|
|
Скачати 11.17 Mb.
|
Шевченко-художник 25 квітня 1838 року в домі K. Брюллова сам Василь Андрійович Жуковський вручив Тарасу Шевченку відпускну. З цього ж першого дня волі він стає учнем Академії мистецтв, увесь поринає у світ навчання і творчої праці- і як художник, і як поет. Kарл Брюллов стає учителем Шевченка. Перед молодим художником розкривається дивосвіт мистецтва, велике таїнство і чародійство барв, живопису. Художні твори Шевченка Академія мистецтв невдовзі відзначає срібними медалями. Та вже і в цей час в душі молодого митця над сріблом академічного живопису бере гору золото народного слова. Величезна роль у самовизначенні Шевченка як художника,поета і революціонера належала Петербургу, місту, в якому він провів у цілому 17 років свого життя. Живучи в Петербурзі, Шевченко не втрачав своїх зв'язків з Україною... Він нерідко бував у Ширяєва, і вони розмовляли вечорами, іноді він в нього читав і декламував твори Пушкіна і Жуковського. Майстерня Ширяєва стала особливо відомою в 1836 році після здійснення розпису стін і плафонів Великого театру в Петербурзі. Чимала частина цього декоративного живопису була виконана Шевченком, в той час уже значним рисувальником. Тарас ночами ходив у Літній сад малювати із статуй і мріяти про волю, а в свята милувалися великими творами живопису в залах Ермітажу. Душа його поривалася до академії. На той час він уже досить вдало малював портрети аквареллю. Григорій КЛОЧЕК, ПОЕЗІЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА "МЕНІ ТРИНАДЦЯТИЙ МИНАЛО..." Перечитуючи "Кобзар", часто ловиш себе на думці, що дуже мало написано про Шевченка як про поета, який своєю художньою майстерністю випереджав час. Читаєш, наприклад, настроєву замальовку "І небо невмите, і заспані хвилі..." і раптом робиш для себе відкриття, що перед тобою твір, який презентує найчистіший і до того ж довершений імпресіонізм. А містерія "Великий льох" усуціль сюрреалістична. З цього можна було б і не дивуватися, якби не розуміння того, що сюрреалізм цього твору є функціонально досконалим. Цим хочу сказати, що кожний сюрреалістичний прийом породжує найвагоміший художній сенс. Прорив Шевченка до майбутніх поетикальних систем - окрема дуже важлива й науково мало усвідомлена проблема. Імпресіонізм, сюрреалізм, так само як і чимало інших ізмів, - це кінець XIX - перші десятиліття XX ст. Саме в цей період відбувалося грандіозне за своєю всезагальністю оновлення виражально-зоб-ражувальної системи. Художні засоби "старого і доброго" реалізму другої половини XIX ст. вже пережили себе, а тому потребували заміни. Інший прихований внутрішній чинник такого оновлення -прагнення проникливіше, тонше відобразити внутрішній світ людини. Переглядаючи тогочасні літературні часописи, помічаєш поширеність жанру таких собі настроєвих ліричних шкіців, автори яких намагалися зафіксувати і, відповідно, передати читачеві певні почуттєві миттєвості. Створювалося враження, що молоді письменники, компонуючи такі настроєві новели, "набивали руку" в розвитку власної літературної техніки. Подібне явище спостерігаємо й в українському "новелістичному потоці", що шумував наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. XX ст. у період так званої хрущовської відлиги. Тоді літературна молодь, виходячи з-під впливів ортодоксальної соцреалістичної поетики, вчилася виражати тонкі художні смисли. Вдаюся до цього історико-літературного екскурсу лише з однією метою - нагадати, що жанр настроєвих шкіців та новел з'явився тільки у модерній літературі. У літературі XIX ст. і, тим більше, XVIII ст. він траплявся вкрай рідко. За жанром "Мені тринадцятий минало..." -віршований настроєвий шкіц. Мінімум "зовнішніх" сюжетних ходів, натомість - інтенсив внутрішнього світу ліричного героя. Здається, що досі не схоплена, не розгадана і відповідно не оцінена одна з особливостей Шевчен-кової поетики - її органічність. Це осібна й дуже складна наукова проблема. її ґрунтовне висвітлення істотно наблизило б нас до розуміння поетики Шевченка як досі незбагненного феномену в мистецтві слова. Питання ж про органічність Шевченкового поетичного слова досі не тільки не вивчалося, а, здається, ще й не ставилося - і в цьому треба вбачати ще одне свідчення невичерпальності поезій "Кобзаря". У жодному разі не претендуючи на розв'язання означеної проблеми (її висвітлення потребує окремих сконцентрованих зусиль), зауважимо, що природність, органічність Шевченкового поетичного мовлення треба шукати, аналізуючи його глибинну за-коріненість в усномовну українську стихію. У цьому твердженні ключовим поняттям є глибинна закорі-неність. Те, що ми розуміємо і називаємо як архе-типність щодо поезії Шевченка, не можна трактувати лише на рівні образності ("архетипні образи"). Тут доцільно говорити про архетшшість вислову, яка органічно пов'язана з архетипністю ритмомелодики. Щодо неї, то найкращим прикладом може бути коломийковий вірш, що його так широко вживав поет. Архетшшість вислову і ритмомелодики демонструються вже у перших рядках поезії: Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чого про цей вислів говоримо як про архетипний, тобто похідний з найглибших глибин народного ус-ио-мовного буття? Це типовий початок усно-мовної розповіді, таке собі введення у тему. Оповідач говорить те, що, власне, треба сказати на початку розповіді - повідомляє, коли і де відбулася подія, про яку він збирається розповісти. Таких традиційних вступів в усно-мовному бутті народу було безліч - мовляв, це сталося тоді, коли мені йшов такий-то рік і я тоді займався тим-то і т.ін. Ідеться про віками відточуване мовне кліше, яке вжив Шевченко і яке від його магічного доторку остаточно ушляхетнилося, набуло найоптимальнішої форми - лише оголена суть, жодного зайвого слова. До того ж у ритмомелодиці відчувається інтонаційний сенс початку розповіді. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в Бога Уже прокликали до паю, А я собі у бур'яні Молюся Богу... І не знаю, Чого маленькому мені Тойді так приязно молилось, Чого так весело було. Господнє небо, і село, Ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло! Цей фрагмент у певному розумінні є автономною частиною тексту - тономною в тому розумінні, що він зосереджений на вираженні одного почуття - почуття блаженної радості існування в цьому світі. Якщо придивитися до цього уривка крізь збільшувальне скло аналізу, то відкривається дивовижно високий, у певному розумінні навіть безприкладний рівень власне мистецької організації словесного тексту. Кожному аналітикові художніх текстів, хоч би ким він був - чи вченим академічного штибу, чи вчителем-словесником, треба пам'ятати кілька простих істин. Художність -це своєрідна форма енергії. По-справжньому художній текст, контактуючи зі своїм сприймачем (читачем, реципієнтом), заряджає його певними емоціями, смислами. І що сильніша ця заряджу-ваність, то вищий рівень того феномену, який іменується художністю. Це, так би мовити, перша істина. Друга істина (або ж аксіома) полягає у визнанні того факту, що художня енергія власне генерується текстом - тими прийомами, які в ньому застосовані. І пояснення цих прийомів - це розгадка "таємниць" художності. Кваліфікованість аналітика, мистецтво його інтерпретації полягає в умінні бачити ці прийоми. Третя істина: генерування енергетичного художнього смислу, тобто смислу, здатного впливати на читача, заряджати його собою, можливе лише тоді, коли цей смисл є наслідком сконцентрованої дії всіх прийомів. Інакше кажучи, кожен прийом має "працювати на результат", тобто на творення певного художнього смислу. Щодо згаданої концентрова-ності дії всіх прийомів, то доречною, гадаю, є аналогія зі збільшувальним склом, яке збирає сонячне проміння й концентрує його в одній точці. Температура в цій точці висока - вона є результатом кон-центровапості енергії сонячного світла. Четверта аксіома: енергетика художнього тексту є похідною від психічної енергії митця. Ця залежність поки що осмислена мало. Відповідь на питання, яким саме чином психічна енергія митця втілюється у творений ним текст, сучасна наука поки що не дає. Існують певні інтуїтивні здогади і навіть епізодичні наукові спроби, але системно це питання не розв'язується. Маємо справу з актуальною науковою проблемою, яка має розв'язуватися на межі кількох наук, і Іе-редусім ідеться про активну "співдружність" психології, естетики та філології. Та все ж, незважаючи на нерозв'язаність зазначеної проблеми, аналітикові художніх текстів завжди треба пам'ятати, що психічна енергія митнявизначає художню енергетику тексту - і, маючи таку залежність на увазі, потрібно прагнути виявляти її. У цьому - один із способів досягнути глибини аналізу та точності наукових висновків. Та повернімося до вище зазначеного фрагмента. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Ліричний герой зізнається, що не знає, чим зумовлений той стан блаженної радості існування. Щоб зрозуміти його, треба знати, що творча обдарованість людини характеризується, за словами психолога О.Никисрорової, "реактивністю сенсорних зон нервової системи, яка зумовлює гостру вразливість людей". У спогадах про Шевченка є безліч свідчень про його виняткову вразливість. Якийсь чи то гарний, чи, навпаки, непривабливий краєвид, чи то зустріч з дорогою йому людиною (згадаймо бодай, як він бурхливо виявляв свої почуття, зустрівшись з геніальним артистом Олдріджем), чи то коротке спілкування з дівчннкою-наймичкою (поезія "Маленькій Мар'яні") і т.ін. - на кожний такий "подразник" Шевченко реагував з якоюсь винятковою, рідкісною за силою емоційністю. Звичайне, здавалося б, співання пісні приводить його до емоційного потрясіння. Зі спогадів Варфоломія Шевченка, поетового брата:"... я наче тепер чую, як Тарас увечері при місяці у мене в садочку співає, як у голосі його виливається чувство, як його пісня юворитьі Наче тепер бачу, як інколи, було, під кінець пісні затремтить його голос і на довгі вуса його скотяться з очей сльози" . Аналізований поетичний вислів відкриває фрагмент, головне завдання якого в тому, щоб не тільки передати читачеві той чи той емоційний стан, а й надати йому певної нюансовості. Маємо справу аі справжньою поезією, що так само як і музика, прагне якомога точніше виразити емоційну нюан-совість. Виражається не просто емоція радості, а емоція блаженної радості, причини якої ліричний герой не може ні збагнути, ні пояснити. Аналізований вислів є першим змістовим прийомом фрагмента, який уже активно включений у "роботу" щодо вираження зазначеного настрою. У ньому міститься деталь, що є дуже важливою для характерне гики емоції, яку прагне виразити поет* -ідеться про "чи то так сонечко сіяло". Таким чином, образ сонця, що генерує враження світла, тепла, радості, вже введено в образну свідомість читача. З цього моменту він перебуває в ній активним сугеру-ючим елементом. У межах цього фрагмента сонце з'явиться ще раз - і тоді воно, працюючи на вираження головного художнього смислу, посилить свою виражально-сугеруючу активність ("І сонце гріло, не пекло!"). Отже, перші два рядки аналізованого фрагмента активно "запрацювали" на вираження його головного художнього смислу. Мені так любо, любо стало, Неначе в Бога Це дуже сильний імпульс - він якось раптово розгортає емоцію радісної блаженності. Початковий імпульс ішов від перших двох рядків. Тепер -другий імпульс, значно сильніший. Секрет виражальної сили цього імпульсу, так само як і головний секрет поетики "геніальної простоти" Шевченка, гадаю, є у виключно потужній усно-мовній генезі його поетичного висловлювання. Цей момент потребує ретельнішого пояснення. Є кілька основних способів творення художніх текстів з високою енергетичною зарядженістю. Перший з них передбачає ускладненість тексту - маємо на увазі мову з високим ступенем асоціативності та метафоричності. Процес сприймання таких текстів є процесом декодування або ж розгадування. Існує навіть формула, що належить Дж.Біркгофу та Г.Айзенку, які стверджують, що інтенсивність художнього сприймання та насолоди прямо пропорційні впорядкованості й складності художнього феномену . У рецептивній естетиці, що представлена іменами Ганса Яусса та Вольфганга Ізера, часто йдеться про ускладненість тексту як один із чинників його художності. Справді, сприймаючи ускладнений момент тексту, реципієнт активізує свій інтелект - цей момент активізації і є результатом наявної в тексті таємниці, яка потребує розгадки. Саме розгадування є процесом відкриття чогось нового, і тому він супроводиться з'явою естетичного сенсу. Проте ця схема є по-справжньому дієвою лише тоді, коли ускладнений текст має у згорнутому вигляді глибинні, позначені істинністю смисли. Йдеться про перший спосіб генерування художньої енергії. Другий спосіб збудження свідомості реципієнта, у процесі якого і відбувається "заряджання" її художніми смислами, грунтується на архетипній основі Шевченкового поетичного мовлення - тій усно-мовній генезі його слова, про яку вище вже мовилося. Поет широко вживає образні формули, вислови, які за багатовікове усно-мовне буття народу викристалізувалися в такі собі діамантні розсипи. Шевченко володів геніальним даром виявляти ці розсипи й органічно трансформувати їх у свою поетичну мову. Природа такого дару стає очевиднішою, якщо перечитати Шевченкові листи, адресовані тим, до кого він міг звертатися рідною мовою. Кожен такий лист є феєрверком із прислів'їв, приказок, різних усно-мовних ідіоматичних висловів - створюється враження, що Шевченко хизувався своїми буквально безмежними знаннями рідної мови. Діамант, як відомо, матеріал суперщільний. Мовні "діамантові розсипи" за всієї своєї зовнішньої простоти наділені високою смисловою щільністю, якій притаманна здатність у процесі сприймання розгортатися у свідомості читача, збуджуючи його інтелект. І в цій здатності до такого розгортання -один із ключів до розуміння природи енергетики Шевченкового поетичного слова. Водночас це один із ключів до розуміння феномену органічності поетичного стилю. З огляду на сказане пригляньмося до аналізованого вислову. "Мені так любо, любо стало..." - проста, винятково лаконічна і по-геніальному виразна характеристика емоційного стану. Повторення головного (несучого, каркасного) слова любо значно посилює його виражальну силу. Усно-мовний ідіоматичний сенс ледь відчутний - але ж він є! У вислові "Неначе в Бога..." теж жевріє ідіоматичний сенс. У нього виразна знаковість - тобто він умент упізнається, і наявний у ньому сконцентрований емоційний смисл одразу ж передається реципієнтові - заряджає його. "Боже блаженство", "блаженство" - поняття широко вживані у християнському світі - тісно пов'язані з поняттям молитви, того молитовного стану, який зазвичай характеризується як наближення до Бога. Вислів "Неначе в Бога..." у смисловому значенні переходить до сенсу молитва, молитовний стан. Треба зрозуміти органічність цього переходу як характерну для поетики Шевченка особливість. Його поезії переважно розгортаються не як зчеплення смислів (хоч і таке буває), а як органічне переливання смислу з одного стану в інший. Вочевидь, це вища форма органічності в розгортанні поетичного змісту. Уже прокликали до паю, А я собі у бур'яні ; Молюся Богу... Ось так і відбулося це органічне переливання смислу: спочатку зазначено "неначе в Бога", а тепер - "молюся Богу". Це світлий сонячний стан блаженства, викликаний молитвою, наближенням до Бога. Ці слова, до речі, відкривають певні глибини душі як Шевченка-підлітка, так і Шевченка-чоловіка й дають значущий матеріа/і для осмислення проблеми релігійності/атеїстичності поета. Водночас вони прекрасно ілюструють думку Івана Огієнка, що "Шевченкова мова високо і широко релігійна, бо таким був сам Шевченко ще від свого народження. Він глибоко і істотно зрісся з Богом, як зо своїм Отцем і Опікуном, - і про все це свідчить його мова. Бо такий релігійний сам український народ, бо така релігійна й наша народна мова" . Емоційний молитовний стан був настільки глибоким, що завжди голодний кріпак-сирота навіть не звернув уваги, як покликати на гуртовий обід - "прокликали до паю". Як бачимо, і цей текстовий момент "працює" на вираження головного смислу фрагмента - засвідчує зануреність ліричного героя у стан молитовного блаженства. Детапь "А я собі у бур'яні молюся Богу" потребує окремої уваги. В мемуарній літературі є кілька споминів про те, що маленький Тарас, позбавлений фактично, рідного дому, часто влаштовував собі в густих садках схованки. ОЛазаревський пише у своїх "Матеріалах до біографії Т.Г.Шевченка": "Тут, у калинових кущах, втікач-школяр влаштовував собі затишну схованку від шкільних різок; очистивши площинку й посипавши її піском, він склав собі з дерну щось подібне до ліжка й усамітнювався, коли вже не мав сил терпіти шкільні муки... Хлопець пішов з двору і сховався у далекому городі, в кущах калини. Там він просидів чотири доби... Тарас влаштував собі в кущах калини курінь, поробив біля нього стежки й посипав їх піском...". У таких схованках маленький Тарас ховався не тільки від п'яного дяка чи злої мачухи. Дуже часто, гадаю, то була потреба в усамітненні - потреба, що характерна для людей з особливою психострукту-рою. Це творчі люди з винятково інтенсивним внутрішнім життям, здатні до зосередженого осмислення себе і світу. Усамітнення як час, коли відбувається таке осмислення, їм доконечно потрібне. Одна із найприхованіших таємниць Шевченкової поетики досі, до речі, не те що не осмислена, а й навіть не порушена як проблема, полягає в умінні поета розробляти смисловий мотив до абсолюту, вичерпувати його до кінця. Здається, що мотив блаженної радості всіма, уже вище проаналізованими рядками, сповна виражений. Аж ні - поетові цього недостатньо. Чуття міри, яке, як відомо, є неодмінним і дуже істотним складником художнього таланту, йому підказує: відчуття "сонячного" блаженства ще не втілилося у словесний матеріал ("текст"), і, відповідно, воно ще недостатньо вразить читача, недостатньо передасться йому через слово; ось чому мотив треба розробляти далі... (Зовсім не наполягаю на тому, що поет так чи приблизно так думав, творячи цю поезію. Йдеться про геніальну творчу інтуїцію, яка буквально "вела" поета у процесі творення поетичного тексту. Відомий психофізіолог П.Симонов переконаний: сама природа творчої інтуїції настільки втаємничена, що її науково пояснити неможливо. Проте аналіз поезій Шевченка "під мікроскопом" здатний дати надзвичайно важливий матеріал для висновків про те, як творча інтуїція фактично "керує" творчим процесом, "водить пером", підказуючи поетові найоптимальніші творчі прийоми.) Отже, інтуїція підказує поетові: мотив блаженної, "сонячної" радості треба розвивати, бо те, що вже виражене, наділене недостатнім енергетичним потенціалом для заряджання читача потрібним враженням. Перебуваючи у "Божому потоці" творчого натхнення, коли інтуїція є особливо загостреною і диктує найкращі з усіх можливих вирішення, поет виходить на прийоми, аналіз яких просто вражає, бо відкривається віртуозність поетикальної техніки Шевченка. її не помічає "рядовий" читач, але професійний читач, озброєний до того ж "мікроскопом" як методом особливо повільного аналітичного читання, не може не вразитися нею. 1 не знаю, Чого маленькому мені Тойді так приязно молилось, Чого так весело було. Вдатися до подібного запитання - застосувати поширений риторичний прийом. Він активізує сприймання проголошеного слова. Поставлене запитання - це завжди невеличка пауза, після якої йде новий поштовх у розгортанні смислу. Господнє небо, і село, Ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло! А тепер - увага! Знову налаштуємо "мікроскоп", щоб "навести різкість" на цей момент поетичного тексту. Спочатку погляньмо, як у цих трьох рядках зображено простір. Читач бачить небесний, панорамний простір, у центрі якого - сонце. Нижче - село (середній план). І нарешті - крупний план - "ягня, здається, веселилось!". Пропоную зосередитися принаймні на трьох моментах. Перший: якщо розглянути будь-який пейзажний фрагмент у поетичному тексті Шевченка, то легко дійти висновку, що його створила людина, яка дивиться на світ очима професійного живописця. Усі його словесні пейзажні картини, навіть якщо вони створені з мінімальною затратою словесного матеріалу, мають свою, як правило, дуже виразну композицію та кольористику. В цьому випадку в образній свідомості читача вибудовується трипла-нова композиція - далекий, середній та близький (крупний) плани. Другий момент: "мікроскоп" допомагає побачити ще одну особливість художнього мислення поета, яку, користуючись сучасною термінологією на означення еволюції художнього мислення і, відповідно, художньої форми останніх двох століть, можна визначити як модерність. Це той прорив до майбутніх виражальних форм, про які вже мовилося на початку статті. Але якщо тоді увага була звернена на модерність жанрової форми, то тепер маємо щасливу нагоду спостерігати за модерністе як рисою художнього мислення Шевченка, що втілена на мікрообразно-му рівні. Йдеться про образну деталь "ягня, здається, веселилось!". Виокремлення деталі, її укрупнення, надання їй художньо-образної енергетики стало характерною ознакою європейського художнього мислення лише на зламі XIX і XX ст., коли стверджувався власне модерністський спосіб художнього мислення. (Кажу європейського, бо для поетики Сходу надання окремому предмету художньо-обрашої енергетики є одним із найголовніших принципів з найдавніших часів - яскравим прикладом тут слугує китайська чи японська поезія.) Як відомо, модерністське мислення і, відповідно, модерністські принципи роботи зі словом відновлювалися після чвертьвікової перерви поетами-шістдесятниками. Тоді знову з'явився інтерес до окремого предмета-деталі, до "секретів" його художньої виражальності, що й зафіксувала Ліна Костенко у своїй знаменитій рекомендації: Якщо не можна вітер змалювати, Прозорий вітер на ясному тлі, - Змалюй дуби, могутні і крислаті, Котрі од вітру гнуться до землі. Ягня, що веселиться, - предметна деталь, яка прекрасно "працює" на створення враження про блаженно-радісний стан, у якому перебувають тринадцятирічний пастушок і все довкілля. Деталь явно архетипна, легко впізнавана читачем, що хоч трохи знайомий із сільським світом. У цій по-народному іронічній образній деталі виявляється спектр особливих якостей поетичного стилю Шевченка, а саме: з одного боку, архетипність і пов'язана з нею глибинна народність, а з другого -явні ознаки прориву до поетикальних ("технічних") досягнень, що сформуються лише в майбутньому і будуть наділені підвищеними виражальними ресурсами. Гадаю, що саме в такому поєднанні двох якостей і треба шукати один із ключів вічної - на всі часи! - привабливості поетичного слова Шевченка. Третій момент: ще раз пропонуємо звернути увагу на те, як буквально всі складники аналізованого фрагмента з повною взаємоузгодженістю, по суті, різних за природою поетикальних прийомів, "працюють" на досягнення кінцевого результату. Тож, узагальнивши результати аналізу всіх попередніх фрагментів першої частини поетичного твору, доходимо висновку про тотальну спрямованість усіх образно-змістових клітинок цієї частини на створення враження блаженної радості, якою перейняте не тільки все єство сільського пастушка, а й уся природа. Довкілля тут співучасте з ліричним героєм. Між його почувіанням і "почуванням" природи - абсолютна гармонія. "Мікроскоп" показав нам тотальну організованість поетичного тексту Шевченка на досягнення результату. Водночас треба зробити принципове зауваження, що така сконцентрованість зусиль є майже непомітною, текст розгортається органічно, без найменших ознак "рукотворності" прийомів. І тільки за допомогою "мікроскопа ті прийоми, що інтенсивно "працюють" на кінцевий результат, вдається виявити. Шевченків текст функціонує як навдивовиж органічна система, що генерує художню енергетику. І в цьому -найголовніший висновок, здобутий за допомогою "мікроскопа". Аналізуючи наступні частини твору, вже відмовимося від послуг "мікроскопа". Тепер наше завдання - піднятися до художніх смислів, виражених поетом. Власне - піднятисяі На жаль, поезія "Мені тринадцятий минало..." сприймається спрощено, в якомусь, так би мовити, автоматичному режимі. Неначе в ній усе зрозуміле і добре відоме. Більшість Шевченкових творів "захищені" оболонкою із раніше вироблених стереотипів. Вони гасять енергетику тексту. Йдеться про одну із серйозних проблем рецепції Шевченка сучасним читачем. Проголошуваних загальників про велич Шевченка предо-статньо. А ось постійної, добре поставленої і грамотної, із застосуванням сучасних РК,-технологій (куди ж від них дінешся!), інтерпретаційної роботи, яка допомагала б вивільнювати Шевченкові твори від шкараіупи стереотипів, порушувати автоматизм їх сприймання, у нас серйозно не вистачає. З цими думками й розпочнемо осмислення наступного фрагмента твору. Та недовго сонце гріло, Недовго молилось... Запекло, почервоніло І рай запалило. Мов прокинувся, дивлюся: Село почорніло, . Боже небо голубеє І те помарніло. Поглянув я на ягнята - Не мої ягнята! Обернувся я на хати - Нема в мене хати! Не дав мені Бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози!.. Відбулася зміна настрою - від блаженної радості до відчуття глибокого нещастя, яке пройняло не тільки пастушка, а й увесь космос. Різка зміна настрою, який супроводиться відповідними змінами темпоритму, досить часто трапляється в Шевченка, настільки часто, що її можна кваліфікувати як улюблений прийом. (Згадаймо для прикладу різкий перепад настрою і, відповідно, ритму в поезії "Минають дні, минають ночі...".) Тепер, коли треба виразити стан розпачу, глибокого, на межі трагедійного афекту, нещастя, поет використовує вже створений художньо-естетичний потенціал, переводячи його в режимі різкого контрасту зі знаку "плюс" на знак "мінус". Сонце, яке щойно було ласкавим і "гріло, не пекло", раптом "за-, пекло, почервоніло і рай запалило?» "Веселе" Село "враз почорніло", "Боже небо" - "і те помарніло"... Що спричинило таку різку, зміну настрою? Відповідь однозначна: підлітка раптово "охопило гостре відчуття сирітства. У книгах В.Вересаєва "Пушкін у житті" та "Гоголь у житті", що буквально змонтовані з цитацій мемуаристів, виразно засвідчена одна характерна для цих геніально обдарованих митців риса - обидва вони вражали різкими і часто незрозумілими для навколишніх перепадами настрою - безтурботна веселість дуже часто змінювалася глибокою зажурою і навпаки. Подібна різка зміна емоційних станів була властива й Шевченкові - про це легко знайти чимало свідчень у мемуарній літературі. Усі три митці є представниками епохи, що характеризується переходом від романтизму до реалізму. Належність до романтичної епохи позначилася на відкритому, дуже часто навіть гіперболізованому демонструванні власних почуттів. Образ митця в поетів романтичного штибу - це образ людини, що охоплена граничними за інтенсивністю емоціями . У другій половині XIX ст., в добу різночинницької та народницької літератури, такий відкритий вияв гіперболізованої почуттєвості немовби "вийшов з моди". Щоправда, до нього повернуться на межі XIX - початку XX ст., в період декадансу, коли вираження почуттів знову набуло демонстративної інтенсивності і мотив "з журбою радість обнялась" (Олександр Олесь) звучав дуже часто. Найбільш витончені перепади почуттів знайдемо в "Сонячних кларнетах" Павла Тичини. Та про все це говоримо задля створення контексту, завдяки якому осмислювана проблема починає проглядатися рельєфніше. Насправді ж на різкий перепад настрою в ліричного героя аналізованої поезії можна й треба дивитися простіше. І Пушкін, і Гоголь, і Шевченко, які "в житті" вражали своїх знайомих раптовими і, як здавалося, безпричинними змінами настрою, були геніальними митцями, а це означає, що одним зі складників їхнього виняткового природного обдаровання була виняткова емоційна збудливість, про яку вже йшлося. Власне, завдяки такій реактивності нервової системи вони піднімалися до того високого натхнення, в якому й творилися їхні тексти. Погодимося з тим, що високе натхнення треба розуміти як високу енергетичну напругу особистості митця, коли вкрай загострюються його творча інтуїція, почуття та образні візії і коли все, що він прагне виразити, втілюється з максимально можливою повнотою у слово. Здається, у цьому й полягає одна з найбільших таємниць творчості, коли енергетика натхнення переходить в енергетику слова. Нині широковживаним стало слово герменевтика. Факт, на нашу думку, позитивний, бо ия, сказати б, мода зумовлює певну наукову результативність, яка виявляється бодай у тому, що активізує інтерес до проблем пізнання художніх текстів. Щодо текстів ліричних творів (а "Мені тринадцятий минало..." є твором виразно ліричним, і сам Шевченко, як це добре відомо, належить до поетів інтенсивного ліричного самовираження), то треба погодитися, що одним із головних принципів герменевтики має бути вимога розуміти автора. (Наразі не будемо втягуватися в розмову про багатоваріантність розуміння "образу автора" щодо ліричного твору - "ліричний герой", власне автор і т.ін.). В ігноруванні автора є певний сенс тоді, коли перед нами стоїть завдання пізнати форму як генератора художнього враження - що й робили, до речі, російські формалісти, культивуючи іманентний аналіз тексту і вважаючи інтерес до автора "позатекстовим чинником". Насправді ж, якщо інтерпретація піднімається до автора, відкриває автора, то в такому разі здійснюється герменевтичний прорив у розумінні тексту. З'являється ефект відкриття. У чому ж полягає цей ефект відкриття? Що конкретно відкриває для себе в авторові адекватний (імпліцитний) читач, сприймаючи зазначений уривок ("Та недовго сонце гріло...")? Ідеться про кілька органічно перехідних один в одного смислових шарів. Перший смисловий шар - раптово загострене відчуття сирітства. Тема сирітства наскрізна в Шевченка, особливо ж у перший період творчості. Надалі її вияви кількісно зменшилися - їх витісняли інші, актуальніші, тематичні домінанти. Здебільшого в першому періоді мотив (тема) сирітства лише номінувався. Цього вистачало, бо в самій номінації було багато знако-вості, що живилася народнопісенною традицією. Аналізований уривок розкриває емоційно-смислове наповнення стану сирітства. Кажемо смислове тому, що стають зрозумілими власне змістові чинники цього стану. Юрій Липа є автором статті про Шевченка як про "селянського короля". У ній, окрім усього, підкреслюється селянськість менталітету поета. Про Шевченка як про органічний осколок українського селянського материка писав Євген Маланюк. (Зауважимо, що обидва автори - і Юрій Липа, і Євген Маланюк - були людьми одного покоління. їхній високий, класично витончений естетичний інтелектуалізм поєднувався з глибоким і точним розумінням свого народу, духовна цілісність якого ще не була зруйнована жахливими катаклізмами XX ст. Звідси і їхнє концептуальне розуміння Шевченка як органічної частинки свого народу.) Селянин відчував свою захищеність лише тоді, коли мав бодай якусь власність - хату і щось біля хати. Кріпаки були хоча й дрібними, але власниками, вони змушені були відробляти панщину, проте мали хату, дрібну живність і трохи поля, з чого й жили. Без-маєтність була катастрофою для селянина. Тринадцятилітній хлопець був частинкою селянського середовища. Усвідомлення власної цілковитої безмаєтності загострювало у винятково вразливого підлітка відчуття сирітства, самотності, беззахисності. А дівчина При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь вибирала, Та й почула, що я плачу. Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала... Якщо визначати Шевченкові рядки, які найчастіше присутні у свідомості українців і які через те вже набули певної знаковості з-поміж інших широко впізнаваних поетичних висловлювань (наприклад, "Реве та стогне Дніпр широкий...", "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями...", "В своїй хаті своя правда, і сила, і воля..." і т.ін. - таких знакових, упізнаваних висловлювань у Шевченка є дуже багато), то вище процитовані рядки, без сумніву, треба віднести до них. Є в них особлива магія природності Шевченкового вислову. Про цю природність уже йшлося. Проте до її осмислення повертаємося знову, розуміючи, що саме в ній прихована одна з таємниць вічної привабливості Шевченкової поезії. Термін текст тут мало підходить хоча б через сухість свого звучання. Більше пасує слово висловлювання завдяки голосній повнозвучності й виразній внутрішній образності. Тож вислів у Шевченка плине, змінюючи, а точніше, переливаючи при цьому з дивовижною органічністю свій зміст. Потребує окремого розгляду логічність того переливу змісту, його глибинна психологічна вмотивованість, розгадка якої (якщо вона зроджується у свідомості імпліцитного читача) є потужним збудником естетичного задоволення, що часто переходить у справжнє захоплення, хвилювання - воно настає, коли тобі в один момент відкривається вся довершеність витонченої речі. Йде наратив, абсолютна довершеність якого виявляється у створенні виключно економним способом простої сюжетної замальовки, такої собі міні-новелки, в якій на тлі добре видимого пейзажу відтворено сюжетну дію, де кожний крок має внутрішню психологічну наповненість. Міні-сюжет, як цього й вимагає новелістичний жанр, завершується пунктом, що генерує в читацьку свідомість певний смисл, цінність якого полягає у загальнолюдському звучанні. І все це - на хвилі неповторної Шевченкової ритмомелодики, з її ледь відчутною коломийковою архетипністю, з останнім акордом, що завершується ключовим для породжуваного загальнолюдського смислу словом поцілувала. Дівчина, стоячи босою у воді ставка, вибирала плоскінь - довгі конопляні стебла, покладені вимокати у літеплі, аби потім з них було легше відділяти волокна. Плоскінь вибирали з води, розкладали на березі, висушували на сонці. Коноплю звозили возами -звідси й дорога біля ставка. У тиші літнього дня дівчина, вибираючи плоскінь, почула чийсь здушений схлип. Оглянулась - побачила знайомого підлітка-сироту, який пас овець. Що з ним? Чого плаче? Вийшла з води, витерла руки об полотняний поділ спідниці й пішла до хлопця. Він притих, дивився на дівчину зніченими очима. По щоках текли сльози. Дівчина знала хлопця, знала його вразливість, здогадувалася, що саме зараз він знову загострено відчув увесь біль своєї сирітської недолі. То був біль одинокості та незахищеності в цьому світі. Дівчина віком була трохи старша за хлопця. Тому й поставилася до нього як сестра до меншого брата. Далі - два глибокі своєю знаковістю жести. Витерти сльози - це знак, що передає бажання заспокоїти хлопця, виявити своє прихильне й співчутливе ставлення до нього. У ньому - й сестринство, і материнство, і жіночність, і ніжність. Це заспокійливий жест. Другий жест є емоційно-логічним продовженням першого: за витиранням сліз іде поцілунок - найвищий вияв доброти, ніжності, любові. Це ніби завершення короткотривалого, але гранично ефективного процесу - заспокоєння. "І по-ці-лу-ва-ла..." - повноголосе слово, що звучить з уповільнено-завершуваль-ною інтонацією, яка посилюється ще й крапками. Далі - не тільки заспокоєння, а й раптове зближення двох душ. Починаєш розуміти, що глибока, щира співчутливість - це одна з найцінніших людських рис. Вияв співчутливості - це завжди вияв Добра і Любові. В поезії Шевченка якраз і схоплено та увиразнено той загальнолюдський ціннісний момент, коли співчутливість однієї людини до іншої народжує Добро. Деякі шевченкознавці схильні вбачати в цьому міні-сюжеті автобіографічний сенс, пов'язаний із дитячим захопленням поета - сільською дівчинкою Оксаною Коваленко, про яку він писав: Ми вкупочці колись росли, Маленькими собі любились. А матері на нас дивились Та говорили, що колись Одружимо їх. Не вгадали. Старі зараннє повмирали, А ми малими розійшлись Та вже й не сходились ніколи. Вочевидь, виходячи з поезії "Мені тринадцятий минало.. ." та й з інших поезій, присвячених Оксані Коваленко, М.Шагінян зробила висновок, що "в цій любові старша, Оксана, була учителем і наставницею хлопчика. Йому, що плакав, вона "утирала сльози" і ласкою знову відкривала для нього світ. Вона вчила його мови кохання (гадаю, скоріше любові, бо кохати - це щось інше. -Г.К.). Вчила його рідної пісні" Треба звернути увагу на прийоми, які передають чергову - і вже останню! - різку зміну настрою ліричного героя. Перший засіб прекрасно ілюструє принцип ощадливості виражальних ресурсів, який є важливим дта будь-якого мистецтва, зокрема й словесного. Йдеться про три перші рядки аналізованого фрагмента. Слова "Неначе сонце засіяло..." повертають нас до того настрою, що потужно генерувався першими 15-ма рядками. "Неначе сонце засіяло..." - це вже певний знак, змістовність якого становлять принаймні два складники: перший - це свого роду свіжа пам'ять про той світлий стан душі, коли хлопцеві так "приязно молилось", коли "Ягня, здається, веселилось!/ І сонце гріло, не пекло!"; другий має архетипний вимір, а саме: поява сонця означає появу тепла, душевної радості, світла ("з'явився мов сонце..."). Свідомість реципієнта сприймає ці два шари синтезовано, не розрізняючії їх. Проте в тому органічному синтезі треба бачити один із секретів генерування художньої енергетики. Зовнішня простота. вислову робить той секрет непомітним. Але він діє - повертає частково настрій, що домінував у першій частині тексту, та навіює смисли архетипного походження, пов'язані із сонцем, його появою. Слова "І ми, жартуючи, погнали / Чужі ягнята до води" відтворюють у свідомості читача візуальну картину, яка щедро генерує смисл. І тут треба сказати про одну з особливостей поетики Шевченка. Йдеться про живописно-зоровніі компонент у художньому мисленні поета, який реалізовувався "вкладанням" у творені тексти величезної кількості завершених картин. Під час сприймання тексту вони відтворюються у свідомості читача, заряджаючи його наявною в них художньою енергією. Шевченко був професійним живописцем і дивився на світ очима живописця. Найвиразніше це відчувається в його словесних пейзажах. їх може легко відтворювати художник - у них своя композиція та кольористика. Сказане стосується й побутових моментів, кожний із яких при його відтворенні в свідомості читача, навіює певні художні смисли. Ось і зараз перед читачем постає візуальна картина: хлопець і дівчина женуть до водопою ягнят. Чи ж не породжує вона смисли, що ми їх називаємо художніми? Дівчина заспокоїла чулого підлітка, що раптом відчув себе глибоко нещасним та одиноким у цьому світі. Витерла сльози, поцілувала. І не покинула його, не залишила на самоті. Виявлена нею співчутливість знайшла відгук у хлопця. З'явилося відчуття душевної близькості двох людей - відчуття радості й щастя. Вони вже разом. Вона допомагає йому - женуть разом ягнят до води. І тут приходить розуміння, що головний смисл цієї поезії - у прославленні людської спшчутливості, здатності однієї людини прийти на допомогу іншій саме тоді, коли тій нестерпно важко... * * * Завершальні рядки, як правило, не подаються у шкільних підручниках та хрестоматіях. Укладачів шкільних програм зрозуміти можна, вочевидь, вони побоювалися, що останні рядки викличуть в учнів чимало запитань, на які педагогові-інтерпретатору вельми непросто відповідати. Воно й справді так. Для більш-менш адекватного сприйняття прикінцевих рядків треба піднятися до особистості Шевченка, до розуміння психологічного стану, який спричинив появу твору. Знову виходимо на закономірність, яку можна вважати одним із постулатів герменевтики творів ліричного жанру: глибина розуміння ліричних текстів і, відповідно, глибина їхньої інтерпретації прямо залежить від того, наскільки інтерпретатор піднімається до автора як до особистості, що самовиразилася у творі. З цих позицій і глянемо на завершальну частину твору. Бридня!.. А й досі, як згадаю, То серце плаче та болить, Чому Господь не дав дожить Малого віку у тім раю. Умер би, орючи на ниві, Нічого б на світі не знав. Не був би в світі юродивим. Людей і [Бога] не прокляв! Для нас "піднятися до автора" означає зрозуміти психологічний стан поета в період, коли була створена поезія "Мені тринадцятий минало...". Поезія написана у другій половині 1847 р. в Орській фортеці. ЗО травня того року кириломе-фодіївцям було оголошено царський присуд. Цього ж дня Шевченка вивели з каземату і відправили під охороною в розпорядження військового міністерства. "ЗО травня вранці, - згадував Костомаров, - дивлячись з вікна, я побачив, як виводили Шевченка, дуже оброслого бородою, і садовили у найману карету разом з озброєними жандармами. Побачивши мене у вікні, він привітно і з усмішкою вклонився мені, на що я також відповів знаком вітання..." . Наводимо цей уривок, бо він дає змогу побачити живого Шевченка. До речі, у спогадах Костомарова є й інше важливе свідчення, яке характеризує поведінку Шевченка під час перебування в казематі. Був момент, коли арештованих кириломефодіївців зібрали разом в одній кімнаті "перед тими дверима, куди нас викликали для очних ставок". Усі були пригнічені. Тільки "Шевченко вирізнявся бузтурботною веселістю і жартівливістю. Він комічно розповідав, як під час повернення його до Києва арештував його на паромі косоокий квартальний; зауважував при цьому, що недарма він здавна не міг терпіти косооких..." . 31 травня, опівдні, Шевченка в супроводі фельд'єге-ра відправили в Оренбург. У ніч з 8 на 9 червня Шевченко прибув у пункт призначення. Перебування в Оренбурзі було недовгим і відносно не важким як для заслання. Знайшлося чимало людей, які, знаючії і шануючи його як поета, були готові допомогти йому. Дуже важливим є штрих, який знаходимо у спогадах Ф.Лазаревського, де він розповідає, як, дізнавшись про прибуття Шевченка до Оренбурга, "кинувся у казарми й насилу розшукав там новопривезеного арештанта Він лежав долілиць на нарах, заглибившись у читання Біблії. Доти я ніколи не бачив Шевченка, а знав тільки його "Кобзаря" та "Гайдамаків". Забувши про присутніх наглядачів, у юнацькому пориві я кинувся йому на шию. Неохоче підвівшись із нар, Тарас Григорович заговорив зі мною недовірливо, уривчасто відповідаючи на мої запитання. Та й зрозуміло, чи міг він одразу довіритися людині, що з'явилася до нього ні з того, ні з сього у перші години його прибуття на місце заслання? Тим часом я спитав його: чи можу я чимось стати йому в пригоді? Він стримано відповів: "Я не потребую чиєїсь допомоги - сам собі допомагатиму. Я вже дістав запрошення від начальника пересильної тюрми навчати його дітей". Ці слова засвідчують, з одного боку, внутрішню готовність Шевченка гідно витримати вкрай важке випробування, що випало на його долю, а, з другого - приховану надію, що це випробування буде пом'якшене його особливим статусом - статусом людини освіченої, яка була високо шанованою і навіть знаменитою в тому іншому, колишньому житті. Спочатку ці надії і справді виправдовувалися. Шевченко відчув увагу і повагу своїх шанувальників. Він вільно залишав казарму, міг днями жити на квартирі своїх нових друзів, зокрема у Ф.Лазаревського. А потім - кількаденна подорож в Орську фортецю, куди поета направили для проходження служби. І тут, в Орську, сталося те, що можна назвати психологічним ударом для Шевченка. Задушлива казарма, п'яні й вульгарні офіцери, приниження на плацу для муштри, де з нього прагнули зробити бравого солдата, ревматизм і цинга - хвороби, що з'явилися в перший рік перебування на засланні... - все це доводило чутливого поета ("людини без шкіри") до крайньої психічної напруги. Окрім того - гострі напади ностальгії: колишнє вільне життя в Україні обірвалося ще зовсім недавно - у квітні цього ж, 1847 р. Тому й спогади про нього були ще свіжі. "...Шевченка, з одного боку, гризли нудьга і скорбота, а, з другого - нічим і ні з ким було розважити йому тугу. Куди б він не повернувся, до чого б не взявся, замість розваги зазнавав ще більшої туги. Далека чужина, смердюча казарма, барабан, муштри, темне і п'яне товариство, сварка, лайка, бійка... Без краю голий степ, киргизи, спокуса писати і малювати - і заборона чинити те і друге! Яких ще гірших обставин пекельних можна було примірковати задля поета-художника..." [4; 267, 268]. Щойно цитований Олександр Кониський відзначив одну особливість внутрішніх станів Тараса Шевченка на початку його невільничого життя. Він поклав собі триматися мужньо і будь-що пройти гідно всі випробування, які чекали на нього як на невільника. Є багато свідчень такої боротьби за збереження власної гідності. Хвилини крайнього відчаю поет завжди переборював. Це була постійна, протяжністю в десять років каторги, внутрішня боротьба, яка знайшла відображення у знаменитій формулі "Караюсь, мучуся.., але не каюсь!". Свідчення цієї боротьби знаходимо у листі до Михайла Лазаревського: "Отже, так зі мною трапилося, спершу я сміливо заглянув лихові в очі. І думав, що то була сила волі над собою, аж ні, то була гордість сліпая. Я не розглядів дна тієї бездни, в котору впав. А тепер, як розглядів, то душа моя убогая розсипалася, мов пилина перед лицем вітра. Не по-християнськи, брате мій, знаю, а що діяти? Опріче того, що нема з ким щире слово промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріче всіх лих, що душу катують, -Бог покарав мене ще й тілесним недугом, занедужав я спершу ревматизмом <...>. До люльок, смороду і зику став я потроху привикать, а тут спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі... (Згадка про Іова тут зовсім не випадкова, бо, за біблійними переказами, Іов - праведник, якому сатана послав найважчі життєві випробування, проте цим не змусив його зневіритися у своїй правоті. - Г.К.) <...> Іноді так мене нудьга за серце здавить, що (без сорому казка) аж заплачу. Якби все те розказать, що я терплю тепер по любові і милості милосердного Бога, то і за тиждень не розказав би. Цур же йому. Нехай воно сниться тому, хто людям добра не хоче" . О.Кониський так коментує цей лист: "Те, що Шевченко називає в сьому листі "сліпою гордістю", була, властиво, натуральна реакція великого духу правди й самосвідомості - проти самовласті та лиходійних вчинків над ним Дубельта, Орлова й інших: почалася вона ще разом з арештом і стояла до приїзду в Орськ. ...Але ж Орськ хоч і не зламав його духу, бо суще великого духу не можна зламати, - але причавив, приголомшив. Ще і в Орську якийсь час, мабуть, доки не занепав на ревматизм, а ще гірше на цингу, Тарас силкувався підтримувати реакцію свого духу; але вже в липні помічаємо, що в душі його починає творитися все оте, що він висловив Лазаревському і в чому до того часу не хотів і сам собі признатися. Почуття приголомшеності і підупад духу без Тарасової волі пробилися наоколо і показали себе незримо для самого його" . Звертаємо увагу ще на один висновок Кониського: "Можна тільки дивуватися тому, що пережиті Шевченком в Орську, потім в Оренбурзі і в Новопетровську обставини, утиски і гнобительство не довели його до божевілля. Се показує нам незвичайну міць його духу взагалі, міць його духово-морального організму" . Наше уявлення про життя поета в Орській фортеці, так само як і розуміння його внутрішніх станів у цей період, набудуть більшої конкретики, коли перечитаємо його поезію "А.О.Козачковському". У ній є і саморефлексії, пов'язані з розумінням своїх мук каторжанина як покари за поетичну творчість, і стислий опис вільного від солдатської муштри недільного дня, який він проводив усамітнено за фортечними валами і де, напевне, й занотовував у захалявну книжечку свої поетичні експромти і розповіді про безсонні ночі, проведені у смердючій казармі. Екскурс у той біографічний період, коли була створена поезія "Мені тринадцятий минало...", дає певний матеріал для її повнішої інтерпретації. По-перше, стає зрозумілішою і жанрова своєрідність твору, і той головний чинник, що вплинув на її формування. Так, це лірична поезія, створена в жанрі ностальгійного спогаду-візії. Ностальгія - це передусім візії. Ними живляться ностальгійні почуття. Поезія "Сонце заходить, гори чорніють...", якою в "Кобзарі" відкривається цикл "Орських" поезій, ілюструє думку, що ностальгійне почуття супроводиться відповідними візіями. (Зауважимо, що "механізми" появи образних уявлень у свідомості реципієнта художнього тексту і зрощеність їх з емоційними станами, якими супроводиться поява зорових образів, є предметом зацікавлення рецептивної поетики. Гадаю, що ностальгійні поезії Шевченка періоду заслання є прекрасним матеріалом, аналіз якого допоможе увиразнити в науковому сенсі взаємозв'язок між зоровими образами та емоційними станами.) У ліричній поезії Шевченка, створеній у період заслання, дуже багато ностальгійних образних марень. У них потужна енергетика впливу. Проте художнього ошляхетнення вони набувають завдяки тому, що породжують смисли, тобто породжують те, що зазвичай іменується як художня ідея. Вона - художня ідея - розгортає текст, фактично формує його, тобто виконує функцію системо-творчого чинника. Аналізуючи поезію, ми вже дійшли висновку, що головний смисл, який породжується художньою реалізацією міні-сюжету, полягає у ствердженні людської співчутливості як Добра, як найвищої загальнолюдської цінності. Чи зумовлена ця художня ідея описаними вище психологічними станами поета? Безсумнівно! Тут, у засланні, він, як ніколи раніше, відчував гостру потребу у дружньому привіті, у доброму слові підтримки, які бодай трохи притлумили б той біль самотності, з яким жив поет. Про це він прямо говорить у своєму листі з Орська до А.Лизогуба: "Було на собаку кинь, то влучиш друга, а як прийшлось до скруту, то святий їх знає, де вони поділись! чи не вмерли, крий Боже? Ні, здраству-ють: та тілько одцурались безтатанного свого друга. Бог їм звидить. Якби вони знали, що єдине слово ласкаве тепер для мене паче всякої радості (виділення моє. -Г.К.). Так що ж, недогадливі". Кожний лист, який прибивався в Орськ до Шевченка з України, викликав у нього бурю емоцій. Відповіді на ці листи були сповнені вдячності за те, що не забули його. "Тринадцатмй день уже читаю Ваше письмо, на-изусть вьіучил, - пише Шевченко Варварі Рєпніній з Орська. - Я как бш ото сна тяжелого нроснулся, когда получу письмо от кого-нибудь не отрекшегося меня, а Ваше письмо перенесло меня из мрачньїх казарм на мою родину - и в Ваш прекрасний Яготин, - какое чуд-ное наслаждение воображать тех, которьіе вспоминают обо мне, хотя их очень мало; счастлив, кто мальїм дово-лен, и в настоящее время я принадлежу к самим счаст-ливьш..." . Листи з України потрібні були поетові як вияв уваги до нього, як рятівна підтримка у важкому психологічному та фізичному стані. І взагалі чекання на листи, на відгуки з України відбилося у невольничій ліриці поета окремим мотивом, який іноді набував рідкісної смислової глибини, досі, здається, ще недостатньо проінтерпретованої ("І знов мені не привезла / Нічого пошта з України...", "Хіба самому написать / Таке посланіє для себе..."). Виходячи зі щойно сказаного, можна зробити висновок, що головний смисл, породжуваний міні-сюже-том поезії "Мені тринадцятий минало...", був стимульований тогочасним психологічним станом поета, гострою потребою в увазі та співчутливості друзів і знайомих, що залишилися в Україні. Він породжений підсвідомою сферою поета, яка в екстремальній для нього ситуації активно вбирала в себе всі больові моменти, що переживались у свідомості. Відомо, що одна з найважливіших функцій підсвідомості полягає в тому, щоб вбирати в себе надмір психологічних вражень, які переповнюють свідомість людини. Таким чином підсвідомість виконує захисну функцію. Цю модель зв'язку свідомості та підсвідомості описав Іван Франко у трактаті "Із секретів поетичної творчості" (розділ "Психологічні основи", де, крім усього, і ідеться про "нижню" й "верхню" свідомості та взаємодію їх). І досі цей концепт Франка, який він вибудовував, ґрунтуючись на даних тогочасної психологічної науки, не заперечений - навпаки, активно підтверджений бурхливим розвитком психоаналітичних підходів. Перебуваючи у Петропавловській фортеці, Ф.Дос-тоєвський писав: "...Невже ніколи я не візьму перо в руки?.. Боже мій! Скільки образів, пережитих, створених мною знову, загине, згасне у моїй голові або отрутою в крові розіллється! Так, якщо не можна писати, я загину..." . Шевченко надзвичайно важко переживав заборону писати і малювати. Це окремий лейтмотив його епістолярію та щоденника. Для нього можливість писати й малювати - то можливість зменшувати шалений тиск почуттів шо вимучував усе його єство і справді був для нього страшною мукою. Захалявна книжечка була для нього порятунком. Творені ним образи з минулого допомагали йому на деякий час немовби повернутися до колишнього життя. А ось інша поезія, яку краще процитувати повністю, бо вона фактично містить психологічне пояснення особливостей творення невольничої поезії: Мов за подушне, оступили Оце мене на чужині Нудьга і осінь. Боже милий, Де ж заховатися мені? Що діяти? Уже її іуляю По цім Аралу; і пишу. Віршую нищечком, грішу. – .Діогзна колишнії случаї В душі своїй перебираю Та списую; щоб та печаль Не перлася, як тон москаль, В самотню душу. Лютий злодій Впирається-таки, та н годі. Той випадок, описаний у "Мені тринадцятий минало..." - один із "колишніх случаїв", які поет "перебирав у душі" та "списував". І робив він це з метою, "щоб та печаль /Не перлася, як той москаль, /В самотню душу". Так пробував захиститися від нестерпного душевного болю. Проте, за всієї своєї надчутливості, він був сильною особистістю. Інакше просто не вижив би - і тут треба погодитися з О.Кониським. Він міг поринути на якийсь час у приємні для нього візії минулого, але знаходив у собі сили повернутися до жорстоких реалій і сприйняти їх такими, якими вони були. У цьому вмінні "взяти себе в руки" саме й виявлялися його сила волі, здатність дивитися на світ не просто реально, а з рідкісною аналітичністю, коли вияскравлювалася суть явища -таких прикладів у його поезії дуже багато. Цей перехід від візії "колишнього случаю", яку він "списував", ма-теріалізуючи її у форму геніального поетичного тексту, до тверезого сприйняття дійсності, у якій перебував, позначено різким і грубим словом бридня. У завершальній частині поезії є принаймні два смислові моменти, які потребують коментарів. Перший: Умер би, орючи на ниві, Нічого б на світі не знав. Згадуються слова Василя Стуса: "Якби було краще жити, я б віршів не писав, а - робив би коло землі". Ці Стусові слова, зіставлені із Шевченковими, взаємо-висвітлюються і фактично не потребують коментарів. Обидва були на засланні. Обидва були покарані за одне і те ж - за любов до України. Обидва переживали душевні й фізичні муки. Обох мучили візії колишнього "вільного" життя. Василь Стус про себе міг сказати словами Шевченка "Караюсь, мучуся.., аіе не каюсь!". Обидва в умовах каторги високо поціновувати просту й наповнену особливим смислом роботу коло землі. І для одного, і для другого поклик до селянської праці був покликом предків. Другий момент: Не був би в світі юродивим. Людей і [Бога] не прокляв! У цьому випадку слово юродивий набуло смислової багатошаровості. Один із смислів розкриється нам, якщо ознайомимося з однойменною поезією Шевченка. У ній юродивий - це гордий сміливець, який не потерпів принижень від одного з царських сатрапів і привселюдно дав йому ляпаса . За це того сміливця оголосили психічно хворим, тобто юродивим. Ставлення Шевченка до такого юродивого є вищою мірою позитивне: Найшовсь-таки один козак Із міліона свинопасів, Що царство все оголосив - Сатрапа в морду затопив. А ви - юродиві —тим часом, Поки нездужає капрал, Ви огласили юродивим Святого лицаря... Самоідентифікація себе з тим "єдиним козаком", що вирізнився "із міліона свинопасів", була цілком можливою для Шевченка, який повертався із заслання ("Юродивий" був написаний у Нижньому Новгороді). Гордість від того, що йому вдалося пройти через найважчі випробування й зберегти людську гідність, гадаю, не раз наповнювала поета. Звідси його украй зневажливе ставлення до земляків, які втратили почуття власної гідності, а разом із ним утратили її здатність "за правду пресвятую стать « за свободу". Не вам, Не вам, в мережаній лівреї, Донощики і фарисеї, За правду пресвятую стать І за свободу! Розпинать, А не любить ви вчились брата! О роде суєтний, проклятий, Коли ти видохнеш? Проте наявність подібного смислу, як складового компонента смислової багатошаровості слова юродивий, є всього-навсього лише можливою. Цей смисл може з'явитися лише у "зразкового" реципієнта, здатного вловлювати найтонші інтертекстові зв'язки. Вірогіднішими є інші смисли цього слова, пов'язані з архетип-ним розумінням поета як людини особливої, що отримала волю від Бога (є боже-вільною) і має дар провидця. З цього приводу І.Франко писав, що в давнину люди були переконані: "...поети творять несвідомо, висказують, - а властиво, виспівують - не свої власні слова, не свої власні думки і образи, а тільки те, що їм піддає якась вища, Божа сила. Поезія, по думці старинних народів, се Боже вітхнення <...>, поет є тільки знарядом Божого об'явлення; він не є одвічаль-ним за свої пісні, бо творить їх у непритомнім стані. ...Далеко частіше, особливо у греків, процес поетичної творчості приводжено в зв'язок з певного роду божевільством, з духовою хворобою..." Якась недоречність була б у цілком слушному твердженні, що із суто мистецького, поетикапьного погляду фінальна частина твору - це прекрасно "зроблений" пуант. Бо надто щирими, сповненими душевного болю є ці фінальні рядки, що передають нам той стан розпачу, в якому не раз перебував поет-засланець. Карався, мучився, але не каявся. |
|
З української літератури для 8 класу Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (класів) з поглибленим вивченням української літератури. 8-9 класи / Програму підготували... |
З української літератури для 9 класу Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (класів) з поглибленим вивченням української літератури. 8-9 класи / Програму підготували... |
|
З української літератури для 9 класу Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (класів) з поглибленим вивченням української літератури. 8-9 класи / Програму підготували... |
План-конспект інтегрованого уроку з української літератури та фізики... Організаційний момент ( 2 хв.) – привітання, перевірка присутніх, рефлексія (Який настрій у вас перед уроком?) |
|
Інтерактивні технології на уроках української мови та літератури Анотація. У статті описано досвід використання інтерактивних методів навчання на уроках української мови та літератури з метою активізації... |
Тестові завдання з української літератури за курс 5 класу до розділу «Світ фантазії, мудрості» Посібник містить тестові завдання, які допоможуть вчителям оцінити навчальні досягнення учнів, перевірити знання текстів, розвинути... |
|
РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА з дисципліни Історія української літератури... Мета курсу. Дати студентам наукові знання історії, особливостей розвитку новітньої української літератури, починаючи з 20-х років... |
Урок української літератури в 5 класі підготувала вчитель-методист... Тема. Василь Симоненко – витязь молодої української поезії. «Цар Плаксій та Лоскотон». Казкова історія і сучасне життя. Характеристика... |
|
Конспект уроку з української мови для 10-го класу ( профіль українська філологія ) Запропонований урок з використанням ІКТ сприяє стійкій мотивації учнів до навчання, робить процес набуття знань інтенсивним |
Вікторина для знавців української мови та літератури Мета: поглибити знання учнів із лінгвістики; формувати навички колективної роботи; сприяти розширенню словникового запасу школярів;... |