боротьбі трудящих мас за своє визволення, що вона має перерости в революцію соціалістичну. Подальша історія показала трагічність такого вибору. Конкретний план боротьби за перехід від демократичної революції до соціалістичної В. Ленін виклав у «Квітневих тезах». Щоправда, в них тоді було ще зроблено висновок про можливість мирного розвитку революції шляхом завоювання комуністами більшості в Радах. Тому вони і висунули лозунг «Вся влада Радам», обіцяючи кожному робітникові, солдату, селянину участь в управлінні державою. Однак єдиновладдя Рад створювало ідеальні умови для диктатури однієї партії, яка матиме контроль над Радами. На роль саме такої партії претендували більшовики. Вони сподівалися швидко витіснити меншовиків та есерів з Рад. Курс на єдиновладдя Рад суперечив досвіду людства, яке в процесі суспільного розвитку виробило принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову — необхідну передумову демократії. Відмовляючись від цього принципу, більшовики відмовлялися йвід демократії, вступали в конфлікт з переважною більшістю населення і підштовхували Росію до громадянської війни1. Петроградська Рада спочатку виявила себе як демократична влада. Вона претендувала на роль всеросійського державного центру. У перші дні революції на роль керівної влади претендував також буржуазний Тимчасовий комітет Державної думи. За згодою між лідерами Тимчасового комітету і керівництвом Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів був утворений Тимчасовий уряд. Формально він нікому не підпорядковувався, але фактично йому доводилося діяти під контролем Тимчасового комітету, з яким до травня 1917 р. уряд здійснював спільні засідання. Водночас Петроградська Рада зв'язала Тимчасовий уряд низкою обов'язків і стежила за їх виконанням. Через кризи, прорахунки та помилки коаліційний Тимчасовий уряд (представлений кадетами, народними соціалістами, меншовиками та есерами) вів країну до Установчих зборів, котрі, як він сподівався, мали розв'язати кардинальні питання її нового буття. Проте коаліція стала «в'язнути» і виявляти тенденцію до банкрутства внаслідок своєї подвійної, нерішучої політики. Не привело до успіху і створення однорідного соціального уряду (есери, меншовики). • Турченко Ф. Г. Новітня історія України. — К., 1994. — С. 15.Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революцгі Р  ади робітничих, солдатських і селянських депутатів в Україні та суспільно-політичні структури, що підтримували їх.Повалення царизму активізувало діяльність демократичних сил. Український народ на повний голос заявив про свої національні інтереси. Намітилася перспектива його самовизначення й утворення власної державності. Водночас очевидною стала необхідність глибоких соціальних і економічних перетворень, від здійснення яких значною мірою залежала доля національної революції в Україні. Трудящі маси України брали активну участь у другій демократичній революції. Звістка про лютневі події в Петрограді миттю облетіла всю Україну. Трудящі відразу ж приступили до ліквідації органів царської влади і формування своєї революційної влади. У великих містах України Ради почали діяти відразу ж після перемоги лютневої революції в Петрограді. У Харкові перше засідання Ради робітничих депутатів відбулося 2 березня; у Києві, Катеринославі, Кременчуку Ради виникли 4 березня, в Луганську і Полтаві — 5 березня, в Одесі та Миколаєві — 6 березня, в Херсоні та Вінниці — 7 березня, в Сімферополі та Житомирі — 9 березня. Незабаром Ради сформувалися в Єлисаветграді, Бердичеві, Кам'янець-Подільському, Чернігові та інших містах. Багато Рад України ухвалювали рішення про встановлення контактів з Петроградською Радою. У свою чергу, Петроградська і Московська Ради налагоджували зв'язки з Радами України. В Одесі поряд з місцевою Радою робітничих депутатів виникли районні Ради. Утворювалися також Ради солдатських депутатів, що було новим явищем в історії революційного руху в Україні. Подекуди у сільській місцевості формувалися Ради селянських депутатів. І все ж немає підстав вважати, що в Україні на той час склалося двовладдя, як