В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора
|
|
Скачати 8.29 Mb.
|
| § 4. Боротьба за національно державне відродження України. Утворення Центральної Ради  Розділ 1. Устрій і прало України після перемоги Лютневої революціїв  ій демонстрації», а також про арешт і притягнення до кримінальної відповідальності керівників низових Рад і комітетів.Це однозачно значний відхід від демократичних свобод, завойованих народом (свободи слова, спілок, друку, зібрань). Воєнному міністру і міністру внутрішніх справ надавалося право закривати усі зібрання та з'їзди, які загрожують державній безпеці. їм же було надано право закривати революційні газети, заарештовувати редакторів, забороняти доставку на фронт небажаних газет тощо. Тимчасовий уряд використовував також позасудову розправу. Його постановою від 2 серпня 1917 р. названим міністрам надавалося право заарештовувати і висилати без суду осіб, дії яких визнавалися особливо небезпечними. В армії застосовувалися жорстокі репресії революційно налаштованих солдатів. Тимчасовий уряд 7 липня 1917 р. прийняв постанову про розформування військових частин, які брали участь у липневій демонстрації. Солдатів — активних учасників демонстрації — пропонувалося негайно заарештовувати і притягувати до кримінальної відповідальності за «зраду Вітчизні». Командувачам армій надавалося право «висилати» з театру воєнних дій «підозрілих» осіб. Тимчасовий уряд боровся й з процесом українізації армії. Тимчасовий уряд та його судове відомство, формально зберігаючи головні принципи та основи демократичного судочинства, сформульовані в Судових статутах 1864 р., допускав порушення цих статутів, що виявило передусім у відмові від буржуазно-демо-кратнчних принципів судочинства в діяльності військово-революційних судів. Як уже зазначалося, Тимчасовий уряд поновив смертну кару на фронті. У його постанові від 12 липня 1917 р. перелічувалися склади злочинів, за вчинення яких вона передбачалася. Серед них були: опір виконанню наказів і розпоряджень начальства, підбурювання до повстання, воєнна та державна зрада тощо. Терміни «державна зрада» та «підбурювання до повстання» тлумачилися досить широко, і будь-яке незадоволення діями командування та уряду могло бути підведене під ознаки цих складів. 38 ютисиа революція створила сприятливі умови для розви- ТКУ національно-визвольного руху пригноблених народів ''"' п ^олоиною перешкодою на шляху до вирішення на- ціонального питання, як уже зазначалось, була політична діяльність Тимчасового уряду. Він хоча і заявив у Декла-^, рації від 3 березня 1917 р. про скасування усіх національних обмежень, насправді ж продовжував шовіністичну політику. З перших днів національно-демократичної революції посилилося згуртування національних сил в Україні. Виник загальноукраїнський громадсько-політичний центр, покликаний очолити масовий народний рух, — Українська Центральна Рада. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд Національний центр був започаткований Товариством українських поступовців (ТУП). Його політичним ідеалом була автономія України в складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави. На співпрацю з поступовцями погодилися граїнські соціалісти. До Центральної Ради увійшли також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств (Українського наукового товариства, Товариства українських техніків та агрономів, Українського педагогічного товариства та ін). березня 1917 р. вважається офіційною датою заснування Центральної Ради і початком її історії1. березня Центральна Рада телеграмою повідомила Г. Львова і О. Керенського про своє утворення. У телеграмі висловлювалося сподівання, що «у вільній Росії задоволено буде всі законні права українського народу»2. Офіційна діяльність Ради розпочалася 9 березня. В цей день обговорювалися питання про виготовлення печатки Центральної Ради, передачу останній будинку Педагогічного музею (тепер — 1  Копиленко О. Л., Копиленко М. Л. Держава і право України. 1917—1920. — К. 1997. —С 10—И ■ Нанайський І. Історія Української держави двадцятого століття. — С. 70. 39 Роздгл І. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції 4. Утворення Центральної Ради   Київський міський будинок учителя), створення агітаційної школи та ін.Центральна Рада виникла на революційній хвилі народного піднесення як організація, що ставила перед собою завдання перебудови суспільного ладу на основі невід'ємного права украінського народу на самовизначення і відродження державності. Головою Ради було обрано видатного історика і громадського діяча М. Грушевського — лідера ТУІІ. Незабаром М. Грушевський приєднався до українських есерів. На чолі Ради стояли також В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін. Визначальна роль у Центральній Раді належала українським соціал-демократам, які мали соціалістичну орієнтацію, розраховану на віддалену перспективу. Найближчим же часом вони прагнули домогтися від Тимчасового уряду широкої автономії для України у складі Російської федеративної республіки. Зміст національно-територіальної автономії М. Грушевський розкрив на прикладі «українських земель Російської держави, які прагнуть до того, щоб з них була утворена одна національна територія». Вона «має вершити у себе вдома будь-які свої справи — економічні, культурні, політичні, утримувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд»1. 19 березня 1917 р. у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка завершилася ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначених проблем. Протягом березня лідери Центральної Ради напружено працювали над скликанням з'їзду, який дістав назву «Всеукраїнський Національний Конгрес». В. Винниченко писав про скликання Конгресу як про перший крок по шляху організації державності2. Конгрес відбувся 5—7 квітня. Крім 900 делегатів від демократичних організацій України, у роботі Конгресу брали участь запрошені представники від Петрограда, Москви, Криму та Холм-щини (Польща). Було виголошено низку важливих доповідей, зокрема, «Державне право і федеративні змагання України» (Дорошенко), «Федералізм та домагання російської демократичної республіки» (Шульгін). «Права національних меншин та їх забезпечення» (Матушевський), «Про спроби створення автономного ладу на Україні» (Крижанівський) та ін. У документах, ухвалених Кон- 1  Копиленко О, Л. Політико-правові ідеї М. Грушевськош і проблеми сучисноі роабу-дови української державності. — О.. 1993. — С 22 2 Ниннм'їсіїмі Іі Відродження нами* Н 3 ч. — К, Відень, 1920. — 4.1 — С. 87. 40 гресом, визначалися такі основні цілі українського національного руху: широка національно-територіальна автономія України та інших регіонів країни у складі Російської федеративної демократичної республіки; забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин, які проживають в Україні; допуск представників України до участі в майбутніх переговорах з Німеччиною; встановлення правового статусу для українців, які проживають в інших губерніях Росії. Конгрес доручив Центральній Раді організувати крайові Ради та поступово встановити українську владу на місцях. Важливим рішенням було також те, що кордони автономних республік мали бути визначені на підставі етнографічного принципу. Серед організаційних питань, які вирішив Конгрес, було обрання депутатів Центральної Ради, у тому числі й до виконкому Головою Ради став М. Грушевський, його заступниками в Раді — В. Винниченко і С. Єфремов, у виконкомі — Ф. Крижанівський і Д. Антонович1. Центральна Рада обрала свій Комітет у складі 20, пізніше — 40 осіб. Цей Комітет до утворення уряду був, по суті, виконавчим органом Української Центральної Ради2 Отже, Конгрес оформив ідеологічні та організаційні основи руху, передусім з питань національно-державного будівництва. Центральна Рада стала альтернативною політичною силою, що протистояла, з одного боку, існуючій в Україні фінансовій та промисловій буржуазії, а з іншого — тій частині пролетаріату, яку очолювала більшовицька партія. Лідери Центральної Ради використали могутнє патріотичне піднесення украінського народу, підхопивши його загальнодемократичні вимоги щодо усунення будь-яких обмежень української мови та культури в суспільно-політичному житті. Відправною точкою організаційної роботи Центральної Ради стали рішення Національного Конгресу, згідно з якими Центральна Рада мала розвиватися саме як національний парламент. Поступово розпочали свою діяльність президія та постійні комісії Центральної Ради, почало формуватися те, що називають апаратом, з'явилися певні кошти, хоча фінансові труднощі увесь час тяжіли над Центральною Радою. Бракувало ще одного дуже важливого елемента — правової основи, на якій грунтувалася б її діяльність. Проте і ця проблема була розв'язана. Уже в резолюціях Національного Конгресу Центральній Раді доручалося створити комітет для розроблення статуту автономної України. Першим узагальнюючим до- К опиденко О. Л. Сто днів Центральної Ради — К., 1992 — С 65. вмнничемко В. Відродження нації. — Ч. 1. — С. 87.41 Розділ І. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції $ 4. Утворення Центральної Ради  кументом, який мав регламентувати діяльність Центральної Ради, став «Наказ Українській Центральній Раді» від 5 травня 1917 р. Він юридично закріпив існуючий порядок, визначивши повноваження і механізм функціонування загальних зборів Центральної Ради та її Комітету (згодом — Малої Ради), комісій, секретарств та інших органів. Отже, досить швидко Центральна Рада практично завершила перший етап своєї організаційної діяльності, а її вплив зріс настільки, що М. Грушевський визнав за можливе говорити про «Тимчасовий Український уряд».Тимчасовий уряд Росії, однак, не поспішав задовольняти вимогу політичної автономії України, хоча в цей період його контакти з Центральною Радою активізувалися як на особистому, так і на офіційному рівні (перша офіційна зустріч відбулася у другій половині травня під час перебування О. Керенського у Києві). У зв'язку з цим Рада, яка була виразником інтересів народних мас, наполегливо розширювала соціальну базу, залучаючи на свій бік різні верстви населення. Для зміцнення позицій Центральної Ради важливе значення мала підтримка її з боку скликаних у Києві у травні 1917 р. всеукраїнських з'їздів: військового, селянського і робітничого. Залученню в русло політики Центральної Ради нових соціальних груп, передусім на місцях, сприяло також утворення губернських, повітових та міських «українських рад» (вони діяли на Полтавщині, Чернігівщині, Слобожанщині, Волині, у Києві). Велике значення мав і Всеукраїнський військовий з'їзд, у якому взяли участь близько 700 делегатів. Адже доля революції значною мірою залежала від позиції армії і флоту. З'їзд ухвалив рішення про українізацію армії. Із солдатів запасу — українців був сформований Перший полк імені Богдана Хмельницького. До літа 1917 р. відносини Центральної Ради з Тимчасовим урядом дедалі більше загострювалися, що зумовлювалося насамперед політичною лінією загальноросійськоі влади. 1 червня 1917 р. розпочався новий період у політичній історії Центральної Ради. В цей день Тимчасовий уряд офіційно дав негативну відповідь на вимоги Ради. Прагнучи закріпити за собою на майбутнє керівництво національним рухом та враховуючи революційні настрої широких мас, Центральна Рада (її виконком) 10 червня прийняла свій перший Універсал — по суті правовий документ у формі звернення до населення. Він був оголошений В. Винничен-ком на 11 Військовому з'їзді. В І Універсалі проголошувалася суверенність українського народу на своїй землі. Принципово новим було положення про відмову передавати будь-які кошти, в тому числі 42 й податки, в центральну (тобто російську) державну скарбницю, а також про впровадження спеціального податку — на «рідну справу», тобто на потреби України1. В. Винниченко назвав універсали Центральної Ради «першими виразними словами української державності», і це можна вважати точною їх характеристикою, причому не тільки політичною, а й правовою. Тоді ж, перебуваючи в зеніті популярності після проголошення І Універсалу, лідери Центральної Ради відразу ж приступили до організації роботи над проектом Української Конституції, або ж «Статуту автономної України», як вона тоді називалася. Проголошення в І Універсалі автономії України означало крах національної політики Тимчасового уряду, який прагнув, але був неспроможний здійснювати традиційну великодержавну шовіністичну політику, не зміг зупинити наростаючий національний рух. Саме непоступлива позиція Тимчасового уряду і стала рішучим поштовхом до перетворення Центральної Ради з «національно-політичного центру» в орган національної державності. Центральна Рада виявила себе у І Універсалі як влада, встановлена українським народом, здатна управляти ним. її постанови та накази підлягали обов'язковому виконанню українською спільнотою. 28 червня 1917 р. було засновано Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради — інститут, що мав за мету реалізувати закріплені в І Універсалі тези. Це не був уряд у звичайному розумінні слова. «Центральна Рада не хотіла гратися бучними словами, для яких ще не було реальних, дійсних передумов. Але це була Рада Міністрів для української, свідомо організованої демократії. Це був Уряд для тих, хто почував над собою примус законів духу, а не законів фізичної сили... Генеральний Секретаріат у тому періоді свого існування не мав ніякої влади, яку має звичайне Пра-вительство... Але сотні тисяч українців, які були в армії, готові були на найбільші жертви за одним його словом. Генеральний Секретаріат не міг ні поставити, ні скинути ані одного урядовця, не міг ні одній адміністративній інстанції дати розпорядження чи наказу. Але ті українці, які були в інституціях і на посадах урядовців, накази Генерального Секретаріату ставили вище за накази уряду»2. Не випадково голова Генерального Секретаріату В. Винниченко писав про його утворення як про організацію «морально-правової влади». •  Див. детальніше: Мироненко О. М. Світоч української державності. — С. 122—124. 2 Винниченко В. Відродження нації — Ч. 2. — С. 25343 Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції 4. Утворення Центральної Ради   В. Винничєнко (укр. с.-д.) взяв на себе також обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. Генеральним писарем став II.Христюк (укр. с-р), генеральним секретарем фінансових справ — X. Барановськтї (б. п), генеральним секретарем міжнаціональних справ — С. Єфремов (ТУГІ), генеральним секретарем військових справ — С. Петлюра (укр. с.-д.), генеральним секретарем земельних справ — Б. Мартос (укр. с.-д.), п-нгральним секретарем судових справ — В. Садовський (укр. с.-д.), генеральним секретарем харчових справ — М. Стаскж (укр. с-р.), генеральним секретарем освіти — І. Стещенко (укр. с.-д.).Генеральний Секретаріат ухвалював акти з багатьох питань. Серед них особливо виділяється Декларація від 27 червня 1917 р., де зазначалося, що «Центральна Рада досягла в своїй національно-політичній діяльності серйозного, відповідального моменту. З виконавчого органу об'єднаних партійних і громадських груп, яким вона була в початку революції, вона стала найвищим і не тільки виконавчим, але й законодавчим органом усього зорганізованого українського народу». Рада вступила «в ту зону, де стираються межі двох влад — моральної й иублічно-правової». Проте, говорилося в Декларації, процес перетворення моральної влади в публічно-правову, повноважну, з усіма властивими їй компетеиціями, функціями й апаратами ще не закінчився. «І тому-то утворення Генерального Секретаріату було необхідним щаблем розвитку., представницького органу. Тому-то інститут Генерального Секретаріату мас охоплювати всі потреби українського народу»1. В Декларації визначалися в загальних рисах повноваження усіх секретарств, говорилося про головні напрями діяльності Центральної Ради та Генерального Секретаріату. На початку липня 1917 р. пленум Центральної Ради ухвалив рішення, згідно з яким «УЦР, як орган української революційно] демократії, складається, головним чином, з Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів; цей склад поповнюється представництвом від губерній, великих міст і колоній». До складу Центральної Ради входили: від Ради селянських депутатів — 212 представників, Ради солдатських депутатів — 132, Ради робітничих депутатів — 100, Генерального Військового комітету — 27, учительської спілки, кооператорів і студентства — по 5 представників, духівництва — 1, губерній — 52, великих міст — 23, колоній — 6 представ- 1 Винничекко В, Відродження нації — Ч. 1 — С 260—ДОників1. Було ухвалено й спеціальне рішення про обов'язкове представництво в Раді національних меншин Проте Тимчасовий уряд продовжував чинити перешкоди відродженню української державності. Лідери Центральної Ради після переговорів з петроградськими міністрами, які прибули до Києва, змушені були в питанні про автономію України тимчасово піти на поступки У виданому 3 липня 1917 р. II Універсалі, на підставі угоди з Тимчасовим урядом, Центральна Рада відмовлялася від автономії України до скликання всеросійських Установчих зборів2. Зі свого боку, Тимчасовий уряд погодився визнати своїм крайовим органом утворений Центральною Радою уряд — Генеральний Секретаріат. Підзвітний був Генеральний Секретаріат і Малій Раді — комітету, створеному Центральною Радою для оперативного вирішення найважливіших питань. До її складу увійшли також представники неукраїнського населення. 29 липня 1917 р. Мала Рада затвердила «Статут Генерального Секретаріату» — першу, за словами М. Грушевського, Конституцію України. «Вищим органом управління на Україні, — говорилося в Статуті, — с Генеральний Секретаріат У.Ц.Р., який формується Ц.Р., відповідає перед нею й затверджується Тимчасовим урядом». До складу Генерального Секретаріату входило 14 генеральних секретарів. Статут надавав Генеральному Секретаріату право призначати працівників на всі урядові посади в Україні, якщо вони були невиборними. Усі урядові органи віддавалися під його «юрисдикцію». Водночас відповідно до Статуту Генеральний Секретаріат мав передавати «на санкцію Тимчасового уряду ті законопроекти, які розглянула й ухвалила Центральна Рада». Так само він надсилав на затвердження Тимчасовому уряду «фінансові обрахунки потреби України». Статут визначав відносини між Генеральним Секретаріатом і комітетом Центральної Ради, порядок, законодавчі процедури та інші питання. Щоправда, в такому вигляді «перша Конституція України» проіснувала недовго. Після кривавих липневих подій 1917 р. у Петрограді ситуація змінилася, і, як зазначав М. Грушевський, спад революційної хвилі і нахил вправо був очевидний. Статут перетворився на Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату від 4 серпня 1917 р. Ця Інструкція істотно обмежувала повноваження Генерального Секретаріату як територіально (його юрис- 1 1917 год на Киевщине. — С. 141.