В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора
|
|
Скачати 8.29 Mb.
|
1  Томенко О.. Япевський Д. Перший уряд демократичної України — К.. 1992. — С 24—25.53 Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917-1920 рр.) П  ізніше, в умовах посилення протистояння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом і, зокрема, затвердження його інструкції, склад Генерального Секретаріату зменшився: до нього вже входили тільки генеральні секретарі внутрішніх справ, фінансів, земельних справ, просвіти, торгівлі і промисловості, праці, а також генеральний контролер і генеральний писар.Зразу ж після проголошення УНР Генеральний Секретаріат знову поповнився тими генеральними секретарями, яких «заборонив» Тимчасовий Уряд. Звичайно, впродовж свого короткого існування український уряд пережив чимало криз, зумовлених різними факторами. Його склад за часів Центральної Ради був таким: голова міністрів — Го-лубович (укр. с.-р), міністри: внутрішніх справ — Ткаченко (укр. с.-д.); військових і морських справ — Жуковський (укр. с.-р.), судових — Шелухін (укр. с.-ф); земельних — Ковалевський (укр. с.-р.); харчових — Коліух (укр. с.-д.); праці — Михайлів (укр. с.-д.); пошт і телеграфів — Сидоренко (с.-сам.); залізничних шляхів — Сокович (укр. с.-р.); фінансів — Перепелиця (укр. с.-р.); просвіти — Ироко-пович (с.-ф.); торгівлі й промисловості — Феїценко-Чоповський (с-ф.)1. Перед українським урядом постали ті ж самі проблеми, що й перед Центральною Радою. Це були соціально-економічні проблеми і проблеми державотворення. Чимало зусиль від Генерального Секретаріату вимагали й питання організаційного характеру (час роботи, кворум, порядок заміщення відсутнього генерального секретаря, порядок подання документів на розгляд Генерального Секретаріату, порядок складання протоколів та ін.). Діяльність Генерального Секретаріату ускладнювали й інші проблеми. І хоча вони стосувалися вже не матеріальної чи організаційної сфери, однак вирішувати їх було не легше — практично впродовж усього недовгого існування Генерального Секретаріату над ним тяжіла загроза невизначеності його правового статусу і компетенції. Спочатку каменем спотикання були відносини з Тимчасовим урядом. Затверджена ним Інструкція не могла задовольнити Генеральний Секретаріат, що послідовно прагнув розширити свої повноваження. Це втілилося, зокрема, у другій Декларації Генерального Секретаріату від 12 жовтня 1917 р. У ній зазначалося, що Генеральний Секретаріат, затверджений Тимчасовим урядом як вищий 1  Винниченка В. Відродження нащі В 3-х ч — К, 1990. — Ч. 3. С. 28454 1. 'Перша' Українська Народна Республіка: державний лад і право о  рган влади в Україні, виступає у тісні державно-правові відносини з вищим «органом» влади всеросійської республіки. Генеральний Секретаріат «розробляє по всіх секретаріатах ті норми, які повинні визначати межі компетенції кожного секретарства й усього секретаріату в цілому»1.26 жовтня 1917 р. Генеральний Секретаріат надіслав до Петрограда меморандум, в якому підкреслив, що сам Тимчасовий уряд, всупереч його ж Інструкції, «не тільки не звертається до адміністрації України через Генеральний Секретаріат, але навіть приписує своїм органам дотримуватися старого порядку у зносинах з центральним урядом». Подібні дії Тимчасового уряду, як зазначалося у меморандумі, «не тільки не сприяють організації влади у країні, але й просто викликають її дезорганізацію». Тому Генеральний Секретаріат вважав за необхідне вжити низку заходів, щоб усунути непорозуміння у взаємовідносинах між секретаріатом і Тимчасовим урядом. Українських лідерів турбувала і суто внутрішня проблема, яка полягала у прагненні розподілити «сфери впливу» між Генеральним Секретаріатом і самою Центральною Радою. 22 серпня 1917 р. пленум Центральної Ради прийняв резолюцію з питань ставлення до Інструкції Тимчасового уряду, одним з пунктів якої доручав «Малій Раді і Генеральному Секретаріату розробити статут, який би визначав взаємовідносини між Українською Центральною Радою і її Генеральним Секретаріатом»2. Після проголошення УНР ця проблема стає першочерговою, хоча вона так і не була розв'язана. У підсумку Центральна Рада як законодавчий орган і Генеральний Секретаріат як орган виконавчий займалися одними й тими ж самими питаннями, щодо яких •іімалися то постанови, то закони. Наприклад, протягом грудня 1917 р. і Центральна Рада, і Генеральний Секретаріат розглянули проблеми ціноутворення 19 грудня уряд видав* постанову «Про ціни на державний спирт», а парламент ухвалив закон «Про затвердження тарифів на вантажі». Досить яскраво ця ситуація виявилася у випадку з Генеральним секретарством земельних справ. Так, протягом вересня Генеральний Секретаріат неодноразово обговорював питання, що стосуються його діяльності, зокрема питання «Про створення при секретарстві земельних справ продовольчого відділу» (11 вересня), «Про встановлення третьої посади товариша Генерального Секретаря зе- 22—23. 1 1917 год на Киевщиие. — К.. 1928. — С. 514. * Вісті з Української Центральної Ради 1917 —Розділ 2. Українська національна державність (листопад І917—1920 рр.) § І. 'Перша' Українська Народна Республіка: державний лад і прано  мєльних справ для здійснення продовольчої справи» (20 вересня), затвердження положення про секретарство земельних справ (21 вересня). Однак через деякий час у «сферу впливу» Генерального Секретаріату вже активно втручається Центральна Рада, яка 15 листопада приймає постанову «Про розширення компетенції Генерального секретарством земельних справ».Подібна правова невизначеність характерна і для двох наступних універсалів, що обмежувалися тільки загальними положеннями і містили конкретні доручення Центральній Раді, уряду й окремим секретарствам. Втім, у тих умовах значно більшої шкоди українській справі завдали не протистояння «гілок влади», а партійні чвари й суперечки між політичними силами, які реально виливали на державне будівництво. 11. Христюк писав, .«окрема, про фракцію УГІРС у Центральній Раді, яка постійно була незадоволена політикою «ееерів-сько-еедеківського Генерального Секретаріату». І все ж незважаючи на всі проблеми і помилки, Центральна Рада зробила важливий крок у напрямі формування державного механізму, ухваливши 25 листопада 1917 р. закон про порядок видання нових законів, відповідно до якого залишалися «в силі до прийдучих змін законодавчим порядком усі державні уряди й установи, які зоставалися на території Української Народної Республіки по день 7 листопада 1917 р.». Цей акт фактично заклав правові основи державного будівництва. Видані ще до жовтневого перевороту універсали й декларації мали здебільшого політичний і пропагандистський характер. Вони були розраховані на тривалий переговорний процес з російським центром щодо кожного генерального секретаря, кожного конкретного повноваження. Проте жовтневі події в Петрограді докорінно змінили ситуацій» і поставили Центральну Раду перед необхідністю терміново будувати повноцінну державу. Як відомо, в аналогічній ситуації більшовики ламали стару державну машину. Лідери Центральної Ради, навпаки, прагнули пристосувати її до потреб національного самовизначення. Наприклад, відповідно до спеціального закону, ухваленого Центральною Радою 9 грудня 1917 р., функції Головної скарбниці та Українського Державного Банку виконували Київська губернська скарбниця та Київська контора Держбанку. Варто звернути увагу й на таку деталь. Одні інституції починали діяти ще до того, як у відповідний спосіб «легалізувалися». Так, посада Генерального контролера існувала ще в першому складі Генерального Секретаріату, тоді як тільки 23 березня 1918 р. 56 Його канцелярія подає на розгляд Центральної Ради проект закону «Про тимчасову організацію державного контролю». Створення ж деяких інших інституцій, навпаки, декларувалося значно раніше, ніж до них доходили руки. Ще в жовтні 1917 р. Декларація Генерального Секретаріату передбачила організацію «економічного комітету» для керівництва постачанням і розподілом продовольства, сирих матеріалів і палива та водночас для регулювання усієї промисловості і торгівлі. Однак ця ідея стала реалізовуватися лише в останній місяць існування Центральної Ради, коли 31 березня 1918 р. вона одержала проект закону «Про вищу Економічну Раду УНР». Реформування державного механізму провадилося Центральною Радою майже до останніх днів її існування. Так. 20 квітня 1918 р. було підготовлено законопроект, згідно а яким замість ліквідованого відомства Генерального писаря для управління справами Ради Міністрів засновувалася посада керуючого справами Ради Народних Міністрів. У цій новій ролі колишній Генеральний писар, а тепер — керуючий справами уряду лише «завідував усім діловодством» і керував апаратними відділами: юридичним, редакційно-видавничим і публікаційним, господарським. При Центральній Раді планувалося утворити кодифікаційний відділ. Місцева влада і місцеве самоврядування. Загальні принципи місцевої влади вперше окреслив ще до утворення УНР М. Грушев-ський, який розробив таку схему: «Щоб не було ніякої тісноти від власті людям, щоб вона не коверзувала людьми, не накидала їм своєї волі, не має бути іншої власті, тільки з вибору народного! Це називається устроєм демократичним — щоб народ сам собою управляв»1. І Універсал ще зберігав існуючу систему місцевого самоврядування і тільки ставив питання про українізацію і переорієнтацію на Центральну Раду. В. Винниченко з цього приводу писав: «Кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси українського народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою. Там, де через якісь причини влада зосталась у руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам провести широку, дужу організацію та ос-відомлення народу й тоді перевибрати адміністрацію»2. IV Універсал взагалі зобов'язав «правительство додати до помочі місцевим самоврядуванням ради робітничо-селянських і сол- 1 Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть — К, 1917. — С. 10. } Винниченко В. Відродження нації — Ч. 1. — С 222, 223.57 Розділ 2 Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.) 1. 'Перша- Українська Народна Республіка: державний лад і прало датських депутатів, вибраних з місцевих людей», тобто з'явилася, точніше — легалізувалася, ще одна ланка, оскільки Ради не припиняли своєї діяльності. Справді, їх не можна було ігнорувати, бо наприкінці 1917 р. в Україні налічувалося близько 300 переважно об'єднаних Рад робітничих і солдатських депутатів1, і IV Універсал визнав цей факт, але конкретно «не вписав» їх в існуючу структуру місцевих органш.На початку березня Центральна Рада затвердила закон «Про розподіл України на землі», який передбачав новий адміністративно-територіальний поділ України на тридцять земель. Організація місцевої влади мала відповідати новим умовам, але Центральна Рада не встигла реалізувати цей закон. Органи місцевого самоврядування і місцева державна адміністрація не мали ресурсів для здійснення своїх повноважень і реального впливу на місцеве життя. Фінансова ситуація була настільки загрожуючою, що 2 квітня 1918 р. на розгляд Центральної Ради було внесено законопроект про асигнування 100 млн крб. для потреб місцевого самоврядування. 20 квітня Центральна Рада виділила понад 15 млн крб. на утримання місцевих земельних комітетів. Однак ці заходи істотно запізнилися. Поряд з органами місцевого самоврядування, більшість з яких була успадкована ще від Російської держави, в Україні діяли губернські і повітові комісари Центральної Ради та згадані ще в III Універсалі «органи революційної демократії». Функціонували, наприклад, волосні, повітові і губернські земельні комітети та Ради селянських депутатів. Значна непослідовність у діях Центральної Ради зберігалася до останнього дня її існування коли, нарешті, Конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 р., не звела все до спільного знаменника. Відповідно до ст. 5 Конституції систему місцевого самоврядування складали землі, волості й общини, а їх відносини з державою регулювалися у такий спосіб: «Не порушуючи єдиної своєї власті, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації». Крім цієї загальної норми, до конституції увійшло ще дві статті, які визначали відносини суб'єктів самоврядування з державною адміністрацією. Так, за ст. 26 Радам і Управам громад, волостей і земель «належить єдина безпосередня місцева влада. Міністри УНР тільки контролюють їх діяльність, безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Упра- вам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Української Народної Республіки». Що ж до самої Ради Народних Міністрів, то до її компетенції входили лише ті питання, які «зістаються поза межами установ місцевої самоуправи або дотикають цілої УНР». Зовнішня політика. Виступаючи 26 грудня на VIII сесії Центральної Ради, В. Винниченко запропонував створити на базі секретаріату міжнаціональних справ секретарство іноземних справ. Генеральний Секретаріат звернувся до всіх країн — учасниць воєнних дій і нейтральних держав з нотою, в якій заявив про своє прагнення стати «на шлях самостійних міжнародних відносин». У ноті також зазначалося: «Влада Рад Народних Комісарів не поширюється на всю Росію, зокрема, не поширюється на Українську Народну Республіку. Тому мир, який хоче укласти Росія зі своїми супротивниками, може мати силу для Української Народної Республіки тільки тоді, коли його умови прийме і підпише уряд Української Народної Республіки...»1. Так розпочався шлях Центральної Ради у «велику політику». До складу її делегації, яка виїхала до Брест-Литовська, увійшли тодішній генеральний секретар торгівлі і промисловості В. Голубо-вич (глава делегації), М. Любинський — в березні 1918 р. він став міністром іноземних справ, М. Полоз, М. Левитський і А. Севрюк. Відповідно до вказівок М. Грушевського, українська делегація повинна була боротися за приєднання до складу України Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини. Отже, перейшов у практичну площину один з головних напрямів зовнішньої політики Центральної Ради — боротьба за соборність українських земель. Над цим завданням Центральна Рада та її молода дипломатія працювали активно й наполегливо. 9 лютого 1918 р. делегація Центральної Ради підписала мирний договір з Центральними державами. Тоді ж був підписаний і додатковий договір, який регулював питання консульських відносин, обміну військовополоненими та інші подібні питання, а також була підписана окрема угода між Україною і Австрією про статус Східної Галичини і Буковини. 17 березня 1918 р. Центральна Рада спеціальним «ратифікаційним законом» (це був перший акт такого типу в історії українського парламентаризму) затвердила Брестській договір. Оцінюючи його значення, В. Винниченко писав: «Для української держави цей мир був би з різних боків луже корисним. Насамперед, ним україн- 1 Гриценко А. П. Політичні сили у боротьбі з* владу на Україні (кінець 1917 — початок 1919 рр) — С 5. 58 1 Копиленко О, Л., Копииеііко М, Л. Держава і право України 1917—1920. — С. 43. .V» Розділ 2, Українська національна державність (листопад 1917 — 1920 рр) с  ька держава визнана таким серйозним суб'єктом міжнародник) права, як Центральні держави».Брестський мир докорінно змінив зовнішньополітичні орієнтири української дипломатії. У цей період для це] на перше місце виходять Німеччина та її союзники. Відносини ж з Англією і Францією, навпаки, припиняються. Військове будівництво традиційно вважається «ахилесовою п'ятою» Центральної Ради. Лідери її виступали проти організації регулярної армії, вважаючи її знаряддям гноблення. Визначилися два напрями щодо питання про українські національні збройні сили: перше продставляв військовий клуб на чолі з М. Михновським, який виступав за організацію регулярної української армії як основи майбутньої незалежної України, до другого належали тодішні лідери Центральної Ради, які прагнули використати український військовий рух тільки для посилення свого авторитету у Тимчасового Уряду. Тактичні розбіжності доповнювалися й особистою неприязню між Михновським і Грушевським. Рішення військового з'їзду в травні 1917 р. переконливо засвідчили перемогу тих, хто прагнув покінчити з «"українським мілітаризмом». Одна з резолюцій з'їзду проголошувала: «...Визнаючи, що постійне регулярне військо як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає прагненням народу і робітничого класу, Український військовий з'їзд, закладаючи перші наріжні камені організаційних збройних сил української демократії, ставить перед собою найпершим завданням, щоб українська армія після війни стала армією народу («народною міліцією»), щоб єдиною метою її існування і формування був захист інтересів і прав народу, а не панівних класів». Водночас помилково було б стверджувати, що лідери Центральної Ради, спростовуючи ідею створення регулярної армії, взагалі вважали військове питання чимось другорядним. Навпаки, вони ясно усвідомлювали його вирішальне значення. Це підтверджує і висунуте Центральною Радою гасло українізації армії, яке тоді набуло популярності не меншої, ніж вимога автономії України у складі федеративної Росії, а також роль, що її відіграла Центральна Рада, зокрема, в організації українських військових з'їздів. На думку деяких дослідників, саме ці з'їзди відкрили шлях універсалам Центральної Ради. Вже Перший військовий з'їзд обрав Український Генеральний військовий комітет у складі 18 осіб (у тому числі В Винничен-ка, С. Петлюру, а також їхнього опонента М. Михновського, що від- 80 1. «Перша» Українська Народна Республіка: держалний лад і право р  азу відбилося на роботі комітету (врешті-решт останнього з цього комітету вивели).На Другому військовому з'їзді склад комітету було розширено до 27 осіб і затверджено його організаційний статус. У той час роботою комітету керувала президія на чолі з С. Петлюрою. Деякі члени комітету відповідали за певні ділянки роботи: так, матрос Писмен-ний входив до президії і займався флотськими справами, поручик Скрипчинський став представником при штабі Південно-Західного фронту, а хорунжий Полоз і полковник Жуковський — представниками відповідно при військовому міністрі і Генеральному штабі в Петрограді Упродовж кількох місяців, незважаючи на відсутність професіоналізму і належної підготовки, членам Генерального військового комітету вдалося чимало зробити для зміцнення армії, причому головна проблема полягала в тому, щоб прискорити процес її формування і водночас уникнути небезпечних звинувачень у дезорганізації фронту. Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ, яке 12 листопада 1917 р. розпочало роботу. Очолив його С.Петлюра, однак наприкінці грудня він подав у відставку, й на цій посаді його замінив М. Порш. У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ прийняло рішення утворити Генеральний військовий штаб, до складу якого входило кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, і нідділів (організаційний, загальний, військово-комісаріатський, артилерійський, зв'язку) та спеціальна комісія, що мала вирішувати проблеми офіцерів-українців, які служили в російській армії й залишилися «без роботи». М. Порш видав спеціальний наказ, згідно з яким до українського війська зараховувалися лише «офіцери, що були родом з України». Для вступу до лав української армії вони повинні були надати довідки від революційно-демократичних організацій тих частин, в яких вони служили. Паралельно закладалися правові основи військового будівництва. Так, 23 грудня 1917 р. з'явився закон «Про відстрочення призову на військову службу і відкомандирування з неї громадян Української Республіки», потім — закон «Про утворення Комітету по демобілізації армії» і, нарешті, 16 січня 1918 р. — тимчасовий закон про утворення українського народного війська, який остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізува-■ замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього поро- 61 Ро-іділ 2. Українськії ниції державність (листопад 1917 — 1920 рр.) І. 'Перша- Українська Народна Республіка. Оаржипчий лаО і пршіо  га. Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральну Раду практично нікому захищати, крім кількох підрозділів і патріотично налаштованих студентів і гімназистів.Після того, як на початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва, її військову концепцію було змінено. Було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організації армії на основі територіального набору. Українська армія мала складатися з 8 корпусів піхоти і 4 корпусів кінноти. Розроблялися й інші заходи (зокрема план призову, який мав розпочатися восени), спрямовані на формування регулярної армії. Та було вже пізно. Однак не варто причини загибелі Центральної Ради шукати лише в її нрорахунках у військовій справі — вони тільки поповнили низку фатальних помилок, що їх припустилася Центральна Рада за свою недовгу Історію. Діяльність щодо охорони революції- Організація, що сьогодні визначається узагальнюючим терміном «спеціальні служби», теж була уразливим місцем у діяльності Центральної Ради, хоча й привертала увагу її лідерів ще до утворення УНР. Щоправда, спочатку вони самі опинилися у полі зору відповідних російських «органів». Під тиском невідкладних обставин (Корніловський заколот) Центральна Рада практично вперше була змушена вжити термінових заходів для «захисту революції». 28 серпня 1018 р., наступного дня після того, як до Києва надійшло повідомлення про виступ Ко-рнілова, відбулося закрите засідання Малої Ради. Вона доручила Генеральному Секретаріату «негайно розробити проект боротьби з контрреволюцією у країні, а також запропонувала Комітету охорони революції в Києві (ідея організації такого комітету виникла трохи раніше на спільному засіданні виконавчих комітетів робітничих і селянських депутатів) підготувати план оборони міста»1. Компетенція Комітету досить детально викладена у листі С.Петлюри до Генерального Секретаріату від 31 серпня. Так, при Комітеті планувалося створити спеціальні комісії: інформаційну, технічну, військову. Пропонувалося також, що представники Комітету діятимуть «...при державних установах, громадських інституціях, станціях залізниць, пристанях і взагалі скрізь, де це буде необхідним». До компетенції Крайового комітету мало входити використання, за необхідності, резервів і можливостей державних органів, а також недержавних організацій у боротьбі а контрреволю- 1 Українська Центральна І'ада Документи і матеріали — Т. 1. — С 270. 62цією. С. Петлюра взагалі вважав, що слід ставити питання не тільки про виступ Корнілова, а й про всі «контрреволюційні явища». Комітет повинен був мати повноваження робити обшуки в окремих осіб і в інституціях, зміщувати з постів і заарештовувати осіб, про яких у «Крайовому комітеті» будуть повні відомості про їх небезпечність для революції, переглядати їх кореспонденцію тоїцо Але вже 2 вересня Комітет припинив своє існування. На думку деяких дослідників, саме він став прообразом сучасних українських спецелужб1. Під час жовтневих подій у Києві гасло «захисту революції вийшло на передній план. Спочатку цією справою займався так званий Комітет охорони революції на Україні, який було створено за рішенням Малої Ради 7 листопада 1918 р.2, а з 10 листопада — безпосередньо Генеральний Секретаріат. Останній, у свою чергу, мав «спиратися на органи революційної демократії». Крім того, при Головному начальникові Київського округу утворювалася комісія для «того, щоб ні одне розпорядження не виходило без її затвердження^. До п складу входили по одному представнику від Генерального Секретаріату, Українського Генерального військового комітету, Ради Третього Українського військового з'їзду, Київського міського самоврядування. Для виконання цієї постанови Генеральний Секретаріат утворив при Генеральному секретарстві внутрішніх справ «особливу комісію а представників відомств, до якої перейшли справи по охороні порядку та спокою на Україні». Інша справа, що відповідні органи як в центрі (у тому мислі й сам Генеральний Секретаріат), так і на місцях, не мали реальних сил і можливостей для здійснення своїх повноважень, і заклики встановити порядок не давали позитивних результатів. Отож, не дивно, зазначав В. Впнниченко, що населення «шукало якихось засобів рятунку», і це, на його думку, цілком природним шляхом привело до організації так званого «вільного козацтва». У В. Винниченка був досить ідеалізований погляд на ці формування. «Найбільш свідомий, політично й національно, елемент села, — писав він, — брав на себе завдання охорони порядку й ладу у своїй околиці»3. Втім, не тільки романтичні почуття, а й цілком практичні міркування визначали інтерес лідерів Центральної Ради до формуван- ' >* В.. Сирота Л Так .-«зроджувалися спецелужби // Військо України. 1994. — М» 1. — С 30—402 Українська Центральна |';<�да Документи і матеріали. — Т. 1. — С. 339—360. 1 Нннничі'чко 8, Відродження нації — 4 1. — С. 52. 53- •З Розділ 2. Українська національна державність (листопад 1917—1920 рр.) § 1. «Перша» Украінп.ка Народна Республіка: державний лад і прало ня «вільного козацтва» та їхні прагнення повернути його у річище загального державотворчого процесу.16—19 жовтня 1918 р. в Чигирині відбувся з'їзд вільного козацтва, який ухвалив «обрати Генеральну Козацьку Раду з Наказним Отаманом на чолі» (ним став П. Скоропадський), а також «скликати губерніальні з'їзди, щоб обрати кошових отамаиіи, :іі старшиною, що надасть організованості і сили козацькому рухові» Намічена з'їздом структура вільного козацтва мала такий вигляд: «Село нехай гуртується з селом, волость — в курінь, повіт — в полк, губернія — в кіш, з сотенними, курінними, полковими та кошовими отаманами і старшиною на чолі. Всі козаки нехай озброюються і додержуються військового строю...». З'їзд також обговорив статут вільного козацтва, який був затвердженіїіі Генеральним Секретаріатом 26 листопада 1918 р., згідно з яким вільне козацтво ставило за мету забезпечення спокою в Україні, визнавало усі закони й укази українських властей і могло бути засноване у кожному місті й селі. Була проведена і реорганізація міської поліції. Підпорядкована комісарам Центральної Ради міліція — як сільська, так і міська, за словами Винниченка, «була організована погано, ніхто її не поважав, не боявся, не слухався»1. Якщо ж спробувати дати узагальнюючу характеристику каральної політики Центральної Ради, то вона від самого початку була двозначною. Очевидним є факт, що Центральна Рада не залишила кривавого сліду в історії, навпаки, можна навести чимало прикладів її повної безпорадності. Так, навіть, напередодні збройного конфлікту з радянською Росією у неї «під боком» активно і майже вільно діяли більшовицькі організації, публікувалися опозиційні видання, серед них найзапекліший опонент Центральної Ради — газета «Пролетарская мьісль». Водночас відомі й протилежні факти, досить назвати лише розстріл арсенальців у січні 1918 р. Судова система. Вперше ідею формування власної судової системи містила Декларація Генерального Секретаріату від 10 липня 1917 р.. яка окреслювала поле діяльності Секретаріату судових справ. «Завданням секретаріату у судових справах, — наголошувалося в Декларації, — мас бути підготовка судових інституцій на Україні до тих форм і того положення, в яких вони повинні бути в автономній Україні. Ця робота повинна розчленовуватися на підготовку українізації і демократизації суду і розроблення відиовід- 1 Винниченко В Відродження наші. — Ч. 1. — С. 51. 64них законопроектів, які намітили б форми суду, які відповідали б автономному устрою на Україні»1. Дуже швидко Центральна Рада розпочала реалізацію своїх намірів Зокрема, 23 листопада Мала Рада затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки». 12 грудня Секретарство судових справ внесло на розгляд Центральної Ради законопроект про утворення тимчасового Генерального Суду. «Генеральний Суд, — йшлося в ст. 1, — складається з трьох департаментів: цивільного, карного і адміністративного і виконує по цілій території України всі функції, належні досі Правительствую-щему Сенатові в справах судових і в справах нагляду над судовими установами і особами судового відомства». Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, а їхні повноваження — до затвердження Генерального Суду на основі конституції — визначалися дореволюційним російським законодавством, зокрема «Уч-реждением судебньїх установлений». У подвійному підпорядкуванні опинилася так звана «прокура-торія». З одного боку, вона діяла при Генеральному Суді, а з іншого— її регламент затверджувався секретарством судових справ, і воно ж надавало одному з прокурорів звання старшого й доручало «провід над прокураторісю». На початку січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила й спеціальний закон «Про упорядження прокура-торського нагляду на Україні»2. У березні 1918 р. була зроблена спроба приступити до реформування усієї судової системи відповідно до нового адміністративно-територіального поділу УНР, що виявилося у підготовці проекту закону «Про організацію судів Республіки по землях». Тяжкі обставини, в яких опинилася УНР, змусили її все наполегливіше звертатися до «надзвичайного правосуддя». Так, наприкінці квітня з'явилася «Інструкція Військовому революційному суду», який створювався «у випадках убивства, підпалів, насильства, грабежів і розбою владою губернського коменданта». Законодавча діяльність Центральної Ради пройшла у своєму розвитку два головні етапи. Перший з них, що розпочався рішенням Національного з'їзду у квітні 1917 р., мав переважно політико-декларативний характер. Його основним досягненням стали універсали. В. Винниченко назвав універсали «першими виразними сло- 1 1917 год на Кисвіціше — С. 487.2 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 2. — С. 64. 65 Розділ 2. Українська нац ість (листопад 19)7—1920 рр.) вами української державності». У своїх «Споминах» М. Грушевсь-кий пояснює, чому було обрано саме цей термін: «Магічне слово «універсал» несподівано винесене на поверхню демократичного селянського соціалістичного руху, приносило задоволення усім, хто прагнув до демонстрації української суверенності». П ісля проголошення І Універсалу, лідери Центральної Ради відразу ж приступили до організації роботи над проектом Української Конституції, або ж «Статуту автономної України», як вона тоді називалася.Вже 24 червня 1917 р. Центральна Рада затвердила «Інструкцію, на підставі якої збирається Комісія по підготовці Статуту автономної України». Першим пунктом передбачалося, шо вона буде складатися з 100 осіб: «представників української та інших, які проживають в Україні, націй». Обрати їх слід було за принципом «національно-пропорційного представництва». Передбачалося включити до складу Комісії 71 українця, 11 росіян, 8 євреїв, 2 німця, 2 поляка, по 1 білорусу, татарину, молдовану, чеху, греку і болгарину. Слід наголосити, що 12 місць надавалося «знавцям державного права» від Всеукраїнського правничого товариства. Пленум Центральної Ради постановив, що Комісія розпочне свою діяльність «відразу ж, як тільки зберуться 50 чоловік її складу... не очікуючи завершення виборів». Водночас визначався і порядок формування керівного органу Комісії — Президії, на яку покладалося завдання підготувати матеріали, скласти попередній план роботи всієї Комісії і проект її регламенту («наказу»). Передбачалося, що комісія збереться не пізніше 10 липня 1917 р. Законодавча діяльність підпорядковувалася такому плану: робота над конституцією і — паралельно — постійна робота над підготовкою законів, необхідних для створення в Україні «автономного устрою». Жовтневі події у Петрограді і проголошення УНР докорінно змінили орієнтири в умовах, коли молода держава опинилася віч-на-віч з проблемою невідкладного законодавчого регулювання найважливіших проблем життя країни. Все це зумовило пріоритети законодавчої діяльності Центральної Ради, а отже, розпочався новий її етап. 25 листопада 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про порядок видання законів, згідно з якими «до сформування Федеративної Російської республіки і утворення п конституції виключне й неподільне право видавати закони для Української Народної Республіки належить Центральній Раді», а «право видавати розпорядження в обсягу урядування на основі законів належить Генераль- 66 |
Схожі:
|
В. Я. Тація Доктора юридичних наук, професора В. Д. Гончаренко. А. Й. Рогожин,ІО. Д. Святоцький та ін., 2003 © Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003 |
За редакцією доктора юридичних наук, професора М. І. Мельника, доктора... За підсумками V Всеукраїнського конкурсу на краще юридичне видання (2002—2003 pp.) цей Коментар відзначено другою премією у номінації... |
|
За редакцією члена-кореспондента АМН України доктора медичних наук,... Рекомендовано до видання вченою радою Харківського національного медичного університету |
За редакцією Заслуженого діяча науки і техніки України, академіка... Одеський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ |
|
За загальною редакцією ректора Національної академії СБ України,... Затверджено Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України, лист №1/11-12373 від 26 грудня 2011 р |
України Керівника Головного управління з питань судоустрою Адміністрації... За загальною редакцією: Президента НАПрН України, ректора Національного університету |
|
Доктора юридичних наук, професора, завідуючої кафедри Колектив авторів: Саніахметова Н. О. — д ю н., професор (розділ 1, питання 1-3, 5, 8-Ю, 14,17-21, 23, 27, 29, 32-37, 41-69,113-132,... |
І. П. Голосніченко гл. 1, 2, 3; канд юрид наук Адміністративна відповідальність (загальні положення та правопорушення у сфері обігу наркотиків): Навчальний посібник / За заг ред... |
|
ПРАВОВА ДЕРЖАВА в контексті новітнього українського досвіду КИЇВ... В. В. КОПЄЙЧИКОВ, доктор юридичних наук, професор М. І. КОЗЮБРА, доктор юридичних наук професор О. В. ЗАЙЧУК, доктор юридичних наук... |
Програма науково-практичної конференції Шкільна географічна освіта: проблеми і перспективи ... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua