|
|
Скачати 11.17 Mb.
|
- Так, так,говорить бабуся, похитуючи головою,- так, так, дiтоньки! Для нас то байка, а колись то правда була! - А не знати, чи вернуться ще коли такi часи,- закидає дехто старший. - Говорять старi люди, що ще колись вернуться, але, мабуть, аж перед кiнцем свiта. Сумно i непривiтно тепер в нашiй Тухольщинi! Казкою видається повесть про давнi часи i давнiх людей. Вiрити не хотять нинiшнi люди, що виросли в нуждi й притиску, в тисячолiтнiх путах i залежностях. Але нехай собi! Думка поета летить у тi давнi часи, оживляє давнiх людей, а в кого серце чисте i щиро-людське чуття, той i в них побачить своїх братiв, живих людей, а в життю їх, хоч i як неподiбнiм до нашого, догляне не одно таке, що може бути пожадане i для наших "культурних" часiв. Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах. Одної прегарної днини лунали лiсистi пригiрки Зелеменя голосами стрiлецьких рогiв i криками численних стрiльцiв. Се новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великi лови на грубу звiрину. Вiн святкував почин свого нового життя,- бо недавно князь Данило дарував йому в Тухольщинi величезнi полонини i цiле одно пригiр'я Зелеменя; недавно вiн появився в тих горах i побудував собi гарну хату i оце першу учту справляє, знайомиться з довколичними боярами. По учтi рушили на лови в тухольськi лiси. Лови на грубого звiра - то не забавка, то боротьба тяжка, не раз кровава, не раз на життя i смерть. Тури, медведi, дики - се небезпечнi противники; стрiлами з лукiв рiдко кому удасться повалити такого звiра; навiть рогатиною, яку кидалось на противника при вiдповiднiм приближенню, нелегко дати йому раду. Тож остатньою i рiшучою зброєю було важке копiє, яким треба було влучити противника зблизька, власноручно, з цiлою силою, вiдразу. Схиблений удар - i життю борця грозила велика небезпека, коли йому не вдалось в остатнiй хвилi сховатись у безпечну криївку i до бути меча або тяжкого топора для своєї оборони. Не диво, отже, що Тугар зi своїми гiстьми вибирався на лови, мов на вiйну, з запасом стрiл i рогатин, зi слугами й запасами живностi, навiть з досвiдним знахарем, що вмiв замовляти рани. Не диво також, що Тугар i його гостi були в повнiй рицарськiй зброї, окрiм панцирiв, бо тi спиняли би їх у ходi по ломах та гущавинах. Те тiльки диво, що й Тугарова донька Мирослава, не покидаючись батька, посмiла також вирушити разом з гiстьми на лови. Тухольськi громадяни, видячи її, як їхала на лови посеред гостей, гордо, смiло, мов стрiмка тополя серед коренастих дубiв, з уподоблю поводили за нею очима, поговорюючи: - От дiвчина! Тiй не жаль би бути мужем. I певно, лiпший з неї би був муж, нiж її батько! А се, певно, була немала похвала, бо Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, пiдсадкуватий, з грубими обрисами лиця i грубим, черним волоссям, вiн i сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведiв, яких їхав воювати. Але ж бо й донька його Мирослава була дiвчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, анi про її добре серце - в тiм зглядi багато її ровесниць могло стати з нею нарiвнi, хоч i небогато могло перевищити її. Але в чiм не мала вона пари мiж своїми ровесницями, так се в природнiй свободi свого поводження, в незвичайнiй силi мускулiв, у смiлостi й рiшучостi, властивiй тiльки мужчинам, що виросли в ненастаннiй боротьбi з супротивними обставинами. Зараз з першого разу видно було, що Мирослава виросла на свободi, що виховання її було мужеське i що в тiм прегарно розвиненiм дiвочiм тiлi живе сильний, великими здiбностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженню втратила матiр. Нянька її, стара мужичка, вiдмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли пiдросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою i, щоб задоволити її палку натуру, привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякi невигоди i смiло стояти в небезпеках. I чим бiльшi трудностi їй приходилось поборювати, тим охiтнiше бралась вона за дiло, тим краще проявлялася сила її тiла й її рiшучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава нiколи не переставала бути женщиною: нiжною, доброю, з живим чуттям i скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в нiй у таку дивну, чаруючу гармонiю, що хто раз бачив її, чув її мову,- той довiку не мiг забути її лиця, її ходу, її голосу,- тому вони пригадувалися живо i виразно в найкращих хвилях його життя, так, як весна навiть старому старцев пригадує його молоду любов. Вже третiй день тривали лови. Багато, оленiв-рогачiв i чорногривих турiв лягло головами вiд стрiл i ратищ боярських. Над шумним гiрським потоком, на зеленiй полянi серед лiса стояли шатри ловцiв, курилися раз у раз величезнi огнища, де висiли на гаках кiтли, оберталися рожни, де варилось i пеклось м'ясиво вбитої дичини для гостей. Нинiшнiй, останнiй день ловiв мав бути посвячений самому головному, та заразом i найбiльше небезпечному дiлу - ловам на медведiв. На стрiмкiм пригiрку, вiддiленiм вiд iнших страшними дебрями, порослiм густо величезними буками та смереками, покритими ломами й обвалищами дерев, було вiддавна головне леговище медведiв. Тут, як твердив тухольський провiдник, молодий гiрняк Максим Беркут, гнiздилася медведяча матка. Вiдси дикi звiрi розносили пострах на цiлу околицю i на всi полонини. I хоч не раз удавалось смiлим вiвчарям забити одного або другого стрiлами та топорами або завабити пiд слiп, де йому ломала крижi важка колода, спадаючи вниз,- то все-таки число їх було надто велике, щоб iз того була значна полегша для околицi. То й не диво, що, коли новоприбулий боярин Тугар Вовк оповiстив тухольцям, що хотiв би зробити великi лови на медведiв i просить дати йому провiдника, вони не тiльки дали йому на провiдника першого удальця на всю тухольську верховину, Максима Беркута, сина тухольського бесiдника Захара, але, крiм того, вирядили з власної волi цiлий вiддiл пасемцiв з луками й ратищами для помочi зiбраним боярам. Цiла та громада мала обступити медведяче леговище i очистити його доразу вiд поганого звiра. Вiд самого досвiта в ловецькiм таборi великий рух i тривожне дожидання. Боярськi слуги вiд пiвночi звивалися, приготовляючи для гостей їду на цiлий день, наповнюючи шипучим медом i яблучником подорожнi боклаги. Тухольськi пасемцi й собi готовились, острячи ножi та тесаки, обуваючи мiцнi жубровi постоли i складаючи в невеличкi дорожнi бисаги печене м'ясо, паляницi, сир i все, що могло понадобитися в цiлоденнiй труднiй переправi. Максим Беркут який аж нинi, супроти найважнiшого i найтяжчого дiла, почув себе вповнi самим собою, вповнi начальником сеї невеличкої армiї, заряджував з правдиво начальницькою вважливiстю й повагою все, що належало до дiла, нiчого не забуваючи, нi з чим не кваплячись, але й нi з чим не опiзнюючись. Все у нього виходило в свiй час i на своїм мiсцi, без сумiшки й сутолоки; всюди вiн був, де його потрiбно, всюди вмiв зробити лад i порядок. Чи то мiж своїми товаришами тухольцями, чи мiж боярами, чи мiж їх слугами, Максим Беркут усюди був однаковий, спокiйний, свобiдний в рухах i словах, мов рiвний серед рiвних. Товаришi поводились з ним так само, як вiн з ними, свобiдно, несилувано, смiялись i жартували з ним, а проте виповнювали його розкази точно, швидко i так весело та радо, немов i самi без розказу були би в тiй хвилi зробили те саме. Боярська служба, хоч далеко не такої рiвної вдачi, далеко не так свобiдна в поводженню, далеко похiпнiша з одних гордо висмiватися, а перед другими низенько хилитися, все ж таки поважала Максима Беркута за його звичайнiсть i розсудливiсть i, хоч не без дотинкiв та жартiв, таки робила те, що вiн казав. А й самi бояри, по бiльшiй частi люди гордi, воєннi, що нерадо бачили "смерда" в своїм товариствi, та й то ще смерда, що вважав їх чимось немов собi рiвним,- i вони тепер не показували надто виразно своєї неохоти i виповнювали розпорядження молодого провiдника, маючи на кождiм кроцi нагоду переконатися, що тi розпорядження були зовсiм розумнi, такi, як треба. Ще сонечко не зараз мало сходити, а вже ловецьке товариство вирушило з табору. Глибока тиша стояла над горами; нiчнi сумерки дрiмали пiд темно-зеленими коронами смерек; на густiм, чепiргатiм листю папоротi висiли краплi роси; повзучi зеленi поясники вилися попiд ноги, плуталися помiж корiнням величезних вивертiв, сплiталися в непрохiднi клебуки з корчами гнучкої, колючої ожини та з сплетами дикого, пнучого хмелю. З пропадистих, чорних, мов горла безоднi, дебрiв пiднiмалася сивими туманами пара - знак, що на днi тих дебрiв плили невеличкi лiсовi потоки. Повiтря в лiсi напоєне було тою парою й запахом живицi; воно захоплювало дух, немовбито ширших грудей треба було, щоб дихати ним свобiдно. Мовчки пробиралася ловецька дружина непрохiдними нетрями, дебрями й ломами без стежки, без нiяких провiдних знакiв у тьмавiй гущавинi. Попереду йшов Максим Беркут, а за ним Тугар Вовк i iншi бояри. Обiк Тугара йшла його донька Мирослава. Позаду йшли тухольськi пасемцi. Всi йшли озираючись, i надслухували пильно. Лiс починав оживати денним життям. Пестропера сойка хрипiла в вершках смерек, зелена жовна, причепившися до пня тут же над головами прохожих, довбала своїм залiзним дзюбом кору; в далеких зворах чути було рик турiв i виття вовкiв. Медведi в ту пору, наївшися, дрiмали пiд ломами на моховой постелi. Стадо дикiв рохкало десь у дебрi, холодячися в студенiм намулi. Може, годину йшло товариство тою трудною, нетоптаною дорогою. Всi дихали важко, ледве можучи наловити грудьми повiтря, всi отирали краплистий пiт iз лиць. Максим частенько озирався позад себе. Вiн зразу противний був тому, щоб i женщина йшла разом з мужами в той небезпечний похiд, але Мирослава уперлася. Вона ж перший раз була на таких великих ловах i мала би для бог зна яких трудностей занехати найкращу їх частину! Нiякi Максимовi докази про трудностi дороги, про небезпеки на становищi, про силу й лютiсть звiра не могли переконати її. "Тим лiпше! тим лiпше!" - говорила вона з таким смiлим поглядом, з таким солодким усмiхом, що Максим, мов очарований, не мiг нiчого бiльше сказати. I батько, що зразу також радив Мирославi лишитися в таборi, вкiнцi мусив уступити її просьбам. З подивом глядiв тепер Максим, як ота незвичайна женщина поровень з найсильнiшими мужами поборювала всякi трудностi утяжливої дороги, як легко перескакувала гнилi ломи i величезнi трами, яким певним кроком iшла понад урвища, горi стрiмкими дебрями, просковзувала помiж виверти, i притiм так безпечно, так невтомимо, що Максимовi здавалося, що вона хiба на яких чудових крилах уноситься. Вiн глядiв на се й не мiг наглядiтися. "Дивна дiвчина! - думалось йому раз по разу,- такої я ще й не видав нiколи!" Ось уже прийшли на мiсце. Медведяче леговище - то був високий, тюльки вiд пiвденного боку з трудом доступний горб, покритий грубезними буками й смереками, завалений вивертами й ломами. Вiд пiвночi, заходу i сходу вход i вихiд замикали високi скалистi стiни, немов величезною сокирою вирубанi з тiла велетня Зелеменя i вiдсуненi вiд нього за кiльканадцять сажнiв; сподом попiд тi стiни вузькою щiлиною шумiв i пiнився студений гiрський потiк. Таке положення улегшувало нашим ловцям роботу; вони потребували тiльки обсадити не надто широкий плай вiд пiвденного боку i тим плаєм поступати чимраз далi догори, а звiр, не маючи iншого виходу, мусив конечно попастися в їх руки i на їх ратища. Опинившися на тiм важнiм, хоч дуже небезпечнiм плаю, Максим Беркут велiв товариству на хвилю розложитися i спочити, аби набрати сил до трудного дiла. Сонце сходило, але гiлля смерек i сусiднi горби заслоню вали його вид. По короткiм вiддиху Максим почав розставляти ловцiв у два ряди так, аби вповнi обсадити плай. Доки плай ще вузький, кождому ловцевi прийдеться стояти о п'ять крокiв вiд другого: але дальше вгорi, де Плай розширяється в цiлу споховасту площину, там прийдеться ловцям ширше розступитися. Одно тiлько клопотало його: що зробити з Мирославою, яка конче хотiла й собi стояти на окремiм становищi, а не при боцi свого батька. - А що ж то я гiрша вiд отсих твоїх пасемцiв?- говорила вона, рум'янiючись мов рожа, до Максима.- Їх ти ставиш на становищi, а мене не хочеш... Нi, сього не буде! I для мого батька се був би стид, коли б нас двоє стояло на однiм становищi! Правда, батеньку? Тугар Вовк не мiг їй супротивитися. Максим почав говорити їй про небезпеку, про силу й лютiсть розжертого звiра, але вона зацитькала його. - А що ж то в мене нема сили? А що ж то я не владаю луком, ратищем i топором? Ану, нехай котрий-будь iз твоїх пасемцiв спробує зо мною порiвнятися,- побачимо, хто дужчий! Максим вкiнцi замовк i мусив учинити її волю. Та й чи мiг спротивитися тiй дивнiй, чарiвнiй дiвчинi? Вiн хотiв хоч становище визначити їй найменше небезпечне, але, на лихо, сього не можна було зробити, бо тут усi становища були однаково небезпечнi. Розстановивши цiле товариство, Максим дав ось який розпорядок: - Тепер помолiмся, кому хто знає, а потiм разом заграймо в роги. Це буде перший знак i сполошить звiра. Потiм пiдемо горi плаєм i станемо аж там, де вiн розширюється. Там мої товаришi лишаться пильнувати виходу, щоб анi один звiр не уйшов, а ви, бояри, пiдете дальше, до самого матчиного леговища! В добру хвилю потiм залунали лiси й полонини хрипливим ревом жубрових рогiв. Немов величезна хвиля, покотився голос по лiсах i зворах, розбиваючися, глухнучи, то знов подвоюючись. Пробуркалися лiси. Заскиглила каня над верховiттям смереки; зляканий беркут, широко розмахуючи крилами, пiднявся на воздухи; захрустiв звiр помiж ломами, шукаючи безпечної криївки. Нараз рик рогiв утих, i ловцi пустилися в дорогу горi плаєм. Усiх серця билися живiше ожиданиям незвiсних небезпек, бою i побiди. Обережно пробирались вони рядами; передом ряд боярський, за ним парубоцький ряд; Максим iшов попереду, пильно надслухуючи та слiдячи звiрину. Цар ломiв, медвiдь, ще не показувався. Дiйшли вже до самого найвужчого гирла, поза яким плай розширювався в велику, споховасту площину. Ловцi знов тут зупинилися на розказ Максима, i знов загримiли ще з бiльшою силою жубровi роги, розносячи тривогу в сумрачнi медведячi гаври. Раптом затрiщав лiм недалеко, за величезною купою грубих, перегнилих вивертiв. - Бачнiсть! - скрикнув Максим.- Звiр наближається! Ледве сказав тi слова, коли втiм крiзь велику щiлину мiж двома переверненими пнями просунулася пелехата, величезна голова, i двоє сiрих очей напiв-цiкаво, напiвтривожно вдивлялися в Тугара Вовка, що стояв на своїм становищi, якраз о яких десять крокiв перед щiлиною. Тугар був старий вояк i старий ловець,- вiн не знав, що то тривога. Тож, не говорячи анi слова, не вiдзиваючися нi до кого, вiн вихопив важку залiзну стрiлу з сагайдака, положив на лук i намiрявся до звiра. - Мiряй в око, боярине! - шепнув з-позаду Максим. Хвилька тривожної мовчанки - свиснула стрiла - i заревiв звiр, мов скажений кинувши собою взад. I хоть через те щез вiн ловцям з очей, скрившися за купою вивертiв, то ревiт його не втихав i не втихало скажене шеметання. - Далi за ним! - крикнув Тугар Вовк i кинувся до щiлини, кудою щез медвiдь. Рiвночасно два бояри вже видряпалися були на верх виверту, вже попiднiмали свої ратища i старались дати їм вiдповiдний розмах, аби доконати звiра. Тугар Вовк, стоячи в щiлинi, пустив у нього другою стрiлою. Звiр заревiв ще дужче i кинувся втiкати, але очi його заплили кров'ю, вiн не мiг знайти виходу й розщибав собою о дерева. Ратище одного боярина впилося йому мiж ребра, але не завдало смертельної рани. Дикий рик раненого медведя розлягався чимраз дужче. В розпуцi вiн пiдводився на заднi лапи, обтирав собi кров з очей, рвав i кидав галуззям наперед себе, але дарма; одно його око прошиблене було стрiлою, а друге раз у раз запливало кров'ю наново. Шемечучись наослiп довкола, звiр наблизився знов до Тугара Вовка. Той вiдкинув лук i, причаївшися за виваленим коренем, ухопив обiруч свiй важкий топiр i, коли медвiдь, мацаючи, добирався до знайомої собi щiлини, вiн з усього розмаху цюкнув його згори в голову, аж череп розколовся надвоє, мов розбита тиква. Бризнув кровавий мозок на боярина, i тихо, без рику повалився звiр додолу. Радiсно заревли труби бояр на знак першої побiди. |
|
З української літератури для 8 класу Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (класів) з поглибленим вивченням української літератури. 8-9 класи / Програму підготували... |
З української літератури для 9 класу Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (класів) з поглибленим вивченням української літератури. 8-9 класи / Програму підготували... |
|
З української літератури для 9 класу Програма для загальноосвітніх навчальних закладів (класів) з поглибленим вивченням української літератури. 8-9 класи / Програму підготували... |
План-конспект інтегрованого уроку з української літератури та фізики... Організаційний момент ( 2 хв.) – привітання, перевірка присутніх, рефлексія (Який настрій у вас перед уроком?) |
|
Інтерактивні технології на уроках української мови та літератури Анотація. У статті описано досвід використання інтерактивних методів навчання на уроках української мови та літератури з метою активізації... |
Тестові завдання з української літератури за курс 5 класу до розділу «Світ фантазії, мудрості» Посібник містить тестові завдання, які допоможуть вчителям оцінити навчальні досягнення учнів, перевірити знання текстів, розвинути... |
|
РОБОЧА НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА з дисципліни Історія української літератури... Мета курсу. Дати студентам наукові знання історії, особливостей розвитку новітньої української літератури, починаючи з 20-х років... |
Урок української літератури в 5 класі підготувала вчитель-методист... Тема. Василь Симоненко – витязь молодої української поезії. «Цар Плаксій та Лоскотон». Казкова історія і сучасне життя. Характеристика... |
|
Конспект уроку з української мови для 10-го класу ( профіль українська філологія ) Запропонований урок з використанням ІКТ сприяє стійкій мотивації учнів до навчання, робить процес набуття знань інтенсивним |
Вікторина для знавців української мови та літератури Мета: поглибити знання учнів із лінгвістики; формувати навички колективної роботи; сприяти розширенню словникового запасу школярів;... |