матеріалів — К, 1994. — : Національні відносини в Україні у XX ст., 36. док. С48—49 И Розділ І. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції д  икція поширювалася на п'ять губерній: Київську, Подільську, Полтавську, Волинську та Чернігівську), так і функціонально (замість 14 генеральних секретарів залишалося тільки 9). Інструкція була актом, виданим Тимчасовим урядом без погодження з українською стороною. Однак, незважаючи на це, Центральна Рада погодилась з Інструкцією, хоча у своїй резолюції від 22 серпня наголосила, що вона «цілком не відповідає потребам не тільки українського народу, а й національних меншостей, які живуть на Україні». Інструкція була прямим запереченням принципів, на яких Грунтувався Статут1.Центральна Рада вступила в етап свого розвитку (тривав до кінця жовтня), для якого характерним було прагнення лідерів українського національного руху наповнити конкретним змістом діяльність раніш утворених інститутів. Так, Генеральний Секретаріат провів понад ЗО засідань, розглянув на них близько 100 конкретних питань зовнішнього та внутрішнього життя України. Серед них слід відзначити підготовку проекту постанови пленуму Центральної Ради про введення українського прогресивно-прибуткового податку у розмірі 25% загальноросійського прибуткового податку, поземельного податку по 10 коп. з десятини та одночасного оподаткування робітників і службовців у розмірі 25% одноденного заробітку. Проблема фінансів була однією з головних для Центральної Ради як державної структури України. Генеральний Секретаріат розглянув також проблеми судоустрою. Прагнучи, щоб апарати суду були ліпше пристосовані до потреб місцевого населення в нових умовах Секретаріат вважав необхідним «затвердження секретарства судових справ». Увага приділялася й військовій справі. У постанові Генерального Секретаріату зазначалося: «Організація військових частин іде безупинно. Вона стала позитивним фактором як в справі оборони на фронті, так і в справі охорони революції в державі. Генеральний Секретаріат, маючи на меті надати якомога більшої планомірності у формуванні українських військових частин, визнає для цього необхідним затвердження секретарства військових справ. Визнаючи верховне командування за воєнним міністерством Росії, Генеральний Секретаріат в той же час вважає, що секретарству військових справ мусить бути надано компетенцію і відповідні права у сфері організації формування українських військових частин». ' Гцнчак Т. Україна: перша половина XX століття. — К, 1993 — С 101. 46 |
Схожі:
|
В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора В. Д. Гончаренко. А. Й. Рогожин,ІО. Д. Святоцький та ін., 2003 © Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003 |
За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора... За підсумками V Всеукраїнського конкурсу на краще юридичне видання (2002—2003 pp.) цей Коментар відзначено другою премією у номінації... |
|
За редакцією члена-кореспондента АМН України доктора медичних наук,... Рекомендовано до видання вченою радою Харківського національного медичного університету |
За редакцією Заслуженого діяча науки і техніки України, академіка... Одеський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ |
|
За загальною редакцією ректора Національної академії СБ України,... Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, лист №1/11-12373 від 26 грудня 2011 р |
України Керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації... За загальною редакцією: Президента НАПрН України, ректора Національного університету |
|
Доктора юридичних наук, професора, завідуючої кафедри Колектив авторів: Саніахметова Н. О. — д ю н., професор (розділ 1, питання 1-3, 5, 8-Ю, 14,17-21, 23, 27, 29, 32-37, 41-69,113-132,... |
І. П. Голосніченко гл. 1, 2, 3; канд юрид наук Адміністративна відповідальність (загальні положення та правопорушення у сфері обігу наркотиків): Навчальний посібник / За заг ред... |
|
ПРАВОВА ДЕРЖАВА в контексті новітнього українського досвіду КИЇВ... В. В. КОПЄЙЧИКОВ, доктор юридичних наук, професор М. І. КОЗЮБРА, доктор юридичних наук професор О. В. ЗАЙЧУК, доктор юридичних наук... |
Програма науково-практичної конференції Шкільна географічна освіта: проблеми і перспективи ... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua