АКАДЕМІЧНИЙ
|
|
Скачати 8.97 Mb.
|
ГЛАВА 4
Правовий статус особи та правовий статус громадянина можуть існувати окремо (наприклад, у випадку, коли особа є іноземцем чи не має громадянства), а також можуть збігатися. Це має місце у разі наявності громадянства у особи або коли держава гарантує реалізацію проголошених суспільством цінностей. ДЕРЖАВА ТА ОСОБА 85 § 4. Права людини: поняття та структура Права людини невід'ємні від суспільних відносин. Саме вони визначають спосіб буття індивіда. Права людини є наднормативною формою взаємодії людей, упорядкування їх поведінки та координації діяльності, вони ж є також засобом подолання протиріч і ісонфліктів. Права забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, що об'єктивно необхідні для нормального функціонування суспільства і держави. Права людини встановлюють міру свободи, що, з одного боку, забезпечує реалізацію суб'єктивних інтересів, а, з іншого — не порушує можливостей, наданих іншим суб'єктам суспільних відносин. Процес суспільної діяльності людини значною мірою залежить від обсягу прав та свобод, які визначають її соціальні можливості, характер життєдіяльності, систему зв'язків людей у суспільстві. Тому проблема прав людини завжди була предметом політичної боротьби за володіння цими правами, розширення їх сфери та визначення становища людини у суспільстві. Права людини — складне, багатоаспектне явище, пов'язане з генезою правових норм, які формулюють ці права. Становлення та розвиток прав людини має тривалу історію і супроводжується боротьбою доктрин й традицій, характерних для тієї чи іншої країни. Вперше термін «свобода» з'явився у XXIV ст. до н.е., коли монарх Шумера встановив свободу для підданих шляхом застосування санкцій до нахабних збирачів податків та захисту від несправедливих дій людей, що мають владу. Ідея обмеження прав монарха вперше в історії людства виникла у період середньовіччя в Англії. Вона була нормативно закріплена у 1215 р. у Великій Хартії вольностей, що передбачала застосування покарань за законним вироком та за законами країни. Петиція про право 1628 р. поклала на англійського короля певні обов'язки, що повинні були захищати підданих від сваволі королівської адміністрації. Подальшим кроком на шляху забезпечення прав людини став Хабеас корпус акт 1679 р., що вперше ввів поняття «належної» процедури, передбачив гарантії недоторканності особи, принцип презумпції невинувато» ті. Актом, що забезпечив компроміс соціальних інтересів у Англії, став Білль про права 1689 р., 86 ГЛАВА 4 який встановив свободу слова у парламенті, свободу виборів та право звернення підданих з петицією до короля. Подальшому розвитку ідеалів свободи та прав людини сприяли великі історичні документи США. Серед них — Декларація прав Вірджинії 1776 р., що проголосила рівність людей у користуванні природними правами; Декларація незалежності США 1776 р., яка визначила перелік невідчужу-ваних прав людини. Основне значення мала Декларація прав людини і громадянина 1789 р., проголошена у Франції та яка визначила перелік природних, невідчужуваних, священних прав людини. Вирішального значення для процесу становлення прав людини мала природно-правова доктрина, що утвердила пріоритет прав людини та визначила нові параметри взаємовідносин між індивідами і владою. Таким чином, індивід, що раніше повністю був підкорений державі та залежний від неї, набув автономії, отримав право на невтручання держави у сферу свободи особи, окреслену правом, та отримав гарантії державного захисту в разі порушення прав і свобод. Цінність природно-правового вчення характеризується опорою на моральні принципи, а також категорії справедливості, свободи та людської гідності. Високо оцінюючи роль природно-правової доктрини в ідеологічному обґрунтуванні та становленні прав людини, не можемо сказати, що вона була єдиною та переважаючою у визначенні взаємодії особи і держави, їй протистояв позитивістський підхід до природи прав людини та її відносин з державою. Відповідно до згаданої теорії обсяг та зміст прав людини визначається державою, яка «надає» їх людині, здійснюючи па-терналістичні функції. Зазначені різноманітні підходи до розуміння природи прав людини збереглися і у сучасній науці та практиці. Так, норми Конституції США, Франції, Італії та Іспанії втілюють природно-правову концепцію прав людини, а Конституції Німеччини і Австрії — позитивістську. Проголошення розвинутих демократичних держав правовими потребує внесення коректив до згаданих вище концепцій природи прав людини. Обмеження влади держави правами людини не повинно призводити до зменшення її ролі як у сфері надання цим правам законодавчої форми, так і у галузі охорони прав та свобод. 87 ДЕРЖАВА ТА ОСОБА Отже, становлення та розвиток прав людини має тривалу історію і супроводжується боротьбою доктрин та традицій, що характерні для певної країни. Саме на основі поєднання ідей природної та позитивістської концепцій прав людини і стало можливим закріплення фундаментальних прав у конституціях демократичних держав. Необхідно погодитись з думкою вчених про те, що основні права індивіда — це конституційні права1. На це також вказує положення ст. 21 Конституції України, яка серед основних властивостей прав людини називає невідчужуваність та непорушність. Вказане надає можливість визначити основні права людини як комплекс можливостей, закріплених конституцією держави та міжнародно-правовими документами, які складають нормативну основу суб'єктивних прав. Як правова категорія, права людини мають певні ознаки, що визначають її наукову самостійність.
При цьому наголосимо, що необхідно розрізняти поняття «права людини» та «права громадянина». Права людини є природними можливостями індивіда, що забезпечують необхідні умови його життя, людську гідність та свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя. Права громадянина — сукупністю можливостей, закріплених у нормативно-правових актах, які визначають міру свободи суб'єкта, що має постійний політико-правовий зв'язок з певною державою. Відмінності прав людини та громадянина можемо визначити схематично. 1 Див., напр.: Общая теория прав человека / Под ред. Е. А. Лукаше-вой. — М.: НОРМА, 1996. — С. 17. Див. доклад.: Скакун О. Ф. Теорія держави і права. — Харків: к°нсум, 2001. — С. 186—188.  Права людиниМожуть існувати незалежно від державного визнання і закріплення Мають морально-соціальний характер Не передбачають обов'язкової наявності громадянства чи підданства Належать людині від природи Засновуються на загальнолюдських цінностях Задовольняють природні інтереси Залежать від природи людини Залежать від рівня розвитку суспільства та людини Покликані задовольняти економічні та соціальні інтереси Мають моральну основу Гарантуються природою людини та суспільством Не мають документальної форми закріплення ГЛАВА 4 Права громадянина Знаходяться під захистом держави, громадянином якої є особа Мають нормативно-правовий характер Належать лише громадянину певної держави Надаються і гарантуються державою Засновуються на системі принципів національного і міжнародного права Задовольняють політичні, економічні та соціальні інтереси Залежать від політики держави Залежать від розвинутості держави Окрім економічних та соціальних інтересів, задовольняють політичні потреби Мають правову основу Гарантуються державою, у тому числі і примусовими засобами Мають письмову форму закріплення (нормативно-правовий акт) ДЕРЖАВА ТА ОСОБА 89 Права та свободи індивіда є його соціальними можливостями, що детермінуються економічними і культурними умовами життєдіяльності суспільства та законодавчо закріплюються державою. У правах та свободах:
— встановлюються умови реального використання со ціальних благ у різноманітних сферах особистого, політич ного, економічного, соціального та культурного життя; — визначаються можливості захисту та поновлення прав і свобод, що порушені будь-ким із суб'єктів суспільних відно син. Права людини є засобом відображення не потенціальних, а реальних можливостей індивіда, закріплених у законодавчих актах держави. Це вказує на суб'єктивний характер даних прав. Суб'єктивне право як юридична категорія має свій зміст та структуру. Зміст права складають можливості, які забезпечують реалізацію інтересів суб'єкта суспільних відносин. Структуру суб'єктивного права становлять чотири різновиди можливостей: а) можливості поведінки у межах свободи, яка встанов лена нормою права. Ця свобода забезпечує реалізацію інте ресів людини у певній сфері законним шляхом, що включає порушення прав інших суб'єктів; б) можливості користування наданим благом з метою ре алізації закріплених правом суб'єктивних інтересів. Саме ця складова суб'єктивного права забезпечує реальність, дієвість та ефективність правових норм; в) можливості вимагати виконання обов'язку іншими суб'єктами права як гарантії дієвості права; г) можливості звертатися до суду за захистом порушено го права як гарантії поновлення порушеного права та пока рання винних у порушенні прав суб'єктів. Необхідно зазначити, що держава закріплює права індивіда не довільно. Реальними будуть лише ті можливості, які відповідають певним вимогам та правилам. Підлягають закріпленню та гарантуванню державою: — природні права людини; 90 ГЛАВА 4
§ 5. Об'єктивне та суб'єктивне право Характеристика проблем правового статусу особи визначає необхідність дослідження поняття права як у об'єктивному, так і суб'єктивному значеннях. Це зумовлюється тим, що особа взаємодіє з обома згаданими вище проявами права. Норми об'єктивного права регулюють поведінку особи, визначаючи зміст прав та обов'язків, а суб'єктивне право є засобом досягнення можливостей і реалізації інтересів особи. Саме за допомогою об'єктивного та суб'єктивного права особа реалізує себе, свій соціальний, юридичний і моральний потенціал, свої інтереси. Різниця між правом у об'єктивному та суб'єктивному значенні визнавалася ще римськими правниками. Аналогічно ця проблема вирішувалася науковцями СІЛА та європейських країн. У вітчизняній науці тривалий час відбувалися спроби визнати категорію суб'єктивного права несуттєвою, такою, що не має самостійного значення. Однак у подальшому ці тенденції не отримали розвитку і на сьогодні загальновизнаною стала теза про багатоаспектність категорії «право». Вона набирає різного значення залежно від того, яке юридичне явище повинно відобразитись терміном «право». У сучасній юридичній літературі слово «право» вживається у двох основних значеннях — об'єктивному та суб'єктивному. Вказане дає можливість розглянути правову дійсність у двох аспектах: як систему встановлених чи санкціонованих державою норм і як можливості та повноваження, що належать суб'єктам на основі і у межах цих норм. Однак не залишаємо поза увагою той факт, що визнаність суб'єктивного права ще не вирішила теоретичних проблем ДЕРЖА^Т^ЮОБА 91 його дослідженості у науці. Тривалий час цей термін відображали за допомогою іншої граматичної форми. Один з най-видатніших німецьких юристів, цивіліст і філософ права, засновник реалістичної школи права — Р. Ієрінг називав суб'єктивне право конкретним1, проф. Р. Бабун правомочністю2, а відомий французський юрист, засновник теорії корпоративної держави Л. Дюгі — соціальною функцією3. У зв'язку з появою широкого праворозуміння професори Л. Явич, С. Кечек'ян та О. Піонтковський пропонували об'єднати поняття об'єктивного та суб'єктивного права єдиним терміном «право». Хоча і така позиція не заважає визначити у праві два зрізи — обов'язкові приписи, що виходять від держави, та юридичні можливості окремих осіб. Не зважаючи на згадані проблеми, в сучасній науці об'єктивне та суб'єктивне право визначаються самостійними і взаємозалежними категоріями, що відображають різноманітні сторони правової дійсності. Об'єктивне право — це система загальнообов'язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин. Об'єктивність права визначається тим, що воно:
Формою виразу об'єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави. Суб'єктивне право — це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи. Суб'єктивний характер права виявляється у тому, що воно:
Формою виразу суб'єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб'єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки. Категорії об'єктивного та суб'єктивного права характеризуються: — спільними рисами; 1 Иєринг Р. Борьба за право. — М.: Феникс, 1991. — С. 8. 2 Бабун Р. Общее учение о праве и государстве. — К., 1925. — С. 115. Дюги Л. Конституционное право. Общая теория права. — М., 1908. — С. 1. 92 ГЛАВА 4
Однак, не зважаючи на наявність певних спільних ознак, категорії об'єктивного та суб'єктивного права мають самостійний характер. На це вказують їх своєрідні риси. ДЕРЖАВА ТА ОСОБА 93
Взаємодія об'єктивного та суб'єктивного права виявляється через два напрями:
§ 6. Поняття юридичного обов'язку Беручи на себе обов'язок із забезпечення прав громадян, держава має право вимагати від них правомірної поведінки, яка відповідала б еталонам, закріпленим у правовій нормі. Вимоги з виконання норм знаходять вияв у системі обов'язків, що встановлюють міри відповідальності за невиконання приписів. Юридичний обов'язок — міра необхідної поведінки, що є гарантією реалізації суб'єктами наданих їм прав. Це об'єктивно необхідна та можлива поведінка, котра забезпечує реальність можливостей, наданих суспільством та державою окремій особі. У разі позитивного ставлення особи до необхідності виконання покладених на неї обов'язків їх реалізація настає лише за певних умов, що передбачені правовою нормою. Держава у системі обов'язків визначає доцільний, соціально корисний та необхідний варіант поведінки. Нор- 94 _ £•____ мами реалізації обов'язку є дотримання певних зобов'язань, які мають форму заборон, та виконання активних обов'язків, що існують як зобов'язання. Юридичний обов'язок є самостійною юридичною категорією, що характеризується низкою особливих ознак:
Зміст юридичного обов'язку складають варіанти необхідної поведінки, що слугують гарантією використання наданих суб'єктам можливостей. Структуру юридичного обов'язку складають чотири елементи:
ДЕРЖАВА ТА ОСОБА 95 Юридичний обов'язок — елемент правового статусу, оскільки права суб'єктів, не підкріплені обов'язками інших осіб, не можуть бути реалізовані. § 7. Класифікація прав Багатоманітність сфер та аспектів прояву суб'єктивних прав і свобод зумовлює їх різний характер та можливість класифікації за певними критеріями. Зупинимося на основних з них. /. За сферами суспільних відносин розрізняють: а) особисті (громадянські) права — це можливості людини, надані для забезпечення її фізичної та морально-психологічної індивідуальності. Вони слугують гарантією індивідуальної автономності і свободи, засобом захисту суб'єктів від свавілля з боку держави та інших людей. Серед них — право на життя; повага до гідності кожного; свобода та особиста недоторканність; недоторканність житла; таємниця листування і телефонних розмов; свобода пересування та вільний вибір місця проживання (статті 29—31, 35, 51—55 Конституції України), їх призначенням є гарантування можливостей фізичного існування та духовного розвитку людини. Це — природні права людини, що визнаються та закріплюються державою, гарантують їй певний рівень свободи і забезпечують фактичну можливість вільно розпоряджатися собою, гарантують невтручання в індивідуальне життя. Особиста свобода гарантує усвідомлення соціальної цінності людини та відповідне ставлення до інших людей, до суспільства у цілому. Правове закріплення цієї свободи надає можливість не лише забезпечити усвідомлене ставлення до неї суб'єкта, а й перешкодити абсолютизації відособленості особи. Громадянські права і свободи виникають від народження та існують довічно. Вони є невідчужуваними, тобто не можуть бути обмеженими чи скасованими органами влади; не можуть бути передані або подаровані іншим суб'єктам; особа не може відмовитись від цих прав. Саме щодо зазначеної групи прав у Конституції України встановлені вимоги, відповідно до яких не повинні прийма- ГЛАВА 4 96 тися закони, які скасовували чи змінювали б громадянські права. Це є важливою гарантією непорушності гідності та свободи людини1; б) політичні права — можливості громадянина на участь у процесі прийняття та реалізації політичних рішень, діяльності елементів політичної системи, формування представницьких органів влади. Саме до цієї групи прав належать права на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації, на участь в управлінні державними справами; на збори, мітинги, походи, демонстрації; на звернення до органів державної влади та самоврядування; право кожного на свободу думки і слова; право на вільний вираз поглядів та переконань (статті 34—40 Конституції України). Наведена група прав забезпечує можливості людини бути суб'єктом владних відносин. Політичні права і свободи особи визначають рівень політичної свободи в суспільстві і забезпечуються суспільним та державним ладом. Вони пов'язуються з формами реалізації народовладдя та політичним самоврядуванням. Межами здійснення політичних прав є гармонійне поєднання суспільних потреб та особистих інтересів громадян. Здійснення політичних прав має колективний характер, оскільки сприяє управлінню державою. Основним призначенням цієї групи прав є: — забезпечення можливості громадян брати участь в управлінні державою; — вплив на діяльність як органів держави, так і органів місцевого самоврядування; — гарантування участі громадян у діяльності громадсь ких об'єднань; — використання прав на свободу думки, слова, світогля ду і переконань, які відображають дійсний рівень демокра тичності суспільства та перешкоджають авторитарному впли ву на нього з боку держави; в) економічні права — це можливості розпоряджатися предметами матеріального характеру та здобувати засоби для існування і розвитку. Такими є право приватної власності, право на підприємницьку діяльність, право на користуван- ■ Д„в. доклади. Конституція незалежної України. - К. Юрінком Інтер, 2000. - С. 121-127. ДЕ^!Я^ВА-ЇА_ особа 97 ня об'єктами права власності українського народу, державної та комунальної власності. Таким чином, призначенням цієї групи прав є сприяння розвиткові ініціативи у реалізації здібностей людини, здобуванні засобів існування шляхом вільного вибору роботи та участі у виробництві матеріальних благ. Це — центральний різновид прав і свобод, що забезпечують можливість:
українського народу; — задовольняти свої інтереси у сфері інтелектуальної, науково-дослідної і творчої діяльності; г) соціальні права — можливості громадянина бути повноцінним суб'єктом суспільних відносин і забезпечення йому необхідних для розвитку та існування умов. До цієї групи належать права: на працю, на страйк, на відпочинок, соціальний захист, на житло, достатній життєвий рівень, на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування; право на безпечне навколишнє середовище. Саме названі права визначають обов'язки держави забезпечити кожному мінімум засобів до існування, соціальної забезпеченості та екологічної безпеки. Метою соціальних прав є:
— захист власних економічних та соціальних інтересів шляхом страйку;
4- Те°РІЯ держави і права 98 . ГЛАВА 4
д) культурні права — це можливості збереження і розвитку національної самобутності людини, її духовного збагачення. Серед них —право на освіту; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на результати інтелектуальної діяльності; право на свободу думки і слова; право на інформацію; право на свободу світогляду та віросповідань. Саме вказана група прав безпосередньо впливає на рівень духовного розвитку особи та забезпечує необхідні умови щодо створення і використання духовних надбань людства. За своєю суттю культурні права є мірою духовності, яку держава гарантує особі з урахуванням умов життя і діяльності громадян та суспільства. Духовні права забезпечують:
77. За змістом: а) фізичні права, що забезпечують збереження та розви ток людини як складової соціальної структури суспільства і держави. Саме такий характер мають право на життя, осо бисту недоторканість, свободу пересування, вибір місця про живання, право на безпечне навколишнє середовище. б) духовні права, які забезпечують реалізацію нематері альних потреб людини, пов'язаних зі сферою духовно-куль турних відносин. Серед них — право на ім'я, честь, гідність, на справедливий суд. III. За статусом, тобто ступенем поширеності права класифікують на: ДЕРЖАВА ТА ОСОБА 99 а) загальні, що належать у рівній мірі всім громадянам незалежно від їх соціальної, професійної чи іншої належ ності. Саме такими є конституційні права, які реалізуються за принципами рівності всіх суб'єктів суспільних відносин. б) спеціальні права, які відображають специфіку статусу різноманітних груп населення. Вони доповнюють, розвива ють та конкретизують загальні права і не можуть їм супере чити. Такими, наприклад, є права молоді, пенсіонерів, військовослужбовців, депутатів тощо. IV. За способом закріплення розрізняють: а) конституційні (основні) права, що встановлені та га рантовані Основним Законом держави і мають фундамен тальний характер. Вони визначають реальну сутність дер жави, рівень розвинутості демократичних інститутів і ста новище особи у державі; б) галузеві, передбачені поточним законодавством і які є конкретизацією основних прав людини. Вони приймаються на їх основі і детальніше визначають можливості суб'єктів у певній сфері відносин. Так, права, передбачені КЗпП України, роз ширюють та конкретизують конституційне право на працю. V. Відповідно до еволюції розвитку права людини роз поділяють на: а) права першого покоління, тобто політичні, громадянські та особисті права, проголошені першими буржуазними ре волюціями у Франції, Англії та США і закріплені відповід ними деклараціями; б) права другого покоління як комплекс соціально-еко номічних прав, що стали результатом втілення загально людських цінностей та соціально-демократичних ідей і були закріплені у документах ООН; в) права третього покоління — це комплекс колективних прав, висунутих країнами, які звільнилися від колоніаль ної залежності та визначили свою політику як миролюбну, суверенну, незалежну, засновану на принципах самовизна чення і територіальної цілісності. У сучасній юридичній літературі з'явилися ідеї щодо можливості виділення в окрему групу прав четвертого покоління — прав людства. Серед них називають право на мир, екологічні, інформаційні права, право на ядерну безпеку тощо. Основним призначенням названих прав є забезпечен- 100 ГЛАВА 4 ня процесу виживання людства як біологічного виду, збереження цивілізації та подальшої соціалізації людства1. VI. Залежно від вміщених у правах аспектів свободи їх класифікують на: а) негативні права, що визначаються як можливості осо би вимагати захисту від будь-якого впливу, в тому числі і державного. Вони запобігають небажаним втручанням у сво боду особи і є основою індивідуальної свободи. Ці права аб солютні і забезпечують можливості незалежності від влади (свобода віросповідання, права на власність, особисту свобо ду та недоторканність, свободу слова тощо), а також мож ливості на участь у владі (виборче право, право звертатися до органів держави та органів місцевого самоврядування, на участь в управлінні державними справами); б) позитивні права забезпечують можливості суб'єктів на покращення свого становища та підвищення культурного статусу. Вони забезпечуються державою та залежать від сту пеня її розвитку і сутності. Як правило, цю групу склада ють економічні, культурні та соціальні права. До них нале жать право на освіту, свободу творчої діяльності, право на соціальну безпеку, на охорону здоров'я та безпечне навко лишнє середовище. Реалізація позитивних прав складніша, оскільки пов'язується з наявністю достатніх ресурсів дер жави. Наповнення цих прав залежить від національного доходу країни та особливостей політичного режиму2. VII. За характером суб'єктів розрізняють:
VIII. За соціальним статусом:
Практичний досвід свідчить, що існує єдність, взаємозв'язок та взаємозалежність всіх різновидів прав і свобод. Це ви- 1 Теория государства и права / Под ред. М. М. Рассолова. — М.: ЮНИТИ, 2000. — С. 216—217. 2 Див. доклад.: Скакун О. Ф. Теорія держави і права. — Харків: Кон- сум, 2001. — С. 192—196. ДЕРЖАВА ТА ОСОБА 101 значає неможливість визнання пріоритету однієї групи прав (наприклад, політичних) над іншими. Наявність комплексу прав та свобод є запорукою верховенства інтересів особи над інтересами держави та демократичності суспільства. Так, політичні права складають органічну основу системи демократії і виступають як засіб контролю за владою. Культурні права надають можливість реалізувати духовні потреби людини, забезпечувати зростання рівня її культури, без якої особа не може повноцінно здійснювати особисті та політичні права. Соціальні та економічні права створюють матеріальні і суспільно орієнтовані умови щодо реальності категорії «правовий статус». § 8. Міжнародні стандарти прав людини У сучасному світі, коли проблема прав людини вийшла далеко за межі окремої держави, виникла необхідність у створенні універсальних міжнародно-правових стандартів, які також визнаються як основні права людини. Ці стандарти відображені у низці важливих міжнародно-правових актів, що встановили загальнолюдські стандарти прав та інтересів особи, визначивши ту межу, за яку держава не може виходити. Таким чином, права людини стали об'єктом регулювання не лише окремої держави, а й міжнародного співтовариства. Обсяг прав і свобод людини в сучасному суспільстві визначається не лише особливостями певного співтовариства людей, а й розвитком людської цивілізації в цілому, рівнем інтегрованості міжнародного співтовариства. Прийняття Міжнародного білля про права людини, що включає Загальну декларацію прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1976 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1976 р.), Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1976 р.), внесло характерні зміни у правосуб'єктність людини, що стала суб'єктом не лише внутрішньодержавного, а й міжнародного права. Держави, що приєдналися до пактів, зобов'язані привести своє національне законодавство у відповідність з їх вимогами. Таким чином, міжнародно-правові акти мають верховенство над внутрішнім законодавством. А це надає можливість громадянину, політичні чи громадянські права якого порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з 102 |
Схожі:
|
Тематичне планування з геометрії для 11 класу Академічний рівень |
Календарно-тематичне планування в 11 класі (Академічний рівень) за... |
|
Уроки розвитку мовлення* Академічний рівень / Укладачі: М. Г. Жулинський, Г. Ф. Семенюк – керівники авторського колективу; Р. В. Мовчан, Н. В. Левчик, М.... |
10-11 класи Рівень стандарту, академічний рівень України, досягнення належного рівня сформованості вміння прилучатися через художню літературу до фундаментальних цінностей, культури,... |
|
КАЛЕНДАРНО-ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН з геометрії (академічний рівень) на 201... Систематизувати та узагальнити матеріал курсу планіметрії за темою «Трикутники і коло» |
Міністерством освіти і науки України (лист №1/11-125 від 13 лютого 2005р.) ЕЗО Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / За заг- ред. Ю. С. Шемшученка. — К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка»,... |
|
IV. КОНФЛІКТИ Урок 7 Б59 Усі уроки до курсу «Людина і світ». 11 клас. Стандартний, академічний та профільний рівні. — X. Вид група «Основа», 2011. — 301... |
Конкурс проводився у номінаціях «Академічний вокал» Києві відбувся Всеукраїнський фестиваль-конкурс музичного мистецтва «Київський колорит», засновником якого виступила Національна... |
|
III. СТЕРЕОТИПИ ТА УПЕРЕДЖЕННЯ Б59 Усі уроки до курсу «Людина і світ». 11 клас. Стандартний, академічний та профільний рівні. — X. Вид група «Основа», 2011. — 301... |
Фронтальні види контрольних робіт Суспільно-гуманітарний напрям (історичний, правовий, філософський профілі); філологічний напрям (профіль – іноземна філологія); художньо-естетичний... |
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua
звернутися до адміністрації
bibl.com.ua