це було у Петрограді — влада Рад і влада органів Тимчасового уряду. Досить згадати, що чимало Рад робітничих і солдатських депутатів навіть в Україні фінансувалися Тимчасовим урядом та й реальної влади у них ще було недостатньо, був майже відсутній механізм, який міг би забезпечити втілення в життя рішень Рад1. Порівняно інтенсивно процес будівництва Рад відбувався в Донбасі. Тут Ради формувалися не тільки в більш-менш великих населених пунктах, айв невеликих селищах, на окремих рудниках. До кінця березня в Донбасі налічувалося понад 100 Рад. 15—17 березня в Бахмуті відбулася перша в Україні конференція Рад, що охопила досить значний регіон. 138 делегатів конференції 1  Історія України. Нове бачення. — Т. 2. — С. 4. 101. Перемога Лютневої революції б уло обрано від 48 Рад великих районів басейну, які представляли 190 тис. робітників1.Безпосередніми організаторами Рад виступали самі трудящі або обрані ними тимчасові ініціативні групи, комісії, комітети. Делегати в Ради обирались на заводах і фабриках, в установах і казармах, селянськими громадами. Наприклад, у Києві вибори до Ради відбулися 2—3 березня на підприємствах міста, а 4 березня вже було скликано її установчі збори, які обрали виконком Ради у складі 37 членів, де переважали представники меншовиків і есерів. Більшовиків було лише шість. Єдиних для України правил і норм представництва щодо виборів до Рад на той час не існувало. У Лютневій революції повторилося те, що мало місце в роки першої російської революції. Ради тоді створювалися не на підставі відповідних нормативних актів, а як прояв народної творчості. Деякі комітети та комісії з виборів до Рад, закликаючи населення взяти активну участь у виборах, не встановлювали ні порядку виборів, ні норм представництва (наприклад, у Херсоні та Лиси-чанську). Інші, навпаки, вказували термін виборів, норми представництва і навіть регламентували порядок обрання депутатів. До кінця першого півріччя 1917 р. в Україні налічувалось понад 250 Рад робітничих і солдатських депутатів, у деяких з них восени вже відчутним був вплив більшовиків. Проте слід враховувати, що це порівняно не така вже велика цифра, бо в Україні на цей час налічувалося близько 10 тис. населених пунктів, щоправда, більшість з них були сільськими. В окремих з них утворювалися сільські Ради, де керівна роль належала українським есерам. У багатьох Радах робітничих і солдатських депутатів провідні позиції посідали українські соціал-демократи. На ці Ради переважно й спиралася Центральна Рада. Зростала і кількість депутатів у Радах. Частина депутатів переобиралась, оскільки застосовувалося право відклику. Ради ухвалили низку демократичних рішень, спрямованих на зміцнення союзу різних груп трудящих. Вони втручалися в усі сфери життя, в них населення набувало деяких навичок державної роботи. Радам були притаманні почуття відповідальності, народна розсудливість, діловитість, на перших порах недосвідченість і, як данина епосі, революційний ентузіазм, романтизм та ілюзії. Однак усе це мало місце лише на етапі демократичного розвитку револю- : Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. — К., 1967. Т. 1. — С. 62.11 Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції 1. Перемога Лютневої революції        ції, до жовтневого перевороту — початку Жовтневої соціалістичної революції, яка незабаром набула характеру громадянської війни.В утвердженні нової влади особливо активно діяли Ради Донбасу, де значним був вплив більшовиків. Наприклад, у Горлівці і на рудниках органи влади Тимчасового уряду до кінця березня практично припинили своє існування, встановилось єдиновладдя Рад робітничих депутатів. Ради були різними за соціальним складом, партійністю, характером діяльності. Найчастіше формувалася така їх структура: Раду робітничих і солдатських депутатів у цілому представляли загальні (пленарні) збори усіх депутатів, а її робочим органом був виконком, підзвітний та підконтрольний загальним зборам. Виконкоми проводили в життя постанови Рад і вирішували невідкладні питання. Ради здійснювали заходи щодо координації своєї діяльності. Виникали перші територіальні об'єднання Рад — районні, повітові, губернські, обласні (крайові). Ухвалу про утворення районних об'єднань було, наприклад, прийнято в середині березня на Бахмутській конференції Рад Донбасу. Обиралися й повітові Ради. У деяких губерніях України пройшли губернські з'їзди Рад робітничих і солдатських депутатів. 25—27 квітня у Києві відбувся крайовий (обласний) з'їзд робітничих, солдатських і селянських депутатів Південно-Західного регіону, на якому були представники від Ради Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської та Полтавської губерній. На з'їзді розглядалися питання про ставлення до війни і Тимчасового уряду, про взаємовідносини Рад і громадських комітетів, а також заслухані доповіді з місць1. У Харкові 25 квітня— 6 травня відбувся перший обласний з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів Донецького і Криворізького басейнів. З'їзд обговорив питання про становище робітників Донбасу і підвищення їм зарплати, про війну і мир, земельне питання та ін. Було обрано обласний виконком Рад Донецького і Криворізького басейнів. У травні в Одесі відбувся перший з'їзд Рад робітничих, солдатських, матроських і селянських депутатів Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу. Всього у березні — червні 1917 р. відбулося 11 обласних і губернських з'їздів та конференцій Рад України2. Формування Рад поряд з місцевими установами Тимчасового уряду по суті означало початкок ліквідації державного апарату самодержавства. 1 1917 г. на Киевщине: Хроника собьітий. — X., 1928. — С. 51—56.2 Великая Октябрьская социалистическая революция на Украяне: Сб. документов и материалов. — К., 1957. — Т. 1. — С. 176, 193—195, 257 и др. 12 В Україні, як і в усій країні, Ради ліквідовували органи царської влади, розганяли поліцію, створювали робітничу міліцію. Вони вживали заходів щодо демократизації місцевих дум, земств, судових органів, домагалися введення 8-годинного робочого дня, підвищення зарплати. Ради намагалися боротися з голодом, робили перші кроки на шляху встановлення робітничого контролю над виробництвом. Проте не всі Ради приділяли належну увагу розв'язанню національної проблеми. Поступово виділяються, з одного боку, Ради, в яких посилюється вплив більшовиків з їхнім ігноруванням на практиці, а не в демагогічних заявах, ідеї українського самовизначення, і Ради, де керівна роль належала українським есерам та українським соціал-демократам з їх реальною боротьбою за відродження української державності. Саме ці Ради набували дедалі більшої популярності серед українського народу1. Професійні спілки та фабрично-заводські комітети. Масове профспілкове будівництво розпочалося в Україні у другій половині березня. До кінця місяця виникло понад 100 профспілок. Найбільшу професійну організованість виявили металурги, машинобудівники, залізничники та гірники. Спілки металургів і машинобудівників бу ли створені у великих промислових центрах України — Харкові, Києві, Катеринославі, Миколаєві. Профспілка «Металіст» була од нією з найактивніших та найорганізованіших в Україні. Профспіл ки залізничників створювалися на всіх великих залізничних стан ціях. Спілки гірників сформувалися у багатьох містах і робітничих селищах Донбасу і Криворіжжя. Організовувалися профспілки та кож інших загонів трудящих. У деяких містах, наприклад, виника ли спілки будівельників, друкарів, трамвайників, кушнірів, тютюн ників, конторників, перукарів, фармацевтів, офіціантів і навіть най менш організованих за характером своєї праці дворових робітників і хатньої прислуги. \ В окремих великих промислових центрах були організовані профспілкові об'єднання. У Києві, наприклад, 1.4 квітня було обрано Центральне бюро професійних спілок міста. На цей час у місті профспілки об'єднували 66 тис. робітників і службовців2. Разом з Радами і фабзавкомами, які створювалися на підприємствах, вони боролися за реалізацію вимог робітників, нерідко вживаючи рішучих заходів, аж до організації страйків. Безпосередньо на підприємствах за ініціативою робітників виникали фабрично-заводські та рудникові комітети, котрі стали важли- В ерт И. История советского государства. — М., 1998. — С. 84. : История Києва.— К, 1964. — Т. 2, — С. 386.13 Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції 1. Перемога Лютневої революції вою формою організації робітників. В Україні створення фабзавкомів мало масовий характер. На більшості шахт, рудників та заводів Донбасу вони були сформовані протягом березня. До кінця місяця заводські комітети були створені на більшості підприємств Катеринослава, Києва, Харкова й Одеси. До складу фабзавкомів звичайно обирали найактивніших робітників. Функції та права фабзавкомів залежали від ступеня свідомості робітників. Фабзавкоми, як і профспілки, зосередили свою увагу на реалізації здобутих політичних свобод, налагоджували охорону підприємств, створювали робітничу міліцію, боролися за встановлення 8-годинного робочого дня, підвищення зарплати, зміну правил внутрішнього розпорядку та охорони праці, поліпшення постачання робітників, їх культурного дозвілля. Окремі фабзавкоми навіть увільняли від роботи деяких представників адміністрації. У разі саботажу з її боку вони брали на себе регулювання і організацію виробництва шляхом установлення робітничого контролю. Незабаром після Лютневої революції був установлений контроль профспілок або фабзавкомів за прийняттям на роботу і звільненням з роботи. У Харкові у березні 1917 р. робітники заводів «ВЕК», «Герлях і Пульст» вирішили доручити такий контроль радам старост. До літа 1917 р. контроль робітників за прийняттям на роботу і звільненням було встановлено майже на всіх підприємствах Харкова.Поступово фабзавкоми виникли практично на всіх підприємствах України. Наприкінці травня відбулася конференція завкомів Харкова, на якій була сформована Рада завкомів металообробної промисловості. 22 червня відбулися збори представників об'єднаних завкомів Придніпров'я. Здійснювалася робота щодо узагальнення досвіду діяльності фабзавкомів і профспілок, які дедалі більше ставали засобом залучення трудящих до активної політичної діяльності1. Услід за робітниками свої комітети почали створювати солдати та матроси. Солдатські та флотські комітети стали повсюдно виникати після прийняття постанови солдатської секції Петроградської Ради від 1 березня 1917 р., відомої під назвою наказу № 1 по гарнізону Петроградського військового округу2. Постановою було запропоновано утворити в усіх військових частинах виборні солдатські комітети, на які покладалося керівництво усім внутрішнім розпорядком життя підрозділів і частин. У політичних виступах військові частини мали підпорядковуватися тільки Раді та своїм коміте- 1 Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. — Т. 1. — С. 201—221, 329. 2 Хрестоматия по истории государства и права СССР. Дооктябрьский период. — М., 1990. — С. 468. 14 там. Зброя ставилася під контроль ротних та батальйонних комітетів. Скасовувалося титулування офіцерів, заборонялося брутальне поводження з солдатами. Відомі також випадки виникнення офіцерських Рад. Армія та її позиція мали велике значення у політичному житті України, оскільки українська територія була театром воєнних дій Південно-Західного фронту, тут знаходилися також його тили і Румунського фронту. Київський і Одеський військові округи були найбільшими в країні. Основна частина Чорноморського флоту, яка обслуговувала Румунський та Кавказький фронти, була розташована в Севастополі. Всього у військах і на флоті в межах України перебувала майже половина особового складу діючої армії напередодні повалення царизму — 3250 тис. солдатів і офіцерів та 40 тис. моряків. Крім того, в тилових гарнізонах України розміщувалося приблизно 400 тис. солдатів і офіцерів1. В армії створювалися солдатські комітети — ротні, батальйонні, полкові, бригадні, дивізійні, корпусні, армійські та фронтові, а на флоті — матроські. Вони були органами самоврядування солдатських і матроських мас на фронті та в тилу. Ротні, батальйонні та полкові комітети обиралися загальними зборами солдатів, а солдатські комітети вищої ланки — на відповідних з'їздах. За характером своєї діяльності комітети наближалися до Рад солдатських депутатів. Такими були передусім солдатські комітети нижчої ланки (ротні, ескадронні, батарейні, корабельні, батальйонні, полкові, гарнізонні). Солдатські комітети усували з постів одіозних офіцерів, втілюючи в життя принцип виборності начальників, організовували братання на фронті, контролювали витрати боєприпасів, надавали солдатам короткострокові відпустки, прагнули поліпшити побут солдатів. Аналогічні функції виконували також флотські комітети. Тимчасовий уряд і Ставка, усвідомлюючи, що вони не можуть ліквідувати виборні армійські та флотські організації, намагалися, з одного боку, оволодіти ними, а з іншого — проводили політику обмеження їхньої компетенції. Більшовики, усвідомлюючи роль озброєних сил у революції, боролися за зміцнення в них свого впливу. Для масової роботи серед солдатів і матросів при більшовицьких комітетах у Луганську, Катеринославі, Харкові, Києві та в інших містах утворювалися спе-;ьні військові організації. Унаслідок антиурядової агітації армія була значною мірою виведена з-під політичного впливу Тимчасового уряду і підтримувала позицію Рад робітничих депутатів, а чима- 1 Рибалка /. К., Довгопол В. М. Історія Української РСР. Епоха соціалізму. — К., 1982. — С. 19.15 Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції л а частина її відстоювала позиції розбудови української національної державності.Потяг трудових селян до формування власних організацій виявився в утворенні на селі Рад селянських депутатів, а в деяких містах і містечках — Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів. Перші, щоправда, поодинокі, Ради селянських депутатів з'явились в березні 1917 р. Усього у першій половині 1917 р. в Україні були створені та діяли 4 губернські (Київська, Чернігівська, Харківська, Таврійська) і 44 повітові Ради селянських депутатів, а також багато волосних і сільських Рад. На місцях вибиралися також селянські комітети. Волосні комітети обирались, як правило, на волосних сходах, де правом голосу здебільшого користувалися домогосподарі і рідше — усе доросле населення. Селянство ліквідувало на селі старі органи влади — посади земських начальників, урядників, стражників, волосних старшин. Трудящі утворювали також власні збройні формування. Відразу ж після повалення царизму за ініціативою робітничих депутатів на підприємствах формувалися загони робітничої міліції (із розрахунку 100 міліціонерів на кожну 1000 робітників). Вони відіграли значну роль у боротьбі зі спробами поновити монархічні установи. Загони робітничої міліції робили обшуки в осіб, котрі приховували товари і штучно створювали господарські та продовольчі труднощі, арештовували спекулянтів, примушували промисловців виконувати постанови Ради, стежили за правильним розподілом продуктів. Робітнича міліція поєднувала у своїй діяльності охорону заводів з підтриманням порядку на підприємствах і в місті, відтак стаючи органом боротьби зі злочинністю і з порушниками громадського порядку в країні1. В Україні рішення про утворення робітничої міліції було ухвалено, наприклад, на мітингу робітників харківського заводу «Гельферіх-Саде». Резолюцію цього мітингу взято за основу постанови про робітничу міліцію, прийняту 3 березня 1917 р. на загальноміському огляді революційних сил, який організувала Рада робітничих депутатів. 10 березня на пленарному засіданні Харківської Ради начальник міліцейської комісії П. Кін заявив, що робітнича міліція створюється насамперед для запобігання можливим спробам контрреволюційного перевороту. У березні 1917 р. робітнича міліція також виникала в промислових центрах Донбасу. Активно формувалася вона і на підприємс- 1. Перемога Лютневої революції т   вах Києва і Одеси. Загони робітничої міліції підпорядковувалися Радам робітничих депутатів, де на той час вирішальну роль відігравали меншовики та есери, і власним виборним органам — міліцейським радам. Останні відали призначенням нарядів, навчанням міліціонерів та їхнім матеріальним забезпеченням.Більшовики, готуючись до захоплення влади, почали створювати озброєні формування, які повністю підпорядковувалися їм. Вони організовували загони Червоної гвардії безпосередньо при більшовицьких партійних комітетах. Згодом їх стали формувати і на підприємствах. Більшовики залучали до створення червоногвардійських загонів завкоми тих підприємств, де переважав їх вплив. Спираючись на червоногвардійців, вони боролися з політичним плюралізмом, за своє єдиновладдя, перешкоджаючи формуванню демократичних політичних структур. Перші в Україні червоногвардійські загони були організовані більшовиками Харкова, Києва, Одеси та Катеринослава, услід за ними вони були створені у Донбасі та в інших промислових центрах1. Червона гвардія будувалася за виробничо-територіальним принципом. Первинною бойовою одиницею в дружинах (загонах) був десяток, десятки складали сотні. Сотники кожного району разом з районним начальником дружини утворювали районний штаб Червоної гвардії, який підпорядковувався Центральному міському ~табу або раді робітничих дружин міста. Цілі та завдання бойових лружин, їх внутрішня організація, права й обов'язки червоногвардійців та виборних начальників, засоби дотримання дисципліни, порядок бойового навчання закріплювалися у статутах. Більшовики України використовували досвід більшовиків Петрограда, узагальнений у статуті Червоної гвардії Виборзького ра-•:у. З урахуванням цього досвіду наприкінці квітня була прийня-Інструкція (Статут) Одеської Червоної гвардії. Водночас було розроблено проект статуту Катеринославської Червоної гвардії, за-тзерджений трохи пізніше — 4 червня 1917 р. В інших містах України схвалення статутів червоногвардійських загонів відбулося у вересні — жовтні 1917 р. Чисельність Червоної гвардії в Україні в цей період значно збільшилася. Червона гвардія — ударна сила більшовиків — відіграла велику роль під час жовтневого зброй-0 постання. Вона стала найважливішою складовою частиною збройних сил більшовицької влади, яка установилася після жовтня 1917 р. в Росії, а після грудня 1917 р. — і на значній частиш лїНИ. 1 Михайленко П. П., Кондратьєв Я. Ю. Історія міліції України. У документах і матеріалах: У 3-х т. — К, 1997. — Т. 1. — С. 89—90, 95—96.16 1 Михайленко П. П., Кондратьєв Я. Ю. Історія міліції України. — Т. 1. — С. 90—91. 17 Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції § 2. Тимчасовий уряд та його органи в Україні    |
Схожі:
|
В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора В. Д. Гончаренко. А. Й. Рогожин,ІО. Д. Святоцький та ін., 2003 © Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003 |
За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора... За підсумками V Всеукраїнського конкурсу на краще юридичне видання (2002—2003 pp.) цей Коментар відзначено другою премією у номінації... |
|
За редакцією члена-кореспондента АМН України доктора медичних наук,... Рекомендовано до видання вченою радою Харківського національного медичного університету |
За редакцією Заслуженого діяча науки і техніки України, академіка... Одеський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ |
|
За загальною редакцією ректора Національної академії СБ України,... Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, лист №1/11-12373 від 26 грудня 2011 р |
України Керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації... За загальною редакцією: Президента НАПрН України, ректора Національного університету |
|
Доктора юридичних наук, професора, завідуючої кафедри Колектив авторів: Саніахметова Н. О. — д ю н., професор (розділ 1, питання 1-3, 5, 8-Ю, 14,17-21, 23, 27, 29, 32-37, 41-69,113-132,... |
І. П. Голосніченко гл. 1, 2, 3; канд юрид наук Адміністративна відповідальність (загальні положення та правопорушення у сфері обігу наркотиків): Навчальний посібник / За заг ред... |
|
ПРАВОВА ДЕРЖАВА в контексті новітнього українського досвіду КИЇВ... В. В. КОПЄЙЧИКОВ, доктор юридичних наук, професор М. І. КОЗЮБРА, доктор юридичних наук професор О. В. ЗАЙЧУК, доктор юридичних наук... |
Програма науково-практичної конференції Шкільна географічна освіта: проблеми і перспективи ... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua